<¥3*1 Я & ЬЬ. з (Чі‘ Е> {'і КУЛЬТУРНО-ІСТОРИЧНА БІБЛІОТЕКА ПІД ред. проф. Д. І. БАГАЛІЯ. ІСТОРІЯ СЛОБОДСЬКОЇ УКРАЇНИ - -т 1 - Проф. Д. І. БАГАЛІЯ з 71 малюнками і 2 картами. видавництво „союз» ХАРКІВСЬКОГО КРЕДИТОВОГО СОЮЗУ КООПЕРАТИВІВ. 1918 ЛУГ £ЙС ґсйґк' Культурно-Історична Бібліотека під. род. про»*. Д. І. Блгалт. О О О О О ІСТОРІЯ СЯОБОДСЬКОІ УКРАЇНИ Про<т>. Д. І. БАТАЛІЯ 3751 а йдпй 9М«рЬь»* оелдсна ИБЛЮТЕКА їм. М. ГОРЬК^О ИЗДАТГ.ПЬСТВО .союз* Хорьковскаго Кредит мато С о ю * а Коопоративоа 1018 1 ПЕРЕДМОВА, Р Іріл завжди творить свою історію і державний устрій і його національні форми. І про се треба добро пам'я¬ тати, бо усяка ииьша неиародня історія буде однобока. Що до історії України, то вона у основі своїй завжди була на- родпьою. 1 справді: рівняючи історію великоросійського народа у московську добу і історію українського народа під Литвою та Польщею, ми бачимо, що у першій головне місце заняло складання Московської державі, котре утворювали більш усьо¬ го московські царі, а український нарід тоді зовсім не мав своєї власної держави і своїх царів і боровся з польською дер¬ жавою. На сю боротьбу він стратив усі свої сили, усе своє завзяття, усе своє життя, пролив ціле моро своєї крови. Ра¬ ніше українські історики особливу увагу звертали но на внут¬ рішнє життя, а па події, бо вони справді були дуже цікаві, поетичні, драматичні, торкалися й народнього життя, бо іх тво¬ рив нарід під проводом своїх проводарів—гетьманів, кошових атаманів і т. и. Але вже українські історики 60-х років, як Нл. Антонович, Ол. Лазаревський, стали па иньший шлях: вони викинули прапор внутрішньої історії України. Я 85 років іду під сим же прапором, бо почав розробляти історію українського народа з 1882 року і більш усього працював по історії Слобо¬ жанщини, бо сам тут пробував. Тепер, коли український нарід скинув кайдани, у нього збільшилася потреба знати свою історію. Історію Слободської України треба знати і нашій інтелігенції, котра працюватиме серед слободсько-українського населення, і самому народові, котрий своєю кровію обороняв сю країну од ворогів. Обробляючи землю, він поливав її своїм потом, тво¬ рив історію, а тепер захоче й повинен буде її знати, бо сам нині коватиме свою долю, своє щастя, свою волю. Історія слободської України е частина загальної історії України.'І через те її захоче знати і увесь відроджений у своїй національній самосвідомости український нарід. А у населення Слобожан¬ щини нехай його національна самосвідомость починається з того, що найближче до нього - з свідомости про те, що тво¬ рили його діди та прадіди,—з історії Слобожанщини. 1 хай ся історія буде справжньою історією иарода—його подій, його життя, його горя, його родощів, його думок, мрій та надій і знову таки усього народу—усіх його колишніх станів: і козаць- тва, і його старшини, і поспільства, і міщапсьтва, і духовен ства, з їх матеріальними здобутками, просвітою і культурою, з усім національним обличчям. У народів західньої Європи, наприклад, у Швейцарців ми бачимо волику прихильність до їх місцевої історії, археології ми бачимо у них навіть місцеві музеї. Європейські педагогі завжди вимагають, щоб іще з пижчоі школи починалася знай¬ омість учнів перш усьго з тим, що вони бачуть біля і нав¬ круги себе, щоб вони це зрозуміли, бо коли зрозуміють, той шановатимуть, й цінуватимуть і любитимуть. А коли се буде, то се буде дуже користио і для науки, бо тоді не ганитимуть так, як нині, пам'ятки нашої старовини. Повинні і ми свою міс¬ цеву історію ввести у програм низшої народньої школи, у про¬ грам шкіл для дорослих і за для позашкільної просвіти. Д. Вагалій. 1-й РОЗДІЛ. Географичний нарис слобідської України і початок її заселення. Диве поле — слободсьва Україна, її поверх і взгірья. Річки і їх вплив па заселення. Степ і ліс—іх пилив на заселоиня. Природні багацьтва сло¬ бідської України. Татарські броди та перелази. Шляхи. Ионоросійский степ. Московське засолення України. Українські переселенці з Польщі у XVI і першії половині XVII століття. Дине поле—слободсьна Унраїна, її поверх і взгірья. Слободська Україна—со одна з частин нашого рідного краю України. Цікаво, що наш Харьковський український философ Григорій Савич Сковорода називав лівобережну Україну або, як він казав, Малоросію своєю матірно, а слободську Україну — своєю рідною тіткою, бо тут він прозкивав і любив сей край, як поясняє його біограф М. И. Коваліиський. Виходить, що у кінці ХУ'Ш століття, коли зкив Сковорода, по скасо- ізанніо автоиомнаго строго Гетьманщини і слободської України, назвисько Україна иалозкало власно до слободськоі України. І справді, ся краіиа більш, нізк остатні частини української землі, повинна була так прозиватися в теріторіальиім зна¬ чінню сього слова, бо со була „україна," цебто окраіна русько-україпськоі землі. Колись руський літописець називав Україною Руських земель погряниччя Переяславсько} землі з Половецькими степами; і там і тут відчуваємо окрім етно- графичпого і географичпо значіння сього слова. Для кож¬ ного мешканьця Дніпровського правоберозкья і навіть лівобе- резкья тодішнє дике поле, котре потім заселили своїми слобо¬ дами українські переселенці і котре раніше у домонгольску добу у XI —ХПІ ст. було заселено прадідами слобожан—древніми русичами Чернигово-Переясловської землі, хоч було дідизною украіньців ХУІІ ст., але далекою Україною. Слободська Україна нині займає майже усю Харьківьску губернію й деякі з повітів Курської і Воронежської губерній. 6 Поверх і взгірья. — Подивимося тепер, що се була за країна з географичного погляду. Се була площа, по котрій до-ие-де простяглися невеличкі взгірья. Висша ипьших була північна час¬ тина Харьківщшш, а на південь вона робилася все нижчою та нижчою, доки не доходила до отвершків Донецьких стягових гір. Курська губ. найвища серод сусідніх Харьковської і Воро- иежської, ало й там е тільки стягові гори. По них ішов водо- розділ Дніпровського і Донського водозбірів, де лежав сла¬ ветний в історії края Муравській шлях. А вже від сього водо- розділу росходилися на захід ложбини з балками і ярами, Святі горн. де багато було річок і струменів. Воронежська губ. тож не висока і поділяється річкою Доном на дві частини—західну більш високу і східну -■ низшу, де тільки праворучні береги річок трохи вишчі, ніж уся низина навкруги. Усі три губернії не тільки не отділяються одна від другої якимись там межами, а навпаки зв’язуються одна с другою їх стяговими горами. Східця частина Вороиежчипи належить до Донського краю, з котрим її звязуе Дій. Найбільш високим і забезпеченим від ворога місцем було правобережжя річок Дніпра і Дона; воно виявляло чудову природшо красу. На Донцеві в теперешньому Ізюмському повітові були Святі гори, про котрі ми маємо звістки в дужо давніх пам’ятниках нашого письмонсьтва; па них тепер красується Святогорський маиастирь. Скильки разів 7 3 ?Мг . 4 - Мі уЛС\- V. '-'Щь /ЯІЇ"'' ' '-& 'Л^" -• .Т-.Л-ч-ЗД ,Х -А 4 #* > 7 / / £ ^ і / і- : .• і; і І *•*- ^ , Л \>. . )А<« Я£‘ * »л •*ГГ'. •* "р. ^ : ’ ^ *** Яр\ .,' Ч. \ \ йает^ ./ • Ц * {і з У 1 4 ^ ^^лж,.. и*.-< і ';>/* Ті .;. . т ; \. *у%*Тх *ш і. »>. <'г а «гг: '■■•Х^. . івЯЛ 1 * План Святогорського маоастиря, Славяпска 1 Царсборисова XVII ст, 8 не був я у Святих горах,—і завсігди з великим почуттям дивився на величиїо панораму, котра одкривалася перед моїми очима з тих крейдяних скель, де збудована церква на такому, як здавалося, неналежному грунті. З високого правого берега Донця відкривався дшрокий краєвид на Донецьке лівобережжа, з його широкими, просторими лапами, лугами, і лісами, і ясно стає тоді, якою природньою твердинею являлися Святі гори для руського народу проти татар, котрі володіли тоді Донець¬ кими степами. Вже в початку XVI століття російскі вартові й станичники оповідали Герберштейну (посланцеві германського імператора), що вони бачили у Святих горах якісь то кам’яні статуі і фігури, се певно й були крейдяні скелі Святогорья, а може що й кам’яні баби, яких чимало залишилося по стопах України що і в наші часи. На Дону там, де річка Тиха Сосна вливаєтся в Дій, пишаються дивною красою. Дивні гори, котрі описав митрополіта ІІимеп у своїй подорожі до Царьгорода у XIV столітті: „оттуда ж, писав вин, припльїхом'ь кд> Тихой СосігЬ і видихом'ь столбьі каменньї бішл дівио же й красно стоять рядомг. яко стозі мали, б'Ьлм ж і св'Ьтли зїіло наді, рекою Сосною". І тутечки на сім чудовім місці був ЗОСІІО- вапий Дивногорський манастирь, а в 5-ти верстах од нього зосновався ІІІатрищегорський манастирь на високій могилі Шатрище. Не багацько було в Слобожанщині, як ми бачили, гір і через то її міста і навіть села будовалися на городищах, соб то запустілих стародревпіх руських городах до—татарської доби, бо вони—сі городища—були як би природними кріпо- стями серед рівного степу, що иростягся без кінця і краю. Річки і іх вплив на заселення. Річки Слобожанщини нале¬ жать до Дніпровського й Донського водозбірів; меншість до пертого, більшість до другого. Тепер з тих річок жодна не судоходна, але колись було инакше: Сіверській Донець, Псьол, Ворскло і Оскол були судоходні, бо на дні іх знайдени якорі, а по Донцеві сплавлялося колись чимало байдаків з хлібом від Вілгорода до Чугуєва, а звідти їздили й па Дін. Од Чугуєва до козацького городка Донецьких Роздорів треба було їхати водою три тижні, а звідтиля до Озова ще чотири дні. їхати вверх проти води, звісно, було трудніше й далеко довше. По Осколу у кінці XVI століття московські служилі люде пливли на байдаках до гирла сої річки з усім припасом для будування міста Цареборисова (в теперешньому Ізюмсь- кому повітові біля Святогорського мапастиря). В царюванне Івана Грозного славний козацький отаман Дмитро Вишневець- кий (козак Байда козацьких дум) побудував чайки і спустився на них у Дніпро, щоб плюндрувати Кримські кочовища. Але я з ХУГИ століття слободсько-україпські річки починають що року міліти, бо ліси тоді змоньпіилися й порідшали і береги багатьох річок через те оголилися, річки замулювалися мулом з ярів, балок та гребель і гаток, зложеніх для млинів, коли повінь зносила з них хмиз та багно. Вадило річкам і те, що вони текли у широких долинах, весною розливалися і зато¬ плювали низину, а потім під спекою гарячого сонця висихали. Праві береги річок були, звичайно, покриті лісом, а ліві були низькі й лугові, а иподі піскуваті. Такі береги мали—Донець, Ворскло, Псьол, Мерло, Харьків, Нежеголь і шипі. Але е й таки річки, як. наприклад — Уди, Лопань, Можь, Корень, Короча, Мерехва,—що мали ліси по обох своіх берегах. Були і зовсім степові річки без усякого лісу, як Вовча, Мокрий Бурлучек, Балаклся, Ізюмець. Який же вплив мали річки на заселення краю? Вони були звичайними шляхами для розселення людиости. Дніп¬ ровські вітки—ІІсьол, Сула, Ворскло, — зв’язували слободську Україну з лівобережною — Полтавщиною, р. Вирь у Сумскому повіті Харькішципи вливається у р. Сейм, а той у Десну — головну річку Чериигівщини. Псьол і Ворскло починаються у Курщині, а головна річка краю Донець зв’язувала Кур¬ тину й Харьківгцину з Доном!» і Донським!» козацтвом. Вітки Донця, Оскола і Айдара наближаються до Воро- нежського краю. Дніпровські річки зближалися з Донськими; вітка Ворскла—Мерчик — підходе до вітки Донця — Уд, а Ворскло до Донця. Маленькі річки мали тож вплив иа заселення і розселення перших поселенців країни. Як колись дровле руські слав’яие селилися по над річками, так само і слобозканс перш усього починали селитися там, де було більше води. Ось через що західні частини краю засолилися густійпіо й ранійш, ніж східні, бо на сході, було мепьше річок. Усі найвазкпійші й найстарійші міста й слободи осазкувалися на річках: Суми на Пслі, Лебедин иа Ольшані, Охтирка — на Охтирці, Вільний — на Ворсклі, Краспокутск і Богодухів—на Мерлі, Золочів — на Удах, Валки — па Мзкі, Харьків — па Харькові і Лопани, Цареборисів—на Осколі, Вовчанск — на Вовчій, Тор (Слав’янск) — на Торці, Чугуїв, Змійов, Ізюм, Святогорський манастирь—па Донцеві. По маленьких річках ішло народне заселення. В річках гатили греблі й робили млини. Степ і ліс—і іх вплив на заселення. По дивно, що сі степи спокон віку вабили до себе таборища кочових гуннів, аварів, печенігів, торків, куманів і татар. їм нетреба було сталої оселі, нетреба було обробляти землю й вести хлібо¬ робство: кочовпик жив і годувався з кінських табунів, з овечих л°_ отар, а вони паслися майже цілісінький рік па степах; зімою він спускався иа південь, а у літку підіймався на північ. Осілому па Україні поселенцеві не легко було знайти колись половчанина, а потім татарина в його кочовищах: шукай, як то кажуть, вітра в полі. А татарин навпаки раптом наїздив па села й хутори зомлороба, убивав і уводив у неволю селян слобожан, грабував скотину і усе добро. Ось через що слобожано повинні були захищатися від татарських нападів лісами, болотами, горами, високими могилами, городищами, земляними валами, дерев’яними огорожами, засіками і таке иньшс. Виходить, степ но був перепоною за для розселення осілого люду, але разом з сим він по захищав його від татарина. ІІньшс діло ліс. Він трохи затримував засолення, але разом з тим й захищав осілого переселенця від ворожих нападів: на лісову слободу трудніше було иеждаино, негадано напасти и татаринові, бо йому треба було вільного, одвертого шляху, щоб пуститися навтікача, як прийдеться піймати облизни. Лісу тоди було незмірно більше, ніж тепер. Я зібрав дужо багато звісток про ліси у Харьківщипі ХУЧІ і XVIII стт. по сіх звістках можно булоб навіть акомпанувати ману (карту) лісів Слобожанщини за ті давні часи, на зразок звісної мапи Боплаиа. Ліси й поляни, наприклад, чергувалися по усьому побережжу Донця від Оскола до Змійова; по вітках Донця теж ішли густі ліси, иподі по обох берегах; усі ті ліси мали свої назвиська — Ізюмський ліс, Теплипський, Черкаський і т. п. Багато було лісів по річках Удах, Лопані, Харькову, Бабці і Тетлезі, Ворсклу, Пслу, Сулі, Мерлу. На мапі Боплана ми бачимо великий лір по Ворсклу од верховини по-за Охтирку до Мерла. Ліси, звичайно, простягалися по правому високому берегу річок, але часто бувало й так, що й по лівому тяглиоя теж ліси. Частіш усього зустрічалися вільха, ліщина, верболоз. За лісами починався степ. По ребрах і верховинах балок траплялися й окреми ліси—байраки. Природні багацьтва слободсьноі України. З лісу слобожано робили собі деров‘япі кріпости навколо міста й замки у самому місті, будівлю і все, що потрібно було в хазяй¬ стві; нищилося страшенно багато ліса також па буди, гути, бурти, вітряки, млини і винниці, котрі зараз почали будувати українські слобожано, як тільки одержали привилеі па усякі промисли. Більш усього переводилося лісу у винницях, бо тоді кожен українець мав право гнати горілку. Натура щедро наділила Слобожанщину самородними здобутками—усякими дикими й садовими деревами: грушею, яблунею і кущами — 11 терном, ліщиною, порічками, агрусом, калиною, бузиною. Садки з пасіками були частенько першими оселями — хуторами країни. Край був багатий диким звіром: у лісах водилися зубри, медведі, вовки, бабаки, тхорі, бобри, соболі, лисиці, куниці, борсуки—харсупи (Моїеа іахіщ) зайці, білки, виднихи або видри, горностаї, лосі, вепрі, у степах!* сайгаки і дикі коні. Дикого птасьтва толе було дуже багацько — куріпок, перс- Дикі ЇЇ К І її ь, полів, хохітви (стрепетів), бекасів, вальтппів, дрохв, тетерваків, соколів, кречетів, яструбів, куликів, вуток, журавлів, лебедів, орлів. Недпвпо, що тоді росповсюжеио було ловецьтво. У річках була страшенна сила риби, найбільш усього у Дону, у Донцеві, Ворсклі, Пслу. Мінералів було обмаль — тільки соли було дуже багато і ЇЇ здобували на Торських (по річці Тору), нині Слав'янських і Маяцьких озерах. Ізюмська околиця Сло¬ божанщини осолопа була найголовнішо тими переселенцями, котрих приваблювала отея сіль, яку потім чумаки розвозили по усіх усюдах. Здобували окрім соли що й камінь для жорпів, 12 крейду, котра йшла на хати -мазанки, гончарську глину, з котроі вироблявся усякий глиняний посуд. Отже для куль¬ турного життя, розвою і достатків ся країна була дуже здатна. Грунт був більш усього чорнозем, земля була иовиорапа, а цілина, вона родила й жито, й пшеницю і усяку пашницю, огородину й садовину. У Чугуєві заведені були окрім башта¬ нів з кавунами й динями навіть виноградники за для москов- ськіх царів. У широких безкраїх степах легко було розводити та росиложувати табуни коней та рогатої худоби, отари овець, гурти волів, череди коров та телят. Клімат був тутечки не суворий—повітря весною, літом і в осени тепле. Татарськи броди та перелази. Все це вабило до себе людність, але після моиголо-татарського нападу ся країна довго була вільна, гуляща, а звісно, як кажуть, до е гуляще • місце—там и сідай Ось таким гулящим місцем і були дикі степи; татари сюди частенько навидувалися й понадавали навить свої татарські назвиська деяким поревозам—перелазам на Донцеві, як ми бачимо це у „книзі великого чертежа". Згодом Москва поставила тут своїх вартових і станичників, котрі дозором дозирали й пильнували степу, мали на йому свої варти й станиці, клали тамечки своі „пам,ятки“, себ то листи зі звістками про зустріч з татарами і про іх напади і заміри нападів на Україну; звістки про це вони одержували від татарських полоиеішиків— бранців або як тоді казали „язи¬ ків", бо вони повинні були росказати усе, що знали про своі напади. Відновлялася боротьба за степ між татарином— кочов- ником і осілим—слав'янином—русічем, і багато сили стратила Русь, доки не посіла й не опанувала дико поле. Татари добре знали шляхи у засолену Московщину і вибірали такі, щоб не треба було переправлятися через глибокі й широкі річки. А коли все ж таки траплялася ім на дорозі яка річка, то на ній знали вони свої осібні броди або перелази, щоб, як кажуть, не спитавши броду, не сунутися в воду. „Книга великого чертежа" перелічує нам одинадцять такихш бродів або перелазів—Каган- ський, Абашкин, ІНобелинський, Ізюмський, Татарській і шипі; окрім сіх було ще багато инших, котри не мали назвиська. Були татарські перелази і на инших річках - на р. Сеймі, Коломаку, Вовчій, Мерчиці, Торці, Осколі; на Сосні було 14 перелазів, на когріх зроблені були башти і палі (оіцепени — иадолби). Шляхи. Татарські шляхи в Україну простягліїся по межи річчя. Славетний Муравський шлях простував по межиріччу Дніпрового й Донського водозбірів од самого кримського Пе- 13 рекопу до Тули проміж верховин богатьох річок, але не пере¬ сікав ні одної з них. З Перекопу сей шлях ішов до верхівья Молошних Вод, проходив поміж верхівьями Молопших і Кін¬ ських Вод, по р. Бику, ішов між р.р. Вовчими водами і Тор¬ цем і далі по Харьківщипі і Курщині тож поміж річками Дніп¬ ровського і Донського водозбірів, потім по межиріччу водозбірів Дона й Оки до Тули; сім шляхом татари доходили колись до Тульської засіки. Він проходив по теперешній Таврический, Катеринославський, Харьківський, Курський і Орловський губ. Між річками Можью і Коломаком, у теперешньому Валковсь- кому повітові, був глибокий яр — Перекоп, котрий об'їхати бу¬ ло неможливо, бо з обох боків сюди підійшли ліси й болота. Тамечки з давніх давон стояли моськовські вартові. Як ми згадаємо, що Тула од Москви у 160 верстах, тоді й побачимо, як далеко заходили татари в Московщину у кіпці XVI і в по¬ чатку XVII століття. Від Муравського шляху відділялися Ізюмський й Калмі- уський — перший починався у самої верховини Орелі в Катери- нославщині і йшов по Ізюмському й инших повітах Харьковсь- кої губ. й знову ввднанся з Муравським в Курщині. Калмі- уський шлях одходив іще більше па схід і йшов од верховини Молошних вод до міста Лівеїгь (Орл. губ.), проходячи по Харьковщині, Вороиежчіпі й Курщині. Протоптали сей шлях, або, як казали тоді сакму, татари в XVI ст. Окрім сіх най¬ головніших було чимало иньших татарських шляхів, наприк¬ лад, Бакаев шлях, так званий по-татарському мурзі Бакаго, котрий ходив тим шляхом на Курський і Орловський край, коли но було ще городів Білгородської линії. Були ще шлях! Кончаковський й инші меньші. Се були немов теперешні сте¬ пові дороги, котрі виводили на три биті великі шляхи. Окрім сіх татарських шляхив були ще й московські й українські: Старий посольський, Новий посольський, Ромодан, так званий по йменню боярина Ромодановського в Сумському повітові, Сагайдачний шлях, котрий нагадує нам славетнаго українсь¬ кого гетьмана Сагайдачного. Звідкіля взялося назвисько Муравського шляху? Воно та¬ тарське, бо у одному документі я знайшов призвіщо татарина Муравський. Назвиська річок, городищ були почасти слав'яноруські: річки Уди, Лопань, Красная, городища: Хорошево, Сіверске, Мохначево; почасти татарські: річки — Мож, Айдар, Валаклея, Изюмець, городища: Кукуево, Торчииово, Азацке. 1 се від того, що ся країна з давніх давон була по части слав‘яиоруська, почасти тюркська; се було пограгшчча Русі й тюрків. 14 Новоросійскій степ. Справжній степ теперешньої Ново- росії починався за диким полем; у Слобожанщині ще лани широкополі чергувалися з лісом, а в степах иоворосійских— в Катеринославщині, Херсонщині та Таврії—більше було пло¬ щини, окрім тільки Донецьких стягових гір та поодиноких могил; лісів за р. Самарою вже по було, замісць лісів до не-до траплялися байраки по балках з кущами териа да шелюги; усюди, куди не глянути оком, була тільки висока трава, як море безкрає, а ближче до моря-солонці. Можливо було про¬ їхати десятки верст—і не знайти солодкої води. В пекуче сухо літо річки пересихали й починалася така суша, що усе засихало; тоді і живий, зелений і веселий стоп перевертався в жовту мерлу пустиню. Кріпости біля Білгорода. Московське заселення України. Московська держава неш¬ видко, потроху посувала своє пограпичча па південь, хоч тамечки не було ніякої сусідньої держави, котра б володіла землею і мала б свій нарід і уряд. Але, як ми бачили, туди частенько навідувалися кримські татари, бо хоч сами жили у Криму, але орди іх мали свої таборища й кхоші з отарами у степах Иоворосійских та без упину робили наїзди па Мо¬ сковські украйпи. Московський уряд для захисту своїх гряпиць будував кріпости. У XVI столітті при Іванові IV південна гря- ниця Московської держави досягала тільки Черпиговщини; се бу¬ ла Сіверська Україна з містом Путивлем па чолі; то булоПути- вльске погряиичча з Литвою. При Фоодорі Івановичу, у кінці XVI століття збудовані були Воронеж, Валуйки,Вілгород, Курськ, Ливии—границя, як'ми бачимо, посунулася на південь па І г* План старого Білгорода XVII ст. 16 так звану „польскую" (від слова „поло") себ-то степову украйну. Царь Борис Годуиов збудовав дулео далеко на південь на Донцеві недалеко од Святих гір місто Цареборисов, (нині слобода Царе- бориеівка Ізюмського повіту, Харьк. губ.). Якось дивно, що так далеко в самій південній частині Слобожанщини, в котрій тоді не було ще жодного осілого міста, Борисові захтілося збудовати таке дальнє місто ніби-то для захисту од татарських наїздів. Мабуть, були у нього якісь иііші міркування—він, наприклад, допоручив сю працю Богданові-Більскому, щоб таким робом збутися сього непевного боярина з Москви, а потім, хоча той дулсе добре зробив доручено йому діло—збудував Дареборисів, алеле Лпнія кріиостеїі біля І^арепа-Олексієва у XVII ст. все таки його вислано з Москви. Під час розрухі у Московсь¬ кій дерлеаві Дареборисів спустів і вилюднів, як і деякі инпіі міста по Московських україпах. Але в царюваниє першого Романова Михайла побудувано було богато нових міст в Кур- щипі й Воронежчипі; з них потім склалася так звана Білго- родська линія. За сією линіею влее починався дикий степ. До прибуття українців на се дико поле зрідка іздили тамечки тільки московські вартові та станичники; перші стояли на варті і об'їздили Донецький край, другі їздили з Путивля через Харь- ківщину до верховин р. Самари, Тора й Міуса, цеб то доїздили до Катеринославщини. Були що й так звані „стоялі голови", призначені па то, щоб повіряти чати станичників. Колене ново ^ п 9 17 місто, як тільки побудувалося, починало посилати в степ своїх вартових і станичників. Ллє все ж вартові й станичники по були постійними поселенцями, також як і ті промисловці, котрі мали від Московського уряду так звані юрти в Донецкій волості, Було тільки кілька міст та моньших осель па слободеькій Україні, котрі були осажоні московським урядом, а но українськими переселенцями, ще у першій ПОЛОВИНІ XVII СТОЛІТТЯ. Трохи більше всликороссів з’явилося пізніше, за часи царя Олексія, а особливо у XVIII столітті, коли там заселялася так звана Українська лииія. Тим то й у теперешньому свойому етногра- фпчиому стані Харьківська губория має давні великоросійські поселення і па них треба нам тепор звернути увагу перш, ніж почнемо викладати про головно українсько заселення нашої країни, бо великоросійські оселі у Слобожанщині тільки вкраплені серед українських чи то гніздами, чи то стоять поодиноко. Щоб зрозуміти теперешній отгіографичний склад населення Харьківщипи, троба звернути увагу на історію по одного українського, але й великоруського заселення, дати історичну етнографію країни. Со має і великий науковий, і окрім того практичний інтерес, щоб стояти па твердому науковому грунті при постанови й вирішенню, наприклад, питання про з'єднання Слободськоі України з Україною взагалі, про торіторіальиу автономію України або про вибори в установчі українські збори, або про межі її з сусідами. Дуже старим московськім острожком у Слобожанщині були Валки, теперішнє повітово місто. Колись там був вал та рів, як про цо каже „книга великого чертожа*: „а між Мжом і Коломаком о па Муравському шляху рову версти зо три, а рів в ширину сажнів з півтора, в глибину сажень, а иподі й більше, а сто¬ роною того рову обминути по можливо: усюди ліса та болота". Воєвода Тургенєв у 1636 році писав про Валки: „а ті Валки звісні з старовини; у належних місцях іде насипаний вал через шлях од лісу до лісу, а ліси пішли рівні, великі і меж тих лісів насипаний вал на три версти". Валки він називав тоді тільки урочищем, значить, иезасоленим місцем. А у 1646 році московський уряд збудовав на тому урочищу кріпость Балки ішакшс Можській острожок. Але ж все таки іще рапіщо тутечки навкруги Валок, до їх збудованпя, жили українські пасішншш—вони й були першими поселенцями сієі країни, вони оселилися па р. Мисі і по ипьших річках, пояснюючи воєводові, що такіх пасік було біля Валок до 150 і що у коленій проживало од 5 до 10 чоловік. А країна лічилася безлюдного, бо уряд і не знав гаразд, де були ті пасіки й хутори. 1 справді у 1647 р. вийшла заборона литовськім людям без дозволу заводити тамочки пасіки по р. р. Мерлу, Морчику, Братенииці Запорізька обласна БІБЛІОТЕКА Іи М ГОРЬКОГО -^3751 8 по близу Хотмижська, Вольного, Лосицька і Валок; тих, що посолилися тут давнійшо, висолено за кордон. Із Валок- М одеського острожка—їздили станичники на р. Самару та .Ороль. У 1650 р, у Валках були вжо її гармати, був і воєвода. Потім сюди прийшли українські переселенці і збуду¬ вали там соте шш й город Валки, хоча й здається трохи на ипьшому місці Московським розрядом були збудовані також Лосицький острожок і Колоитаев. Туди прийшли по своій охоті сходці з ріжних московських українських городів й зоснували свої слобідки (між ними була й українська слобідка). У 50-х роках XVII століття Колоитаев зовсім засолили українці. Ьобрик, Охтирка, Олошия, Камепио і Недригайлов були україн¬ ськими погряничішми городками і коли у 1047 році попи мали оді йти до Московської держави, то мешканці зовсім залишили ті міста і нЯвить позабірали з собою свої будівлі,—иа їх місце поселило московське правитольство своїх служилих людей, а трошки згодом сі міста позаймали знов українськії переселенці, між котрими залишилася деяка частина воликоросіяи Запяли великоросійські служилі люди і Чугуев, котрий раніше зосну¬ вали українці з гетьманом Остряпицею па чолі. До Чугуєва належав цілий Чугуевський повіт і значне число великоросій¬ ських осель. Московськими служилими людьми були зоспо- ваиі окрім Дароборисова що Тор і Маяки, але вони дуже швидко засолилися потім українцями. Московських служилих людей ми бачимо у деяких містах Слобожанщини, але тільки як великоросійський гарнизон серед більшості! українського населення; тільки у 2—3 містах були посадські торгові, а но служилі люди. Число великоросійських поселенців у ріжних містах сло- бодоькоі України то збільшувалося, то змепьшувалося од усяких випадкових причин; великоросійські служилі люди залежали од московського уряду і він їх посилав туди, де була у них потреба, наприклад, коли якось українсько місто без- люділо. Загалом се був тоді текучий люд серед засолення і його куди легче було висилати, ніж вільних і непокірних українців. Число великоруськіх поселенців в українських містах здається не збільшувалося у XVIII столітті, а навіть змепьшувалося. Великоросійські села та деревні у Слобожанщині більш усього роскидані були біля тих великоросійських городів, про котрі ми тільки що говорили—біля Чугуєва, Вольного, Болхового. У Ьілгородському повіті були такі ж села —Русская Лозовая, Проходи, Русскіо Тишки, Воріцовос. У Валковському повіті ми бачимо з великоросійським населенням села —Славгородок, Верхопожпю, Поясню, Дерновую, Лгоджу, Верхолюджу, Тарасовку, Стаїшчпоо, Порозок, Солдатское, Нпцаху, Обратепищо, Почини, 19 Крамскую, Камоницкое, Котанокую. До Волховського повіту належало с. Уди. Ва західному погряиичну, де йшла колишня литовська межа, теж було кілька великоросійських сол та дсрсвопь—'Чупаховка, Воровеиька, Мартиновиці, Ясеновое. Але найбільш широким та просторим великоросійським повітом у Слобожанщині був Чугуевський, де ми бачимо села — Камедну Яругу, ГІокровское, Кочеток, Введенское, ІІесчаное, Терновое, Пятшіцкое, Васищево, Тетлегу, Зарожиоо, Шуби но, Бабку і Боровую. Се дуже давні поселення—землі сім поселенцям були одведені ще у 1(547 році,—після того як українці убили у Чугуєві свого гетьмана Острянипа і повернулися у Польщу. Значить великоросійські оселі були роскидані невеличкими купами у теперішніх — Охтирському, Лсбедипському і Зміевсь- кому повітах Харьківськоі губ., недалеко від погряпичча Курської і Полтавської губ., а найбільша частина їх містилася у самому осередку губернії-у Чугуевському повітові. По селах Чугуевського повіту проживало багацько народу —по до кілька сот чоловіка. Села Вольновського повіта були куди малолшдніші. У 1710 році у Чугуевському повітові жило біля десяти тисяч чоловіків і жінок. У XVIII сто¬ літті була збудована Українська липія. Вона мала війсь¬ ково населення — однодворців або так звану ландміліцію, яка повніша була обороняти ті кріпости, котрі були збудовані по сій липії. Линія проходила од Дніпра до Донця по р.р. Орелі й Бероці у теперешній Полтавскій та Харьковській губ. і займала південну частину Харьківщиии. Простяглася вона на 400 верст. У Харьковіципі вона проходила по Ізюмському, Зміевському та Валковському повітах. Усіх кріпостей на ній було 17. Буду¬ вати сі крі посли повинні були козаки з Слобожанщини та Геть¬ манщини. Оселі Української лінії були теж гніздом волико- російского засолення у Слобожанщині. У (30-х роках XIX століття етнографичішй склад населення Харьковськоі губ. був такий: на 87,78% українців вч» губернії приходилося 11,45% великоросів, сс-б-то перших було у вісім раз більше ніж других. Великороси займають тепер частини Зміевського, Старобільського, Вовчапеького, Купяиського та Харьковського повітів. Воичапський та Старобільский повіти Харьковіципи у XVII ст. були ще майже безлюдними і ве¬ ликоросійські посолеиці там з‘явилися тільки у ХУІІІ сто¬ літті, коли російські царі почали роздавати їх своїм великим папам, а ті почали переселяти туди своїх кріпаків з цен¬ тральних великоросійських губерній. Таке, наприклад, поход- зксіше сел Апдреевки та Старого Салтова Апраксипа та Іііафірова. Таким побитом, населення тепероліньоі Харьковськоі' губ. по являється виключно українським, бо проміж у країн - 20 ских сол трапляються поодинокі і цілими купами російські] тут з давішх дався живуть переселенці з великоросійських губерній і вони розмовляють на великоруській народній мові і| мають усі великоросійські народні звичаі, одежу, будівлю. На отнографичшо виставу, організовану підчас архоологичн ного з’ізду у Харькові у 1902 році, зібрано було багацької старих народніх уборів українського й великоруського насе¬ лення Харьковщини; се всо потім пішло до пароднього музою! при Харьковському Університеті. Той музей показує нам в теперешньому пародиьому життю як би історичну етнографію країни і з ним повинен ознайомитися кожен, хто цікавиться сучасним народним життям Слобожанщини. Але воликоро- сійско заселення Слобожанщини було дуже невелике, як його зрівняти з українським; теперешня Харьковська губ. по свойому історико-отиографичному складу являється українською і являє з себе органичиу частішу торіторії України, а її насе¬ лення—такунс частину українського народу. Українські переселенці з Польщі вь XVI і першій половині XVII століття. Задніпрянська і лівоберенша Україна була тоді під Польщею і боролась з нею за віру і рідну мову, за землю і волю. На чолі повстанців стояли завиші козаки, яко військові, озброєні люди, але їх підтримував увесь нарід— міщайе й поспільство. Шукаючи волі, заселяли вони степи, своє дико поло у Київщині, па Волині, Подолії, Полтав¬ щині, оберегаючи там свої оселі від татарськіх нападів. Ало й туди у вільні степи, до нарід спасався од кріпацтва і шукав кращої долі й волі, до він мусив шаблею та рушни¬ цею захищати свою ниву від татарина,—і туди посувалося за ним лихо укупі з польскою шляхтою, котра заполучала від польских королів привилеї на сі народні землі; і туди прихо¬ дили кріпацьтво та неволя. А про центральні країни Польщі! нічого й говорити: там пану вала тяжка неволя. І ось український нарід мусив залишати свої оселі і йти хоч світі за очі шукати долі в ииьшій чужій стороні. Так почалося переселення українського парода в Московщину, до охоче приймали переселенців, бо се яс всо таки були хоч і з чужої землі Польщі, чужинці, українці, а по москали, ало брати по крові й вірі; таких захолшх українців пріймалн перш яко спільників—союзників. Таким спнльпиком, наприклад, був ага! май Дмитро Вишневенький, котрий вступив на службу до Івана IV’ з своїми козаками. Ииьших переселенців приймала Москва на слулсбу до себе й посоляла їх в Московщині і по українських містах, разом з своїми слулшлими людьми. При¬ ходили козаки, міщайе, поспільство й духовонство. Осібно 21 місце серед них займали чеиьці українських манастирів - Густшіського—Прилуцького й Мгарського-Лубонського. Так було і до лихоліття і після нього. Б царювання Михаїла Ромаиова українці стали у великій пригоді Москві в обороні її українських земель від татар. В підданство Москви посту¬ пило тоді чимало українських ватаг з їх отаманами. Пересе¬ ленці мали свій виборчий уряд, зберегали й шанували свої звичаї, наприклад, церковні брацтва. В 1038 році прийшло у Білгород з гетьманом Остряиицою одразу 865 чоловіка укра¬ їнців з жінками, дітками малими, зі збіжжям, худобою— кіньми, коровами, вівцями. Головну частину переселенців складали козаки і правитольство вимагало, щоб вони присягну¬ ли на підданство Москві,—що будуть вірно ій служити, по вер¬ нуться в Польщу, з татарами, ляхами й українцями не мати¬ муть ніяких стосунків, нікого по грабуватимуть і па Польщу по нападатимуть, бо з королем Володиславом Москва була тоді у спільні. За оцо усе українцям ствердили іх устрій і козацькі порядки, але з тим, щоб вони оддавали звичайне послушенство воеводові й обороняли Московську границю від татар. За для сього ім дадепі були землі па дикому полі па Чугуевім городищі, де вони повинні були самі збудувати місто і танцями його ошанцювати. Нелегко було попервах переселенцям: вони мусили будувати і місто з шанцями, і свої власні оселі, заводити пашню і усяку хазяйську справу, а разом з тим пильно доглядати стопу й оберігати його від раптових татарських нападів. А тут па лихо, коли вони вже пообзаводилися хазяйством, охазяіпувалися як слід, здобувши для сього й царську грошову та хлібну підпомогу, як поміж них почалися сварки. До них бач з Польщі почали засилати привабні листи, переманюючи назад. Гетьман аж мусів поїхати до Москви, щоб оправити себе від своіх ворогів—сотника Розсохи й иньгаих. Розсоха, котрий власне й получав привабні листи, утік з Чугуєва у Польщу, але й самого Якова Остря- шша вбито, після чого чугуевеькі українці повернулися додому в Польщу. Замісць їх у Чугуев прийшли Московські служилі люди. Так перший замір самостійного будування українського міста в диких степах виявив себе невдалим, але причини тут були більш випадкові—до воєводи Щотіиіна ворожо стосувалися но тільки українці, котрих він, як каже документ: „привів у сумлів своєю жерстокостьіо" але й своі московські люди. 2-й розділ. Засолення слобідської України з другої полонини XVII до к іпця XVIII століття. Пересолення народу в слободську Україну з Задніпрянщини і його причини. Заснування іі заселошм міст і слобід—Острогожська, Сум, Харькова, і Охтирки, Ізюма і округи іх полків. Внутрішнє розсолення слобожан. Участь манастнрів в заселенню країни. Чужоземні нороселоиьці. Вплив заселення на устрій елободської України. Жаленаппі грамоти слободським полкам. Участь Московської держалн в українському засоленню. Поширення терріторії. Слобожанщини Гіжні осолі. Зріст ії населення. Вихід народу з Слобожан- , щиии за ії можі. Переселення народу в слободську Україну з Задніпрянщини і його причини. За Московського царя Олексія Михайловича з право і лівобережної України, котра була тоді під поль¬ ським урядом, переселилася волика сила українців. Вони поосажували багато міст, слобод, сел і хуторів, котрі власне й склали з себе слободську Україну, або інакше Сло- бодські козацькі полки. Таких полків склалося п’ять: Харь- ківський, Охтирський, Сумський, Ізюмський і Острогожський, з полковими містами: Харьковом, Охтиркою, Сумами, Ізюмом і Острогожськом (гюслідиій—повітово місто теперешньої Воро- пожськоі губ.). Увесь оцей край засолився за Московською Білгородською линією більш усього мешканцями українцями, хоч траплялися соред них і московські служилі люди. Поде¬ куди, місцями, як наприклад у Чугуєві і в деяких ішьших місцях, як ми бачили, мешкали майже одні тільки московські служилі люди. Перше значне переселення народу з Польскоі України приходиться на велику епоху в иародпьому житті — Хмельниччину. У перші, три роки народнього повстання Богдана, за часи славних січ -Жовтоводської, Корсунської, Пілявецької й Зборовскої нарід що мав надію перемогти свого ворога і здобути волю, а може й самостійність, і тому піхто но йшов тоді в Московські дикі степи. Але нещаслива Берестецька січа розвіяла сі надії і у 1651 році ми бачимо перше велике переселення народу. Козацька літопись нам ! 23 оповідає, що тоді козацтво поосажувало слободи па москов¬ ських грунтах в Слобідчипі—і от від того часу стали осажуватися Суми, Лебедин, Харьків, Охтирка і усі слободи козацьким народом. Друго переселення було у 1659 році; але иаіїзначніїїто в тяяскі часи руїни—в гетьманство Брюхо- воцького, Многогрішного й Самойловича—в 1663—1687 р.р., коли гетьманом в правобережзкі був Дорошенко і усе право- березюка обернулося в пустиню. Грабянка оповідає, що мешканці иравобережья поселилися па безлюдних великоросійських землях до самісінького Дону і заснували багацько міст та слобід. Як тільки, бувало, стане по иереливки нашим людям — підіймаються усім селом з семействами та збіжзкам, яке можно ухопити,—і ідуть світ за очі, по знаючи навіть, куди просту¬ вати. І вони йшли на мандрівку. Кидаючи навіки свою оселю, рідний край, батьківщину, прочаио палили своі хати і усякі будівлі, щоб вони но залишалися в нащадок ворогам. Не легко було народові кидати свою благодатну краіну, ало й нові місця Слобозканщшш тож вабили до себе переселенців своїми само¬ родними багацтвами. І ось залупала весела пісня: Покинь батька, покинь мати, покинь всю худобу, Іди з нами козаками на Украйну, на слободу, На Украйні всього миого—і паші, і браги, Не стоять там вражі ляхі, козацькії враги; На Украйні суха риба із шапраном: Будош жити з козаком, як з паном, А у Польщі суха риба із водою: Будеш жити з вражим ляхом, як з бідою. Але й тоді, як співали такі пісні, каже М. Хв. Сумцов, важко було людям покидати старі батьківські місця, сум брав за далеку дорогу, а в нових місцях, хоч і гарних, сходила гірка думка про тих, що зосталися в далекім старім краю, про тамошню родину. Такі почуття відбилися в деяких піснях, як брат пише лист сестрі і питає її, чи привикла вона жити на Вкраїні, а сестра відмовляє: Ой брате, мій брате, треба привикати: Од роду далеко, ніким наказати. В одній цікавій пісні описаний настрій, з яким наші люди йшли в Слобідчииу і що було у них на думці. Та не спав я пічку по одную, Но буду спати що й другую, Чогось мені трудно, На серденьку нудно, Сам я, молод, не можу я знати. Та віють вітри все буйниї, Ідуть дощі все тучнії, 24 Землю зворушують, Травою устилають, А. цвітами украіпають. Та йдуть люде, поселяио. Все з дочками та з сипами, Покидають грунти свої, Преславнії вжитки І провтішииї пасіки. Та чогось луги потемніли, Наші носеляно посмутніли, Засмутилася птиця, Що назад (не) воротиться На свої прежнії вжитки. Уже восна—Дніпр широкий, Перевози скрізь глибокі, А золені дубрави ключи Попускали. Ніс бачимо, і на мандрівців велико вражінпя робила при¬ рода-- весна з її вітрами буйними, дощами тучними, травами й квітками, коли Дніпро широко разлився, як то море, і скрізь по річках були глибоки перевози, а в золопих дубровах усюди потокли ключі —води од талого снігу. Але смуток обгорнув прочан, коли вони побачили птицю, котра верталася з вирія на свої вжитки, бо їм уясо но прийдоться вертатися на свої колишні оселі. Багацько прочан, но дійшовши до нової оселі, й погинуло від бозхліб'я, безвіддя, хвороби, слабости, татар і своїх ясе братів -казанів у безлюдній пустині. Траплялося й так, що само поспільство з голоду мусило отдаватися у полон татарам: 3000 селян з під Корсуия (у Киевщині) хтіли бігти у Орду. 3000 чоловік мешканців Тарговиці татари взяли в по¬ лон. У 1075 році у гетьмана Самойловича зібралося 20.000 прочапських сомейств. Иподі й лівобережні гетьмани приму- вали селян правобережья переходити на лівий берег Дніпра. Слободська Україна заселилася, як казали про цо посланці готьмаиа Самойловича, па Де прочанами з правобережья, звідкіля вийшло 11 полків, і через то вони пропонували, щоб слободська Україна була привернена під гетьманський рогі- мент, але на со Москва ніяк но згожувалася, щоб но прибіль¬ шувалась гетьманська сила і влада. Дорошенко бажав з'єд¬ нати усю Україну —і право і лівобережну—під своїм єдиним урядом; єдину Україну бажав мати і увесь нарід; але проти сього була тодішня політика і дипломатія Москви і лівобо- реяших гетьманів: Москва но хтіла скинути з гетьманського уряду ні Врюховецького, котрий тоді удавався вірноподдан- ним Москві, ні потім Многогрішного та Самойловича, а вони самі, зпісио, міцно трималися за спої уряди, бо ие могли під¬ нятися до загальних громадських інтересів усього иарода. І ось виходило, що талановитий Дорошенко увійшов у звязок і творив дуже вадливу за для иарода і супротивну йому спілку то з ГІольщою, то з Кримським ханом, то з Турецьким султаном, котра знищила країну і обернула її в руїну. У 1067 році Москва умовилася з ІІольщою в Андрусові, щоб повер¬ нути Польщі усю правобережну Україну і тільки Київ і то на два роки мусив лишитися за Москвою. І од того часу, каже літописи, „встали шатости на Україні". Українсь¬ кий нарід по міг згодитися ні з тим, щоб його власно живе тіло дипломати разрізали иа дві частини, ні з тим, щоб жити за татарином та турком. 1 со дужо голосно і яскраво висло¬ вив народний ватажок, отаман запорожський Іван Сірко. „Я, казав він, ляхів недруг; ляхи—пани; воші нищили нашу волю, пригнічували паш православний нарід; але й татарва не наші друзі, а іщо гірші ворогі. Ляхи нашу худобу їдять, а татари писть пашу кров. Подивіться навкруги: орда сплюндрувала паші домівки, нашими дітьми і жінками заповнила свої ко¬ човища. А скільки вона нашого козацького народу у неволю запродала па галери і скільки його порубала! З бусурманами нам треба воювати; сам Бог наказує нам напасти на ворога й помотатися за зневагу ймення Христового, за спалені церк¬ ви, за поруги святощів" І справді орда, котру поставив До¬ рошенко на зімовлю в Україні, повстала проти нього і верну¬ лася до дому у Крим, захопивши з собою у полон селян. А коли Дорошенко пожалівся турецькому султанові, той повернув се у жарт і йому нікого з бранців по вернули: „кого узято, каже Самовидець, пропав, хіба кого викуплено". Справедливо промовив Сірко про наругу святощів, бо справді, образами га¬ тили вулиці й болота; з церков і дзвіниць поздіймали усі хрести і дзвони. „Но заболіло, каже Самовидець, серце його (Дорошенка) од такого безчесті образів Вожіїх за для його ио- счасливого дочасного гетьманства". Сни гетьмана Самойловича за татарський напад па лівобережжя сплюндрував остатні міста правоборожчшш, а населення його силомиць перевів у Геть¬ манщину. І народ довго ще пам'ятав про цей „згон", як його називає Самовидець. Правобережна Україна тепер зовсім за¬ пустіла. По Бахчісарайській умові вона і повинна була зали¬ шитися безлюдного пустинею. Такою пустинею й бачив її у 1705 році літописець Поличко: „Видіїх на разпьіх там мТст- цах миого костей чолов-Ііческих, сухих и нагих, только небо покров ссб г Ь нмущих и рокох в ум г Ь—кто суть сія? ІІасмот- р'Ьвшися поболііш ссрдцем и душою, яко красная и всякими благами прожде пзобиловшая земля и отчизиа паша Україна в пусти ігїі оставлена и поселенцю ся, славимо предки паши, безвісти явишася". Толе само кажо і Московський піп Лук'- яиов. Ідучі у Святу землю в 1702 году через Україну, він за¬ писав своє дуже сумне вражіпня од сієї тоді безлюдної країни: „Бмсть сіо ііутноо шествіе печально и упило; бяшо бо ВИДІУГИ пи града, ни села, ащебо и бьииа проясдо сого гради красим и нарочитм села видімііом, по ньнгЬ точію пусто м'Ьсто". Отта- кочки і чужі, і свої розшарпали, сплюндрували нещасну того- бочшо Україну і перевернули сю роскішну країну — сей рай для людської оселі, в безлюдну пустиню, а дипломати навіть ствердили свою дивну згоду особливою умовою—Бах¬ чисарайською, щоб Україна навіки лишилася безлюдною. Ось коли справді дипломати Польщі, Москви, Турції з Кримом, та і самої України занедбали про долю українського народу, проводячи свої користні думки та заміри. Велика сила иарода прийшла в Слобідчину і з Гетьман¬ щини, з Лівобережья, але більша частина їх належала до тих, що прийшли в Лівоборежжа з правоборожжа. Отже таким чином, як бачимо, населення Слобожанщини склалося з ріжпих отногра- фичиих поділів українського народа і через то, як воно зви¬ чайно буває, й українська мова тут витворилася не за¬ дніпрянська, не галицька, не чсрнигівська, а власна місцева, немов середня між ними; більш усього вона наближається до полтавської і київської української мови, мабуть через те, що переселення з Лівобережжя було досить велико у Слобожанщину; Лівобережжя і Слобожанщина були сусідами; а з-за дніпряищини більш усього переселенців дала Київщина; українці з Київ¬ щини заселяли головно й Лівобережжя—найпаче Полтав¬ щину. Ось через що Слободсько-українська мова більш усього наближається до полтавської і літературна мова Квітки схожа з мовою Котляревського, бо обидва вони користовалися мовою свого простого народу— єдиіі в Слобожанщині, другий — в Полтавщині. Заснування і заселення міст і слобід — Острогожська, Сум, Харьківа, Охтирни, Ізюма і онруги іх полків. Звернемо тепер увагу на заселення міст і слобід в Слободській Україні. У 1652 р. був осажоний на річці Тихій Сосні і Острогощі Острогожськ; туди одразу явився цілий український полк у 1000 чоловіка, окрім семейств, з полковником Іваном Зінь- ковськім і усією полковою та сотснною старшиною. По царському указові воєвода Арсеиєв іх почав уряжати на віковічне життя, Кріпость у Острогожоьку робили Московські служилі люди під приводом воєводи разом з українцями; будівлі для себе у місті будували самі українці. Подвірря для острогоіцан були дадеиі 27 у посаді за острогом, себ то за кріпостмо, або за замком, невеликої міри через то, що їх треба було захищати від татар¬ ська нападів і для сього потрібно було тулитися їм близько одно біля другого; полковник дістав двір у 300 кв. сажнів, прості козаки—тільки по 70. Але кожному одведено було окрім того тутечки ж землю під огороди, клуні й токи- проти свого подвірья. Усім одведена була теж земля на поло, па покос і на иньші потреби. Дадеиа царем грошова запомога па будівлю 1 сіянку яриии, дадено на прокорм жита й овса, Вислано для кріпооти з Воронежа дві гармати. Острогожська кріпость була споряжопа так, як і иньші по Москівських україшшх містах. Острогожськ прозивали що иноді Рибним, бо біля його було Рибно озеро і тут іще раніше був великий рибний торг. У Острогожоькому були поселені і московські служилі люді, щоб по передати усіеі оборони міста й країни українцям, бо на них вссж таки повної надії не було —од іх завпеди сподівалися якоїсь, як казали у Москві, „шатости". Переселилися у Остро- гожськ для свого куисцьтва й великоросійські купці. Усі російські поселенці були під воєводою, а українці були під своїм полковим присудом. Між тим і другим почалися гострі суперечки. Після заснування Острогожська новосельці українці посолилися і по ипьших містах та слободах, так і зложився козачий Острожський Слободський полк. По жаловаиій цар¬ ській грамоті Острогожоькому полку дадеиі були усякі привилеї й меж иньшими козацькій устрій. Цікаво буде додати до того звістку про забезпечений перших переселенців—про те, що вони з собою привезли. Полковник Зіпьковський приїхав з жінкою, сипом писарем і декількома челядниками. Він привів 3 собою 15 коней і 4 волів. Обозний прийшов з жінкою, дочкою, 2 челядниками і привів 5 коней, 8 волів, 2 корови, 6 овець, 10 свиней. Військовий судья Величко привів 4 коней, 13 корів Більшість була людей заможних або, як кажуть про них московські документи „семьянистьіх'ь и прожиточнихш", себто значить таких, котрі дома були хазяїнами—землеробами, а разом з тим козаками. Козаками вони залишилися і в оло- бодській Україні. У перших по спискові 80 персселоньців було 99 коней (себто більш ніж по 2 коня на семейство), 69 волів (меньш ніж по одному), 141 корова (ледве но по 2 корови па семейство), 124 вівці та кіз (більш ніж по 1 на семейство), 129 свиней (більш ніж по 1 па семейство), усього 662 голови худоби, себто більше, ніж по 8 голів на семейство. Сі 80 семейств можна поділити, що до числа голів худоби у кожного,па7 частині коли про перши три частини (27 семейств) можливо сказати, що у них була недостача худоби, то остатніх 4 частини (53 семойства) у всякому разі треба зачислити до 23 середніх, коли не багатих: значить, що бідних на худобу було 34%, а середніх і богатих-06%. Безкінних було тільки два семейства, а може тільки 2 чоловіка, коли вони но мали сомейств. 15 сомейств но мали худоби, ало вони або по змогли привості її з собою, або можливо роспродали або залишили дома, або загу¬ били ії в дорозі, бо троба пом’ятати, з’якою труднотою приходи- лося переселятися в далеку Слобояшнцину і як ііобезпешпо було в дорозі від татар та розбишак. І що добро що вони йшли великим табором, цілим полком, а то іх також ограбувалиб, як ото- ченьців і черниць Густинського та Ладпнського манастирів. Острогожськ заснувався но-за Білгородською липіею, а на самій линії і через те вій, як і увесь полк, мав більший зв’я¬ зок з російськими містами і урядом, ніяс ИИЬІІІІ полки, котрі поселилися за липіею, на справжньому дикому полю, як, наприклад, Сумський або Харьківський. У томуж 1652 р. як і Острогожськ було засновано і місто Суми. У 1653 р. вясо була збудована під приводом воєводи Арсеиєва кріпость Суми па Сумииому городищі. Будовали її самі українці, котрі прийшли сюди з своїм осадчим Герасимом Кодратевим. Нові переселенці, яіс писав сам воєвода, посе¬ лилися на дикому шляховому полі, куди раніш приходили татари і плюндрували Путивль, Рильскта ииьгаи великоросійські міста. Прийшли вони сюди із ріжпих місць України. Вабили їх до себе вільні грунти, лапи і особливо ліси, до було багацько усякого звіря, дикоі бдяшли і легко було гнати дьоготь та смолу. Ловецьтвом, бджільпицьтвом займалися тут путивльскі севрюки та бортники, які й по хотіли допустити до сього українців. Ало воєвода вступився за українців, оповівши, що вони гонять дьоготь не в ІІутивльскпх лісах, а у дикому полі в дібровах в 5, 6, 10 верстах од свого тільки що збудованого міста Сум і що краще буде як вони отдаватимуть чииши у царську казну, а не ГІутивльцям, як со робилося доси. Воєвода вясо взяв з українських ватаг 17 бочок дьогтю. Уновому місті Сумах ніяких прибутків у нього но було, а трати дул«е пильні: треба було купити заліза і за для соборної церкви, і для ипь- гаих казенних будіволь. Кривди и образи од сього ГІутивльцям, писав він, но будо ніякої тому, що і тепер вони мають великий здобуток з бортних деров та насік (деякі мали по 500 вуликів пчіл) та по 100 карбованців кояший має з рибаль¬ ства та ловецьтва — бьють дужо багато куниць, лисиць, вовків, медведів, лосів, диких кабанів. Воєвода додавав до сього, що Сумчано прохають віддати їм у чинш Гирлипську царську вотчину на р. Пслі, за котру вони плататимуть у двічи або у тричі дорояше, ніж Путивльці. Справді, як побачимо далі, Сумчапе дужо широко розвинули свою промислову діяльність. 29 Далі почала заселятися уся та країна,- на котрій зложився Сумський Слободський полк. Люди приходили на слободи по всяк час безупинно, як се можна бачити, наприклад, у слободі Тернах, куди у 1053 році прийшло 48 сомойств і потім приходило лодво не що року по кілька десятків; більш усього припадає на ті роки, коли було найбільше виселення з право- бережжа, особливо в часи руїни. У 1654 році був заснований Харьків і де кілька иньших слобід, з котрих потім зложився Харьковський полк. На Харь- ківсько городище прийшла з початку маленька купка (37 семей) переселенців трошки раніше 1654 року, як се видко з прохання— супліки Вілгородської Миколаевсько'і церкви попа Івана. Він писав, що у 1654 році па Харьковському городищі у їх цер¬ ковній вотчині черкаси збудовали хати і живуть у них. К. Аль- бовській подає гадку, що прийшли туди сі 37 сомойств що у 1651 році, бо про них було сказано, що воші прийшли туди раніше, ніж иньші, а потім підійшли й другі, та й на полкових прапорах, додає він, стояв 1651-й рік. Але у 1651 році Харк¬ івського полка ще по було, а як сказано —„раніше 1654 року", то се можливо однести і до 1653, і до 1652 року, а М05К0 навіть раніше 1651 року. Невеличка купка в 37 семей пробувала тут до 1654 року, ало велика купа переселенців явилася на Харьківське городище у 1654 році і збудовала кріпость. У 1654 році у Харькові українці пробили собі шлях до Торських солоних озер, куди їздили по сіль, себ то чумакували; значить і харьківці, як і сумчапе, займалися промислами; сей шлях Харківський воєвода Селіфоитов звелів харківцям знищити, але вони одмовилися од сього, бо не хтіли знищення свого чумацьтва. Волів він являтися харківцям до себе на огляд, ало багато не послухалося і роз’іхалося на Торські озера варити сіль та по ипьших місцях, а у Харькові залишилося обмаль людей і харківського городища забезпечити від татар було неможливо. Так писав перший харьковський воєвода Селіфоитов у Москву, звідкіля прийшов царський указ харківськім „чер¬ касам", щоб вони будовали кріпость—острог і нових доріг по проводили. Як бачимо, тут ще немає згадки про Харківську кріпость, говориться тільки про Харьків, яко поселення, і про Харьківске городище, яко природшо кріпость. Трохи згодом па Харьківско городище явилася одразу велика купа переселенців, їх було окрім семойств 587 чоловіка. Нони завели стани і пасіки, ловили звіря і рибу, поставили буди, де гнали дьоготь. Виходить, що й харьківці займалися тим, що й сумчапе; і по дивно, бо біля Харькова було тоді багато лісу, так що при- ходилося дорогу до Тора для чумацьтва просікати у лісах, (воєвода Білгородський наказував її засікти, себ то закласти зо дерепом). З 1655. року почалося будований Харьківськоі кріпости українськими поселенцями на свій зразок, або як казав потім воєвода Соліфонтов, по „их черкаскому нзвичаю". Як видко з воєводського листа 1657 року, харьківських українців було так багато, що вони усе городище застановили своїми подвірьями, а городище мало навкруги більпі, ніж версту (530 саж.), по проміру Чугуївського воєводи. Він мав перший догляд над харьковцями, бо вони поселилися у його повіті у 36 верстах од Чугуєва. Але чугуєвський воєвода, проживаючи у Чугуєві, звісно, не міг мати пильного догляду за Харьковом й через те мабуть вони сами почали бу¬ довані собі кріпость соб то кріпити своє городище—по свойому, а по московському звичаю У 1656 році московський уряд прислав у Харьків окремого воєводу Солифонтова для „городового строонья" і щоб відати харьківськими посе¬ ленцями. Лому дали особливий наказ, щоб він збудовав кріпость по московському звичаю. Сами харьківці збудовали кріпость — острог, по пляпу Чугуївського воєводи, але частокол робили по свойому—низький та рідкій, кладучи поверх його колоди. Соліфонтов же зволів,, щоб колений поселенець поставив скільки випадало на його долю по роскладці колод, дубків і щоб палі вбивали у земіпо і прикріпляли щільно одну до другої. Вони одначе одмовлялися, кажучи, що сього зробити не можуть і розвіються різно, од того що вони бідні і голодні ЛЮДИ, ІІС огруптувалися, борошном по обзавелися, хатин по побудовали, а коли оце усе зроблять, тоді й кріпость будоватимуть так, як їм наказують. Воєвода одписав у Москву, що поставити кріпость окрім городища ніде, що зменьшити її но можливо, бо усс городище заиято подвірьями, а значить його треба захистити і що переселенці його по слухають, кріпости по будують, на варти не їздять, у приказпу хату вартових не дають, а тільки пьють та гуляють і угомоняти та утихомирю¬ вати їх нічим. 11а лист воєводи і получився той указ, котрий ми привели рапіщо-щоб харьківці кріпость будовали і од сієі праці не одмовлялися. Будовалася Харьківська кріпость і місто Харьків у 1656 — 1658 р.р. на правому березі річки Харькова і лівому—Лопані. У 1656 р. Харьківська кріпость ще по була збудована, як се видко із супліки Жихорців Укупі з Харьковом почали заселятися й ииьші міста та слободи, з котрих потім склався Харьковський полк, як то: Змійов, Хорошово, Печеніги. Харькінськнй воєвода порядкував і над Хорошспською слободою, а потім і над ипьпшми слободами, які склали з собо Харьківську округу—Харьковський повіт, виділений з Чугуєвського, так саме як колись з Білгородського повіта виділився Чугуєвський. Змійов виділився з Чугуєвсь- 31 кого повіта; він був заснований на Зміевсілсому городищу і одночасно з Харьковом получив самостійного воєводу. На Хорошево городище явився невеличкий гурток пересе¬ ленців -50 сомейств (в десятеро менш, ніж у Харвків) і через те Хорошево зробилося слободою, а Харьків одразу великим МІСТОМ. Цікаво буде додати про те, як складалося засе¬ лення слобід. Ось як заселилася, напр., слобода Печеніги. У 1054 р. прийшов з Литовської сторони гурток українців в 45 чоловік, з лапками і дітьми, з осадчим Івашкою Хведоро- видом Волошепіпим. Вони були приведені до присяги і по їх власному проханню їх поселено у Чугуевському повіті на Почоніжському Котковському полі укупи з попередніми поселенцями. Осадчий їздив у Москву і по його про¬ ханню поселеницям дадсио було на будівлю семейиим по 5, а парубкам по 4 карбованця (се на наші гроші вийде кілька десятків карбованців). Харьків та Змійов робляться осе¬ редками заселення країни, ееб то Харілсовського та Зміевсь- когоповітів: до Харькова було приписано Хорошево, до Змійова — Мохначово, а може й Печеніги. У 1657 р. уже був окремий Зміевський повіт. Дуже цікаве було засіювання міста Салтова, на Салтовсь- кому городищі. Туди у 1059 році явилося одразу 670 чолов. українців, стільки, скільки і у Харьків, з отаманом --осадчим Іваном Ондріевичем Семеповим (мабуть Ссмсноиком), й посе¬ лилися, по царському указу, на сирому кореню, на Сіворському Донцеві, па Салтовському городищу, па татарському броду, до рапішо був кам’яний город. Вони прохали дозволу збудовати їм па місці старого кам 1 япого города нове місто, щоб захистити себе від воролсих татарських нападів, бо утікати їм з семей- ствами таким степовим шляхом до Білгорода або Чугуєва, до були кріпости, булоб далеко. На се ім вийшов царський дозвіл — будовати „собою", себ то самим, власним коштом і працею, кріпость. Звістка про те, що Салтовське городище було справді колись кам'яним городом, зовсім правдива і підтримана нині археологи чий ми розвідками, котрі дали надзвичайно цінні знадоби про культуру Салтовського кладовища УП—VIII ст., при с. Салтові. У 1674 році був заснований Вовчанськ. Вовчапському осадчому Старочудному дозволено було будовати слободу иа р. Вовчих Водах і закликати туди українців з правобережної і лівобережної України, а ииьших людей не •приймати. Нові поселениці поселилися городком і слобідкою і дереппямп по р. Вовчим Водам, загатили гатки у ставах, збудовали млини, позаводили пасіки і позаймали собі займай- щвпи. Білгородський Миколаевський мапастирь жалувався, що 32 „черкаоьі" заияли його землі, але со поселення було дозволено Білгородським воєводою, бо українські переселенці узяли на себо за со оборону і сього місця, і московській україшшх городів від татар, котрі туди завпеди приходили, маючи там свої перолази. Право на землі Білгородського манастиря по р. Вовчим Водам було сказовапс також як і па землі по р. Лопані та Харькові. І се було справедливо, бо па І манастирській та церковний причт із кількох чоловіка давалося земель та угод стільки, що на них тепер жив та має про¬ питані© більше сотііі тисяч чоловік. А нові українські посе¬ ленці приходили з Польщі, збільшували сим дужо невелике населення Московської держави й брали на себе надзвичайно важкий обов'язок обороняти та захищати московські городи. І Московський уряд зрозумів усо значіння, усю державну вартість українського заселення і зробився до нього дуже прихильним. Ного політику провадили і воєводи, хоча се для них і не було приємне і хоч воші часто таки уклонялися од ласки до „черкас". А про угоди Бєлгородських церков Московський уряд добро розумів, що сі землі по могли бути їми заселені і що як там моглоби бути яко заселення, то тільки дуже загайне, не швидко і навіть зовсім попевпо. Вій бачив, що минули ті часи, коли можливо було роздавати безмірні нікому невідомії, але бо гаті роскішиі землі чопцям та попам, котрі нічого і не могли подіяти з ними. Як воші могли, наприклад, засоляти або обробляти землі біля Харькова, котрий лежить од Білгорода у 75 верстах. Вовчанськ ближче од Білгорода, ало й там по було ніякіх церковних або мана- стирськіх осель. Б Мурахву явився на життя з-за Дніпра уманський пол¬ ковник Микита Кондратович Сенснко з ватагою українців в 200 чоловік з жінками та дітьми і прохав дозволу поселитися там серед попередніх поселенців і з такими ж вільготами, які мали вони. „Прийшли ми, казав Сопепко, в новозбудоваїшй город Мурахву на слободу". У город па слободу — сюди йшли і у городи па слободи, себ то па вільготи. Зна¬ чить слово слобода має тут зпачипия вільготи. Звідтіль взялося, повно, і назвисько Слободські полки або слободська Украйна, бо туди йшли люди па слободи—вільготи; і такі вільготи заполучали но тільки козаки, а й посполіти, котрі солилися па панських землях, бо папи старшини тож давали вільготи своїм поселенцям, закликаючи їх, як казали тоді, на слободи: ріжпиця у тім, що поспольству у себе давали вільготи пани державці, а козакам та міщанам московський уряді*. У 1654 році була засолопа псресолепьцями Охтирка, котра була третім полковим містом слободськоі України. Бона 33 була звісна ще й раніше, яко порубожне місто Польщі, потім одійпіла до Москви, котра засолила її великоросійськими слу¬ жилими людьми, ало їх було небагато. У 1657 р. московський уряд зробив реєстр усіх охтирців. їх иризвіща немов російські (це усе „Аидреовьг, Даииловьі")., але можно міркувати, що московські приказці позаписували звичайні українські призвіща но батькові не но українському, а по російському звичаю, цеб то Оидріенка записали Андрсєвьім, Даиилепка—Даииловьім. Пноді, иагір., ми бачимо иризвіще по батькові Омоль- яиов-тоб-то від українського Омельяи, Микитин (укр, Ми¬ кита) і т. ипьші. І що воно було так, видко з того, що у Охтирці ж був адип „чоркашошш", значить українець, а його записали „Якушкою Стопановьім". Були одначе й иризвіща українські—Болдирь (мабуть Бовдурь), Кононеііко, Пулачопко, Болтищенко, Рубловський, Добові, Радчоико, Гончаренко, Герасимепко, Ночипорович, Волошин, ГІаумович, Ярошевоькнй, Адамович, Мартинович, Ильяшенко, Вощоико, Я донко, Малько та ипьші. Сотником був Арістов -номов но українське приз- віщо, алож він був сотником козацького товариства і займав сей уряд іще у 1654 р. Із трьох попів один прийшов сюди з правоберожья — з Жнвотова. Охтирські поселенці називають¬ ся „сводепцями" — так прозивали московських служилих людей, котрих зводили до купи на життя з ріжних країн у нове місто. Може і в Охтирку, котру залишило її україн¬ ське населення тоді, як вона перейшла під владу Москви, теж звели новіх поселенців із ріжних країн, до прожи¬ вали українці, а ми бачили що воші проживали навіть у московскіх україшшх містах. Можливо, що серед сих зводоиців була й купа великоросійських поселенців, як се бувало по де¬ яких містах Острогожського поліса. Усіх охтирськіх пересе¬ ленців було 445 чоловік, а у иихш було 109 жінок, 634 дітей, 72 родичів і 18 дітей у сіх родичів, а усього було 1587 чоло¬ віків, жінок і дітей. Ноші привели з собою 605 коней, 618 волів, 479 корів, 1473 вівці, 1091 свииой, усього 4266, себ то більше ніж по 9 голів па семейство із 4-х чоловіка. Значить охтирців треба признати більш мешлп замоленими і у всякому разі сородніми що до худоби. У Богодухів явилася дулее численна ватага українских переселенців із поспільства, або, як каже московський уряд, „пашешшх черкас"; їх було 1096 чоловік, а міщан тільки 33 чол., ісріпости воііьі не робили мабуть через то, що були но козаками, а поснолітими людьми. Мілс тим ширилося заселення і південної Слобоясанщиии і тамечки склався Балаклейський полк. У 1663 р. приїхав у Білгород козачий отаман Яков Степанович Черниговець і 34 прохав дозволу посолитися з своїми українськими задніпрянсь¬ кими переселенцями на татарських перелазах по р. Донцеві па гирлі річки Буликлої. Се місце лежало у 80 в. од Харькова і у 50 верст, од Змійова і за ним но було що ніякої оселі (свиключаючи Святігори). Пройшов тільки один рік -і той же Черниговець докладав воеводові у Білгороді, що місто він уже сам збудовав, назвав його Балаклеею і що у нього у кріиости та на „посаді" поселилося у 150 дворах 200 семейотв і се число безперестанку збільшується. Окрім Балаклеї Черниговець збудував що кріпости на татарських бродах — міста та слободи , по Доньцові — Андрееви Лози, Бишкипь, Савиньці і Лиман (послідній у степу між двох озер — лиманів). А що пайважпійше Балаклейський осадчій збудовав і кріпость Ізюм. Царь зробив осадчика - отамана Балаклейським полковником за його вірну службу і користну для Московські дормсави колонізаторську працю. Діло засолення Ізюмського полка, котре роспочав Яків Черниговець, що більше поширив Харьковський полковник Донець з сином своїм Костянтином. Ізюмський полк заселився більш усього при них пересолопьцями з ииьших Слободсьісих полків. Про Ізюмі)—курган, Ізюмський перелаз і про Ізюмський шлях маємо звістку що у книзі великого чортежа; у 60-х роках ХУ'ІІ ст. тут жили царськи охотники, що ловили звіря дня московського царя. І про со нагадує па лівому березі Доньця місце, котре зоветься звіринцем; мабуть, там був у них якийсь вартовий острожок. Балаклейський полковників Яків Черниго- вець збудував невеличку кріпость Ізюм. Повий великий город, але на правому березі Донця, до в його вливається Мокрий Ізюмець, був збудований Гр. Донцем і у нього був перене¬ сений і невеличкий перший Ізюм. Місто було осажено Дон¬ цем, котрий привів для роботи більш 1500 козаків Харківсь¬ кого полку збудовалося дуже гарно по плану і швидко зробилося полковим городом Ізюмського Слободського полка. Біля Ізюма і тепер, немов його кріпость, виситься гора Кре¬ мінець (800 футів), а по Донцеві і його вітках простягнися густі ліси — нетрі. Полковник Донець дістав право заселяти Ізюм тільки людьми захожими з „черкасских" Слободських полків; йому заборонено було приймати великоросийськіх посе¬ ленців, а за то вій сам без воєводи міг порядкувати у новому місті, а для козака це була дуже велика вільгота. Минув рік і у 1682 році було вже в Ізюмі 300 чоловіка. Але се все ж таки було небагато. Для того щоб діло заселення йшло швидчо, Донець сам переїхав в Ізюм, а сина свого Костянтина залишив на полковництві у Харькові. Жити йому в Ізюмі було дозво¬ лено, але з тим, щоб вігі всо таки лічився і полковником Харківським. У 1682 році Допоць дістав грамоту від царя Федора Олексієві! ча, в котрий йому дозволялося жити в ізюмі і закликати туди і в Сп ваківку і на Пришиб вільних українців па слободи із Харьківського, Охтирського і Сумського полків, будовати самим місто і вільно селитися там „собою", се і ю без воєвод, пахати пашшо і володіти усякими. угоди по отводу Касогова, по своім козацьким звичаям. Окрім тих міст та слобід, про котрі ми вже казали, були осажені тоді Остро- пілля, Двурічпе, Новий ГІорокоп, Соньків. Куп’япськ, Каменка, усе це були нові і дуже мало засолені слободи (од 2' Д'* 48 сем); тільки у Новому Перекопі було 288 чол. При гирлі Торця була збудована Гр. Донцем Козацька пристань— неве личкий зомляний городок, куди осадчій Сом. Нройка вже закликав декілька семейств і попа. Між річкою І олою долиною і Черкаским лісом Гр. Донець міркував збудовати місю Черкаси (теперешнє соло Зпаменсько). Ізюмський полк, як м бачимо, був заселений більш усього переселепьцями з Слобо¬ жанщини, хоча і сюди приходили иподі, як нам здається, і пореселеиьці з за Дніпра і Гетьманщини. Оттаїс заснувалися міста та слободи слободської • Р< їни. Иноді одразу приходила велика ватага переселеньців і осажувала місто чи слободу. Так було, наприклад, у * С1 Р° гожську і, як ми бачили, по деяких иньших містах. л частіше приходили меиьтиі гуртки, до купчилися переселепьці з рілших місць, як у Суджі або Тернах. Иподі до перес*- лоньців з однієї країни потім приходили сходці з дру 1 " країни. Більша частина міст збудована була на дикому шля ховому полі, на татарських бродах та сакмах, на сирому кореню (Суми, Суджа, Салтов, Вовчанськ). Дужо багато міст збудовано було па старих городищах —Харьків, Суми, дар* )" рисов, Хорошево, Змійов, Мохиачево. Як одразу при ходила дуже волика ватага переселеньців, вона будовала кріпость у^місп наприклад, у Острогожському, Охтирці, у Суджі; як їх у обмаль—селилися слободою. Діло заселення воли осадчі. осадчі були, мабуть, при усіх ватагах п єресе лоньців. Ми маємо багато цікавих звістоіп* про їх діяльність. Се були вата.ь* , отамани народа, що вели його на нові місця, що порядісува нелегким ділом заснування нових міст та слобід, будівле" 1 , зносинами з урядом і таке ииьшо. їм доручав нарід свою долю, шукати її в далекій чужій стороні. Іх повинна була дР- знати уся ватага переселеньців, здаватися на них, поклада на них надію, яко па певних, розумних, жвавих, завзяті своіх проводарів та спорудпиків у громадських справах, іим то і ми повинні тепер споминати про них і їх діяльні-* > для народа з великою шаною та подякою і як мога закріпи 30 пам ять про них там, до вони працювали. Харьковскому осад¬ чому Каркачеві треба поставити пам’ятник у Харькові, а не тільки, якеє зроблено досі, по мойому пропонуванню, наз¬ вати йменням його одну вулицю у Харькові (Каркачева) 1 реба, щоб кожпо місто і слобода у слободській Україні знало й шанувало пам’ять свого осадчого, коли він відомий історії. А у моїх розвідках по історії слободськоі Украйни є чимало звісток про слободсько-українских осадчих і їх діяльність. Особливо се треба зробити тепер, коли свою долю, своє вдасте у нас творить, кує сам нарід. Деякі з осадчих запяли потім війсь¬ кові козацькі полковничі посади по вибору товариства і їх діяльність була дуже широка. Такими були Балаклейский осадчій Черішговець і Сумський Коидратев. Недавно, що осадчі мали великий вплив на устрій місцевих діл. У Мерехві, наприклад, усіма ділами керував осадчий полковник Сененко! Осадчих потім замінили виборні отамани, котрі були усюди У 1688 році Коломацький атамаи Ярема Михайлов дістав лиот .. од Московського уряду на закликання на слоболи українських пореселеньців з Задніпрянщини. Внутрішнє розселення слобожан. Внутрішнє розселення люду ми бачимо у всіх слободськіх полках. Острогожській полк склався, як ми бачили, серед воликороссійских міст тепе¬ решньої Воронежської, Курської і навіть Орловської губ С поселень ці жили дуже далеко од свого полкового Міста Острогожська. А східця частина Ворон, губ. у початку XVIII ст що но була заселена і ось сюди на р. Чорну Калитву, у південну частину Острогожського повіту почали переселяти українців; і там з'являються нові козацькі слободи-Стара Калитва, Нова Калитйа, Иодгорна, ГІоновка. Переселили воли- короссійских посадських людей- Острогожська в Коротояк а українських козаків з Коротояка в Острогожськ У 1782 р з слобід Перловки, Гвоздевки, видовища і Урива переселені були козаки в Ьогучароькій повіт Воронежської і Старобільскій Аарьк. губ. У Старобільсіс прийшов сотник Синельииков з сотня нами, в Закотпую Голодолшіській, в Осиновку- Смаков 1 в Ьілолуцьк — Головивській. Через со Острогожській полк наблизився до ипьгаих слободьских полків й границя Россійскої держави розпростерлася далі па південь. Внутрішнім розселенням слободська Україна заселялася найбільш у XVIII ст 3 місць де було багато населення, нарід переходив на нові позаселені місця. Осадчій Малишовській поїхав у 1659 році на гирло річок Сироватки і Крупця і там осадив слободу Нижню Сироватку. собою він узяв Сумчан, Ворожбянських і Лебедииських козаків, щоб одвести новій слободі землю, ліси й сінокоси по а 7 загальній постанові. З сл. Ворожби туди пересолено було 76 самих бідних сомейств, з Сум 107. їм одвели землі па под- вірья, сади, огороди та вигін. Так місцьовий козацькій уряд у половині XVII от. вів діло розселення і розв’язував аграрно питання на підставі розуму й справодливости. Заселення слободсьісоі України вели перевалиш козаки, котрі зложили військову організацію країни—п’ять слободських полків. Але велику участь у сій великій народній справі мав увесь укра¬ їнський народ-усі його верстви, усі стани суспільства — мііцане, поспільство, духовенсьтво. Участь манастирів в заселенню країни. Манастирі, як звісно, приймали велику участь в заселенню Росії. Теж саме треба сказати і про участь їх в заселенню слободськоі України. Перше місце займає середи слободсько-україпських манастирів Свято- горський. Ми вже бачили, яке чудово місце було вибрано для нього. Коли само був засіював ний манастирь, певних звісток помаємо. У синодику манастиря про се сказано, що автор тоді що, коли писав синодик (у 1710 р.), по міг знайти про се звісток за татарськими нападами й плюндруваннями, особливо ж за частими змінами колишніх ігуменів. Можливо, що фундато¬ рами манастиря були чопці—українці з за Дніпра або Геть¬ манщини. Ми знаємо, що з манастирів Гетьманщини вийшло чимало чопців через унію. Першу документальну звістку про Святогорський манастирь ми маємо у 1624 році, коли ігумен Симоон з братіаю получив царську грамоту і ругу у Білгороді. Со тож натякає на прибуття чопців з України під московську владу. Цареборисів, заспованний недалеко від Святогорья у 1600 році, підчас лихоліття вилюднів і Святогорський мана* етирь був самим далеким, південним місцем па Україні, бо Чугуев був засиовашшй тільки у 1638 році, а -Валуйки були од нього у 130 верстах. Но дивно, що вш озброївся гарматами. Іще академик Гільдошптодт бачив стіну, котрою був обнесений манастирь. У ньому була у XVII. ст. варта з Білгородців, Чугуевців та Валуйчан. На байдаках по Донцеві вони діста¬ вали хліб, а ігумени подавали звістки про татарські заміри. Туди приходили бранці з татарської неволі; їх тамочки роспи- тували і посилали далі на Україну. Туди привозили ранених і їх там годували і «одержували. Там були старі, номощні й каліки. Туди заходили і здорові вартові та станичники, українські та донські козаки, великоруські служилі люди, навіть, „воровскіе черкаси", соб то розбишаки, щоб помоли¬ тися Богові та спокутовати свої гріхи. Виходить, що манастирь мав немов свою парахвію, котра простяглася на кілька сот верст. На манастирь нападали татари—Кримські та Озовські — 38 і усякі розбишаки. У 1679 році татари сплюндровали, погра¬ бували маиастирь і узяли у неволю архимандрита Іоіля з братією. Манастиреві надано було багацько землі, але потім іще у XVII ст. більшу частину ії одібрано, а усю землю оді¬ брано у кіньці XVIII ст. Дивногорський маиастирь Остро- гожського полка теж виявляв з себе природшо твердиню Він, як і Святогорський, стояв за линіею кріпостей у стопу. У 1652 р, в ньому збудовали кріпость і там посолили українців, мабуть, з тих, що прийшли у Острогожськ з полковником Зіньковсь- кім. Купоцьтву дозволили їздити туди з усякими харчами та крамом і продавати його без усякого мита. Іще у початку XVIII ст. на дзвіниці манастиря було три залізних і одна мідяна гармата. Але, по дивлючися па сю оборону, ченці манастирські велику муку терпіли од татарських гвалтовних наїздів і тому у 1671 р. навіть покинули його і збудовали собі повий маиастирь у більш забезпеченому та спокійному місці меж Суджото та Мирополемна Дівочім городищі. Але де які з братії згодом повер¬ нулися до Дивногорья і поновили маиастирь. У кінці XVIII ст, у манастиря була майжо та сама ярмарка, яка почалася у 1652 р.; туди приїздило на богомілля багацько народу й куп¬ ців з околичних міст, котрі привозили усякий крам та дріб’язок. Маиастирь мав землі, риболовлі і усяке хазяйство; у слободі Селявній—100 хат піддашшх поополітих. Далеко меншим і менш славним був ПІатрищогорский маиастирь теж у Остро- гожському полку і тож мабутьзасноваиий українськими ченцями. Острогожський полковник Зіпьковский зоснував у Острогожсь- кому жіночий маиастирь. У Охтирському полку в 4 верстах од Охтиркив 1654 р. ченцями Лобединського українського манастиря був заснований Охтирський Троїцький маиастирь. З Лобединського манастиря вийшов ігумен з братією (40 чолов.), з мапастирсь- кими підданішми посполітими, з ризами і усякою церковною утварью. їм одвели для будовання манастиря гору Охтирь з землями і усякими угодами У другій половині XVII ст. до манастиря належало висе багато земель, хуторів, млинів, пасік та садів і 200 підданних посполітих. У 3-х верстах од Красио- кутська, задніпрянським переселонцем полковником ІІІтопою був заснований у XVII ст. Краснокутський маиастирь. Штепа, приїхавши у слободську Україну, зайняв собі се безлюдно місце, збудовав там маиастирь, прийняв до-кілька ченців, а сам зробився їх ігуменом. Куряжський маиастирь (у 9 верст, від Харькова) був заснований харківським полковником Гри¬ горієм Донцем і де-якими иньшими старшинами сього полку. Там раніше була пасіка Ол. Куряжського. Донець одвів новому манастиреві землі і угоди. Сіинянський сотник віддав усю свою маєтність на збудовання Сіннянського манастиря 39 і зробився його ігуменом. Змійовський Миколаевський козаць¬ кий манастирь істнував уже в 60-х роках XVII ст. і мав гармати проти татарських нападів. Потім він широко розвинув своє манастирське хазяйство. Таким побитом одні з манастирів були засновані переселспьцями з Задніпрянщини, другі—козаць¬ кою старшиною й козаками. Як і козацькі осолі, перші мана- стирі заснувалися на татарських сакмах та дикому полю. І ченцям, як і козакам, бажалося селитися на сирому кореню, на дикому татарському степу. Вони приняли участь разом з иньшими переселспьцями і в заселенню дикого степу, і в його обороні. Вони узяли па себе обов’язок задовольняти религійно- моральні потреби степового товариства та поспільства, турботу про хорих і ранених. Але так було у XVII ст. У XVIII столітті більш усього манастирі почали поклуватися про власно хазяй¬ ство та матеріальні достатки і через се занедбали своі високі христіянсьскі заш віти. Чужоземні переселеньці. Чужоземне засолення слободськоі України було дужо невеличке —сюди приходили волохи, колмики, серби, цигане і євреї. Волохи прийшли в Слобо¬ жанщину у 1711 р. при Петрі Великому з князем Кантомиром. Кантемиру дадено у самому Харькові подвірья і маетности Хведора Шидловського, які були одібрани у нього за якусь про¬ винність. Иньші волохи, що приїхали з Кантемиром, мусили роз¬ міститися по Слободських полках. Усіх їх було 4000 чоловіка. Село Шидловського Балаклійку оддали Волошському стольникові бнакею, Новомлинськ—Мечнику, Волоський кут - полковникові Абазі. Усіх дворів роздано було волохам у Слобожанщині 710 (033 українських, 42 великоросійських і 35 польских). Се волоське заселення було головним чином не народне, а шля¬ хетське, дворянське. Місцеве населення дістало нових панів і підпало у підданство новим державцям, чужим людям— волохам. Із Задніпрянщини пересклився в слободську Україну теж волоський полковник Тапський з охвицерами Жіяном, Бедрягою та иньшими. їм вийшов дозвіл визивати на посо- лоинв свою братію—волохів. Але Тапський і його товариство почали творити усякі кривди мешканцям слободи Мурахви, де їх поселено, а Мурахвяне мусили тікати геть. Іще більші кривди творив волоський задніпрянській полковник Апостол Кигич, котрому віддали у підданство де кілька слобід з під¬ даними посполитими, а він повернув до себе у підданство навіть і вільних козаків. Тяжку та сумну сторінку народньго життя з’являє з себе се волоське засолениє. Центральний уряд хотів віддячити, дати нагороду волохам за їх запомогу ІІетру у ГІрутському поході—і роздав їм за се землю та підданних у 40 Слобожанщині. Слобожане припили чужиньців ворожо, непри¬ язно, бо ті люди нічого ііо зробили на користь країни—не захищали її від татар, не брали участи в її устрою, були чужинцями, по зв’язаними з країною і населенням паніть мовою, життям; навпаки вони за Дніпром звикли до сваволі, і тут в Слобожанщині лишилися вояками, але не проти ворогів, а проти мирного населення. Із тих, що прийшли з Каптсмиром, не можно було набрати навіть однієї окремої корогви, так що їх почали приймані у козачі полки, яко старшин та підпранорпих, і дозволили купувати маєтности, себ то їм одразу надавали стільки прииилеїв, як і козацькій українській старшині. Но стали у пригоді для країни і сербські поселенці, із котрих зроблений був окремий полк, але у ньому було зовсім мало сербів і полк доточували з тубільців - українців. У Чугуєві посолилися Колмики і що у XVII ст. В кінці XVIII ст. їх було там більш 1000 чоловіка; вони служили у війсісу. Проживаючи у Чугуєві, прішивши право¬ славну віру і беручи шлюб з тубільцями, вони зовсім обрусіли. Проживали, або краще сказати кочували, таборували у сло- бодській України щей цигане, котрі мали власний уклад свого життя. Євреїв було зовсім небагато і вони більш усього держали шинки та гандлювали горілкою. Було, але зовсім мало —кілька десятків—поляків, мабуть колишніх бранців; 1 було трохи греків. Взагалі чужоземно заселення у пас було невелике, але коштувало урядові й потім людям занадто дорого. Бо сі поселенці діставали великі особисті вільготи тільки за своє чужоземство, але нічого но робили на користь країні та його людності!. Вплив заселення на устрій слободської України. Заселення країни мало великий вплив па її устрій, на її автономію, па окоиомичні вільготи, котрі вона діставала від Московської держави, взагалі на усі сторони її соціального й єкоиомич- ного життя, на її культуру й просвіту, па усо її життя. Все оце залежало од двох причин — порто від звичаїв національ¬ ного життя українців у зв’язку з їх поглядами па те, як треба улаштувати життя по правді, по справедливості!, і вдруге—од обставин життя на нових місцях, до воно залежало не тільки од природи країни і народніх звичаїв і поглядів, але й від центрального російського уряду. Слобожане по тільки приво¬ дили з собою з-за Дніпра свої сомсйства, збіжзке та худобу, вони привозили з собою попів і церковний причт, котрий тоді був близький до иарода,’бо його ішбірала сама громада, при¬ носили богослужебні книги, церковні дзвони, а найголовніше приносили з собою на нові місця у дике поле свою національну 41 українську просвіту і культуру, котру вони віками утворили у себе на Україні, на грунті дровно руської культури; свою православну віру, рідну мову, яко основу національносте, свої звичаї, свої чудові пісьиі і меж ними історичні, так звані думи, в котрих росказапа хоча й поетично, але взагалі правдиво уся історія українського парода - боротьба його з ляхами, татарами й турками за віру, за землю і волю, за свою полі¬ тичну і національну самостійність. Просвіта тоді в Україні стояла високо і переселенці перенесли її з собою, а разом з тим потребу в сій просвіті. Московський уряд охочо приймав переселенців, бо вони ставали йому в дуже великій пригоді по обороні гряпиці і заселенню дикого поля. ІІридивляючися до переселенців, московські люди побачили, що со були хоча й рідні брати їх, але все-таки вони дузке од них одрізкпялися усім своїм життям і своїми звичаями. І усю оцю велику різкіш що вони обізвали у своїх актах „черкасскою, старочер- касскою обьіклостію, обнчпостью*, соб-то їх особливими зви¬ чаями. І до сих звичаїв вони з початку однеслися оборонено. Слободським полкам дають московські царі зкалованпі грамоти па зразок тих привилеїв, котрі здобувала собі Гетьманщина по Порсясловській й ипьших умовах з Москвою. У сих гра¬ мотах була і вільна займашципа земель, якої по мав і по знав московський народ, і вибори старшин, і усо то, що у московських грамотах та актах прозивається „старочоркаскою обьїкиостію" і являється устроєм стародавпьго українського національного й соціального життя, котрого завпеди домагався і яким хтів жити (а иподі, траплялося, і жив) український нарід усюди, куди тільки не заносила його лиха доля і зла година. Жалованні грамоти Слободським полкам. Звертагочися до жало- ванних грамот Слободським полкам і до їх змісту, ми бачимо, що найстаріші з них наложать до 1(559 р., але у них що не було нічого про вільготи. Після повстання Брюховсцького, до котрого не пристали взагалі Слободські поліси, три полки— Харьковський, Сумський і Охтирський дістали у 16(59 р., а 4-й Острогожський у 1(570 р., вільготні зкалованпі грамоти. За те, що козаки по пристали до Брюховсцького, їм скинуті були чинші з винниць, броварень та шинків. Сі чинші були накладені ще у 1665 р., але но на усі міста і слободи, а тільки на иайстарійші; у Харківському, наприклад, полку—на один Харьків, у Охтирському—на Охтирку, у Сумському—па Суми, Лебедин і Судзку, у Острогозісському — на Острогожськ і Зем¬ лянине. До 1665 року і сі міста узкивали що вільгот, наданих їм при заселенню па до кілька років, а у 1665 р. часи вільгот уже вийшли і як у Харьгсові вільготи були дадені, скажемо, 42 на 10 —11 років од його заснування у 1655 р., то і часи вільгот повинні були вийти у 1665 році. Суми мали по такому рахунку вільготи на ІЗ років, Охтирка на 11, Острогожськ на 13, а з того часу на них положені були чиниш. Але воші платили їх по охоче і завелася значна недоїмка. Отою недоїмку і скинуто їм—з Харьковського полку 2225 карб., з Острогожсь- кого 1610, Сумського 6091, Охтирського 2141. З Сумських козаків не велено було брати недоїмки з бортних дерев у Бир- липської волости 200 карб. Таким побитом, слобожаио знову, як і з’початку, увільнилися од чиншів і се дуже підтримувало заселсппе країни і матеріально забезпечувало старих колишніх переселенців, давало їм спроможність зміцнити своі хазяйства, держало їх па місцях першоі осілости. Українці дужо цінували право вільного викурювання та продажу горілки й пива. Сі вільготи були дадені Слободським козакам замісць щорічної грошової платні щоб їм було з чого служити полкову службу. У 1672 році Оетрогожському полку надана була нова грамота, стверждопі колишні вільготи і дадені земельні угоди по рр. Чорній Калитві і итіьших. У 1682 р. видана була вільготна жаловапа грамота на ймення Харьковського полковника Гр Донця козакам Ізюмського Слободського полка. Такі віль¬ готи получили і поселенці ипьгаих слободских полків, але не па ймення полків, котрі що тоді по були улаштовані, а на ймення окремих міст та слобід, як се ми бачимо, наприклад, у Коломаку і по ипьпіих містах Поселенцям дозволено було міста будовати, солитися там, орати землю і усякими угодами володіти по отводу генерала і воєводи Гр. Косогова, по їх козачих звичаях; вільготи ім давано у всіх одбутках років на 10 і па 3 5, залежно од заможносте; і у сі вільготні роки по сих городах дозволялося торгувати усякими товарами безмитно й держати шинки по своіх колишніх звичаях безмитно й дальньої полкової служби не служити і відбутків і оброків ніяких не платити. А після сих вільготних років старшині і козакам, котрі почнуть служити полкову служби, тож дозволялося вино¬ курні і шпики держати безмитно, як і раніш, І Ізюмчанам вільгота була дадена, як і иньшим полкам па 10 — 15 років Після сього вони повинні були нести усякі відбуткі виключно одначе чиншу за Вінниці Ся вільгота залишена була навіть і па буду чи ну і мала велику вагу задля заселення ізюмского полка, У пізніших грамотах (1684, 1686, 1688, 1695 рр.) надається право вільної торговлі (Харківським козакам), під¬ тримується право навіки і без чиншу володіти землями, по платити чипша за млини, шинки, кузні, лавісі, риболовлі і усякі промисли. У 1700 р усім 5 Слободським полкам царь Петро ствердив право без чиншу мати усякі промисли, воло- 4 3 діти землями і усякими угодами, млинами, риболовлямн, вільно курити горілку і шинкарювати нею, не платити ніяких податків і мита, а тільки вести боротьбу з татарами. У 1704 роді козаки Ізюмоького полку дістали грамоту, де розв’язаний був їх по¬ зов з допьцями за рр. Бахмут, Красну та Жеребець; сі річки з зем¬ лями лишилися слобожанам і були ними заселені (се теперешні Ізюмскийі Купяиский повіти Харьковськоїі Бахмутський Катери¬ нославської г.). При цариці Аііиі слободська Україна стратила своі привилеї, але влізавота їх повернула назад окремого жало- ваиною грамотою усім Слободським полкам взагалі. Жало- ваииі грамоти мали великий вплив на успіх заселення сло- бодськоі України; воші давали переселенцям багацько привилеїв, і хоча сі привилеї були зібрані до купи тільки у грамоті елізавоти, а до того роскидані були по окремих грамотах ріжних полків і хоча вони но являлися такою конституціониою хартією для країни, як гетьманські статті для Гетьманщини, а псе ж таки вони дали спроможність людям уладнатися по своїх національних звичаях. Мита з приізжих купців збирали неросійські приказці, а сами ж таки українці; великоросійські тяглі люди та утікачі не мали права селитися в Слобожанщині, щоб по утісняти в землях тубільців. Треба тільки додати до сього, що слобожанам доводилося повсяк час боронити сих своіх привилеїв.! висілий, і иизший московський уряд (Розрядний приказ, Білгородський та місцьови воєводи) ніяк не хтіли чи по могли згодитися на сі неприємні для них привилеї, котрих не мали самї, па їх погляд, хозяіни держави, Московські царі приязно відносилися до заселення дикого поля переселенцями з Литовської, Польської держави, бо тут було давне змагання між Москвою та ГІольщого запогряпичні українські та білоруські землі. У XVIII ст. при Аііиі наступила для слободської України тяжка година, і тільки Єлизавета Потровиа знову вернула на який там час їх вольности. Московський уряд хтів, щоб привилеї слобожанам були тимчасові і їм траплялося почасту звертатися до Москви з проханням про їх ствержоння. Погляд самих сло¬ божан на їх права і обов'язки виявився дуже виразно у заяві Сумських полчан 1705 р.: „пащі діди, батьки, брати і родичі,-писали вони там, і ми самі поприходили із ріжних гетьманських і задніпрянських міст в Україну по закликанню Білгородських та Курених воєвод, котрі забезпечували нас царським словом—не однімати від пас наших вільгот". Вони веліли селитися нам, щоб ми захистили собою московські українці городи по Білгородській липії у диких степах на татарських займищах, котрими ходили татари під отсі городи. І для збільшення населення у сих нових містах велено було нам призивати на життя свою братію—українців. Ми збу- 44 дували Суми, Суджу, Мирополля, Краснополля, Білополля і ииьші міста, ґ а до них повіти, села та деревні. І ми вірою та правдою служили. І тоді як татари приходили плюндрувати Московські українці городи, ми не приставали ні до якої зради, За то і пожалувало пас усякими вольиостями і дозволено займаищини займати, пасіки і усякі грунти заводити і усякими промислами промишляти без чиншу по старому українському звичаю. В сій заяві найбільш цікаво для нас право вільної займаищини земель—со був головний привилей слобожан і на ньому згруитовапо було усе право земольиоі власносте у слобожанській Україні—так звано нині „старозаімочне земле¬ володіння". Со було найголовнішо право слобожан. Грамоти но обіймали усіх привилеїв слобожан; вони, наприклад, майже нічого но казали про автономію країни, про її внутрішній устрій, про вибори. І се легко зрозуміти. Зміцнивши „старо- черкасскую обьїкность", признавши її взагалі, Московський уряд вжо по хтів втручатися в подробиці, бо просто можо гаразд і по знав їх. Він тільки пильнував того, за що йшли суперочки проміле слоболсанами і московськими воєводами, де діло торкалося інтересів самої Московської дорлеави і її люд¬ носте або уряду. А супоречки та боротьба йшли безупинно, бо тут зіткнулися два типи засолення—ураїнський і ве¬ ликоросійський (рілшиця сих двох типів твердо установлена мною у моіх розвідках) і^ два уряди—козацький-український і приказио-московський. Слоболеане но хтіли приймати на себе тіх обов'язків, котрі мали московські люди, і здавалися па своє чужозомство та на те, що вони но молсуть призвичаїтися до сих тяжких для них обов'язків. Ізюмські полчано у своїй заяві 1710 року писали: „По свойому чулеоземству, проти великоросійських людей, таких тялеарів на себе (оброків па промисли) взяти ніяк по молеемо; од того поросходяться усі у вільні гетьманськії городи, а ипьші й пішли влее за Дніпро у иовозбудовапі городи". А московському урядові зовсім не хтілося зміцпяти непокірну Гетьманщину і послабити більше прихильну до Московщини слободську Україну. Право вільного І иерехода у самій Слоболтнщипі і навіть вихід за грянищо ] країни був повною заслоною їх вільгот, і се добре розумів москов-| ський уряд. А слово у слоболеан по росходилося з ділом: иноді; воші й справді йшли геть далеко з своіх домівок, йшли і у Гетьманщину. Участь Московської держави в українському заселенню. Що ж робила Московська дерлеава в українському засоленню? Польща не могла узяти відповідної участи у сьому поваленому дер- лсавному ділі. Навпаки Москва по випускала оборони і засе- 45 лонпя з своїх власних рук і ведучи його що до великорос- сійского заселення у всіх подробицях, яко державне діло, приймала участь, хоч безмірно меньшу, і в українському заселенню слободсько'ї України, керувала ним взагалі. Це діло залежало найбільш од Розрядного приказу. Держава лишила собі державні інтереси, а місцьови передала самій країні, і се було досить розумно і кориетно і для тієї, і для другої сторони. Переселенці звичайно являлися або самі, або засилали своїх осадчих до україипих воєвод, а сі писали про них листи у Москву у Розряд, а ииоді одсилали туди і їх саміх. Вибіралися місця для поселення частіше самими переселенцями, але з дозволу Розряда та воєвод. Иноді Розряд посилав кого-небудь, щоб зробив план—„чертеж" сього місця. Будовали кріпости та оселі иноді самі українці, иноді під доглядом московських воєвод; иноді на поміч присилалися великороеійскі служилі люди. Гармати, порох присилав Московський уряд, инколи видавав він і зброю. Давав спочатку хліб, а замісць грошової заплати—вільготи від податків. Церкви та манастирі діставали теж чимало потрібного їм на обзавід. Землі одводив Розряд, а роспоряджався ними проміж; себе вже сам місцевий козацький уряд. Таким побитом, хоча українське заселенне було вільним народнім і у ньому український народ мав велике зпачінне і вів його навіть своїми власними силами, але воно не було випадковим, приватним ділом поодиноких осіб. Розряд ииоді й сам, коли сього раніш самі переселенці не зробили, направляв їх туди, де була в них найбільша потреба, де треба було найскорш забезпечити країну од татарських нападів (на татарсьикх бродах та шляхах). І уряд сього досягав не примусом, а вмовлянням та проханням та вільготами. Особливо се треба сказати про центральний уряд; йому почасту доводилося поправляти помилки своїх воєвод та приказиих людей, котрі ніяк но хтіли згодитися з привилеями українсь¬ ких переселенців. І се найбільш цікаво тому, що в відносинах своїх до великоросійских поселенців він неодмінно держався централізаційної політики. Поширеннє теріторії Слобожанщини. Ознайомившися з засе- лсішем слободськоі України, подивимося тепер, які були її наслідки и здобудки, скільки вона посіла землі, скільки люду осіло на сій землі. У 1692 р. у Охтирському полку було усього 12 міст і 27 сел та деревеиь (було що де кільки хуторів, але ми не знаємо скільки). У 1732 р. у ньому було вже ІЗ міст і містечок, 63 сел, деревеиь і слобід, 22 хутора і слобідки. У Харьковському полку (разом з ізюмським) тоді ж у 1662 р. було 25 міст і містечок і 54 сола и деревні; у 1732 р.— 32 міста 4(5 і містечка, 20 сел дсрсвоиь та слобід, 121 хуторів та слобідок. За 8 років XVII ст. і 32 роки ХУШ-го збільшилося дуже число сол та доревень. І со зовсім зрозуміло: села та дорсвпі почали збільшуватися тоді, як в Україні зробилося безпечніше жити. Найбільш осель було у 1732 р. у Сумському полку (156), за ним ідо Харьтсівский полк (149), Охтирский (103) і Ізгомський (102). Найбільшу земельну торіторіго займав Ізюмский полк, за ним ішов Харьківскпй, потім Сумский та Охтирский. Сло- бодьскі полки у 1732 р. займали значну частину теперсгапьоі Харьківської губ (але далеко не всю), частину Воропсжської, невеличку частину Курської та війська Донського. Після 1732 р. здається значно поширилася тільки округа Остроголссь- кого полка, бо він обмежувався з безлюдними тоді Донськими стопами. Усі слободські полки мусили вести боротьбу за свої мела з сусідами. Ізюмські казаки повинні були боронити свої землі від великоросійських однодворців, котрі ©сіли на Український липії па правому березі Донця. До Української линії одійшло багацько полкових земель і угодів, котрими козаки володіли по займанщинам і жалопапим грамотам. Утісняли Ізюмчан також поселеиьці Бахмутської округи. Перш річка Бахмут належала до слобожан—тепер там склалося ново поселення—Бахмутоька провипція (при Солоних заводах); мешканці ії почали займати та рубати у слобожан ліси, котрі вони заполучили по жаловапим грамотам; на козацьких землях російські новоноселеиьці почали осажувати слобідки та хуторі. Окрім Бахмутської провінції слобожано па південь гряничили з Запорожцями, котрі у 70 хд> роках XVIII ст. завели собі хутори біля самого Тора (Слав'яиоька) і через те почалися між тими й другими земельні свари та суперечки. На заході слободьска Україна гряничила з Гетьманщиною і з нею тож були суперечки за мела. Охтирський слободський полк обмо- псувався з Галицьким та Полтавським Гетьманщини і ось у третій четверті XVIII ст. і першій четверті XVIII ст. ідуть меле ними сунорочки за межи, особливо за погряничпі міста Котельву та Коломак. Котельва належала перед Полтавською баталією до Галицького полка, але но проханню ії мешканьців вона прилучена була до Охтирського слободьокого полка. Потім Скоропадський та Апостол клопоталися але марно, щоб повернути ії знову до Гетьманщини. Про Коломак гетьманці казали, що він був осажепий на землях Полтавського поліса, але лс він усе таки залишився за Охтирским полком, також як і деякі иньші міста, котрі справді були за мслсою, що отділяли Московську дерлеаву одг Польщі по акту 1647 р. На північно західиьому погряниччю слобожано суперечилися за землі з ІІутивльскими великоросійськими поміщиками. На 47 землях, котрі слобожано призначали своіми власними, Путивль- скі поміщики засіювали 14 сол та доревоиь і приняли багато украТиьців. І ся земельна суперечка вирішена була па пожиток слобожанам. Подивимося тепер, яку округу займала слободська Україна у кіпьці XVIII ст. Слободська українська губернія поділялася у 1773 році на 5 провінцій, котрі рівнялися взагалі колишнім полкам. Харківська провінція (колишній Харьківський Слобод- ський полк) займала теперешні повіти—Харьківський, більшу частину Валковського, Вовчаиського і невеличкий шматочок Зміевського, у ної була 171 оселя. Охтирська провінція (колишній Охтирський полк)—теперешні Богодуховський та Охтирський повіти і невеличкі частини Валковського та Лебодииського; там було 88 осель. Сумська провінція (колишній Сумський полк)-Сумський, Лебединськпй повіти Харківської губ., половину Суджанського (Курської губ.) і невеличку частину (кіпрського (Харьк.) і Грайвороиського (Курськ, г.); у иоі було 105 осель. Ізюмська провінція (колишній Ізюмський полк) — Купяиський, Ізюмський та частиною Зміевський повіти (але не всю округу їх) і частину Вовчаиського, в пеі було 99 осель. Острогожська провінція (колишній Острогожський полк)—значну частину Острогожського, Богучарського, Бирючеиського повітів ІЗоронежської губ. і невеличку частину Земляиського, Валуй- ського, Иавловського, Коротояцького тіеїж Вороиожської, єлець- кого і Лівонського—Орловської, Корочанського й Новоосколь- ського Курської; усіх осель було там 152. Усіх осель у 1732 р. було 510, а у 1773 р. тільки 523. Число осель не багато збільшилося. У Охтирської та Ізюмської пров. число осель навіть змоиьшилося, але тут могли бути й випадкові причини (деякі з сел могли бути зачислені до ипьгаих провінцій, декілька хуторів могли скупитися у едно село або деревню). Але ж усе таки нових осель зовсім майже не з’явилося за сорок років у 4-х Слободських полках або їх було занадто небагато. У Острогожської провінції було у 1773 р. 152 оселі, здається більш, ніж у 1732 р., хоча ми й не маємо числа їх за сей рік; але ми знаємо, що Острогожський полк заселявся у сі часи. Усіх осель було у 1773 р. 677. Цікаво буде дізнатися про то, скільки було по полкам рідших осель. У 1732 р. більш усього міст та містечок було у Ізюмському полку (21), далі йдуть почерзі Харьківський з Охтирським та Сумський. І це залежало від того, що Ізюмський полк був самий погря- иичпий з татарами і більш, ніж усі остатні мав потребу в кріпостях — городках, а Сумський лежав в осередку України і ойго захищав собою Охтирський полк. У Острогожському полку ми бачимо 6 старіх міст, а слободи заснувалися 48 тоді, коли життя там зробилося спокійніше. Сол, слобід І доровеиь у 1732 р. було більш усього у Сумському полку і моньпі усього в Ізюмському і це тож для нас зовсім зрозу¬ міло—це залежало од гоографичного етапу країни: у Сумсь¬ кому полку раніше почалося спокійне народна життя у поселенців, ніж у Ізюмському. З 1732 по 1773 р. життя в слободській Україні вже зробилося куди спокійніше, через то й прибавилося число сол, деревень та слобід. У 1773 р. число слобід та хуторів значно зменьшилося, бо багацько хуторів з них перевернулося в деревні і навіть села, а невеличкі слобідки- в слободи, У Острогожському полку в 1773 р. було дужо багато хуторів, це свідчить про те, що полк особливо швидко тоді заселявся на своїх нових місцях. У 1732 році міст з місточками було 10%, сол 48°/о, хуторів 42% і у 1773 р. перших залишилося тількі 5%, других збільши¬ лося до 66%, третіх зменьшилося до 28%. Цікаво до цього додати % козацькіх і паньських осель: у Харьківському полку козацьких було 25% і 75% панських, у Охтирському 33°/о і 67%, у Острогожському— 78% і 22%, у Ізюмському —40°/о і 60%. Тільки у одному Острогожському полку козацькіх осель було далеко більш, ніж панських; у остатніх полках було зовсім навпаки; більш усього їх було у Харьківському полку. Панські оселі збільшилися особливо за сорок років XVIII от., коли Україні стало жиги безпечніше. Усі слободсько-україпські оселі молено поділити на три частини: 1) міста з містечками, 2) села з деревнями і слободами і 3) хутори з слободками. Місточка треба зачислити до міст, бо вони були сотенними містами і усі мали кріпости. Як приходила якась ватага пере¬ селенців у нове безлюдно місце, вона будовала собі місто з дерев’яною й земляною огорожою; села й деревні виникали, починалися вже під захистом міста; переселенці і їх осадчі приймали на себе обов’язок засолити села й деревні. Виходе, що міста взагалі з’являлися раніше иньших осель, а потім вже заселялися села або знов таки переселенцями з-за Диіпряііщшш, або з нових слободських міст. У кіпці XVII ст. сел та деревень було тільки у двічі більш ніж міст. У XVIII ст. нових міст сливо но будовали, а селили тільки села, деревні та хутори, Инакше бувало при внутрішньому засоленню: там у купі могли з’являтися усякі оселі, а хутори навіть перш усього. Щоб ясно зрозуміти, що таке виявляли з себе сотенні міста, скажемо кілька слів про ново місто Вахмут, котре збудовано було козаками Ізюмського полка на р. Бахмуті. Ного збудовано було для захисту од татар і для згону туди худоби од татарських нападів. Вігі був обнесений дубовими стоянами і стіни його мали 61 саж у длинииу і 17 ширини. 40 Будинків у самому острожку не було, а населення жило у слободі і там була церковка, таможня, ратуша, сараї та кузні, подвір’я ізюмських козаків і великоруських служилих людей. На р. Бахмуті у соловарениих колодязів були сковороди для виварки соли. Ні лісів, ні риболовсль, ні землі паханоі но було, а було тільки трошки сінокосу. Це було промислове місто. Ииьші міста но мали таких промислів, за те у них були земельні угоди. Середину між містом і хутором займали села, деревні та слободи, де жили і козаки і посполіти, ииоді нарізно, а ииоді і укупі одні з другими. Хутори ииоді з'являлися дуже рано і були першими оселями країни. ІІо рр. Красної та Жерсбцу на хуторах були заведені пасіки у лісах по ярах. Де котрі з них були засновані на займанщинах іще у початку другої половини XVII ст. Тоді або трошечки піздпійгпе там появилися майдани цеб то соловарні (колодязі). І одні, і другі належали до поселенців Тора, Цароборисова, Маяків, Салтова та Чугуїва, цеб то не тільки ближніх, але й далекіх міст. Па річки Красну та Жеребець приходили люди з Бахмута та ииьишх міст на весну, літо та осінь на риболовлю і мисливство і робили собі куріиі (па літо) і землянки (на зіму). Мешкапьці Тора приїздили туди цілими таборищами для виварювання соли і стояли там куренями. Пасіки ізюмских козаків, яко перші оселі, були і по р. Бсреці до збудоваппя Української лшіії; були вони й по Донцеві нижче Маядка. У Мерехвянської сотні було по лісах багацько насік, котрі українці завели з самого початку свого засолення. Біля їх були розведені садки да збудовані з липового дерева хатки. До збудовався Куряжський манастирь, там раніше була пасіка. При хуторах ииоді бувало багато худоби: солили слободки для скотарства. Більш усього хуторів було у степах, як, наприклад, у тепереш¬ ньому Старобільському повітові, де був гіростор для скотарства. Хуторянські оселі з млинами належали до старого українського хазяйствеппого життя і звичаю. £дпі з хуторів були першими оселями своєї країни, другі, навпаки, засновувалися висолеиь- цпми з сел та деревень; такі були здається 32 хутора села Печеніги по р. Гнілушці. Хутори були козацькі й старшинські, але бувало й так, що хутір нічим майясе по ріжнився од панської невеличкої деревні, согенно місто —од села або слободи, бо були, як ми бачили, висе, й слободи з кріпостями, хутори перетворилися в слободи. Ознайомившися з округою слободських полків, тепер треба звернутися до її населення і до того, як росла його численність. Із. Ів. Срезневський писав, що немов би то вже у 1054 р. було в слободській Україні од 80 до 100 тисяч населення мужського полу. Але цс велика помилка або вигадка. 60 Ось деякі числа з тимчасових документів: у Харківському полку в 1677 р. було 7773 козаків, у 1691 — 7005 (без Ізюмського полка), а з Ізюмським 9316, у 1698 р. — у двох — 10430, у Охтир- ському в 1686 р. 5Ю2чолов. Як зазначити такіж числа і в двох остатніх полках, тоді буде у кіиьці XVII ст. 30000 козаків, далеко мепьш, ніж налічував Срезневський тоді, коли слободська Україна тільки іцо почала заселятися. Але хоч і збільшити со число, все ж по вийде навіть для кіиьця XVII ст. 80 тисяч. За 1732 рік ми маємо вже досить певні числа населення 4-х полків. У 1732 році у Охтирському полку було вже 4И86 чол. (і у тім числі 22 велико¬ роса) і значиться’ за 46 років число населення збільшилося майже у шість разів. У Харківському полку було 37756 чол, (у тому числі 1498 великоросів) і тутечки число населення збільшилося у п’ять разів. У ізюмському полку — 31183 чол. (у тому числі 115 великоросів); тут число населення збіль¬ шилося у 13 разів — так хутко залюдніла ся країна за кінець XVII і початок XVIII ст. У Сумському — 42931 (14 великоросів). Як бачимо, в Охтирському і Сумському полках було майже однаковісінько число мешканців, у Харківському трохи мепьше, а у Ізюмському найменше. Усього в 4-х полках (але ие пов¬ них) було 153056 чоловік мужського полу, а з жінками, виключаючи дітей, більш 300000. У 1772 році у всіх 5 про- випціях було 666561 чол. За 40 років (з 1732 по 1773) в Охтирському полку число мешканьців збільшилося на 31%, у Харківському па 76%, в Ізюмському па 90%, у Сумському— на 100%. Сей % потрібно трошечки зменьшити, бо ми не маємо дсякіх сотеп Сумського полка. Але всож таки населенне, як бачимо, збільшувалося дуже швидко у всіх полках, окрім одного тільки Охтирського і чероз те, що округа цього полка но могла так ширитися, як усіх иньших, а між тим заселенім його роспочалося дуже рано — раніше ніж в деякіх других. Велике збільшення ми бачимо у Ізюмському полку, це значить, що його заселеннє йшло швидко і в середині XVIII ст. у 1732 р. полки по числу населення йдуть у такій черзі: Сумский, Охтирский, Харьківский і [томський; у 1773 році провипції, котрі прийшли їм на зміну, чергуються тако: Сумська, Остро- гожська, Харківська, Ізюмська і Охтирська. Цікаво тепер привести де кілька прикладів збільшення людности в поодипокіх оселях. У Рублевці в 1686 році було 433 д., у 1732 р. — 1099, у 1772 р. — 1402, в Богодухові-у тіх же роках — 550, 1830 і 3066. Більше прибавилося населення за 46 років з 1686 по 1732, ніж за 41 рік з 1732 по 1773 р.: в Коломаку, Богодухові і Мурахві у ті рокі населення утроїлося, а у другіх збільшилося у одному місту тільки вдвоє, а у двох других навіть но удвоїлося. Але, мабуть, були і такі місця, наприклад, у Острогожьскому полку, до насолошш збільшувалося переважно V половині ХУІИ ст. Із Слободських полків або через Слободськи полки переселоньці йшли далі й розселялися по деяких число російских місцях: на Дій, на Царицинську линію, в Оренбург. А іще раніше з XVI ст. вони, як ми знаємо, приходили в московські українці городи Курскої, Білгородської та Воронежської країні, у Орловский та Тамбовский краї, іам більш усього попи селилися иа поміщицькіх землях. _ У другій половині XVIII ст. дуже багацько народу з України стало виходити в степи Воропсжчиии та на Дій, куди йшли навіть козаки і під помошиики. Підмовляли їх туди йти ті піддані, що жили V старшин — поміщиків на Дону — по юртах та по хуторах, вони казали що живеться їм гарно, ніяких видатків та тяжарів вони там по несуть. У 1763 р. на Дону переписано було 20 000 душ таких підданих, котрі платили сомигривопиии подушний оклад не стративши права вільного перехода (до 1796 р ). Були українці па Дону і серед Донських козаків, у 1793 р. їх було 1591 чол. на 30476 козаків. У 1731 р. українці з Дону почали переходити на Царицинську линпо— од Царицина вверх по Волзі, Іловлі, Медвсдищ. та Хопру. їм одводили землі, давали жалувапнє, а вони повинні були держати каоавули та чати. Почали закликати слободсько-українських поселенців і в Орсибурську губ. Щоб но вменшувати парода в слободській Україні, вийшла заборона виходити козакам та підпомошникам та охотникам із цієї країни та комплектовати сербські роти або поселятися на землях сербськіх охвицерів. із‘цього видко, що після заселення Слобожанщини починалося вже й виселення народу цієї країни за ії межи, де були вільні безлюдні землі і мало народа. Сей наплив та відплив населення істнував но тільки в Слобожанщині, але і по иііьших місцях України і усієї Росії. 3-й розділ. Боротьба з татарами. Оборона проти татар. Татарські напади 1680 і 1691 років. Пнмш татарські напади. Українці у неволі. Тік три брати утікали а Озопа, Кріпости у великих городах, містечках та селах. Лінії кріностей. Вісти про татарські напади, Вартові та станичники. Нєспокійпе яситте од татарських нападів та війско- вих чвар. Оборона проти татар. Ми знаємо вже,що заселення слободськоі України волося разом з обороною країни. Оборона перш усього була обов'язком самої Московської держави, котра мусила напружувати усі свої сили па боротьбу з татарами на свойому південному погряішччю. Безмірні грошові кошти, страшенно число слулсилого люду мусила страчувати Москва, щоб вла¬ штувати та підримовати оборону держави проти наглих неспо¬ діваних татарських нападів. Здається, що було-б куди краще не боронитися од Крима, а наступати на нього—ипколи се й робила Московська дерзкава, але робилося се випадково, напри¬ клад, при Івані Грозному, потім при Софії (походи ки. В. В. Голіцииа), при Аіші щіоходи Мініха); але головним ділом почиталася оборонна війна з Кримом. Для сього будовалися кріпости і цілі оборонні линії з кріпостей, валів, ровів, засік п т. и. На південному пограииччю була збудована велика лииія міст—кріпостей, так звана Білгородська лінія („чорта"). За нею оселилася слободська Україна, з’являючи з себе якийсь єдиний війсковий плацдарм, немов єдиний козацький табор, де усе життя мусило приладнатися насамперед до війскових потреб, до боротьби з татарами. У таких обставинах ішло й заселення країни. Треба було перш усього захистити якусь там частину дикого поля од татарських нападів і для сього і разом із сім її заселити; потім коли трошечки взке було безпечпійше жити, хоча всо ж таки й треба було підримувати кріпости і оборону—починали обороняти та заселяти другу частину дикого поля, котра йшла далі на південь. Так було, як ми бачили, і у слободськой Україні: перш заселялася її північна частина, потім південна— Ізюмський полк, а потім 53 вже за слободскг.ою Україною проведена була, як ми знаємо. Українська линія, а за нею потім будовалися иньгаі лиііії але до самого Кавказа. На південь заслоною проти Крима було Запо> рожо з Новою Сербією, а після зруйнований Січи узято було й Крим—тількі тоді у слободській Україні зробилося тихо і вона увійшла у спокійне становище. Окрім того що робила для затули слободськоі України од татарскіх нападів Московська держава, іще більше, далеко Оільніо робило само населення. Воно затратило на се діло страшенно багацько сил та засобів, невсипущої праці та завзяття. До вжо там було турбуватися про то, щоб розвинути та поширити культуру, хоча вона усе таки, як ми побачимо, ширилася, бо слобожане якось уміли, хоч се було занадто трудно, з'єднати леміш з козацькою шаблею, хліборобство з військовою справою, і за се їм наложить од нас, їх нащадків, велика, безмірна вдячність Се було велике діло безимоішого велетня-народа. Слободська Україна захищала собою Московську Білгородську лииіго і тому повинна була приймати на себо перші татарьскі напади. Татарські напади 1(180 і 1001 р. Татари рушали або цілою ордою, на чолі котрої стояв сам хан, або невеличкими заго¬ нами. Великих ханських нападів було не багато, але се був немов страшенний вихор, котрий нищив та руйнував усе, що траплялося йому на його шляху. Ось, наприклад, документальні звістки про татарський наступ та плюндрованая слободськоі України у 1680 р. Тоді пограбовані й зпищоиі були Деркачі, Лозова, Липці, Борщова, Жихорь і де-які ииьші сола Харк¬ івського повіту, Богодухов і село ІІавловка — Богодуховського пов., Валки, Огульці, іісрокоп — Валкопського, Сінно, Ольшана, Краснокутск, Городнє — Охтирського. Розсипавшися своїм зви¬ чаєм по ріжних селах, татаре пограбували усюди худобу та збіжже, поубивали та позабирали у неволю багацько народу і спалили по селах багато хат, усяких будинків та хліба. У с. Борщовому вони ограбували церкву, захопили напрестольно євангеліє, усі свящеппичі та дияконські убори, иапикадило, кадило і всі церковні сосуди, усю церкву й образи облупили. Побили та узяли у неволю 74 чол. поспільства з жінками й дітьми, 71 чол. козаків, челядників їх — вівчарів та пасішииків, з жінками й дітьми; всликороссіяп з липками та дітьми 47. У посполитих взяли 978 голів товару (20 волів, 40 корів, З коней, 915 овець), у козаків захопили 8813 голів товару (86 волів, 18 корів, 19 коней, 8790 овець), у великоросійських поселян—133 голови товару. Сплюндрували татари у тому ж Харківському повітові деровшо полковника Гр. Донця і 8 хуто¬ рів, взяли у неволю 4 челядників і 25 чоловік посполітих, захопили 1104 гол. папської худоби, (174 коней, ЗО голів товару і 900 овець), унесли ЗО вуликів бджіл, пограбували й спалили 1994 четв. папського й людського хліба, спалгілиі 11 дворів. У хуторах забрали усе збіжнеє хуторян, захопили рогату худобу, попалили хати, будівлі і хліб. Усього убилиі і повели у неволю 215 чол , захопили 11.299 голів товару! спалили 11 дворів з 8 хуторами, пограбували і спалили багато' хліба в зерні й копицях. У Богодухові убили і повели у неволю! 233 чол. козаків та міщан з ланками й дітьми, у Павловці 49 чол., спалили 400 дворів з 2 млинами, узяли й спалили 19.984 четв. хліба, захопили 1566 голів худоби, 2043 вулика» бджіл, 600 цебер горілки, 19 бочок пива, 9 казанів з винниць. У Сінному взяли в полон 61 чол., у Ольшанці — 89, в Валках і Валковському повітові—117, пограбували 79 волів, 105 корів, 24 коней, 643 вівці, 66 вулика бджіл, 60 цебрів моду (93 пуда), 82 четвотри хліба і 2 казана з винниць. У Перекопі спалили церкву і 81 двір, узяли у неволю 26 чол., пограбували 2 вола, 4 корови, 75 овець, 162 четв. хліба, 260 вуликів бджіл, 16 пудів меду. У Охтирському повіті захопили 527 чол, у неволю, 90 голів товару. У Краснокутську—102 чол. (між ними двох попів) і 847 голів худоби; у Городному — 118 чол,, більш усього дітей-92, 68 коней, вуликів з бджолами 1 т. и. Звернемо тепер увагу па другий татарський напад 1691 р. Вони сплюпдровали тоді Чугуевський повіт, Змійов, сл. Лиман і Бішкінь, Усього одвели у неволю 115 козаків, дітей їх і еродпиків 838 (дорослих 238, дітей 484 і 1 попа), [ жіноцьтва—1009 (молодиць—341, дорослих дівчат—131, дітей 537). Убито було 11 чол., 17 дітей і еродпиків ЗО чоловик; спалено І б чол. і 1 1 ікіноіс; поранено 2 чол.; усього побито і уведено у неволю 1915 чол. (109 воликороссіян і 1806 українців), одігнапо 4902 гол. рогатоі худоби, 1358 коней, 2272 гол. волів та корів, 2272 гол. овець та кіз; спалили і сплюндрували 65 дворів з клунями й хлібом, 1 хутір, 2 пасіки, 2 млина, взято 40 вуликів бджіл, зброю та збілока. У селі Терновому сплюндрували церкву, убили попів, з простола та жертвепика стягли парчу, з образів шати, захопили церковні уборі, книжки та ризи. Татари розруйновали країну, забрали у неволю багацько народу, особливо лапок та дітей, бо воші цінували їх тоді найдорожчо, пограбували хазяйства, попалили хліб, захопили з собою цілі отари овець та гурти худоби, коней, підняли навіть руку па Бола церкви, котрії штив нарід яко святиню. При таких несподіваних татарських нападах приходилося слобожанам хазяйнувати. Таких великих нападів ми знаємо два. 55 Иньші татарські напади. Але малих було без ліку і їх мусили терпіти ледве не усі оселі слободо ької України, а хоча її в де-які з них і но навідувалися несподівані гості, все ж таки можливо було їх иовсяк час сподіватися і треба було до сього готовитися, завжди їх нападу дожидати. Місто Ізюм було гарно ошанцьоване, але у 1090 році татари зробили напад на городян саме тоді, як вони виходили з церкви. У 1678 р. татарський загой явився під Савииськ посподоваио; там сидів наказний полковник в облозі з невеличким числом козаків; жінку його, дітей і багато мешканців татари побили або узяли у неволю, а гурти худоби позабирали з собою. Тоді ж татари спалили слободу Двурічшо так, що залишилася од неї тільки одна кріпость Іще раніш мошканці її прохали дати їм хліба, бо вони гинуть з голоду; с:яти хліб, казали воші, за татарськими нападами вони не можуть, бо їм завжди приходиться стояти па вартах. Під Тор (Слав'янск), приходили татари у 1090 р. великого ватагою, цілими ордами з гарма¬ тами її напали на Солоний; посад біля міста і солеваропі курені спалили. Кубанська орда побила табор (з 400 чол.) 'Горських та Маяцьких козакив і позабирала їх у неволю. Швидко після того Кафинськпй паша Муртаза наближався до Тору з ордами, яничарами й гарматами, зруйнував кріпость і посад, спалив солеварсні курені, дрова і усяку снасть, звелів побити казани, напав на табор козацький, розбив його и узяв у пологі 450 чол. Ось при яких обставинах прихопи¬ лося українцям промишляти солеварсьтвом у Торі та па Маяцку. Трудно було жити і в Балаклеї, хоча там на чолі оборони стояв звісний нам полковник Як. Черниговець. Дожидаючи татарського нападу, Балаклойці з слободи па лани своі не ходили, хліба не жали й хотіли йти світ за очі. Балаклейський протопоп писав; па тій Україні жити ігяк по можливо, нічого їсти, бо пахати і сіяти .через татар но можливо. Приходили татарські орди і під Печеніги, Малинівку і Ондріеви Лози. Цуже сплюндрували татари Ізюмский полк і в 1736 році. Довго про сі часи згадував нарід, оповідаючи, як багато шкоди гробила тоді орда: „щоб їй поганій за це борщу у вічі не видати", цодае од себе з гірькою иропіею оповідач. Терпів од татарських нападів і Змійов. Ізюмськпй полк був погряничним і терпів гід нападів більш усіх. Але й другі полки терпіли не мало. V 1680 р. Харьківський полковник Донець побив татарську ірду під Харьковом і одбив у неї невільників та худобу. У 1687 р. Озовська орда (5.000 чол.) палила та грабувала осолі (арьківського та Ізюмського полків, поки знов ії не розбив 'ой же Донець. У 1710 році хай сплюндрував і спустошив селі Харьківського полку; і на другий і на третій рік після цього Кримці пустошилі села, грабували й забірали у полон иосоленців. Навіть Харьків, до котрого боялися звичайно під¬ ступати татари, сполохався тоді і добірав способів для оборони. Морехву і церкву неї тоді спалили й сплюндрували, мешканців позабирали у неволю. Не мало терпіли і Валки, а іще далеко більшо Перекоп; його палили і плюндровали і у 1680, і у 1699 і у 1711 р.р., коли його сплюндрували уже увесь і усих як єсть мешканців забрали у неволю з усією худобою і збіжжам. Грабували і Нову Водо лагу й Водолажку й їаранівку, котра лежала, як раз па Муравському шляху; біля неї стояла Орда, а -навкруги порозсилала свої загони (до Змійова, Водолаг, Мерохви, Соколова). Терпів чимало й Охтирский полк. Коломак у 1701) р. спалили шведи, а у 1711 р, знов його спалили і сплюндрували татари. Терпіли од татар Високополля, Мурахва, Краснокутськ, Рублівка. Сумский полк терпів мепьш ииьшіх, але у XVII ст. і туди заходили ииоді татари, а у початку другоі половини XVIII ст. і його становище було дужо нобезпошие. Острогожський полк був погряничний і татари туди приходили почасту. Українці у неволі. Народна пісня так малює нам татарський напад па Україну: Зажурилась Україна, що нігде прожити: Гой витоптала Орда кінг.мі маленький діти, Ой маленьких витоптала, великих забрала, Назад руки постягала, під хана погнала. А про розор ссл татарами вона каже так: За річкою вогні, горять, Там татари полон ділять, Соло пашо запалили, І богатстьво розграбили, Стару неньку зарубали, А миленьку в полон взяли. А в долині бубни гудуть, Бо на заріз людей ведуть, Коло шиї аркан вьоться, А но ногах ланцуг бьсться. А я бідний з діточками, Піду лісом стежечками. Нехай йому із водою. Ось, ось, чайка падо мною. Виходить, що слободська Україна терпіла од татарських нападів у всякому разі но мепьш, а скорше більш, ніж Віл- городська та Воронсжська україпа Московської держави. Татари, як ми бачили, уводили у неволю багато україн¬ ських ПОГІОНЯШІИКІВ, котрі потім довго томилися у тяжкій неволі у Криму або одбували каторжну роботу на турецьких галерах у Царьграді, а бувало й так, що їх перепродували і в ииьіпі нце більш далекі краї: у Малу Азію й далі, турецька каторга далася у знаки українському народові і він яскраво описав її у своїх Думах. Ось, наприклад, плач невільників па турецький каторзі: У святу неділю по спзи орли заклекотали, Як то бідні невольппки у тяжкій неволі заплакали, У гору руки підіймали, кайданами забряжчали; Господа милосердого прохали та благали: „Подай нам, Господи, з неба дрібен дощик, А. знизу буйний вітер. Хачай би чи не встала па Чорному морю бистрая хвиля, Хачай би не повиривала якорів з турецької каторги. Да вже ся нам турецька бусурманська каторга иадоіла: Кайдани — залізо ноги повривало, Біле тіло козацько, молодецьке коло жовтої кости поіп- мугляло". Баша турецький бусурманський, Недовірок християнський, По ринку він похожае, Нін сам добре той зачуває, Па слуги свої, на турки-яничари зо зла гукає: „Кажу я вам, турки-яничари, добро дбайте, Із ряду до ряду захожа йте, По три пучки тернини і червоної таволги иабірайто, Бідного иевольпика по тричі в однім місці затинайте". То ті слуги турки-яничари добре дбали Із ряду до ряду захожаяи, По три пучки тернини і червоної таволги у руки набірали, Тіло біло козацьке, молодецько коло жовтої кости обривали, Кров християнську неповинно проливали. Стали бідні повольпнки на собі кров християнську забачити, Стали землю турецьку, віру басурманську клясти-проклшіати: „Ти, земле турецька, віра баеурмспоька, Ти, розлуко християнська! Но одного ти розлучила з отцем, з матірью, Або брата з сестрою, Або мужа з вірною іконою. Визволь, Господи, всіх бідних ІІСВОЛІ.Ш1КІВ З тяжкої неволі турецької, З каторги басурьмснської На тихиї води, 58 На яснії зорі, У край посолий. У мир хрещений, В города християнські. До-які иовольпики утікали з дороги і потім оповідали воєводам, як їм пощастило утекти. У 1681 р. явився у Тор козак Левко Ус і оповідав, що його укупі з 4 товаришами забрали татари у полом, як вони рубали у лісі дрова, і потім їх одправили у Озов з 5 татарами, але в дорозі він, Левко, розв’язався, убив 3 татар, розв’язав товаришів і вони добили і останніх двох татар. Вийшла з неволі й дівчина Ульяна Свинарева, дочка посполитого сел. Нової Водолажки. Повер¬ нувшися, вона пояснила, що втекла од татар вночі, коли воші стояли у Великому Лузі над річкою Карачакраком. У Великому Лузі вона зустріла полтавських козаків, котрі там рибалкували, з ними доїхала до Полтави, а з відтіля вже допленталася і до Водолажки. Ало ледво по усіх иевольииків татари доводили до Крима або Озова. Там вони зоставалися у тяжкій праці та гіркій, вічній неволі, коли тілки хто иебудь їх но викупав, або сам иевольїшк по утікав з полоне. Валковський піп Сом. Михайлов писав архієрею у 1738 році: „торік, в осспи, був яв Ізюмському полку у сл. Гіевці, щоб побачитися з родиною. У тій слободі взяли мене ногайські татари в полон, одвели у Кримський город Карасев (Карасубазар), а з Карасева поревелп у Кафу і у городі Кафі продали Турчину, а він продав мене на каторгу Дервишову. І був я па каторзі до березоля 1739 р, З каторги в іІдрьграді викупив мено козак Ніжинського полку, Дмитро за 270 карб., а топер одпущено мопо на поруки, щоб зібрати гроші сьому козакові". Йому видана була грамота на збір грошей. Також прохання подав у 1710 р. і Коломацький піп: його було узято у неволю укупі з липкою й дітьми; викупив його грок за 170 талярів, за жінку яг і дітей визна¬ чено було 300 талярів. Про полон трьох попівен ось що опо¬ відає нам народна Дума: Коли турки воювали, Білу челядь (жінок) забирали, І в нашої попадоньки Взяли вони три дівоньки. Одну взяли по при КОІІІ, ІІо при коні на ремені, Другу взяли по при возі, По при возі на мотузі. Третю взяли в чорні мажі... ІЦо ю взяли по при коні, По при коні па ремені. 5 !) То та плаче: „ой Божо-ж мій, Косо ж моя жовтенькая. Не мати тя росчосуе, Візник бичем ростріпуе". Що ю взяли по при нозі, По при возі на мотузі, То та кричить: „Ой, Боже-ж мій, ніжки мої, Ніжки мої біленькії. Не мати вас умиває, Пісок пальци роз'ідае, Кронця пучки заливає". Що ю взяли в чорні мало, То та плаче, то та кричить: „Ой, Боже-ж мій, очка мої, Очка мої чорненькії. Тільки Орсак проходили, А білий світ не виділи". І справді татарьский письменник XVI стол, Рамаи Хаджа оповідає, що полоияішиків гнали у Крим кінні татари, пома¬ гаючи нагаями і випікали гарячим залізом таври як у скотини. Викупали з полону й козаків. Але за кого нікому було платити, той мусив у неволі й віку долсивати, там і помирати. Мешканець сел. Мартового Іван Бутов пробув у турецький неволі ЗО років. Охтирський есавул Павел Павлов попав у неволю з семейством і помер у Криму. „У Бахчи¬ сараї, каже преосв. Филарет, один водозбір тепер прозивається Павловським: біля нього стоїть пам'ятник над могилою того єсавула. Під його парсуиою (портретом) у Богодуховоький соборній церкві колись підписані були вірші, котрі злолшв якійсь місцевий піїта, де про його неволю оповідалося, що у 1711 р. татари зробили напад на слободи, попалили і поло¬ нили біля Харьковських могил ГІавлова з лайкою і узявши у полон, отдали у неволю головному мурзі Кара Картечи- Ширипському, котрий лшв біля Карасубазара; там Павлов і помер. Но мало украіиськіх невольииків ослобонили з кримського полону Сірко, українські козаки і московські служили люди. Але коли у 1689 році московські полки підходили до Перекопа, татарські орди хотіли утікати з линками та дітьми за море або у гори. Тоді браньців усіх перековали у кайдани і покидали у ями і хотіли їх у тіх ямах попалити. Так оповідав слобожанин бранець Мих. Барабага, котрий два роки і пробував і татарській неволі, поки його не викупив грек Мілевський з Опошиі, оддавши за нього 70 талярей й (50 одпустивши за порукою збірати ці гроші за його викупі Похвально слово, надруковане у 1705 р. по польскі у Кінві, в друкарні Кпїво-ІІечорської Лаври, оповідає про боротьбу Донців-Захаржовських з татарами. Український народ оповідає про свою боротьбу з татарами у своїх вельми поетичних Думах. Ось Дума про жінку славного кошового отамана Івана Дмитровича Сірка і про їх двох сипів. Сірко деякий час був полковником Харьківського Слободського полку і мав біля Мерохви свою К О Я А к у степу. слобідку Артемовку, де проживала його жінка Сірчиха-Івапиха, як вона прозивається у Думі. Сам Сірко дужо рідко бував дома; не дивно, як каже Дума, що жінка й діти його по бачили у себе 7 років: ніколи було запорожському козакові та що й отаманові сидіти дома з жінкою та дітьми. Нони не мали од нього і про нього ніяких вістей і через тс сип Сірка Петро і пішов у Тор (Слав’яиск) розшукувати свого батька, бо Тор був недалеко од Запорожжя і туди збиралося багацько козацтва для доСичі соли. 61 В'Ь городі Мерехві жила удова, Старенька жона, Сірчиха-Іваниха, Нона сій літ пробувала, Сірка Івана в очи но пидала, Тільки собі двох сипів мала, — Парного сина Сірчепка Петра, Другого сипа Сірчепка Гомапа, Вона їх до зросту держала, Іще од них сляви-ним’яти по смерти снодівала. Як етап Сірчонко Петро виростати, Стан епосі матері старенької питати: „Мати мол, стара звемо, Скільві л у тебе пробуиаю, Отці» свого, Сірка Івана, в очі не видаю; Нехай би л міг знати, Де свойого отця, Сірка Івана, шукати". Вдоїш стара промовляла: „Пішов твій отець до стародавнього Тору пробувати, Там став вій свою голову козацьку покладати". То «же Сірченко Петро теє зачуває, Пилипа Мерехвіянеького з собою під¬ мовляє, Голуба Волошина за джуру (това¬ риша) у себе має. Стали вони до стародавнього Тору приіжжпти, Отамана 'Горського, Яцька Лохпиць- кого, повилізати. Отамань Горський, Яці ко Лохвиць- кий, із куреня вихожцє, Слонами промовляє, Сірчепка Петра иозшіїте: „І’ІрЧШСу Петро, чого ти сюди приіжжаєш, Досі, ти свойого батька, Івана, шу¬ каєш". Сірчонко Петро словами промовляє; „Отамане Горський, Яцько Лохниц- КИЙр Я сім год пробу паю, Огця свойого Сірка Івана в очи не видаю. То вже Сірченко Петро з козаками опрощеніе иринимає, До трьох зелених байраків прибуває. Козаки до Сірчепка Петра словами промовляли: „Сірчеііку Петре, не безпечно себе май, Коней своїх козацьких од себе не пускай*. А Сірченко Петро на теє не повіряє, Під тернами байраками лягає—спо¬ чиває, Коні свої козацькі далеко од себе пускає, Тільки Голуба Волошина до коней посилає. Турки теє забачали, Із тернім, із байраків вибігали, Голуба Волошина у полон до себе брали, І ще словами промовляли: „Голубе Волошине! Не хочемо ми ні твоіх коней вороних, Хочемо ми добре знати, Щоб твого пана молодого добре ізру- бати". Голуб Волошин словами промовляє: „Турки, Коли можете ви мене од себе пу¬ скати,— Можу я сам йому с плеч голову зняти". Турки того дізнали Голуба Волошина од себе пускали, Голуб Волошин до Сірчепка Петра прибуває, Словами промовляє: „Сірченку Петре, пане молодий, На доброго коня сідай, Меж турками поспішай". Не всиів Сірченко Петро межтурки- дпичари вбігати, 02 Мої' йому Голуб Нолошин с плеч •'Олову зняти. Іогді турки Пилина Мерехш'янського округ оступили, С илеч голову козацьку вникали. Козаки стародавнії теє забачали, На добрії коні сідали, Турок іюбіждцли, Козацьке тіло иозбірали, До стародавні,ого куреня привозили, Суходол саблями копали, Шапками-прииолами землю носили, Казацьке тіло схоронили. Отаман Торський, ІІцько Лохвиці,- кий теє зачуває, До вдови старенької, Сірчихи-Іпа иихи, в город у Мерехву письмо посилає, Сірчиха-Іваниха письмо читає, Словами промовляє, До сирої землі крижем упадає: і, І До вже тепер на моїй голові три печалі пробував: Перші печаль, що я сім год пробу вала, Сірка Івана в очи по видала, Друга печаль, що Сірчепкп Петра на світі живого немає, Третя печаль, що Сірчепко Роман у міряє". Друїд дума ^ оповідає про те, як три брати утікали з татарської неволі з під Озова. Вона може належати і до Слобожанщини, і до Гетьманщини і у всякому разі здається більш підходе до Слобожанщини через те, що дія діється у Озові, на південно-східному пограниччю татарських земель, котре найбільш наближалося до слободеькоі України. У Думі споминається про Муравський шлях, котрий, як ми знаємо вже, проходив по слободеькоі Україні. Одиосять часи, коли зложилася Дума, до кіньця XV або до початку XVI ст. Мені здається що вона могла зложитися її пізніше-у XVII ст., коли б'ули вже великі й часті татарські напади на’ лівобережну та слооодську Україну, звидкіля татари уводили у полон безмірну силу народа, коли там вже зложилася козаччина, до котрої належали три брати Думи, коли там вже був пробитий муравський шлях, до котрого дійшли брати і котрий їх мусив привести або у Лівобережчину, або що простіше у Слобо¬ жанщину. Ранній склад Думи у XVI от. підтрімуеться тим, Що по Думі степ між Озовським морем та р. Самарою був татарський, а між тім у кіньці XVI ст. там появляют ’ЬСЯ вже запорожські ладанки, але і у першій половині XVII ст. він був татарським. Озов у Думі був турецким містом, значить Дума не могла зложитися раніше 1475 р,, коли отою Тану- Озов здобули турки від Гоиуезців. Ногайська татарська орда мала таборища біля Озова і у XVII ст. Савур-могила Думи є й гепор. вона лежить у Міусьцій окрузі Війська Донського, між рр. Міусом та Кришсою. Брати утікали тим шляхом, котрий йшов біля старої річної дороги домонгольської доби од Озов- ського моря до середньої Подніпрянщини (по Калміусу, Вовчим ■отам до р. Самари). Сей шлях був для братів більш безпеч¬ ним, бо там можливо було ховатися од татар по балках, тернах і байраках, здобувати воду, рибу і дике птаство; можно було мати надіто спіткатися з українськими промисловцями, котрі заходили туди бити звіра й ловити рибу. Далі за пере¬ путтям, де росходилися у ріжпі сторони шляхи, за полянами починався Муравсьский шлях, котрий проходив по Слобожан¬ щині. У Думі проводиться моральна думка про то, що не слід було залишати без помочи молодчого брата, котрий не мав коня і перзз то по міг поспішати за старшим та сере¬ дульшим братом й загинув в дорозі. Середульший брат пожалів мепьшого, помотав йому і коли вони повернулися з старшим до дому, до батька, до матері, то сказав їм щиру правду, осі. за що правду, за те що він покаявся, батько та матірь простили йому гріх і прокляли старшого сипа. У цей самий мент припик за гостя й мепьгаий покійний сип. А е ще едон варіант цієї Думи, по котрому й * старшого, й середульшого брата убили татари, так що вони обидва не повернулися додому,—бо обидва по узяли з собою на коней молодшого брата пішу-пішапицю. Починається Дума з того, що із города Озова три брати рід¬ ненькі, з тяжкої неволі у землю християнську до батька, до матері, до роду утікали, два брата кінних, а третій брат мень- ший, піша-пішапиця, за кінними братами уганяє і на біло каміння, па сиро коріння свої ніжки козацькі—молодецькі побиває, кровьго слід заливає. Він прохає братів узяти його з собою між коней. Брати одмовляють йому в цьому, кажучи: „ради б ми між копі узяти, але буде нас Озовська орда нага¬ няти, буде в пень сікти —рубати і буде нам велику муку завдавати". А моньший брат хватається за стремена коней і прохає братів, щоб вони його взяли ностреляли,апотім поховали, звірю й птицю на поталу не оддали. Брати на це одповідають, що їх мечі на його по здіймуться, на дванадцять частої) роз¬ летяться і їхня душа гріхів до віку но відкупиться. Ащо коли вони будуть до байраків добігати, будуть тернові віття йому на признаку покидати, щоб знав, як з тяжкої неволі в землю християнську до батька, до матері, до роду куди утікати. Далі з байраків вибігали і там тільки поле лиліє, па йому трава зеленіє. Вибігли на Муравський шлях і промовив сере¬ дульший брат до старшого: „будем зпід червоного каптана чорні китиці видирати, свойому брату иаймоиьшому па признаку покидати". Старший брат од цього одмовився, бо ні в чім буде йому тоді між білу челяді, (дівчата) піти погуляти. Сере¬ дульший брат одначе па то по потурав, зпід червоного каптана чорні китиці видирав, а старший брать теє забачав, середуль¬ шого брата па сміх піднімав: „либонь ти собі жіноцький розум маошь, що ти па собі прекрасну одежу теряешь", І бігли сере- 64 дульший та старший брать по донь, но два, тю три і по чотирі і до Савур— могили добігали, три дні, три ночі спочивалил| свого наймепьшого брата пішу — пішаницю піджидали. А монь- ший брат добіг до тернів до байраків, побачив тернові віття і по цієї признаці дійшов до Муравсьісого шляху. На шлях Муравський вибігає і по шляху Муравському чорні китиці! забачає, у руки боро —хапає, до серця козацького-мо¬ лодецького прикладає, слізьми обливає, словами промов¬ ляє: „сюди мої два брати кінні пробігали і видно їх (Азов¬ ська орда доганяла і посікла—порубала, мене, наймень- шого брата, пішу —пішаницю, у тернах, на спочивку ми-И пала і колиб їх кість, казко, я знаходив би, поховав би,І звірю та птиці на поталу по лав би“. Добіг мотаній брат до Савур—могили і ліг на Савур—могилу. І вовки сіроманці І набігали, і орли сизопері налітали, па кудрі наступали, вони смерти дожидали. Мепьпшй брат сомип’ядную пищаль підняв І і орлам сизоперим кулю па подарунок подарував, і тоці! на Савур - могилу схозкае, голову схиляє, батькову матчину! молитву споминає,і Богу душу отдає. Тоді орли сизопері! налітали, па кудрі наступали, з лоба очи видирали. І вовки—сіроманці набігали, кості по байраках, разиошали. ^ А два брата кінпиі до річки до Самари добігали, свої копі! козацькі попасли й напоїли, бо там трави були золені, води холодні, очерет и воздобні. Тоді середульший брат до старшого брата словами промовляє: „як дасть нам Господь до батька, до матері, до роду прибувати, як ми будем перед батьком, перед матїррю отвіт оддавати"? А старший брат каже йому на до: лучшо ми будем свого батьківщину у двох паювати! Четвертої неділі до отця, до матері добігали, отець да й мати за ворота виходили, па здорове питали: „чи в одній неволі І бували, чи одному папу слугували, чи разом із неволі тяжкої! втікали"? А середульший брат теє зачуває, із коня встає, слізьми обливає, перед отцем, перед маткою по правді однії оддаває. Отець да і мати старшого сина кляпе, проклинає, із очей згоняє, середульшого сипа ситить, жалує, поважав, за гостя принімае, а меньший син, піша пішапиця, за гостя прииикае. 1 взісо його слава по вмре, по поляже. Оповідання Дум про українських невільників та невільниць підтримуються справжніми оповіданнями з тодішнього народна- ого життя у Слобожанщині. Багацько иовільпиць-українок так само як Маруся Богуславка у Думі, потурчилися, потатарилися, та побусурменилися —поробилися ясіпками, звісно невінчаними, татар. З хрещеними татарами та калмиками брали шлюб українки охоче, але і тут иподі гіриходилося замислитися, Ось, наприклад, що оповідала Острогожська українка єфимья: вона проживала у Острогожському па подвіррі М. їїуколя і під’їхав верхи до двору на ропі в саадаці з шаблюкою чоловік її Клим Василев, а з ним двоє „черкас". І ті „черкаси" стукнули у віконцо до неї, визвали на двір і прохали її пити пиво; подали їй добру звістку, що у Острогожськ приїхав її чоловік. Вона вийшла до його з сіней на поріг. Він узяв її за руку і став прохати її їхати з ним у степ, щоб вона сама побачила, як вони у стопу жиготь. А вона одмовила па со, що помре у Острогожську, а з ним у стоп но поїде. Вій її умовляв години зо три, і прохав, щоб вона хоч оддала йому малого сина, але вона і у цьому одмовилася. Потім він хтів зарубати її шаблюкою, скочив на коня і сказав, що поїде до її батька. У стопу тоді стояло 2000 колмиків і 100 Озовців-татар. У сьому простому правдивому оповіданню перед нашими очима встає яскрава картина з життя погряпичників і відносин між ними. Колмик Клим Василев, очевисто, право¬ славний—про со свідчить його ім‘я і призвищо по батькові— приходить у ночі крадькома до своєї жінки і хоче зманити її з собою у степ. Мабуть було так, що його прирождоного степняка—кочовника поманув до себе стен--і він кинув жінку і сина у Острогожську, до ирипяв раніш православну віру і одружився з Ефнміею, пішов до своїх—у Колмицьку орду. Але Колмицька орда і він з пою підійшла до Острогожська і у нього зародилася душевна потреба побачити кохану жінку і свою рідну дитину, і упрохати її од’іхати з ним у Колмицький стоп. І ось він вибрався з Орди з якимись двома українцями, котрі були у Колмицький ватазі, і вночі приїхав у Острогожськ. Він добро знав місто і його пропустили вартові. Ласкою та похвалками, та пострахом він умовляв любку жінку їхати з ним у стоп або віддати йому принаймні дитину. Але не зміг замаиути у степ улесливими словами про красу та роскош вільного степового життя свою жінку, котра того но розуміла. В розвідці Л. Вейиборга надруковано до кілька документів про хрестини колмиків да татар у Донський країні. Були і в Украйні татарські полоняшшки, котрі иноді прймали тут православіе. У хвамільпу літописи Квіток під 1738 роком зане¬ сена така звістка: „червня 24 Володимира Карасубазарського браньця хрестини па Основі; ії хрещеними батьками були Ковалевоькій та Челомбой (тож мабуть з вихрещених татар), хрещеною маткою жінка сотника Голуховичка". Слобожаие узяли на себо дужо важкий обов'язок—оборони і засолення країни. їм треба було обороняти від татар кожен крок заиятої їми землі. Вони мусили сами содержувати себе, займаючися землеробством, промислами і усяким рукомес* лом. 1 вони держали у себо багацько голів худоби, заводили хутори, пасіки, вишшці. Але увесь оцей достаток не був сталий, міцний. Сьогодпя заможний—а завтра убогий, сьогодші- богацтво, на завтра злидні/ І таке лихо коїлося не тільки з поодинокими поселенцями, а з цілими осолями, не тільки з козаками, а і з посполітими і навіть духовенством, ие тільки з чоловіками, але і з жінками, дівчатами й дітками малими. Появлявся раптом ворог, палив та плюндрував слободу, забірав худобу і таким робом великолюдне село оберталося у селище, бо його кидали селяис, боючися, що знов прийдуть татари і сплюндрують усе до щепту. Увод народу у неволю робив дуже волику шкоду населенню: семойотво бідніло, стративши батька, матірь, сипа і малих діток—надію його будучини. На викуп треба було страчувати дужо великі гроші. Поправити хазяйство було дуже нелегко. Кріпости у великих городах, містечнах та селах. Подивимося тепор, як була улаштована оборона слободсьскої України коза¬ ками і які війскові обов'язки мали козаки. Теперешньому мешканцеві Харьківщипи трудно уявити собі, яка сила усяких кріпоотой була у ХУИ — XVIII ст.ст. в слободській України. Звісно се не були справлені кріпости, але всо ж таки будованая їх коштувало дуясо дорого і майясо що дорожче було як слід підтримувати їх. Окрім до-яких кріпоотой, котрі будовали українці з велпкороссійськими служилими людьми, окрім тих, де сією будівлею орудовали воєводи, як, наприклад,— у Харькові, у Сумах, звичайно слобожано будували ті кріпости сами, без чужої допомоги. Усі міста як полкові, так і сотенні були кріпостями, звисно, неоднаковими: одні, перш усього полкові, були майже так ошанцьовані, як і Білгородська або Вороножська. Харьків, наприклад, мав ісріпость на свойому старішому городищу, де тепер собор і університетська „горка"; стіна його навкруги мала 475 оаж. і складалася з дубових обапол—паль з обламами, котками та Тарасами. За стіною викопаний був рів у 2 саж. ширини і глибини. По стінах було 10 дерев'яних башт критих гонтом, в Тайницький башті був тайник, себ-то тайпий ход до води на 16 саж. довжини. Башти були з обламами та котками; усіх гармат було 12; було 3 калавуриі. Воєвода Сухотнії прибудовав до старої кріпости нову на случай облоги. У 1668 р. у Харьковській кріпости усе дерево уже спорохніло, потрухло, у тайнику води не було; ії підправили, але швидко знов треба було ії підла¬ джувати. У 1709 році у Шведську баталію Петро Вел., прибувши до Харькова, звелів у ширити та зміцнити Харьківску кріпость, обвести ії високим валом, ровами, 5 бастіонами і форштатом, але у 1767 р. усе дерево кріпости знову потрухло. Охтирська 67 кріпость мала стіну навкруги в 1618 саж.; башг було 14, гармат 9. Після пожару була збудована в Охтирьці нова кріпость трохи менша. Кріпость у Сумах .була що далеко більше — стіна навкруги мала 3426 саж.; в ній було 27 башт і 12 гармат; біля посада йшов рів на 3500 саж. І у Сумській кріпости дерево потрухло, стіна обвалилася, облами, кроваті та котки обвалилися, дерево у тайнику толе спорухиявіло; збудовано було нову меиьшу кріпость і дві иовіх земляних кріпости. Усякого війсісового запасу було дуже багато; гармат 13. Остро- гожська кріпость мала стіну навкруги в 407 саж. з 9 баштами; біля стіни йшов рів з частоколом і вертлюгами; гармат було 14 у 70-х роках кріпость зробилася ще міцнійгаа; гармат було вже 19; біля посада викопали вал та рів на 920 саж. з 32 баштами; біля Слободсько-українська гармата. міста теж були великі кріпости; у місті було^багато і козаків і великоросійських служилих людей. 5 полково місто Ізюм мав дві кріпости—волику й малу; обидві будував відомий Харьківский полковник Гр. Донець. Ізюмська кріпость істнувала доволі довго: ми бачимо її на плані 1769 р.; се був реитраи- шамент, до містилися громадські і приватні будинки; там був па західньому боці невеличкий редут, який прозивався Кременцем. Р. Донець обходила місто з трьох боків—з півгшчпого, південного, східпього; біля форштадта в неї впала р. Ізюмвць. Акад. ГюлЬденш тодт описує нам Ізюмську кріпоотл у 1774 році, яко ротраишамепт на 1 ’/а версти навкруги, котрий ложав у підгіррю при р Доньцеві; навкруги його були вали, рови та батареї, виключаючи північну сторону, до був тільки рів з рогатками й оградою, на північь од його лежав форштадт. Серед сотених міст найліпша і найбільша кріпость була у Лебедині: стіна її йшла па вкруги на 1250 саж.; башт було 20; гармат було 9. Стіна в Краспополлі навкруги мала 3294 саж,, з 14 баштами—со був посад. Білополле зоонувалося на старо-руському Вирському городищу, значить, там, де був в домоппольську добу г. Вирь. Трудно було мешканцям підтри¬ мувати кріпости у своїх містечках, через то вони трохи згодом зменьшували їх; так робили Сумчапе, бо захистом для них 1 од татар зробився Охтирський полк. Значні кріпости мали й такі сотенні містечка, як Колоптаев, Краснокутськ, Мурахва, Боромля та ииьпіі Окремо треба поставити тільки містечко Салтов: він був збудований на Салтовському городищу, де був до того кам’яний город; дсров 1 яна стіна у ньому в 1 саж. була поставлена па кам'яному низу городища; замісць Тарасів стіна була виложена камінням; між каміннями зроблені були бійниці. Зразком невеличких кріпостей являються острожні по Новій лииії. Слободська Україна швидко заселилася і через то з'являлася потреба для її захисту в нової линії острожків па півдні; ся линія й була збудована у кіньці 70-х років. В початку 80-років ХУП ст. до-які з її міст були вже давно зосиовапі, але тоді введено їх у сю линію. Сюди належали— Цареборисів, Солоний (теперешній Слав'янск), Савипск (тепе¬ решня слобода Савинці), Балаклія, Лиман, Бишкипь, Змійов, Соколов, Валки, Новий Перекоп, Ольшана, Золочів, Водолаги. Найбільша кріпость була в Цареборисові—стіна її йшла на 364 саж., а посадська па 1003 саж. На стінах останніх містечок не було ні обламів, пі Тарасів, ні котків; де-які з них були зроблені не з дуба, а з сосни; острожки були маленькі, бо і людой було по багато; гармат і усякої зброї було обмаль. Кріпости були по тільки в сотенних містах, а ииоді і у слободах—у Острополлі або Гороховці, Двурічній, Камспці; кріпости сі так і ж точнісеиько—як і у сотенних містах—Лимані, Соколові. Містечко Таранівка й осажопо було па пограииччю од Кримської сторони. Були навіть кріпости у деяких панських селах. В Старій Водолазі був острог в 174 саж. довжини і 105 саж. ширини. Нова Водолага теж мала кріпость, описану академ. Гюльдепштедтом, з гарматами на валу. У панському селі Рясному (Охтирського полка) був до 1686 р острожок з обламами. У слободі Галицького полковника Василева, у Лсбединських дачах, було 3 острожка; один з Тарасами, другий з баштами. Теж саме бачимо ми в Гуляй полі і Борках Звісно, що тільки де-які з ссл та слобід мали кріпости, але сотенні містечка мабуть усі були кріпостями. Окрім кріпостей у містах та містечках були ще і „біляго- родні" кріпости. Такі великі кріпости були біля Острогожська— вал ішов од Острогожська до других городів Білгородської лииії і тут були й острожки, й иадолби, й котки, й честиш Линії нріпостей. Далі йде Ізюм і ті міста Нової лшіії, котрі ми тільки що перелічили. Будованая сіеі лииії почалося трохи раніш 1080 р., бо у сьому році були вже зложені межові книги Косогова. Косогов виміряв усі ті землі, по котрих треба було вести цю линію і робити там рови, вали, засіки, городи, слободи і острожки. Вал мусив йти од Цареборисова у гору по Сіверському Донцеві і потім по р. Мжу до старого вала й Коломака. Руїни сього вала бачив ще В. ІТассок. Ся лииія займала до 200 в. довжини и була уся достоту виміряна: написано, на скільки сажнів йшов ліс, або поляна, озеро, займище, на скільки сажнів потрібно було. поставити падолоб або засік, де збудувати великий город або соло, або маленький острожок. Петро Вел. оглядає Харькіпську кріпость у 1709 р. Біля усих городів Нової лииії були збудовані кріпости і сю тяжку роботу головним чином зробили козаки Харьківського полку під проводом полк. Гр. Доиця: великоросійських слу¬ жилих людей там но було. Одного вала було зроблено 7575 саж. і засіки 8100 саж. 1 се робилося у ті часи, коли будувалася і Ізюмська кріпость. Нова лииія удовжила стару і так званий ГІорскопський вал, що простягся од верховин Коломака до верховин Мит, Як тяжко було працювати козакам у XVII ст. на лииії, про це ми маємо цікаво оповідання Лебединсь- кого сотника од 1081 року: „иадолби, пише він геп. Косогову, під Бішкипим од озера до болота побудовали. Але козаки Сум¬ ського полка дужо тепер знищилися у хлібних запасах; ипьшим нічого навіть їсти. З голодухи виходять з табора і неможно їх затримувати, а приходить мало товариства — і вони бідні роздя¬ гнені, хорі і їсти і самим нічого і нічим їм годувати й скотину. 70 Л з домівок толе слати нічого, бо торік у Лебедині слобода виго¬ ріла і через той пожар дужо оскуділи у хлібі і тепер стояти тут на заставі нам не можливо". Збудований Нової лип її треба зв’язати з великім татарським нападом 1080 р. Але вже у 1683 р., за линієго на південь опинилися Солоний, Маяцк та Святогорський мапастирь. Отже Нова лииія швидко опини¬ лася серед осель і тоді збудована була в ЗО роках XVIII ст, Українська липія. Окрім сіх лигіій були що й окреми вали, рови та кріпости біля міст. Був вал на протязі 26 вор. на границі Харьковської та Полтавської г. Кріпости будовали на татарських бродах та прролазах біля берегів річок—у Савиньцях, Співаковці, Шебелииці, Опдріївці. Для берегової оборони треба було оберегати ліси, по рубати заповідних лісів, но робити в них просік, щоб татари но могли пройти по них, бо ліси, так як і кріпости, спиняли кочовника. Вийшла заборона роздавати ліси, бо чороз порожні місця могли пробитися татари. Косогов у 1681 р. заборонив слобожанам Ондріївкі та Балаклеї прокладувати стежки по лівому березі Донця, дозволив рубати ліс по дібровах та байраках правого боку Донця. Значить сі ліса були об’явлені заповідними і слобожано ніяк не могли упрохати одмінити сей приказ. Слобожане ніколи но нехтували і натуральних кріпостей- периї усього пригорків, котрі мали велико значіння для захисту од татарських нападів. Ось ми бачимо, що Салтов був збудо¬ ваний на взгірью, Високополле на старому Хмольовому городку, Коломак, Краспокутськ, Городнє, Сінне на горі, Ольшапка на високому горбочку, Сеньків па взгірью, Купецький (Купяпск) на горбочку, Боромля на взгірью ; ииьші міста, як ми знаємо, на городищах. Високі могили являлися немов сторолшвими баштами в широкому безкрайому рівному стопу. Виходить, що слобожаие злаштували у себе самі дуже широку оборону країни і вона потребовувала од них дужо багато сил та коштів. Як і на Московських українах у Слобожанщині було 4 стана українських козаків: 1) вартові, 2) станичні, 3) городові, 4) полкові. Треба було перга усього дізнатися про татарський напад. Про со повинно було пеклуватися усо населення, але осібно за тим доглядали вартові та станичні козаки, котрі мусили докладати про се, кому слід. Так вісти швидко пере¬ давалися з одного міста в друге, щоб усі приготовилися; потім со доводилося і Московському воєводі У 1694 р., напри¬ клад, Харьківський полковник оповістив Білгородського воє¬ воду, що татари з’явилися у Слобожанщині. Про со його оповістили Водолалсські козаки (з липії), а вони дістали вістку про се від Полтавських вартових. Ту ж саму звістку мав Білгородский воєвода од Охтирського полковника, котрий 71 довідався од Полтавського, що татари почали переправля¬ тися через брід і що їх так багато, що по молено пероли- чити ні їх наметів (іпатрів), пі огнів. ГІочепіясський сотник писав наказному Ізюмському полковникові, а той Чугуевському воєводі, що під Співаківкою переправилося біля 5000 татар; такіж вісти доставив Ізюмський вартовий. 1 ось Білгородський воєвода, діставши усі .отсі звістки, дав наказ Чугуевському воєводі стати біля Змійова, Харківському полковнику—біля Балаклої, Савипська, Ондріевих Лоз і Бішкиня, полк. Донцеві— біля Мерехви, Валок, Водолаги, полк. Осипову—на бродах і перелазах біля Нового Перекопа, Коломака і Високополья. Татари, побачивши, яка ім уготовлена стріча, повернули геть додому. Але рідко так щастило слобожанам, щоб татари повер¬ талися назад. Селяно, одержавши звістку, що на них ідуть татаро, мусіли утікати у свої міста—кріпости, бо там їм було безпечніше, ало не зовсім таки безпешно, бо, наприклад, у 1694 р. мешканці сотенного міста Полатова (Острогожського полка) прохали перенести їх город на иньше місце, бо вони лшють на татарський сакмі і татари на них завпеди нападають і води у них (на случай облоги) нема, бо кріпость, по приказу свого отамана і осадчбго Дм. Лівеицова, вони збудовали у степу і для облоги у місті води бракує і тайника з міста до річки збудовати по молено, тому що місто від річки далеко і кріпостой ніяких біля міста немає; леивуть вони па татарському шляху, котрим ходили татари під Московські україппи городи— Усерд, Новий Оскол, Волуйку й Старий ІІолатов і їм зоставатися ніяк не молено, бо татари без псрестапку їх плюндрують, у неволю забірають і коней одгопяють. Трапилося один раз і так, що мешканці Водолагі та де-яких инших слобід у 1711 р. одчинили ворота Кримському ханові і винесли йому хліб та сіль і зовсім вийшли з города, ало їх перспяв на дорозі до Вольного полковий судья А. Кованько і спровадив у Полтаву, де було иаряжено слідство і тих що самохіть з’єдналися з ханом і виступили проти своїх, десятого по жеребу карано горлом, а решту з жінками і дітками заслано. Може тут замішалися й політичні справи намови Орлика, але у всякому разі мало силу й те, що Водолажцям не можна було трима¬ тися проти хана, котрий сплюндрував тоді значну частину Слобожанщини. Колене місто слободської України мало своїх вартових та станичників. Із Харьківа їздили вартові, котрих наймав город. Із Охтирки посилалося по 20—30 вартових па ті шляхи, звідкіля чекали татар на 5 і більш верстов од города, У Острожському у 20-х острожках на варті стояло но 20 варто¬ вих і станичників було 9 чол. Вони їздили для вістей по Кримському берегу р. Сосни по усяким урочищам, доїзжаючи иноді до р. Чорної Калитви, котра лежала на південь од Сосни. У Сумах ми бачимо тільки вартових коло проїзясих башт — дозорних вартових за місто но посилалося. Багато вартових та станичників було у Чугуєві—по 50 і 100 вартових у татарських бродів в 2 вер. од міста і по 7 станичників, котрі їздили у сусідні городи. У Салтові толе були вартові; в 2 острожках бувало по 10 чол., в станицях по Ногайскому берегу Донця їздило до Оскола й Бурлука толе по 10 чол., були й такі, що їздили по „вістям". У Мурахві були вартові, станичники й дозорні заиими. У Вогодухові були вартові і вони зімою й літом стояли на Муравському шляху і од’іздили за 25 вер. од нього. В инших містечках вартових і станичників було дулее мало, а в деяких і зовсім не було. Більш усього було вартових та станичників у містах по Новій линіи—у Балаклеї, Опдріївці, Бишкіні, у Савипьцях. Число вартових та станичників було у одному і тому лее місті но однакове: воно зменьшувалося, коли робилося затишпішо та спокійніше од татар; так було у Сумському полку, так було і у Харькові. У маленьких городках Нової линіи буле їх стілько ж, скільки у великих, але у таких, котріх захищала вже Нова линія. Одні вартові стояли на варті у городі, другі на калавурнях в пригородних кріпостях, треті - степові—їздили за городом по близьких шляхах, перелазах та урочищах; як город стояв на правому березі річки, вартові їздили по лівому, —притулками для них були острожки з баштами — калавурпями, до иноді будували маяки або пирамиди; у 1048 р. Ольшапський воєвода писав цареві: „а у тих городках для каравулу збудовані пирамиди у 6 саж. вишини, а на них маяки; як побачать в степу татар, зараз на маяках підіймається верх, — щоб у полях і па сінокосах усякі люди про татар були освідомлені і утікали б у город". У XVIII ст. маяки будувалися на фор¬ постах. ГІо указу 1723 р. загадано було збудувати на кожному форпості по 3 маяка або пирамиди у 3 сажня заввишки. їх треба було будувати так, щоб дим з одного було видко на другому. З наказу Харківському воєводі Дурново бачимо, з якою великою опаскою приходилося жити тоді харьківцям. З воротах по баштах і за острогом біля посада треба було денно і нотно держати калавури, доглядаючи за ними, щоб татари нагло й несподівано до Харькова по наблизилися, людей не побили, у неволю не позабирали, худоби не поод- ганяли і якої-небудь капости місту не вчинили. Па пашні і сінокоси городян можна було випускати тільки діставши К о а а д ь к 1 іі маяк. гарні вісти й в чималому числі, причім наказувалося, щоб воші остсрегалися татарського прибуття, щоб їх на пашиЯх та сінокосах і в дорозі татари по побили і в полон по забрали; усі вони повинні були мати рушниці і усяку зброю і держати біля пашні й сінокосів вартових і треба було ствердити сім вартовим, що коли за їх недбалістю дойдуть татари до Харьківа, за се буде їм немилостива кара; побачивши татар, вони мусили посилати з вістями товаришів, а сами зоставатися, чекаючи повних вістей; а коли б вони дізналися, що татари простують па Харьків, з такими поважними вістями їм треба б було поспішати в день і в почи щоб прибути раніше татар у Харьків. Дізнавшіїся, що татари невеликими купами появилися біля Харькова, треба було неодмінно виступати проти них. В ночі 74 острог треба було замикати, а на рано одмикати. Худобу літом з міста випускали тільки, як було звісно, що ворога близько немає, Надзвичайно тяжко було життя слобожан в часи політичних та війсісових завирюх, в повстання гетьманів ІЗиговского, Брюховецкаго, Мазепи, Орлика, Доноких отаманів Степана Разипа і Булавипа. Повстання Инговського майже не перекинулося з Гетьманьщини у Слобожанщину, хоча все-таки підручник Виговского Жучопко підступався з козаками та татарами до Охтирського полка. Повстання Брюховецького захопило значну частину Слобожанщини: Цареборисів, Маяцк, Змійов, Валки і Мурахва пристали до Брюховецького, або краще сказати до його підручника Івана Сірка. Повстанці поубивали Московських воєвод, попалили, покидали й спусто¬ шили своі городи і пішли з Сірком до Брюховецькаго. Городи запустіли і повинні були заселятися знову, немов з початку, новими переселенцями. У Харькові було убито полковника Ріпку. Знищено і сплюпдруваио було тоді багато міст та містечок Борово, Мартово, Красний Кут, Тор, Колон гаїи, Морехва, Васпщево, деревні Чугуевского, Харьковского і Салтовського повітов. В повстання Мазепи за Шведів протерпів Охтирський полк. Шведи побували в сл. Хухрі і навіть під самого Охтиркою; із Охтирки тоді утікало навіть духовенство; дер. Хоружевіса була спалена Шведами. У Коломтаеві знищені були церкви. Наступник Мазепи Орлик заіслючив з ханом умову, щоб вивести силоміць слобожан з ІІравоборелша, як вони не захотят з'єднатися з ним своєю охотою, і ми справді знаємо, що Кримський хай у 1711 р. зпустошив слободську Україну. Повстання Булавипа на Дону захопило й частину Слобожанщини—теперешній Старобільскнй повіт—і тоді зруй¬ новано було чимало слобід по р.р. Айдару і Бітюку, де жиди СЛОбОЖУІІО. Татарські напади, повсякчасні войїш й внутрішні повстання зробили великий вплив на увесь склад тогочасного життя: у йому з’єдналися, сполучилися, злилися військовий—козацький і хліборобсько-промисловий побут: козак —слобожанин разом з тим був землеробом і промисловцем. Таким він був у Задні¬ прянщині, такий український звичай він переніс і на нові місця, таким він залишився і в Слобожанщині. Отже поми¬ лялися ті історики, котрі малювали україїіского козака якимсь розбишакою, що виходив тільки за здобичго, бився за здобич з татарином і не хтів признавати над собою ніякої влади. У всякому разі сього не можно сказати про слободську українську козаччину і треба завжди пам'ятати, що слободська Україна вела проти татар тільки оборонну —боротьбу і була дуже зацікавлена згодою та спокійним розвоєм культури. 4-й розділ. А її т о по я і її. Склад слободских полків і їх перші полковники. Склад кояацкої автономії. Полковники слободських ПОЛІСІВ. ДІЯЛЬНІСТЬ ТІОЛІСОШТНКІВ і їх вибори. Московські воєводи на Слобожанщині. Залежність слободської України від Нілгородських воєвод, Розрядпого і Посольського ігршшів. Скасування автономії при цариці Липі та Катерині II. Склад Слободських полків і їх перші полковники. Слободська Україна не здобула собі відразу автономії, як со бачимо в Гетьманщині, де автономія істпувала ще з Переяславської умови 1654 р., окрім того автономія Слобожанщини була далеко мепьша, ніж Гетьманщини. Ііайголовиійіпа причина сіеі ріжниці була в тім, що Україна при Хмельиицкому уся з своєю власного землею, в один час прилучила ся до Московської держави па вільних умовах, слободська ж Україна, як ми знаємо, заселялася по волі, спроквола і хоч то було на диких ие заселених степах, котрі не були нічиєю власиістьго, але всеж таки па ту землю Московский уряд дивив ся як па свою і хтів ії закріпити за собою через заселення українськими переселенцями, хоч ті землі в дійсности належали прадідам українців. Купки переселенців приходили по в один час, роз'єднані і розлучені одна з другою, і з ріжиих місць, не знаючи одна другої, не маючи єдиного гетьмана, бо Як. Остряпиця мав один тільки гетьманський тітул, але й його, як ми знаємо, було убито у Чугуєві у 1641 р. Ипьші козацькі ватажки переселенців були більш усього осадчими, як їв. Каркач у Харькові, або атаманами. У Острогожськ явився у 1652 році полковник Іван Зіньковський з обозним Ф. ІПебертасом, писарем, 9-ма сотни¬ ками, есаулами, підпранорпими, і 2-ма попами. Се значить була уже зовсім злажепа, влаштована полкова організація — такою вона прийшла на річку Тиху-Сосиу, де збудовався Острогожськ, такою вона зісталася у Острогожському козачому слободському полку, першому із слободських полків. У Чугуйові 70 Якова Остряпишо титулували гетьманом, хоча він гетьманом слоСодської України не був. Так само зоставлені були полковничі титули за декількома слободськими старшинами, котрі з такими титулами перейшли у елободську Україну, наприклад, за Острогожським полковником Ів. Зіиьковським, Він прийшов у Білгород з своїм старим титулом полков¬ ника, з сім титулом його й поселено було у Острогожську, а ПОТІМ вже легко було зробитися йому Й ПОЛКОВНИКОМ І Острогожського козачого полка, бо сой полк він привів з собою. Острогожський полк містив у собі 7 сотень, котрі названі або від призвищ своїх сотників, або від тих місць з котрих поприходили сотияпе—Остапова, Дубовика, Іванова, Батурипська, Конотопська, Карабутипська, Бутурлинська. 1 полк, і сотня мали не одно військово значіння, а окрім того й земельне, себ то Оотрогожській, наприклад, полк визначав з себе цілу земельну округу, в котру увійшло де-килька міст, слобід, сел, деревепь і хуторів. Українці Острогожсь¬ кого полка поселилися, як ми бачили, і у Коротояку, і на Уриві, і па Уесрді і в видовищах і иньших місяцях Острогожчшш. Мабуть Зіньковській був і першим полковником першого слободського Острогожського полка. Московський уряд числив його Острогожським полковником у 1667 році, Але Оотрогожській полк здається був й раніше, бо була царська грамота у Оотрогожській полк що у 1659 році, але не наймення Зіиьковського, а черкас. Харьковській слободоькій полк склався не так, як Острогожський но відразу. У Харьківських пере¬ селенців був попереду осадчий Каркач (мабуть першої малої ватаги переселенців), потім ми бачимо у харьківських козаків отамана Івана Кривошлика. Отаман мав немов полковничу владу, бо він стояв на чолі 6-ти сотен, котрі складали з себе цілком полк, сотні поділялися па десятки. Сотні мали 100 коза¬ ків-десятки 10, окрім шостої сотні, де усього було 87 чоловік, але від того, що ся послідня сотня ще була не докомплектована. Разом з сім війсковим значінням сотні ми бачимо й земельне— і Харьківський полк був тож земельною округою, котра поділялася на сотенні округи,—війскові й земельні повіти. Так було і в шіьпшх Слободських полках, коли вони склалися. А складалися остатні чотири полка окрім першого Острогожсь- кого тож не від разу, а поволі, помаленьку. Отаман Харьковських козаків був що і у 1659 році Т. Лавринов. А в росиису Пестрикова 1660 року ми читаємо: у Харькові черкас з полковником і з начальством 1357 чол. Зна¬ чить у початку 1660 р. у Харькові вже був полковник, ало хто був тоді Харьковським полковником, не знаємо. Знаємо тільки, що у 1665 році, як побачимо далі, полковником у Харьківі був висе 77 Іван Сірко, кошовий війська Запорожського. Пробував Сірко у Харькові у 1664— 1665, і 1667 р., але сомсйство його проживало біля Мерехви у сл. Артемовці, котру він сам оселив і там було його семойпо гніздо, там його більш усього знали й цінували. К указі 1675 року воєводам Ропуіпу з товаришами Іван Сірко називається Харьківским полковником й додано до сього, що він з козаками під Балаклойною слободою розбив татар і одбив од їх полон: за со він був нагороджений царським жалуванпєм. Ного вививали для сього з Харьківа у Білгород-і він туди їздив. Харьківскі козаки подали у 1667 році цареві прохання, де називають себе черкасами Харківського черкаського полку Ів. Дм. Сірка. У роспнсу козаків Віл город ського полка 1667 р. перелічені усі слободські полковники - у Харькові—Іван Сірко. 25 лютого 1668 р. ки. Барятииский наказував Харьківському полковнику Сірку прибути з своїм полісом з козаками до Охтирки. А 17 березоля кн. Барятииський оповіщав царя, що Харківській полковник івашко Сірко зрадив, Харьків лсо не зрадив цареві й вибрав иньшого полковника—Хв. Ропісу. Перша згадка про Рейку, яко Харківського полковника, нало¬ жить до 28 червня 1668 р. 26 лютого Сірко що був полковником у Харьківі. 17 березоля була послана звістка про його повстання, а роспочав він повстання 4-6 березоля, коли вийшов з Морохви. Повстання захопило південну частину Харьківского полка, а Харьків взагалі по хтів приймати у йому участи. Харківці скинули з полковництва Сірка й вибрали па його місце Рейку, котрий виступив проти Сірка у південну частину полка, бо вона з'єдналася з Сірком і його подтримувала. Умовлявся про повстання Сірко з Бртоховоцким листом, котрий він написав з Мерехви 25 лютого 1668 р. Там він прохав у Брюховецькаго прислати йому як мога скорше 3000 козаків Полтавського полка під Мерохву, щоб піти з ними проти Харьківа і ио дати спромоги запяти його московским людям і шоб його не встигла зла доля Рибницького полковника та иньгаих. До сього Сірко додає що цікаве прохаїше, шоб „не було по слободах ііопотробпої шарпанини од жадного війска і бисьмо люду по тровожиди". Сірко мав владу у тіх слободах, котрі з'єдналися з ним у повстанні проти Москви і сі слободи належали до округи, з котрої склався Харьківскій полк — Змійов, Цареборисів, Маяцк, Валки і Мурахва, хоча були у Зміевскому, а не Харьківському повіті. Харківці ходили па Змійов і забрали там гармати, спалили й сплюндрув їли місто. Сірко підступав до Харьківа, нозабірав у неволю декілька мешканців його, але Харківці почали стріляти з кріпостних гармат—і Сірко мусив повернути од Харьківа. Тоді почалося повстання всл. Печенігах: Харьківский полковник Репка, котрий / 78 був вибраний перед тим у Харьківі, виступив проти повстань- дів до Чугуєва і Печеніг і розбив їх. Дорошенко вислав проти Репки татар, а потім почалося повстання і у самому Харьківі: раптом, несподівано, повстаньді у ночі напали на будинок Репки, убили його й сотника Хводорова. Повстанців у Харьківі було одначе не богато—чоловіка з 20: Івапнса Кривошлик (себ то колишній атамап Харьківськіх козаків) да Степка да Тарас; Харківського полковника Хв. Репку, оповідає того частій документ, убито до. смерти, а сотника К. Хведорова покололи рогатиною. Харківці зачинилися у нріпости і сиділи у облозі. З універсала Харківського полковника Гр.’Донця 1673 року ми дознаємося, ідо полковник Хв, Рейка звелів розстріляти у Харьківі Жигалку мельника за те, ідо той укупі з товаришем своїм поубивав Білгородськіх дітей боярских, котрі йшли з служби своєї з Валок. З сього видко, що у Харькові був теж рух проти воєвод та проказних, а Рспка був супро¬ тивником сього руху і стояв за Москву і проти Сірка. Сірко як ми бачили, натякав на злу долю Рибинського полковника, але ми знаємо, що Іван Зіпковский, котрий був у 1667 р, полковником у Ріібиньку (Острогожьску), но з’єднався ні з Брюховецькім, пі з Сірком, а у 1670 р, навіть получив за се похвальну царську грамоту. Зараз після смерти Репки Харківським полковником вибрано було у 1608 р. Григорія Донця, котрий раніше б,уві Харківським сотником. Хоча Орловський і виводить рід Донців-Захаржевських з Польщі від тамошніх дворян, але ми знаємо, що і р. Донець ніколи не писався Захаржевським. Рід І озумовських теж виводили з дворян, коли се були прості козаки, так мабуть було і з Донцем. Родоначальник Донців був простий виборний козак Грицько Донець, котрий і призвідце своє получив через те, що прийшов з Дону. Раніше він був рядовим козаком Ірицьком Донцем, потім його вибрано у сотники, а після - смерти Репки і в полковники. Цікаво, що Донський атаман у свойому привабному листу звертається до його так: „в город Харків полковнику Ррицьку". На його ймення була видана перша царська жаловаїша грамота 1608 р. Харківському полку з усією старшиною і поспільством. У Розряднім приказі було записано, що у Харькові полков¬ ником був Григорій Донець. З універсала Доньця дізнаємося, що він зробився полковником Харьківским по указу царя, за свою вірну службу Московському цареві. За його часи увійшов у склад Харківського полка Балаклойскій поліс у 1677 році, У р. у Харківському полку було 20 городів і слобід і козаків полкової служби 5055 чол., а у 1677 р.— 20 городів і 4 слободи, козаків полкової служби 7783 чол. У 1085 р. із 70 Харьківського полка виділився окремий—Ізюмській слободський полк і тоді у Харківському залишилося 12 міст—городів, з 4:1 селами й деревними; між ними були—Вовчаиськ, Салтов, Золочов, Валки, Морехва, Змійов, СлавЧшск й ииьші, себ то кілька повітів сучасної Харьк. губ. — Харьківській, Вовчаиській, Бнлковській, Змійовській й частина Ізюмоького. Ширилася округа полка, а разом з тим збільшувалося і число сотоп — у 1732 році їх було вже 17. До Харьківського полка належав, як ми бачили, Балайлейській полк, котрий увійшов у склад Харьківського полка, і до-який час отсі два полки з двома полковниками істпували разом. У виданих мною „Матеріалах“ сказано, що у Донецьких та Оскольских українців було два полковника: у Харькові Гр. Донець, а в Валаклеї — Яків Чорпиговець. А у 1077 році по указу боярина й воєводи Кн. Гр. Гр. Ромодановсьісого Яківа Черпиговця від полковництва підсунуто, а волепо той Вуликлойській полк відати Харьківсь- кому полковнику Григорію Донцю, 3 і оди пити їх у один полк Харьківскій і Донцеві писатися Харківським полковником. ІЗ. е. Даниловичем видані були нові матеріали про Балаклойській полк і з них виявилося, що Чорпиговець був постановлений Балаклойським полковииков у 1670 року, значить вій був полковником сімь років (до 1677 року). Раніше ПІН був Чсрішговським полковником, після зради Виговського приїхав у Білгородськпй полк з полковником Іваном Безпалим і служив ’ полковником (цеб то з титулом полковничим), але полка вігі не дістав, бо усі слободські козаки роописаиі були тоді по полках і тильки у 1669 році велено було у нього, Якова, у полку бути козакам повозбудовапих міст - Валаклеї, Змійова, Дпурічної, Дарпборнсова, Маяцка, бо вони пі у який полк по були вписані. До сього Білгородськпй воєвода додавав цікаве пояснення, що у ноно збудованих українських містах полков¬ ників і козаків у полки він сам „строшгь и приказувала по своєму разсмотрі'.иьиіпку", себ то назначав но свойому власному вибору. Виходить, що Білгородськпй воєвода мав великий вплив і па визначення полковників, але се було тільки тоді, як кого з них назначав Московський уряд, а не вибірали самі полчано. Коли було зроблено Черпиговця Балаклойським полковником, по знаємо, бо дві офіціальні звистки, вище наведені мною, розходяться проміж себе: перша (ки. Ромодаиовскаго, котрий добре знав Черпиговця), обговорює 1669 рік, а друга (оправка з Розряду) — 1670 рік. Мабуть у Віл городі Ромодановським було зроблено пропону¬ вання про полковництво Черпиговця що у 1669 році, а Розряд ствердив його у 1070 році. є. Альбовський перш лічив Черпиговця полковником з 1663 року, а у повійшій свой розвідці по підтримує сієї помилки і додає окрім того з тогочасних документів деякі цікаві звістки про Мері ниговця. Виходить, по документах, що Черішговець приїхав] і зробився осадчим та отаманом у Балаклої у 1603 році населив цілу Донецьку округу, навіть збудував Ізюмі, за те) дістав право па полковництво у свойму ж таки полку. У 1067 роціі його скинуто з полковництва за якусьто полкову провинність ало через два роки він поїхав до Москви і подав прохавше щоб йому вернули Балаклойський полк: йому дали подарунки, ало полка не вернули і він доживав віку у Балаклої, яко осадчий. Охтиреький полк мав своїм полковим містом ОхтиркІ і обіймав теперешні Охтиреький й Богодухівський повіти] і деякі суміжні частини Харьківського повіту, а також Полтав¬ ської і Курської губернії. Першу жаловашіу грамоту дістав] Охтиреький Слободський полк у 1668 або 1069 році. Охтиреький] полк склався між 1655 і 1658 роком, а в якому році, певно сказати не молено. В реєстрі Охтирських мешканців 1655 року на чолі їх був по полковник, а отаман Дмітрій Іванович, а у 1658 році там був віко полковник Іван Гладкий. Так каже! В. Б. Данилович на підставі тогочасних документів, але лшль но цітуе тексти їх. 1 дивно, що у 1668 році по справді] Розряду у. Охтирці ио показано полковника, ало у виданому мною роспису міст Білгородської линії за 1668 рік бачимо чотирі слободських полка, а серед їх і Охтирській. Полковником їх був тогді Дем’яи Зіиовьев, на ймония котрого була видана] жаловапа похвальна грамота у 1669 році. Осадчим міста Сум і першим Сумським полковником був Гарасим Кондратев, котрий, як каже документ, прийшов з за-дпіпряиських городів і осів жити на безлюднім місці між Білгородською та Путивльскою лнніями над річкою Сумкою. Він призвав дідів, батьків і родичів ■ теперешніх мешканьців і багацько усякіх переселенців з за дніпрянських і гетманських городів і насолив перш усього Суми, а потім багацько городів, сел і доревсиь, влаштував полк і за те його було зроблено у сім городі Сумах і полковником. Кондратьева вибрали полковником нолчане, а Розряд ствердив сі вибори. Коли само відбулися вибори Коидратева на гюлков ництво, се питання, розвязуе В. 6. Данилович на підставі документів: у 1658 році він був ще городовим отаманом у Сумах, як се видко з інструкції Малішевському, ало у сій же інструкції сказано, що Малишевський повинен був заселяти нову оселю задля установи військової служби козаків слобод- ського Сумського полка. Значить тоді вже улаштовуйся сумський Слободський полк. У інструкції стоїть 7167 р. від сотворешш сьвіта, але В. Є. Да- ніяович справедливо каже, що се буде по 1659, а 1658 р., бо місяць грудень 7167 року (рік починався тоді у вересні) падає на 1658 рік від Різдва Христова. На службі на полковничій посаді Кондратьев був з 1658 р. У 1659 р. йому виписано було ужо жаловаиня у Розряді. Виходить так, що Кондратьев став Сум¬ ським полковником або у самому кіпці 1658 році, або у початку 1659 р. І се підтримується [цей тим, що тоді само він дужо гостро відмовився з’єднатися з гетьманом Виговським проти Москви. Здається, що тоді він був вже полковником, але тільки що стверженим Москвою і бажав чи мусив проявити свою щирість Москві. Кажемо „базкав чи мусив" через те, що хоч він і виявляв себе вірним слугою Москви, але у його, як ми бачили, були якісь зносини з Брюховсцьким. У Сумському, як і у Острогож- ському, полку першим полковником свого полка був осадчий полкового міста і полкової округи. До Сумського полка иалезкали теперішні Сумський і Лсбсдииський повіти. Першим полковником Ізюмського Слободського полка був теж осадчий Ізюмської полкової округи Харьківський полковник відомий нам Грицько Донець. Він поропіс город Ізюм на нове місце, де Ізюм і тепер находиться, і зробив з його новий великий город. Гр. Донець з дозволу Розряда посолився у Ізюмі іхтів, щоб полковником у Харькові зробився його син Костянтин. Харківські полчаие (старшина і усі козакі) подали від себе цареві прохання, щоб у Харькові назначено було полковником Костянтина Донця, бо батько його хотів жити у Ізюмі. Гр. Донцеві вийшов дозвіл жити у Ізюмі, але вій, як і давніщо, мусив писатися Харьківським полковником, а сип ойго Костянтин наказним полковником й відати службою та росгіравою сотників та козаків по їх українському звичаю. Але чороз якийсь час батько знову переїхав у Харьісів, а син у Ізюм (мабуть у 1682 р.). Се було зроблено для того, щоб прокласти стежку Костянтинові до самостійного полковничого уряду у Ізюмі. Гр. Донець старів і хтів Ізюмсько полковництво передати синові Костянтину, а Харківсько другому сипові Хведору. Він сам побував у Москві, а потім вирядив туди Костянтина у 1685 році до царів. З ним приїхав полковий обозний Петровський, піп, сім сотників, троє сотенних хорунжих, усього 28 чоловік. Ізюмців припили при дворі дужо ласкаво. Кость Донець прохав, щоб йому царі дали грамоту на Ізюмсько полковництво і щоб Ізюмський полк був виділений з Харьківського. На се, казав він, згожується і о тім просить його батько. Уже на другий день вийшла резолюція: виділити Ізюмський полк з Харьківського, приписати до нього 13 міст та містечок з 2200 козаками й видати Костю Донцеві жаловаиу грамоту на полковництво, хоч все таки разом з батьком 82 Григорієм Донцом. Жити на Ізюмі велено було Константанові (1685 р.). Коеть Донець прохав ще, щоб його полісу виданії були царями корогва і литаври, котрих раніше Слободським полкам не давали, і походпі гармати. Чи се проханне було виконано, не звісно. Оттаїс ріжними способами та у різкні часи склалося 5 слободських козачих полків: з них Острогозкський з полков¬ ником Зіньковським мабуть найстарший (початок його іде з 1652 року). Головинський казке: „з посолених на Острогозкщі українців склався Острогозкскій козачій поліс. Со був перший слободській полк. Першим полковником його був Зіиьісівський. Полк склався із соми сотен". Виникає якійсь сумнів тільки через те, що царська грамота 1659 р., як ми бачили, була відправлена по на імя полковника, а „черкас". Мозкливо одначе, що Зіньківський, котрого бачимо з титулом козацького полковника ще у 1652 році, тільки через якійсь час прилучив до себе Острогозкський поліс — тоді як він склався й тільки тоді вій зробився й полковником Острогозкського полка. У Охтирці був полковник і полк у 1658 році, у Сумах у кінці 1658 р. або у початку 1659, у Харьісові полковника з полком ми бачимо у 1660 році, в ізюмі у 1685 році. Раніше Московскій уряд давав вільготи осібним українським осадчим, а коли на Україні склалися полкі, тоді Московскі царі почали взке на їх імення давати вільготи козацькому товариству й усьому поспільству і через ті вільготи, котрі дістали слобозкане—мешканці заселених ними слобід та городів— і уся країна почала прозиватися слободською Україною або слободськими полками 3 усіх тих льгот і склалася автономія краю і його мешканців. Значить основою автономії Слобо- зісаншиїш були царські зкалованні грамота, котрі видавалися слободським полкам, так само як основою автономії ліво- березкпої України були так звані Гетьманські статті, соб то умови з Московскіми царями, а потім россійскими імператорами, Гетьманські статті, котрі давалися усіей Гетьманщині на ймення єдиного представника краю гетьмана, повинні були давати більшу автономію, ніж окреми зкалованні грамоти слободськім полковникам взке через те, що тут не було такої єдиної гетьманської влади, яка була у Гетьманщині. Алезк усе таки і слободські полковникі мали кожний у своїй окрузі дузке волику владу—не мепьшу, ніж полковники Гетьман¬ щини у своєй окрузі. Значить слободсько-українській автономії бракувало центральної гетмаиської влади, або краще ска¬ зати вона поділялася між усіма пьятьма полковниками Сло- бозкашципи. 83 Снлад козацкої автономії. Як же по сій автономії був улаштований уряд країни? У кого була влада над країною й ії мешканцями? Які політичні і иньші права мали полковники і місцевий уряд? Які були відносини країни до Московскої, а потім Російскої держави? Які права й привілеї мали мешканці країни? На чолі полкового уряду стояли виборчі полковники і пол¬ кова старшина. Полковника і старшину впбирала сама полкова старшина, а не усе товариство, і но на якийсь там час, а взагалі досмерти. Влада полковника була дуже велика: він відав устроєм свого полка, себто керував цілою округою в усіх військових і адміиістрацийних ділах, стверджував судові постанові в карних— кримінальних справах і в позвах; роздавав війскові вільні землі навіть у нащадок усім підвласпим і сам міг займати такі займаищини задля себе па свою власну потребу; на все те він видавав універсали за своім підписом (рукою власного) і печатно. Полковничими клейнодами були —пернач (шестопер), себто шестигранна булава, обложена золотом або сріблом та самоцьвітним камінием, полкова корогва з іконою Божої Матери або якогось сьвятого-обороиьця полка, полковнича печать, котра була разом з тім і полковою— війсковою, полкова музика. Полкову старшину складали шість чоловіка; полковий обозний, судія, есаул, хорунжий і два писаря. Під началом обозного були гармаші з гарматами і усікріпости. Яко старший в полку, він заміняв полковника, коли той був хорий або в від’ізді, але вій но міг тоді видавати універсалів. Судія відав судовими цівільними ділами у полковій ратуші, есаул був иособником, підручником полковника у чисто війскових справах. Хорунжий отаманував над хорушкевими козаками, відав полковою музикою й оберігав полкову корогву. Полкові писарі були секретарями у ратуші-еден у війскових, а другий у цівільних справах. Уся полкова старшина збиралася для війскових справ на полкову Раду, на чолі котрої стояв пол¬ ковник, а обозний порядкував ділами. Усі мали по одному голосу, а полковник два. Справи судові рішалися у полковій ратуші, куди входили тіж самі члени, що і в Раду, але впо¬ рядником там був вже судія. В сотнях був такий же сотенний уряд, котрий складався із сотника, отамана, есаула, писаря і хорунжого. Сотня порядкувалася сотником. Була і сотопна Ратуша, де отаман, яко судія, і писарі порядкували граждан¬ ськими справами, а есаул і хорушкий помагали сотнику у війскових справах. Хорунжий держав сотенний прапор, на котрому був хрест і визначалися полк і сотня. Сотника виби- кала полкова старшина, а вігі сам уже вибірав собі сотенпу старшину; міг і скинути її з уряду. Так виявляє нам устрій 81 слободських полків Срезиевський на підставі офіціального документа так званого „Екстракта о слоСодсьских полках", і Сей документ до нас не дійшов. Ми можемо в загальних рисах здатися на Екстракт Срезиевского, бо його звістка підтримуется й иіішими джерелами. Але на сю звістку треба всеж таки дивитися, як на правдиву тільки взагалі, бо від сього порядки були відміни в ті або ипьші часи життя країни залежно від місцевих обставин, а більш усього від політики центрального уряду. Ось де які звістки з иньших джерел, котрі підтримують свідоцтво Срезиевського про полковничу владу. Харьківский полковник К. Донець у своєму універсалі 1686 року писав. „Ознаймуемо сім листом нашим, іж по указу великих государей, мешкаючи ми тут на україппом городі Ізюмі, маємо то в своей власти роздавати усякіе вольїііе грунти і пасічні в’їзди усякім людям для размножонія". Сим підтримується свідоцтво Срез- невського про право полковника роздавати вільні землі. У 1712 році старшина Харьковського полку подала цареві Петру Вел. прохання, щоб залишити її при старих привілеях що до виборів а по сих привілеях вони вибірали старшин на ратуші з загальної згоди по свойому українському звичаю і усякі уряди мали проміж себе без переміни. Далі вони прохали, щоб як і при старих полковниках полкові збори робилися з загальної згоди, без тяжарів, і щоб росходи запи¬ сувалися теж у Ратуші і щоб полковник Куліковський, як і колишні полковники, робітників і хури брав з своїх маетпостой, а старшини для сього мали з псслужилих людей по 10, 15 чол. Царь Петро згодився з сим проханням. Сотників, по Срозневсь- кому, вибірала полкова старшина, але універсал на сотен¬ ний уряд видавав полковник. Ось цікавий універсал про се полк. Квітки 1718 р. „Полковник Харьковській Григорій Квітка Афапасьев. Усім старшинам полку мойого панам сотникам, атамапам, всьому старшому і мепьшому, а особливо сотні Ольпіанскій товариству сілі озиаймуем, іж.... видячи пана Якова (Ковалепського) как во всяких случаях і потребах воїнських справного і способного, так і до уряду годного і розумного, вручаємо йому уряд сотиичсства в Ольпіаній, кото- рого все общотовариство тамошнє і посполітий народ, по вичитанії сього нашого наказу, припявши себе за старшого, усякоє йому належитое як старшому свойому мають отдавати послушепсьтво і учтивость, також і він новозибраний сотник повинен бути у товариства, яко старшій, доброго чтити, а противного і ослупшого карати. Особливо упомииаемо, аби він сотник усякіе токмо до уряду свого і як судити справу знал, а до крімінальиих касатися не важился, ио до суду полко- 85 вого в Харківськую одсилав би ратушу". Про Ради у запи¬ сках Квіток сказано, що там бували гострі суперечки між старшинами, і сі суперечки иноді закінчувалися навіть боєм. Полковники Слободських полків. Полковники мали у своїх руках велику владу і нам треба знати, хто займав сі полковничі посади, як вони їх займали і іцо вони робили на користь населенню. Тут ми побачимо, як робилися вибори полковників у дійсному життю і коли виборчо право порушалося та ламалося і хто був видний у його зменшоню та знищоню. І. Квітка дає нам список Слободськіх полковників. Вій ио зовсім повний Полковник Сумського полка Гараснм Гар Копдратьев. і навіть може певний. У ньому нічого не обговорено про вибори полковників, але все таки ми мусимо ним скористуватися, хоч з деякими поправками. У Харьковському полку були полковниками, починаючи з Гр. Донця (ми знаємо уже, що було два полковника Сірко і Рспка і до Донця): 1. Гр. Ерофеевич Донець у другій половині 17 ст., 2. Хв. Гр. Доноць-Захаржовскій (ІІотровскої доби), 3. Ирокофій Куликовський [(волох), ГІетровсь- коїД доби], 4. Гр. Сем. Квітка (ІІотровскої доби), 5. Ст. Ив. Тевіїшов (Лизаветипсько^ доби), 6. Матв. Прок. Куліковський (послідній). У Сумському полку І. Квітка лічить 7 полковників — 1. Гар. Кондратьова (другої половини 17 ст.), 2. Сина його Опдрія Коидратьева (Пстровської доби: його убито у 1708 р. 86 в Булавшісько повстапне на Дону), 3. Ів. Ондр. Копдратьепа (унука Гарасима—Потровської доби), 4. Вас. Дай. ІІсрскрестова- бсипова; 5. Дм. Ив. Кондратьева (Лизавстииських часів), 6. Мих. Мих. Донця-Захаржовського, 7. Ром. Ром. Романова (послідпій). У Охтирському полку було 8: І. Домьян Зіновьев (другої половини 17 ст), 2. їв Ів. Перокростов (часів Негра вол.), 3. Хв. Ос. Осипов (часів Петра Бел.), 4. Ол. Леонт. Лесевицькій, 5. їв. Ал. Лосовицький (часів Лизавети), 6. К. О. Лесовицький, 7, Геор. Ал. Лесевицькнй, 8. Мих. Ів. Боярський (послідпій), У Ізюмському полку було 6 полковників: 1. Косг. Гр, Донець-Захаржевський (ІІотровських часів), 2. Хв. Вол. Шідлов- ський (Потровських часів), 3. Мих. К. Донець-Захаржевський (Петровської доби), 4. Лавр. їв. Шідловській, 5) Ів. Квітка (часів Лизавети) 6. Хв. Куз. Красиокутськнй (послідпий), Іл. Квітка но перелічує полковників Острогожського полка, а по ииьших джерелах їх було 8: 1. Ів. Зінковській, 2. Карабут, 3. Сас, 4. Буларт, 5. Куколь, 6. Ів. Тсвяшов, 7. Син його Ів. Тевяшов, 8. Потім унук його Ст. Тевяшов. Здається сей список не досить повний, бо окрім тих перших полковників, про котрих ми оповідали (Сірка і Репки) були що деякі иньші, так, наприклад, у Сумському полку діти Рарасима — Ррнгорій, Оидрій, Роман помотали свойому батькові у полкових ділах. Далі після Зіповьева був полковником Охтирського полка Микола Матвіевич (у 70-х роках XVII ст.) і Хв. Сагуи (у 80-х роках). Після Хв. Ос. Осипова- син його Максим Хводорович. Ол. Л. Лосевнцкий був з 1724 по 1735 рік полковником Охтирським, п з 1735 по 1744 -бригадиром сло- бодських полків. Усього в 5 полках було 35—39 полковників. ІІридивлюючися до сих списків, ми помічаємо, що за 100 років у кождому полку перебувало 6—8 полковників, себ то припадає в середнім по 13—17 років па кожного. Деякі з полковників, як, наприклад, Гр. Донець або Гар. Копдратьев залишалися на своїх посадах по кілька десятків років. У всякому разі вибори по були що річні і по відбувалися через 3 або 5 років: значить справді вибіралн взагалі немов до смерти, як казав Срезиевській. Особливо се треба сказати про XVIII столітте з Петра Великого. Кажемо — вибірали, хоча дійсно по знаємо, чи одбувалися завжди вибори на Раді. І. Квітка каже про пожалувапия полковничих урядів царями та воєнної! коллегіей, але со може треба розуміти як ствердження виборів. Звертаючись до роду та иризвіщ Слободськіх полковників, бачимо, що у Слобожанщині було кілька родів, котрі немов вистачали з поміж себе полковників: так рід Допців-Захарзксвськіх дав 5 полков¬ ників: 2 Харківському полку, 2 Ізюмському, 1 Сумському; рід 87 Кондратьевих 4 — усіх Сумському; рід Квіток 2: одного Харківсь¬ кому і одного Ізюмському полку; рід'Лесевицькіх 4 Охтирському полку, рід Перокрсстових і Осикових 3:1 Сумському, 2 Охтирсь¬ кому, рід Шідловских—2 Ізюмскому, рід Куликовских—2 Харь- ковському полку, рід Тевяпіових—4: 3 Острогожському і одного Харьковскому полку. Значить, отсі 8 родів дали усі укупі 26 полковників і тілки 8 полковників дали поодинокі роди — Романова, Зіновьева, Боярського, Краспокутського, Карабута. Саса, Буларта, Куколя. Виходить, що у Слобожанщині у деяких родів було немов спадковедолковницство—у Лессвицких, Брига дір Слободських иолкіи ІІолкоиник Охтирського полка Олексій Леон. Лесевицькій. Хк. Ос. Осииов. Тсвяшових, Кондратьевих. Рід Кондратьевих давав полковників тільки одному Сумському полку, рід Лесевицких—одному Охтирському полку, рід Куліковских — одному Харьковскому полку, ІНидловських- Ізюмскому. Сі роди були багаті і се багацтво мало великий вплив иавибориістверження їх урядом. З другого боку знов і багацтво вони збільшували через те, що займали полковничі уряди. Доньці-Захаржевскі мали велику силу і значіння у Харьківській та Ізюмскій окрузі, Кондратьеви — у Сумскої та сусідній Охтирскій, ІІерокростови, Лесевицькі і Осипови у Охтирській, Тевяшови у Острогожскій. Не дивно, що Харківська ст аршина прохала у 1707 році, щоб полковни¬ ком у Харьківі поставлено після смерти Гр. Доньця зятя його 83 Хв. Вол. ІІІідловського. Вони не хтіли полковника з чужого роду, бо боялися, що він їх знищить. Прохання було підписаної тільки полковою старшиною та сотниками, але йшло немов . од усього полка. Діяльність полковникив І їх вибори. Ми мало маємо звісток про І діяльність отсіх полковників, але усе таки треба сказати, щодо '* які з них справді дужо працювали на користь населення. Особ¬ ливо се треба сказати про перших слободскіх полковників, котрі дуже багацько зробили і для оборони краю, і для його заселення, і На їх долю випала безмірно важка праця і у тому, і у другому ділі. На перших місцях треба поставити Харьківського полковника Гр. Доньця, Сумського Гар. Копдратьева і Острогожського— їв, Дзіпьковского. Донець був полковником — з • 1608 по смерть у 1691 р., себ то 23 роки, приймав велику участь у січах з татарами, побудував багацько кріпостей та городів і населив їх людьми, котрії викликав з за-дпіпрянщиии. Збудував між ипьшими місто Ізюм, заселив його і склав особистий Ізюмський полк; вельми працював більш усього з Харьківськім полком над захистом південної частини Слобожан¬ щини, будуючи так звану Нову линію; здобував жалованні грамоти з вільготами для обох своїх полків—Харьківського та Ізюмського, оснував з до-якими ипьшими старшинами Куряжській манастирь. Московські царі довірялися йому, здавалися на нього і иагороджали — він дістав висшій ніж полковничий чин стольника. Але маючи велику владу у земельних справах, Гр, Донець, які ипьші слободські полковникі, по забував і про себе, здобув великі достатки і траплялося кривдив своїх полчан. Ми маємо дві скарги на Донця—з першої видко, що він одняв млин, а з другої, що заволодів землею боярських дітей, означивши її поролшьою. Хотів він завести для себе й буду, щоб гнати дьоготь, але того йому не дозволило правитольство. Одначе сіх двох скарг за 23 рокі виходить дуже мало. Чи довели боярські діти свою скаргу на слідсгві, не відаємо. Можливо, що й Гр. Донець иподі кривдив підлегле йому населення, але про со певних звісток ми но маємо, не маємо навіть таких скарг, як на ииьших полковників. Донцям дуже хтілося мати друковану книжку про їх лицарскі вчинки і вони замовили до сього діла якогось Орновського, котрий і зложив похвальне слово Хве- дору Донцеві-Захаржевську і усьому роду Донців. Діти Григорія но визначалися так як батько. Гар. Кондратьов та Ів. Зіньков- скій теж були невсипущими робітниками у обороні та засоленню своїх полків, для котрих вони діставали царські жаловапні грамоти на льготи. 89 Оповідаймо тепер і про діяльність тих полковників, котрі но мали па увазі народпього добра і разом з сим приведемо звістки про то, як одбувалися полковничі вибори у тогочасному життю і кого не вибірали на Раді, а назначав на полковничу посаду центральний россійскій уряд або хто з старшин сам звертався до уряду за його настановою. У Охтирскому полку урядники, старшина і козаки вибрали у полковники у 1686 році їв. Ів. ТІсрекрестова і сей вибор був стверджений царською жалованною грамотою 1686 р., з котрої видко, що й раніщо вій там був полковником і мусив по грамоті в судних і у всяких ділах управу чинити старшині, козакам і усьому поспільству по правді і по старих козацких звичаях. За шведську баталію син ГІерекрестова Данило у 1702 р. по проханню старшини й козаків був зроблений помошпіком свого батька. У 1692 році по грамоті з Всликороссійского приказу й проханню Охтирського полка дозволено було старшині та козакам вибрати вільними голосами з поміж себе полковника, кого захочуть, чоловіка доброго і до козаікв ласкавого і до війскового діла дотепного, котрий міг би об'єднати полк, а сина Сумського полковника Гарасима Кондратьева Романа од полковництва було одставлсно. І ось ми, пишуть Охтирські полчане, старшина Охтирського полка й багацько рядових козаків, зібравшися на Раду, вибрали з загальної згоди й совіту у полковники попереднього свого полковника Івана Івановича Перекрестова, бо він до війскового й полкового діла дужо зручний і до нас старшини та козаків дерлшть ласку і приязнь і росправу робить правдиву, окрім його серед стар¬ шини та козаків такого розумного й „заможного" чоловіка нема. Далі йде дуже багацько підписів. Виходить, як бачимо, що вибори були зроблені на війсковій Чорній Раді, соб то такій, де була но одна тільки старшина, а й рядове товариство, а Срсзневський казав тільки про вибори полковника однією старшиною. Срозневський казав про вибори до смсрти, а тут ми бачимо, що Романа Кондратьева було скинуто з полковництва. Але для зрозуміння сіх виборів Перекрестова треба додати, що козаки Краснокутської сотні Охтирського полка подали проти них супліку, де писали, що вибори Перекрестова були зроблені без їх знаття і що їх сотник Маиьковський иидпи¬ сався тези на виборчому листові без їх згоди. А що до Романа Кондратьева, писали вони, то він вояка добрий і ніяких кривд та здирств но робив, бо він чоловік розумний, до війскового діла здатний і буде таким же вірним слугою цареві, як й його батько: він наводив порядок і за ним здобули собі чимало усякого добра ті, котрі розійшлися при Перскрестові. Пере- ф 90 крестова вопи по хотять мати своїм полковником, а коли його було ствержоио, тоді вони мусять розійтися геть сьвіт за очі усі без останку. Іщо білі.га цікава була друга скарга па Йвана Нерекрестова Романа Копдратьеіза і 25 козаків, котру подав на його Москві колишній полковник Охтирського полка Опдрій Ирокофьев з 4-ма сотниками і 22 старшинами та козаками підтримуючи першу супліку козаків Охтирсь¬ кого полка, щоб Нерекрестова вислати з його маєтностей на життя в який небудь город, а полковництво Охтирсьісе дору¬ чити Романові Копдратьеву. У своїй супліці Роман Кондратьев писав, що велено йому бути у Охтирці полковником, але живе він там у сусідах, а свого подвірья но має. Тепер же ІІерекрестов поїхав з суплікою на нього у Москву, щоб ски¬ нути його з полковництва. За нього держить руку і Білго- родський воєвода боярин Шеремстьев. І він, Кондратьев, прохає царя, щоб вій по вірив поклепам Порекрестопа, котриї зовсім знищив колишніх Охтирських полковників, сотників і козаків: нищили їх його мати, брати й родичі; і про сі утиски бажано зробити слідство усім Охтирським полком і ипьшими полковими містами. Проти Івана Нерекрестова висловлено було 25 статей у всяких утисках, кривдах, захопленню грунтів: село Півні він, наприклад, віддав у підданство свойому родичеві, котрий наклав на мешканців тяжки роботи, так що вони мусили працювати на нього і у донь і у ночі; у колишнього Охтирського полковника Ирокофьева він захопив багато хліба, худоби, горілки. Звелів Охтирському атамапові брати з меш¬ канців дурно на свою користь бочками горілку, мед і пиво, сьвічки, солод, мпясо, хліб і усяку худобу. У одного козака відібрав млина, коморю та сінні покоси, самого його бив смер¬ тельним боєм та калічив невідомо за що, так що у нього й тепер рани по зажили. Мати його і брат і сестра грабували козаків. У сотника іїирилова захопили срібляну посуду. У вдови козацкої відібрав млина, винницю та коморю, а у едиого козака „вимучив" 2 водяних млина, ціною один у 300 карбованців, та біля річки ліси й луги. У другого козака купив млина за 200 карбованців, а віддав тильїси 50, одняв подвірья і сінні покоси. Родичі його замучили до смерти одного козака за те, що він немов би обікрав їх коморю. Одняв силоміць млина у козака, а коли той почав прохати за млин грошей, він його бив, закував у кайдани, до той і помер, а удова з постраху видала йому купчу на сього млина. Другого козака він держав на цопу при гарматі. У козаків с. Порок одняв поля, ліси й хутори і млина і усякі землі й захопив села, до жили козаки. Може де що з сього були й наклепи, але всеж таки здається, що ІІерекрестов 01 його родичі були справді таки великими хапугами-він усі свої сили, талан та завзяття направив на те, щоб збіль¬ шити яко мога і правдою і неправдою свої маетности. І у сім він наближався до тіх старшин лівобережної України, життєпис котрих дав нам покійний О. М. Лазаревській на підставі архівних джерел у своїх розвідках „Люди старої Малоросії". Завзяття у сьому ділі Охтирського полкового по міг спинити ніхто, бо у Слобідчині не було навіть гетьманської влади (хоча вона і у Гетьманщині не було перешкодою для тамошніх старшин), а Білгородського воєводу Перскрсстов міг склонити до себе иокірливостьіо (і справді той був до його дуже прихильний), а приказпих подарунками, козацько ж товариство, як ми бачили, не уміло розібратися у тім, що то була за людина Перекростов. Батько Івана Перекресгова був таким же переселенцем з ІІравобережья, як і иньгаі козаки. В документах згадується, про „черкагаенина" Івана Яковлевича Порокрестова, а се призвищо свідчить, що він був хрещений єврей. Син його Іван почав козацьку службу що за царя Олексія і служив і при Неодору Олексіевичу. У 1681 році ми бачимо його вже Охтирським полковником. Царська жаловапна грамота 1686 року затверджує його знову па Охтирському полковництву, по вибору усіх полчаи, і малює його завзяту військову пращо. Іван ІІорекрестов приймав участь з своїми козаками у Крим¬ ських походах • кн. Б. В. Голіцина, до його було ранено. Приймав він участь і у боротьбі зі Шведами. Царь Петро в нагороду за се зробив сина його Данила помішником батькові у полкових справах, для того, щоб поставити його потім Охтирським полковником на батьківське місце. Ллє вийшло зовсім ипакіне: за якусь провинність царь ІІегр у 1704 р. скинув його з посади, а усі величезні його маетности відібрані були від нього у казну. У 1714 р, вин жив у свойому невеличкому хуторі; у 1721 році почалося діло про розпро¬ даная ІІсрекрестовських маетностой і його самого витребовали по якихсь справах у Архангельск, хоча він лежав на смертним ліжкові, а на дорозі і вмер. Унук Івана Івановича оженився па удові Осиповой, разбогатів і виступів навіть супротивником Копдратьева на Сумське полковництво. Виходить так, що ІІерекрестови дивилися на Охтирсько полковництво немов на свій нащадок. Копдратьеви такочкиж дивилися па Сумсько полковництво і мали на се більше права, ніж ІІерекрестови. Полковництво там займав Гар. Копдратьев, за ним його сипи (Григорій, Роман і Опдрій), унук Іван, син Ондрія, котрий правив полком до сморти своєї у 1728 р. Ми бачили вже, яка боротьба вибухла між представниками сих обох полковничих родів. Сю боротьбу двох родів за полковництво гарно малюють нам документи Харківського історичного архива, видані О. Д. Твердохлібовим. Перекростов Осипов подав прохання немов від усіх полчан про то, щоб його поставити Сумським полковником, а про Копдратьева там було написано, що він що молода людина, недотепна і навіть грамоти на вміє, Кондратьев справді був тоді зовсім молодий (22 рокив) й не мав ще навіть сотпицкого уряду. Осипов — Порекрестов почав пустошити ліси та діброви свого противника, бажаючи тим знищити увесь рід Кондратьевих. Ллє й Кондратьев теж найшов стежку до гетьмана Дай. Апостола, котрому він приходився иебіжсм, а через нього й до великоросійських вельмож, щоб заполучити собі полковництво. Отсі усі стежки й виявляються у листах старшин Сумьского полка Маркова і Копдратьева, Охтирського полковника Лесевицького до гетьмана і у гетьман¬ ських листах до високих патронів (Бирона, канцлера Головкіна, віцекапцлера Остермаиа, до Ушакова, до Київського гой, губ,). Серед сих листів е й копія прохання старшини й това¬ риства Сумського полка цариці, щоб відлучити від полков¬ ничого уряду Осипова Иерокростова й поставити на його місце Копдратьева. Там широко оповідається про славні діла Гарасима Копдратьева, його дітей—Григорія і Опдрія Гарасимовичів: послідпього убито у поході проти Вулавина на р. Уразовій Бірно служив і Роман Кондратьев Охтирській полковник, У царських грамотах було сказано, що служба Кондратьевих ніколи по забудеться. У 1730 р. його назначено сотником у Сумський полк, а полковником без жадної заслуги і без прохання полчан знаходиться з Охтирського полка Бас. Пере- крсстов, котрий нині прозивається Осиковим;—Івана-ж Кон- дратвова від заслуженого ранами і кровьго Кондратьевих Сумського полковництва відкидають. Топеря йому 25 років, він грамотний і писати вміє і служитиме вірно. У грамоті 1692 року на ймення Охтирського полка було написано, щоб Ів. Иерокростова від полковництва відсунути і пі йому, ні родичам його, ні одностайнім полковниками й полковою старшиною там по бути, бо він у Охтирському полку учинив багацько кривд та здирств. Такіж кривди з‘являться, коли Осипова-Ііерекрестова буде відсунуто від полковництва—тоді колений напише про свою кривду. А коли з'явиться прохання від Сумських полчан, щоб залишитися йому на полковництві, йому по молено буде вірити, бо його складе своїми каверзами сам Осшюв-ІІерекрестов і приводе до підпису одних похвалками та пострахом, иньших оманою. І вселс таки, не взираючи на такі захадн, ІІерекрестов-Осипов залишився на Сумському полковництву і їв. Кондратьев не міг його здолати, хоча Д. Апостол й понаписував багацько листів до патронів. Мабуть 92 нам документи Харківського історичного архива, видай О. Д. Твердохлібовим. Перекрестов Осипов подав прохання немов від усіх полчан про те, щоб його поставити Сумським полковником, а про Кондратьева там було написано, що він . ще молода людина, недотепна і навіть грамоти на вміє. Кондратьев справді був тоді зовсім молодий (22 рокив) й не мав ще навіть сотницкого уряду. Осипов—Перекрестов почав пустошити ліси та діброви свого противника, бажаючи тим знищити увесь рід Кондратьевих. Але й Кондратьев теж найшов стежку до гетьмана Дан. Апостола, котрому він приходився небіжем, а через нього й до великоросійських вельмож, щоб заполучити собі полковництво. Отсі усі стежки й виявляються у листах старшин Сумьского полка Маркова і Кондратьева, Охтирського полковника Лесевицького до гетьмана і у гетьман¬ ських листах до високих патронів (Бирона, канцлера Головкіна, віцеканцлера Остермана, до Ушакова, до Київського ген, губ.). Серед сих листів е й копія прохання старшини й това¬ риства Сумського полка цариці, щоб відлучити від полков¬ ничого уряду Осипова Перекрестова й поставити на його місце Кондратьева. Там широко оповідається про славні діла Гарасима Кондратьева, його дітей—Григорія і Ондрія Гарасимовичів: посліднього убито у поході проти Булавина на р. Уразовій Вірно служив і Роман Кондратьев Охтирській полковник. У царських грамотах було сказано, що служба Кондратьевих ніколи не забудеться. У 1730 р. його назначено сотником у Сумський полк, а- полковником без жадної заслуги і без прохання полчан знаходиться з Охтирського полка Вас. Пере¬ крестов, котрий нині прозивається Осиповим;—Івана-ж Кон дратьева від заслуженого ранами і кровью Кондратьевих Сумського полковництва відкидають. Теперя йому 25 років, він грамотний і писати вміє і служитиме вірно. У грамоті 1692 року на ймення Охтирського полка було написано, щоб Ів. Перекрестова від полковництва відсунути і ні йому, ні родичам його, ні одностайнім полковниками й полковою старшиною там не бути, бо він у Охтирському полку учинив багацько кривд та здирств. Такіж кривди з‘являться, коли Осипова-ІІерекрестова буде відсунуто від полковництва—тоді кожний напише про свою кривду. А коли з'явиться прохання від Сумських полчан, щоб залишитися йому на полковництві, йому не можно буде вірити, бо його складе своїми каверзами сам Осипов-ІІерекрестов і приведе до підпису одних похвалками та пострахом, иньших оманою. І всеж таки, не взираючи на такі захади, ІІерекрестов-Осипов залишився на Сумському полковництву і їв. Кондратьев не міг його здолати, хоча Д. Апостол й понаписував багацько листів до патронів. Мабуть 93 таким патронам, як Барон або Головкин, було однаковіс нько, хто сидітиме на Сумському полковництві чи Перекрестов- Осипов, чи Кондратьев і вони залишили того, хто сидів. може для них не дуже багато значив сам ясновельможний старенькій вже гетьман, котрий незабаром помер й йому не назначено було навіть наступника. Думка про спадкове полковництво мала силу і у нивших полках. Так Харьківські та Ізюмські полчаие підтримували звичайно рід Донців. Гр. Донець вмер у 1690 р., $ його наступником, як ми бачили, був син Хведір разом з братом Константаном, котрий мав полковництво на Ізюмі і вмер у 1691 р.: Хведір Донець залишився у Харькові до самої смерти у 1705 році. І тоді Харьковські полчане подали прохання, щоб у них поставлено полковником зятя Григорія Донця, котрий був полковником Ізюмським, Хведіра ІИидловського, бо після Донця залишився тільки малий хлопчик, котрий не міг бути полковником, а полковник з чужого роду може, писали вони, їх знищити, Ізюмській же полк близько від Харьківського і заселяв сі обидва полки Григорій Донець. Полковником постав¬ лено, по проханню полчан, ІИидловського Чи вибірала фіидловського полкова Рада, не відомо; як взяти на увагу, що усі, котрі прохали, боялися виборів чужого, видко, що все тепер залежало від царя і се було не стверження ви¬ борів Ради Розрядом, а царська настанова. У 1708 р. наказ- |ним полковником зроблено небіжа того Шидловського Лаврен- тія, котрий у 1710 р. був поставлений звичайним полковником, після того як його дядька усунуто з уряду й віддано під суд за грабування у Польщі. Цікаво, що з прохання усієї полкової та сотенної старшини йому повернули права і він вернувся у війско генералом, але маєтностей йому не повернули, бо встигли вже роздати їх тім, котрих поселили у Слобожанщині під проводом Кантемира. Лавр. ПІидловській, по царському указу, був переведений полковником у Ізюм, а Харьковске полковництво пожаловано Еїуліковському, котрий вийшов з Кантемиром з Волощини, Се вже почалися полковники з чужоземців. Навряд чи Куліковського вибірали на Раді, бо у всякому разі з нього полчане не були задоволені і подали навіть на нього скаргу цареві, де писали, що він скідав старшин з їх посад, брав собі для послуг більше робітніків, ніж було росписано, і роспоряджувався війсковими сумами сам без полкової старшини. Ся скарга була підписана обозним Кова- левським, судью Афанасьевим, осаулом Афанасьевим, писарем сотниками й була підтверджена, бо вийшов суворий царський указ, щоб нічого сього наперед не роблено. Шидловський 94 на посаді пробув не довго, і його місце запалп Гр. Сем. Квітка та Тевяшов, а після сього Воєнна Коллегія поставила Харьківським полковником Матв. Куліковського, хоча Харьківці хотіли бачити своїм полковником Ковалевського, котрому виданий був похвальний лист за службу од чотирьох Слободсьш полковників і полкової старшини. ГІолчанс з нього були дуже незадоволені і подали на нього скаргу. Над ним наряджено було слідство. Обвиначував Куліковського писарь Липецької сотні Непишпнй у тім, що він примушував козаків продавати його жінці за дешево землі, продавав за дорогу ціпу козакам коней, котрі сам купив немов для гармат; вигадав мита на ярмарках собі на користь, супроти жалованних грамот не видав козакам усього положеного їм жалування, не пішов у Пруський похід, а повернувся з дороги з Валок, назначив сотником у Липці свого пасинка Черняка, котрий робив утиски козакам і держав у собе для цобіт козаків і навіть поперднього сотника, через що козаки Липецкої сотні кидали свої домівки й записувалися у піддані по инших сотнях. Непишиий подав про отсі утиски Черняка скаргу Куліковському, а той передав ії Черияку, котрий Непиганого за се немилосердно побив. Нипишний подав супліку на Куліковського начальнику української дівізії Кн. Кангемиру, а той доручив слідство Банческулу, котрий ще раніше держав руку Куліковського і нічого по сьому ділу не зробив. І тепер Банческул одіслав Непнш ного до Куліковського, а той його заарештував і побив, потім примусив Непишного написати заяву, що він до¬ носив на полковника несправедливо. Ослобонившися Не- пишний знову повернувся до Кантемира і повідаво йому, що сталося з його приказом, Кантемир знову звелів зробити слідство по сьому ділу у Охтирці, але туди не були одправлені потрібні сьвідки і се слідство навіть не почалося. Тоді Кантемир, побачивши, що сам нічого вдіяти не може, одіслав Непишного у Петербург немов би то з війсковими ділами і видав йому пачпорт, щоб той зміг подати скаргу у сенат. Але і там його постигла невдача, бо війскових діл при ньому не знайшлося і Кантемиру Воєнна Коллегія зробила за се вимову. Отеє усе діялося у 1761 році. Воєнна Коллегія доручила зробити слідство про скарги Непишного ген. аншефу Стрешневу, а про землі, котрими несправедливо заволодів Куліковській, Білгородської губ. канцелярії. Непишного знову посадили в тюрму і знову він був примушений подати такий же лист, як і перше, а сам утік у Москву, де його знову таки заарештували й закували на сей раз у кайдани. Знову доноси Непишного судили ріжні комісії, поки не дійшло до реформатора Слободсько-Українського Щербініна у 1764 році, писарь же 95 Йепиїшшй сидів усі часи у тюрязі, а Куліковський на полковник ■ому уряді. Непишний не доказав свого доноса, його самого ебвинувачено, але все ж таки Куліковський з старшиною потім повинився в якихсь кривдах і утисках, і з його і старшин . справлена була велика сума грошей за сі кривди. Треба до сього додати, що й самого Кн. Кантемира (син Антіоха) було і одставлено від уряду за те, що він брав хабарі, держав козаків , для своєї власної роботи і грабував землі для своєї жінки І у сьому він повинився. Перший полковник Острогожського волка Зіньковський пристав до повстання Сг. Разина, поубивав прпказних, ойго скинуто за се з посади і карано горлом — Ібрублепо руки по лікоть, ноги по коліна і повішено і навіть жінку ■Його покарано смертью, а дітей вислано у Сибирь і одібрано ? них усе майно. Полковником затвержено сотника Гар. Корибута;чи вибірали його полчане, не знаємо; його змінив пол¬ ковник Іван Семенович Сас (Сасов)—з чожоземців. Чи вибирала його полкова Рада, про се ми не знаємо; може він був назначе¬ ний, а може тільки ствержений Московським урядом. Раніше він був полковником рейтарського полка, потім полковником копейного полка, потім Острогожським воєводою, а потім ойго назначено чи стверджено у 1680 році Острогожським полков- і ником, і він був на сій посаді до самої смерти—до 1693 р. Се був чужоземець, котрий не міг підписати навіть свого і призвища й на документах підписувався латинськими літерами: у 1680 р.: Іопез Зазопез Куку ргуІІозуП, (руку приложив) у 1686 р.: Іван Сассав Куку ргуІІозуП, у 1689 р.: Іванка Сассав. Значить тільки за 9 років він вивчився своє призвище писати по россійски. В. 6. Данилевич почитає його англичанином. Цікаво, іцо Острогощане заступилися за Саса, коли у 1682 р. на його скаржилися великороссійскі служилі люди Остро- ■жська, що він немов би їм чинив кривди та утиски. Коли робилося слідство, полковника Саса одставлено було од пол¬ ковницького уряду. Тоді козаки усім полком прохали і навіть послали представників у Москву, щоб їм залишили їх полковника. Се було їм ствержено. Але його самого визвано у Москву, де він волочився кілька місяців, прохарчився, що дня ходивши у Приказ, набрав у позичку грошей і всеж не хтів ставитися на очи з тими, як він казав „ворами", котрі його обвинувачу¬ вали. А Острогожський воєвода обвинувачував його у тім, що він немов не ходив на молебні у царські дні. Одначе Сас довів, що він навіть стриляв з гармат, коли у його будинку „чашу величали", себ то пили за царське здоровья. У 1690 р. Остро- гожські приказні подали на нього супліку. Виходить, що він жив лагідно з своїми козаками полчанами і за се мабуть до його зле відносився воєвода з великороссійскими служилими 96 людьми. Воєвода ж гнівався і скаржився на його за т\ що він великороссійских служилих людей записував у козаки, полкову козацьку службу, а тіх котрі жили у своїх дворахі проміле українцями, з домівок виселяв, бив і жити не позволяв.! Тут ми бачимо звичайну для тих часів боротьбу з приказіш слободськими полковниками. Наступником Саса був Буларт- теж чужоземець, мабуть з англичан і можливо пасинок Саса. Як його поставлено у полковники, нам не відомо: знаємо одначе., що він мав і чин стольника. Оттак, як бачимо, слободські полковники, своєю неправ дою до козаків та населення приготовили для себе свою політичну смерть. Россійскі царі та їх урядники скористува лися з отсих неправд слободських полковників, щоб скасувати їх виборчий уряд і разом з ним всю автономію слободсько-У країни, котра стала Россійскому правительству як сіль в очі. Вибори, як ми бачили, замінялися настановою центрального уряду. Так робили царі у Гетьманщині, так почали вони робити і у Слобожанщині. Як і там, так і тут на полковничі посади почали ставити чужоземців, котрі не знали населення і котрих не знало населення. Окрім козацької місцьової влади була ще й міщанська та ремеснича, але вони не уміцнилися як слід на Слобожан¬ щині так, як се було у Гетьманщині. У Харькові по доку¬ ментам були війти, згадується про двох таких війтів - Ємова іільїна—була значить і мійска влада, мабуть на зразок сотен¬ них міст Гетьманщини, наприклад, Борисполя. Московські воєводи на Слобожанщині. Автономія Слобожан¬ щини зменьшувалася й через те, що поруч з козацьким урядом стояв московський воєводсько приказний і центральний уряд здавався на нього більше, ніж на місцьовий виборчій козаць¬ кий український. Через те бували звичайно межи ними супе¬ речки. Коли у Гетьманщині при Брюховецькому піднялося повстання проти воєвод, воно перекинулося і в слободську Україну. Воєводсько-приказпий уряд був дуже тяжкий й неприємний і для Московської держави, де він пишно розцвів при царі Олексію і де проти нього було стільки бунтів. Але на ньому тримався увесь внутрішній устрій Московської дер¬ жави, усе „самодержавіє" московських царів. Не дивно, що московські царі, хоча й мусили признати за слободською Україною її козацьку автономію, але все таки вони й тут, так як і у Гетьманщині, поставили її в залежність од свого центрального приказного уряду — себ то приказів і навіть— чого вже не було в Гетьманщині—од свого місцьового уряд¬ ника—Білгородського воєводи і окрім того утворили представ- 97 і ників свого приказного уряду—воєвод по містах слободської України. У Харькові та й по иньших містах слободської України воєводи трималися з початку його засновання і до XVIII ст. іоловним обов’язком воєвод було війскове діло—оборона од татар, догляд за кріпостью і уряд над великороссійскими слу- Іилими людьми. Але як узяти зміст звістного нам „накази" Карьковському воєводі Семену Дурново (1688 р), то побачимо, що його влада була дуже широка і майже нічим не одріжня- пася від воєводської влади у самій Московській державі. І справді: зачім тільки не повинен був пильнувати Харь- ківскій воєвода? Він мусив, приїхавши у Харьків, одібрати кріпость від воєводи Суслова, з грошовими скарбами, з хліб¬ ними запасами, зі списками українського й великороссійского населення, з грамотами, книгами і ділами, і з росписним «писком усього того. Він мусив приняти й розглядіти усіх козаків і служилих людей і кріпость і у всьому слухатися Білгородського воєводи і писати в Москву в Приказ. У Харь¬ кові він мусив оберегатп кріпость і доглядати за служилими яюдьми, щоб вони її стерегли й узнавали вісти про татарскій прнход, заміри й не пускали злодіїв, котрі приходять з україн¬ ських міст і крадуть коней. На пашню людей отпускати тільки І вартовими і тоді навіть, коли ие було вістей про татар. Іроти татар, коли їх було небагато, він мусив виступати сам з служилими людьми; про ранених та убитих ук¬ раїнців та великороссійских людей писати у Москву у Приказ Великої Россії і Білгородському воєводі, а про те, скільки він видав пороху та свиньцю, одписувати у Пушкарський приказ і вести рахунок. Ключі од міста і кріпости тримати у себе. 5 осписувати браньців та захожих людей переселенців і доглядати, щоб ніхто не проїхав звідтиля, де було морове повітря. Пильно доглядати за тим, щоб у Харькові не приймали великороссій- ських служилих та тяглих людей і біглих холопів та кріпаків. Не мав він права приймати й вільних людей без дозвола Велико¬ россійского приказа. Про се треба було оповістити й населення. Нових поселенців українців з малороссійских городів він не міг по своїй воли приймати без дозволу Білгородського воєводи, а з дозволу мусив записувати на службу або в тягло, при¬ водами до присяги і приймаючи на життя у Харьків з тим, щоб вони дістали тут землю і усякі угоди; а українських переселенців з українних великороссійских городів не приймати В повертати туди, звідкиля прийшли, з провожатими. На Дін на промисли дозволяти виїздити тільки на якийсь час за особливими письменними проханнями, за поручними записями (за порукою), видаючи їм листи, котрі вони повинні були показу- 98 вати воєводам тих городів, через котрі вони проїзжатимуть до населення Харьківа, то воєвода повинен був пильну] щоб мешканьці і укріпости і на підварках і у слоб у літку. у спеку по хатах та по лазнях пічок не то і з вогнем довго не сиділи і не ходили, а, щоб гота страву та пекти’ хліб, поробилиб окремі печі далеко од бу ків, а в місті, кріпости, по баштах, по лавках і по подв^ щоб були поставлені діжки і мідяний посуд з вод віниками. Українцям і великоруським людям він не пов був робити ніяких кривд, не брати з них хабарів і не вима від них на себе ніякої роботи. Козаками полкової службу не мусив відати—ні судом, ні розправою, а колиб трапи якісь суперечки між ними і великороссійкими служи людьми, треба було відсилати козаків на розправу до Харьї кого полковника Григорія Донця. До полковника і усіх полк^ козаків воєвода повинен був держати ласку. З других ментів видко, що воєводи збірали грошові податки у і таможенні збори; помішниками у судних і розправних у них були под‘ячі і вони мали у своєі владі й тюрму. Зна] воєвода мав владу над кріпостью і містом Харьковом у кових і поліцейських справах, мав повну владу над вед російським населенням у всіх справах, мав, здається, але неясну для нас владу і над українським міщанс населенням (козаками городової служби) і зовсим не ніякої влади тільки над козаками полкової служби. Але тр| було обмежитися у владі воєводі та полковникові у війскі| та адміністрацийних справах, а ще труднійше було обме владу над міщанством—було двоєвластье, а з його вихо постійни суперечки. Такі суперечкі ми бачимо усюди, де І воєводи. Сі суперечки у Харькові, наприклад, почалися з са початку його істновання. Здається, що підставою сих супом була ріжниця соціяльного життя московського і українси ріжниця народиіх звичаів і поглядів на сучасне ж^ Ііриказно — воєводський московський уряд був страя централістичний і формальний—воєвода не мав права нічого роспочинати, він повинен був виконувати тільки інструкцію і про все відписувати у Москву та Білгород,) усюди по ириказах царювали канцелярії, приказні под хабарі та папір, а не живе діло. Усе, здавалося, було визна] наказом —без дозволу неможна було ступити й ступня вигнати у поле корови, ні затопити печкі, ні виїхаті торговому ділу із Харькова на Дін, ні уражатися ноі переселенцеві у Харькові. Треба було навіть запису| у особливі книжки, скільки було зроблено пострілів на десь там у степу і одсилати сі книжки у двох примірні 99 Москви. Але легко було написати усе отеє у наказі —папір іляв, усе перетерпить —а як се можливо було здійстнити китті, по містах слободської України, котрі лежали так ієно од Москви? Трудно, навіть неможливо було провірити явність воєвод й мимоволі приходилося у самому наказі воді, себто урядникові, котрому доручали цілий повіт ром на чолі, говорити про його гультяйство та користо- ііство та стращати тяжким царським гнівом та немилостью. іащати суворою карою приходилося й населення. Сі кари їді й бували. Зміевській воєвода С. Дурново повинен був ги у Краснокутськ, що бити батогами тамошнього воєводу те, що той задержав пошту. Але і до похвалки про жорстоку і}' молено було призвичаїтися, а од самої кари ослобонитися іез хабара приказним, под'ячим та дьякам. У житті дуже то робилося не по наказові й інструкціях, хоч накази в при- і читалися воєводам, але як слід не виповинялися. Бувало гак, що воєводи не могли оборонити населення од нападу шх тих, хто повинен був те населення захищати і хто ежав виключно від воєводської влади. Так у 1659 році ійшли повз Харьків Чугуевські діти боярські (300 чол.), или ні за що, ні про що багато Харьківців, пограбували будинках їх одежу і зброю, повідганяли багацько коней і їв, порізали свиней, розорили пасіки з бджолами, знівечили толочений хліб і сіно, побили й козацького отамана, котрого мав проти них воєвода, одняли у них зброю й похвалялися іертаючись додому вогнем та мечем знищити Харьківських дників. Коли воєвода послав до них свого под'ячого, вони іаяли й його, а повертаючися до дому, справді таки погра- іали багацько хуторів у українців. Через се багацько (орян, бачучи оттаку наругу й плюндровання, розійшлися ііт за очи, знищилися й мусили протягати руку за Христо- і подаянієм. Харьківці писали, що такого розору вони не гили й тоді, коли сиділи в облозі од Виговського. Тут, як бачимо, Харьківський воєвода не міг ніяк допомогти Харь- цям. Воєводи часто мінялися й така була московська полі- ;а, щоб вони довго не засиджувалися на одному місці і б ні вони не призвичаювалися до населення, і щоб насе- іня до них не призвичаювалося - і од того у них навіть не !> бажання заслужити поважання од мешканьців, кожний в. що його у всякому разі швидко замістять, хочаб він гарно всився до населення. У Харькові з 1656 по 1706-й рік., ить за 50 років перевернулося 20 воєвод, себто один Р/г рокі. Було два таких воєводи—Тарбеев та Грецов, за ііх прохали Харьківці, щоб їх зоставлено було у них на їй строк, бо вони захищали їх од Донських розбишак, суд 100 і росправу робили по правді, не кривдили й не утіснялп подачками. Правительство дозволило. Таке же прохання подалі Харьківці й за третього воєводу Салова, на котрого подали скаргу великороссійські служилі люди. Харківський воєвода Офросимов скаржився на харьківців, також як і Селифонтов Він писав про харьківців, що вони свавольні—живуть з ліно¬ щів по хуторах та пасіках. Але вони там хазяйнували і мусили хозяйнувати, щоб було з чого одправляти війскову службу. А на пасіках українських поселенців грабували да убивали великоросійскі служилі люди, і їм не давали справедливої кари приказні. Так харьківській атаман Лаврінов привіз у Білгород п’ятьох побитих пасішників і приніс скаргу Білго- родському воєводі кн. Ромодановському. Пасіки були погра¬ бовані, а пасішники побиті. Було назначено слідство. По Соборному Уложенію двоє душогубів було повішено на шибе¬ ниці у Харькові—се була перша судна кара на горло у Харькові, иньших розбишак зослано у Валки. Ті станичники, котрих було зослано у Валки, довели потім, що їх посилали грабувати українських пасішників Білгородський дьяк (себ-то секретар Білгородського воєводи) та под’ячий; сей под’ячий, записуючи у слідстві при воєводі і дьякові показання сьвідків. проминав те, що було неприємно для нього і дьяка. Що се обвинувачення суддів було справедливо, видко з того, що воєвод швидко було усунуто з посади. Утиски воєвод та приказних ми бачимо й у Острогожському полку. Полковник і старшина Осгрогожського полка подали у 1668 р. цареві скаргу на утиски таможенних голов: вийшов указ, під пострахом жорстокої кари й пені, ніяким побитом над міру мита не брати, але через 10 років знову увесь полк скаржився на сих же таможенних голов і про те ж таки мито. Острогожщанам видана була грамота, але і ій приказні віри не няли. Великі утиски робили козакам й Острогожські воєводи. У 1680 році усі полчане скаржилися на свого воєводу, що він поставив при гирлі річки Тихої Сосни й Донця калавур, котрий брав великі гроші з приїзжих для торгу людей, через що зменьшилися їх великі торги; їм ні зчого було тепер служити службу і вони прохали, щоб сим каравулом і пропуском людей з Дону відав їх полковник. І на се прохання царь зглянувся. У 1686 році мешканці городів Острогожського полка скаржилися на свого воєводу, що він забороняв їм шинкувати й торгувати у Острогожську, прислав служилих людей і вони кіями проганяли їх з базару: поставили по базару столи, і почали шинкувати голови з шинкарями. І се він зробив ради хабарів. 1 їх було послано у ІІолатов і Царе- борисів на тяжкі роботи; вернувшися звідтіль, вони хотіли 101 хоч трошечки розторгуватися, бо плати їм ніякої не давали, хліба у них вже кілька років не вродило і їм без шинків та промислів служби служити було ні з чого. Воєвода й служилі люди посилали скарги на полковника Саса, котрого визивали навіть у Москву: про те як відповідав на се полковник Сас, ми вже казали раніще. Теж саме робилося і по иньших Сло- оодських полках. Воєводи повинні були держати до україньців совіт та ласку, а ось що писав у своїй скарзі на воєводу Харьківський полковник Хв. Донець у 1706 році: козаки ойго полка і Золочів- ські міщане приходять до нього і скаржаться на воєвод, що вони їх без перестанку бьють і беруть з них усякі податні, возять їх кіньми та волами у свої помістья усяке збіжжа і од того вони знищилися й розійшлися сьвіт за очи по слободах: а останні міщане теж хотять розійтися. А у Харькові і у Золочеві на посаді окрім україньців-козаків його полка великоросійських людей немає, а в повітах теж великоросійських людей вельми мало і ті деревні, де вони живуть, тягнуть одні Харьківські до Чугуєва, а другі—Золочівські до Болхового. І через те треба отсю воєводську владу скасувауи. На се вийшов указ—у Харькові та Золочеві воєводам не бути ради малолюдства там велико¬ російського населення, а великоросійських людей велено відати— Харьківських Чугуєвському воєводі, а Золочівців — : Волховському. У Ізюмському полку уся влада теж належала до полковника ще з початку його заселення. А ось що витворяв Путивльській воєвода кн. Білосельский • у Лебединському повіті (Сумського полка)—у селах ІІристайлові, Червлене та дерев. Азак, куди його послано було розв’язати суперечку за землі між українськими поселенцями і дітьми і боярськими міста Каменного. Він звелів бити батогами, обрізати чуби, в’язати та грабувати селян і узяв силоміць заяву од них, і що вони немов своєю охотою записалися у кріпаки до Каме- і новських дітей боярських. Потім приїхав ще воєвода з Каменева і вони обидва сплюндровали у селі Пристайлові церкву Божу, позабірали образи, ризи й дзвони, пограбували попів і селян і вигнали з села, так що ті мусили залишитися серед поля і жінками і дітьми, не відаючи, де дітися й умираючи з голоду. Ось що було зроблено з українцями у сих трьох селах: у Озакові ' бито обухом і кулаками 6 чоловіків і 2 жінок, батогами 2 чоловік, чуби одрізано у 2 чоловіка й поведено 2 чоловіка вішати на Шибеницю По приказу воєводи Білосельского Каменовський приказпий Лихонин пограбував у ЗО чоловік: корову з телям, З сокіри, плуг, 4 карб, і 29 алтин грошей, 18 кабанів та свиней, | 8 голіви товару, 16 коней, 3 барана, 15 кур та 15 гусей, і воза, винний казан, сідло, 3 хомута, чоботи, 2 бочки вина, 102 косу, шаблю, сало, усяку одежу і книгу Полуустав. Самостійно, після того як кн. Білосельскій виїхав з сих осель, той же приказний разом з товаришами Каменовцями ще пограбували (.вже мабуть власно для себе) у 49 чоловік: 20 корів та 2 телят, 48 овець, 10 коней, 2 кози, 210 свиней, 47 курей, 75 гусей, 15 качат, 15 вуликів бджіл, усяку літню і зимову одежину, 3 вози із збіжжам, з церкви—образи, дзвін, 3 ризи, 4 стихиря, ЗО завіс, скриню з одежою, шаблю та карбованець грошей. Попа били й закували у кайдани Лихонин сам бив одного чоловіка й вискуб у нього чуб. У селі Пристайлові били батогами та нагаями навіть жінок. Залежність слободської України від Білгородських воєвод, Розрядного і Посольского приказів. Білгородські воєводи були найстаршими серед своеі братії і від них залежали й Слободські полковники. Вони стверджували полковничі вибори у Слобо¬ жанщині: вони пропонували на полковничі уряди царям своїх кандидатів На поважну воєводську посаду у Білгород посилали князів та бояр. Слободські полки були приписані до Білго- родського полку і у війскових справах підлягали Білгородському воєводі. І ось як Білгородській воєвода вельми звісний боярин Борис Петрович Шереметьев обійшовся з Романом Кондратьевим, Охтирським полковником, коли той приїхав до нього з старшиною та козаками у Білгород по свойому українскому звичаю на празники з поклоном. За те, що Кондратьев подав скаргу на свого недруга Перекрестова (у Білгороді воєводі, а у Москві царям), Шереметьев прилюдно в нрисутністи багатьох полковників, великоросійских урядників і чужоземців, його смертельно бив, за волосся скуб і вискуб їх, бив по щоках, одбив ребро, пустив з носа і рота кров. Се діялося у 1692 році—тоді, коли Слободські полки перейшли з Розряду у Великоросійский приказ, коли їм жилося може найбільше вільно. Слободська Україна залежала від Білгородського воєводи, а вищою владою до 1688 р , був над нею Розрядний приказ у Москві. У 1688 р. Слободські полки були переведені із Розрядного приказа в окремий Великоросійський приказ, точнійше у Велико- россійський відділ ІІосольского приказа. Таке назвисько він мав, як я гадаю, через те, що Слободська Україна заселилася на дикому степу, котрий Московський уряд помиляючися лічив велико¬ російськім бо він, як ми знаємо, був древнеруськім українським, тоді як Гетманьщина перейшла під Московську протекцію 3 своїми власними українськими або як тоді називали мало¬ російськими землями. Найважнійша звістка про сей перехід міститься у надрукованому мною Екстракті Слободських полків 1734 року. Там ми читаємо: „давь прошломь вь 196 году юз октября вш 16 день великіе государи цари и великіе князи Іоаншь Алекс'Ьевич'ь, Петрт, АлексЬевич'ь указали по именному своих великихть государей указу за пометою думного дьяка Емельяна Игнатьевича Украинцева из-ь Розряду взять Сум- ско.й, Ахтирской, Харьковской, Острогожской полки сь городами и пригородки вт> Государственньїй посольской приказш и имено- вать Приказомш Великія Россіи“. Треба мати на увазі, що ся звістка хоч знаходиться у документі 1734 року, але здається на царський указ 16 жовтня 1688 року. Окрім того ми маємо туж звістку і в тогочасному документі, де говориться так: „октября вд> 14 день ньін'Ьтняго 196 года по указу вел. гос. черкасскихь полковь полковникові, т’Ьх'ь полкові городьі и ві нихі воєводі и приказньїхі людей и черкасі полковьія и городовьія службьі всякими дЬльі велено віщать ві приказ'Ь Мальїя Россіи. И потому вел. гос. указу о черкасскихі всякихі дізлахі (столбцьі) и разборньш книги изі Розряду ві приказі Великія Россіи отосланьї октября вь 29 день. А росписался ві тізхі черкасскихі д'Ьлах'ь приказу Великія Россіи подіячій Степані Ступині". Суперечки, на мій погляд, між сими двома звістками немає, бо й та й друга говорять про один знов заведений Великоросійский приказ, тільки перша звістка містить його у Носолькому державному приказі, а друга у Малороссійскому. Можливо одначе, що новий приказ був справді відділом Малороссійского. Скасуваннє автономій при цариці Анні та Катерині II. Але недовго прийшлося слобожанам утішатися своєю автономією та вільготами. З початку ХУШ ст. з царя Петра починають россійскі самодержці сю автономію потроху зменьшувати. Розпочав Петро Великий, багато у сьому знищенню слободсько- української автономії зробила цариця Анна, а закінчила се руйнуваннє цариця Катерина II. У 1700 р. царь Петро видав грамоту, щоб полковники до смерти залишалися при своїх урядах, а се вже зменьшувало виборче право. Слободська Україна прилучена була до Озовської губ., а Харьків у 1718 р. до Київської губ. Так посіяно було зерно губернських установ, У 1722 р. зроблена була перепиеь. При Катерині І Слободські полки перейшли під начал Воєнної Коллегії і у кожному полку була складена регулярна рота. А при цариці Анні у 1732 р. вже цілком була зломлена місцева автономія і Слободські козачі полки повернуті у армейські. Почалося з перепису Слободських полків, котрий був зроблений лейб- гвардії майором Хрущовим у 1732 р. В указі цариця писала, що Слободські полки знищені, що козаки залишили війскову службу і грунти, з котрих служили, почали записуватися 104 у підпомошники і число їх зменьшилося. А ми бажаємо, писала цариця, наших вірноподданних од сих безпорядків захистити і непорядки скасувати і привести усе у порядок. Гвардії подполковнику кн. Шаховскому доручено було виробити таку реформу, щоб зберегти інтереси уряду і слобожан. Кн. Шахов- ський приїхав у слободську Україну, оселився у Сумах і завів там „Комиссію учрежденія Слободських полков“, членами котрої були два гвардейских штаб офицера а Слободських полковників звали туди рідко й то з дорадчим голосом. Комісія утворила реформи, котрі були конфірмовані царицею: старинне право займанщини земель було скасовано, але занятими досі землями було дозволено володіти і передавати у спадок, хочаб на них і не було ісріпостних актів; ком¬ плект козаків визначено у 4200 чоловік—у Охтирському полку, 1000 чол., у остатніх по 800 чол. їз їх дітей та свояків комплектовалися реєстрові козаки (було їх 22000 чол.). Вони ж повинні були вносити по 10 коп. з душі на козаків. Козацькі підсусідки і підпомошники—їх було 80000 чол.--поділені були на двори по 50 чол. у кожному, і платили кожний двір по І порції і по 2 рації, а як грішми, то по 18 кой. з душі, а деякіх отчислили до старшин на їх партикулярні роботи. Полковники, котрих тепер перевернули у премьер-майорів, получили по 15 дворів иідпомошників, обозні по 7, судії по 6 і 7. З усіх записанних у переписі Хрущова велено було збірати по 21 коп. у казну. Центральний уряд видавав укази, щоб населенню не було ніяких тяжарів у зборах, а збори на консістентів збільшилися, розвелося без числа хабарників, хапуг і нікому було ні зарадити сій кривді, ні навіть осьвідо- мити про неї центральний уряд, бо Петербург покладався тільки на кн. ІПаховскаго та на його канцелярію, а вони-сі чужинці у країні —робили, що хтіли. Свідоцтво про се дав здається той самий Лесевіцький, котрого зроблено було брп- гадіром слободських полків при кн. Шаховському. Од тяжких одбутків слобожане тисячами росходилися, утікали на Дон сьвіт за очи. Боячися, що країна обезлюдіє, правительство видавало укази, щоб шукати в губерніях і провинціях біглих з слободських полків, козаків і посполітих людей, з жінками Я дітьми, повертати їх на колишні оселі на подводах і на кошт тіх, хто їх приняв. Тут вже ми бачимо заборону вільного виходу слобожанам за межу Слобожанщини. Але уся реформа цариці Анни була скасована її наступнецею царицею Лизаветою, котра взагалі була проти Анни, а окрім того була прихильна до українців через Гр. Розумовського. На коронацію Лизавети у Москву приїхали усі слободськи полковники з своїм брига¬ диром і представниками од кожного полка. Вони подали через Зенат новій цариці прохання, де прохали скасувати дра¬ гунські полки, бо штаб і обер офицери з армейских полків діставши підпомошників, повернули їх собі у піддансьтво; просили про скасування усіх реформ кн. ІПаховського у сло- бодських полках, просили видати їм жалованні грамоти на зразок Петровських. Сотник Сумського полка Власовський скаржився на комісію за те, що вона назначила слідство про скасування драгунського полка—і сенат зробив постанову се слідство спинити, козаків у драгуни не вибірати, старшині і козакам кривд не чинити. Трохи згодом, у кінці 1743 р. слободським козакам були надані жаловані грамоти. Сими грамотами реформи Анни були скасовані, козаки дістали назад свої старинні права і привілеї у промислах та у торговлі. Були одібрані від офицерів та старшин драгунського полка підпомошникі та повернуті до козацьких слободських полків. Драгунів роскасували й повернули знову у козацтво Але слобожане усе таки повинні були содержувати у себе 4 армей- ських полка. Число виборних козаків визначено у 5000 чол., а росписати їх по полках доручено самим полковникам по числу підсусідків та підпомошників. Незабаром число козаків збільшено до 7500 чол Полкавникі Для своїх полків вигадали мундіри. У 1744 р. велено було за ганьбу, за зневагу сло- Вожан карати по їх українському праву. Але указом 22 липня 1748 р. і 24 лютого 1749 р. заборонено було козакам і їх підпо- мошникам переходити не тілько в Гетьманщину і Велико- россїю, а навіть з одного полка у другий, себто значить •козаки немов прикриплялися до своїх полків. У 1746 р цариця вернулася до старовини й звеліла скласти гусарській полк, подібний до драгунського і се дуже неприємно було сло- [божанам: люди утікали од сієї гусарії; простий народ иноді бив тих гусарів, а старшина не запиняла його у : сих вчинках, бо й сама ворогувала проти них. У кіньці і царювання Лизавети Петровни слободські полковники вослали до неї представників на чолі з полковником іТевяшовим з наказом про народний упадок—значить і при- і іильиа до українців цариця не запомогла їм у їх соціальному [життю. Представники, проживши три рокі у Петербурсі, не діждалися резолюції на своє прохання. Харьковський місцевий літописець під 1747 рік заніс у свою літопись таку хвалу цариці Лизаветі: „прев'Ьчно признательньїми им'Ьюгь пребьіть черкасьі слобожане щедрьімщ ішлостям'ь государьіни царицьі, понеже огь ея всЬ ихт, благая ііпґь ниспослася и за ними состоигь". Не діждалися представники одповіді і в коротке царювання І Негра III, а дала їм свою відповідь його наступниця і жінка 106 цариця Катерина, та таку, що булоб краще козацьким старшинам і не турбувати цариці. Про сю ласку Катерини, дивлючись на пам’ятник Петру первому, збудований Катериною другою, наш Т. Шевченко сказав: „таке диво поставила, се той Первий, що роспинав нашу Україну, а Вторая доконала вдову сиротину". 1 справді вона доконала і Гєтманщину, і Слобідчину. Вступивши на престол, Катерина И зараз же звернула увагу на Слободські полкі і в кінци 1762 року назначила слідство над Слободською старшиною по доносу сотника, Острогожського полка Гірок. Каневецького. Се слідство було доручено лейбгвардії секунд майору Е. ІЦербініну, котрого сенат відправив для сього в Острогожськ, бо Каневецкий обвинувачував командирів Слободських полків, кн. Кантемира, полк. Тевяшова і старшину Острогожського полка в розоренню і знищенню козаків і обива¬ телів. Кн. Кантемиру одведена була Тевяшовим казенна земля за те, що він держав руку Тевяшова, а сам Тевяшов, як писав Каневецький, узяв з собою у Петербург на хабарі 2400 карб, грошей, за котрі треба було купити коней для козаків; секретар Воєнної Коллегії був його приятель. Щербінін получив великі уповноваження і поїхав у Острогожськ. А щоб зібрати відомостн про становище Слободських полків взагалі і дати відповідь на прохання старшини, Катерина визначила осібну комісію на чолі з тим же Щербініним (у 1763 році). У наказу йому було написано, щоб він ж 1) зібрав відомостн про те, від чого і від кого козаки мають тяжарі, і яке було у полках безлюддя, 2) як с тяжарі знищити. Треба було вислати у Петербург Слободських старшин у комісію Щербініна, але усі старшини Харьківського полка їхати відмовлялися і так мабуть було й по иньпш полках. Коли прийшлося боронити права, усі занедужали, бо добре знали, що цариця Катерина вже віришила судьбу Україні. У Петербурзі сенатори — ІІІаховський, Панин, та Олсуфьев розгледівши матеріали Щербініна (16 грудня 1674 р.), признали, що щорічні складки підпомошників та свойственників не були рівними й сталими, бо зараз після розкладки число їх змень- шувалося і остатнім приходилося нести великі тяжарі, не звісно було, на який час треба вистачати козакам коней та зброю; теж саме треба, сказати й про одежу—були й такі, що страчували та розтринькували ії дуже швидко, бо коли козак у поході прогайнує бувало гроші й запаси, то його вертали до дому, де підпомошники знову мусили його узброїтп і уконтентувати усім потрібним до походу; підпомошники дуже втрачалися, бо коні, котрі вони купували для козаків, швидко в поході гинули, иноді від недогляду ХОЗЯІНІВ./28 липня 1765 р. цариця видала маніфест про Слободські полки, де було сказано про безладдя і про непотрібність козацької служби, 107 яка замінялася упорядкованою і для держави користною регулярною армейскою службою. Таким побитом явиться поря¬ док та щастя та достаток замісць колишньої непорушної загай- ности, а слобожане зможуть діставати чини та платню однаково з усіма російськими підданими. За се добро старшина й нарід будуть вдячні й цариці і державі. Для отих реформ у ІІетербурсі зложена була особлива війскова комісія—при Воєнній Коллегії, а на Україну вислано „Експедицію учрежденія Слободських полков", на чолі котрої поставлено знов таки є. Щербініна. Слободські козацькі полкі були скасовані і на їх місце велено і було скласти 5 гусарських полків. Козачі підсусідки та під- Іпомошники переменовані у військових обивателів (1765 р), У гусарські полки почалися вербунки з військових обивателів та охотників з панських підданних і старшинськіх дітей. На провіянт та фураж видані були гроші з казни. І старшина, й нарід відносилися до сієї реформи дуже вороже: нарід дивився на нових гусар, котрих треба було йому вистачати, як на чужих з ненавистью. Про се сьвідчив сам Щербінін, [воли писав, що нових гусар кривдили не тільки місцьові урядники, але навіть власні їх батьки і брати, котрі не дозволяли їх жінкам та дітям мати участь у володінню загальними землями, лісами і усякими угодами, а деякі виганяли їх із своїх хат, не даючи їм ніякого прожитку. Щербінін видав приказ, щоб ' у подвирья гусар постою не становили, жінок з семейств не [прогоняли, тих, у кого залишилися діти, відбутками не нищили. Ті, котрих повибирали у гусари, стали тікати зі служби. їх ловили, немилосердно били батогами і знову повертали у полки. А коли й се не помагало, велено було замісць утікачів брати їх родичів, а як не було й родичів, брати семейних та заможних [ людей з їх сел і держати на службі, доки не вернуться утікачі, ■ровінціяльні канцелярії, щоб збутися, одкараскатися від усяких .домагань гусар, завели довге листування. Козацькі старшини могли або получити абшит, або поступити у гусарські полки й перемінити свої чини на армейські: полковникі, котрі мали : участь в баталіях, получали чин підполковника, а в граждан- Іських чинах иадворного совітника: обозні — премьермайора, судьі - секунд майора; єсаули, ротмістри, хорунжі і сотники— | поручика, а коли вони у баталіях не бували, то усі чином нижче; старші полісові писарі—в губернські протоколісти, І молодші - в регістратори, підпрапорні на сотницькому урядові— у вахмістри, а остатні—у унтер офицери і капрали. Виходило, І "що козацькі чини понижені були на 1 або навіть на 2 чина у порівнянню з армейськими. Козацька старшина була зневажена усім оцім, а головне їім що скасована була цілком їх старшинська служба, котра 108 давала їм незмірно більші права, бо справді полковник у свойому полку мав дуже велику владу не тільки у війскових, але й гражданських діла:х: таку майже владу мав сотник у своїй сотні, а тепер їх зрівняли першого з підполковником або з премьермайором, а другого—з поручиком або й з підпоручи¬ ком. Не можно було стерпіти такої зневаги. 1 ось коли Щербінін видав указ, щоб зібралися у Харьків всі старшини немов на розглядини, кого з них можно булоб вибрати до регулярної служби, ніхто з їх не приїхав. Старшина була незадоволена реформою через те, що старі старшинські уряди давали їй владу у країні. Козаче населення теж неприязно відно¬ силося до неї, бо від нього відбирали його колишні воль- ности та привілеї і наложили на нього новий подушний оклад, котрого воно раніше не платило і котрий його рівняв з поспольством. Іще до реформи 1765 р. складена була у Слобожанщині на чолі з Є. Щербініним комісія, котра повинна була виявити внутрішнє становище слободської України. Колиж вона скінчила свою роботу на місці, улаштована була у 1764 р. у Петербурзі нова виспіа військова комісія під проводом Воєнної Колегії. Тоді в Петербурзі пробував полковник Ізюмського слободського полка Хв. Фом. Краснокутський. Він провідав, до чого веде нова реформа, і написав про неї листа і дві цидулки до старшини свого полка. У лист, Краснокутській слізно прохав старшину присилати у Петербург проханне, щоб усе залишилося по старовині. У першій цидулі вій призивав до Петербурха старшин і додавав, що боятися нічого. У другій він горював, що старшина й обивателі- мовчать і нікого не присилають, коли в Петербурзі кажуть, що вони бажають реформи. „Нехай Бог виправить сльози бідного народа на нас, бо старшинствовать уміли, а у халепі й пригоді і перстом двигнути не хтять“. Старшина Ізюмского полка нічого не зробила у сьому ділі. Але листи Краснокутського всеж таки розголосилися по Україні і про се розголошення їх розпочалося навіть слідство. У Валковській сотні Харьківського полка вони були розповсюжені підпрапорним Сухомлином. Почалися збори грошей з обивателів, щоб відправити представника у Петербурх. Але скінчилося діло тим, що Воєнна Коллегія присудила Краснокутського до суворої кари —вибити прилюдно батогами, потім змилувалася і він тільки стратив чини й був засланий у Казань. Вийшов рішипець побити кіями також і тих, хто розповсюджував його листи—Сухомлина, атамана Васильковського (хоч він сам на себе зробив донос у сій справі) і иньших. Змагання не пере- кінулося у нарід, мабуть через те, що йшло від старшин, котрим недовіряв нарід. Але все таки до нової гусарської 109 ілужби нарід відносився ворожо. Про набір у гусари зложена була оттака пісня: Усіх хлопців в гусари забрали, Мене молодого охвицером записали: Та дали ж мені коня вороного, Та послали мене попереду віська всього, Та звеліли мені серед полку стати, Та сказали мені у суремочки грати. Ой ви грайте, суремки, ви, суремочки, грайте, Мені молодому жалю не завдайте, А завдайте тому а темному лугу, Темному лугу або коню вороному, Аніж мені парню молодому. А не жаль мені а у дому нікого, 4 Тільки жаль же мені: матуся старая, Матуся старая, сестриця малая, Сестриця малая, а жона молодая. Молодого хлопця не задовольняє навіть те, що ойго зробили охвіцером. Він грає у сурьми, а його обгортає сум. ЇКалощі його про матір, жону да сестру нам зробляться зрозумілими, коли ми нагадаємо про те, що вище було сказано про тяжке життя в гусарських сомействах. О'И РОЗДІЛ. Соціальний устрій і суспільпі стани. Подібність і ріжниця у суспільних станах Гетьманщини і Слобожанщини Тодішні стани—посполіти, цехові, козаки—компанейці й підпомошники, дер- жавські підданні. Число ріжних станів по перепису 1732 року і у 1707 році Козачі й міщанські одбутки, Одбутки підданних. Соціальні реформи централь¬ ного уряду за часи цариці Аннн. Соціальна реформа цариці Катерини II. Подібність і ріжниця у суспільних станах Гетьманщини і Сло¬ божанщини. Соціальний устрій слободсько-українського суспіль¬ ства нагадує нам Гетьманщину. 1 се не дивно, бо була загальна основа утворення суспільних станів у всього народу. А слобожане не звідки як з Гетьманщини принесли на нові місця основи свого національного життя—свої стародавні українські звичаї. У Слобожанщину, як ми бачили, приходили вже з початком розділення на стани. У Харьків прийшла ватага козаків, але воєвода Офросимов про них казав, що се були „мужніш деревенскіе"; очевисто, багато їх справді нале¬ жало до поспольства. У другі городи теж разом з козаками приходили „пашеннне мужики", як їх обзивають по свойому московські приказні люди. Бачимо ми серед переселенців і міщан. Не бачимо тільки шляхтн — родового дворянства, але маємо козацьку старшину, із котрої потім виробилося і шля¬ хетство ї котра з самого початку стала заселяти свої маєтностп посполітіми людьми. Ріжниця між Гетьманщиною і Слобо¬ жанщиною була в тім, що на землях лівобережної України до повстання Богдана Хмельницького жило чимало шляхти і були вже шляхетски маетности, а в дикому московському полі їх зовсім не було. Там, як ми знаємо, не було ні шляхти, ні московського боярства, і тільки московський уряд видав гра¬ моти Білгородській церкві та де-яким служилим людям на те, щоб займатися промислами у сих просторих, хоч і безлюдних місцях. Але й се право було скасоване, коли явилися сюди справжні поселенці—українці. Повстання Богдана Хмельниць¬ кого козацькою шаблею скасувало соціальну неправду, яка царювала у ІІольші і в її українських землях. На чолі пов- 111 І етання стали козаки, а їх підтримувили й другі стани | українського народа — міщане, посполіти Головна мета І повстання й була в тім, щоб знести привилеї станів І щоб не було тіеі безодні, котра отділяла тоді шляхту од поспо- I літах, панів од кріпаків. І ось тоді всім захотілося попасти у Г козаки, бо козак був вільний чоловік, доволі заможний і забез- I печений землею. Таким побитом до козаків наближалися і міщане, й поспільство, бо усі ті три стани займалися й хліборобством і промислами, а міщане теж несли військову службу по містах. ’ Ріжниця була між ними не в юридичних правах, а головне у і кріпацтві, котре викувала шляхта- і котре було скасовано разом 3 другими привілеями і разом навіть із самим шляхетським * станом Богданом Хмельницьким. На дикому полі слобожане І, могли з початку виконати свій соціальний ідеал, себ ю скасовати привилеі станів. І вони справді тоді немов влилися у козаччині всі—до неї прилучилося і міщанство і поспільство. Тодішні стани—міщане, козаки—иомпанейці і підпомошники, державсьні підданні. Але коли і у Гетьманщині дуже швидко [почали виділятися і складатися ріжні стани, у козаки запису- ! валися заможні, а біднота залишалася у поспольстві,'то теж саме ми бачимо і у Слобожанщині. І тут деякі міста, як, наприклад, Харьків, зробилися центрами торговлі та промислів і тут було не мало міщан та цехових, але значна частина слобожан залишалася у поспільстві, бо землеробами вони були колись і в своїй рідній країні, їх і тут записали у стан „пашенньїх'ь крестьянь". У Харькові в 60-х роках XVII ст. воєвода Ситін знайшов 4 сотні козаків, 6 сотень міщанских, 18 міщан і 1 сотню .пашенньїх'ь крестьяігь". У 1670 році „пашенньїх'ь черкась" у Харькові було 1123 чоловіка та родичів їх 678 чол. Іще згадують московськи документи про „пішихі) пашенньїхд, чер- кась городовой служби"; се й були козаки городової служби або міщане, промисловці да землероби. На великий жаль ми маємо тільки московські назвиська ріжних станів українського населення. Тільки слово „міщане" нагадує нам про сей стан українського народу. Населення Харькова і иньших міст діли¬ лося на козаів полкової служби (Харьківців полкової служби по реєстру полковника Донця було 1402 чол.) і міщан; до міщан прилучалися ще цехові і „пашенньїе крестьяне". Із виданого мною документа 1685 р. видко, що Харьківці городо¬ вої служби ділилися на міщан, на чолі котрих стояв війт, і цехових, над котрими стояли цехмистри: „бьють чолом!), писали царям харьковці, харьківці городової служби українці—войт Мусій Ільїн, да сотники Іван ГІогребняк, Яків Захарновский, Данило Малинка 112 Василь Сліпченко, Васильєв, да цехмистри—Василь Помазин, Леон Здоровець, Мартин Іванов, Лаврін Васильєв, Гораська Іванов усім городом до одного чоловіка". Цехи були і в право¬ бережній Україні, і в Гетьманщині — звідтиля слобожане перенесли їх і в слободську Україну, склавши їх на зразок тамошніх. Ми маємо дуже цікаву установчу грамоту Білгород- ського воєводи на цехи у Слобожанщині. Ось її зміст: „По указу царя Олексія Михайловича воєвода Білгородський Гр. Гр, Ромодановський звелів Харьківськім градодержцям—воєводі Г. Ц. Грецову і полковнику Григ. Донцеві для загального спокою, для усякого мійського порядку, для государської служби, для поширення у цехах церемоній, для величньої краси у церквах Божих, для здобуття ладону, свічок, образів, дзвонів і усього потрібного для церкви, усім городсьим і повітовим мешканьцям заложити цехи і обрати для них старшину. Тоді ж по указу государя дозволено було городським і повіто- мив ремесникам кравецького ремесла (кравцям і кушнірям) заложити спільно укупі цех і бути у ньому цехмистром Харьковському обивателю Демьяну Давидову з тим, щоб він із своєю цеховою братією мав суд у ділах сього ремесла по стародавніх звичаях, як се бувало у них вже й раніше. Судитися вони повинні були на підставі тих артикулів, котрі у них раніше були написані і ні в чому од них не одхилятися. Але суд їх не міг торкатися до карних діл. Більш усього ж вони повинні пеклуватися про прикрасу церков Божих. А в погонщики їх не велено було висилати до царського указа“. Ся грамота була написана у Харькові у 1671 році і на неї воєвода зробив такий припис: „бути в цеху до указа, усяку городову государеву службу служити, податки платити справно, цехмистру в суди і росправу (по карних ділах) не входити, а про усякі діла давати звістки воєводі". З сієї грамоти видко, що: 1) цехи Слобожанщини були міцно звьязані, як се було і в Гетьманщині, з брацтвами, 2) вони були як в містах, так і по повітхах. себ то містечках і по селах, 3) цехмистр разом із цеховими братчиками мав право судити в цехових справах свого ремесла, окрім діл карних, 4) сей суд (а значить і цехи) істнував вже давно,—куди раніше 1671 року на під¬ ставі стародавніх звичаїв або як то кажуть „звичаєвого права" і 5) судити вони мусили по писаних артикулах, можливо по екстрактах з мійського Майдебурського права, котрі примі- шовалися у Гетьманщині. Се моя гадка, але вона має під собою де яку основу. У 1685 році у Харькові було 5 цехів з цехмистрами, імення котрих ми тільки що зазначили. У цехах дуже яскраво виявилася „старочеркасская обьїкность" слобожан, бо й вони трималися більш усього на стародавніх 113 І звичаях, а не на писаному установчому праві і та грамота, котру ми тілько що виложили, стверджує те, що було вже у народньому житті. Але головним станом були все ж таки козаки. Вони поділялися на виборних козаків або компанейцев і на підпо- мошників їх. У початку XVIII ст. вийшов приказ набрати козаків компанейців, а у поміч їм підпомошників їх. Перші повинні були сами нести війскову службу, а другі допомагати їм грішми чи харчем; таких було по 2, 3, 4, чолов., або 5, 6, і 8 біднійших з них. Старшина теж мала по 6, 10 або 20 чол. Виборним козакам підпомошники допомагали провіантом та грішми на покупку коней, амуниції, одежі (убрання), рушниць і на усяку війскову потребу, але тільки для дальньої служби не на кожний рік. Окрім того підпомошники давали провіант і фураж армейським полкам, достачали хури і приймали участь У роботах за для держави; иньші замісць грошової підпомоги й провіанта працювали на старшину—возили їй сіно а дрова були у неї погоничами. З підпомошніків вибірали і компа- І нейців. Так було установлено по документу 1726 р. Надруко¬ ваний мною „Екстракт о Слободскихі) полках" підтримує сю звістку і відносить сю установу на 1700 рік. В 1700 році, говориться там, по жалованних грамотах з Розряду велено в Слободських полках бути: у Сумському 1230, в Охтирському 820, в Харьковському 850, в Ізюмському 250, в Острогожському 350, всього 3500 козаків і вони вибрані з козаків і з міщан і записані в книгах котрі потім були одіслані в Розряд Білгорода в 1700 році князем Я. Ф. Долгоруким. А решті козаків велено помагати отим виборним козакам в службі і положено на них подпомогу по їх українському звичаю, так І щоб ті виборні козаки тією підпомогою були озброєні і в походах запасами забезпечені і недостатків у них ніяких не було./А грошей, що було положено в 1697 р. по карбованцю на чоловіка, не брати і окрім тієї кінної служби нікуди їх на служби не посилати і тягарів і хур у них без указу і без грамот з Розряду нікому не брати. Далі в „Екстракті" говориться, що немає звісток про те, скільки було у кожноиу полку козаків — компанейців до 1700 року. Тут маємо цікаву звістку про український звичай в улаштованню козачої служби; звертає на [себе нашу увагу й те, що у 1697 році був положений, але у 1700 р. скасований оклад в один карбованець з каждого. Підпомошників повинно було бути в п’ятеро—шестеро разів більше, ніж компанейцев. Компанейці або виборні козаки нага¬ дують нам реєстрових українських козаків за часів Польщі. Се була немов козацька аристократія. І справді хоч усякий з підпомошників і міщан міг зробитися компанейцем, бо компа- 114 нейці й комплектувалися з сих двох станів, але для того, щоб служити у конних компанейцях і виступати у походи, треба було мати де-який достаток. Харьковский полковник Хведір Донець у 1705 році записав усіх міщан міста Харькова у козаки —одніх у компанейці, других у їх підпомошники. Воє¬ вода подав звістку про се в Розряд і додавав, що тепер нікому буде виповняти тих відбуткив, яки колись несли „черкаси городовой службьі", себ то міщане. Що міщане охоче перейшли в козаки —се свідчить, що їх міщанські відбутки справді були тяжкі. З другого боку міщане таким побитом визволялися від воєводського присуду, котрий для них був завжди тяжким. Воєвода ж через те лишився майже совсім без підлеглих йому людей, бо у Харькові тоді було усього 177 великоро¬ сійських служилих людей (39 рейтар, 46 салдат і 92 чол. дітей боярських городової служби) і то частина їх була виб¬ рана у драгуни, иньші розійшлися, а деякі поумірали. Не дивно, що, при таких обставинах, можливо було поставити питання про скасування воєводської влади у Харькові, що й було зроблено у 1706 році. Поспільство, яко окремий стан у Слобожанщині, ми бачимо з самого початку її заселення. У Суджу, наприклад, прийшли разом козаки (62 чол., дітей їх, родичів 66, усього 128 чол.) міщане (105, дітей і родичів 114, усього 219) і „пашенние мужики" —себ то посполіти (533 чол., дітей і родичів 50, усього 1043). 1 прийшли вони із 102 місць правобережної, лівобережної и слободської України—більш усього з Прилук, Ніженя, Конотопа, Ичні, Ромна, Гадяча. Вони оселилися у Суджі, яко вільне поспільство, незалежне ні од яких держав¬ ців. Так було і в иньших місцях, се були вільні посполіти. Але частіше поспільство селилося на землях державців-і тоді се були їх піддані. Походження таких панських сел, деревень та хуторів зв’язано з заселенням Слобожанщини. Панами—державцями були з одного боку козацкі старшини, а з другого пізніше — російське та чужоземне дворянство. Треба одначе до сього додати, що такі слободи з пі дд аними були і у козаків, але у них було більш хуторів, з котрих потім виросли слободи. З першого погляду здається дивно, як то могли з’явитися панські слободи з підданими, коли кожний переселенець міг зробитися зовсім вільним козаком і земельним власником. Але се залежало від того, що козацький стан, особливо козаків компанейців, потрібовував великого достатку. З другого боку державці давали своїм слобожанам усякі вільготи на якийсь там час—на так звані урочні літа, тоб то робили теж саме, що і центральний уряд, котрий давав вільготи на 10—15 років. В козаки трудно було вписатися 115 безсемейному або малосемейному переселенцеві, котрий прийшов у Слобожанщину без худоби і грошей. Ті, що були посполітими у правобережжі, йшли на сі панські слободи, бо не хтіли міняти плуга на шаблю, свого звичайного діла на нове трудне і одповідальне. Державці ж, особливо з початку, не вимагали дуже великих зборів та податків з підданих і давали їм за їх послушенсьтво багато земель та угодів, бо був тоді безмір¬ ний земельний простор і земля буля дешева, а робочих рук, щоб її обробляти, було дуже мало. От де-кілька звісток про походження державських слобід. Слобідка Артемівка була осажена відомим нам полковником Іваном Сірком в дачах Мерехвянської сотні на р. Мерехві на пол¬ ковій землі в двох верстах од Мерехві; він поселив тут 20 дворів вільних „черкас", занявши ліса версти на 3. Сю слобідку Сірко отдав свойому зятеві Мерехвянському сотнику 1.1. Сербину увіно за дочкою. Харьківский полковник Г. Донець мав на р. Удах деревню з державським подвірьям, хазяйством, челядью—себ то прислужниками і підданими; була у нього ще слобідка Водолажка теж з українським населенням. Мурахвянський мешканець Микита Уманець мав у 6 верстах од Мурахви село Микитівну, де було до 100 дворів. У Охтирському ж полку було дуже велике село Рясне або Давидово, у котрому було біліле 400 дворів. Воно належало до полковника Миколая Матвієва (його було вбито під Чигирином), а потім воно перейшло до жінки його, котра проживала в Богодухові. От сі всі оселі були засновані у XVII столітті. Небіж гетьмана Самойловича Галиць¬ кий полковник Михайло Васильєв осадив у Сумському полку на землях Лебединських слободу Михайлівну і за неї була дуже довга позва між полковником і Лебединьцями. Лебединьці про се писали так: „а він Михайло у тім селі город збудував без государева указу і в тому селі у нього Михайла поселено чоловік 800 і більше і на государеву службу нікуди не ходять, окрім того що на нього полковника працюють і тим селом їм, адебединцям, у землях і в лісах і у всяких угодах тісноту и розор роблять великий, а вони лебединці на його государевій службі в полках бувають повсякчасно з переміною, а жити їм нічим. А озерами, де ловили вони рибу, він Михайло заволо¬ дів і ліси повирубав, і з тих риболовлей і з усяких угод їх вигоняють і бьють і грабують неводи і коней пооднімали і володіти їм у тіх урочищах нічим не дають; щоб великий государь пожалував їх—полковникові Галицькому земель їх і сінних покосів однімати у них заборонив". Сей документ дуже гарно поясняє нам, через що поспільство йшло на слободи у підданство козацьких старшин, а не записувалося у козаки— за таким вельможним паном, як Гадяцький полковник та ще й гетьманський небіж, їм жилося, звісно, зпочатку, поки ще не вийшли урочні літа, безпешніше, ніж Лебединським козакам, котрим вони не давали користуваться їх козацькими угодами хоч права їх стверждені були царськими грамотами. Цікаво, що тут державцею являється полковник гетьманського регименту Старшина у Гетьманщині давно вже почала заселяти прихожими підданними свої слободи, Гадяцький полковник зробив тільки пробу заселення у Слобожанщині і, як бачимо, вельми удачливу, щасливу, бо слободськр-українська старшина робила теж саме і трудно було найти Лебединьцям справедливу управу на Гадяцького полковника серед своєї козацької старшини, особливо на небожа гетьманового. Гетьман і сам, нівроку, широко займався придбаннєм грунтів та послуговував у сьому ділі й родичам. Сам пан полковник Гадяцький казав, що дістав у Лебединському повіті собі „помістье" од царя Олексія у 1676 році, призвав туди українських слобожан і населив ними Михайлівну. А Лебединський сотник Супрун заняв ліс і угоди. Далі одначе виявилося, що до нього перейшли українські переселеньці з Задніпрянщини, котрі раніше жили у тутешніх пушкарів без дозволу царя. Гетьман Самойлович заступився за свого небожа перед центральним московським урядом і писав, що його небож поселився двором на своій „помістній" землі і осадив село з дозволу Білгородського воєводи княз Г. Г. Ромодановського і ойго, гетьмана, і заселив його українськими поселенцями; тепер він прохав у царя для свого небожа жалованної „вотчинної" грамоти. Вотчинна грамота на вікі вічниї ствердила би володіння Гадяцького полковника і про такі грамоти завжди побивалися українські старшини, Гетьман хоч і зробив вказівку на те, що й він дав дозвіл на осаду села, але він ніякої влади у Слобожанщині не мав і такого дозволу давати не міг; тим то і хотів він усе покрити царською вотчинною грамотою, хоча се „помістье" не було ні дідівщиную, пі навіть батьківщиною сього пана власника, бо його батько й маги тільки проживали у Лебедині, але сієї маєтности там не мали. У XVIII ст. вийшов указ мати дозвіл на осажування слобід і без сього й володіння не почи¬ талося правним. Очевисто, що явилася потреба уладнати се діло по закону. І справді у Білопольскій сотні Сумського полка у дер. Павлівці, у селах Кризі та Ворожбі поселилося без дозволу 10 великоросійських поміщікив і призвали на свої землі і поселили 53 двора українців —слобожан; українці мали тоді вільний перехід з одного місця на друге, якого не мало великоросійське поспільство (крестьянство). Сі слобожане прийшли у Сумський полк з малоросійських і задніпрянських міст та містечок, записалися у козакі, але по убожеству свойому 117 могли нести козачої служби і пішли у кріпаки до Біло- польськіх поміщиків. 1 як виявилося, що поміщики були „великоросійської породи “ і не мали права ні на землі, ні на заселення, їх виселено, а кріпаків-українців у них одібрано повернуто у козаки та міщане. Се діялося у І 682 р. У XVIII столітті державці, щоб затвердити за собою землі й підданих, Орали листи на дозвіл їх осажувати. У 1737 році капітан Бульський прохав установчу комисію Слободських полків дозволити йому поселити на своїх землях і угодах слобідку у 100 чолов. українців „щоб повнити службу і мати робочіх для млина і винниці. Се було дозволено йому, аби тільки у нього не вийшло з-за сього з ким суперечки. Цікаво, що слобідка заселялася не тільки для того, щоб підтримати "службу, але й за для того щоб підтримати хазяйство—не хліборобство, а промисли —млин та винницю. Цікаво, що се був капітан, значить служба його була не в Слободських козацьких полках, а в армейських. Як появилися у Слобожан¬ щині слободи з підданими українцями не у Слободської україн¬ ської старшини, а у великоросійських штатських та військових урядників, може показати закликання на слободу сенатора і генерал-майора Тараканова. Він писав, що йому незабаром од¬ ведуть землю і на сю землю запрошував слобожан у підданство, „Вільні черкаси, писав він, можуть приходити туди без усякої опаски заздалегідь і на річці Калитві, де була станиця Дьогтева, в належному місці, в гирлі річки Липової за лугом лісом селитися містечком гарними прямими вулицями і меж річок у самому кутку залишати місця, деб можливо було зро¬ бити кріпость, а перед кріпостью щоб залишили місце по обидва боки сажнів по 100, де повинна бути збудована церква і комори за для торгу; а подвірья щоб займали не великі — довжиною по 20, а в поперек по 15 сажнів, бо в степах треба жити тісніше; а вільготи дається на 3 роки; а як людей збе- оеться доволі, тоді за порадою кращих і взагалі за згодою усіх тієї слободи людей буде положений легкий чинш, як і у инь- ших слобожан ведеться, а панщини ніякої не буде; усі млини мусять бути панськими, а займати їх й поправляти їх треба буде усією слободою; шинкам бути посполітих людей й панським; суди судити отаману з кращими людьми по укра¬ їнському звичаю; осадчому бути Михайлу Тимохвієву Семен- цову, Якову Романову і Бакаю, а як осадчим, так і отаманам і єсаулам і усім посполітим людям захожих людей роспиту- вати, щоб вони були вільні українці, щоб під личиною українця великоросіяне не проскочили, а великоруських людей і Дон¬ них козаків без пашпорта жадного не приймати і ні одного дня не держати; також хто з українців явиться злочинцем, 118 тих за се жерстбко карати і обібравши із слободи виси¬ лати; а як в слободі являться великоросійські біглі люди, або хоча і з українців, але злодії, за таких усією слободою платити штраф. Слободу сю найменувати Олексіевською". Сей призивний лист дуже цікавий, бо на таких бильш-менш умо- винах заселялися, очевисто, усі тодішні панські слободи. Відзначимо в ньому те, що сказано про три урочні літа і про дальший легкий чинш, як і в иньших слободах і про свій власний суд і обіцянку, що панщини й потім не буде. Тараканів хотів поселити велику слободу, а що вона повинна була стати на дикому полю, він замірився збудовати там кріпость. Одначе слобода недовго істнувала, бо Валуйський приказний Селіванов нарізав землі Тараканову по 3000 чет¬ вертей у всіх трьох змінах без указу", за що його одшмагали канчуками й зіслали з земейством у Оренбург. Слободу скасо¬ вано, а підданних роспущено. Той же Тараканів здобув собі якось землю у стрільців міста Усерда, заснував сло¬ бідку Миколаєвську і, знаючи, що козаків і підпомошників у підданстві мати не можливо, скупив землі козаків і під¬ помошників деревні на Гридякіному колодязю (40 дворів), вигнав селян, а потім на їх землі і порожні подвірья викликав переселенців—українців, котрі й жили у підданстві за його сином і володіли сією козацькою землею; козаки ж мусили розійтися по усіх усюдах, а частиною в Бірюч (Острогожського полка). Бірючинських козаків він примусив силоміць поступитися сими землями і дати йому на них лист. Земля лишилася за ним, а потім перейшла і до його сина. Окрім Тараканова багато ще й иньших великоросійських офицерів та поміщиків оселили собі слободи на землях, котрі були нарізані козацьким товариствам. Сі землі були здобуті ріжними способами—спад¬ щиною, куплею, проміном, грабунком. На сьому питанню ми спинимося далі в розділі про володіння землею. Тепер же на зразок приведемо реєстр поміщиків державців Харьківського полка за 1722 рік: за Харьковським полковником Квіткою було 171 подвірья і 986 душ підданних, за полковим судією Квіткою 117 і 479, за полковим обозним Ковалевським— 65 і 397, за полковим осаулом Рубаном — 62 і 344, за колишнім Ізюмським полковником Захаржевським (Донцем) —13 і 63, за значним товаришом Охтирського полка Осіповим — 40 і 223, за удовою полковника Куліковського—60 і 210, за городиннім Голуховичем —23 і 141, за полковим отаманом Смородським- 4 і 8, за сотниками —230 і 1078, за підпрапорними—127 і 602, за козаками—8 і 24, за мапастирями—116 і 511, за попами— 27 і 156 і всього 1063 подвірья, і 5222 підданних. За великоросійськими і волошськими поміщиками у тому ж Харь- 119 ківському полку було у тім же 1722 році: за генералом Дашковим 681 появ, і 1797 душ, за полковником Абазою — 22 і 83, за полковником ІІІидловським--156 і 775, за копитаном і Іорноглазовим 9 і 18, за поручиком Крапоткиним 308 і 188-1, поручиком Стахоновим 19 душ, поручиком Биревим—5 і 21, ротмистром Душним—220 і 1141, ротмистром Жикни- 1 чером—16 і 55, ротмистром Стамбулом—27 і 223, усього 1444 подвірья і 6010 душ. З сих реєстрів видко, ІЦО ;за українською старшиною було вже меньше піддан- | них, ніж за великоросійськими та волошськими поміщи¬ ками, але державців українців було більше, ніж великоросіян та волохів. Між сими послідніми було 4 чоловіка магнатів, у котрих була велика сила підданпих - -се були: поручик князь ІКрапоткин, генер. Дашков, ротм. Дунін і полковник Шидловській; за сими 4 персонами було 5599 душ із 6010. Серед слободсько- [україкської старшини таких великих та багатих державців не було і серед них тільки визначалися двоє Квіток, Ковалевський, Рубай, Осипов, Куликовська, але з них єден тільки Квітка мав біля 1000 (986), а остатні меньш 500. У козаків було І зовсім мало підданих - тільки 24 чол. Куди більше було під¬ даних у попів, а за манастирями їх було тільки трохи меньше, •ніж за підпрапорними й на половину меньше ніж за сотниками. На жаль ми не знаємо, скільки підданих було тоді у иньших полках, а коли у одному Харьковському було 11232 чол., тоді в усіх пьяти полках їх буде мабуть у пьятеро або учетверо 'більше—се б то од 45 до 56 тисяч чоловік. Значить стан підданих посполітих у першій четверті XVIII ст. вже доволі 'поширився; збільшилося й число державців - старшин та |иньших панів—поміщиків. Тепер ми звернемо увагу на другу четверть XVIII ст. і подивимося, яка була численність ріжних станів у Слобожан¬ щині у 1732 році. Беремо сей рік через те, що маємо за сей рік перепис 4-х слободських полків Хрущова. Віна дає нам повний документальний матеріал про тодішнє соціальне стано¬ вище слободської України. З сього матеріалу, мною виданого, досі ще ніхто не користовався, окрім тільки тієї частини його, котра належить до міста Харькова. Усіх мешканців у Харь¬ ковському полку тоді було 37756 чол. мужск пола; в тому числі українців 36258 і великоросіян 1498; у Охтирському — 41186, у тому числі великоросів тільки 22 чол ; у Ізюмському — 81183 (115 великоросів); у Сумському—42931 (14 великоросів); у 4-х полках 153056 чол. муж. пола. Українці поділялися на такі стани/ 1) козаки виборні, або компанейці і їх підпомош- ники, 2) козачі підсусідки, 3) козача старшина, 4) поспільство або піддані, 5) цехові люди або ремесники, 6) духовенство, 7) великоросіяне та чужоземці. 120 Подивимося тепер, які стани були в тодішніх головних містах, містечках, селах та хуторах. Минемо поки що Харьків бо він виділявся серед иньших міст складом свого населення і про сей склад ми будемо оповідати у послідньому розділі У Охтирці було 4684 чол. Вони поділялися на такі стани: 1) полковой старшини з дітьми і робітниками 84 чол., рядових, виборних козаків —1254, козачих підпомошників 2827, сусідів і робітників у козаків 94, робітників на подвірьях 39, шинкарів з дітьми 8, робітників на подвірьях 193, підданних з дітьми і робітниками, попів, причта—132, учителів 4, в шпиталях 4, на табачній фабриці майстрів українців і велиісоросіян 43, У Сумах було 3818 чол. муж. пола: полкової старшини з дітьми і робітниками 115, козаків 610, сусідів у них 190, підпомошни¬ ків 2704, попів з причетниками 37, учителів 12, старців 13, шинкарів 26, робітників на подвірьях 98, великоросіян у своїх будинках 14. У Ізюмі було 1465 чол.: козацької старшини з дітьми і робітниками 84, козаків 249, сусідів у них 13, робіт¬ ників 175, підпомошників 782, попів з причетниками та робіт¬ никами 63, робітників на подвірьях козацької старшини 69, мельників 3, шинкарів 9, учителів 13, старців в шпиталях 13, ченців Святогорського і Змійовського манастирів 9, велико¬ росіян, котрі переписані з козаків в ландмиліцію 83. Чомусь ми не бачимо у жадному з сих полкових міст цехових ре- месників, але вони були мабуть у стані козачих підпомошників і у иньших станах, наприклад, робітників Звернемо тепер увагу на склад населення тодішніх сотенних міст, містечок та иньших осель. Ось, наприклад, містечко Вовче Харьковської сотні (тепер Вовчанськ): усього 221 чол.; сотенної старшини (сотник, підпрапорний, иисарь) з дітьми і робітниками—14, рядових козаків 114, сусідів у-них 6, робітників 5, підданних сотника 51, попів з причетниками 10, шинкарів 2, двірників, робітників, стадників, винників, мель¬ ників при хуторах 19. Підпомошників тут не було були тільки у козаків сусіди та робітники. Другу значну частину населення складали підданні сотника. Далі бачимо звичайні невеличкі стани робітників на хуторах і таке иньше. Сотенне містечко Соколів: сотенної старшини 15, козаків 174, сусідів у них 8, робітників 19, підпомошників 548, велико¬ росіян, котрі служать по грамотах 14, мельників 5, попів з причетниками і з робітниками 35, учителів 4, убогих у шпиталю 2, на хуторі хуторян 15, усього 839. Салтов (сотенне містечко): козаків 83, сусідів у них 3, робітників 21, підпошни- ків 409, робітників 4, попів з дяками—4; усього—524; се чисто українське сотенне містечко по складу своїх станів. А ось біля самого Харькова село Основа: козацьких підмошників 31, _! 2 !_ подвірья полковника Квітки з 4 двірниками підданних його 263, попів з причетниками 8, мельник 1, шинкарів 8 (у одному шинку). Тут одна половина села козацька, а друга панська, старшинська. А окрім козаків та поспільства тут жив тільки піп з церковним причтом та був панський будинок. Село Гаврилівка: там було 43 козаків, 103 підпомошників і троє з церковного причту,—се чисто козацьке село. А ось деревин Березовка сотника Ондрія Голуховича—в ній панський двір да 154 чол. підданих; се чисто панська поміщича оселя. Слободка Троіцька Аркадіевської пустині: манастирських двір¬ ників 3, підданих 120; се манастирська державська оселя з підданими українцями. Хутір Протопоповка підпрапорного Ос. Зашелевського — підданих 54, мельників і скотарів’' 7. Слобідка єрошевка полкового обозного Ковалевського—підданих 119. Маленький хутір Тарасовський Пересічанського сотника Ф. Ковалевського — 9 підданих у 3 дворах і 3 мельників у і дворі. От такими були по соціальному складу населення оселі на Слобожанщині. Виданий мною перепис слободських полків дає змогу обрахувати, скілько було у кожному полку усякого стану людей. Я обрахував числа по усіх полках і ось що вийшло: у Харьковському полку козаків 17644, із котрих 5871 виборних і 11773 їх підпомошників (не включаючи сюді їх сусідів та робітників), великоросіян, котрі служили по грамотах в козаках 186; великоросіян, котрі служили в козаках, але були яеречислені у ландміліцію у подушний оклад 1761, а підданих усяких державців —15322, не включаючи сюди робітників на хуторах та подвірьях. У Харькові були ще цехові та велико¬ російські купці й разночинці. У Охтирському полку було 7373 іозаків, 18195 підпомошників, 9162 підданих і 14 великоросіян, котрі служили в козаках. У Ізюмському полку—3550 козаків, 11423 підпомошників і 9280 підданих, 104 великоросіян, котрі служили у козаках і 11 переведених у ландміліцію. У Сумському нолку—3695 козаків, 13918 підпомошників і 18476 підданих. Усього в чотирьох полках було 20489 козаків, 55309 підпо- мошииків і 52240 підданих. Більш усього виборних козаків було |Охтирському полку, найменш у Ізюмському; більш усього під¬ помошників було у Охтирському полку, найменьш у Ізюмському, більш усього підданих у Сумському, найменьш—у Охтирському. Підданих у всіх 4-х полках—трохи меньше, ніж підпомошників, але далеко більше, ніж козаків. На кожний полк приходилося середнім ліком по 5122 козака, по 13825 підпомошників і по 13060 підданих. Сі числа дуже цікаві. Вони виявляють нам, чим була слободська Україна з соціального боку у другій четверті ХУІН століття. Се була на половину козацька країна, а'на половину вже поспільска, бо підданих у ній було тільки трішки меньше, ніж козаків. У одніх оселях козаки жили разом з поспільством, у других осібно. Панських сел, слобід та хуторів було вже дуже багато. Значить вже в ті часи зложився стан державців—панів, котрі володіли землями підданими і являли з себе той соціальний стан, з котрого витворилося потім слободсько українське дворянство. Володіла підданими одначе не одна українська старшина, духовенство і дехто з козаків (зовсім мало), а й великоросійські поміщики й волохи, і вони, як ми бачимо, у 1723 р. набрали дуже багато маетностей. Найбагатшими державцями й земельним! власниками у Слобожанщині із слободсько-українських старшин були Квітки, Донці-Захаржевські, Кондратьеви, Шидловські, Осипови, Голуховичи, Нестерови, Ковалевські, Черняки. Зашелевські, Куликовські, Лесевицькі, Надаржинські, Єфимови, ІІерекрестови, Карпови, ІІоливоди, Бугаевські, Боярські, Федо- рови, Бистрицькі, Данилевські, Леееневичи, Капустянські, Пештичі, Двигубські Сошальські, Картаві, Оемичеви. З велико росіян та волохів: кн. Крапоткін, Дунін, Дашкови, Безобразови, Матюшкини, Кантемири, Реткин, кн. Голіцин, кн. Юсупови, Кигичи; особливе місце займає Харьківська поміщиця вел. кн. Лизавета Петровна (потім цариця); з Гетьманщини—Полуботки, Лизогуби, Чарниші. Сей список дуже неповний, бо я брав тільки тих дер¬ жавців, котрі володили не менш, як сотнею підданих. Окрім того тут зовсім немає панів, котрі володили підданими в Осгрогожському полку, бо нема перепису сього полка Хрущова у 1732 році (може він і є, але його не знайшлося в архиві Харьківської Казенної Палати; а цікаво булоб його десь роешукати). Я видав реєстри колишньої слободсько-української стар¬ шини й иньших осіб, котрі мали пидданих, по всій слободсько- українській губ. у 1767 році, коли прийшлося слободсько- українському дворянству вибірати представників у Катеринську комисію для утворення нового уложення. Тоді й злаштували реєстр, у котрому показано, скільки хто мав за собою під¬ даних, Слободсько-українська губ. поділялася тоді на пьять провінцій, як колись було пьять Слободських полків; кожна провінція ділилася на комисарства, як колись полк на сотні. Сей реєстр показує нам, скільки з Слободськихполків у новій губернії залишилося власників землі і підданих, скільки сі власники мали пидданих. Із сих власників і утворилося слободсько- українське дворянство. Треба до сього додати, що де котрі з старшин зовсім не мали підданих, але яко старшини пріймали участь у сих дворянських виборах, хоча вони ще не були такими дворянами, якими були їх російскі товариші і змага¬ лися тільки, щоб їх записано було у російські дворянські книги. 123 Я не буду перелічувати усіх сіх дворянських фамилій— вони надруковані в моїх „Матеріалах", я тільки визначу серед них тих, котрі мали не меньш сотні підданих. У Харьківський провинції їх було 33 чол. *); в Ізюмській—40 2 ); у Охтир- ській—27 3 ); в Сумській —46 4 ); у Острогожській —12 5 ). У пьяти полках таких панів-державців, у котрих було *) Це були: підпрапорн. Картавий, Сек. м. Логачов, полк, есаул Ковалевський, ібшитований судія Ковалевській, підпр. Ковалевський, ад'ютант Ольховський. ад’ю- пат Харьк. гус. п. Ковалевський, абшитов. поручик Авксентьев, поручик й ком. Черняк, ген. граф Гендриков, жінка бриг. Каїїниста, полковниця фон-Циглерова, полк. Куликовський, полк, квартирмистр і підпрап. Бородаевський. сотник Авксеетьев, удова есаула Карпова, підполк. Полтева. майорша Шидловська, ген. граф Девієр, жінка ген. кн. Кантемира, вдова д. ст. сов. Спичинська, ген. кн. Кильдяшов. полков¬ ниця Квіткина. абшиг. сек. майор II. Щербинив, абш. сек. м. Дунін, абшит. копитан Звиборський, пор. Яків Квітка, прап. Гр. Квітка, полк, писарь Романовський, удова сотника Голуховичева, підпр. Квітка, Григорій Квітка. ? ) Абшит. ген. Мейер, майори: Заруднев і Кирилов, поручик В. ІІІидловський, Данилевський, Андреев, нрап. Скерлет, на службі майор Мечників, Заруднев; із юодсько-українських старшин—пор. Лісаневич, Сошальський, Капустянський, Іупчинов, вахмистр Зайцов, капрал Богуславський, полк, писарь Любицький, ком. Ьпустянський, сотники Бистрицький, Зимборський, судія Капустянський. полк. ірувжий Адамов, підпр. Дацький, абшит. ротм. Горожан, сотники: Іван Пештич, Вісочйн з братом підпрапорним. Ол. Сошальський, Іван Лященко, Д. Купчинов, удови: ■ бриг. Банческул, полк. Мерескул. підполк. Капустянськаго, вахм. 0. Петтича, піди. Іалковського. б. підполк. 0. Краснокутського, М. Милорадовича, бриг. Булацель, полк. Куликовський, підпр. Р. Картавий, удова Р. Шидловського, удова б. полк. М. [ояця-Захаржевського. 3 ) Сек. м. Ст. Лесевицький, жінка підпр. Негребицька (б. Надаржинська), ротм. їарпов, пор. і прап. Карпови, полк, суддя Карпов, вдова майора Надаржинська, підпр. І-Надаржинський, сек. м. Зворикін, жінка бунч. тов. А. Миклашевська. ком. М. Нахимов. пор кн. Дм. Кантемир, полк. ком. Охтирск. гус. п. ген. Подгоричані, прап. М. Иавлов, іВшйт. прап. Боярський, полк, обозний Ц. Боярський, удова пор. Осипова, полк, розвий ІІрил. полка Огронович, підпрап. Коновніцин, підп. М. Боярський, вд. ротм. ^Іесевицька, удова полк. Лесевицька, абшит. підп. Верещагін, пр. м. Хрущов, абшит. пор Хрущов, абш. пр. М. Абаза, копитан Смаковський, сотник Гадяцького полка Биковській, бунч. тов. Кобиляцький. Л 4 ) Абшит. ст. сов. ІПубський, абш. полк. Кондратьев, абш. сек. м. Анненков, І*бш. ротм. Савич, абш. суддя Рубанов, полк. Н. Донець-Захаржевська, прап. Р. Коп- дратьев, абш. пор. Кондратьев, сотн. Кондратьев, бунч. тов. Лизогуб, абш. коп. Анто- івв, абш. полк. ес. Подлесний, абш. полк. ес. Алферов. абш. сот. Подлесний, підпр. Кондратьев, надв. сов. Юдин. бунч. тов. Лізогуб. пор. И. Куколь-Яснопольський, прап. Ііодольськнй, кол. рег. Курський, абш. ес. Давидов, підпр. Давпдов, удова сотн. Рома, нова, жінка ст. сов. Бестужева, жінка полк. гр. фон-Волькенштейна, жінка сек. м. Бурова, абшит. полк. об. Савинов, абш. есаул Глуховцев, абш. пор. Алостол-Кигич, Ів, Романов, Ямпольський, підпр. Кондратьев, підпр. Апостол-Кигич, поміщик Апо- ■ТОл-Кигич, бунч. тов. В. Полуботок, вахм. Красяовський, абш. суддя Пустовойтов, соте. Романов, підпр. Штепин, ген. Аршеневський, кн. А. А. Голицин. духовник і 1 прот, Дубянський, сен. Я. Шаховський, полк. Полозов, кн. Шаховський. 5 ) Бриг. Ст. Ів. Тевяшов, полк. Бедряга, суддя Татарчуков, пор. Лисаневич, капрал, єршевскій, пор. Москалевков, полк, писарь Тимошенко, ротм. Сіверський, пор Тевяшов, підпр. Куликовський, сек. м. Лисаневич. 124 більше сотні підданих, було тільки 148; більш усього було їх у Сумській провинції, далі йшли — Ізюмська. Харьківська, Охтирська і Острогоясська. Але між ними були такі магнати, котрі мали по декілька тисяч під¬ даних. У Харьківській провиннії; гр. Гендрихов мав 1206 під¬ даних, полк. М. Куліковський —878, майорша ІИидловська— 1325, кн. Кантемирова— 643, Спичинська — 2131, Щербінін—1858; у Сумській: Кондратьев—5958, Анисимов (по жінці Кондратье- вой) —5071, Савич—709, сотн. Савич—1631, Лизогуб—708, Куколь-Яснопольський—622,Полуботок 1523, кн. Голіцин—4514, духовник цариці Дубянський—1792, кн. ІИаховський—797, фон-Волькенштейн—652; у Охтирській: Надаржинська—1315, Подгоричани—642, Осипова 1791, Коновницин—905, Абаза— 808; у Ізюмській: Захаржевська — 2614, Краснокутська —1283, ІИидловська—747, Данилевський 622, Заруднев—854, Сошаль- ський—605; у Острогожській: брігадір Тевяшов—2657, полк. Тевяшов—4256. Татарчуков 961, брошевський- 847. Усіх тих. котрих зачислили для виборів у комисію немов би то на правах дворян, було 602: 71 у Острогожській провінції, 127 у Харь¬ ківській, 149 у Ізюмській, 144 у Охтирській і ПІ у Сумській. Деякі з них зовсім не мали ні підданих, ні великоросійських кріпаків, ні навіть маетностей. Але з усіх них утворилося слободсько-українське дворянство. Його походження, як ми бачимо, було такеж саме, як і дворянства малоросійського— лівобережної України. Ріжниця була, здається, тільки у тім, що серед слободсько-українських дворян було трохи більш російських поміщиків, ніж серед малоросійських дворян тепе¬ рішньої Черниговської та Полтавської губ. Доси ми давали звістки про численність ріжних станів в Слобожанщині і про їх походження і зріст. Тепер нам треба звернути увагу на питання про усякі їх одбутки, бо від сих одбутків залежала і їх численність. Переходити з одного стану у другий ще було можливо, вільно: посполітий міг перейти в козаки, але не усякий мав спромогу одбувати козацькі одбутки, котрі потребували, щоб чоловік був досить заможним хазяїном або мав у себе робітників. Яка ж була військова служба у козаків? Козаки повинні були при потребі виступати в похід озброєними, содержуючи себе на свій власний кошт. Вони справді приймали участь у всіх походах, котрі ми бачимо у Російській державі в другій половині XVII і у першіх 65 роках XVIII ст.: у повстання геть¬ манів Виговського й Брюховецького, Орлика; у січах: з Турціею і Кримом. В царювання Феодора Олексієвича у 1677—1678 р., коли турки та татари обложили Чигирин, боронили його козаки Сумського й Охтирського полків на чолі а полковником 125 Давидовим; слободські козаки приймали участь в поході на Крим кн. Голіцина, в Озовських походах Петра (у Острогож- ському полку дома залишилися тільки старі та малі), в поході кн. Долгорукого на Перекоп. Полчане мусили достачати провіант та хури не тільки для себе, а й для російських .полків. Настала велика Шведсько-Російська війна—і в ній слобо¬ жане теж приняли участь. Карл XII спустошав Охтирщину і Петро Великий робив роспоряження про оборону Охтирки, Харькова і инших міст. Два роки тисяча слободських козаків на чолі з Харківським полковником Григорієм Семеновичем Квіткою •воювали в Персії. З 1709 по 1734 р. на зміну їм посилали нових. В царювання Анни Слободські козаки ходили у Литву під¬ гримувати Саксонського- курфюрста, котрий домагався польської корони; ходили вони і в Крим у 1736 році в походи Мініха, [там вони стратили багато козаків і старшини в січі при /Чорної Долині і повернулися додому тільки для того, щоб [знов іти оберегати гряницю од татар. У 1737 і 1738 роках їм було безмірно тяжко: для походу 1738 р. од їх вимагали — і од кожного з пьяти полків по 1000 чоловік з старшиною; (кожному козакові треба була дати амуніцію і по два належних [коня, провіанта на 5 місяців з хурами і погоничами, проводарів на байдаках по Дніпру і на Тор, 12000 волових хур. Окрім того слобожане повинні були годувати російскі полки на зімових штирях, давати провіант і фураж. Все те слобожане повинні були вистачати під пострахом тяжкої кари—навіть смерти. 'Укупі з сим слобожане мусили скомплектувати і содержувати і з своїх же козаків драгунський полк. Слобожане тоді тисячами почали переселятися на Дін і в иньші місця. У 1739 році слободських козаків погнали у Молдавський поход. У 1746 році в царювання Лизавети Петровни їм треба було виступити в поход за гряницю Росії і приняти участь у боротьбі за Австрійську спадщину, підтримуючи право Марії Терезії; до сього діла у них було стільки інтересу, скільки до позаторішнього снігу, а у 1757 році вони билися біля Грос Егернсдорфа проти Фридриха Пруського і поверталися додому ледве не пішки, загубивши од недостачи корму всіх своїх коней. Се була справжня імперіалістична політика, од котрої дуже солоно приходилося слобожанам. Окрім сих походів слободські козаки знемогали і тратили сили у так званих „командіраціях". Козаків почали засилати вже не тільки воювати, але й на усяі землянкі роботи, яко простих робітників. У 1697 році їх вислано, щоб поновити Кизикерменську кріпость, аз 1719 року їх почали вйсилати на „канальні роботи"—себ то проводити Ладожський канал. З кожних семи дворів брали по одному робітнику. Замісць козацької зброї слобожане мусили брати з 126 собою тепер заступи, лопати та сокири. У Петербурзі їм вила і " Р °. в,ант '. а повинн^були оплатити* по ^ - их 3 ? МЛ1,ВІВ звірмн що на се діло я гроші-? велися жГіт Д 3 М1СЯЦШ 3 кожш,х 6 дворів Канальні роботи татарські напали Р „ У ' 3 Г ЩШШ «“божаи не менш, ніг піс„я Р про їя»у И кГльГробГу: Ка3аЛИ РаНІШЄ ' ° СЬ Ой ви хлопці, прекрасні молодці, Та де ваші рушниці? А наші рушниці в пана на столиці, Ми молоди! сидимо в темниці Ой ви хлопці, прекрасні молодці, Та деж ваші жупани? А наші жупани поносили пани, Нас молодих забили в кайдани! Ой дали нам хлопцям широкі лоиатп Да послали хлопця молодого Да канави копати Ой летів ворон да із чужих сторон, Да літаючи кряче, Ой сидить хлопець та над канавою] Та жалісно плаче. Ой летів ворон та із чужих стороя Да летачи в гору крикнув — Ще ж •бо я хлопець, хлопець моло¬ денький Ой тутечки не привикнув! Ой продай же, тату, та воронії коні | Да викупи мене, хлопця молодого Із темної неволі. Ох не буду, сину, коней продавати, Ой не буду тебе, хлопця молодого, Із неволі викупляти. статкн! <Щ я И ті’ И п, УЛН 0Д Суворого климата, од хвороб та недо- котрі вони муеипи ЛПШИЛИСЯ Д0Ма ’ знищ У вали ся од тих зборів, коїрі вони мусили на них вистачати Мерло людей на їт вмерло Т 2вО К корків"""/ ЇЙГ" баГаТ0: У ° ДН0МУ ТІЛЬКИ 1721 Р° ЦІ .. г „ “ козаків. У 1728 році посилали козаків V Попрію У Бахмут™ 17 зТпш!і >ЛІ ІІ0Чалися ,х .командірації- у Саратов! гатки И 'де°були К б °олоТ Р^нм'вадЛага” д ія Юйськя Гс™ п ’ Пр0клада ™. ШИ Р0КІ дороги і мостити н . . Полчане повинні були достачити з 10 лвопін • О одному робітнику, на кожних ю робітників дати одну хупу * ™ її "° Л0ВІК ЩЄ й 3 в оламв. Д Вонн Д повинні 5“ *г 3 С ° б0Ю на Г Р И м1 сяці провіанту, сокири лопати боп ’ Т Г ГІ0СИТИ в них землю, зброю, навіть гармати щоб боронитися од татар Будувалася ли.іія і в 1732 і у 1733 п на^лГсГ^ГтС од Гї козаків, котрі РОВИ ік,щта 1 ,? Л ? б Т НЄ 1 Д спек0ю горячого 'онця копали і залишалися не зжатими™ удували кршости ’ їх власні ниви 127 „Посіяли, поорали, каже пісня, да нікому жати: пішли наші козаченьки линію копати". „їхав козак на линію—та й вельми надувся; іде козак із линії-як лихо зігнувся", каже друга пісня, зложена у Гетьманщині про линейну роботу козаків лівобережжа. Зімою було холодно, а літом треба було готувати новий наряд людей та провіант на линію. Линію збудовали, але і після того „командірації" на неї не переводилися; треба було ії захищати і поновляти. І ось ті козаки, котрих туди силоміць висилали, утікали з дороги, утікали з самої ненависної їм линії. Недивно, що випали такі нещасливі роки, коли більшість козаків була у розгоні. З Петра Великого служба козаків зро¬ билася занадто суворою. У літку, коли починалися жнива та косовиця, треба було одбувати „компаменти" — військові збори. У царювання Анни з полків виділили регулярні роти, в котрих була вже справжня армейська муштра, а потім і регулярний гусарський полк; регулярному строю почали навчати і усіх козаків все те віддаляло козака—хазяїна і землероба від його хазяйства, з котрого він жив і содержував своє семейство. Козак не почував себе вільним навіть у своій власній хаті, бо там проживав у нього „консістент" —квати- рант—москаль якого-небудь регулярного армейського полка. Козакам приходилося не тільки тіснитися в своїх помешканнях для консістентів, але й вистачати їм провіант та фураж. Усі тітяжарі несли й виборні козаки і підпомошники і їх підсусідки. Підпомошники або міщане, инакше козаки городової служби теж несли великі одбутки: харьківскі міщане мусили давати дьоготь, смолу, пеньку, полотно, вози й колеса, хомути, сідла й таке иньше, возили у Білгород лубки, давали хури для перевозки. Майстри з міщан—ковалі, кравці, чоботарі, теслі, ткачі—посилалися в полки та в міста для усякої роботи; годували коней і возили для них у Білгород фураж; з них брали людей на варту у місті. Вони повинні були содержу- вати як слід і поновляти кріпость і наймати вартових і воротників (коло воріт). По царській жалованній грамоті 1700 року замісць збору по карбованцю підпомошники повинні були давати підпомогу виборним козакам—компанейцям, між котрими їх і поділили, щоб ті виборні козаки тою їх підпо¬ могою були озброєні, мали коней у походах й запасами укон¬ тентовані. Підпомошники помагали виборним козакам грішми для покупки коней, зброї, сідел, одежі. Сих видач тоді не записувалося. Між старшинами підпомошники у Харьковському полку росписувалися так: судді, есаулові, ротмистрові, полко¬ вому писареві, городничому визначалося по 10 дворів, підпра- порним по два двора; Люботинському сотнику 25. У Сумському 128 полку: полковникові Осипову куренних 55, полковому судді—15, сотникам от 5 до 15. У Ізюмському— полковому обозному—11 судді—10, сотникам по—10. У Острогожському—обозному —10, есаул ові—14, судді— 15, писареві — 10, осадчому— 12, усього 1818 дворів і 6723 чол. Підпомошники були росписані по полках так: у Харьківському полку 227 дворів і 1202 душі, у Сумському— 333 дв. і 1492 душі, у Охгирському—616 дв. і 2029 душ, у Ізюмському—322 дв. і 1202 душі, у Острогожському—320 дв. і 959 душ. Після реформи кн. ІІІаховського у Харьковскому 1 полку було положено: полковникові 15 дворів, полковому обоз¬ ному 7, судді і старшому есаулові по 6, ротмистрові 5, молод¬ шому есаулові 4, писарям, хорунжому і сотникам —3 двори. Сотенній старшіні давалися підпомошники по списку зладже¬ ному полковником. Давалися підпомошники офіцерам і навіть простим драгунам регулярної роти. Офіцерам давали більш заможних підпомошників, котрих примушували до підданства і до робот, а не до козацької підпомоги. Коли регулярна рота була скасована, підпомошники були росписані поміж виборних козаків. У такі приватні роботи, немов справжніх підданих, оддавали підпомошників і козацькій старшині. Ротмистр Харьківського полка Нестеров посилав козаків первої сотні у свої партикулярні посилки, а підпомошників сих козаків примушував до своїх партикулярних робіт і се робив 10 років. Один з них, ткач Турченко, мусив виробляти на ротмистра полотно безденежно і навіть на своїх харчах, а коли одмовлявся, приходили за ним козаки від ротмистра. били й забірали його на роботу. Иньші робили земляні роботи, жали хліб і громадили, копали й пололи на його огородах, косили сіно, возили на своїх хурах хворост, так що не мали часу працювати на свою власну користь. Швець Цибуля мусив робити для ротмистра чоботи й черевики. Слюсарь Павло повинен був робити й чинити йому ножі, замки, рушниці, скрині, крючки до дверей і вікон, а коли одмовлявся, його били кіями і держали у тюрязі під калавуром. Такоїж приватної роботи домагався Нестеров і від инших підпомошників, котрі через те не могли одбувати служби й знищилися у свойому домашньому хазяйстві. 6. ІЦербінін, як ми побачимо далі, скасовуючи козаччину, покликався на безладдя у відносинах підпомошників і козаків. Підпомошники не тільки давали підпомогу козакам, але не рідко й заміняли їх у походах. Для поповнення козацького компута перш усього зверталися до козацьких родичів та свояків, а потім і до підпомошників. Посилали підпомошників і у всякі командірації замісць вибор¬ них козаків, але вони йшли туди иноді без зброї, бо справді краще володіли ралом, ніж шаблюкою. Тих підпомошників, котрих командіровали для захисту Славьяно-Сербії, тамошні сербські офицери—поміщики повертали немов у кріпаків, примушували їх обробляти для себе землю, орати її, засівати, косити сіно й хліб, одбірали у них провіант; підпомошники утікали, але на їх місце треба було присилати нових. Городова служба теж була нелегка. Треба було содержувати та поновляти кріпость; і в сьому мусило мати участь усе населення окрім старшин, виборних Краків та духовенства, а допомагали сотняне усієї округи і панські піддані. Після пожару Харьківської кріпости, наприклад, у 1732 році, її треба ■було будувати немов з початку і для сього треба було мати 1000 робітників—і то в літку, в косовицю та в жнива; при¬ ходило менш, ніж треба було, а ті, що приходили, розбігалися. Теж було і у 1748 році. І не дивлючись на великі тяжарі, поновили Харьківську кріпость дуже погано, так що приходилося знову її поновляти. Так було і в инших містах і навіть містечках, де були кріпости, а вони, як ми знаємо, були у багатьох із них. І усюди се була натуральна повинність, котра завжди буває дуже тяжкою. До городової служби належала теж мостова повинність—будівля та поправа мостів та пере¬ возів на річках; у сьому приймали участь теж усі сотняне. [У Харькові був один тільки великий міст на р. Лопані, але і він був деревьяний. На р. Харькові були дві гатки, а коли весною їх проривало, люди перевозилися на поромі. У 1749 році міст на Лопані був такий старий, що їздити по ньому було зовсім неможливо, та й піші теж боялися ходити по ньому. Повітові люди й козаки не хотіли везти дерева, бо дерево зтрачувалося на приватні будівлі; не їхали будувати ті частини моста, котрі випадали на їх долю. Треба було будувати та поправляти полкові й сотенні ратуші й иньші будинки. Треба було відбувати й натуральні поліцейські обовьязки, що до пожарів. Занадто тяжкими відбутками були постойна та поштова повинности. Навіть ті регулярні війська, котрі тільки проходили через городи, робили великі утиски їх мешканцям—грабували людей, брали провіант та фураж, били козаків. Зі Шведської баталії, з 1710 року слободські полки зробилися постійною винтер кватирою регуляр¬ них військ, котрі брали усе, що ім було потрібно, без записів. Один Харьківський полк у 1712 році мусив содержувати три армейських регулярних. Вони забірали провіант без усякої справедливости, що у кого знаходили; через те багато козаків знищилося і покидало свої оселі. За 37 днів населення вистачило 1025 четвертей хліба, 477 четвертей борошна, 429 пудів сіна, 61 кінську і 483 волові хури. Окрім регулярних полків слобо¬ жанам приходилося содержувати ще й Волошського господаря 130 Кантемира з його боярами і жолнірами, коли він оселився після Прутського походу Петра, у Харькові і полупив праві збірати фураж та провіант і по росписанію, і чого забажає забірали послідне у старшин та козаків Харьківського полка видавалися укази та інструкції, щоб сю тяжку повиннім! зробити принаймні більш справедливою та рівною: одногі пішого повинні були содержувати 36 чол. мужск. полу, а одногі кавалериста 50. Зімою постояльці проживали у слобожан а літком перебіралися у лагері й полупали гроші на життя з населення. Для збору сих так званіх „порцій та рацій" з підда¬ них назначали великоросійскіх дворян. З кождих 50 чол. підпо- мошниківта підсусідків платилося по 1-й порції та по 2 рації, а грішми це виходило по 18 3 /4 коп., з підданих по 21 коп. У часи Кримських походів Харьків зробився „гоф-квартирою" дія високого генералітету і війска. У 1736 році через се слобо¬ жанам було заборонено продавати заграницю хліб, горілку й рогату худобу. Разом з малоросійскими полками слободські повинні були вистачити 100.000 четверт. муки і 50.000 четвертей вівса та одвезти їх у Крим, а також дати 1000 волів „за платню', але коли слобожанам приходилося потім згадувати про сю платню, вони мусили згадувати свою ж таки пословицю: „казав пан кожух дам, та й слово його тепле". Народня пісня так згадує про погоничів—козаків, посполітих та чумаків V' Кримських походах. „Ой по горахь сніги лежать, По долинах води стоять, А по шляхах маки цвітуть; Тож не маки червоненькі, і 1 чумаки молоденькі, Битим шляхом у Крим ідуть Гомін, гомін по діброві, Туман поле покриває, Мати сина прикликає: » Вернись, сину, до домоньку, Змию тобі головоньку*! Ізмий, мамо, сама собі, Або моїй рідній сестрі: Міні змиють дрібні дощі, А росчешуть густі терни. А висушить ясне сонце, А роскудить буйний вітер! Пішов чумак співаючи, Стара мати ридаючи. . 1739 році одному Харьківскому полку треба було вдо¬ вольняти провіантом та фуражом 5 полків з їх штабом, половину без усякої платні, а другу- половину по квитках. А тоді й самому населенню нічого було їсти: хліба не уродило, а постої, командірацп повитрусили усі колишні запаси, які у кого були іколи ще не було трудніще Слободським полкам. Мабуть тоді, провожаючи військо ген. Лассі у поход, украінський юмо- р ста зложив от таку віршу: „москалики—соколики: поїли наші волики, а, як вернитесь здорові, поїсте’й корови" Вида¬ валися укази »обт> уравнительности" постою, але на ділі 131 ставили москалів постояльців навіть у таких персон, у яких їм жити зовсим було не положено, на приклад, у духовенства. Іобачив на останок сам центральний російскій уряд, що у Слобідчині наступає голод, тоді ослобонили слобожан на один рік від постачання фуража та провіанта на армейські полки. Коли воцарилася цариця Лизавета, вонав идала особливий указ, щоб внести в се діло хоч який небудь порядок та справедливість, а скарг—суплік було подано тоді слобожанами стільки, що іприйшлося для розбору їх утворити особливу комисію. Але порції та рації не були скасовані і, як і перше, приходилося давати їх на консістентів; не без того щоб і тепер не роби¬ лися утиски слобожанам. Повинні були слобожане одбувати і поштовий одбуток. Екстракт о слободських полках свідчить, що козаки й підпо- мошники у всіх полках, окрім Острогожського, робили грошову складку- купували коней, наймали поштарів, давали їм провіант і фураж. Генерали та командіри брали поштарів з прогонами, а то й без них, а як не було коней на пошті, то брали й обивательских коней та поштарів, а коли їм не давали, били людей і брали силоміць, од чого робилися селянам великі тяжарі і вони дуже нищилися. Так було до’ 1732 року, і’ Слободських полках було тоді 284 поштових коней, 113 пош¬ тарів, на котрих ішло 2788 і /г карб , окрім провіанта та фуража, якого виходило дуже багато. У 1734 році заведені були у Слободських полках регулярні пошти, спочатку без прогонів, а потім тільки за прогони. Участь у сьому одбуткові мусили прпняти й державці маетностей. При цариці Лизаветі поштова натуральна повинність була скасована і пошту содержували приватні поштодержателі, на особливих умовах. Але кошти вистачали на се діло усеж таки козацькі підсусідки, підпо- мошники та панські піддані. Козацькі підпомошники та піддані повинні були давати грошові внески й хлібні одбутки, щоб содержувати місцьовий полковий уряд. З екстракти о Слободських полках видко, що до іармейскої реформи кн. Шаховського сі збори йшли на полкових, сотенних, канцелярських і ратушних писарів, на полкових осаулів, хорунжих, військову музику, на степових граничних вартових, пушкарів, полкових кінних вартових, полкових попів з дяками, ратушних вартових, городничих, цілюриків, коновалів, на канцелярскі та ратушні трати. Видавалося борошно, пшоно, овес, сухарі і сіль. Коли утворилася .комисія учрежденія слободско-українських полків", її теж ірийшлося содержувати на сей же кошт; прийшлося також додавати з нього й драгунам регулярних рот і то з. немалими утисками, а потім гусарському полку; для сього наложили 132 нові збори на підпомошників в 22 ] /г коп., а на підданих в 19 3 Д коп. З підпомошників та підданих збіралися окрім того гроші на регулярні полкі, котрі мали кватирі у Слободчині— по 18 коп. з підпомошників і по 21 коп. з підданих (з ревиз-; ської душі). Платили й козачі свойственники десятикопійочний оклад. Се все були окладні збори. Але були й неокладні, наприклад, присуди (судебні пошлини), кінський збор, котрі збіралися полковою канцелярією. При грошових і хлібних зборах бували й утиски місцевого свого ж таки козацького уряду. У 1712 році Харьківська стар¬ шина й козацтво подали супліку на свого полковника Куди- ковського за те, що він їх посилав на партикулярні роботи й самовольно роспоряджався полковими зборами. Одбутки підданих. Тепер звернемо ще увагу на ті відбутки, котрі оддавали піддані своїм панам старшинам і усяким дер¬ жавцям. Звістки про сі одбутки ми беремо з перепису Слобод- ських полків Хрущова 1732 р. Піддані села Основи та деревні Верещаківки (під Харьковом) чиншу свойому панові полк. Квітці не платили, а одбували на нього усяку роботу — скільки днів на тиждень не сказано, мабуть через те, що се й не було визначено. Піддані сотника ІІетровського у м. Вовчому робили на нього по одному дню у тиждень: косили сіно, хліб, возили дрова і усяки иньши роботи робили Піддані підпрапорного Протасова у Тишках працювали по два дні на тиждень — орали та сіяли хліб, косили сіно, возили дрова, гатили гатки для млинів; з трьох млинів збірали на рік по 20 четвертей хліба. Піддані ІІротопопова у Церкунах працювали по одному дню у тиждень, а підпрапорного Попова ні чинша йому не давали, ні працювали на нього, а тільки проживали у куплених у нього подвірьях. У слободках міст: Деркачів піддані процювали по два дні; з 7 млинів ішло 60 четв. борошна; з двох винниць було доходу ЗО карб. Піддані Сумського полк. Осиповау с. Коротичі(44 дворів, 56 хат і 156 чол.) платили усі укупі 100 карб, чинша. Піддані Левандовського та Ковалевського у с. Песочині, котрі були осажені у 1720 році, не одбували ніяких робот, а піддані сотника у с. Хотомлі, котрі теж були поселені у 1720 році на купленій землі, робили на його по 2 дня у тиждень. Піддані полк. Донця-Захаржевського гатили греблю на млин, з млина йшло панові 100 четв. борошна. Піддані сотника Квітки, котрі поселені були у 1729 році на хуторі Дуванному, ніяких робот не робили, а тільки по приказу пана сотника возили йому дрова Піддані козака Попова у слобідці Борашевці працювали на нього одим тиждень на рік (косили сіно, гатили греблю на млин). Піддані судді Квітки на хут. Свічному косили 133 йому сіно. Піддані сотника Бульского на хуторі його біля Мерехви і Харьк. манастиря гатили греблю на млин; з млина [Бульский мав 20 четв. борошна, а манастирь 6 четв. Піддані [сотника Ковалевського на хут. Тарасовському ні чиншу не платили, ні робот не робили. Піддані Куряжського манастиря І на його хуторі ні чиншу не платили, ні робот не робили. [Піддані гор. Глуховича на хуторі Залютиному, котрий був поселений у 1730 рокі, робили по одному дню у тиждень. Піддані князя Крапоткина на хуторі його Гути працювали на його заводі, котрий давав йому на рік 200 карб, доходу. Піддані цесарівни Лизавети Петровни у селі Веселому працювали на неї по 2 дня (їх було 576 чол.). Піддані міст. Нової Водолаги та слобідки Малої Водолаги платили чиншу по 1407 карб, на рік (тих і других було 3148 чол.), себ то по 7 2 карб, з чоловіка. Піддані Охтирського Троїцького манастиря і вдови полк. Перекрестової села Микитівни робили на них 3 дні у тиждень. Піддані сина Сумського полк. Осипова села Лутище робили на нього два або три дні. Піддані села Жигаловки [робили по 3 та 4 дні у тиждень. Піддані сотника Лесаневича слободки Криничної не робили ніякої роботи, бо ще не вийшли , урочні вільготи. Піддані полк. ІІІидловського у сл. Богуславській, !котра зеселена була тільки у 1731 році, мали вільготи на 1 роки, а коли сі роки вийдуть, мусилиб робити усяку роботу. Піддані ген. Матюшкина у сл. ІТротопоповці (1147 чол.) платили ! 100 і /г карб, чиншу, котрий роскладали самі проміж себе. Піддані осаула Двигубського у сл. Дуванній не робили, бо ще не минули урочні вільготи, котрі були дадені на 4 роки. Піддані обозн. Бистріцького у сл. Миколаевці, котра була осажена у 1730 році, одбували усякі роботи (значить тут вільготних років було меньш, ніж 4). Піддані сотника Кондра- льева у селі Вірах возили йому у Суми дрова, робили і шині роботи, але хліба йому не сіяли. Піддані обози Кондратьева у селі Токарях та дер. Бобриках робили на нього у літку кожний день, окрім празників, а зімою по 3 дні у тиждень. Піддані у дер. ІІідлісковці, та Бобрика, Стецьковки, робили [кожний день, окрім празників. Піддані Кондратьевих у селі Істороп платили чиниш 147г карб і працювали по 3 дні у тиждень. Піддані кн. Юсупова у сл. Григорошковці нічого не платили і не робили, а коли проминуть 4 роки вільготи, мусилиб платити чиншу но 1 карб, з плеца -иодвірья. Піддані бунч. тов. Полуботка давали чинш і хліб і овес, і робили по 2 дні на тиждень. Я наумисне повибірав усі зразки єкономичних обовьязків підданих до своїх панів державців, включаючи сюди й мана- стирі у 4-х слободських полках. Мабуть так саме було і у « 134 Острогожеькому полку, перепису котрого ми не маємо. Виходить так, що сі обовьязки не були усюди однакові навпаки вони були дуже розмаіти- -були й чинші, була й панщина, були чинщі разом з панщиною, не бувало иноді ні чиншів ні панщини (поки не вийшли урочні вільготи). Дуже часто панщина одбуваеться по потребі і зовсім нема вказівки на число днів панщини. Частіш усього здається була панщина 2 дні на тиждень, рідше панщина 1 і 3 дні, але бувала робота далеко легша. 4 дня панщини траплялося рідко. Зовсім випадкова була щоденна панщина, про котру ми привели усі звістки. Деякі піддані працювали на панських гутяних (стекольних) заводах. При млинах було багато мельників. У старіх поселеннях були міцнійші обовьязки, ніж у нових, але траплялося і так, що поселення були засновані у одному і тому ж році, а обовьязки підданих були неоднакові—се все залежало од того, які вільготи визначав для своїх слобожан пан—державця. З однієї грамоти 1709 року ми дізнаємося, що піддані Охтир- ського полк. Ів. Перекрестова у селі Лутищі одбували йому такі одбутки: орали лани, рубали й возили дрова і иньшу працю робили і давали йому на рік по 12 карб, грошей, а у 1703 році замісць грошей дали йому 50 четвертей жита та 25 четвертей горіхів; окрім сього жінки їх давали йому з кожного двора по мотку ниток та по гусці та по курці на рік. Виходить усе таки, що кріпацтво у слободській Україні було не дуже тяжке, як порівняти його навіть з кріпацтвом у Гетьманщині. А з кріпацтвом російським його зовсім неможливо й рівняти І отся полегкість залежала головно од особливих обставин заселення і автономії країни. Соціальні реформи центрального уряду за часи цариці Анни. Подивимося тепер, які соціальні реформи зроблені були у Слободській Україні центральним російским урядом. Той соціальний устрій, котрий ми бачили у Слободських полках, був зовсім одмінний од того, який панував у Московській, а потім Російскій державі. І справді: у Московській державі ми бачимо служилий стан з боярством на чолі, посадських людей, крестьян—більш усього кріпаків, у Слободчині місце служилих людей займали козаки, бояр не було, посадських людей та купців теж майже зовсім не було; кріпаків теж не було, а були панські піддані, котрі мали право вільного переходу від одного державця до другого. У XVIII ст. у Російській державі утворився шляхетський або дворянський стан, а у Слобожан¬ щині його не було, бо козацька старшина вже тильки у другій половині XVIII ст., по скасуванню козаччини, після соціальної реформи Щербіиіна, почала перероблюватися у російске дво- 135 рянство. Тоді ж счез і козацький стан, а підданих повернули у кріпацтво. Московська держава не дуже охоче, але все таки признала той соціальний устрій, котрий зложився в Слобожанщині по ,старо черкасской обьікности“, і за московські часи його цен¬ тральний уряд не міняв. А вже з Петра почалися переміни. Перш усього Петро Вел. наложив податок на підпомошників: по 1 карбованцю з душі у царську казну. Слобожане прохали і одмінити сей збір. Грамотою 1700 року царь збор одмінив, ; але тепер у кожному полку повинно було бути певне число козаків—у Сумському—1230, у Охтирському —820, у Харь- ківському—850, у Ізюмському — 250, у Острогожському—350, усього—3500. У 1714 році для дітей козацької старшини вигадали новий чин підпрапорних і тим утворили немов початок старшинського шляхетного стану. Головинський поми¬ лявся, коли писав, що з козаками переселенцями прийшли дворянські фамилії—Квітки, Захаржевські, Кондратьеви, Лесе- вицькі, Краснокутські, Ковалевські та иньші. Дворянство сих фамилій — се вигадки. Се усе були козацьки старшини, а не дворяне, не шляхта, хочь справді ся старшина й повернулася і потім у російське дворянство. Стан підпрапорних, як і стан війскових товаришів у Гетьманщини, підготовляв козацьку стар- ■ шину—її дітей-до шляхетства, бо утворяв наслідування шля¬ хетського стану. Помилявся Головинський і коли казав, що дво¬ рянство ділилося на шляхетство і простих панів; перші не мали управа володіти підданими, а другі немов володіили, спочатку тільки підпомошниками, а потім почали володіти і маетностями з ^підданими. Такого юридичного поділення панського стану на дві частини зовсім не було, як не було і взагалі панського стану — була козацька старшина, вона могла мати й підданих, але мали їх не усі старшини. Підданих мали, як ми бачили, навіть козаки. А підпомошників мали й старшини й виборне козацтво; серед духовенства теж була козацька старшина, а не дворянство; і воно теж володіло підданими. Соціальна реформа цариці Катерини II. Великі переміни у риттю козацького стану були зроблені царицею Анною у звісних нам реформах князя ІПаховського, а зовсім скасовані були рлободсько-українські стани Катериною П-ю. Ми оповідали ржє про сю реформу, що до скасування автономії. Тепер додамо [це кілька слів про реформу станів. Коли козача служба була ,скасована, замісць неї заведені були грошові відбутки на зразок тих, котрі одбувалися російськими станами. Козаків і підпомош¬ ників повернули у військових обивателів і обложили подушним і ті хто мав право курити горілку, мусили тепер платити 136 у казну по 95 коп. з душі: таких тоді з’явилося 154809 чо; мужськ. полу, а з жінками приблизно 300000 чол. А ті, хт не мав такого права, мали платили по 85 коп.—таких бул тоді 22329 чол. мужськ. пола, аз жінками мабуть 45000. Окла сей що року роскладався не по душах, а по заможност коленого. За сим станом ішли піддані, котрі платили вжі тільки по 60 коп. з чоловіка і їх було 328814 чол., а з жінкам» мабуть 650000 чол. Було ще 4500 циган, але з них тільки 11 чоловік захотіли вести осіле життя Виходить, що піддани: було у двічі більше ніж військових обивателів, себ то колиш ніх козаків та їх підпомошників. Цікаво буде додати до сього, що по свідоцтву академика Гюльденштедта (1774 року) вони платили по 60 коп. подушного, а окрім того працювали на] поміщика по два дні у тиждень або давали по 1 карбованці з хати поземельного, по 1 карбованцю з пари волів і по 50 коп.] з робочого коня. Оттак зблизилися реформою Катерини два стани— козачий та посполітський, але не піддані піднялися] до козачого стану, а козаки спустилися до підданих, бо й ті і другі були обложені подушним, а що до залежности, то під¬ дані залежали од панів а військові обивателі підпали у залеж ність од казни, яко казенні обивателі, себ то немов казенні посплиті або піддані. Далі їх зрівняли і що до некруцького, котрого давнійше козаки зовсім не знали. У царювання Павла, війскові обивателі та піддані почали вистачати некрутів на спільних з усією Росією підставах. Переходи та переселення народу у Слободсько-українській губ. були суворо заборонені.- Губернатори сусідніх губерній мусили не пропускати до себе слобожан. Од реформи Катерини виграли тільки козацькі старшини, бо вони тоди перевернулися у російських дворян і швидко—у 1785 р.— получили такуж жалованну дворянську грамоту, як і російські дворяне. Була заснована особлива дво¬ рянська комисія, шоб розглядати доводи старшин про дворян¬ ство, але Топографичне описання Харьківського Намістництва 1788 р. ще місцевих дворян не перелічує,а показує їх тільки реєстр 1794 р. (64 семейства), хоча можливо, що вони були вже і раніш, починаючи з 1785 року.\ДЦо до війскових обивателів то вони не несли тепер ніякої війскової козачої служби і, значить, мали більш спромоги займатися землеробством та усякими промислами. Ті, котрі проживали по містах, як, напри¬ клад, у Харькові, зложили з себе городянський стан -купецьтво та міщанство— коли введені були губернські установи 1775 року; на підставі їх у 1780 році були засновані городські магістрати для міщан та купців, котрих зовсім одначе не об‘явилося. А коли був уряд, треба, щоб були підлеглі йому міщане та купці. І ось вийшовь указ війсковим обивателям по містах 137 Слободсько-української губ. записуватися до міщанства та купецьтва. У Харькові мусили вступити у міщанський або купецький стан усі обивателі, по їх спроможносте: хто об’являв у себе більш 500 карб, капітала, того записували до купецьтва, хто менш—до міщанства. Зложені були і нові цехи, теж підлеглі магистратові. У Харькові записалося у купецьтво усього тільки 3 військових обивателя, до них пристало ще 5 купців з великоросіян, 8 з великоросійських міщан, 3 з економичесь- ких крестьян, усього 14 купців, а усі остатні (2862 чол.) записалися у міщане. По иньших містах Слободсько-українсь¬ кої губ. записалося з війскових обивателів у купці далеко більше—276 чол., і у міщане 3524. Де котрі записалися до нових цехів. У Харькові збільшувалося число чужогородніх купців. Купців першої гільдії зовсім не було, було купецьтво тільки другої та третьої гільдій. Оттак складалися нові стани у колишній Слобожанщині після реформи Катерини, котра скасувала старий її соціальний козацкий устрій і ввела ті стани, котрі були у всій Росії. 6-Й РОЗДІЛ. Вибори до Катеринінської Колісіїдля укладала нового „Уложенія" і накази слобожанських представників. Вибори до Комисії. Накази дворянськіх представників. Накази городяиськіх представників. Накази війскових обивателів бажання усіх станів взагалі. Вибори до Комисії. У 1767 р. Катерина II зібрала у Москву представників з усієї Россії для того, щоб уложити нове „Уложеніе" замісць зовсім задавнених законів царя Олексія Михайловича. Вибрані були туди представники і з Слободсько- української губернії, котра не задовго перед тим, як ми бачили, була зложена замісць слободських полків. Цікаво придивитися, як одбувалися самі вибори, яких було вибрано депутатів, які накази дали своїм депутатам ріжні стани тодішнього суспіль¬ ства, що вони сказали про своє сучасне становище, які були їх бажання і які були їх відносини до тієї реформи, котра тільки що перед сим була установлена Катериною у Слобожан¬ щині, що сі представники пропанували і підтримували у самій комісії у Москві. Се усе потрібно і цікаво нам буде 138 знати, щоб зрозуміти стан і настрій Слободсько-українського населення і суспільства зараз після того, як була введена начебто щаслива реформа Катерини II і Щсрбініна. Слободсько- українською губ. тоді правив її реформатор Щербінін, котрому хтілося, щоб населення не виявило свого протесту проти тієї реформи, котру він сам головним чином і виробляв, а тепер виконував. Усього з Слобожанщини треба було вибрати 15 пред-: ставників—по пьять од кожного стану (окрім підданих): 5 від дворян, 5 від мешканців міст, і від війскових обивателів Тільки не могли подати свого голоса піддані, котрі, як ми бачили, складали з себе більшість усього населення. Дворяне і мешканці міст вибирали представників прямими виборами, війскові ж обивателі вибірали перше довірених, котрі вже вибірали з себе представників: отже вибори тут були двох- ступневі. Дворяне мали право вибрати стількож представників, як і городяне і війскові обивателі, а їх було 588 чоловік, вій¬ скових же обивателів було кілька десять тисяч, а коли присту¬ пили до виборів дворян, то їх у слободсько-української губ. майже не виявилося і прийшлося вважати дворянами козацьку старшину, котра тільки що залишила свої уряди і частиною була переменована у армейські чини, другіж так таки зісталися абшитованими козацькіми старшинами і прав російського дворянства не мали. Була невелика купка російських дворян, котрі мали маєт¬ носте у Слобожанщині і велике число підданих. Слободсько- українська колишня старшина теж мала підданих, а були й такі, що їх зовсім не мали. Значна частина сих магнатів ідеяка частина дрібних землеволодільців на вибори зовсім не явилася. У Харьків на дворянські вибори приїхало 52 чол., не явилося 85 чол. Себ то присутних було 65%. Неприсутні прислали заяву, що вони покладаються на своїх товаришів Явилися на вибори такі вельможні пани та пані як ген. Девіер, гр. Гендриков, Кантемирова, Дуніна, Ковалевській. Підпрапор- ний Черняк явився пьяним, наробив бешкету і його виключили Предводителем вибрали колишнього харьківського полковника М. Куліковського, котрого вибрали потім і представником. У Сумській провінції —Кондратьева, Охтирській—Боярського, Ізюмській — Заруднева, у Острогожськой — Тевяшова. Таш попитом представниками дворянства вибрано було чотирьох колишніх Слобожанських старшин і одного армейського офіцера. Що до городських виборів, то у Харькові усих тих, хто мав будинки й займався торговлею, промислами й рукомеслом, було 20( і з них явилася половина-100 Серед них були абшитовані сотникі та підпрапорні Слободських полків. Головою вибрано абшитованого сотника Гуковського, а представником абшито- 139 ваного сотника І. Черкеса. Але з наказом вийшло непорозуміння, /Коли його склали і підписали, пьятеро абшитованих сотників, троє абшитованих підпрапорних і іще деякі з підписавших [подали заяву, що наказ підписали вони примушені більшістью простих та нерозсудливих людей, котрі внесли туди зовсім [не подходячі пункти і через те вони прохають ІДербініна, цоб він розглядів наказ і вернув його для поправи. П Гербі ній розглядів наказ, навів на його свою цензуру (чого не мав орава робити), звелів голові виключити з нього деякі пункти 'в нову редакцію не включати вже, як він казав, „партику¬ лярних діл“: здається одначе, що отсі партікулярні діла були не зовсім партікулярні, коли проти них так гостро запротестувала Іколишня козацька старшина і коли їх треба було доводити Іудом. Міщанськими представниками було вибрано двох сотників, Харькові Черкеса, у Острогожському—Синельникова, одного І каптинармуса (у Охтирці—Дзюбу), двох військових обивателей: |у Сумах Ст. Перекрестова, у Ізюмі Веприцького. І так вийшло головним робом через те, що у Слободьско- цукраїнских городах все-таки перевагу над міщанами мали дозаки, котри займалися і торговлею і промислами, а міщане, [яко окремий стан, були здається тільки у Харькові. Війскових обивателів було незмірно більше, ніж дворян та [ городян, а вони мусіли вибрати з цілої губернії тільки 5 пред¬ ставників. Вибори тут були трьох- ступньові. Слободи вибі- али довіренних, котрих відсилали до комісарств, там знову вибірали довіренних, котрих посилали до провінціяльних горо¬ дів, а там вже вибірали повітових представників. У селі Межиричі на виборах повстав народний протест проти скасовання козаччини: приступивши до складання на- [каза, усі почали заявляти, щоб у них по прежньому була ко- ацька служба, а новоположений оклад скасовати. А оден з [обивателів Я. Гринченко навіть дуже голосно крикнув: „хто [положив цей оклад, нехай пропаде". Отеє був їх єдиний на¬ каз свойому довіреному і иншого вони й складати не хотіли. Місцевий комісар сотник Селеховській, почувши се, зачинив бори, узяв Гринченка під каравул і доніс про се воєводі [Лосеву, а той Щербініну. Щербінін звелів пояснити Межири- [чанам, що в наказі вони не повинні були торкатися козачої служби, бо вона скасована, а замісць неї зложені гусарські і полки для вигоди держави; що усі теперішні прохання, як і [колишні, про відроджена скасованої козаччини не матимуть аіякої ваги і марне пройдуть, бо вони безглузді і вередливі і вносити тепер унаказ вимоги про скасуваннє оклада й відрод- кеннє козаччини се значить їти проти цариці. Виборчий 140 маніфест, писав Щербінін, каже, що робити вибори треба як слід, по ряду, тихо, мовчки, поштиво. А окрім сих пояснень Щербінін звелів узяти під каравул 15 межіріцкіх обивателів і дізнатися, по чієї підмові вони зробили оттаку перешкоду урядові, а Грінченка закути у ручні та ніжні кайдани і випи¬ тати окремо. Між тим межірічане явилися у комісарство і з галасом вимагали, щоб ослобонили Грінченка. Лосев з війско- вою командою явився в Межіріч, зробив слідство і дізнався, що більш усіх виноватий був сам комісар Селеховській, бо він перший сказав, щоб не обкладали окладом дітей до 7 літ, а тоді вже і межіричане почали казати про те, щоб вернути козаччину, але я їм пояснив, писав Лосев, про подушний оклад, що він користний для їх самих, а комісара скинув з посади. Грінченко заявив, що сказав він свої слова з пьяна: инші казали, що справді їм трудно платити оклад, бо його положено на них більше, як слід. Ті, що приходили ослобо- няти Грінченка, пояснили, що явилися прохати, щоб його ослобонили, а коли їм у цьому відмовили, вони розійшлися по домівкам. Але всеж обвиновачених відправив Лосев у Сумську провінціяльну канцелярію. Там Грінченко довів, що усі хотіли відродження козаччини і ніхто на це не підмовляв його, а ті слова свої він сказав розлютовавшися, бо на його наложили по розкладці більш податків, ніж слід; і слова ті відносилися тільки до розкладчиків, а не до когось иньшого. Деякі признавалися, що намагалися козаччини, инчі відпира¬ лися від цього. Канцелярія винесла дуже сувору постанову— 23 межерічан вибити канчуками у присутности усіх мешкан¬ ців Межіріча; ся постановка була зроблена на підставі 1 і 18 ст. „Соборнаго уложенія", де говориться про замір на царське здоровля й змову на його особу. Губерніальна канцелярія сю постанову змякшила: вибили канчуками та нагаями тільки двох—Грінченка та Вечірку. Таке претерпіли отсі бідолахи за те, що повірили пишному наказу цариці Катерини і ії бажанню вислухати правду про народні потреби і недостатки. Мабуть межірічане після сього заказали і своім дітям піднімати пи- танне про казаччину та про несправедливий подушний оклад, особливо коли воєвода роз’яснив їм, буцімтой оклад був уве¬ дений для їх власної користи. В инших місцях вибори пройшли спокійно. З Харьков- ської провінції представником вибраний був Гук, з Охтир- ської—Бондирев, з Сумськой—Никифоров, з Ізюмськой—ІІопаді- чев, з Острогожськой — Водарський. Але з представником Харьков- ської провінції вийшла така історія, що прийшлося вибирати на його місце нового. Він перш усього почав мішатися у меже- ванне земель панськіх та обивательськіх: про нього Ольшан- ській сотник казав, що його треба відстранити від представ¬ ництва, бо він мужик похмурий та грубий і може в комісії наробити бешкету. Представникам платили жалуванне, але Гук сим не задовольнився і почав вимагати гроші з сільских обивателів, кажучи, що як вони не дадать йому грошей, то їх діло спатиметь, і коли у кожного села або деревні справді були земельні і інші діла і ім хтілося, щоб сі діла були вирі¬ шені їм на користь, то до Харьківського представника Гука по¬ сипалися гроші з усїх сторін: з Золочева, Уд, Лопані, Деркачів, Лозовоі, Мерехви, Люботіна, Таранівкі і иньших сел, з 22 сел він получив 66 карбованців що на наші гроші (звісно до війни) лалоб 300 карбованців. Його одставлено було від представ- ницьтва й побито канчуками при комісарському правленю, а на його місце вибрано Капиноса. Оттак скінчилися вибори: з 15 представників 7 належало до козацькоі старшини і дворянсьтва, а 8 до війскових або казенних обивателів. Вибрані представники мусіли повезти з собою: 1) прохання про суспільні справі, 2) накази, 3) свої уповноваження. Вони полу¬ пили прогони (надвоє коней по денежці на версту) йжалуванне. Накази дворянсьніх представників. У Слобожанщині, як ми знаємо, тільки що скасований був козацкій устрій і колишні її стани Абшитована козацька старшина тепер могла звернути усю свою увагу і енергію на хазяйство у своїх маетностях та на здобування російського дворянства, бо воно одно давало їм спроможність здобути посади на службі гражданській, чини, володіти кріпаками і заняти найвисше привілей не становище у тодішньому суспільстві. Колись жалованні царські грамоти видавалися на ймення козаків з старшиною і їх привилеї були однакові, що до займанщини земель, промислів — і старшина не була тоді особистим станом, котрий був отділенним немов стіною від козацтва. Тепер козацтво було одсунуто геть у низ на низшу ступінь, а старшина навпаки могла посунутися (і справді посунулася) далеко вверх і зовсім відпала від козаків, котрих тепер, яко казенних обивателів, повернуто у подушний оклад. Що до городянського стану, то такого майже й не було, увсякому разі він був дуже нечисленний й слабий—купців та міщан було обмаль. От таке було становище трьох найго- ловнійших станів (виключаємо стан духовний, котрий стояв зовсім окремої на виборах участи не мав). Щоб зрозуміти зміст дворянських наказів, треба трошки ширше ніж раніш вияснити питання про те, з кого складалося 142 В виборах мали участь 1) козацька старшина, 2) велико¬ російські дворяне, війскові і гражданські чиновникі велико- російского або чужоземного походження (німецької або волош- ської нації). Колишня козацька старшина була тепер абшитована і тільки де котрі з неї поступили на службу у нові регулярні гусарські полкі. Участь у дворянських виборах мали одначе не тільки справжні дворяне, але й уся колишня козацька старшина, хоч вона ще права на російске дворянство не мала. Се утворено було на користь старшини, щоб її зрівняти з дворянством. У списку харьківських дворян—а їх усіх було 588 чол.—ми бачимо абшитованих козацьких полковників, обозних, суддів, есаулів, хорунжих, сотників, підпрапорних, старшинських дітей, канцеляристів; абшитованних і військових чинів,—генералів, бригадірів, полковників, секунд-майорів, майорів, капітанів, ротмістрів, поручиків, підпоручиків, прапорщиків, капралів, вахмістрів і гвардейских солдат, а нарешті ще гражданських чиновників усякіх рангів—колишніх російских старшин. Трапляються поміщики з титулами князів, графів, у котрих було дуже багато підданних, а були й „разночиньці", у котрих зовсім не було підданих. Але найбагатшими земельними власниками і володільцями підданих взагалі були колишні Слободсько-українські старшини, а серед їх було чимало і стар- шинськіх удов. Серед отсих земельних власників і поміщиків з великим числом підданних найголовнійше місце займали звісні нам Слободсько-українські фамілії—ПІидловських, Кулі- ковських, Кондратьевих, Донців-Захаржевських, Квіток, Сошаль- ських, Краснокутських, Лесевицьких, Надаржинських, Осипо- вих, Савичів, Данілевських, Ковалевських і инших. Деякі з них поріднилися з захожими російскими дворянами, котрі таким чином, а частина й пожалованнем здобули собі маетности у Слобожанщині--то були Щербініни, Хрущови, Подгорічані. За сими великими панами йшли, як кажуть, полупанки, у котрих часто не було ні російскіх кріпаків, ні українськіх підданних. І таких було значне число. Таким побитом, слобод- сько-українське дворянство взагалі було досить демократичне. Тільки поодинокі семейства провадили свій рід від українського шляхетства з Польщі, але й вони не мали на се документів, як, наприклад, Донці-Захаржевські. Більше певности малаб їх указівка на війскови заслуги їх дідів й прадідів, але у сьому вони схожі були з дрібнотою, котра також хотіла вискочити у російске дворянство. Хоча на вибори у Харьків приїхали, як ми бачили, й магнати, але вони, здається, участи у складанню наказа не приймали. Представниками від дворянства було вибрано, як ми знаємо, 143 двох полковників, полкового обозного, колишнього кандидата у думські полковники і тільки одного армейскаго офицера, але можливо, що й він колись належав до козацкої старшини. Отже силу на виборах узяла абшитована козацька старшина. Вона мусила керувати і у складанню дворянських наказів. Як-же вона у наказах видносилася до своєї старовини і до нової реформи? Вона побачила, що вернути старовину, себто [козаччину, неможливо—сього не хтів державний уряд—й через те вона хотіла удержати що можна і з старіх привілеїв і признати реформу, щоб покористовагься нею для себе, щоб здобути через неї нові привілеї. Оттак прилащувалися дворяне у своїх наказах до пог¬ лядів самодержавної цариці: хоч і не легко було їм разом підтримувати і її централизаційиу політику, і свою автономію. У всіх наказах слободсько-українського дворянства говориться про те, щоб усі його привілеї були ствержені особливою царською грамотою, яко законом. Про се прохало дворянство Харьківської провінції, а дворянство Острогожської йшло ще далі й прохало ствердити йому усі старі грамоти й привілеї Острогожського полка, додавши туди теперішні розпорядження і ті їх прохання, котрі будуть ухвалені нині. Й укупі з тим дворяне Острогожської провинції прохали, щоб і тим козацькім старшинам, котрі получили абшиги й не вступили в армейську службу, дадені були офицерські чини; свої ж полкові та сотенні колишні уряди вони називають „безгласно закосігЬлаго рода начальством^", а штаб і обер-офицерські ранги „изящ- гЬйтим'ь степенемш". Усі хотіли получити права російського дворянства і певним способом для того вважали одержання чинів по табелі о рангах як вийскових, також і гражданських, і на се старшини справді мали право, бо й вони і їх діди та прадіди вірно служили державі, особливо у війскових ділах. Але старшини для підтримання свого прохання окрім сього ще приводили вигадку про своє дворянське походження. Бони казали, що слободсько-українська старшина склалася з шляхетських переселенців з Польщі, а в дійсности ми не знаємо, чи були серед старшини справжні шляхтичі; коли й були, то їх було зовсім мало. Острогожські старшини у свойому наказові додают ще до того що у Слобожанщині склалися з них дворянські роди, котрим і давалися чини полкової та сотенної старшини. І хоч ніхто з них не клопотався про те, щоб відріжнитися від иньших станів, бо сього й невимагала регулярна військова служба, одначе усі призначали старшин за шляхтичей, як це видно І з інструкції, виданої Петром 1 Білгородськсму воєводові Лачи- I нову у 1722 році.. Але інструкція Лачинова не підтримує того, що уся старшина справді була шляхетським ста» у російському його значінню, бо вона каже тільки взагі про старшинсьтво козацького стану і його привилеї назив] шляхетськими. Старшинського уряда досягали, як ми знаємо, службою та виборами, а не шляхетським станом. Старшин» ще не обмежувалася тоді від козацтва, хоч положила тої перший камінь тим, що ії діти робилися підпрапорни Зробили старшини у свойому наказові ще й другу помилі кажучи, що й абшитовані долучали офицерські чини сьої вони домагалися, але багато їх і не получило. Ізюмські старшини говорили теж саме, що і Острогожс до давали, що загубили свої дворянські грамоти як в Поль так і в Слобожанщині через татарські напади, пожари, морої повітря. Сумські старшини прохали про затверждення ді рянства для тих, хто приніс грамоти та герби ще з Поль: Представник Охтирської козацької старшини Боярський вис вив бажанне своїх виборців на пожалування їм російські дворянства у самої комисії на Москві, бо в указі Петра Ве. кого від 2-і січня 1722 р., сказано: хто дослужився до об офицерськіх чинів, ті вже дворяне і діти їх теж дворяне;| наказі теперішньої цариці говорится: військова служба—се самі старий спосіб дістати дворянство. Такуж думку підтримуви ії представник Ізюмської провинції Заруднев і доводив еі иньшими доказами. Найголовнійшими привилеями слободсько - української дворянства було старозаімочне землеволодіння і право во, діти підданими. У першому привилеї інтереси старшини Оу зв‘язані з інтересами козаків. У XVII XVIII ст. були усюди ті звані окружні обчеські козачі землі, на котрих засновувалися хутори, а також діставали шматки для себе і старшина козаки. До якогось часу вони володіли ними, не маючи доку* ментів. І ось Охтирська старшина просить, щоб сі землі буд стверждені за ними, бо без сього ними заволодіють військові обивателі. При заселенню країни було вільно купувати й продаватн землі й старшині й козакам. По указам 1711 і 1734 років велен було купчі записувати, але через командірації, смерть покупщи ків багацько старшин не мало купчіх і було тільки безспорним володільцями таких земель. Так писали Охтирскі старшини, але в дійсності! документів часто не бувало через те старшина купувала й таки землі, котрих по закону не малі права купувати, наприклад, козацьких підпомошників, а навіть і козацькі. Се видко з наказа старшин ХарьковськоІ провинції. З їх слів виходить, що до 30-х років XVIII старшина вільно скуповувала у козаків їх заімочні землі. У 30 -хт, роках комисш Шаховського заборонила отою скуплю у пшциих підпомоітшків, а як тдпомотіШКИ часто записав лиси у козаки, то старшини купували ТОДІ у НИХ ЗЄМЛ1, ЯК у козаків і Орали на них купчі. Вотчинний же департамент не приймав отсих купчих, на підставі указа, котрий торкався усіх війскових обивателів. І ось через що вони прохали, щоб Вотчинний департамент стверджував оттакі купчі і щоб їм дозволено було купувати землі у війскових обивателів. Скупля козацьких земель старшиною знищувала козацтво і його службу, бо козакові без землі ні з чого було служити і він мусів обертатися у посполітого. Держава й країна тратили воїна, а старшина иноді таким побитом набувала нового під¬ даного або підсусідка. Тепер козаків повернули у військових •бивателів, але подушне вони повинні були платити з своїх мель: через те знову й тепер була заборонена скупля їх мель і прохання дворян мали на меті тільки їх власні ворянські інтереси Ізюмські дворяне прохали, щоб їм дозво¬ лено було володіти такими їх землями укупі з військовими обивателями без розділу, як коли хто з старшин володів їми >аніше з ними. У Ізюмській провинції було більше ніж у північних частинах Слобожанщини старозаїмочних земель, особливо обчеськіх вигонів, випасів, котрими старшина кори- тувалася спільно з війсковими обивателями; у Ізюмської окрузі було дуже поширене скотарсьтво, але товару, особливо овець, було більше у панів, ніж у селян, отже панам поміщикам було вигоднійше не відділятися від селян; ось через що вони і прохали, щоб сі землі залишилися у суспільній владі, а ряд дивився на них, яко на земельний фонд, із котрого можно булоб потім наділяти малоземельних та безземельних селян та старшин. І се було й справедливо, і розумно; а дворянсьтво розуміло, що тоді воно не матиме участи у сьому фонді, бо іемлі у нього досталь, проводило свою дворянську его істичну політику у сьому питанню. Иньше, але всеж таки егоістичне відношеннє до сього було у Острогожської старшини. Вона прохала у свойому наказі, щоб тим, хто з них володів землями укупі з селянами, виділені були у власність земельні участки по пропорції, котра була установлена для єкатерининської провинції. А тамошня пропорція, себ то наділ, була занадто іелика—дворяне полупали там 1200 десятин і більше, бо був великий земельний простор, а окрім того цариця Катерина едро роздавала поміщикам землі старого Запорожья. Острогожська провінція була в зовсім иньших земельних іставинах: вона перестала тоді бути безлюдною, порожніх земель у ній було не дуже багацько і земля вже мала деяку ціну. Бачучи, що порожніх земель вже не багато в Слобожан- 145 30-хь роках комисія ІИаховського заборонила отою скуплю у козацьких підпомошників, а як підпомошники часто записува¬ лися у козаки, то старшини купували тоді у них землі, як у козаків і брали на них купчі. Вотчинний же департамент не приймав отсих купчих, на підставі указа, котрий торкався усіх війскових обивателів. І ось через що вони прохали, щоб Вотчинний департамент стверджував оттакі купчі і щоб їм дозволено було купувати землі у війскових обивателів. Скупля козацьких земель старшиною знищувала козацтво і його службу, бо козакові без землі ні з чого було служити і він мусів обертатися у посполітого. Держава й країна тратили воїна, а старшина иноді таким побитом набувала нового під¬ даного або підсусідка. Тепер козаків повернули у військових обивателів, але подушне вони повинні були платити з своїх земель: через те знову й тепер була заборонена скупля їх земель і прохання дворян мали на меті тільки їх власні дворянські інтереси Ізюмські дворяне прохали, щоб їм дозво¬ лено було володіти такими їх землями укупі з військовими обивателями без розділу, як коли хто з старшин володів їми раніше з ними. У Ізюмській провинції було більше ніж у північних частинах Слобожанщини старозаїмочних земель, особливо обчеськіх вигонів, випасів, котрими старшина кори¬ стувалася спільно з війсковими обивателями; у Ізюмської окрузі було дуже поширене скотарсьтво, але товару, особливо овець, було більше у панів, ніж у селян, отже панам поміщикам було вигоднійше не відділятися від селян; ось через що вони й прохали, щоб сі землі залишилися у суспільній владі, а уряд дивився на них, яко на земельний фонд, із котрого можно булоб потім наділяти малоземельних та безземельних селян та старшин. І се було й справедливо, і розумно; а дворянсьтво зрозуміло, що тоді воно не матиме участи у сьому фонді, бо землі у нього досталь, проводило свою дворянську его істичну політику у сьому питанню. Иньше, але всеж таки егоістичне відношенне до сього було у Острогожської старшини. Вона прохала у свойому наказі, щоб тим, хто з них володів землями | укупі з селянами, виділені були у власність земельні участки і по пропорції, котра була установлена для екатерининської провинції. А тамошня пропорція, себ то наділ, була занадто велика—дворяне получали там 1200 десятин і більше, бо був великий земельний простор, а окрім того цариця Катерина щедро роздавала поміщикам землі старого Запорожья. Острогожська провінція була в зовсім иньших земельних обставинах: вона перестала тоді бути безлюдною, порожніх і земель у ній було не дуже багацько і земля вже мала деяку ціну. Бачучи, що порожніх земель вже не багато в Слобожан- 146 щині, дворянс прохали, щоб їх наділили землями за ті землі, котрі одійшли під Українську лінію (а се був шматок у 400 в. довжини і 15 в. ширини, значить, площа у 6000 кв. верст,). Але й тут дворяне не піднялися до загальних інтересів, бо як би за сі землі справді й треба булоб дати иньші, то вониб мусили йти на користь усього населення Слободчини, від территорії котрої одрізана була оця земля. Оттакі були бажання слободсько-українського дворянства про землю; вони, як ми бачимо, були досить егоістичні. Такеж становище заняли дворяне у своїх наказах що до кріпацтва своїх підданних. Бажаючи заполучити права росій- ских дворян, козацька старшина перш усього домагалася найголовнійше права над населенням своїх земель—завести у себе таке ж кріпацтво, яке істнувало у Російскій державі ще з ХУП ст., а для сього потрібно було скасувати вільний переход їх підданних од одного поміщика до другого, котрим ще користувалися українськи посполіти Старшина бачила, що досього простують не тільки вони одні, але й центральний державний російскій уряд, бо у своїх реформах він обложив панських підданних подушними окладами й одповідальність за його внесок возложив на поміщиків. Отся фінансова справа вела до заборони вільного перехода підданних од одного по¬ міщика до другого, а перехід за межі Слободсько-Української губ. і давно вже був заборонений, як ми бачили, урядом. І ось Охтирські дворяне у свойому наказі змагаються скасу¬ вати вільний переход підданих. За нами, пишуть вони, е підданні, котрі повинні платити шести-гривенний оклад і котрі звикли кидати своїх поміщиків й переходити до других, бо не хтять содержувати у доброму порядку своїх домівок та пашні, кидають роботи у поміщиків, не заплативши свого оклада, так що за його мусять вносити поміщикі з великими стратами, а самі вони через такі часті переходи не тільки стра¬ чують свої власні достатки та хозяйства, а й знищуються так, щой дневного пропитанія не мають, а через оцю свою волю не мають охоти працювати, а коли їх примушувати до закон¬ ного порядку й землеробської праці, лічать се за тягарі для себе. Ось через що треба заборонити отсі переходи від одного поміщика до другого. А поміщики повинні будуть тоді кожному підданному дати двір з будівлею, полем та сінокос, а де е ліс, то й дров на опал, щоб вони не мусили переходити від недостатків. А коли свавольників без білета хтось прийме, такого штрафувати. Сумські дворяне пропонували теж саме й підтримували свої змагання указівкою на запрет перехода посполітих Гетманщини. Указом 15 грудня 1763 року, писали вони у свойму наказові, малоросійських посполітих 147 заборонено приймати поміщикам без дозволу та білетів їх прежніх володільців. Се треба зробити і в Слобожанщині, а щоб не переходили по фальшивих білетах, їх повинен буде завіряти уряд; а хто прійматиме, з тіх брати штрафу по 5 карб, за душу й окрім того він повинен буде спровадити такого чоловіка до попереднього володільця на свій кошт. Переход з однієї провінції Слободсько-Української губ. в другу і за межі губернії зовсім заборонити, щоб не було шкоди казні. Ми бачимо, що змагання Сумських та Охтирських дворян зложені були дуже хитро та мудро. Вони підтримували їх не тільки своїми власними інтересами, а й вигодою держави і навіть самих селян. Але сей перехід від одного поміщика до другого був єдиним забезпеченням волі селян взагалі і розміру їх податків на поміщика. Бо розмір ціх податків не був указаний у законі і залежав частиною від звичаю, від давнини заселення села, а головним робом від потреби у робочих руках, котрих було далеко меньше, ніж потреби на них. Поміщики завжди хотіли збільшувати одбутки підданих на свою користь, піддані бажали залишити їх хоч по старовині, не збільшувати. А коли поміщик хтів їх збільшити, тоді піддані відходили від нього до другого, котрий охоче приймав їх. Частійше усього піддані подавалися у південну частину губернії, де була найбільша потреба в підданих. З проханням про скасованнє перехода виступили тільки дворяне Охтирської та Сумської провинції через те, що здебільшого селяне переходили у Ізюмську, а частиною і у комісарства Харьківської та Острогожської провінції з північних провінцій, котри були заселені раніш і де поміщики вже призвичаїлися глядіти на своїх пидданих, як на кріпаків. Попадалися серед перехожих підданих і такі, що нехтували хазяйством, але й бажана українськими поміщиками кріпацька праця не далаб добрих послідків. Краще було би не вводити кріпацької неволі, а дати спромогу підданому працювати на себе самого, тодіб він охоче заплатив і за землю, і виробив би далеко більше, ніж виробляв. Слободсько-Українські дворяне нічим не могли ствердити свого права на працю підданого: взаємні відносини тих і других у Слобожанщині (як і у Геть¬ манщині) опіралися на їх вільній умові—перші оддавали свої землі підданим для їхнього хазяйства, другі селилися на їх землях, обробляли їх за се, по взаємний угоді, або платили грошовий оброк, або одбували якусь там панщину; поміщик мав з сього дуже велику користь долучав постійний дохід і окрим того збільшувався і його капитал, себто дорогшала земля, котра без праці підданого не мала майже ніякої ціни, а теперь ціна її значно збільшувалася. Бажаючи повернути підданих у кріпаків, дворянство, як ми бачили, охоче йшло 148 на те, щоб приняти тоді на себе пеклування про матеріальне зобезпеченне селян, бо вони справді оберталися б вже немов |І панське майно, котре мало свою ціну, так що добрий хазя'Л їх мусив оберегати. Навіть тепер дворяне хтіли поліпшити становище підданих, але складали се не на свій кошт, а ніі обов‘язок держави—прохали, щоб казна не брала з підданий за пагапорти, давала вільготи погорільцям, ослобонила вій будування стаєнь для гусарського полка, не брала б грошей на пошти, не потребувала б поправи великих мостів, а щоі сі мости чинилися на кошт казни. Харьківське дворянствЯ прохало, щоб підданим заборонено було вступати но їх воД у гусарські полкі і у стан військових обивателів. Річ шла т;»1 про тих підданих, котрі визнавали себе козаками і одшукої вали казацтво, бо їх батьки та діди були козаками, і тепе| вони хотіли або записуватися у гусарські полки, або у стан військових обивателів. І справді се було зовсім справедливо» бо таких козаків, котрих повернула старшина у підданий: було не мало. Харьківські дворяне хотіли, щоб се казаш було заборонено, а між тим тепер, колп почали так швидко складатися нові стани, коли підданих хотіли повернути у кріпа ків, для них було доконче потрібним мати змогу вийти і піддансьтва. Виходить, що в соціялних питаннях дворянезмага лися збільшити свої права й зменьшити права своіх підданих, Сі свої бажання представники Слободсько-українського двої рянства Кондратьев та Боярський висловлювали і у самій комисії. Перший висловив дуже цікаву записку про походження старозаїмочного землеволодіння у Слобожанщині і підтримував] право козацької старшини володіти кріпаками, проти чого] дуже гостро говорив представник Хоперської кріпости Алей- ників. Я скористую ся тією частиною записки Кондратьева, І де він каже про старозаїмочне землеволодіння, у 8-му розділі] сієі книжки; а тепер тільки додам, що право старшини володіти! кріпаками Кондратьев підтримував прироженим шляхетством] козацьких старшин, котрого в дійсності! не було, і дозволом по указу 1728 року купувати маетности українцям у Велико- росії, великоросіянам в Малоросії. Представник Охтирської козацької старшини Боярський виступив проти Охтирського представника Дзюби і намагався довести, що переходи козаків залежали не від утисків старшини, а від того, що вони не хтіли відбувати козачої служби і, спродавши або спустошивши свої заїмки, пішли на слободи до поміщиків, улещуючи й инь- ших балачками про шести та десятирічні вільготи, про лісові участки, про хутори, млини, вільне викурювання горілки та торговлю. Багато було слідств про сі переходи, але старшині в тім ніхто не доказав вини. Навіть у мої часи, казав Боярській, 149 у царювання Єлизавети, було таке слідство ген. Вагріева, але в він не обвинуватив старшину. Теж саме й теперішня комісія не обвинуватила старшини в знищенню козаків, а тільки 'вгледіла де-яке канцелярське безладдя. І се залежить від пе- сталости, нестатечности народа, котрий залишивши козаччину і оселившися у поміщиків, не залишив своеі старої звички та новеденції, мандрує від одного поміщика до другого, семьями і навіть цілими селами і, щоб затримати його, потребні військові команди. А від кого ж одбірати землі, щоб передати їх отсім збіглим утікачам? Від тіх, хто живе з самого початку на одному місці, хто колись життя своє стратив у січі; від охвицерів чи старшини, від міщан і духовенсьство, котрі мають свої власні юмівки чи маєтности? Дуже жаль, що приходиться навіть на !е відповідати представнику Дзюбі.По думці Боярського треба [було б закріпити за старшиною і ті землі, котрі знаходилися в межах суспільної козацької землі, щоб вони не одійшли до військових обивателів. В усіх отсіх доказах Боярського багато непевного та лукавого. Невже таки справді козацькі та поспо- ^іітськи переходи залежали від того, що козаки та посполіти бажали мандрівок та волоцюжства? Хібаж легко було кидати оселі та хазяйства, щоб знову таки переходити все до нового •та нового хазяїна? Бувало, правда, чимало й таких, що звикли до мандрівок, але здебільшого йшли не від добра, а від зла, бо мали надію на кращу долю й иноді справді її находили, а коліб вихід був заборонений, тодіб уже не було й надії на краще ниття. Несправедливо говорив Боярській, кажучи, що ні одно із слідств над старшинами не могло їх обвішувати. Иньші бажання слободьско-українського дворянства тор¬ каються їх економічного становища. Вони прохали, щоб за вими залишилися їх вільне винокурення, збудовання й продаж соли, держання млинів, визволення від постоїв та хур. Сумські старшини прохали, щоб знищена була норма викурювання горілки, (1—пудовий- казан на поміщика, у котрого було 50 чоловік підданих), щоб право викурювання горілки було поширене на гг. Суджу і Мирополье, де се було заборонено, щоб їх не обвинувачували коли ті, хто купували них горілку, везли ії на продаж туди, де не було вільної торговлі. Харьківські старшини просили дозволу провозити їх горілку і через місця, де був казенний її продаж. Острогожські старшини прохали дати право вільного викурювання горілки багатьом слободам (Слонова, Бирюч і иньші), у котрих це право було скасовано, бо вони були осажені у Острогожському полку. Вони пропонували немовби спілку по горілчаному діли, куди повинні були увійти дворяне, котрі гнали горілку, щоб кожний викурював стільки 150 горілки, скільки йому було положено по загальній умові та згоді; а для контролю треба було вибрати особливих контрольорів. Оттак вони хтіли досягти справедливого зрів¬ няння у сьому користному для всіх промислі. Щоб зрозуміти це все, треба згадати, що з самого початку заселення слободська Україна мала вільне винокуріння, котрого не було у велико¬ російського населення. Вивоза хліба через новоросійські пристані ще тоді не було і увесь лишок хліба йшов на винниці. У сільскому господарстві викурювання горілки давало най¬ більший дохід. Затрат було не багато, хліб був свій, робітники—свої, справа, струмент коштували не дорого. Винокур сам же й продавав свою горілку оптом і в дрібницю,- поміщики держали од себе шинки у своїх же слободах та деревнях, а те, що залишалося, одправляли на продаж: охотників на гарну та дешеву горілку було завжди багацько. Не дурно Сумські старшини писали у свойому наказові: „тут усі доходи більш усього йдуть од винокурення". Харьковські, Охтирські та Ізюмські дворяне-старшини прохали, щоб їм дозволено було купувати кримську та донську сіль, з платньою 10 коп. з пуда у казну; торськіж та бахмутські соловарні мусили б вистачати сіль для однодворьців своєї округи. Ся сіль була тоді страшенно дорога, бо на неї було наложено, велике мито, а разом з тим заборонено привозити сіль з ииь- ших місць. Сумські дворяне прохали, щоб дозволено було: привозити гірку волошську сіль для худоби. Усі дворяне хотіли, щоб були стверженні їх привілеї старих грамот і навіть указа 1765 про млини та шинки, про другі промисли без мита. Усі дворяне прохали у своїх наказах, щоб вивели з їх провинцій регулярні полки і щоб їх ослобонили од постоїв, бо ВІД того їх домівки зовсім запустіють; прохали вони і об тім, щоб абшитованним старшинам начальство не давало ніяких до¬ ручень, котрі їх відхиляють від їх діл. Сумські дворяне виступили ще з заявою про суд та опеку. Вони заявляли, що суд веде діла страшенно загайно, особливо у цивільних справах і через те вони пропонували обвинувачувати ту сторону, котра пропустить строки; разом з тим вони прохали, щоб в судді для гражданських справ вибірали з місцьового дворянсьтва саміж же дворяне і се потім справді було зроблено. Прохали вони й про те, щоб заведені були у Слободсько-української губ. опікунчі ради, котрих не було, й через те маетности сирітські розкрадалися, а сироти не могли полу чати ніякої осьвіти. Бажаючи поширити осьвіту, Охтирьске дворянсьтво прохало, щоб їх дітей приймали у Харьківській коллєгіум, де у 1766 р. були тоді улаштовані прибавочні кляси з граждан¬ ськими та військовими науками і на підмогу коллегіума 151 визначена була сума з губернських зборів. Сумські дворяне у ділі осьвіти пішли ще далі й прохали про заснуваннє у Сумах университета для дворянства й школи для разночинців. (духовенства, міщан, приказних і иньших). Московський уні¬ верситет, писали вони, далеко, а у Сумскій, яко близький, можно буде віддавати своїх дітей з меньшими коштами, отже зможуть там учитися і меньше заможні дворяне; у другій школі навчатимуть людей простого стану закону божому й церковній службі. А яка від наук буде користь у осьвіті розуму, се усьому сьвітови звісно. Пеклувалося слободсько-українське дворянство й про здоровье населення: лікарів окрім тих, п’яти, котрі були гусарьских полках, зовсім не було, і ось Острогожські дворяне висловлюють думку, щоб у кожну з 5 провинцій було назначено по доктору, а у кожне комисарство по лікарю. Послідня заява слободсько-українського дворянства була теж досить симпатична - воно відмовлялося на ужиток держави від грошей, котрі мусило получити за провіянт, за волів, за хури, що їх вистачало у першу турецьку війну. Нанази городянсьніх представників. Звернемося тепер до наказів городянськіх представників і до того, що вони висловлювали у самій комісії. Представництво од городів, як се ми бачили, не було таким, як козацької старшини. Представниками міщан явилися козацькі сотники та військові обивателі, бо населення тодішніх Слободсько-Українських городів складалося головним чином з віськових обивателів та частиною з козацької старшини. Про се нам треба памьятати, щоб зрозуміти зміст городянських наказів. • На великий жаль, наказ головного міста Харькова дійшов до нас змінений цензурою ІЦербініна. 1 ми не знаємо, про що він заборонив у ньому оповідати. Харьківці прохали ствердити їм старі грамоти про вільні промисли, а вільне викурювання горілки заборонити підданим великоросійских і инших поміщі- ків, бо се робить шкоду їх промислам і через се витрачуються знищуються ліси. Горілку треба розрішити вільно провозити й через однодворчеські землі. Сіль дуже дорога й треба розрішити вільний продаж у Харькові кримської, єлтонскої та маничської соли. Треба заборонити об’їздчикам знов переглядати загранич- ний крам, котрий привозиться на ярмарки Слободсько-Україн- ської губ., бо його переглядували на таможнях. Не давати без платні кватир для тих чиновників, котрі приїздять у Харьків по своїх власних ділах. Великі мости треба поправляти або на казенний кошт, або по наряду усіма мешканьцями провінції. Видачу дров штаб і обер офицерам треба відмінити, бо се дуже тяжко для хазяїнів. Пошту у Харькові треба содержувати 152 від казни, бо повинність ся незмірно більша ніж по инпшх містах. Казна повинна заплатити за воли, провіянт фураж та хури, котрі були узяті у першу Турецьку війну. Треба, щоб суд не був таким формальним та довгим, як нині. Кінчається наказ такими словами: хоча отеє прохання підносимо, але віддаємося у материнське милосердіє цариці. Наказ города Сум пропонує багацько новіх бажань, як зрівняти його з Харьківським. Про суд виразніше сказано, щоб він був у простіших ділах словесним. Військові обивателі повинні мати право купувати та продавати свої землі одні другим за кріпостними актами. Військових обивателів не слід наряжати на роботи; треба заборонити везти постійну торговлю у городах слободсько 1 українських великоросійським купцям та приїзжим з Малоросії усяким людям, а дозволити їм тільки приїздити сюди на ярмарки; також треба заборонити купувати великоросійським; поміщикам, купцям, і малоросійским старшинам тут землі подвірья, лавки, а за ті, що куплені, повернути гроші. За безчестя вйськового обивателя платити штрафу 12 карбованців за чоловіка, 24 за жінку і 36 карбованців за дівку. Орловський піхотний полк вивести з Сум, а залишити тільки один сумський гусарський і то з тим, щоб у Сумах залишився штаб, а ескадрони б були розміщені по слободах, як військових, так й панських. Прохали Сумчане також примежувати до города вільні ліси та землі, котрими володіли ріжні поміщики, прохали дозволу ввозити гірьку волошську сіль для худоби, не давати дозволу духовенству купувати грунти і курити горілку, а дозволити се тільки їх дітям, коли вони впишуться в військові обивателі Повинні вписатися у військові обивателі також ті сотникі та підпрапорні з дітьми, котрі не будуть записані у дворяне, бо вони користуються усякими льготами: курять горілку, держуть шинки, мають грунти, ліси, сінокоси, а положеного окладу не дають. Як бачимо, Сумський наказ є чисто військово-обива- тельский і він по змісту свойому повнійший від Харьківського. Охтирський наказ схожий з Сумським. У ньому тільки широко оповідається про полковника Ів. ІІерекрестова, котрий, маючи велику владу, населив усякими неправдами багацько сел, деревень та заводів, котрі були узяті у казну. Після Шведа все те повернули у володіння полка, а окрім того і в’їзжи ліс під Охтиркою, куди мало право в’їзда усе суспільство. Але потім усі землі і отсей ліс узяв у оренду управитель графа Ол. Розумовського, Ольховський, котрий забороняв рубати сей ліс охтирчанам. Тепер його повернули у дворцове відомство, котре теж заборонює в’їзжати у ліс населенню. Ось через що охтирчане прохали, щоб сю заборону було усунуто. Окрім того вони прохали, щоб усю землю, яка належить до города 153 [Охтирки, обмежувати при генеральному межеванню окружною даною з тім, щоб і надалі володіли нею не по розділу на чет¬ верги, як однодворці володіють своїми четвертними землями, а. як хто захоче, тому опреділяти четверти, але тільки для щоту. Оброків, як на великоросійській землі, на сі їх старозаі- мочні та куплені землі зовсім не накладати. Що до соли, то охтирчане прохали, щоб дозволено було возити у Охтирку кримську та маничську сіль без мита, або щоб зменьшена була казною ціна за виварку торської та Бахмутської соли, а як часом привезти звідтіля соли буде неможливо, тобі щоб вільно було купувати її у Великоросії або у Малоросії. Що до постою, то охтирьці прохали вивести від них Староосбольский піхотний полк, а Охтирський гусарський розмістити по усій провінції. Про горілку та про продаяс проміле себе землі писали теж, що й сумчане: хто справедливо, хоча й без купчих, воло¬ дів землями, той мусить імі і вперед володіти. Разночинцям іі війсковим обивателям, котрі ходять на заробітки та іздять на ярмаркі, у межах Охтирської провинції, не брати отпускних білетів. Ізюмській наказ коротенькій. У наказові ізюмчан маємо ігільки одно нове прохання, щоб їм повернули ті землі, котрі були захоплені у них пикинерськими поселянами у гирлі р. Великої Комишевахи й Береки, на р. Торцю. Остроголсський ■ наказ дуже широко оповідає про колишні жалованні грамоти й додає, як і иньші, і від себе проханне, щоб цариця видала -нову грамоту з тим, щоб туди було внесено й те з їх про¬ хань, ще буде ствернсдено. Про гусарські полки сказано, що "вони були злаштовані по бажанню самих слобожан, і вислов¬ лена думка, щоб Остроголсський гусарський полк комплекту¬ вався тільки з війскових обивателів провинції. Висловлено про (робітників, котрі уходять від хазяїнів, не вислуживши свого строку, щоб діла про них розбиралися гражданськими чинами Ісловесно без формального суда. Содержувати лікаря та поправ¬ ляти мости на штрафні суми. Про окружні землі було сказано, щоб їх не ділити, а володіти ними проміле себе по старих льготах. Коротояцьких купців, котрі пролсивали у Острогожську і потім їх виведено у Коротояк, де не було ніякої торговлі, Острогощане прохали залишити у Осртогожську з тим, щоб вони платили свої збори по великоросійському купецьтву [ Коротояку. У самої комісії виступали з городських представників харь- Іківский Черкес та Охтирській Дзюба. Перший був з греків, вів широку торговлю і добре знав тодішні обставини української торговлі. Другий городянський представник Дзюба вів розмову тільки про інтереси військових обивателів, бо й сам був військовий обиватель, такий йому, як ми знаємо, був дадений 154 і наказ. Він висловив три промови і у всіх них дуже гостр виступав проти козацької старшини. Дзюба захищав козацьі права і обвинувачував старшину у тім, що вона захопил козацькі землі, а їх самих повернула у підданих. Козак та посполітн утікали і тепер утікають, казав він, через стра шенні великі утиски од старшин, котрі захоплювали й захоплю ють козачі землі, млини, сінокоси, гаї і иньші угоди, приму шують до неуказних робот, роалють здирстваі безневина даремно бьють. На жалованих козачих землях старшини та духовенство побудували собі слободи, хутори і населили ї вільними козаками та посполітими людьми, з котрими обхо даться, немов з купленими кріпаками. Через се я й пропоную казав Дзюба, як старі, так і нові старшинські слободи і хутори, котрі вони поселили, не взираючи на запрет жало ванних грамот і указів, одібрати од них і прилучити д володіння громад війскових обивателів, що буде користно дл, їх служби і дасть їм спокій та тишину. У другій своій промові Дзюба широко обговорював про манастирські та цер ковні землі у Охтирскій провинції та доводив, що їх добул такими ж способами, як і старшински, намагався, щоб сі земл повернути попереднім їх власникам або просто бідним людям Утретій промові Дзюба ще гостріще виступав за те, що одібрати землі од старшини, а старшинськіх дітей, котрі ні вступлять у службу, записати у війскові обивателі, де боні платитимуть подушне. Дзюба хтів повернути коло історії в иньшу сторону й розв’язати аграрне питанне в інтересаі простого народа. Але його підтримували у сьому тільні однодворчеські представники, котрі, так саме як і Дзюба стояли за низший стан населення, за демократію. Але у( останні представники, а укупі з ними й уряд, на се ніяк и хтіли згодитися, хоч одна частина російського дворянств (старого столбового) и не хтіла давати українській козацкії старшині дворянських прав, за те друга більш численна, щ сама добула його у війсковій та гражданській службі, булі прихільна до них. Накази війскових обивателів. Частина наказів війскових обивателів тепер надрукована разом з наказами слободсько українських міст і вони од них мало у чому взагалі відріж няються. І се зовсім для нас зрозуміле, бо й ті й иньш йши, як ми бачили, головним чином од війскових обивателів і значить підтримували інтереси одного й того ж соціального стану. У своїх наказах війскові обивателі казенних слобід Ізюмської провинції висловлювали багацько з тих думок, що і війскові 155 обивателі п'яти слободсько-українських городів, у котрих вони складали з себе більшість населення, особливо у таких містах, як Охтирка, Ізюм. Найцікавійше—се прохання про відрожденпи козаччини. Ось, наприклад, що писали війскові обивателі слобода Кабанье. Оповівши правдиво про ті зміни, котрі були зроблені у життю Слободських полків при цариці Анні, Єлизаветі та Катерині II, вони кажуть:Із 1767 року ми вносили по 95 коп. казенного окладу, щоб содержувати нові гусарські полки і сей оклад брався од кожної людини мужського полу, не минаючи ні старих, ні малих дітей, ні убогих калік, через що вони з’убожіли, платити на дальше не можуть, а мають охоту і бажають одбувати козачу службу до послідньої краплі крови так, як се було раніше за Петра Великого, без жалування, а тілько з едних льгот.'Нехай цариця скасує і 95 копіьочний оклад, і гусар, а відродить колишню козаччину і ствердить жалованною грамотою. Сей пункт про відродження козаччини ми маємо і у проханню Сл. Сватової Лучки, Міловатки, Редь¬ ковий, Сенькова, ІІристіні, Гороховатки. Мешканкці слобод Печеніги, Малиновка, Мохнач, Генеєвка, Шелудківка не казали про відродження козачини, але прохали ствердження усіх льгот у промислах та торгах і на володіння землею по заімках, бо те все було у грамоті цариці Єлизавети. Значить і війскові обивателі сих слобід бажали взагалі вернутися до колишніх льгот, котрі були за часів цариці Єлизавети. Мешканці сл. Печеніги у особливому проханню писали про се й додавали, щоб гусарська служба все ж таки залишилася у них. Таке ж прохання подали й військові обивателі Сл. Бишкинь, Лиман, Ондріївки, Балаклеї, Змійова, Заводів, Степановки, Левківки, Савинець, Цареборисова, Райгородки, Тора. Мешканці сл. Ямполя казали, що їм легче було жити раніше за царя Петра. Військові обивателі купянського комисарства прохали про сіль й росказали цікаву історію про те, од чого збільшилася ціна її. Накали од військових обивателів Сумської провинції обго¬ ворюють звичайні прохання свого стана, а окрім того бажають вернути усякі вільготи у промислах взагалі і особливо у викурюванню горілки війсковими обивателями Суджанського та Миропольского комисарства, а також містечка Пени, бо вони раніше їми користувалися, а у 1753 р. це право було у них скасовано. У наказах Острогожської провинції маємо звичайні прохання про поліпшення становища військових обивателів, щоб не міряти земель і не вводити четвертного землеволодіння, щоб дозволити викурювати горілку у слободах—Ольшанці, Бірючій, Ливенці, Слоновці, Корочі, Ливнах, Уриві й Єндови- щах, щоб вільно було провозити на продаж горілку, щоб заборо¬ нити торговлю окрім ярмарок чужегороднім купцям і т. иньше. 156 Подивимося тепер, що казали представники війскових' обивателів у самій комисії. Там виступало двоє з п'яти—прсд ; ставник Харьковської провінції Капинос і Сумської Никифоров. Капинос відповідав дворянському представникові Боярському про переходи козаків з одного місця на друге. Вони переходили, казав він, не з тим, щоб укриватися від військової служби, а від утисків козачої старшини, котра захопила у свою власність козачі землі, хоч но мала права ні сама їх купувати, ні давати на се дозвіл другим. Капинос як і Дзюба пропонував при¬ лучити сі грунти до громадських земель військових обивателів Теж висловлював, але ще ясніще, й Никифоров. Оповівши про те, як козакам були пожаловані безлюдні землі у загальню та персональну власність за їх служби, він додавав, що багацько поміщиків Сумського полка набули собі куплею та усяким шахрайством та обманом козачі землі, а козаків повернули у під¬ данство. Так було зроблено, наприклад, у містечку Пені, мешканці котрого тільки по указу 1741, після їх скарги в сенат, були! знову повернуті у козаків. \ се робиться, додавав Никифоров, навіть і тепер. Щоб се зло скасувати, Никифоров пропонував: 1) заборонити на дальше віддавати у підданство поміщикам казенні військові слободи і купувати землі обивателів; 2) виклю¬ чити з підданства тих козаків та підпомошників, котрі живутьі нині на своїх власних землях, прилучити їх до громад військо¬ вих обивателів і обложити окладом, гідних жебрати у гусари; такий же оклад положити на дітей тих разночинців, котрі вживають прав, однакових з правами військових обивателів; 3) дозволити військовим обивателям продавати й віддавати у заставу один одному свої землі по старому звичаю. Окрім сього Никифоров підтримував право вільного викурювання горілки для Суджанського та Миропольского повітів. Харьків- ській представник Капинос ще пропонував словесний суд у гражданських ділах до 50 карбованців і се було б справді користно для населення, бо тодішні суди, з їх тяганиною, крючками та ііапіровим діловодством справді, були тяжкі для тих, кому траплялося у них судитися. А кому тоді не треба було судитися, коли закони так мало захищали людей і їх власність. Словесний суд, колиб навіть явився не дуже правим та милостивим, а усе таки був би принаймні скорим. Бажання усіх станів взагалі. ІДож сказати взагалі про зміст наказів, які бажання вони виявляють нам ’що до тодішних станів? Хоч дворянські вибори робилися у коленій провинції осібно, але у наказах слободсько-українського'шляхетства або краще сказати козацької старшини є багацько загального 157 такого, що виявляло бажання усього шляхетського стану. Одначе ріжні сторони тодішнього життя знайшли далеко не однаковий вираз у наказах: найбільше яскраво виявилися у них соціяльно- економічні бажання, меньше духовні і, можно сказати, цілком немає політичних. На першому місці стоїть питання про земельну справу, котре усіма висловлювалося виключно з боку інтересів шляхетного стану. У з‘вязку з ним стояли питання про дару¬ вання прав російського дворянства й про те, щоб повернути підданих у кріпаків. Усі хтіли мати дворянські привілеї й тільки приводили для сього неоднакові докази. Дворяне про¬ водили свої дворянські бажання, хоча до сього треба додати, що й два иньших стани (городяне та військові обивателі) теж казали тільки про себе—так вони зрозуміли своє завдання; кожний стан викладав про свої потреби, висловлював свої ба¬ жання, не вважаючи на иньші стани й не знаючи можливо навіть про те, що вони написали. Накази та висловлювання предс¬ тавників у самій комісії з'являло з себе немовби суд, де було дві сторони—прокурор та адвокат; і той, хто захищав себе, повинен був висловити все, що можливо було сказати у свою оборону. Але коли дворянство було першим найбільш осьвіче- Іним станом у державі, воно повинно було більше, ніж иньші стани, пеклуватися про загальне народне благо, про благо ,усіх станів, про обчеське благо, особливо, коли деякі стани (піддані та духовенство) зовсім не мали участи у виборах. Булоб справедливо, щоб про них на їх користь що-небудь 'сказали ті,- хто стояв на самому верхньому ступні, а вони між тим підняли питання про кріпацтво своїх підданих й про заборону йому переходити від одного поміщика до другого. Такі питання, котрі мали значиння для усього народа, вони рішали тільки для свого стану. Тільки дворяне Сумської про¬ вінції підняли питання і про осьвіту і для себе пропонували .університет, а для разночинців низшу школу. Дворянство иньших провінцій зовсім не підняло сього питання. Ніхто з дворян не згадав про значіння тієї автономії, при котрій вони жили до послідних часів і котра давала їм владу у своїм краю. Накази слободсько-українського дворянства най¬ більш схожі з наказами дворянства лівобережної України, але сі все таки куди виразнійші від них у своїх бажаннях, іособливо у культурно просьвітному і політичному. Дворянські накази такіж сірі та бліди, як і ті часи безвремення, в які вони складалися. Бажання городських мешканців теж не були яскраві головним чином через те, що їх не підтримував широкий стан поспільства: населення слободсько-українських городів складалося, як ми знаємо, більш усього з військових обивате- 158 лів. Досить виразними треба признати тільки бажання, котрі висловлювал про українську торговлю представник Харькова Іл. Черкес, але й то тільки у сих його частинах, де він казав про загальні інтереси української торговлі; коли ж він почав говорити про місцеві інтереси Слобожанщини, його не підтримали представники инших частин України. В инших своїх питаннях представники городів підтримували бажання війскових обивателів, себ то колишних слободських козаків— більшосте її населення не тільки по містах, але й по селах. Тут цікаву і в загалі правдиву відповідь давали представники сього стану на погляди й змагання дворянства. Хочай вони стояли на грунті своїх інтересів, а все ж таки вони захищали справедливість і інтереси широких народних мас, а не тієї невеличкої купки, яку з'являло з себе тодішнє слободсько- українське дворянство—ті півтораста або скажемо 600 чоловіка, котрі тримали у своїх руках і землю й волю народа, вдасть у країні, бо таку власть дуже швидко вони получили, яко дворянство слободсько-української губернії, з рук цариці Кате¬ рини II. Через се вони й боялися промовити навіть слово про відродження автономії—а се слово голосно, як ми бачили, сказали військові обивателі де яких слобід Ізюмскої провінції. І за се сміливе та правдиве слово нам треба висловити їм нині щиру подяку й пошанувати їх память, яко щирих заступників народних інтересів. 7-й розділ. Промисли, ремесла та торговля. Економичний побут переселенців. Землеробство. Садівництво. Скотарство, Бжільництво. Викурювання горілки. Млинарство. Дегтярство. Здобування селітри. Ремесла. Торговля. Сдободсько-українські ярмарки. Великі ярмарки. Середні ярмарки Малі ярмарки. Ярмарковий товаро-обміи. Економичний побут переселенців. Звернемо тепер увагу на економичний побут населення Слобожанщини, на його промисли, ремесла та торговлю, на його матер'яльну культуру. Еконо¬ мичний побут переселенців слобожан залежав од двох причин: тієї матеріальної культури, яку здобули українці в Задніпрян¬ щині, де вони провели цілі століття свого культурного життя, і од тих обставин життя, в яких вони опинилися в Слобожанщині, тоб-то від природи сієї країни й історичних обставин життя. 159 У правобережній та лівобережній Україні великі міста користу¬ валися майдебурським правом, котре давало значні привилеї міщанству. З за Дніпра переселенці принесли з собою знаття та досвід у ріжних промислах, ремеслах та торговлі, бажання й потребу займатися ними й на нових оселях. Усі отсі звичаї українських переселенців, як ми бачили, опреділилися виразним швом у московських актах —„старочеркасская обьїкность", старинний український звичай. Се виразне слово обіймало усю українську матеріальну культуру й матеріальний побут. Себ то значить, що московський центральний уряд признав україн¬ ську культуру і економичний побут відмінними від тодішньої великоросійської культури та економичного побуту. Та й справді таки вони були зовсім одмінні, бо хоча стара древнє-руська ,основа їх і була схожа, а всеж таки неоднакова, а ще більше ; їх оддалили одну од другої ріжні обставини життя в ріжних державах. Козаки у першій половині XVII ст. займалися хлібороб¬ ством та иншими промислами й ремеслами. Про се нам свід¬ чить Боплан, кажучи так: „серед українців е багато усяких майстрів—теслі, стельмахи, ковалі, кожумьяки, римарі, шевці, іравці та инші. Вони дуже добре виробляють салітру, якої здобувається багато у всій країні; з неї вони роблять гарний по¬ рох; жінки у них прядуть пряжу, з котрі' виробляють полотна і тканини для свого ужитку. Усі вони уміють добре обробляти іемлю, сіяти, жати, пекти хліб, готувати мнясо, варити пиво, мед, брагу, курити горілку і таке инше. Усі вони дотепні до усього того, тільки одні більш до одного, другі до другого руко- месла. Трапляються меж ними і більш освічені, ніж остатні; взагалі усі вони досить освічені, хоч займаються тільки тім, що необхідно у життю особливо деревенському". Любов до сих промислів та рукомесел слобожане принесли з собою і Слобожанщину; вони брали з собою навіть свої струменти , й ріжні причандали, а нові місця в Слобожанщині показалися [теж здатними і для хліборобства, і для всіх тіх промислів, іу котрих вони кохалися в Задніпрянщині. І ось вони на нових місцях, на дикому полі, займають собі землі для оранкі, сінокосні, лісові, заводять хутори, пасіки і посадки, роз¬ водять гурти товару, будують млини, винниці, торгують горіл¬ кою та усяким крамом по ярмарках, чумакують рибою та сіллю. Землеробство. Головним промислом слобожан було земле¬ робство. їм займалися не тільки мешканці сел, деревень, хуто¬ рів та слобід, а й міст та містечок. Першим ділом слобожан на нових місцях було охазяїнуватися і завести поле. Се ми бачимо, наприклад, у Чугуевських переселенців 1638 року— вони і поселення собі вибрали на дикому полі, де було хочім небезпешно від татарськіх нападів, але за те там був великим простір у землях і земля була родюча. Не дивлючись ні на І які перешкоди, українці зараз же прийнялися за оранку таї сіянку земель. Про се писав воєвода ІДетінін, котрий ворогу-Щ вав з ними. Він писав у Москву, що гетьман з козаками збу-1 дували собі у Чугуєві хати і орють своі землі; більш усього] вони засіяли ярини; урожай усіх хлібів видався дуже добрий І у торговельні дні гарно продавали хліб—пшенишну муку пси 20 гривень ((50 коп.) за четверть, а борошно по копі (50 коп.Щ А великоросійські служилі люди, писав Щетінін, не взираючи] на укази, не охоче бралися за землеробство; стрільці поясняли] се тим, що у них не було коней. Прихильність до землероб-1 ства українців залежала від того, що вони і в Задніпрянщині 1 були щирими землеробами грунт землі та климат Чугуєвсь-1 кого повіту був схожий з грунтом та климатом Задніпрянської! України, але і там, як і тут, приходилося бути й козаком й зе-1 млеробом, виходити на посів або сінокос з рушницею. Під І огороди Чугуєвці дістали землі біля своїх дворів, а на поле І їм одвели землю трохи згодом по 60 четей рядовому козакові І (по 20 четей у коленому йолі —себ то 20 на озимину, 20 на І ярину і 20 на пар). Але окрім сього у них були ще й сіно- І коси, лісні усякі угоди, млини, пасіки, риболовлі та звіроловлі. І Все то потрібовувало великого земельного простору—і його 1 мали Чугуєвці, бо з Білгородського повіту був виділений І тепер Чугуєвський. Козаки першого слободського полка Острогожського теж дістали землі і почали зараз же займатися хліборобством та всякими сільсько-господарськими промислами. Дістали вони землі на огороди та токи біля дворів, а також землю на поле за містом і сінокоси по обидва боки рр. Сосни, Лубянки і Мерина, риболовлі ж на р. Чорній Калитві од верховини до Дону з упалими річками, бобровими гонами і звіриними про¬ мислами і навіть по р. Дону;—се дуже великий земельний простір. Виходить, значить, що разом з хліборобством слобожане займалися й иншими промислами, разом з землями для хлібо¬ робства вони дістали й сінокосні землі, ліси, річки з рибними ловлями та звіриними гонами і усякі инші угоди. До Остро- гожська переселенці прийшли доволі заможними хазяїнами, як се видко з числа приведеної ними туди худоби. І українці, котрі заснували Харьків, теж'перш усього почали займатися хліборобством. „Коли ми, казали вони воєводі, землі свої з’оремо, хати побудуємо і хлібом обзаведемося, тоді й кріпость по новому будоватимемо, а тепер ми ще люди бідні—свого хліба не маємо". Другий Харьківський воєвода Офросимов не дурно казав про Іві перших Харьківських переселенців, що се всякий зброя — мужики деревенскіе*, він хтів сказати сим, що серед харьків¬ ських козаків було більш усього посполітих людей, котрі Ц себе з Задніпрянщині займалися хліборобством. З наказу Харьковському воєводі Семенові Дурново ми пізнаємося, що Харьківці займалися сільським господарством. З початку свого поселення Харьківці почали заводити собі [угори й пасіки, де проживали й займалися сільськім госпо¬ дарством. У 1658 році Харьківський воєвода Офросимов скаржився на Харьківців, що вони усі живуть по лісах, по хуторах та по пасіках своїх, а місто ледве не вилюдніло. Про менші міста, слободи, села, деревні і хутори нічого й казати—їх мешканці зараз діставали землі й земельні угоди І починали займатися хліборобством. Усім слобожанам давалися землі по жалованних граматах, а ті піддані, що селилися на старшинських слободах, мали землю од своїх панів для сільського господарства. Слобожапе в своій більшості! були землеробами; землеробством займалися не тільки соляне, але й городяне і не тільки мешканці сотенних міст, але й таких полкових, як Суми, Охтирка, Ізюм, Острогожськ, навіть Харьків. Цікаву звістку про землеробство слобожан взагалі дав нам академик Зуєв, котрий проїздив по слободській Україні в 1780—1782 р.: „земля дуже родюча і її більш усього •бробляють, так що куди не поїдеш, усюди вона вкрита лібним колосом, а потім або баштанами, або садами і іожний з мешканців в городах є і обиватель, і пахарь, купець, і садовничий, і службу одправляє". Коли оттак взагалі займалися усим заразом ще в кінці XVIII століття, геж саме повинно було бути і в другій половині XVII століття і в першій половині XVIII століття. І хоча се було занадто трудно, але так було усюди. Головнійшим промислом харьківців навіть у кінці XVIII століття було землеробство. Харькову, як і иншнм містам, була одведена земля округою по урочищах; земля ся біля самого городу була піскувата, а далі йшов родючий чорнозем. Із сієї окружної землі одмежована була власне для города вигонна земля (її було 1792 дес.), а решта длягородськихземлеробів (її було 22.544 дес. в тим числі—орної більш 16 тисяч десят., сінокосу 2500 дес., лісу більш 4 тис. дес.). Коло 70% усього харьківського населення займалося хлібороб¬ ством—3137 чол. з 4524 душ; у середньому приходилося на душу іуж. пола по 70 десятин (22544:3137). В самому кінці АЇШ століття (в 1794 р.) число хліборобів у Харькові значно зменьшилося, але й тоді їх було 18% усього населення. Зуєв писав про харьківців: „мешканці у городі більш усього військові обивателі підданні і иньші усякого стану; усіх біля 6 тисяч чоловік, промисел їхній — хліборобство, сади та баштани. В тіх лісах, котрі були навкруги Харькова, було багато полян та сінокосів; тому населення біля Харькова займалося хліборобством і садівницьтвом. У самому місті Харь- ківці мали сади й огороди, а за городом поля. Садівницьтвом промишляли; у садах були звичайні садові дерева та кущі. В огородах садили огірки, редьку, буряки, моркву, капусту, ріпу, часник, горох, салат, сельдерей, окріп, пастернак, кар¬ топлю; на баштанах—кавуни, дині та гарбузи. Академик Гюль- денштедт оповідає, що українські слобожане разводили волош- ську ріпу, брюкву і охоче садили картоплю. По инших містах, а особливо слободах, селах, деревнях, та хуторах хліборобство мало ще більше значиння у економичному побуту населення. І в панських слободах піддані мали доволі землі, особливо в степових просторих місцях південної Слобожанщини. Ось, наприклад, які звістки ми маємо про три українськи слободи кн. Куракина у Валуйскькій окрузі Острогожського полка в кінці ХУШ століття. До сих трьох слобід належало землі у окрузі до 500 верст. Мешканці слобід жили не дуже то за можно, а хуторяне навпаки дуже багато—вони навмисне й сели¬ лися по хуторах, щоб жити осібно од слобожан. Заможніші з них мали багаті хлібні запаси: жита до 100 четвертей, пшениці теж до 100, вівса до 300, гречки 50, ячменю 150, середні мали половину сього, а бідні 1 /г і то не всіх хлібів. Хліб був вельми дешевий: четверть жита продавалася по 50—60 коп., а найдорогше по 80 коп., пшениці по 1 карб. 50 коп.— 2 карб., мішок вівса мірою в два четверика по 5 — 8 коп., коли в инших місцях він продавався по 40 коп. і віз сіна, котрий коштував 6 карб ,—по 50 коп. І така дешевина була через те, що нікому було там купувати ні хліба, ні сіна бо кожен мав своє. Все, що полупалося од хліборобства, йшло на їжу та на винниці—на викурювання горілки. Садівництво. У садівництві здавна кохалися слобожане. Козаки Мерехвянської сотні з давних давен порозводили собі яблуневі садки при своїх пасіках. „Українці, каже автор топографичного опису Харьківського намістництва, любили розводити садки плодючих дерев та кущів. По лісах була сила яблуньових та грушових дерев, навіть цілі садки з пасіками 8 . Своїми садами величалися Люботин, Коротич, Нова Водолага й иньші. У Охтирському Троїцькому манастиреві було 4 садів, з котрих один виноградний. Змійовський козацкий манастирь мав 20 садів у 20 десятин, у тім числі виноградний у 4 десятини. У Святогорському манастиреві був невеличкий, але дуже гарний сад з яблунь та груш, та виноградний з 163 00 лоз. У Сумському Успенському манастирі було 7 садів— з них Діонісьев та Сосипатрів займали по 12 дес., новий— ? дес., Котов і Комишин—3 дес., 5 садів укупі —33 дес. У Іугуеві в XVII ст. (на 5 десятинах) були царьскі виноградники — пм вироблялося вино, котре йшло у Москву на потребу царя, зле потім вони запустіли й виноградарство взагалі не розви- улося на Слобожанщині також, яко і шовководство, про цізвій котрого дуже пеклувався уряд у самому кінці XVIII і очатку XIX століття. Шовковиця була посажена у Новій Водолазі, Валках, Краснокугську, Харькові. Для тютюнної йбрики у Охтирці була заведена тютюнна плантація, де засі¬ клося до 50 дес. землі і полупалося в урожай до 7000 пудів ■тону. Скотарство. Скотарство у старі часи на слободськой Україні уло широко розвинуто. Мьі бачили, що багацько рогатої худоби ривели з собою ще слобожане-переселенці, наприклад, в йтрогожськ, в Охтирку й иньші міста. Вони привели з собою юней, волів, корів, овець, кіз і свиней. І Острогощане, і Охтир- ане привели вь середньому по 8—9 голів на семейство (з 4 чоловіка). Більш усього було овець, далі йдуть свині. [З Чугуєва в 1641 році повтікали де-які українські посе¬ ленці за Литовскій рубеж й після них залишилася І|удоба; після сотника Розсохи залишилося 4 великих ро- очіх вола та 4 меньших, 4 корови та телиця, 4 телят, 6 великих та малих свиней; отих свиней нічим було голу¬ зати і їх через то продали за 4*/г карбованці, значить, за ожну взято в середньому по 28 коп. Про широкий розвій хотарства свідчать документи про татарські напади на Україну. В 1680 році татари забрали з Слобожанщини 11299 голів [товару. У 1691 році було узято 358 коней, 2272 волів і корів, 1272 овець і кіз. В своїх невеликіх, але за те частих наїздах долари одганяли гурти товару: так було, коли вони підходили вд слоб. Двурічну, Валуйку, Савинці, Перекоп. Часом козаки озбивали татар, одбивали од них пограбовані гурти товару, іле не завжди їм щастило. Великий розвій вівчарства привів р широкого розвою торговлі в Слобожанщині шерстью. Шерсть з авець, по свідоцтву академика Гюльденштедта, знімали тільки щин раз (весною), бо й зімою виганяли їх па пашу; через те вона була тверда та жорстка, за те вівці були хороші, бо ягнята довго ссали своїх маток. У початку XIX століття скотарство ■тало упадати і тільки зберегло своє значіння в Ізюмському, їуп'янському, Вовчанському та Змійовському повітах. ІНльон- шшх та шпанських овець було не багато. Невигод но для українського вівчарства було те, що Слобожанщина гряпичила 164 з Новоросійським краєм, де було безмірно більше степові земель, ніж у Слобожанщині. У багатьох поміщиків були кінсь заводи, для них вельми користі. Бджільництво. У бджільництві особливо кохалися слобожан як і усі українці. При заснуванні Сум оповідається про борті дерева, котрі хтіли дістати собі на оброк сумчане замісі путивльських боярських дітей. У 60-х роках XVII століг воєвода Сухотін у селі Бабаях склав пасіку, захопивши пасік якихсь зрадників. Під повозбудованою Суджою було у 1665 9 пасік, на р. Пслі—10 пасік; є спомини про пасіки у лісах. Чугуєві були царські пасіки. Пасіки мали 60, 100, 150 вулі ків і цінувалися, здається, не дешево. Охтирський полковщ ІІерекрестов пограбував у козака пчіл на 104 карб, се н наші гроші ціла маєтність. Держали вулики з бджолами поміщики: у 1722 році в маєтності ген. Дашкова було 70 вулікі у Нійдловського—ЗО, Крапоткина— 150. Дунина—60. У мерехвян ської сотні з самого початку її заселення були пасішні місці де були збудовані липові тесані хати і иньші пасішні потребі Липецький сотник поселив при своїй пасіці слобідку. На земля Салтовської сотні була у XVIII столітті пасіка сотника Карті вого з садом і сінокосною лукою, з вирощеним лісом у */г верст довжини й ширини над річкою Рубіжною; друга пасіка те із садом та вирощеним лісом ] / 2 версти довжини й ширині третя пасіка з хутором. Бджілництвом займалися біль заможні хазяїни. І мед, і віск легко було збувати і на місц і в сумежні країни, і навіть за кордон. Викурювання горілки. Але найважнійшим промислом слобожа за землеробством було викурювання горілки; ся вільгота бул зтвержена їм усіма жалованними грамотами, яко чисто укрі їнська вільгота, бо великоросійське населення її зовсім н мало. Викурювали тоді горілку з борошна, котре не йшло н продаж загряницю, а вживалося цілком на викурюванн горілки, опріч того, яке йшло на їжу. Про те, як широко бу розвинутий сей промисел, видко, наприклад, з того, що 60-х роках XVII століття у мешканців Харькова був 501 виї ний казан, 4 броварських і 73 шинкових двори. Царь Олексіі Михайлович простив їм недоімку з винниць, броварень ті шинків за чотирі роки і на будучину ослобонив од усіх зборі Винниці також, яко і пасіки та млини, були першими хазяй ственими оселями країни. Охоче займалися цім промислої у панських маєтностях. У кінці XVII століття сей промисе іще поширився Академик Зуєв писав, що головний промисел у місті Харькові були винниці та шинкарство; винниці т 165 пияки належали до національних українських промислив. іинниці та броварні слобожане держали безоброчно по жало- йнним грамотам і сю вільготу ствердила навіть Катерина II. І' 1765 році сим промислом у Харькові займалося 26 чоловіка, еред них ми бачимо козацьких сотників, підпрапорних, попа, юнцеляристів. Вони мали 93 казани. Але здаєтся, що окрім !епх заводчиків, були ще й дрібні, котрі єдналися до купи, іоб створити одно підприємство. Середній дохід від казана юлодільці визначали у 10 карбованців, яле здається, що він і дійсности був більший. Право вільного викурювання та іродажу горілки мали всі ті з війскових обивателів, котрі ратили 95 коп. окладу, і таких, як ми бачили, була ІІільшисть. Броварень у Харьківі було 4, солодовень теж 4; варилося пиво й солод і для свого хазяйства, а здебільшого да продаж по вільній ціні. Цегелень з наймитами робітниками уло теж 4, а окрім того мали цегельні ще пьять поміщиків: І А. ІЦербінін, тепер. Норов, полковник М. Куликовскій, Дунина Дунин; цеглу з них продавали по 5 карб, за 1000. Млинарство. У з’вязку з землеробством велике значіння мав у ікономичному життю та хазяйстві народа млинарский промисел, ’сякого хліба збіралося багацько—треба було молоти його ва млинах. 1 через те будування млинів на річках почалося початку заселення; так, наприклад, при заселенню Сум було Іудовано по р. ГІслі, на р. Сумці та на Малій Сумці і на Ьешинці 10 млинів, з котрих через п’ять вільготних років оєвода сподівався мати великий оброк. При заселенню Суджі Іуло збудовано два млини на р. Суджі, Олеіпинці, Вдові, Стри- слі. Будували млини й пани державці та манастирі. При млинах селили слободки. Під час татарського нападу 1691 1 І«ку були сплюндровані й млини. Млини коштували доволі Іорого; той, наприклад, козак, у котрого одняв млина на [іорсклі Охтирський полковник Перекрестов, оцінував його у 00 карб. При млинах .були ступи, де товкли просо та терли укна. Пани—державці мали млини у своїх хазяйствах: по іерепису 1722 року у Харьківському полку у Дашкова було іва млина, у Абази —2, ІИидловського—6, Крапоткина —8, Іунина-6, Жикничера —2, Стахонова—1. У кінці ХУПІ ст. у Іарьківському комисарстві було—107 млинів, у Ольшанському -53, у Мерехвянському—89, у Охтирській провинції—209, у думській— 160, у Ізюмській - 53, у Острогожській— 24. Дегтярство. У лісних місцях мало велике значіння здобу- іання смоли та дьогтю. Поселенці Сум охоче займалися сим промислом, хоч їм у сьому ділі дуже шкодили великоросій- 166 ські мешканці Путивльського повіту. Але українців підтрим^ зав воєвода, котрий мав надію полупити з них оброку царську казну не менш як 200 діжок дьогтю (значить боні, мусили здобути 1000 діжок). Бачимо ми смольчужні завод потім і у поміщиків: так, наприклад, у селі Березовім кня Якова Крапоткина се діло велося дуже широко і він готував одправити у 1728 році у Орел 500 бочок смольчуга. Здобування салітри. Доволі широко розвинуто було салитр варенне. Сей промисел принесли з собою переселенці з Зада прянщини, де він був широко розвинутий, бо салітра йші на порох. Населення у слободській Україні теж мусило весні безупинну боротьбу з татарами і для сього йому потрібен бу порох, а значить і салітра. У Слободскій України, також які у Задніпрянщині, було багацько салітряних могил—буртц з котрих і здобувалася салітра. Коли сей дикий степ бу ще безлюдний, на ньому в осени навмисне випалювад суху траву і через це у грунті збіралося багацько попілї котрий перетворювався в селітряні бурти. У 16-48 році Степан^ Тевяшов виварював салітру в степу біля Чугуєва на р. Бурлуц З Петра Великого виварка салітри переходить у руки козацької старшини й дворян, котрі будують заводи і постачають салітр у казну (Захаржевський, Данилевский, Квітка, Ковалевський Капнист, Шидловський, кн. Крапоткин); згодом купля салітр^ зробилася казенною монополією. У 1661 році казак з Боромд Прунін знайшов на річці Боромлі залізну руду, з котрої^ виплавили залізо. Туди було одправлено рудознавця майстра, котрий заявив, що усієї руди він виміряв на 500 сажнів] длинини і 250 сажн. ширини; йому дали робітників і звелілі виплавляти з сієї руди залізо. Ремесла. Що до ремесників, то вони головним чино| працювали для місцевих потреб, але деякі з ремесл мали ширше разповсюдження. Ремесничих—кустарних хазяйств ні Слобожанщині у кінці ХУШ століття було 6776, а усіхремев ників 33 834 душ чоловіків і жінок. Виходить, що кустарно ремеснича праця була тоді досить широко розвинута. Найбіль росповсюженими ремелами були: ткацтво, чоботарство, чин барство (коженичество), кравецтво, ковальство та гончарство; ткачів було 693 хазяйства з 5190 чол., чоботарів та чинбарів- 817 хазяйств з 4377 чол., кравців та кушнирів—573 хазяйств з 3082 чол., ковалів—184 хазяйства з 979 чол., гончарів 15І| хазяйств з 596 чол. Окрім сього були ще гонтарі та тертичникґ котрі обробляли дерево, римарі, шаповали, сідельники, скляри бондарі, стелі махи. Матер’яли для ремесл були місцеві, а пі 167 привозні. Всі, навіть самі бідні люди як по містах, так по селах, носили шкуратяни чобити, через те усюди навіть по селах були чинбарі та чоботарі. Вичиняли шкури кінські, волові, козлячі, овечі, а для жіноцтва виробляли червоні сап’яни, з котрих шили черевички. Чоботи шили українсь¬ ким ладом, а по містах—німецьким із шкур, котрі привозили з великоросійскіх городів. У Харькові більш усього було усяких ремесників—напертому місці стояли чинбарі та чоботарі, далі римарі, котрі виробляли шкури та ремні, кушнірі, котрі вичиняли звирячі шкури. З великих овечих шили кожухи, а з мілкошерстньтх та кучерявих смушки йшли на шапки.. Дуже широко у Харькові було розвинуто коцарське рукомесло; коци—се по російські „коврьі". Сим ремес¬ лом займалися коцарки; вони самі робили шерстяну пряжу, красили її у ріжиі кольори фарбами, які саміж таки готували з мінералів то рослин, ткали коци й підстригали їх. Чоловіки шили українські свитки. Купували вони для сього сукно в Ва- луйках та по инших місцях і шили свитки просторого україн¬ ського ладу, а також широкі українські штани. Шаповали виробляли з овечої шерсти повст та киреї... В усіх отсих ремеслах оброблялися здобутки зоологічні. Що до здобутків царства рослинного, то їх обробляли меньше. Столярів було не багато, а склярів доволі, бо усюди були вікна зі склом; стельмахів, що виробляли вози та сани, було чимало, як і бондарів; ткачі та ткачихи ткали пряжу, але більш на власну потребу. Ремесла, де вироблялися здобутки мінеральні, були такі: ковальство, та слюсарство; славилися всюди на Україні лемеші та чересла харьківської роботи. Гончарі вироблювали глиняний посуд—простий і полив’яний, а також кахлі для груб—зелені або білі з ріжними фигурами. Гончарів було багацько й по слободах та селах й хуторах, бо наш народ любив тримати свої хати у чистоті, щоб вони не закопчувалися од сажи; більш заможні робили кахельні груби. Окрім тубільців проживали у Харьківі ремесники з чужих місць—столяри, теслі, каменьщики, цегельники, серебряники. Ремесники у Харь¬ ківі селилися по де-яких вулицях і про се свідчить назви чотирьох харьковскіх вулиць—Римарської, Кузнечної, Чеботар- ської та Кацареької. Чугуєв славився на всю Україну своїми чинбарями або кушнірами, котрі вироблювали овечі шкурки; кожухи шили там колмицьким шитвом мабуть через те, що сим займалися колмики —чугуевскі поселенці; ткали там також гарусні череса, робили сідла та підпруги. Охтирка слави¬ лася своїми плахотницями, котрі виробляли плахти — самі пряли шерсть, красили її фабрами, які самі ж таки готу¬ вали. Богодухів славився чинбарством та чеботарством, тут 168 було чоботарів більш, ніж у остатніх городах Харьківськогі намістництва. Нова-Водолага славилася гончарями, котрі виро^ ляли гарні кахлі та тарілки. Всі отсі ремесла були української! походження. У старі часи вони задоволняли усіх, бо усі жил українським життям, не виключаючи навіть козацької старшині Але в кінці XVIII століття, після скасування колишніх станів на Україні нові стани вже значно відріжнялися один оддр* того; дворянство та городянство обрусіло; у них з'явилися нові потреби і їм хотілося яко мога більше відріжнятися простих українців і в одежі, і в домівці, і в усіх обставинам свого побуту. їх не задовольняли тепер висе своі ремесникиЯ вони почали звертатися до великоросійських та чужоземним котрих виписували, як це зробив, наприклад, В. Н. Каразін у початку XIX століття, у Харьків--се були: каменьщики штукатури, теслі, столярі, різчики, каретники, модні кравці шевці. Коци та плахти почали виходити з моди в інтелегени і залишилися тільки на якись час у простих людей. Торговля. Торговля в слободській України почалася разо^ з заселеннем. Сюди переселялися з правобережної та лівоб^ режноі України, як ми знаємо, не тількп козаки та посполіт^ але й міщане. котрі займалися й торговлею, особливо ярмарко вою. Не тільки великі міста, а й містечки мали право устрої! ярмарок й вільного ярмаркового торгу. Великі ж міста мали навіть майдебурське право, котре міцно підтримувало торговельн вільготи українських міщан, але торговлею займалося там козацтво (чумацький торг рибою). Одначе торговці були справ жніми купцями, бо повинні були нести й військову служб)! Так все се утворилося і в Слобожанщині під- назвою старо 1 черкаського се б то українського звичаю. Жалованні царські 1 грамоти давали вільготи у торговлі не купецькому стану котрого взагалі тоді не було, а усім козакам, не одмежуючі козаків городової служби, себ то міщан, од козаків полкової 1 служби —котрі проживали по слободах. Значить купецький торі говий стан не відріжнявся од иньших і торговлею займалися* міщане й козаки, й козацька старшина, і навіть посполиті) люди. З самого початку заселення слобожанам були дані торго вельні льготи. Так ще од царя Михаїла Чугуевські українн: дістали право ходити на Дін для промислів та торговлі і їх ходило туди чимало. До них приїздили литовські та великоросійск купці й вели з ними безмитну торговлю; вони не мали правам тільки привозити горілки та тютюну. Українскі осадчі од царя Олексія Михайловича получили грамоти, котрі давали перо селенцям право на безмитну торговлю. Харьківці у 1659 році значить через чотирі роки після поселення, подали царев прохання, щоб у Харьківі, де було так багато народу, дозволено |ііуло збірати на Пречисту ярмарку і везти безмитну торговлю Ктешнім і пріїзжим людям усякими товарами, а окрім того іати по четвергам що тижня базарний торг. Прохання ішло од казаків і всіх мешканців міста Харьківа, сотників, [рядових козак.в і отамана Тимохвія Лаврінова. Царь зго¬ дився і видав Харьківцям на се свою грамоту. Там були ■стверджені і звичайні торги по четвергах і ярмарковий В'їзд на Пречисту, себ то 15 серпня (августа). Ся ярмарка [потім долучила велике значіння не тільки для Харьківа, Вале і для всієї Слобожанщини і навіть для всієї України; івона істнує до наших днів, себ то значить 258 років, може й трошки більш, бо у 1659 році вона, здається І ієні, була тільки стверджена, а почалася тоді, як заселився Царьків. У 1666 році царь дозволив торговати без мита харь- иівцям і приїзжим з українних і степових городів усякими рварами, окрім тютюну та горілки. А хто привезе з українсь¬ ких міст тютюн або горілку, тих людей велено було одсилати г .назад, але їх не грабувати і тільки заборонити їм наперед привозити з собою й заборонені товари. Торгувати проміж себе [українцям горілкою та тютюном не було заборони. Коли ^будувався Дивногорський манастирь, зараз дозволено було |привозити туди усяку всячину на продане і без мита продавати ['в торгові дні. В грамоті на ймення Коломацькаго отамана |1680 року) читаємо: „да у тім же новозбудованному містечку Ііоло.маку торгувати їм самим, а з ними в Коломаку і по Ярмарках приїзжим людям усім безмитно". Ярмарки почали расповсюжуватися по всіх містах, містечках та слободах. Торгові льготи стверджені були царськими жалуваннями гра¬ мотами усім слободским полкам—найважнішою льготою був іільний продаж горілки. По жалованній грамоті Харьківському полку 1684 р. козакам вільно було торгувати без мита вся- |ими товарами; мито збіралося тільки з приїзжих українців і з усіх великоросійських людей, навіть тубільців; зборщи- і;ами повинні були бути самі козаки. Льготу у торговлі ами українці відносили до своєї „старочеркасской обьїкности". За отею безмитну торговлю брала велика заздрість вели- |юросійських людей, котрі її не мали і через се йшли у Острогожському полку суперечки, особливо через те, що в ДОстрогожську оселилося чимало великоросійського купецтва. іі)строгожські козаки широко розвинули торговлю в Остро- рсському. Льготи всім слобожанам, котрі розселилися по іістах, містечках, слободах, а не однім тільки купцям, зро¬ їш торговлю немов загальним промислом усіх слобожан росповсюдили її й помаленьких містечках та слободах. 1 10 У південній частині Воронежського краю виникли ті баг» та торговельні слободи, де навіть і тепер уся торговля в р ках українців. І се е, здається, особливість Острогожсько полка. Ми знаємо, яку велику шкоду робили країні татарсі напади. Не дивно, що торговля поширилася в XVIII столи коли життя в слободській Україні зробилося спокійнішії Не дивно, що вона особливо розвинулася у північній часта Слобожанщини —у Сумському полку, де жити було безпе ніше од татарських нападів, бо його захищали собою 0 тирський полк, Гетьманщина та Білгородський край. З п чатку Суми мали більше значіння, ніж Харьків у XVIII сі літті; у часи реформи князя Шаховського на короткий ч вони зробилися адміністраційним центром слободської Україн На розвій там ярмаркового торгу мало великий вплив те, і вони були ближче ніж Харьків до Білгорода, Курска, Моск та инших великоросійських торгових центрів. Великоросійсь купці почали їздити на Сумські ярмарки і тому вони набу: й велике значіння для широкої округи. Харьків був другі вельми поважним торговим ярмарковим центром слободськ України. Велике значіння мало те, що на Харьків, якм и знаєм ніколи не робили нападів ні татари, ні инші вороги. У трет четверті XVIII ст. Харьків зробився адміністраційним центрі усієї Слободської України, а з другого боку тоді почав заселяти Новоросійський край і у 1783 році був завойований Кри через се Суми повинні були у ярмарковій торговлі уступіг своє перше місце Харькову, котрий був ближче до Новоросі ського краю, ніж Суми, і зробився погряничним складочні містом товарів. Слободсько-українські ярмарки. Звернемо тепер увагу слободсько-українські ярмарки по відомостям 60—80 рон XVIII століття. Хоч сі відомости належать до часів слободськ української губернії, але ними можливо користуватися і і Слобожанщини, бо у ярмарковій торговлі не могло зробити за такий короткий час великих перемін. У 1779 році у 4-х пр вінціях слободсько-української губ. була 271 ярмарка. Се чис ярмарок при щасливих обставинах збільшувалося, при несч сливих зменьшувалося. А були й такі слободи, де ярмарки тіль числилися або краще сказати де їх хтіли завести по якім приказам, але їх зовсім не було, бо туди ніхто не їздив. Т було, наприклад, у Цареборисові; так було з двома новю ярмарками у Сватовій Лучці. На відкриття ярмарок тре було, як ми се знаємо про Харьків, получити дозвіл од уряд прохання йшло од самого населення. Ярмарки були і в па кових містах, і в військових містечках чи слободах, і в панські 171 селах. Иноді в невеличкому містечку було більш ярмарок ніж І великому. Усі слободсько-українські ярмарки ділилися на Іри частини: великі, середульші й малі. На великі ярмарки приїздило багацько купців з великоросійських городів, а також ззагряниці; вони більш усього купували товари гуртом, а не б дрібницю, а иноді в вимін на свої. Сюди належало 4 Харк¬ івських і 2 Сумських ярмарки. На середульших ярмарках іелася більш усього торговля в дрібницю, але туди привозили усе таки чимало усяких товарів, як місцевого національного, також і чужого виробу; продавалося на них багацько худоби, Ішерсті. На малих ярмарках торгували на швидкую: і селяне, і продавці поспішали з них на иньші ярмарки. Великі ярмарки. Звернемося тепер до великих Харьківських і’а Сумських ярмарок. У Харькові Хрещенська ярмарка тяглася од 6-го січня (января) на 20 днів, Троїцька од Духова дня па 15 днів, Успенська з першої Пречистої на 20 днів, ІІокров- вька з другої Пречистої на 17 днів. Сумська Сборна почина¬ вся на другім тижні Великого посту й тяглася од 20 до 130 днів, друга Сумська починалася у Пилипівку 21 падолиста І(ноября) й тяглася днів 25. На Харьковські та Сумські ярмарки [привозилися розмаїти загряничні товари. З загряниці: ІНльон- іька (Силезії), Гданська (Данцига) і Лейпцига через Василь- іівську таможню, Київ, Ніжень, Ромни, Ніженські греки, Іолтавське купецьке товариство і Калужські купці привозили укна, золоту та срібляну парчу, матерії, шовк, — оксамит, Іідваб, бумажні, льняні, пенькові тканини, галантерею, фарфор, авізні вироби, хустки шовкові англійські, туринські та німецькі панчохи, табакерки, скрипки, струни, коси, французські та іімецькі рушниці; з Петербурга через Москву привозилися гонкі англійські сукна. Усі отсі товари продавалися у дрібницю (Місцевим людям, а гуртом купцям, котрі розвозили їх по Гетьманщині та Слобожанщині на малі та середні ярмарки, а також продавали в Озовську та Новоросійську губ. й у Іріпость св. Димитрія,—теперешній Ростов. Тіж самі Ніженські, Калужські та польскі купці, котрі привозили сі товари, везли їх в липні місяці (полі) на Коренну ярмарку у Курск. З Ростова, Таганрога, Херсона, Кинбурна та Станиславова привозилося до 40 хур (а иноді й більше) бакалії фиників, фиг, ізюму, волошських, та грецьких горіхів, рожків, мигдалю, їливи, маслин, черносливу, турецького тютюну, грецького мила. товари на ярмарках продавалися у дрібницю місцевим купцям, котрі одвозили їх у Курск, Білгород, Єлець та Москву. З Москви Московські та Білгородскі купці привозили багацько усякого краму—книжок гражданських та духовних, срібного, мідяного, 172 олов’яного і камінного посуду, великоросійських сукон, шо кової тафти, стрічок, хусток і инших виробів Московськ фабрик, чобіт та черевиків німецького фасону, чорного і зел ного чаю, сахару, кофе, голанського і французького тютюн усяких шкур, хомутів, сідел, уздечок, саней, московськоі роботі дробу й свиньцю Усе отеє купувалося городянами та селянамі а також купцями, котрі торгували на середніх та мали ярмарках, частину ж вивозили навіть у Ростов, Озовську і Новоросійську губ. й лівобережну Україну. З Суздалю й пі московських городів привозили тамошні купці од 100 до 20 возів холста й продавали на ярмарці, а більшу частину вив зили у Донські станиці, Озовську та Новоросійську губ. і Геті манщину. З Тули великоросійські купці, котрі проживали Харькові та Сумах, привозили усякий залізний та ременнн товар—збрую, рушниці, пістолі, шаблі, казани, дзвони. ІІавлов ські купці привозили замки, ножі, Болоховські—юхту, хомут рукавиці, Орловські -ремінь та бичівку, Білгородські—шерстнії та нитяні панчохи і просте мило (возів 15). І отеє все частино продавалося на ярмарках, частиною ж розвозилося місцевим! купцями у Ростов, Озовську та Новоросійську губ. й лівобережн Україну. Купці і місцеві Харьковські військові обивателі з Волп Царицина, Саратова, Дону з Черкаска і Донських станиц привозили осетрину, білужину, севрюжину, сомину, тарані чабак, оселедці, стерлядь, сьомгу, білорибицю, кавьяр. Солоні і в’яленої риби привозилося більш 200 возів на Троїцьк* Успенську та Покровську ярмарки у Харьків, а звідтіль росхс дилося по лівобережній Україні й далі; свіжа і свіжопросольн риба привозилася на Хрещенську ярмарку, а іще більш на масницю, а з Харькова розвозилася по усяких містечка і селах Харьківщини і лівобережної. України. З Ростова, Тагаїь рога, Станиславова, Кінбурна привозили виноградні вина мускатель, сантуринське, шкопельське і альонське, котрі при возилися туди з Царьграда, з Молдавії через Київ і Василь ківську таможню венгерські вина; з Риги через Петербург французькі, шпанські та португальскі, з Петербурга чері Москву—шампаньське, бургонське вино та англійське пиво. Такі товари привозилися на Харьківські та Сумські ярмаркі з російських та загряничніх городів. Окрім того околишні помі щики приводили на продаж коней; у Харьків на Троїцьк ярмарку приганяли коней навіть з Донських станиць. На Троїць кій та Успенській ярмарках торгували добре рогатою худобої та вівцями, котрих приганяли з околиць; купували їх вели коросійські промисловці для одправки у Москву та Петербург Збіралося на ярмарки й багацько околишніх селян, котрі при возили на продаж борошно, птицю, мнясо, сало, масло, овеч; 173 керсть, глиняний посуд, мед, олію, горілку, городину й садовину, [сякий харч, колеса, гонт, невироблені шкури, кожухи, шапки українські, сукна місцевої роботи, чоботи й черевички, свити білого та сірого сукна, шиті на донський маїїір, котрі одво- їлися навіть у лівобережну Україну і Донські станиці. Але собливо Харьківські ярмарки славилися коцами і фарбовими іопонами з яловичої або овечої шерсти; їх купували приїзжі упці і одвозили в лівобережну Україну, а звідтиля у Польщу. Окрім того торгували ще овечою шерстью та смушками, котрі іеликоросійські купці одвозили у Москву на тамошні фабрики; юргували також салом, котре одвозилося в ІІетербурський та Ірхангельский порти. Горілку купували барилами та куфами бочками) для шинків і власної потреби, а володільці винниць рсилали її на продаж у Черкаськ, Донські станиці, Ростов, рим, Полтаву, Озовську та Новоросійську губ. З загряничиих ольских країв привозили хурами на ярмарки березовий та половий дьоготь й продавали його по середніх та малих рмарках. Середні яріуіарни. Звернемо тепер увагу на середні ярмарки— і було десять: 4 у Охтирці, 4 у Ізюмі і 2 у Сумах, Троїцька та Успенська). У Охтирку товари привозилися з Харькова, Сум, з лівобережної України—Полтави.Ромна, Гадяча, Ііженя, з великоросійських городів—Курска, Білгорода, Калуги, • в Ізюм -з Харькова. Товари продовалися місцевим обивателям купцям, а сі розвозили їх по малих ярмарках. У Суми при¬ шлися тіж товари, що й на дві великі ярмарки, але в евеличкому числі. Головними товарами були: сукна, шовкові итерії, посуд, шкло й кришталь. На літні ярмарки пригонилося Нагацько рогатої худоби й овець, котрі купувалися не тільки іешканцями країни, але й прасолами, котрі одправляли їх на родаж у Москву та Петербург. На всі отсі десять ярмарок риїздила велика сила селян, котрі привозили на продаж вої продукти. Як ми бачимо, на отсі ярмарки великоросійских, особливо чужоземних товарів привозилося дуже мало та і то опадали вони туди вже через прасолів. Більш усього на них Іродавалося тих товарів, котрі й вироблені були місцевими іромисловцями та ремесниками й визначалися для місцевої ютреби. Таким побитом, сі ярмарки обслуговували свої неве- шчкі райони й мали здебільшого місцеве значиння. Тяглися они не більш, як по тижню. Малі ярмарки. Звернемося на послідок до малих ярмарок, х було більше 200, більша частина їх була у військових (ободах, меньша у панських. На декотрі з сих ярмарок дрібні 174 торговці, котрі торгували у Харькові, Сумах, Охтирці та Ізюмі, привозили трохи й крамного товару, сукна, шовковіх тканин, парчі, китайки, полотна; далі йдуть шкуратяні вироби, виноградне вино, посуд, папір, ладан, перець, риба (особ¬ ливо проста), кавьяр, кримська та донська сіль, рогожі, бичівки, сибірські хутра (міха) і таке иньше. На літні ярмарки приганяли рогату худобу, коней та овець. Але головним чи¬ ном торгували тими сільскими товарами, котрі привозили на великі та середні ярмарки. Протягалися сі ярмарки на 2, З дні, але були серед них і такі, котрі протягалися на тиж¬ день (як, наприклад, Юнакіевські, Межиріцькі, Боромлянскі) і навіть на 2 (одна Білопольска). Декотрі з них наближа¬ лися до середульших, бо товари на них привозилися не тільки з слободсько-українських міст, але і з російських і з ліво¬ бережної України, з Білгорода й Білгородського повіту, Сівська, Хотмишска, Путивля, Обояні, Рильска, Воронежа, Курска, Пол¬ тави, Опошні, Ромна, Гадяча, Донськіх станиць, Крима, Астра¬ хані. З великоросійских городів привозилися товари у ті сло¬ боди, котрі лежали на північній частині Харьківщини (напри¬ клад, у Суджу), з лівобережної України—у ті, котрі були на західньому погряниччю (як Котельва). Найбільш славними ярмарками були Білопольскі, Суджанські, Котелевські і Бором- лянські; самими убогими, куди зовсім не привозили краму з великих городів, а продавали тільки місцеві товари -Таранів- ські та Соколовські. Цікаву звістку про ярмарковий та базарний торг у Лип- цях і мінову торговлю на ньому дає академик Зуєв, котрий був там у 1781 році: „у неділю рано в‘іхали ми з великоро¬ сійського села в малоросійське. Усі були на базарі. Вулиці заставлені були возами з хлібом, огородиною і кримською сіллю; у будинках і по крамницях містилися цебри та сулії з горілкою та медом; усе було похоже на ярмарку, але ярмар¬ кового нічего не було. Тільки горілку та сіль купували тут на готові гроші —все останнє на промін і навіть з переводом на третю людину. Так, наприклад, як хто купує горщик ціна йому звісна і якого б він розміру не був, щоб купити його треба всипати в нього двічі жита, з сим горщиком можливо купити й молока, бо продавець молока налье в нього молоко один раз, горщик візьме собі, а молоко оддасть покупателеві; за молоко він виміняє й рибу і.що йому потрібно, а якеє буде дорогше, добавить, скільки скажуть, аж поки не дійде до того, що йому потрібно і тоді вернеться додому". Ярмарковий товарообмін. Оттак, як ми бачимо, товари на великі слободсько-україпські ярмарки привозилися з москов- 175 їького промислового району, з пристанів Балтийського моря, з іоволж’я і з західньої Європи. Ми вже знаємо, що питання про торговельні шляхі —сухопутні та морські—в Катерино- мавській комисії підняв представник міста Харькова Черкес, (ля України безмірно велике значіння мали стародавні сухо- іутні шляхи, котрі безпосередно єднали її з західньою Європою; ісь через що усі українські представники так гостро виступили роти монополії Петербурського порта, котра б зробила велику ерегакоду усій українській торговлі взагалі і перш усього знищила б українську ярмаркову торговлю. Українські купці призвичаілися до сієї сухопутньої торговлі і про се яскраву ■яву зробив у комисії Черкес, висловивши там, що купець важае за краще сухопутню далеку дорогу небезпечности юрського плавання. Слободська Україна була посередником у орговлі між Великоросією й Новоросією і Донщиною, а також Ьвобережною Україною, ярмарки котрої були зв‘язані з слобод- вько-українськими. Усі отсі країни, як ми бачили, й купували продавали товари, мінялися ними, тільки так, що одні ільш купували, а другі більш продавали. На великий жаль, ідначе, ми не маємо звісток про розмір торговлі і про се ожливо висловити тільки думку, але підтримати її якими іатистичними числами не можемо. Гадаємо, що в мануфак- ірних та металичних виробах великоросійскі товари вже очали брати перевагу над такими ж товарами західної Європи, іле сі ще вели з ними боротьбу, хоч великоросійські мали велику перевагу, бо були дешевші, а дешевші були через те, що про- юз їх був дешевший і не треба було за них платити мита, як за загряничні товари. Загряничні, наприклад, сукна були кращі І великоросійських, але й дорогші, і через те їх купували ьки багаті люде—поміщики, а великоросійські сукна та інини, та тульскі металичні вироби роскуповувалися й вій- іовими обивателями й підданими; з загряничних же товарів часеленнє йшли тільки привозні коси і навіть дуже у вели¬ ку числі, так точнісінько як тепер ідуть сільсько-господарські лини. Таким побитом, на слободсько-українських ярмарках іикоросійська промисловість робила великі здобуття. Але )стий народ тримався поки що своєї власної старовини до їжі, одежі, посуду й не тільки сам задовольнявся своїми мінськими виробами, але ще росповсюджував їх проміж мінського населення инших країн і навіть серед велико- :іян і чужоземців А нове слободсько-українське дворянство ло відріжнитися од народа й охоче купувало на ярмарках ікі загряничні та московські товари, зробити свій домашній іут на манір побуту російського дворянства; за дворянством дкували й инші заможні стани—чиновники, офицери, купці, 176 міщане, духовенство, особливо таких городів, як Харьків та Суми; прадідівський уклад життя залишився тільки серед казенних обивателів та підданих, але й туди почала проходити мануфактура, бо була дешева. Торговцями та прасолами на слободсько-українських ярмарках були великоросійські купці як приїзжі, так і місцеві—Харьківські та Сумські; були одначе й греки, поляки, татари; широку торговлю, але більш усього товарами власних виробів вели й українці. Сі товари у ціло- купності мали велику ціну. Щоб зрозуміти се, треба тільки згадати про овечу шерсть та про горілку, не кажучи про багацько инших продуктів нашої багатої України. Але вони й не гадали навіть про те, щоб вести боротьбу з великоросій¬ ським купецтвом що до товарів, котрі привозилися з Велико¬ роси—їх привозили виключно або купці з сих країн, або ті великоросійські купці, котрі проживали по слободсько-україн¬ ських городах. Розмовляючи про великі ярмарки, треба зупинитися на питанні про те, чи були вони користні для нашої України, бо автор „Топографичного опису Харьков. нам" каже, що Сумські ярмарки знищували торговлю в-сіх инших сусідніх з ними міст і звичайний постійний торг у самих Сумах, Навряд чи се було так, бо коли у Сумській провинції ні один з городів її, окрім Сум, не мав торгового значіння, так се через те, що всі отсі городи—Лебедин, Білополлс, Недригайлов й Межирич —нічим не відріжнялися від слобод- од якої небудь Вільшанії або Пін. А що до Сум, так ярмарки не шкодили їм, а навіть приводили до постійної торговлі. Сумські ярмарки потім трохи згодом упали, але через те, що їх місце заняли Харьківські, а Харьківські перемогли їх через те, що торгові центри посувалися все далі й далі на південь: спочатку на межі північної Росії та України сто¬ яли Білгород та Курск, потім Суми, а іще пізніше, коли за¬ селилася Новоросія, Харьків. Не вадили постійній торговлі й середульші та малі ярмарки бо вони були користні для місце¬ вого населення, спомогаючи проміну продукції сільського господарства та кустарних промислів. Вони не вадили великим ярмаркам, бо ті мали своїх продавців і покупців, свій товар. І справді більш усього ярмарок було у Харьківській та Сумовій провинціях, а між тим у Харькові та Сумах були і великі ярмарки. Боротьбу могли вести між собою середульші ярмарки, а іще більше малі, особливо, коли ярмаркові місця були неда¬ леко одно від другого. Але на нові ярмарки треба було полупити дозвіл, а окрім того треба було, щоб люди почали їздити на таку ярмарку, бо без сього не було б і ярмарко¬ вого торгу. Автор „Топографичного опису" еттак каже про 177 валу малих ярмарок: „велике число ярмарок по казьошшх та панських слободах зменьшило торговлю городів, .де вона повинна була бути, убило їх душу, бо город без торговлі--сс бездушний болван, ідол; торговля перейшла до тих, у кого були води, ліси, степи, й котрі повинні займатися землероб¬ ством та скотарством. А через се навпаки, городяне мусили звернутися до землеробства та скотарства. Ярмарки вадять навіть постійній торговлі Харькова, не кажуче вже про пові¬ тові міста; їх м'щане, залишивши свої будинки, цілісінький рік мандрують по ярмарках або навіть переселяються у сло¬ боди". Автор „Топографичного опису" не зрозумів тієї осо- бливости української торговлі, про котру ми вже казали раніше, се б то про те, що таких городів з купецтвом, які були у Великороси', в Слободській Україні не було. Слободсько- українські городи, як ми бачили, були заселені більш усього козацством і не мали торгового значіння, у них неможливо було взяти те, чого у них не було—се б то торговлі. Ярмарки не вадили також і тим торгам, котрі бували що тиждень у якісь дні. На них торговля велася іще простіше, як оповідає про це академик Зуєв. Скільки привозили на слободсько-українські ярмарки уся¬ кого товару? Полотна з Суздаля привозилося 100 — 200 хур. Як положити на кожну хуру по 40 пудів, тоді вийде од 4 до 8 тисяч пудів, бакалії 40 хур, себ то 1600 пудів; риби 200 хур, себ то 8 тисяч пудів. Се не дуже великі числа, але вони у XIX столітті значно збільшилися. Що до цін на усякі товари, ми їх усіх не маємо, але деякі визначимо. Аршин сукна коштував од 47г карб, до 70 коп.; штоф од 2 до 3 карб, грезет—од 1 каб. 20 коп. до 1 карб. 60 к., тафта французська 1 карб. 20 коп., московських фабрик -50—60 коп., бархат венеціанський- 4 карб. 50 коп. голанське полотно—од 40 до 70 карб, за штуку в 80 арш.; срібло в речах -21 коп. золотник, а з позолотою—25 коп. мідь в речах--50—70 коп. хунт, олов‘яний посуд 9—10 карб, пуд., стрічки московских фабрик 8—9 —коп. аршин, московський холст —од 3 до 18 коп. аршин; городянські сани московської роботи—од 12 до 25 карб., финики од 15 до 20 карб. пуд. горіхи грецькі од 27 2 до 3 карб, за пуд., волошські—од 1 до 1 карб. 29 коп. тисяча; мигдальні—од 7 до 10 карб, за пуд. ріжки —од 17 г до 2 карб, пуд, маслина- од 2 і /-> до 3 карб. пуд. олива—од 7 до 9 карб, пуд, турецький тютюн —од 10 до 12 карб, пуд; солона осетрина—од 1 карб. 40 коп. до І 1 /® карб, за пуд., свіжа—З —3 карб. 20 коп.; кавьяр (ікра) присолена— од 2 1 /» до 3 карб, за пуд, свіжа зерниста—од 6 і /2 до 7 карб, за пуд; пляшка шампанського—од 1 карб. 80 коп. до 178 2’/г карб.; хунт чаго— 1 — 2 карб., пуд сахару —ІО’/з—11 карб., кофе 9 -10 карб, за пуд. Рахунок грошей тоді був на асігнаціїі треба мати на увазі, що тоді карбованець коштував де кілька карбованців на наші гроші (до часів теперешньої війни та дорожнети). І щоб зрозуміти отсі ціни, треба порівняти про між себе тодішні ціни на ріжні товари; тоді, наприклад, вийде, що чай, сахар і особливо чужоземна мануфактура цінувалися, як їх рівняти з рибою або кавьяром дорого, бо аршин англійського сукна коштував стільки ж, скільки й пуд свіжої осетрини або просоленого кавьяра, чай тільки трохи дешевше, ніж у наші дово¬ єнні часи, а хунт сахару 25 коп., —се стільки, скільки у наші часи до війни, але гроші були тоді дорогші, ніж тепер. ! ). Окрім ярмарочної торговлі були ще й торжки—базари й постійна торговая. У Харькові, наприклад, такі базари бували по понедільках та п‘ятницях з давних давен. Постійна велика торговая у Харькові велася в Гостинному ряду по лавках та рундуках: там продавали галантерею, шовкові, шерстяні, бумажні, полотняні тканини, фарфор, мідні, залізні товари, чужоземні вина, кавьяр і рибу; три послідні товари навіть виво¬ зили з Харькова; торгували і всяким дрібьязком—городиною, істівним, одежою. Національного українського купецтва у Харь¬ кові було мало, а проживали там по пашпортах великоросійські купці й торгували в своїх лавках усякими товарами; було серед купецтва трохи греків, волохів, німців, котрі більш усього торгували вином, бакалією. Міщане продавали горілку, мед, пиво, рибу, сіль. Харьківські купці одправляли в Москву і Петербург сало, масло, віск, мед, скупуючи їх безпосередно у селян або по базарах та по ярмарках у Харькові, в Ростові, в Катеринську провинцію — залізо, ікру і солону рибу; купували сами кавьяр і рибу з Царицина та з Донських станиць, залізо — з Москви та залізних заводів; купуючи сахар, кофе, виноградні вина, вони перепродували сі товари як у самому Харькові великоросійським купцям, так і по инших місцях. Усього торгового обороту сими товарами з кредітом було до 165 тисяч карб.; сукнами та мануфактурою оборота було до 250 тисяч карб.; сахаром, чаєм, кофем обороту було до 50 тисяч карб.; залізом, кінською збруєю, дерев‘яним посудом до 40 тисяч, ! ) А ось ціни ріжних товарів на харьківскіх базарах у 1732 році: Четверть борошна 70 к., четверть пшеничної муки—1 кар. 7 к., четверть пше¬ ниці 1 кар. 6 к., четверть гречки 56 к., четверть муки гречаної 82 к.. четверть пшона 1 кар. ЗО к., четверть солоду ячного 85 к., четверть вівса 25 к., четверть гороху 77 к. четверть ячменя 34 к., воз сіна 44 к., пуд лою 60 к., пуд тютюну 59 к., кабан 1 кар., пуд сала свинячого 55 к., пуд соли 26 к.. цебер меду сірого 2 кар. 21 к., гарнец меду сиченого 4 к., гарнець пива 2 к., кварта конопляного масла 8 к., цебер доброго вина 1 кар. 51 к., цебер простого вина 80 к., пуд коровячого масла 78 к. 179 виноградними винами і др.~ до ЗО тисяч; рибою та кавьяром зо 165 тисяч; рогатою худобою — до 90 тисяч; горілкою—до па 15 тисяч; салом, шкурами — до 20 тисяч. Усього обороту було з кредітом до 825 тисяч карбованців, але тут здається були піновані і ярмаркові товари. 8-й розділ. Земельна власність. Займанщияа земель, яко основа земельної власности. Окружні козачі нолкові та сотенні землі. Права на дрібну земельну власність козаків хазяїнів. Роено- рядження про старозаїмочні землі Російського уряду. Початок панського дворянського землеволодіння. Манастирське землеволодіння. Займанщина земель, яко основа земельної влаоности. Основою економичного життя населення України була його земельна власність. На землі сиділа і од землі годувалася більша частина людности. Хтож мав право на землю у слободської Україні, хто роздавав сю землю? Скільки було землі і як вона поділя¬ лася між слобожанами, між тодішніми станами? Чи справед¬ ливий був поділ? Чи багато було осібних землевласників, і скільки землі належало до їх володіння? Які права мав на землю Російській уряд? Чим було так зване старозаїмочне земле¬ володіння, котре виявляє з себе найбільшу і найцікавійшу особ¬ ливість земельної власности у Слобожанщині? Яке було це землеволодіння — чи громадське („общинпое") чи приватне („личное")? Не легко одповідати на сі питання, бо вони ще не розв’язані у наукових працях, але минути їх не можливо і я висловлюю на них свій погляд на підставі історичних дже¬ рел та де-яких розвідок. Право земельної власности у слободській Україні було зв'язано з її заселенням. Земля ся була, як ми знаємо, диким полем, за котре йшла боротьба з татарами: вона тільки тоді увійшла у склад Московської держави, коли було заселено поселенцями: головна ж частина поселенців се ж були українці, котрі вийшли з чужої Польскої держави. І ось з одного боку московські царі віддавали землі слобожанам, щоб привабити їх до переселення на дике поле і накладали на них обов’язок обороняти сю країну і московські окраїнни 180 городи, а з другого самі переселенці почали дивитися на сі землі, яко на свою земельну власність на підставі трудо¬ вого начала, котре нам відомо у звичаєвому праві народ) українського й великоросійського, бо переселенці захищам землі від татар і, піднімаючи віковічну цілину, поливали її своїм трудовим потом. Тому, слобожане-українці не задоволь¬ нялися тим помістним правом, на підставі котрого діставали землі великоросийські служилі люди; українці дивилися на' земельну власність так, як дивилися земляки їх у Гетьманщині, тоб-то хотіли, щоб і тут земельна власність належала до полко¬ вих округ, щоб були окружні полкові землі, як загальний земельний козачий фонд. От, на приклад, як говорили на, Гетьманщині козаки села Покошиць: „коли українці своєю кровію ослобонили Україну од ярма лядського і од держави' польських королів і перейшли у підданство царя Олексіям у ті часи вся земля у них була спільна й громадська, поділена потім під полки, а в полках під сотні, а в сотнях під містечка, села й деревні, а там під двори, будинки й хутори; тому усі земельні володіння українців зробилися їх власністю через заїмки. А заїмки сі вони обмежовували, або оборували, або обносили копицями, окопували ровами; на заїмках будували будівлі, заводили гаї й сади, заселяли слободи, хутори, деревні на своє ймення й на свою користь; у підхожих для млинів місьцях будували млини". У сих споминах старожилів виясня-і ється правдива історія земельної власности у лівобережній Україні. Земля, з котрою перейшов український народ під владу Московської держави, була власністью усього війська, котре здобуло волю, або краще сказати власністью усього насе¬ лення, бо у боротьбі за волю і землю приймали участь неї тільки козаки із старшиною, а й міщане й посполіти люди 1 не дивно, значить, що й уся земля зробилася спільною та громадською, а потім незабаром поділилася на полкові округи, а ті на сотенні, і т. д., кожний мав право заїмки земель і забирав їх у свою власність, обмежовуючи усякими способами. У слобожан справа з землею стояла трохи инакше: слобожане теж переходили у підданство Москві, значить мали право на своє земельне забезпечення, але вони приходили з України ватагами та поодинокими людьми і не могли передати Московській державі своїх земель, як се зробив Богдан Хмельницький. Але й вони здобули для Московської держави заселене ними дике поле, котре через се теж мусило зробитися їх власністью. У основу їх земельного володіння, як і у Гетман- щині, було положено не захоплювання земель, а їх заїмка , яко земельне право. Замісць великоросійского помістного земле¬ володіння у Слободських полках ми бачимо загмочне і з нього 181 Іористувалася більшість населення; кажемо більшість через те, іо рядом їз старозаімочним з самого початку, а особливо піз- иійше, було й иньше землеволодіння. Але загальною основою вмельної власністи у більшісти вільного населення—козацтва -була таки заїмка вільних земель. Се був головний спосіб походження земельної власністи у Слободській Україні. Таким Способом набували свої грунти не тільки рядові та їх підпо- иошники, а й козацька старшина, бо сей спосіб був стверд¬ жений царськими жалованними грамотами, отже мав правову аконну підставу. Окружні козачи полкові та сотенні землі. Коли засновувався Ювий городу Слободській Україні, він получав окружну землю. Так коли заселився Чугуев, велено було писцу Ладижен- іькому описати, виміряти ближні і дальні землі, сінні покоси, риболовлі, ліси, бортні уходи, перевісища і усякі угоди і одме- Ісувати їх від Білгородського повіту. При сьому мусили бути І! ті білгородці, котрі мали де-які з Чугуевськіх земель на «оброці, бо їм замісць сих оброчних земель треба було дати *нові. Орних земель Чугуевські козаки получили по 60 четвертей •на чоловіка (ЗО десятин), а старшина більше; окрім сього їм одведено було ще лісів, сінокосів і усяких угодів. Бо Чугу¬ ївський повіт, одмежений від Білгородського, займав значну частину теперешньої Харьківської губернії. Сюди увіходили гскрім Донця річки Уди, Лопань і Харьків. Там власне й були оброчні землі Білгородців, де вони били звіря, ловили рибу, ікали бортні дерева і т. д. Отсі промисли, потрібували страшенно йпірокого земельного простора—сотен тисяч десятин. Із-за сих Земель й вийшла у Чугуевських українців з Білгородцями суперечка. Грамоти на сі землі Білгородці не мали, а тепер потіли їх получити для своїх промислів чугуевці україньці. І такі промисли вони вже позаводили: пасіки чугуевців зна¬ ходилися у 20—ЗО верстах од Чугуєва і туди навидувалися розбишаки, котрі крали коней, видирали бджіл і убивали хуторян. На Сіверському Донцю вони побудували млини, котрі ставали у перешкоді судоходству. Були й звіролови й инші промисловці, і значить усі отсі землі були немов додат¬ ком до орного поля поселенців. Коли ми згадаємо далі про Заселення Острогожська, то й там побачимо, що булі одведені землі до оранки по четвертях і окрім того сінокоси і деякі |тоди усім тим козакам, котрі складали з себе Острогожський Полк. У 1673 році Мих. ІІреклонський з Чугуєвським воєводою \шбаловим і Змійовским Ковядевим і Харьківським Сібільовим проводили межу земель Харьківського полка від Чугуєвских земель. Сю межеву випись представили у 1716 році старшини 182 Харківського полка—обозний Ковалевський, есаул Рубан товаришами комисару Сербину, щоб вони огледіли й описі старі межі й урочища їх полкової землі од инших городії містечок, сел, деревень, поміщичих та вотчинних кріпост земель і де стовби потрухли, поставили нові й поднов; межі, а де межі немає, обмежувалиб по урочищах, по уло женію та писцовому наказу. Коли заселялося нове місто, робилося сотенним центром, мусили бути обмежовані й сотенні землі; так, наприклад, були обмежовані осібні землі Золочевської сотні у 1679 році, теж повинно було буп з слободами та селами. При межуванню за селянами стверд жувалася їх земля, котру вони заняли та роз'орали. „І своіі старими пасіками, і хуторами і старими роз‘ораними землі читаємо ми у межевій виписі села Липець, українцям володіти прежніх своїхзаїмках". Межи одводилися по указівках окольні сторожилів, ймення котрих заносилися у межеві виписи, наприклад, при межеванню земель Харьківського полка буї старожили містечка Мурахви, Високополья, Перекопа; були й сторонні люди. Залишилися необмеженими землі козаіііі Харьківського полка, котрими вони володіли за валами іц кріпостями ріжних міст і містечок. Се були орні землі сінокоси, луги, хутори, пасіки у лісах і риболовлі по р. Оі чику, Берестовій, Берестовоньці і Орелі. Землі сі вони колисі дістали по кріпостних актах і по старих заїмках. Тепер Щ треба було обмежувати їх од сусідніх полків. Дуже цікі звістку дає сей межевий випис і про великі полкові ліси, у чорні великі полкові ліси, читаємо ми там, щоб рубати і на будівлі та на дрова, старшині полковій і усім полчав полкової та городової служби в‘їзжати усім взагалі, кождом; свойому городі, по своїх старих кріпостних актах". Ся звісті задля нас надзвичайно важна, бо з неї ми дізнаємося перш усього, що були і у Слобожанщині, також як і у Гетьманші так звані в‘ізжі полкові козацькі ліси для громадської потре в друге, що сі ліси були приписані до сотенних городі] і їми володіли по старинних кріпостних актах, значиті по окружних межевих виписах; в третє, що ними користувалися усі козаки- не тільки полкової служби, але й городової, себ то міщане - населення міст, а також разом із козацтвом І полкова, а значить і сотенна старшина, і в четверте—що сі громадські ліси не були поділені на паї, а з них користувалиі взагалі. При заселенню Харькова, йому теж одведена була земля з сінокосами і угоди у межах і в окрузі, як се видко з' супліки Харьківців 1667 року, де оповідається, що в окружній межі Харькова поселилися силоміць біглі великоросійські люди. 1 здається, що сю саму землю ми бачимо і у кіньці ХУШ ст., 183 яко мійську окружну дачу (ЇЇ було 22544 дес. окрім вигона). Ся земельна дача Харькова була спільна з пригородньою сло¬ бодою Івановкою і декількома хуторами по р. Харькову, Не- мишлі й Студенку. Сі хутори осажені були козаками для скотарства Межі сієї окружної земли підходили до земель приватних власників — козацьких старшин й духовенсьтва. Де котрі з них, очевисто, поосажували свої оселі на окружній полковій землі. Схожу звістку про наділ землі ми маємо і що до Охтирки. У 1657 року у Білгород воєводі кн. Ромодановському була прислана з Розрядного приказу царська грамота, щоб він вислав з Білгорода на.Охтирське городище свого товариша Акинфова і звелів йому разом з воєводами і приказними людьми сумежних городів Олешні, Колонтаєва й Охтирки обме¬ жувати землі нових Охтирських поселенців від їх сусідів, бо вони о тім подали проханне через свого отамана Дмитра Іва¬ новича з товаришами (се був той самий отаман, про якого ми раніше подавали звістку у розділі про козацьку автономію). І ось Акинфов з иншими повинен був нарізати земель, сіно¬ косів та усяких угодів на 1300 чоловік не убого, не злиденне і обмежити сі їх землі межами і на межах поставити стовби, і на стовбах і на деревах насікти зарубки і ями покопати і у них насипати вугілля, усякі признаки учинити, і віділити їм лісу до р. Ворскли на 500 сажнів і по р. Ворсклі на 5 верст (се вийде до 520 дес.), з тим, щоб вони проклали у ньому тільки одну дорогу, а просік не робили. Одмежовано було одначе Охтирчанам окрім лісу ще дуброви й болота, бо у лісі біля Ворскли дерева на будівлю не було. Землі у сих межах було 55000 дес., значить, на кожну душу приходилося по 42 4 /із дес. (55000:1300). І се зовсім можливо, бо тут був мабуть лишок для нових переселенців і громадські вТ'зжі ЛІСИ. Ізюм- ському полку прийшлося вести земельні суперечки, обмежувати свої землі од земель Донських козаків; у 1712 році землі Ізюмского полка були обмежені од козачих Донськіх. У 1658 р. Московські приказні по царському указу одмежували землі нового города Сум—його атаману Гарасиму Кондратьеву з товаришами і видали їм межевий випис: вверх і униз по р. Пслу і по боках по десяти верст, себ то значить округа у 100 верст, приблизно у 10000 десятин. Далі у межевому випису показані межі з Путивльським повітом по урочищах і гранях, і сказано, щоб землями, лісами, сінокосами і усякими угодами в сих межах володіли Сумчане. Теж саме ми бачимо і в инших містах та містечках. У 1676 р. прийшли з Задніпрянщини українські переселенці— Поддубний та инші й оселили слободу біля Вольного; по їх проханню 184 була одмежована орна земля і сінні покоси і усякі угоди дикому полю проміж Охтирки, Богодухова і Сінного у сло бодськой Україні на козачих землях. Вільготи у відбутка| їм дали на 3 роки, а також промислові вільготи, землі усякі угоди їм одведені були усім укупі („вопче") у помість ПО 3772 десятин кожному. Окрім того вони дістали сінокос о| слободи униз по р. Ворсклі по ліву руч спільно з Вольновсьі ними козаками, ліс на будівлю і на дрова—теж укупі з Воль новдями, риболовлі у р. Ворсклі—рядом з Вольновцямц Українські поселенці Лебедина і Лебединського повіта або сотні дістали землі по межевих книгах Абакума Іевлева (котрого року, не знаємо), а поновлені були сі межі у 1681 р| Після межевання Іевлева у сих Лебединських земельних дача було осажено містечко Межирич, та й по р. Пслу Лебединц!) поосажували села—Селище, Пристайлово, Червлене, Березки Бишкинь. А землями і лісами і сінокосами і усякими угодам! ВОЛОДІЛИ мешканці СИХ СЄЛ „ВООбще ВС'Ьм'Ь городомш черезі межу", а осібно сі села та деревні землями і усякими угодами! не були наділені. Виходить, що й тут, як і у Харькові, ЛебеТ дннською городською земельного дачою володіли й мешканці усіх сел, котрі виселилися з Лебедина й поосажували ті села) Вони там для себе порозчищували сінокоси і декотрі окопали їх для себе, а другі, у кого таких окопаних лук не було косили „вопче", себто гуртом. Гадяцькому полковнику Мих. Васильєву окрім його власного ліса дано було праве в їздити у великий Лебединський ліс разом з ЛебединцямиІ Салтовські поселенці у 1660 р. получили по одинаковомуі числу четвертей, а у 1705 р. грамоту на старі земли і нові заїмки. Права на дрібну земельну власність козаків-хазяїнів. У основ: земельної власности і її походження лежала вільна заїмка- законне право займати усякі угоди. Про се оповідав представник слободсько-україиської старшини у Катерининській Комисії Кондратьев. Не так давно, казав він, теперешня слободська Україна була безлюдною й дикою пустинею. Царь Олексій призвав із Задніпрянщини вільних українців для заселення сієї пустині і дав їм дозвіл займати землі й угоди по їх власній воіл. ІІростор був безмірний і ніякої міри землям сих переселенців не було положено. Через се кожний заняв собі стільки землі і угод, скільки йому було потрібно. Оттак сей нарід, оселившися слободами і з'єднавши гражданський устрій з війсковим, назвався слобожанами Слободських полків; замість жалування за воєнну службу він дістав право на безмитну торговлю. Полковники і старшини, по жаловаиних 185 рамотах, теж могли робити заїмки іранійше усіх заняли собі, кільки їм було потрібно. Так оповідав про історію походження емельної власности у слободської Україні представник іворянства у 1767 році, а він міг її знати, бо вона творилася за його памягь, при його батькові, дідові та прадідові; і увесь рід Кондратьевих добре знав, як набувалися землі у парі часи на Слобожанщині. А ось свідоцтво про це вже ііарьківських військових обивателів, котрі вписалися у міщан- ітво Вони оповідають про заселення слободської України еяс саме, що й Кондратьев, кажучи, що їх діди та прадіди ули визвані московськими царями й оселилися городами, істечками та селами на Україні на безлюдних землях і за іей вихід з-за Дніпра переселенців і їх нащадків пожалували усякими вільготами: дозволяли ім займати усякі землі і угоди, іезоброчно та безмитно промишляли та торгувати. 1 ось прадіди їх, а потім і вони самі, оселившися на вільних |емлях, заняли собі кожний вільні паї, отруби орних, пісних і сінокосних земель, млини, хутори і шипі угоди; іеякі набули собі землі іще покупкою й володіли ними усі часи, навіть і після скасування Слободських полків, коли ілободські полки повернули у гусарські, а їх самих у війскових йивателів. Т. Селиванов, котрий приймав участь у розмеже- ваннї старозаїмочних земель, написав про них записку в 10 роках XIX ст. І ось він каже, що у дрібних володільців ітарозаїмочних земель - а такими були усі війскові обивателі [декотрі з инших станів—сливе зовсім не було кріпостних кйв на їх землі, окрім тільки духовних та купчих, бдні казали, о документи їх загублені або знищені у пожарі, другі, що їх дібрало начальство, треті, що хоч документів і не було, І володіння їх од дідів та прадідів було безперечне. На підставі рамот автор бропіюри висловлює думку, що заїмка означала рівну займанщину або придбання земельного отруба; вже іамі неправильні фігури сих займанщин нагадують, що там ула вільна заїмка сього отруба. Де землю набули по кріпост- юх актах або від громад, там загони, ниви мають форму вадрата. Треба тільки глянути на плян Харьківської земельної дачі, щоб побачити, що тут не було ні наділа, ні розділ а імлі: кожний по своїй волі та змозі займав те, що йому рдобалося і що можливо було здобути. На підставі привилеїв, іалованних грамот багацько військових обивателів у старі іаси своїми займанщипами орудували як своєю земельною иасністью,—продавали їх. заставляли, передавали по духовних, іддавали у віно за дочками. Деякі з війскових обивателів, ступивши у військову або гражданську службу, здобули іворянство—і усе таки у них залишилися їх прадідівські 186 старозаїмочні землі без жадних кріпостних актів. Иньш] поробилися купцями, міщанами або цеховими—і все таки володіли своїми прадідівськими землями та лісами по старо заїмкам. Виходить по думці Т. Селіванова, що старозаїмочне землеволодіння було взагалі не обчеське, а участкове. Такого а погляду держиться і О. Л. Шіманов, котрий присьвятив сьому питанню особливу розвідку. Він каже, що старозаїмочне землево лодіння було участковою земельною власністью, а старозаїмщики такими земельними власниками, як і козаки Гетьманщини. Що в основі земельної власности у Слобожанщині лежала вільна займанщина земель, се підтріимуеться справді й жало ванними грамотами й иншими джерелами У грамоті 1682 р, Харьківському полковникові Донцеві дозволено було заселяти Ізюмський полк українцями Харківського, Охтирського та Сумського полків з тим, щоб вони будували й заселяли городи й роз'орували свої землі. У грамоті 1668 р. Донцям було 1 стверджено, щоб полковники Слободських полків, козача стар ^ шина, козаки й міщане, де хто живе у якому місці, землями пасіками, сінокосами і усякими угоди, котрі вони заняли соб' по своїм заїмкам, володіли як і перше по своїх україн¬ ських звичаях і щоб воєводи до україньців не мішалися їх земель по міряли. У грамоті 1705 р. Сумському полковни-; кові Кондратьеву згадується про заселення Сум, Суджи, Мірополья, Білоиолья, Краснополья українськими задніпрян¬ ськими переселенцями і про те, що за їх козачу службу, замісив грошового та хлібного жалування, указано було полкову службу одбувати по українському звичаю при усяких вільготах і дозво' лено заїмки займати, пасіки і усякі грунти заводити. Приведемо тепер на зразок де-кілька указівок з тодш нього життя на старозаїмочне походження земель у ріжниі полках. Ми знаємо, що полковники мали владу одводити землю не тільки своїм* полчанам, а й собі самим. І ось доказ сього. У 1689 році Сумський полковник Опдр. Гарасимовнч Кондратьев проміняв свою займанщину у Миропольскому повіт (пасішне місце з ліском, та сінні покоси для хутора), яку він! заняв по свойому украіньскому звичаю, на пай помістної землі! Суджанського сотника Матвія Олексієва. Лебединськнй содник Суп рун заняв ліс і з пасікою і сінокосні луки, озеро і усякі угоди, а йому їх одмежував московський! приказний. Але найцікавійше, повалене і рішуче свідоцтво про старозаїмочне походлсення земельної власности у Сло¬ бодських полках взагалі, ствержене царською грамотою, мич знаходимо у надрукованій мною грамоті Петра і Івана Олексо¬ вичів про стару займайнщину козака Безрученка, котру козаки Мирополья хотіли повернути до своїх окружних земель г. Миро] 187 полья. Сей козак зайняв землю, котра була обмежована йому, і туди призвав, по українському звичаю, вільних українців. При унуках цієї землї з’явилося більш, ніж було по межевому випису і ось сей лишок і хотіли Миропольські козаки прилучити до своєї городскої землі. Але унуки Безрученка одповідали на се, що такі лишки по закону отдаються поміщикам, а слобо- жане Сумського, Охтирського і Харьківського полків володіють землями і усякими угоди по своїх заїмках, хто скільки заняв, не тільки невеликий грунт, а й на тисячі четвертей і більш; і такими заїмочними землями по свойому українському звичаю володіють не тільки вони самі, а й їх жінки і діти, і унучата, і родичі. По царській грамоті велено було усю землю Ів. Без¬ рученка як кріпостну, так і’заїмочну, залишити його на- слідникам: орної землі 112 четвертей, сінокосу на 250 копиць, лісу 36 десятин да у другому місці 5 дес. да у третьому 10 дес., бо дід його Ів. Безрученка з тієї землі ніс полкову козачу службу і ті землі дадені були йому Івану в старі часи по государеву указу і по одписках та обмежеванню бояр і воє¬ вод, а заїмочні землі і усякі угоди заняв він по свойому укра¬ їнському звичаю, як і инші його товариші-козаки і суперечок і прохання про сі землі з 1671 по 1691 рік на нього Івана у Москві од Миропольських козаків не було. А по царському указу старшині і козакам Сумського, Охтирського і Харьківсь¬ кого полків землями і угоди велено володіти по їх українсь¬ кому звичаю по заїмках, хто що заняв, і на такі заїмочні землі їм давалися жалованні грамоти, і таких заїмочних земель ні у кого не можно було однімати, бо й по писцовому наказу навіть у поміщиків не одбираються ті заїмочий землі, котрі з’являються по за їх межами та гранями. Найважнійше для нас у сьому доку¬ ментові те, що заїмочний початок земельної власности царі при¬ знають звичайним для трьох старих полків слободської України; про четвертий полк—Ізюмській - нічого не сказано мабуть через те, що він тоді був з єднаний з Харьківскім, а Острогожскій полк був поселений на Білгородскій линії серед великоросійских осель, де були помі' тні землі. Дуже цікава вказівка в супліці на те, що займанщини були величезного розміру—но 1000 й більше четвертей. Цікаво й те, що займанщини переходят до нащад¬ ків, а до того ще нарівні з кріпостною землею. Значить, заїмка давала таку ж тверду владу на землю, як і кріпостний акт. Путивльскі великоросійські поміщики у 1708 р. супере¬ чилися за землі з Білопольськими українцями і з сієї супе¬ речки ми дізнаємося про в’ізжі ліси Білопольських козаків і про те, що землями вони володіли „вопче по войсковому розділу, кто чего дістоин". Ми розуміємо се свідоцтво так, що земля почиталася війсковою власністью і поділялася війском на паї, поміж війскових чинів, по їх достоїнству -себ то 1 старшині більше, простим козакам меньше. Земля Білопольских І козаків Сумського полка, котру вони заняли для себе і володіли 1 з старих часів, ствержена була за ними, разом з лишком її. І Але найбільш поважне для нас свідоцтво про зай- І манщину дає нам „бкстракт о Слободських полках" 1734 р., І котрий являє з себе оффіціяльний документ і містить у собі І певні звістки на підставі полкових відомостей. Ось що опові- І дає він нам про початок землеволодіння: козакам і підпомошни- І кам у Харьківському полку жалованних земель, виміряних у І четверті, нікому ніколи не давалося, а з початку заселення І містечок і сел поселенці займали дикий степ і розчищали І ліс і з тих часів до теперешніх по свойому звичаю володіли І й володіють по своїх заїмках через межу. А коли де-які з коза- І ків та підпомошників розійшлися невідомо куди у ріжні сло- І боди, їх подвірьями, землею та угодами володіють їх діти та І брати та свояки і новоприхожі поселенці, котрі служать замісць їх козацьку та підпомошницьку службу; і сім ново- І прихожим землі дає козацька старшина; підсусідки ж немають ні власних грунтів, ні угод, а проживають у сусідах, у хатах старшин, козаків або підпомошників, при пасіках їх, при скотар¬ ських, овчарських хуторах, винокурнях та млинах, годуючися з своїх заробітків". Про Ізюмський полк там обговорено теж саме: „у Ізюмському полку як козакам, підпомошникам, так і всім мешканьцям кожному осібно земель у дачу не давалося і вони їх не мали, а володіли з початку, володіють і нині усякими угодами по жалованних грамотах громадами („в общество"), хто що собі з‘оре по своїй заїмці через межу. А як козаки і їх підпомошники і иньші полкові мешканьці проживали на сих своїх полкових обческих жалованних землях і перейшли у иньші слободи, їх подвірья і землі велено віддавати, по указу Апраксіна, реєстровим козакам, як старо¬ жилам, також і внов оселеним по распоряджєнцю полкових і сотенних старшин, а иньшими володіють їх брати, родичі та свояки й покупкою. 1 таких безлюдних та виморочних подвірьїв, земель та дикого поля є ще доволі. Що до підсусідків, то вони не мали й не мають ніяких земель та у год, бо вони по свойому убожеству проживають у чужих дворах й годуються од роботи, а як хто з них обзаведеться майном, той вступає в козачу полкову службу і тоді оре землю і володіє усякими угодами укупі з усіма козаками". У Охтирському полку було такеж землеволодіння. Там теж як хто з казаків та підпомошників виходив у иньші місця й після них залишалися хата і подвірья та орне поле —один або два загона поля—то в сі їх пустки, з відома ко¬ зацької старшини, родичі сих „сходців" або ново-прихожі ко- 189 заки приходили й володіли ними і за се одбували усі козацькі одбуткі; а де-які хати й тепер стоять пустками і ніхто ними не володіє. У Острогожському полку де-які козаки з безлісних місць були переведені на р. Айдар і Богучар і їх підгородні землі залишилися вільними, а декотрі з них свої землі про¬ дали кн. Меньшікову. Хтож виходив з слобод у иньші місця, тих подвірья трималися під охороною, а орні землі обробляли обивателі, щоб вони не за пустіли та щоб і подвірья і землі можливо було передати новоприхожим козакам. Усі отсі сві¬ доцтва підтримують нашу думку, що у всіх полках були полкові землі, як загальний козачий земельний фонд, але кожний козак орав для себе особливі ниви та загони, котрими й користувався; і сими землями забезпечена була козача служба, котру несли козаки без жалування. Через те як хто небудь з них виходив із слободи у инше місце, його двір та земля залишалися або родичам, або й чужому, але з тим, щоби той узяв на себе його війскові обов’язки—полкову службу. Що полковую козачою землею козаки володіли по розділу, значить окремими загонами поля, шматочками лісу, сінокосу, як своєю земельною власністью, се ясно видко з уступ¬ ного листа козаків сотенного містечка Золочова свойому сотни¬ кові Ондрію Голуховичу на двір і землі Золочевського козака Пилипа Сосновського. Ось зміст сього дуже ціковаго документа. „У 1714 р. у Золочівській ратуші Золочівські діди Золочівський голова з товаришами по совіту і любові своїй до свого сотника Ондрія Голуховича оддаємо йому, його жінці навіки подвірья Золочівського мешканця Сосновського, котрий вийшов з Золо- чіва на слободу од полкової служби—двір, і до двора дві хати, винницю, ліс до двора на урочищі Жуковщині, дві луки сінокосні і що належить до сього двора орного й неорного поля. О. Голухович, по купчій, у кот¬ рий се усе було прописано, продав хорунжому Харь- ківськаго полка Роману Григорьевичу Квітці". Оттак „по своїй любови" до старшини Золочевські діди зменьшували свої козачі землі й збільшували старшинську земельну влас¬ ність. І всеж таки бувало, як ми бачили, й так, що охотників заняти хати, пустки та вільні земельні загони не находилося, бо, як ми знаємо, козача служба була дуже тяжка, а землі скрізь було дуже багато й можна було оселитися па стар¬ шинських землях. Були такі землі і у Ізюмському, і у Остро¬ гожському полках. Де котрі, виходячи з слободи, свої ниви продавали. Як, бачимо, слободсько-українське заїмочне землеволодіння схоже було з великоросійським помістним у тім, що і в ньому земля забезпечувала війскову службу, але воно значно відрі- 190 жнялося од нього і сю ріжницю добре розумів й проводив на ділі Московський Розряд: помістне володіння було воло¬ дінням, а не повного земельною власністью, не вітчиною; воно було улаштовано навіть у подробицях особливими пра¬ вилами; старозаїмочне володиння—се була козацька земельна власність, до роспорядженя котрою центральний московський уряд не доторкався і її нічим не обмежував окрім тільки козачої війскової служби. Коли вийшла суперечка за землі Лебе¬ дине? кіх козаків, у Розрядному приказі не знайдено було указу про наділ четвертями слободських полковників, козаків і міщан, бо воєводи давали землю на пашні українцям взагалі, а не кожному особо. Старозаїмочні землі переходили од одного коліна до другого і у кінці ХУЛІ ст., як побачимо далі, ними володіли унуки та правнуки тіх козаків, котрі їх получали з початку заселення по жалованних грамотах і по межевих виписах. ІЦо ж до великоросійских помістних земель, то московський уряд не дозволяв великоросійским служилим людям навіть селитися на полкових козачих українських землях, бо те й друге землеволодіння у основі своїй і у походженню свойому були не однакові. І так дивилися на них і Розрядний і Помістний прикази: великоросійскі служилі люди були для них обивателями власної Держави, а українці--переселенцями з чужої сторони, котрим треба було дати усякі вільготи і перш усього вільну займанщину земель, яка була їх українським зви¬ чаєм, щоб вони охоче переселялися на дике поле за Московську границю. Були оселі великоросійських служилих людей і у Слобожанщині, але їх наділяли землями по великоросійському помістному, а не по українському земельному праву займан- щини. І коли випадково великоросійські поміщики або служилі люди оселялися на полкових українських землях, Московський центральний уряд їх звідтиля виселяв. Так було, наприклад, у суперечці за землі Білопольских українців з Путивльскими поміщиками (1682—1685 р.), коли велено було великоросій¬ ського поміщика В. Вишневського з товаришами з його деревні Павловки вислати і навіть будівлі на їх подвірьях знищити, а кріпаків перевести на їх великоросійські землі. У Ізюмському полку теж Воєнна колегія виселила з козачих земель велико¬ російських однодворців. Козачи землі не дозволялося продавати людям инших станів, котрі не одбували військової служби. І ось ми справді читаємо супліку на те, що у 1690 році Мирополь- ський' козак Подсененко продав свою землю, з якої одбував козачу службу, попам Безрученкам, бо се було заборонено і попи мали право володіти тільки церковними землями Але прода¬ вати козацькі землі старшині не було заборони. І ось куплею та займанщиною козацька старшина, як ми бачимо, й утворила 191 собі широку земельну власність з громадських козачих земель. Сумський полк. Ондр. Кондратьев видав у 1690 році універ¬ сал, у котрому ствердив за Ів. Чернявським гайок, котрий він заняв собі по українському звичаю з відома полковника Распорядження про старозаїмочні землі російського уряду. Те¬ пер подивимося, які були видані укази про заїмочне право Слобожанщини Російським урядом у XVIII ст. Де заїмочне право, стверджене жалованними грамотами, істнувало на У кра¬ їні до 1735 року, (тоді воно було скасовано реформатором слободсь- кої України Кн. Шаховським, котрий одначе признав колишні козацькі заїмки законним способом здобування земельної влас- ности). Такі заїмочні землі дозволялося передавати дітям, унукам, родичам, хоч би на них ніяких письменних актів і не було. Се було стверджено указом Цариці 16-го лютого (февраля) 1735 року. Але при кожній полковій канцелярії були установлені кріпостні контори, у котрих треба було об'я¬ вити, записати усі купчі, уступні та мінові записі, полковничі універсали й иньгаі документи на села, деревні, хутори, млини, двори, землі, ліси, сади й усякі угоди, коли вони не були явлені та записані в великоросійських та провінціальних кан¬ целяріях у кріпостних книгах. Можно було записати їх в сих нових конторах безпошлинно, але не пізнійше як через 1 1 /а року, а після того записувати вже за гроші. Сі укази, особливо перший, скасували право займанщини на будучину, але й вони не посміли скасувати тієї заімочної власности, котра тоді істнувала, бо себ значило ограбувати увесь український трудящий народ, відібрати у нього землю чи право на землю, котре він здобув, проливаючи кров, у боротьбі проти татар і поливаючи роспахану землю своїм потом. Що до скасування займанщини на будучину, то й тут цариця Анна зламала те, що обіцяли та своїм словом стверджували московські царі і її дядько царь Петро Великий. Як проводилося у життя се роспорядження цариці Анни, ми не знаємо. Здається, що воно у вся¬ кому разі не доведено було до кінця, бо й сама реформа Кн. ІІІаховського взагалі була знесена при цариці Єлизаветі. Одначе при Катерині II заїмка була зовсім скасована. У 1766 р. видана була комисарська інструкція, в котрий є кілька пунктів що до заїмочних земель. Усі обчеські грамоти на землі війскових містечок велено було одібрати (щоб вони немов не втратилися) і зберегати у Комисарствах, а в містечка дати їх копії; з окремих же грамот і кріпостних актів на ймення земельних власників і виданих полковими й сотенними канцеляріями указів і усяких документів, 192 котрі належать власне до них а не до обчеств, дати тільки 1 копії, а орігінал залишити у себе. Усі обивателі повиннії були жити у своїх поселеннях, де вони доси жили, а переходи І заборонялися, бо од них чинилася велика шкода: спустошивши І землю на одному місці, переходили на друге й на трете іі сим привлащали собі і ті й другі землі, називаючи їх заїм-Ш ками і нікому иньшому поселятися там не дозволяючи. | Окрім сього справедливо, щоб кожний мав обческої землі стільки, скільки йому потрібно, не беручи зайвої, більш по-1 треби, у обіду иньшим. А як такі случаї трапляться, тодії суперечку повинні розбірати сьвідки й дізнаватися, хто раніше І володів і кому більш потрібна ся земля. Але се торкається І тільки земель, котрими володіли обчества, що ж до особистихі заїмочних земель, то вони, по жалованних грамотах, зали-1 шаються за тими, хто ними здавна володів. Обчеські лани йі сінокоси треба було розділити проміж обивателями, з їх загальї ного призволення у зв‘язку з їх одбутками, щоб не було кривди] одному перед другим: хто платить по роскладці більше уі казну, той повинен більше мати й землі. Але сюди не належать ті, хто володів власного землею по кріпостях або по заїмках. Право вЧзжатп у обчеські ліси було заборонено; от же треба! було описати усі ліси і зробити їх заповідними, а залишити | тільки малу частину, щоб можливо було рубати дрова обива-| телям. А хто з обивателів на пустопорожній землі або у| вирубаному лісі на своїй займаищині виростить ліс своєю, а І не громадською працею, той має й володіти ним. Сією коми-1 сарською інструкцією була зроблена, як ми бачимо, велика | земельна реформа: право вільного перехода з одного місця на друге, а разом з ним і право нових заїмок було скасоване;] старе право вільного вЧзду в громадські ліси теж було знищено,! але все ж таки старі заїмочні землі залишилися за їх власти-1 'гелями, навіть залишилося заїмочне користування старозаїмоч ними землями та сінокосами і тільки було зміненоу тім, що поставлено було у залежність від казенних відбутків та від потреби обивателя. Що до обов’язку представляти документи у комисарство, то се привело не до цілости, а до згуби їх, і потім, коли з’явилася велика потреба в документах, щоб дока¬ зати обчествам свої права на окружні старозаїмочн ; землі, прий- шлося розшукувати їх усюди по архивах. У тому ж 1766 році видана була центральним урядом інструкція межевим канцеля¬ ріям і конторам, на підставі котрої\повинно було робитися й гене¬ ральне межевання земель у слободськїй Україні. По XIX розділу її треба було межувати землі війсковим обивателям не кож¬ ному осібно, а усім мешканцям заразом. Але з них виключалися ті, хто записався у купці або міщане по городах, бо сі люди 193 жили не з землі, а з торговлі та промислів. Значить спе- І ціального межування дрібних старозаїмочних земельних участив зроблено не було, бо зробити того не було ніякої спромоги у тодішніх адміністраторів. Центральний уряд хоч і розумів, що землеволодіння у Слобожанщині не схоже з одно- дворческим четвертним, але приклав до розмежування однакові правила. У 1769 році була одчинена у з’вязку з земельною реформою у Слободсько-українській губ. межова контора і в указі про се заявлялося всенародно: „у слободсько-українській губ. е чимало пустопорожніх державних земель. Переселенці присвоїли собі з них по старому звичаю стільки займанщин, що не могли навіть розробляти їх, а окрім того ще й поширяли сі свої заїмки, стісняючи козаків в одбуванню козачої служби. Через се уряд видав комисарську інструкцію, де було велено зробити розмежування, щоб кожний знав свій наділ або заїмку, лишок повернув і мав свою земельну дачу по правильних кріпостних актах і указах так, як і великоросіяне. А щоб межування йшло скорійше, дана була рада земельним власникам, що хто хоче залишити за собою свої займанщини, мусить по добрій своїй волі, без суперечок розвестися у землях з своїми сусідами. А коли всеж таки великі суперечкі заводили навіть ті, у котрих були лишки земель, то для таких одчиняється у Харькові межова контора, котра буде межувати землі по полюбовній згоді сусідів; хто полюбовно з сусідами розведеться у землях, за тим залишиться його земельний лишок, а хто заведе супе¬ речку про землі, про котрі до 1763 року скарг не було, у того будуть його землі виміряти і увесь лишок одберуть; теж саме буде робитися і з тими, хто у строк не роспочне |полюбовного розводу землі. У слободсько-українській губ. володіння землею не таке, як у Великоросії, бо більша частина земельних власників мають землі не по законних кріпостних актах, без визначення міри, а тільки по своїх заїмках, котрі вони потім ще більше поширили, і ось коли громада, маючи лишки, не розведеться по добрій волі до прибуття землемірів, тоді на долю кожного мусить зали¬ шитися земля без лишку, тількі у пропорції по 15 десятин на кожну людину мужського пола. І ми маємо справді зразки такого полюбовного роз¬ ділу (наприклад, Мерехвянського обчества 1777 року. Крас- нополья 1781 року). Як проходило генеральне межування, про се нам свідчить генеральне межування г. Охтирки. Воно було зроблено у 1769 році, значить тоді, як у Харьківі була вже одчинена межева контора. Землі Охтирських меш¬ канців були обмежовані осібно у кожного, а земля війскових 194 обивателів обмежована взагалі. її було 21252 дес. на 498І ревизських дущ, положених у подушний оклад ПО ПОСЛІДНЬОІ ревизії; виходило у середньому тільки по 4 дес. на душ) замісць колишніх 40 дес! Серед Охтирського населення, котрі володіло сією земельною дачею, 5 /в було війскових обивателів і тільки ! /в (декілька десятків осіб) належала до иньпш станів; се були премьер-майори, підпрапорні, прапорщики вахмистри, протопопи, попи, канцеляристи, колишні сотники і судді. Вони мали невеличкі шматочки землі—у середньом| 20—ЗО дес. і тількі дві пустоші мали од 100 до 200 десятий ( (одна належала до Охтирського Троїцького манастиря). Купців, міщан та цехових серед них ми ще не бачимо—мабуть через те, що тоді не було їх у Охтирці, як і по иньших городах І Слободсько-української губернії, доки там не ввели нових \ губернських установ у 1775 році, бо тільки тоді з‘явилися сі нові стани купецтва та міщанства. Були ще виділені піддані, котрі! проживали по хуторах осібних земельних власників. Вигойної землі місту Охтирці було одмежовано 2790 дес. у 1771 році., Коли з’явилися нові стани—купецтва, міщанства та| цехових у слободсько-українських городах—тоді стало гостро питання й про їх право на окружну землю. У 1782 році | харьківські війскові обивателі, котрі вступили у міщане-І Гавришенко, Ортюх та иньші, 13 чоловіка—подали ХарьківськомуІ намістникові Черткову прохання, щоб за ними залишилися їх] земельні дачі Харьківської окружної землі. Вони оповідали про те, як діди та батькі їх заїмкою здобули собі власні участкиї орної землі, сінокосу та лісу, а деякі набули їх покупкою. Далі! писали про те, як сі землі залишилися за ними і після скасування! Слободських козачих полків, а у 1781 році, коли вони записалися! у міщанство, їх упевнили, що сих земель од них не одберуть. І Тепер же вони дізналися, що хто записався у купці або! міщане, той не матиме права користуватися землями, бо їмі нарізані вигонні городські землі, щоб вони займалися хлібо-| робством. Для них же сі вигонні землі не годяться, а вони прохають повернути їх з міщан поколишньому у військових! обивателів. Чертков зробив розпорядження, щоб намістницьке! правління залишило сих міщан у міщанстві і щоб залишилися! за ними їх старозаімочні землі; він додав навіть, щоб також! робили з міщанами й повітових міст, бо, нарізуючи вигойнії землі, уряд хотів тільки прнблизити землю до городських) мешканців 3 комисарськоі відомости про слободу Хухру видко М На великий жаль документи, котрі заховані у Архиві Харьк. управл. гос. имущ, і доси не надруковані, а вони мають велике наукове значіння: надруковано у ГуроваІ і Бродского 4 неповних відомости. Маю надію, що комисарські відомости розгляне! у Архиві той, хто писатиме спеціальну развідку на тему. ,Земельна власність у слобод* ській Україні". 195 що там було у 1783 році 886 ревизських душі 7365 дес. землі. Всією тією землею володіли одні війскові обивателі; при кож¬ ному призвищу війскових обивателів показано, скільки йому власне належало усякої землі —орної, сінокосної, лісної й неудобної і при усіх зроблена примітка, що це була старозаї- мочна земля. Окрім сієї землі було ще 345 десятин обчесь- кого громадського нерозділеного дровяного лісу, котрий залишили по загальній постанові для того, щоб гатити гатки для иньших громадських потреб; про сей ліс теж було ска¬ зано, що він старозаїмочний. Усього у слободі Хухрі звій- ськових обивателів з’явилося 773 земельних власника, за котрими показано було 7299 дес. землі (решта 66 здається належали до церкви), тоб-то на кожну ревизську душу прихо- ДИЛОСЯ ПО 9.4 дес., окрім обчеського ліса, котрого приходилося щепо 0,44 дес. на душу. Далі показано у відомостях 116 чоло¬ вік безземельних військових обивателів, про котрих сказано, що хоч у них (власне у їх батків та дідів) і була старо- заїмочна земля, але в давніх роках вони з’убожіли на козацькій службі і уступили її мешканцям своєї ж слободи і через те тепер у них землі немає, а заробляють вони хліб роботою у тих обивателів, котрі мають землі. У свойому поясненні про ліси обивателі сл. Хухри заявляли, що лісами вони володіють на підставі жалованної грамоти 1657 року по старих заїмках і по куплі один у другого (до 1736 р., коли купля була заборо¬ нена). У тих лісах дерево—дуб, береза, осика, вільха —частиною тільки годиться на будівлю, а б льш усього хворосту; лісників у сих лісах ніколи не було й тепер немає, а кожний хозяін береже свій власний пай (участок) й користується ним тільки для своєї потреби—на будівлю хат, на паливо, на огорожу, а зайвого не беруть, зберегаючи ліс для себе й для своїх нащадків. Окрім же сих приватних обивательських лісів є ще нерозділений громадський ліс, котрим відає й котрий оберегає Хухряпська земська ратуша; з нього, з відома обчества і зем¬ ської ратуші, дається тільки хворост убогим слобожанам для огорожі подвірьїв, а більш його ніхто не рубає. В часи роз- межевання Хухрянської землі в окрузі, по старій заїмці, без волі обчества, без полюбовного розводу і без жадної замїни у 1770 році землеміром одмежовано було поміщиці Смаковській і сину її од першого чоловіка ГТерекрестову Осипову 2333 деся¬ тин землі орної, ліса риболовель і усяких угод. Про сю землю ведеться суперечка між обчеством і поміщицею у Охтирському повітовому суді. Пасік по лісах не було, а їх держали хозяіни у своїх дворах, а літом вивозили на свої власні лани. У од¬ ного війскового обивателя був водяний млин на річці Хухрі. Усі обивателі сл. Хухри займалися хліборобством, а деякі скотар- 196 ством і внкуруватшям горілки. Продаючи свої прибутки вносили у казну подушне й шипі громадські грошеві внескиЯ У обивателів сл. Хухри було 9 винниць, у~ кожній по 3 казанаЯ Дрова рубали рідко з власних лісів, а більш усього купували у сусідніх поміщичих селах. Ні ярмарок, ні базарів у ХухрИ не було. Начальником у слободі був по вибору громади старостаЯ Схожі звістки про старозаїмочні землі війскових обивателів були і в иньших комисарськіх відомостях, наприклад, міста* Лебедина з слободами й селами, також сл. Межирич. ТєігЯ саме мабуть було і у всіх комисарських відомостях, хоч проЯ се нам ще треба довідатися. Виходить, що комисарські відо-Я мости дають нам поважні і певні звістки про найцікавійшіЯ для нас питання що до старозаїмочного землеволодіння: воїшщ показують: І) що основою слободсько-українського козачогоИ землеволодіння була займанщина земель, 2) що земельні паї* займалися у власність кожним мешканцем, 3) що для загального* користування виділялася тільки невеличка частина земель,Я більш усього ліси, 4) що старозаїмочні землі переходили вЯ наслідство, 5) що деяки з володільців—козаків, розпродавшій свої участки своїм або чужим людям, поробилися безземель-Я ними підсусідками та робітниками, 6) що з козачих земель* одмежена була значна частина їх осібним земельним власна-Я кам—козацькій старшині та иньшим, 7) ще взагалі старі* козацькі займанщини істнували з початку заселення краю до Я скасування автономії, пережили автономію і були обмеженії за військовими обивателями усіх міст та слобід по генеральному І межуванню, але тільки в окружних дачах, а не кожному дрібному! власникові особисто, як се робилося з землями середніх власни¬ ків. І се мало свої поважні наслідки. У XIX ст. старозаїмочні землі через се почали переділятися і перетворилися у обчеську влас¬ ність (бувши у всі часи приватною), а окрім того казна обложила їх без жадного на се права податком, проти чого обчества мусили виступити на суді у звісних старозаїмочних процесах. Харьківській віце-губернатор без дозволу навіть централь¬ ного уряду у 1814 році зробив величезну аграрну реформу— рівний переділ старозаїмочних земель між усіма поселя¬ нами по числу душ у кожному семействі і заборонив прода- І вати або переводити землю у чужі руки. А зроблено се було І для того, щоб дати спромогу збірати казенні збори. Податки І накладалися на все обчество і для сього треба було, щоб ! обчеська земля не зменшувалася і щоб не було серед поселян ' безземельних або малоземельних. Потім і сенатор Горголій, і Харьківська казенна палата все більше та більше ширили серед поселян . отсей переділ земель. Се робилося в 20-40 роках XIX столітя. Дальші переділи йшли вже по ревизіях. 197 Початок пансьного дворянського землеволодіння. Ми дали повну історію козачого дрібного землеволодіння на Слобожанщині. Те¬ пер нам треба звернути увагу на походження та історію по- міщичої—старшинської, дворянської-^-а також манастирської земельної власности. У 2-му та 5-му розділі ми вже торкалися питання про панські старшинські слободи з їх підданими посполітими, але більш оповідали про населення сих слобід; тепер нам треба дати звістки про початок та зріст самих земельних маєтностей. Земля була військовою власністью, але право на заїмки, по царських жаловапних грамотах, мали не тільки козаки, а й козацька старшина; значить, старшинське земле¬ володіння мусило з’явитися одночасно з козацьким. Полковники мали право роздавати землі старшині і сим правом вони й користу¬ валися Діставала листи на землю старшина і від московського уряду, як. на помістя та вотчини. Здобували землі й куплею і уся¬ кими не зовсім законними, а иноді й зовсім незакон ними способами. Ми маємо відомости 1749 року про окружні козачі землі. Вони нагадують нам звісне і дуже поважне для історії Геть¬ манщини „Генеральне слідство о маєтностях" 1729 року. У сих відомостях оповідається про те, які старшииьські сло¬ боди і коли осажепі були на окружних козачих землях. Ось, наприклад, відомости про слободи, села, деревні та хутори приватних власників, котри були засновані ними в сотенній Мерехвіанської козачій окрузі. Слобода Артемовка ген. прокурора і майора лейбгвардії кн. Н. Ю. Трубецкого. Вона була осажена сто років тому назад (значитьніби в 1649 р., вдійсности пізнійше) в дачах мерехвянської сотні на полковій землі в двох верстах од Мерехви Харьківським полковником Ів. Сірком і тоді в ній було 2 подвірья підданних. Землі при сій слобідці було ЗО четвер¬ тей (45 десятин) та лісу версти на три (се вже вийде деся¬ тин 900). Сірко віддав сю слобідку й млин при р. Мерехві з усіма угодами у віно за дочкою зятю свойому тодішньому сотнику Ів. Артеменку, котрий довго володів нею, а потім продав бригадиру слободських полків Хв. Осипову, котрий провів межу сієї купленної землі по урочищах. Осипов володів Артемивкою років з 10, а потім продав її полк. ІІІидловсь- кому; той знов продав її полковому судьі Данилевському, котрий проміняв її мерехвянському сотникові Щербині на село Бурлук в Ізюмському полку; удова Щербини продала у 1739 році слободу кн. Трубецькому (тепер там було вже більше ста дворів підданних). З годом управителі князя силоміць заволоділи сотенною козачею землею на четири версти (себто більш ніж 1500 дес.), чим зробили великі утиски козакам. 198 Село Рокітне у семи верстах од Мерехви було осажено на полкових землях б. Харьківським полковником Гр. Донцем років з 50 тому назад (значить у 1699 році) і володів він тим селом і занятими вільними козацькими землями—орним полем, сінокосом і дібровою на пів версти біля села; після смерти його володіли удова і син Іван, а у 1716 році продали вони Липецькому сотнику Черняку, по проханню котрого одведені були йому Харьківською полковою канцелярією з вільних ко¬ зацьких земель ще сінокоси і усякі угоди через сотників і старожилих Мерехвянської сотні; по смерти ж його володіли до 1746 р. син і удова, котра вийшла зам : ж за подполк. Мат. Куліковського; а Куліковській без усяких кріпостей заняв мли¬ нову гатку на сінокосних луках козака Мерехвіянської сотні і при тому млину поселив слобідку і скотарській хутір, захо¬ пивши силоміць козачої мерехвіянської землі по р. Джгуну і позарічного орного і неорного поля, сінокосів і инших угоди ширину версти на 4 й більше, а вдрвжину на 10 верст і тім, зробив утиски мерехвіянським козакам у землях. Ізюмського полковника —деревня Аксютовка. Козаки та підпомошники сієї деревні продали йому років 20 тому назад свої подвірья з орними полями, сінокосами в дачах її на версту (більше ста десятин), а окрім того він сам заволодів силоміць козачою землею на V 2 версти та подвірьями і сим зробив утиски коза¬ кам і підпомошникам; другі підпомошники уступили йому свої подвірья, але купчих на них не дали й проживали в них, володіючи усякими земельними угодами і укриваючися від козачої служби за полковником; себ то виходило так, що вони записані були його підданими, щоб не одбувати козачої служби; | Слобідка Гуляй-Поле у 15 вер. од Мерехви поселена була років з ЗО тому (у 1719р.) назад на полковій землі Харьківським полков¬ ником Гр. Квіткою там, де були займанщини-хутори, пасіки, сінокоси, поля козаків Островерховки, котрі ними володіли по ста¬ рих заїмках з вільних земель біля урочища Гуляй-Поля версти на чотири; там же були заїмки, заняті з вільних земель другими козаками з старих часів з початку заселення мерехвіянської сотні; і сі землі Квітка купив і осадив гам слобідку Гуляй-Поле, а тепер володіє син його Харьківський полковник Іван версти на 4. Деревня Гут або Гніповка кн. Крапоткина була поселена на полкових землях, а з початку тут заняв гатку на млин козак мерехвіянської сотні і заснував хутір, котрим : володіли і його діти років з 10, а потім продали козакові Гнипу з братом, і вже сі володіли хутором до 1736 року, а у сім році Ів. Гнип таємно од брата продав хутір разом із батьківською займанщиною—подвірьям у Мерехві з левадою, огородом, сінокосом, 10 нивами, яблуневим садом у лісі і пасічним місцем кн. Крапоткину, котрий поселив там у 1737 році слобідку Гнипівку і збудував при тій слобідці гуту і до сіеі гути невідомо з чого заволодів бором на 1 версту з полкової землі. А козак їв. Гнип після сього продажу не захотів уже відбувати козачої служби і перейшов у слободу Уразову кн. М. М. Голіцина, залишивши брата свого у великих недостатках; брат не міг одбувати козачої служби і через се зменьшився і козачій комплект. Слобідка Гузенка ген. Девитца була осажена Мерехвянськім сотником Бульским років з 20 тому назад (у 1729 р.) в урочищі при Гузівськіму млині, котрий був занятий в старі часи з вільних полкових козачих земель козаком Гузем, а той продав його Харьківському полковникові Ів. Донцю Захарьевському, а той Харьківському городничому Голуховичу, син котрого продав її сотнику Бульському. Бульський при сьому млині на козачій полковій землі Мерех- вянської сотні осадив сю слобідку і володів нею 6 років, а опісля продав майору Полубояринову, а той Девитцу, котрий захопив сінокосні луки деяких козаків та орну землю на 1 версту та байрак козака Рубана та ще навкруги його ниви та сінокоси та ліс на I і Іа версти, чим зробив великі утиски в землях козакам. Село Борки абшитованого май¬ ора Юр. Куликовського у 6 верстах од Мерехви було осажене полк. Гр. Донцем років 50 тому назад (у 1699 р.)на полковій землі в Мерехвянських дачах і до нього належало окружної землі сажнів на 20. Син Гр. Донця продав його Харьківському полковникові Прок. Куликовському, котрий володів ним років з 20 до смерти, а потім воно перейшло до сина Юр. Куликовсь¬ кого, котрий силоміць ще захопив з козачої полкової округи землі верст на 6, а то й більш. Хутір Водолажця Крамара в версті од Мерехви. Ще в давні часи козак Білокур заняв собі там млинову греблю і володів нею років з 20, а після смерти його вона перейшла до його трьох дочок, котрі усі укупі воло¬ діли нею років з 10, а потім продали удові сотника Щербини, а та Бульському, а той Крамарю, котрий завів там хутір і заволодів ще 2 нивами з козацьких земель. Слобідка Кре- менне—Комарівка. Років 70 тому назад вона була осажена полк. Гр. Донцем для поширення казенних здобутків і його служб на купленних ним у казака Гудзя і инших землях у великих і непроходимих лісах, нетрях і пасіках поблизу Крим¬ ського пограничча. Перш сими землями володіли козаки полтав¬ ського малоросійського полка, розчистивши ліси своїм коштом у 6 верстах од Мерехви. В тій слобідці він збудував млин, двір та винницю і володів нею до смерти, а після його смерти вона перейшла до сина його Хв. Донця, а після його смерти до рідного брата Івана, котрий населив там більш ЗО дворів 200 вільних підданих і продав полковнику Л. ІІІидловському за 800 карб. І на ті грунти по куплі й заїмці свого батька він дав купчу, де були означені землі по урочищах, і по тій купчій сим грунтом володіли батько і син ІІІидловські, а потім син ІИидловський продав полк. Бульському за 500 карб. Кн. Як. Крапоткин 25 років тому назад силоміць повідіймав у великому лісі пасічні місця з липовими тесаними хатами й иншими пасічними потребами, розведеними яблоневими садками у ріжних козаків мерехвіянської сотні, хоч ті позаймали І ту землю собі у давні часи, років з 100 тому назад (мабуть трохи меньше) і володіли ними років з 70. Будівлі він сплюндрував, хати переніс у свою Буду, а яблоневими садами і лісом во¬ лодів силоміць сам, а тепер володіє його удова кн. Пр. Кра¬ ло гкина. Се скорочена мною відомость тільки про одну, мерехвіяпську сотню, які на її землях явилися слободи, села, деревні та хутори приватних власників. Такіж відомости ми маємо й про иньпіі сотні Харьківського полка —Мартовецьку, Валківську, Вовчанську, Салтовську, Золочівську, Соколовську і Перекопську. Булоб цікаво роздивитися, як і в сих сотнях складалася земель¬ на власність старшин,алей ітам робилося теж саме, що у мерех¬ віянської сотні —були тільки иньші пани, а здобували вони собі землі у сотенних козацьких округах точнісінько так, як і у мерехвіянській сотні. Теж робилося і по инших сотнях Харь¬ ківського полка і навіть по усіх иньших полках. У Мерехвянській сотні на козацьких землях з‘явидося 17 усяких панських осель, котрі заняли значну частину полкової козацької землі; значить, старшинська земельна власність виділилася з загальних козачих окружних полкових земель. Коли полкові козачі землі забірали пани —старшини, козаки мусили звідтіля виселятися. Так зробили Золочівці після того, як їх землю позаймали Голуховіи та кн. Крапоткин. Сі панські слободи виникли головним чином з старих козачих займапщин, котрими козаки володіли часом як дрібні власник. Але були й такіслучаї, що заїмку робила козацька старшина, бо й вона мала право на займанщиии у купі з козацтвом. Заїмочними землями мали право распоряджуватися власники по своїй волі—продавати, міняти, передавати у нащадок і таке инше. І ми справді бачимо, що маєтности часто переходили од одного власника до другого. Переходючи вони звичайно збільшувалися, бо нові власники, особливо великі вельможні пани, захоплювали собі землі з полкової округи, хоч тим і робили утиски козацьким громадам; иноді вони примушували продавати їм землі за дешеву ціну. Иноді продавали земли й такі люди, котри не мали на них ніякого права. Хутори та греблі для млинів ширилися та переверталися в деревні, 201 слобідки, деревні та слобідки—в села та слободи. Приватні власники володіли землями по урочищах і захоплювали нові шматки мірою на версту, або й на 10 верст або й більше. Значить, їх землі не були як слід обмежені од полкових. Бачимо й таке, що піддані, себто посполіти користуються зем¬ лями для хліборобства укупі з козаками з загальних козачих окружних земель в межах окружної дачи. Серед приватних земельних власників бачимо більш усього козацьких старшин, але разом з ними йдуть великі магнати великоросійського походження—як, наприклад, кн. Трубецький або кн. Крапоткин. Коли слободка Сірка Артемівка попала уруки кн. Трубецького, число підданих виросло з 20 до 100 і захоплено було навіть не самим князем, а його управителем та підданими козачих земель на 4 версти. Були тут й инші великоросійські земельні влас¬ ники, як Бульский; були й прості великоросійські поселенці; були й попи, були й манастирі. Ми бачили ранійше, скільки було панських слобід у Слобожанщині і земельних приватних власників, як складалося з них слободсько-українське дво¬ рянство. Ми знаємо, що були тут і великі магнати з велико- російского та чужоземного дворянства, котрі мали величезне число підданих. А звісно, що велике число підданих свід¬ чить нам і про велику земельну власність. Значить серед приватних земельних власників слободської України була купка таких, котрі мали не сотні і не тисячи, а десятки тисяч десятин землі. Таким, наприклад, був рід Кондратьевих, котрий дав кілька полковників Сумському полкові, а полков¬ ничі уряди дали йому землю. По актах генерального меже- вання роду Кондратьевих належало 119083 десятин землі, причім Кондратьеви ще з давних часів почали для певности володіння укріпляти свої землі царськими вотчиними грамотами, переводючи землі з помістья у вотчину в рід свій на вічні часи, бо така грамота справді покривала й захищала земельне володіння, яке б воно не було. Змагатися проти такої грамоти було неможливо, хоча й би раніще земля була набута й не зовсім законно; особливо потрібно було се робити Кондратье- вим у Сумському полку, де вони купували помістья у великоро-* сійскіх поміщиків і однодворців. Другим власником великих маетностей з козацької стар¬ шини був рід Перекрестових—особливо полковник Ів. Ів. Перекрестов. Але його маетности були узяті в казну, в особливу комісію і після того їх почали продавати тароздарювати. Зберіг невелику частину Перекрестовських маетностей зять його г'речаний; друга частина була повернута синові його Данилу Ясенове і частинаМартинівки опинилася у руках кн. Меншикова. Ів. Ів. Перекрестов, як ми знаємо вже, набував собі маетности усякими способами. У село Лутище, наприклад, він перевів силоміць 20 дворів козаків з полкового села Подарей Охтир- ського полка, себ то, виходить, повернув вільних козаків у пі дд аних. Взагалі треба сказати, що земель до панських сло¬ бід належало дуже багато: до двох слобідок гр. Гендрикова у валковській сотні захоплено було землі на 15 верст; до слоб. Непокритої, в котрій було 100 дворів, належало на 25 верст в окрузі, до дер. Цаповської (кн. Крапоткина)—округа на 7 в. длинини і 5 ширини. До панського дворянського землеволо¬ діння належало ще манастирське—манастирі теж набули собі великі маетности і земельні угоди. Манастирське землеволодіння. Так у Харькові був зоснова- ний у 1726 р. Покровский монастир, котрий давав кошти на Харьківській Коллегіум. Для сього приписані були до нього пустині, а окрім того він набув жертвами багато маетностей. Жертвували більш усього ради Коллегіума. Коли манастирь був закритий, він мав 3076 дес. землі, 600 підданних, 50 мли¬ нових кол, 3 винниці, скотарські дворі, сади. У Валковському повіті до нього належала дер. Рубанівка— жертва удови Вал- ковського сотника Рубанова, сл. Песочки і Замоській Кут— жертва кн. Голіцина,у Харьковському—хутори Клочко, Липець- кий, Немешлянський Шаповаловський, Данилівський Черева¬ тий, пустоші—Уставникова і Куленчовська, Гринцов Рог і дер. Гуки, котра була куплена еп. Епифанієм, у Змійовському пов. хутір Вопяковській. А ось як охазяїнувався і здобував собі землі Куряжський манастирь біля Харькова. На місці мана- стиря була колись пасіка Олексія Куряжського серед густого ліса, котрий тоді йшов од Харькова аж до Куряжа. У нього се місце купив за 150 грошей Тенетевський, а у сього купив за 200 злотих, давши ще в придачу млин з землею під Данилівною, Харьковский полковник Гр. Донец з другими старшинами Харьківського полка— титарем Логином Хведоровичем і иньшими. Вибравши ігу¬ мена, вони дали на манастирське хазяйство бджіл, 100 овець, плуг волів і куплені землі. Окрім того полковник, по своїй полковничій владі, одвів новому монастиреві вільний ліс вверх по р. Куряжу, а в ширину на 1 версту і подарував свій власний грунт, котрий він купив у дітей боярських. Титарь Логвин, Харьківский мешканець, робив вклади і в церкви міста Харькова. Робив земельні вклади в манастирь увесь рід Донців; Кост. Донець дав мапастиреві чотири озера коло річкі Чепеля, Хв. Донець—кілька шматків землі, укупі з братом Іваном—млпн з землею по р. Удах, по духовній свого батька; Ізюмський полковник Мих. Кост. Донець отдав Чепельску дачу з лісом і сінокосами. Один Харьківський мешканець пода¬ рував Куряжському манастирю на будівлю церкви хутір з угодами на Люботинській землі. Гр. Донець у 1678 році [передав Куряжському манастирю займанщину двох мельників, котрі за часів полковника Хв. Репки поубивали Білгородських служилих людей, і доручив Логвину Хведоровичу на його власний кошт збудувати там водяного млина. У 1687 році манастирь получив царську жалованну грамоту на свої землі, щоб забезпечити себе од тих Харьківськіх мешканців, котрі і в манастирських урочищах позаймали собі займанщини; велено і було навіть зробити чертеж усім манастирським землям. З другої царської грамоти 1686 року видно, що манастирь прохав оддати йому вновь поселені сельце Сіноліцовку та Пісочин, дер. Гаврилівну і Коротич, де жили вільні пересе¬ ленці з за Дніпра. Грамота потребувала, щоб про сі села та їх населення були зложені переписні книги. З грамоти не видко, чи получив манастирь сі 4 сельця, але у 1732 році він воло¬ дів в селі Пісочині слобідкою й хутором, в Сінолицовці хутором, селом Полевим, де було 267 підданих, і при ньому хутором Куряжським. Одна жінка у Харькові продала манастиреві свій хутір із ставком і свою стару земельну займанщину за 500 злотих. Про Святогорський манастир ми оповідали уже раніше, тепер же тільки додамо, що з початку Святогорський манастирь володів величезним числом угод—більш усього риболовлями по р. Донцю—по обох берегах Донця од гирла р. Оскола до гирла рр. Жеребця і Бахмута, себ то на 50 верст у довжину. Тут вище манастиря був перевоз через Донець на Тор, з якого ченьці мали значний дохід. Але у 1664 р., коли оснувалося місто Маяки, його передали мешканьцям сього міста. Манастирські землі та угоди позаймали Цареборисовці та Маячане. У кінці XVIII ст. до Святогорського манастиря належало 27000 десятин землі і 2000 душ підданих. Охтирський Троїцький манастирь мав у 1785 році у ріжних місцях 1574 десятин землі. У 1762 році манастирь мав 180 підданих, мельників при своїх млинах, землі й угоди у ріжних місцях, хуторці та млини. Дивпогор- ський манастирь у кінці XVII ст. мав чимало земель та угод риболовель при гирлі рр. Богучара і Дона, котрі здавалися у оброк острогощанам. У початку XVIII ст. Дивногорський манастирь мав вже добре хазяйство: у Острогожську иодвірья і часовню (укупі з жіночим манастирем), у слоб. Селявиній землі й 100 хат підданих. Сіннянській сотник Григорьев віддав усе своє майно на засновання Сіннянського манастиря і був ' першим його ігуменом; усієї землі манастирь мав на 2 версти длини і на версту ширини і 100 підданих; син Охтирського 204 полковника Миколи Матвіева подарував манастиреві вигон. По відомостях 1787 р. всієї землі під манастирем і в сл. Братениці було 3661 дес. да в дер. Чернеччині 452 дес., окрім того манастир володів слоб. Малою Писарівкою. Сумський полковник Гарасим Кондратьев заснував Сумський Успенській манастир. Манастир мав 6 садів більш ніж на 48 дес., у дер. Чернеччині млин з 10 колами, чимало земель, котрі набув більш усього куплею. Наприклад, у 2 Сумчан був куплений хутір з ліском, сінокосом і займанщина на новій греблі за 40 талярей —се була їх батьків¬ щина. Але були й земельні жертви. У 1686 році манастир получив царську грамоту на свої землі. По відомостях генерального межевання Сумському манастиреви належали: дер. Чернеч- чина з 648 дес. землі і 75 підданих, хутір Чернеччина з 213 дес. і 82 підданних, пустош Тихоновщина з 13 дес., деревня Чернеч¬ чина в Краснопільскому повіті. Озерянська пустинь мала у 1773 р. 5 садів, 7 дес. орної землі, 6 дес. лугу і 3 дес. ліса. Змієв- ській Миколаевській козацький манастир мав пожалованій і куплені землі; у 1681 році йому була одведена заїмочна земля—орна, сінокосна і риболовлі по р. Гомольші; ствержена також і земля по купчій. Маємо опис його хазяйства 1702 року. По відомостях 1784 року манастир мав броварню і гончарську майстерню, де вироблялися кахлі та гончарний посуд. Було, також у нього 17 садів, з котрих 1 виноградний. Піддані варили пиво в броварні та робили кахлі. Манастир володів слобідкою Гомольшою, в котрій жило 194 душі муж. п. і було 5987 дес. лісу. Краснокуцькій Петропавловській манастир був заснований переселенцем з за Дніпра полковником Штепою, котрий збудував його на своїй власній займанщині. Коли сей манастирь був скасований, у нього було 1543 дес. землі—більш усього лісу. Аркадіївська пустинь набула собі 150 дес. лісу, 236 дес. орної й сінокосної землі і мала 3 сада. Гороховатська пустинь, по відомостях генерального межування, мала 88 дес. лісу, 728 дес. орної землі, 1157 дес. сінокосу і сади. Частину земель манастир набув жертвами. Оттак, як ми бачимо, слободсько-українські манастирі здобули собі багацько земель і усяких угод. Здобули собі вони їх ріжними способами—більш усього, здаєтся, благодійними жертвами од усяких добродіїв, потім куплею, пожалуванням царів та свого козацького уряду, а иноді, траплялося, й примусом. Полковники й козацька старшина не тільки помагали манастирям у їх земельних нуждах, а навіть, як ми бачили, самі засновували манастирі. Таким побитом, початок манастирської власности був такий же, як і панської старшинської. І манастири, особ¬ ливо у ХУИІ столітью, поробилися такими ж сельскими госпо¬ дарями, як і поміщики—старшини. Вони теж мали підданих, 205 котрі на них робили всяку роботу і на таких же умовинах взагалі, як і поміщикам. Вони мали такі ж промисли при землеробстві, як і старшини—і млини, і риболовлі, і садки родючого дерева, і пасіки, і броварні; особливо вони кохалися у садках, иноді з виноградом, та риболовлях. У слободській Україні було більш 2 десятків манастирів (21) і, як ми бачили, де-які з них мали великі земельні угоди; чимало земель було навіть у невеликих манастирів—пустинь, де було зовсім мало ченьців. Правда, ченьці не повинні були б зовсім мати маетно- стей і у всякому разі мусилиб сами своїми трудами обробляти землю, а вони, як бачимо, набули маетностей далеко більш, ніж їм було потрібно і мали посполітих підданих, котрі на них пра¬ цювали. Вони збірали великі кошти, багатіли, купували нові маетности і у кінці ХУШ ст. своїми земельними багацьтвами визвали заздрість у Катерини П, котра й одібрала їх землі у казну. Так прахом й пішли усі їх заходи про землі та усякі добра, а укупі з сим знищені були й ті садки, котрі вони порозводили, і усе їх манастирське иноді добре постав¬ лене хозяйство. 9-й розділ. СлОбОЖАНСКІІЙ побут. Український побут козацкої старшини. Обставини життя Слободських полков¬ ників. Сбставини життя козацтва, селянства та міщанства. Звичаї, обряди і риси характери слобожан. Український побут козачої старшини. Ми бачили, що з початку заселення слободської України ріжні стани тодішнього сус¬ пільства (козаки, міщане, посполіти) не були обмежені в своїх правах і перехід з одного стану до другого був завжди можливим. Не відріжнялися вони значно один від другого й по своїй праці, заможности, по своїх потребах, по своїх звичаях, а значить і по свойому побуту, бо землеробством займалися ледве неусі слобожане; промисли та торговля теж не були обмежені. 1 весь їх побут взагалі був чисто український. Дворянства ще тоді не було, а козацька старшина, хоч і хотіла одмежуватися од иньших станів, але сього не можно було зробити раптом і се робилося спроквола, разом з тим як утворювався особливий старшинський стан. З початку ж, як 206 побачимо далі, побут старшини був теж український. Гр. Донець був колись простим козаком, а зробився полковником і після того пішов новим шляхом, показавши сей шлях і своїй нащадкам—здобувати старшинство і спадкове полковницьтво. Кожний полковник керував цілою країною, входив в стосунки, з великоросійським урядом, отже повинен був добре знати російську мову, бо усі зносини, а навіть місцеве діловодство ве¬ лися на сій мові; мусив їздити й до Москви і до Білгорода, мусив мати діло з великоросійским начальством і приказними людьми, поводитися з ними і у Слобожанщині і у баталіях; траплялося* старшині й видавати своїх дочок заміж за російських дворян Усе те спонукало старшину переймати поводження Я культурні потреби та звичаї російського дворянства. З часів Петра російська мова й культура почали робити великиЯ вплив на життя і побут української старшини. Велике значіння! мали теж ярмарки, де робили собі мирні здобуття великоросійські^ товари серед усього українського населення, а особливо серед більш заможних його станів — старшини, купецтва, багатаго міщанства, духовенства (городянского). Так потроху змінявся український слобожанський побут під впливом росіЯ- ського, особливо у висших верствах суспільства—серед панства по селах і у городах, починаючи від Харьківа і кінчаючи ПОВІТОВИМИ. Але зпочатку майже усі жили українським побутом і ріжниця в обставинах життя залежала од заможности і була не більша, ніж тепер, скажемо, між заможними і бідними крестьянами, схожими у • основі свого побуту. Так було і в Московській державі до Петровської доби, коли і царь і бояре і нарід ріжнилися не побутом—він у них в основі своїй був схожий-а тільки роскішью та багацтвом сього побуту. Так було і з народним, національним побутом Слобожанщини Переселенці цілком перенесли у Слобожанщину свій націо¬ нальний український побут і виявили його у всіх сторінках свого національного життя, підтримували його й почали жити таким побутом в Слобожанщиі, яким жили в Задніпрянщині бо ніхто їх не примушував до иньшого побуту, бо вони ус укупі осягли нову велику країну, дуже схожу з їх Правобіч¬ ною Україною, бо вони відділяли себе од великоросіян також як і великоросіяне признавали за ними право на їх українськ звичаї, себ то на їх національну самосвідомість. Коли „черка- скую обнкность" слобожане удержали і в соціальному життю і в промислах, ремеслах, і торговлі, і в земельній власности і в церковних справах, і літературі, і в мові, і у всьому складі свого національного розвитку, не могли вони занехаяп своїх прадідівських звічаїв у приватному побуті, котриї 207 в його етнографичних рисах зберігся й до наших часів, не дивлючися на вплив російської культури й нових обста¬ вин життя. Обставини життя Слободських полковників. Подивимося тепер, який був побут Слободської старшини. Про це можливо дові¬ датися з дуже цікавих реєстрів рухомого й нерухомого майна Слободських полковників:—Хв. Донця, Ів. Шидловського, Л. Шидловського і Ів. Ів. ІІерекрестова котре було у них Кахельна ніч секвестроване. Перші три полковники проживали у Харькові, а четвертий у ^Охтирці. Усі вони були багатими людьми. У Хв. Шидловського було багацько маєтностей, усяких заводів (між иньшими гутяний); окрім сього він був і купцем, бо вів широку торговлю. Як же жив сей великий пан, як то кажуть, пан на всю губу? У Харькові у нього було подвірья з будівлею. Усі будинки були'деревьяні і там містилося 4 світлиці з лазнею, 4 кімнатки людські (для челяді) з коморями й поварнею. Будинок, у котрому проживав сам полк. Л. ІПидловський, мйв тільки одну світлицю й 2 кімнатки; се помешкання, як ми 208 бачимо, було дуже тісне для полковницького будника, аі тоді й усі панські будинки не були дуже просторі. ТреІ одначе додати, що Хв. ІІІидловський вже не задовольняв! своїми дерев‘яними хоромами у Харькові і почав будуваї кам'яний будинок у 8 світлиць, але встич тільки збудува, нижню частину його з 8 кам'яними льохами і у трьох з ні склав печі. Вікна у всіх світлицях були скляні. У дворі бу| дві стайні з сараєм; під сараєм—деревьяний льох; були коморя та льодовня з сушнею; при будинкові був сад. У сеі Рожественському у нього був двір, огорожений палями з З—4-мі баштами—немов маленька кріпость. У дворі стояв будиш з 9 світлицями й кімнатками. В одній кімнаті коло вікої були залізні решотки. У 5-ти світлицях були печі з зелешн кахель, стіни були обложені цеглою й вибілені. У сих хоромах було 7 липових столярних столів, один з| них круглий, три столярних поставця, 3 столярних кроваї стайня для коней, а при ній світлиця з вікнами і з білої пічкою. Були ще дерев'яні хороми у 3 світлиці з кімнатками кухнею і хата для челяді з сіньми, сад яблоневий, вишневії! 1 виноградний; кузня з ковальськими снастями, лазня, соло ; довня з хатою й сушнею для сушки солоду, брусяна броварні з трома чанами й иньшим деревьяним посудом. Винниці соснова брусяна з 12 чанами та діжками. При ній рублена комора. На р. Донцеві біля двору—водяний млин за 3 комо-] рами, з 8 жорнами і з 3 ступами, однією сукновальнею. Трохи віддалі від двора винниця з усяким дерев'яним посудом, з! 2 хатами. За Донцем на озері для гути збудовано було 2 коморі, щоб вироблювати та складати шкло. За тієюж річкою були старі гути з хатами та майстернями, які були здані у оренд) українському гутяному майстру Ант. Гутнику. Підданих' українців було 18 дворів і 11 дворів великоросійских сходців. На річці Удах біля шкуратяних заводів жили виноградарі, котрі пеклувалися про виноград. Хліба було у хазяйстві немо- лоченого 600 кіп жіта і 10000 кіп сіна: пшеницю й усю ярину поїла сарана. Молоченого хліба було—жита 10 осьмачок, пшениці 7; посіяно озімого жита 61 четверть з осьминою. Свиней було 150, птиці—гусей 85, індиків 63, качок 60, ; руських курей 100. У другій маєтності Шидловського, селі Івановському була дерев'яна церква Предтечі, котра була огорожена, немов кріпость, стоянами з соснини з баштою. Там теж був будинок Шидловського, але згорів, на місці його збу- 1 довано було 2 світлиці, Підданих було там 144 двора, а росій- ских сходців 6 дворів. Під селом—млин на річці Гнилиці об єди¬ ному каменю, але за безвіддям не молов. Скотини—28 волів, 14 корів, 90 овець. Хліба в копах: жита 800, пшениці 600, ячменя 209 Село Кручик В. Н. Каразина у Богодуховскім повіті. 210 200, вівса 100, гречки 360, проса 100, гороху 45, льону 14, пла скіні і коноплі 33, сіна 100, посіяного озіиого жига 76 четверте!! У третій маетности ІИидловського—Двурічному Куті бул теж дерев’яна церква, будинок о 2-х світлицях з кімнатамі хата при воротах, стайня, коморя, три сараї; скотини й птиц було мало. Був хліб у копицях. Підданих було 64 двори Були ще у Шидловського млини і пруди для риболовелі У селі Балаклейці Ізюмського полка була дерев’яна церква, двір, три хати з чистою кімнатою, стайня, льох, сарай, хліб копицях (яровий увесь поїла саранча). Худоби було: волів 20 корів 37, овець руских і українских 336, овець і баранів колмицьких 680, кіз 20, свиней 6- Була й птиця. Піддана Село Бабаї (Харьківського повіта). було 81 двір, великоросійских-ь людей 4 двора. У селі Нова млинському була нова церква, панський двір з 2 світлицями] з кімнатами, хліб, рогата худоба, птиця. Підданих 25 дворів,! великоросійських 4 двора. Водяний млин зі ступами. У сел[ Колодяжному церква і усі хати вигоріли. Поставлено новії 141 хата. Окрім сього у Хв. Шидловського було ще 5 маєтно стей у Курщині, де вже проживали, здається, не піддаш, кріпаки. Окрім свого великого сільского господарства, ІІІидлов* ский вів ще дуже велику торговлю. Се був, значить, як кажуть пан на всю губу. Таке, як бачимо, було ойго господарство Господарство та побут українців середнього та й простоту стану одріжнялися тільки куди мсньшим своїм розміром. 211 Що до внутрішнього убрання хат слободських полков¬ ників, то воно було доволі багате. Стіни світлиць вкриті були тріпом усяких кольорів, шкурами, килимами. Килимів було багацько—українських, польських турецьких, перських. Мабуть кращими, дорогими покривалася мебель, дешевими підлога. Столи покривалися зеленим сукном, а також скатертями—швабськими, українськими з заполочі, иноді чер¬ воними турецькими шовковими; лавки оббивалися зеленим сукном або вкривалися квітчастими налавошнаками і срібними або золотими шнурками. Коштовної красивої мебели було дуже мало, були тільки обиті кожею й позолочені стульці з точеними золоченими ніжками з усім, що до них належало — шовковим убором з червоною шовковою бахрамою, шов¬ ковими завісами, положками, шовковими укривалами, подуш¬ ками, перинами з кружевом, матрацами. У світлиці було багацько образів в багатих шатах, як тепер по деревнях у селян, були образи написані на кипарисі і жесті. У Хв. Шид- ловського знайшлося 47 образів, ковчег з мощами і у Ів. Шидлов- ського патрет Петра з Полтавською баталіей, патрет Меншикова і родословець ІПереметьевих. Картини Перекрестова були намальовані здебільшого на холсті, деякі на шовку. Пани полковники любили послухати й музики: у Перекрестових і Шидловських були органи, великі й малі, позолочені з часами на верху. У Перекрестових були годинники з боєм, стінні мідяні, німецькі, також німецькі верцадла (зеркала); і у Хв. Шидловського було їх троє у рямах. У - Хв. Донця були дзеркала в серебряних, позолочених сканних рямах з червоним та блакітним каміннем. У Хв. Шидловського виявилася й невеличка бібліотечка. Там було 14 церковних книжок,—більша частина київського друку і єдна рукописна — Мінея і 10 граждан¬ ських книжок: една на латинській мові (переклад з німецького) і 9 на польській; у Харьківському будинкові Хв. Шидловського було тільки едно бвангеліе; на окладі його на одному боці були євангелісти, на другому—репьі з жемчугом, по середині образ Пречистої; застіжкі—срібляніх, оправа з червоного окса¬ миту. Було багато рушників—турецьких, вишитих золотом, сріблом і шовком, і українськіх з заполочью. Було багато усякого посуда, частина його призначалася, щоб украшати покої-скриньки шльонської роботи, срібляний посуд: пляшки, кубки, ложкі, чарки, чашки, четвертини, криштальові, шкляні, мідяні та олов'яні речі—шандали, глечики, лампади; на срібляному посуду були бронзові чоловічки. У всіх полковників було дуже багато зброї і кінського убрансьтва; у полк. Л. Шидловського була шабля „черкаская", цебто українська з ножнами шагреневої шкури, в срібляній позолоченій оправі з бирюзою й иньшим самоцвіт- ним камінням, срібляна полковнича булава або пернач—жез, з головкою, котра була схожа з пірьем глухих або прорізник стріл, звідсіль і назвисько пернач; самий жезл по середин був обложений білою шагреневою шкурою, а на кінці сріблом,] місцями позолоченим; обушок був мідяний, обкладений срібло» з чернью, в нього вставлено було самоцвітне каміння. У Хц Козачій пояс. Донця був бунчук: древко з головкою немов яблуком, з котрого виходив кінський хвіст; сей хвіст був привьязаний до яблука з китицею й шовковою бахромою; китичка була з червоного китайського шовка; древко бунчука було мідяне, прорізне, позо¬ лочене. Були у Слободських полковників карети, коляски і українські повозки. Траплялося ночувати в полі—і для сього були шатри або намети. Коней у Харьківі Шидловський держав 200. Було бага¬ цько й товарів про запас, по пословиці—„запас біди не чинить". А грошей було небагато тому, що вони були вложені у торговлю та промисли— на завод шкурятиний та на горілку. Українською взагалі була й одежа козачої старшини. Гр. Хв. Квітка, котрий добре знав і бачив сю одежу у батьківському будинку, оповідає про неї так: „се були широкі жовті штани, жупан, пояс; зверху ще надівалася ГІсчаткя бригадира Шидловсь- кого. 213 черкеска з одкидними рукавами, висока смушева шапка з сукон- вим кольоровим верхом; за поясом на ланцюжку—ніж, у поході пабля. Черкеска була синього кольору і підбивалася галуном, внурком або міхом. У великий парад полковники одягали іверху ще суконну керею (мантію) з пряжкою з самоцвітного аміння. Такаж одежа була і у трьох Слободських полковників. Іеркески у них були ріжних кольорів: червоні, зелені, обшиті юлотом і підбиті хутром. Жіноча одежа старшинсього стану була теж українська, вони її носили до пізніх часів. Се був кунтуш зі штофу, іарчі й иньших дебелих матерій. Спід нього було видко на рудях кірсетку й спідницю з запаскою. Дома ходили у кірсетці сз рукавів, у спідниці з запаскою і у вишитій українській »рочці. Були й плахти з шовку та гарусу, котрі носилися іа спідницях. Уся отся одежа переходила од матері до дочок, івучок та правнучок без усякої одміни фасону. Жіноцтво осило багате намисто, вінці, ожерелья. Взагалі усе оце коштувало дуже дорого і у сьому була елика ріжниця між багатими людьми тіх і наших часів, оді панував ще патріархальний уклад життя; кожне госпо- іарство виробляло усе потрібне для себе, а увесь лишок йшов іа майно, багате убранство та запаси. Тодішнім полковникам давалося, що се майно не зменшиться у своєї ціні, бо воно е залежить од перемін моди, що тією одежою, яка була у :кринях, будуть користуватися не тільки їх дочки, але й унучки. Іле вийшло инакше: „вони не прозрівали, каже О. Я. бфименко, цо наближаються иньші часи, коли унуки виймуть самоцвітне аминне з їх зброі, щобукрасити їм застіжку своїх французсь- пх черевичок, перельють свій срібляний посуд, занедбають :вої парчові кунтуші, або оддадуть їх, як жертву, у церкву на шзи, або якусь иньшу церковну прикрасу". Наближався новий вономичний побут, де мода получила величезне значінне. ось теперь нам треба великих заходів, часу й щастя, щоб юзшукати якусь злиденну частину того, що колись у безмір- юму числі прилюдно виставлено було у панських будинках, бо сховано було в скринях. Як би зібрати тільки ті речи, які іеквизовані були у трьох Харьківських полковників, то з них іпйшов би український побутовий музей, котрий міг би зрівня¬ йся з музеями—Київським, Черниговським (В. В. Тарновського) а Катеринославським (А. Н. Поля). А усі речи сих полков- іиків пішли прахом, хоч і не було у сьому їхньої вини. А кільки прахом пішло таких же речей у других, у котрих не іеквизовали маєтностей на царя! Тут вже не було вини росій- кого правительства, а винуваті були ті землевласники, котрі іе зберегли нічого з сього до наших часів, хочби на спомин 214 про те, як жили їх діди та прадіди, котрі здобули для сіх-1 унуків маетности і отеє усе майно. Його розтрінькали таї позаміняли модним, не зробивши навіть того, що робили ш| селах селянки, ховаючи у своїх скринях плахти да запаски І котрі виходили з моди. Знайшлися ж гроші, навіть дуже великі, коли у самому! кінці ХУШ ст. після скасування автономій і у початку XIX сті почали будувати нові будинки у ріжних нових чужоземним стілях да обставляти їх новою дуже коштовною обстановоюі І до сього треба додати, що старі речі, які були у старшини,! взагалі були куди красивійші, ніж ті фабрикати, котрі прийшли їм на зміну, бо то були старі вироби містецьтва, або місцьовогс] українського, або й чужоземного — західньо — європейскогої і східньо-полудньового. Українські вироби та ремесло уж&І розвинулися на національному грунті й знаходили собі, які ми знаємо, покупщиків навіть за межами слободської УкрашиіІ Ми маємо чимало пам’ятників українського містецьтва заі часи Слобожанщини: церковної архитектури, гражданської, а! також і малярства. Серед майна Харьківських полковиикші було багато образів українського письма. А скільки було їх по! церквах Слободськой України! Вже у наші часи Археологич-і нього з’їзда у Харькові у 1902 році незабутний проф. 6. К| Редін зібрав їх стільки, що з них утворено було у Харькові два4 музея—церковний відділ у Музею университетскому і пар і хіяльний церковно-Археологичний Музей. І яка сила там зібрана пам’ятників церковної старовини та містецьтва! А серед них | немало таких, про котрі можноб написати наукові праці, ач взагалі на підставі їх можно і неодмінно треба написати хоч коротку історію містецьтва старої Слобожанщини *)■ Серед тіх речей, які були у Харьківськіх полковників, було немалої чужоземних:—були польскі ножі да ножики, шклянки, сідла,] карети, німецькі сідла, шльонські цебто сілезські полотна, коляски, посуд, берлинські —кортикі, швабскі —полотна, скані терти, салфетки, шведські —шклянки, англійське—сушо, шот-\ *) Таку розвідку вже * взяв на себе д. Таранушенко і вона вийде незабаром*! як одна з книжок „Культурно-історичаої бібліотеки'*, котра друковатиметься під! моєю редакцією і першим випуском котрої являється отея моя „Історія Слободськой Украйни". Слободсько українська старовина і пам’ятники містецьтва збереглися ще у деякіх панських помістьях—гр. Клейнмихель навіть видруковав під редакціє® д. Лукомського книжку про дворянські оселі Харьковської губ., де найбільше цінні дуже добре зроблені малюнки; е і пояснення до них редактора. Треба одначе додати досьогоЯ що тільки невеличка частина пам’ятників будівницьтва і иньших має відносива і до старих часів Слобожанщини, а найбільша з них торкається вже до нових обставиД життя, яке утворилося після скасування автономії, коли Слободсько-Українська старшина вже перевернулася у російських дворян і почала будувати собі будинки | на французькій манір і обставляти х такимиж меблями і иньшими речами. 215 лйиськг —рушниці, галанські —скатерті, рукомойники, пістолі, грецькі —шаблі, турецькі і персідські —коври, полотенця, шаблі, рушниці, ножі, сідла, сапьян, шатри, китайські —шовки, завіси, ножі. Але отсі усі чужоземні вироби роспріділялися більш менш однаково—едні не переважували других і не нищили місцьової українськоі культури, котра панувала над ними. Так було у XVII і у початку XVIII ст. Здавалося, що україн¬ ська національна культура моглаби уміцнитися, як би .її підтримала українська інтелігенція, якаб не одірвалася од свого народу. Але вийшло навпаки. Своє рідне було зовсім занехаяно, забуто,—українські старшини перевернулися у російських дворян. 1 В. Н. Каразину прийшлося тільки зга¬ дувати про ті часи, коли дахі будинків поміщиків, у котрих було од 500 до 1000 підданих, були криті очеретом, коли в горницях стояли лавки, вкриті килимами та коцями, коли за столом услуговали дівчата у біліх сорочках. У йогож часи архитектор О. О. Палицин збудовав багацько церков і будин¬ ків по городах та селах Харьківщини на новий манір. Він заохочував тодішніх багатих поміщиків (Шидловських, Надар- жинських) будовати нові будинки у своїх помістьях, украшати їх меблями, складити бібліотеки, заводити, як каже В. Н. Каразин, податки європейського побуту на Україні. І ось там, де сорок років тому назад, стояли старенькі хатки, криті соломою, з'явилися великі будинкі, з Парижським та Лондон¬ ським убрансьтвом. Проти вплива європейскої культури нічого не можно казати, але потрібно було б не нищити власної україн¬ ської культури—треба було розвивати свою культуру на націо¬ нальному грунті, користуючися чужим. Обставини життя козацтва, селянства та міщанства. Що до побуту середнього та низшого станів слобожан, то він був чисто українській і взагалі схожий з старшинським. Відріж- нявся він тільки од нього своїм убожеством. Українська козача або селянська або міщанська хата одріжнялася од панського будинка тільки своїм розміром; матеріал же будівлі був одна¬ ковий—дерево, гонт, очерет, солома; і у заможних козаків можна було побачити навіть кахельни груби, які звичайно були у панських будинках і які ми бачили у Шидловського. У хатах козаків, міщан та посполітих були тіж образи, лавки, килими, коці, рушники, скрині з одежою і українським убранством—тільки усе отеє було куди біднійте та дешевше. Навіть у страві і напитках теж було багато схожого. Українські народні звичаї—весілля, танки, гри—збереглися у козацтва та селянства куди краще і довше ніж у старшин. Який же був побут слобожан взагалі і особливо у козацьтва та селянства? 216 Звістки про се дав нам автор Топографичного опису Харь- І ківського нам. 1785 року. Слобожане, каже він, любили у всьому І чистоту і перш усього у хатах. Хати були або рублені, з І дерева, або мазанки з хворосту, обмазані в середині і з усіх! боків глиною. У них були просторі сіни і призьба, долівка! теж була глиняна. Дах робили з великим спуском і візі спускався над призьбою. Груби клалися з цегли да кахели у заможнійших кахлі були зелені, а у иньших побілені крей-| дою. Білили хату по суботах та перед великими празникамиИ у літку навіть з надвору. У рідкої хати було меньш трьом вікон шкляних, здебільшого круглого шкла. ПІЧКИ ТОПИЛИСЯІ потрошку увесь день й комина не зачиняли і тому чада по! хатах не бувало. Комин робили з пруття обмазаного глиною» Топили пічки соломою, очеретом, кизяком, рідко коли дров вами. Хата швидко нагрівалася, але так же швидко остигала! і треба було її знову топити. У хаті біля стін стояли ска-В мейкі, а вздовж тієї стінки,' де була піч, робився піл; І який заміняв кровать; у запічок ссипали для сушки зерно! І У покутя біля образів стояв звичайно довгий та вузкій, чиста! вимитий стіл, покритий у заможних килимом, а у бідних чистим рядном, і на ньому лежав хліб та сіль; у багатих І замісць столів, укопаних у землю, на низьких ножках стояла І скриня, або стіл окований залізом з ящиками, замкнутими на замок; скриня покривалася килимом або коцом, а зверху! скатертью. Дах був очеретяний: з очерета, коли бракувало І дерева, робили й стелю на тонких перекладинах, скріпляючи їх І сволоком, котрий переходив через усю хатю. Робили дах також! з соломи і гонту. Двір обносили плетневою огорожою. Акад.| Зуєв теж оповідає нам, що і у Харьківі хати були невеличкі, 1 дерев’яні або мазанки і по українському звичаю поділялися па дві частини —одна половина хати була для хазяїна з семейством! а друга з галерейкой для гостей, бо значна частина населення ! шинкувала. Заможні військові обивателі проживали у містах та великіх слободах. На празники одягали жупани з тонкого] німецького сукна, обложені золотим або срібляним позументом;! жіночі кунтуши були тілько длинійші, ніж пару боцькі. Жінки! носили ще шовкові кірсетки без рукавів і спідниці обкладенії позументом. Чоботки, черевички були шкуратяні або сапьянові-| червоні або жовті з залізними підковками замісць закаблуків. На шиї жіноцтво носило намисто або коралі, перли і котра] була богатша, та носила й більше низок намиста; туди на¬ низували також по одному або по кілька медаліонів або, як називали їх, талярів, а заможні нанизували між коралі червінці згорнувши їх у трубочку і коли треба було грошей, їх здіймали На головах жінки носили шапочки—кораблики з чорною бар. 217 Гною облямівкою; верхня частина її була парчова або з «того важкого штофу; під шапочку підкладалося і усе юсся. Але вже багато зачало носити замісць сіх караб- ків платочки, а замісць сапьяних черевик башмаки. пата надівали на голову стрічку, заплетали косу на маковці нов вінчик; косу украшали квітками. А котра надівала аток, та випускала з нього косу і заплетала в неї стрічку, сили й плахти з запаской, підвязуючи їх поясом. Селяне селянки зберегли в своїй одежі більш української старо¬ щі, ніж городяне. їжа була краща, ніж у великоросіян. іко у кого не було паляниць та книшів; житній хліб майже всіх був просіяний на ситі, а не на решеті; варили страву Ічі на день—рано і ввечері; варили борщ з буряків та капусти, поніюй затіркой, з сирівцем, з салом; по празникам у богатих вала й баранина, свійска птиця, а иноді й дичина. На вечерю давали звичайно гречані або пшенишні вареники з сиром, ечані галушки з салам, пшонну густу кашу з салом або ілом та окропом; літом готовили холодець; усякий мав свій юд та баштан. Селянське господарсьтво мало свої українські особистости, рівняти його з великоросійським. Українське село не похоже по на великоросійське. На се звернули увагу ті, котрі проїз¬ ди тоді по Слобожанщині, як, наприклад, академик Зуев, ірий, приїхавши в українську слободу Липці з Білгорода, зараз ііачив, що тут жив нарід, зовсім одмінний од великоросій- ого і мовою, і одежою, і звичаями. Автор Топографичного ісу Харьківського нам. 1788 р. (здается великоросіянин горовскій) дає нам таке цікаве порівнянне українського і шкоросійського господарського побуту. Великоросійське село, ;е він, з першого погляду немов багатше українського, ю звичайно при річці, має доволі ліса й поля, усі поля іяні, на току доволі хліба, хати і усі иньші будівлі дерев’яні, наче худоби мало, тай та малоросла. Ліси знищені, бо на іті обдирають кору з дерева, хата закопчується од дима і їдко пріє та згниває. Страчується багато ліса й через те, забори й таке иньше роблять не з хворосту, як в Україні, доброго дерева. Садів та огородів нема. Одначе значна Ітина великоросійського населення Слобожанщини, живучи у рдстві з українцями, зберегаючи своє власне хліборобство, еняли од них багато чого у свойму господарстві. Українське село на перший погляд немов біднійте од икоросійського: звичайно можливо побачити декілька давно раних облогів; на току не багато хліба, повітки та коморі, ка огорожа і ворота не дерев'яні, а хворостяні. Але з другого у на лугах та по облогах сила трави, багацько рогатої 218 худоби, яка має велику ціну у господарстві; усі будівлі!] хворосту, але захищають скотину і од звірей, і од непогод Білі, чисті і світлі хати, веселі садки, огороди з усякою од родиной виділяють українське село од усякого иньшого; мешканцях його ми бачимо європейску ввічливість, а не азів ську дикість—ту не побачимо рабських звичаїв; низший сі населення бажає піднятися до середнього, середній—до ви шого. Військовий обиватель своїм побутом наближається,! скільки може, до городянина, бо він не в зневазі, він не] убожсьтві; городянин, парахвіяльний піп, канцеляриста, міі нин не одхиляються од селянина, а з другого боку набл^ жаються й до дворян—і просвітою, вихованнем, повожіння їжою, одежою, помешканнєм; усі три стани не рівняються, подібні един до другого. Українське дворянство мало вели! охоту до промислів да торговлі й широко займалося Ц Але до торговлі мали хить усі українці, хоч ся торговля бу середня домова для свого пропитанья, а не для здобуванії багатсьтва; тому вона широко росповсюджена була по усі країні. Треба також помітити ще й те, що було злим, не корив ним у тодішньому побуту Слобожанщини. Річки міліли, замулв валися мулом через те, що нищилися ліси да було багацько гаті для млинів. Населеннє мусило напувати худобу загнивше водою й навіть само пити її. Риба у ріках та озерах за] шилася тільки дрібна. Лісу залишилося ще доволі і частий його була заповідною. Ліс у Слобожанщині чергувався полем. Обробляли ліс з початку заселення гонтарі; україн] ж навчили навіть великоросійське населеннє Білгорч ського краю будовати млини та вітряки. Лазень, на ш| йшло багацько дров у великоросіян, на Слобожанщи не було окрім тільки тих, що були в городах та у дворя Для о світлення слобожане мали не лучину, на яку тратила^ сила гарного дерева у Великороси, а каганці, де горіло са чи конопляне масло, а також свічки з кизяка та чорнобильні^ котрі не давали диму; на опал уживали окрім дров очей та солому. З липи не драли кори на лапті, для чого, по заі великоросійских селян, неначебто потрібно було на рік дя одного чоловіка до 400 липових стволів (се мабуть занадтоґ а робили з лип липові хати, котрі стояли більш ніж по 100 роя уживали старі дуплисті липи для бджіл. Любили україн] розводити садки та обсажувати двори й городи вербами тополями. Не взираючи на те, що винокуріння потребува багато доов, і поміщики і військові обивателі збгерегли свої влаа ліси й на будучину. але обчеські в’їзжі і ліси підданих страшені знищилися через винниці. В лісах і між ланів було багаї вуликів. Вджільницьтво велося на німецький манір. Вулиі 219 іилися легкі, однодонні, внизу широкі, в горі вузенькі з очком, зіму пчіл ставили в дерев’яні льохі Що до землеробства, слобожане сіяли більше ярового, ніж озимого хліба, бо шлялися безсніжні мокрі зими, коли озім випрівала. Землі здебільшого були сухі, тверді і в’язкі, заросші товстим і цуп- м корінням. І тому пахали їх плугом, запрягаючи од 2-х 4-х пар волів. Плуги мали теж і великоросійскі поміщики ідводворці, котрі жили поміж українцями або поблизу од х, Уживали тут і сохи, а також рала для мягких піскуватих іель, або для другої оранки під озім, а то й по нужді, безлісних степах піднимали цілину або довго не орані релоги і на таких високих новіх землях сіяли просо або га- с,а на иньших яру пшеницю, на третій рік—овес, потім жито, потім залишали поле под перелогом на кілька років. Таким битом, дикий степ, вкритий колись тирсою та дерезою, кривався солодкою травою; після жита родився добрий рей горошок да дятлина - се був добрий сінокос. І так що ку підіймалася цілина або засівалися облоги і тому у всіх лях на Україні були облоги, де не було посіву. Хліб або скла¬ ли в копицях на полі, або одвозили в деревню. Великоросій- шх овинов (сушня) слобожане не знали, а молотили снопи токах, а заможні складали його в клуні. Середній урожай возімогожита сам 7, озімої пшениці—сам 5, ярини—вівса—9, іменя 7, пшениці 4, проса 10, гречкі 7, ганусу 10, маку—20. помол мельникам платили 7ю зерна. Зерно зберегали в сухіх іах з соломою. На продаж хліб ішов для своєї країни і неве- ічка частина ярового за її межі. Значна частина населення Вмалася вінокуренням—у кінці XVIII ст. було 976 винниць— також ремеслами, якіх було не мало й по селах. Були й такі що, маючи своєї землі, ходили на заробітки у степи. Чимало було таких, що займалися садівницьтвом та огородиною: збірали лісах діки груші та яблокі або розводили сади та огороди баштани яко промисел. Зараз за хліборобством треба по¬ шти скотарство, яке у слобожан було широко розвинуто поставлено, яко промисел—будували сараї й загони для доби, заготовляли для неї сіно і иньший корм, ходили за отиною, лічили її, годували і поїли. І од сього промисла їли велику користь. Велику шкоду робили у житті населення ворі зіми, з заверюхами, од чого гинуло багато худоби, всніжні зіми, одлиги зимою, котрі шкодили садам та посівам, рячі вітри—суховії, од якіх усе засихало і вьяло у степу, 'оселях біля болот бували лихоманки. На рогату худобу падала пошість, вилічувати котру не уміли. Медведі нищили іеіки та худобу, а ще більше зла робили вовки; вадили їсиці і зайці. Мошкара набивалася у рот скотині, а сарана поїдала увесь хліб і рослішу. Огтакий був господарсь побут слобожан українців. Звичаї та риси характеру слобожан. Звернемо тепер ув на звичаї, обряди і натуру слобожан. Празників у слобол було багато і деяки зних святкувалися кільки днів, на Тройця. Було чимало й місцьових празників, наприклі Паликопи (Пантелеймона). І чоловіки, і жінки ходили вулицях з музикой—скрипками та цимбалами. Заходили А і шинку, пили там горілку маленькою чаркою і танцювали українській або польскій танок. Козачий танок. На храм являлася сила народа з сусідніх сел. Сл« жане дуже любили музику й танки: окрім скрипки, без кот: не можна було відбути весілля, були й инши струме» наприклад: бас, флейта, цимбали (гусли), кобза або банду] і ліра; на двох послідніх вигравали кобзарі та лірники. Г Сав. Сковорода грав на флейті, скрипці, бандурі і гусля Пастухи грали на сопілках. Танцювали метелицю, горлицю козачка. Горілку любили, і уживали її з малих літ, але біль для бесіди ніж для пьянства: пьятеро чоловіка могли в ку данії просидіти півдня і випити якусь півосьмушку горілк пили по троху, а більш балакали поміж себе, а коли й вин вали більш як треба, то рідко лаялися і билися. Гостей зі ради по праздниках та на крестини, обідали, а під вечір рої 221 шлися. Але весілля справляли гучно і витрачували на них ігацько грошей. У селян було більше усяких обрядів, ніж у іродян. Цікаві звістки про віеілля у слобожан і гетьманців е Калиновський. Починалося діло з того, що посилалися свахи і батьків молодої вони брали з собою, яко посланці,- хліб та (охи. При згоді молодої, вона давала старостам рушники, грі у багатих були вишиті шовком або золотом. Старости по- рталися до родини молодого, перев'язавши себе рушниками. З годня молодий міг навіщати засватану дівчину. У ^ суботу ред вінчанням, (воно звичайно бувало у неділю в, ранці), їлода робила бенькет і вечерю подружкам з піснями й тан- Кобза (ио середині), ліра (на праву руч), цимбали (на ліву руч). ми. Після вінця молоді йшли до батьків жениха на трапезу, атько й мати жениха сиділи на кожусі, вивернутому уверх ерстью, і держали у руках хліб, котрим благославляли моло- іго, одпускаючи його на коні до молодої. Там батько й мати алодої виходили їм на зустріч у вивороченому кожусі на ічерзі або на вилах з горщиком з водою або вівсом. На )НЯ сідав родич молодої і немов утікав од бояр, котрі його нюняли теж на конях і приводили на двір, де він брав мов викуп за молоду. Викуп брав теж малолітній брат мюдої за свою сестру. Сідали за стіл, молода у сірому іо білому кунтуші, обута в червоні черевики з підків- іми, в плахті, запасці, в вишитій сорочці з стрічками 222 у волоссю, в намисті; молодий—у жупані та черне у суконних штанях, у високій червоній шапці. Роздавал подарунки, потім виходили на двір танцювати до обіда музику. Грала звичайно троїста музика—скрипка, басіфлей На столі стояв коровай, перед образами, шабля з запалена сьвічками. Подавали багато усякої страви: локшину з свиния і куркою, борщ, жарене, капусту. Дружко роздавав короваї Після обіда знов танцювали, а потім вечеряли. Потім їха у двір молодого, де запалювали куль соломи і через сей стер усі переїздили. Молода роззувала молодого, а він злегені бив її холявою по спині. Як що молода соблюла своє дівоці усі радувалися і з радощів били вікна і усе, що попадала Українське весілля (перезва) під руку, (так каже Каліновській, але, здається, розбива усе не зрадощів, а тоді, коли молода не соблюла своєї дівочі чести). У понеділок ходили з перезвою по усіх 'дружках, боярах й танцювали, давали молодим подарунки на -но хазяйство. Приносили курку до тещі. Так празникувалі та бенкетували цілий тиждень. Весілля обходилося батька молодої у 17 карб., а молодого 16 карб., усього у 33 кар У тому числі на горілку виходило 12 карб. Багато дечоп з цих весільних звичаїв оддає дуже великою старовя ною—часами домонгольскої руської і до христіянської доб 223 згадує нам весільні звичаї у предків українців—сіве- ян, полян. Про се нагадують і такі старі назвиська, як вязь та бояре, і те що молодий їхав верхи, і те що родич брат молодої брали за неї викуп; нагадує про се шабля звичай проїздити через очищаючий усе зле огонь; особливо ; цікавий і старий звичай розування молодого мужа, що робила X століттю Рогніда, роззуваючи на весіллі Володимира, їатькі сиділи на вивернутому кожусі тому, що усе мохнате уло символом багацтва; символичне значіннє на весіллі мала курка. Сьвідоцтво Каліновського про весільні звичаї слобо- іан підтримується й Рр. Хв. Квіткою—його „Сватанням на 'ончарівці", де описано весілля у самому Харькові на Гонча- іівці. Там немає вже деяких звичаїв, бо городяне, очевисто, абули вже де що. Слобожане зберегли й инші навіть ще до- іристиянські звичаї, наприклад, колядування, Купалу; збере¬ гли й христіянське ходженне зі звіздою на Різдво, щедрий ве¬ чір і иньші (ходили, наприклад на масницю з колодкою, щоб Прати немов викуп з нежонатих). Були вечорниці, веснянки. Залишилася й віра у волшебство, заговори. Одна Харьківська шинкарка дістала від другої обивательки Гапки, щоб ліпше торгувати, засушену жабу. Духовне правленне наложило на Гапку покуту: вона повинна була ходити тиждень у церкву з набитою на ноги колодкою. Білгородський єпископ Іоасаф Горленко вів сувору боротьбу проти українських народніх звичаїв і навіть проти вечерниць, хоч вони нікому ні в чім не вадили. У свойому пастирському посланію до духовенства він писав: „дізналися ми, що народ по городках та селах, зберегаючи наслідки поганства, робить „рйли" (себ то колиски), на котрих гойдаються на Великдень та на Петра; на Тройцю нразникують якусь березу, а на різдво Івана Предтечи— 'купалу і*’вечорниці, де співають погані пісні. Се усе твориться у народі по його нерозумінню, а духовенство сього не збороняє і через се воно тепер повинно нищити у своїх парахвіях усі а отсі поганські празники. Якуж натуру і риси характера мали слобожане? Про се залишили нам свід#цтва автори Топографичного опису Харк¬ івського нам. 1785 й 1788 р., Статистичного обзору Слоб. Укр. Губ. (ЗО років XIX от.), Гр. Хв. Квітка (1841 р.), Мочульский (1850 р.), Філарет (1852 р). Перший автор оповідає про прихильність слобожан до церкви: в відносинах до начальства вони були слух'яні, коли з ними поводилися ласкаво; а як строго, то хоч і покарялися, але з обуренням. Розби- шатцтва бували, але рідко з душегубсьтвом. І справді, здається, що у натурі слобожанина була якась мягкість мирного селя¬ нина. Навіть народних бунтів в слободській Україні окрім 224 тільки повстання Сірка не було. Крадіжі та злодійства бували але участь у них більш усього мали не тубільці, а захожі велико росіяне. Слобожане користувалися правом вільного винокуренн і значить випивали дуже богато горілки, але автор „Топогра фичного опису" 1788 р. (сам великоросіянин) оповідає, що пили не для того, щоб напитися пьяними, а для кумпанії і бесіди. Взагалі треба признати, що слобожане випивали дуже батат горілки, бо вона була майже у кожного, була дешева, але такого пьянства, щоб тільки напитися, було мало, хоч пьяниці й тоді траплялися, як про се свідчать пьяницькі пісні. Автор Статистичного обзору" каже, що слобожане—се тіж українці малоросіяне, тільки у своїй мові вони більше гетьманців зближаються до великоросіян, але по характеру од них дуже далекі. Великоросіянин більш трудолюбивий, услужливий, а слобожанин більш поштивий і сердешно привітливий. Змов¬ чить, але не буде гнутися навіть перед тим, од кого залежить. Українець— щедрійший од великоросіянина, більше бажає ось віти (особливо се треба сказати про духовенство). Українець більш здатний до мистецтва, а великоросіянин—до ремесла. Україна дає багато музиків, півчих, малярів, різчиків і таке иньше, але сама приймає захожих ремесників з Великороси (каменьщиків, плотників). Українець утікає од тяжкої праці хоч і дотепний до роботи. Великоросіяне славні тім, що, чого не знають, переймають з чужіх країв. Але як глянути на ті переміни, які означилися у слобожан у громадському та хатньому побуту, у вихованню, у поводженню між себе, у обчеських і приватних будинках, школах і осьвіті, у торговлі І і роскоші, як зрівняти отеє усе з тим, що було ЗО—40 років тому назад, тоді прийдеться згодитися з тим, що й українець ледве чи не більше перейняв за сі часи, ніж його учителі великоросіяне. Гр. Хв. Квітка каже, що слобожанин любить чистоту, що він привітливий, поштивий у обходженню, почитає за гріх обманити кого-небудь, чесно виконуз обі- | цянки й умови. Скорше його одурять, ніж він кого одурить. І Слобожанин, як тільки є спромога, перше ниж навчити сина | ремеслу, навчає його грамоті, а потім «уже вибірае йому заняття по його охоті. Українець любить музику і до неї здат- ний і на голос, без нот виучуєтея грати ца скрипці. Три таких музиканта складають зі себе троїсту музику, яка грає на ве¬ сіллях. Дуже гарно співають по церковних хорах. Украінці завжди славилися гарними голосами із них набірали півчих до царського двора. Є і самоучки малярі, котрі малюють образи для церков, різчики іконостасів. Не знаючи „іонического і коринфекого стилей", вони ніколи не змішували „оників“ з „коринами*. Преосв. Філарет, сам великоросіянин, дуже при- 226 хильно відносився до українського населення Харьковської єпархії, де був архієреєм. Він каже, що слобожане люблять чистоту і живуть чистійше, ніж великоросіяне. Багата природа була ласкава до українця і се зробило його безпешним, ліни¬ вим і через се він не ходив на заробітки, як великоросіянин; зімою він леяшть у запічку та курить люльку. До майстерства він дуже здатний і охоче переймає усе нове. Він тихомирний і розсудливий, не схильний до крадіжі й розбишацтва: з 338 злодійств, які були у Слободсько-Українській губ. у 1845 р., більша частина була зроблена захожими людьми, а не тубіль¬ цями. Лайки, особливо на старих, не люблять. Хазяйства знищуються через постійні семейні розділи; жонатий син зви¬ чайно одділяється од батька і се робиться головним чином для того, щоб не було сварки та лайки між старою хазяйкою— свекрухою та її невістками. Після того як завелося в Україні кріпацтво, пішло багато біглих у Новороссію, на Дін, але мандрівки бували часто і раніше. Мочульскій каже, що українці дуже люблять судитися у судах, але преосв. Філарет з тим не згожуеться. 10-й розділ. Духовенство, церкви та мапастирі. Релігійний настрій. Церковна ієрархія. Церковна парахвія. Церковні брацтва. Шпиталі. Зжиття духовенства. Религійний настрій. Церква та духовенство мали велике значіння в слободській Україні особливо у її моральній куль¬ турі. Православна віра в життю українського народа в старі часи була великою, могутньою силою перше через те, що український нарід був взагалі тоді релігійним, а вдруге і через [те, що йому прийшлося захищати й боронити свою віру проти [утисків католицтва та унії. Боротьба за віру злилася тоді із боротьбою за волю, за українську національність і велася не тільки мечем, а й словом—і се витворило на Україні цілу [так звану полемічну літературу, себ-то багато книжок проти католицтва та унії в оборону православної української церкви, [утворила так звані церковні брацтва, де купився й нарід, 226 і його інтелігенція, і духовенство; потворилися брацькі школи, велике число друкарень, шпиталів. У церковних ділах велику участь приймав нарід, міцно зв’я¬ заний з своїм духовенством, котре сам і вибірав. Українська церква мала свою власну ерархію, на чолі котрої стояв Київський митропо¬ лита, незалежний від Московсь¬ кого патріарха. Українська церква мала великі й значні особливости в порівнянню з великоросійською православною церквою. І от коли православне населення почало переселятися з Задніпрянщини і заселяти Слободську Україну, воно укупі з иньшими своїми „черка- скими обнкностями" принесло й Дзвін 1660 р. у Микол аєвської СВ0Ї УКраїНСЬКІ ОСОбЛИВОСТИ у ЦЄ Р - церкві в Лебедині. КОВНИЙ устрій —усе ТЄ, Про ЩО МИ тільки що згадували—живу участь парахвіян у церковних справах і у виборах духовенства, утворення брацтв, братерських шкіл, шпиталів і т. п. Треба до сього додати, що переселенці приводили з собою часто священників і церковний причт, привозили образи, антиминси, церковну утварь й богослужебні книги українського друку і навіть церковни дзвони. Значить укупі з переселенцями, котрі, як нам відомо, переселялися цілими селами, переселялася й їх парахвія. В історії Харьковської єпархії преосвященного Філарета є багато цікавих звісток про усі ті церковні речі, котрі привезли з собою переселенці з Задніпрянщини, починаючи з попів і кінчаючи богослужебними книгами, надрукованими у друкарнях Київа, Львова, Вільни, Чернигова. Майже у кожній церкві Харьківської єпархії залишилися од старих часів такі бого¬ служебні книги і їх описує пр. Филарет в свїй історії. Деякі з них були принесені ще переселенцями у старі часи у XVII столітті, другі куплені у XVIII столітті. Вельми штимий і нині народом образ Озерянської Божої Матері теж мабуть був вивезений з Задніпрянщини і у всякому разі був намаль¬ ований українським малярем XVII ст. З ним схожі инші образи Божої Матері—у Троіцкій церкві у Сумах, Миколаевській церкві у Замосьцю биля Змійова, у Воскресенскій церкві Лебедина—се все пам’ятники українського церковнаго маляр¬ ства. В бібліотеці Харьківського манастиря були—Острожська біблія 1581 року, требник Петра Могили 1646 року, апостол Львівської друкарні 1666 року, тріоди XVII ст. Львівських 227 і Київських друкарень, твори Лазаря Барановича. У Харьків- ському Успенському соборі до наших часів зберігся старин- ний образ влецької Божої Матері XVII століття українського маляра і євангеліє Львівського друку 1636 року з трьома написами—перший Борзенського мешканця (Чернигівщини), котрий його пожертвував до церкви с. Пліски у 1648 році, другий якогось Михайла, котрий, коли спалено було церкву у с. ІІлісках при Виговському, передав те євангеліє у Успенську церкву, третій теж оповідає про передачу туди сього єван¬ гелія у 1659 році при Харьківськім отамані Тимофієві. Ми Хрест 1691 року у Благові- цеиСЬКІІ церкві Тростянца Охтирского повіту — жерт¬ ва Охтирського полковника І. І. Перекрестова. Оправа євангелія києвського друку 1701 року в Успеньскій церкві в Охтирці—жертва Гетмана Мазепи. знаємо, що Харьківськім отаманом у 1659 році був Тимохвій Лавринов, значить при ньому й було пожертвовано се євангеліє у Харьківський Успенський собор. В соборній церкві міста Валок є два образи, котрі були принесені першими пересе¬ ленцями з за Дніпра. У Золочев піп переселенець привіз з собою з-за Дніпра дзвін, іконостас і богослужебні книжки. У книгозбірні Куряжського манастиря збереглося багато богослу¬ жебних книг українських друкарень, де-котрі з них з напи¬ сами; наприклад, требник Петра Могили 1646 р. з таким написом: „монастирю Харьковському Преображенському надав 259 сію книгу Павло Леонтьевич Крамарь". Церкви будувалися на жертви парахвіян, а иноді й заможних старшин. ІІара-і хвіяне й далі пеклувалися про свою церкву, забезпечу¬ вали її, робили вклади на помин душі. У селі Основі збудував церкву на свій кошт Харьківский полковник Григорій Семенович Квітка. Харківському Успенському собору, як се видко з опису його майна у 1724 і 1769 роках, Воскресенська церква в Сумах. пожертвовані були Харьківськими мешканцями землі, двори, лавки. Настоятель собора протоієрей Григорій Олександров набув для нього по купчих багато нерухомого майна, дворів і плеців, котрі давали чималий доход по тодішніх часах. Кам'яний Успенский собор у Охтирці був збудований полков¬ ником Ол. Лесевицьким, иконостас росписаний українським талановитим малярем Дмитріевим. У Сумах кам'яна соборна церква Преображенія була збудована при Сумському полков- 329 никові Гар. Кондратьеву, а син його Ондрій на свій кошт збудував церкву Воскресенія. У Вовчанську церква будувалася переселенцем з Задніпрянщини Веселовським, він був і першим священником в тій церкві. Часто священниками при церквах» бували люди не духовного сану, а з козацкої старшини й Церква ІІречістої (ІІокровська) в Сумах. инших станів. У селі Шелудовці, наприклад, збудував церкву сотник Коряк, а попом до неї був поставлений його рідний син; у м. Соколові священником було поставлено колишнього полкового суддю Ізюмського полку, у другій церкві м. Соколова священники були теж з козацької старшини. 230 В заснованню манастирів козаки й козацька старшина теж приймали велику участь: Охтирський Троїцький манастир був заснований ігуменом Задніпрянського Лебединського мана- стиря Іоаннікіем і його ченцями, котрих прийшло 40 чоловіка і вони привезли з собою підданих, церковну утварь. Куряжсь- кий манастирь був заснований, як ми знаємо, Харьківським полковником Гр. Донцем: Сумський Успенський і Сумський Предтечев—Сумским полковником Гар. Кондратьевим, Михай- ] ловська пустинь—полковником Михайлом Васильєвим. Дехто з тих старшин, що збудували манастирі, поробилися й ігуменами їх, як, наприклад, полковник Штепа, котрий збудував Красно-1 кутский манастирь, або сотник Григорьев, котрий збудував Сіннянський манастирь. Про Штепу старожили Краснокутська оповідали у 1772 році так: в прошлих давніх роках викликано було з того боку Дніпра багацько переселенців—старшини й козаків, як про се свідчить заклинальний лист полковника Уманьця. З ними вийшов і Задніпрянський полковник Іван Штепа; він прийшов на річку Мерло і заняв собі вільну займанщину, на котрій збудував манастирь. Приняв до себе ще кілька ченців і зробився ігуменом Іоаннікіем. Син його був священником у Миколаевській церкві, а по смерти батька у манастирі ігуменом Мартіаном. Бачимо ми багато старшини. їх синів, удов та дочок у слобод- сько-українських манастирях. Коли мизвернемо увагу, наприклад на рід Квіток, то побачимо, що з цього роду вийшло багацько ченців: М. І. Квітка—чернець Куряжського манастиря, ігумен того ж манастиря Наркіс, дві ігуменії Хорошевського манастиря — Феофанія і Марія; навіть славетний Грицько Квитка-Основ'я- ненко був якийсь час ченцем. Родичем Квіток був Іоасаф Горленко; були черницями також Ковалевська, Дуніна. Церковна ієрархія. Одначе поруч з сією українською течією в українській церкві треба визначити й московську, великоро-1 сійську. Українське духовенство укупі з иньшими переселенця¬ ми, присягнувши московському цареві, мусило також признати й духовну владу Московського патріарха Російської ієрархії. С 1657 до 1667 р. церкви та манастирі слободської України, як і Білгородської, входили в склад патріаршої области, але на соборі 1667 р. визначено було утворити нову Білгородську єпархію, митрополитом котрої поставлено митрополита Сербсь¬ кого Феодосія. До нової єпархії приписано було 15 слободсько- українсьсих міст—Харьків, Охтирку, Острогожськ, Колонтаєв, Городню, Краснокутськ, Валки, Двурічне, Салтов, Печеніги, Змійов, Маяки, Цареборисов, Боровлю, Урив. Потім сюди увій¬ шли й иньші міста слободської України або, краще сказати, уся Україна. До 1721 року архієрейську Білгородську катедру займали митрополити (їх було п’ятеро), що свідчить про те, що їй надавалося велике значіння. І справді, Білгородська єпархія мала 542 церкви і до неї належала велика округа. Виходить все таки, що слободська Україна не мала своєї власної єпархії або, краще сказати, церковної автономії, а повинна була признати свою залежність від Білгородського владики також, як у військових та політичних справах вона залежала од Білгородського воєводи. Яку ж участь мали Білгородські митрополити та архієреї в слободсько-українських церковних ділах? Митрополита Авраамій виступив проти українського церковного звичаю обливати, а не погружати младенців при хресті; він же обложив зборами усі українські церкви, епифаній Тихорський зробив велике і користне для України діло —заснував Харьківській Коллегіум; про сей Коллегіум потім дуже пеклувався і його наступник Досіфей, котрий випрохав для Коллегіума бібліотеку Стефана Яворського. Він вів боротьбу з тими попами, котрі хтіли здо¬ бувати собі посади яко спадок од батьків, а також ^уся¬ кими забобонами на весіллях і напослідок наложив анафему на архимандрита Куряжського манастиря і ректора Харьківського Коллегіума, за що одначе його самого було обвинувачено і покарано. П. Смілич захищав Харьківські манастирі од підвод і постоїв і за се вів боротьбу з Харьківським город¬ ничим Голуховичем, страхаючи його церковною одлукою. З попів він установив грошові внески на свою користь. Іоасаф Горленко був недавно канонізований за своє суворе чернече життя. Батько його був Прилуцьким полковником у Геть¬ манщині, а мати була дочка гетьмана Д. Апостола. Він учився у Київській Духовній Академії, але не скінчив там курса. Він вів жорстоку боротьбу не тільки пастирським словом, а й карами, навіть тілесними з недбалим духовенством і мирянами. Не дивлячись на своє українське походженнє, він виступав проти старих звичаїв української церкви —виписав з Москви книжку про таїнства, щоб її виучувало слободсько-українське духовенство; звелів вислати в Білгородську консісторію з церков слободської України богослужебні книжки українських друкарень і замінити їх виданнями Московськими й Київсь¬ кими. Слободсько-українське духовенство одіслало усякі ста- ринні книги, котрі знаходилися при церквах—сі книжки так і залишилися у Білгороді під куполом соборної церкви, поки не пропали. Через те тепер по церквам Харьковської єпархії меньш книг українського друку, ніж їх повинно було бути. Вів Іоасаф боротьбу і з українськими дячками—вимагав, щоб се були люди посвячені у стихарь, але його прикази не могли 23 2 порушити старого звичаю, котрий підтримувався усім складом народнього життя. І. Горленко був родичем Квіток; почасту бував у Харькові у них на Основі; пеклувався він і про Харь- ковський Коллегіум. Незмірно більше одначезробив для Харь- ковськосо коллегіума, освіти і проповіді еп. Самуїл Міславський. Білгородські архієреї тільки наїздили у слободську Україну, а звичайно пробували у Білгороді, через се явилася потреба в особливій слободсько-українській єпархії. Самостійна сло- бодська єпархія була відчинена тільки у самому кінці ХУШ століття—у 1799 році, хоча й до того Харьків був цен¬ тральним містом України в церковних справах. На чолі цер¬ ковних справ Харьківського полка до установи церковного як /бШ Білгородський ЄПНСКО II Іоасаф Горленко Білгородський єпископ Самуїл Міславський. правління у 1744 році стояв соборний протопоп. Він був посе¬ редником між Білгородским архієреєм і церквами та миря¬ нами Харьківського полка. 1 так воно й повинно було бути, бо у слободській Україні не було центральної влади, на гзразок Гетьманської, навіть у гражданських справах; не було І гетьманської столиці, а Харьків був тільки єдиним з п’яти полкових міст. Бо всіх полкових містах здається були свої протопопії. На чолі церковних справ стояли протопопи, бо дони були найстаршими серед духовенства, а соборна церква .була немов урядовою церквою, без котрої неможливо було -бути містові, і вона завжди містилася у кріпости серед казен¬ них будівель. До Харьківської протопопії, котра обіймала Харьківський полк, належали теперешні Валковський та частина Вовчанського повіта, і у 1725 році у ній було 86 цер¬ ков. У Харьківському духовному уряду окрім протопопа було 233 ще два члена, але усім орудував протопоп. Уся округа Харь- ківського духовнаго уряду поділялася на 5 відділів—окрім Харьківського, на Валковський, Нововодолажський, Ольшан- ський і Золочевський; на чолі їх стояли старші священики. Теж було мабуть і в инших полках. Церковна парахвія. Як же тоді була улаштована церковна парахвія? Устрій парахвій в слободській Україні мав свої значні особливости в порівнянню з великоросійськими. Він теж виявляв з себе „черкаскую обикность“, принесену пере¬ селенцями з Задніпрянщини. Там вона була живою силою тодішнього суспільства, бо такою зробили її обставини істо- щчного життя—боротьба духовенства та народа за право¬ славну віру проти католицтва та унії. Парахвіянам самим треба було пеклуватися про свою церкву, бо ніхто їм не допомогав у сьому ділі; а раз вони сами содержували на свій кошт духовенство і пеклувалися про храм Божий, то вони мусили мати і великий вплив на вибори церковного причта, а з другого боку сей церковний причт пеклувався про релігійно-моральні потреби парахвіян—про школу за для народа. Переселенці, як тільки осідали на якомусь місці, перш усього починали будувати і по містах, і по містечках, і по се¬ лах свої парахвіяльні церкви, маючи иноді вже і свій власний церковний причт, по містах будували соборні церкви. У Харькові, наприклад, Соборна Успенська церква (дерев'яна) була збудована у 1657—1658 році, як про се писав у Москву Харьківський воєвода Офросимов, а ліс возили для неї, яко казенної будівлі, у кріпость служилі люди у 1657 році. Вона була маленька—стіни між углів було 4 сажня—і дуже бідна: воєвода Офросимов, котрий взагалі дуже ворожо відносився до Харьківських переселенців, писав у Москву до царя: „а образові м'Ьстннх'ь и деісусов ніть—черкаси молятся бумажнимь листами, своєму литов- скому письму и ст’Ьнамь, а книги и заводу никаких ньгь, н за тебя, великій государь, молить Бога не по чемь; тильно лгугь Богу и десятой части хвали Богу не воздають. Н^ть євангелія напрестольнаго, ни служебника, ни требника, ни тріоді постной, ни трифолоя, ни апостола, ни минеи, ни октоиха, ни шестоднева, ни псалтири слідованной, ни єван¬ гелія толковаго. И о томь вели свой милостивий указь учинить, чтобть било по чемь за тебя, великій государь, молить Бога. А я, видячи ихть малов'Ьріе, что поклоняются бумажннмь листамь и ст'Ьнкамь, для того кь теб’Ь и писаль. И о томь, какь ти, великій государь, укажешь“. Тут у сьому * листі немов живий встає перед нами Московський воєвода XVII сто- 2*4 ліття в його відносинах до православної віри взагалі і до православія українців особисто. Для нього україньці неправо- славні, а немов погані, бо вони моляться не перед образами в дорогих шатах, а перед бумажними листами, де образи святих були написані не малярами, а зроблені в друкарнях літограф¬ ським способом. У церкві не було по стінах ніякого малярства, бо де ж таки було його узяти у новому місті? А воєвода каже, що черкаси моляться голим стінам. У переселенців бракувало 1 богослужебних книг і де їх було їм узяти?—А воєвода додає, що „черкаси лгугь Богови“, бо не вичитують усього того, що в книгах написано. Але ще гірше для нього здається те, що молитися їм за царево здоровля ні почому. І ось він прохає царя, щоб той прислав богослужебних книжок і образи, а то у них тепер „маловірів". Воєвода, очевисто, лічив істинно православними тільки себе та великоросіян, котрі сповняли усі церковні обряди; для нього уся віра і була в сих обрядах і коли він не бачив у Успенському соборі образів місцьових святих та деисусів, себто образа Спасителя з Божою Матір’ю та Предтечою, для нього вони були маловірами і навіть обманьщиками Бога. А Харьковці одначе дуже пеклувалися про свою соборну церкву, бо вже у 1657 році, значить тоді, як ще не була збудована церква, вони одправили соборного попа Єремію, а також другого новопоставленнаго попа Василія з д’яконом Іосифом у Москву до царя Олексія Михайловича, подати йому оттаке прохання написане, як треба було зробити, по великороссійски: „бьють чєлому богомольцьі твои б'Ьдньїе государева украинскаго дальняго города Харькова черкасскій попу Ереміище й новопоставленние—пошь Василище и дьякону іосипище да Чугуевского городу ІІечен'Ьжской слободи попу Лукуянище. Приволоклися МЬІ ку тебї, государь, бити чєлому о церковному строенью; и ми на Москві волочимся 4-ю неділю и черезу тьіе часи спро'Ьлися, пьіти і истн нечего и скуфій у насу н'Ьту. Милосердний Государь пожалуй насу, богомольцеву своиху, вели на\гь б'Ьдннму своего государева жалованья корму дать, чимь теб'Ь, государю, обу насу Богу изв-Ьстить. Царь—государь, смилуйся". І щож? Нічого на церковні потреби їм царь не дав, а видали з Розряду на харч та на дорогу попам по корбованцю, а диякону 20 алтин. Царські подарунки були видані Харь- ківському собору пізніше. 1 парахвіяне Успенського собору мусили послати звісного нам соборного диякона Іосифа у гетьманські городи, щоб купити там церковного вина для потреби своєї церкви. Але його на дорозі пограбували козаки Луговського і сербіяне—одняли вино і усе иньше, що він закупив для церкви, одняли коня з саньми, зняли з нього 235 самого одежу й скуфью, усього на 20 карб. І ось він приплен¬ тався до Москви і прохав царя дати йому грошей, щоб він міг вернутися до Харьківа і не помер з голоду на Москві. Повелено було дати йому доброго сукна, яке звичайно носили попи. У 1658 році подав цареві прохання піп настоятель Харьківського Успенського собора Іванище Афанасьев, де писав, що по царському указу його поставлено попом у соборній церкві, а служити церковну службу і молитися за нього госу¬ даря, ні на чому, бо книжок не дадено. І ось він прохає видати богослужебні книжки й антиминс. Царь звелів видати напрестольне євангеліє, апостол, псалтирь, минею общую, шестоднев з Приказу Великого Дворця і одіслати у Харьків з попом Іванищем. У 1659 році царь подарував Харьків- ському Успенському собору церковні ризи, єпітрахіль, підрізник, стихарь, поручні, пояс, покрови для церковних сосудів, воздухи, срачиц на престол, ладан. З опису Харьківа 1668 року дознаємося, що в Успенському соборі був тоді образ Пречистої шестилистовий з двома срібляними позолоченими вінцями, напрестольна Богоматір, благословен¬ ний хрест, царські двері, напрестольне євангеліє, мабуть те саме, про котре сказано у опису 1724 р., що воно старе, церковне московського друку 1657 року, шестоднев, апостол, псалтирь, мідяне кадило; сі богослужебні книги й були цар¬ ським жалуванням. Повинно було бути там тоді одначе, як ми знаємо, і друге євангеліє Львівського друку 1686 року, бо воно надано у собор у 1659 році; були мабуть і инші церковні речі, але вже українського походження, їх не пере¬ лічував воєвода, бо вони не були вже царським жалуванням. У 1667 році Успенський собор згорів, погоріли і церковні речі. У Москву поїхали протопоп Захарій Филимочович з дияконом і подали прохання, у котрому писали, що по царському указу збудована у Харькові соборна церква, а царського жалування до сієї церкви—риз, дзвонів, книг, образів і усякої церковної утварї не дано, а які були дзвони і усякі церковні речі—жертви мирян—те усе у пожар 1664 року погоріло з дзвонарнею та дзвонами; і ось вони прохали, щоб царь дав риз, дзвонів і книг. Царь велів видати з казенного приказу ризи й стихарь з иншими потребними річами, а з Розрядного приказу—служеб¬ ник; про служебник була зроблена приписка: „не куплено, бо дорогий"; але здається все таки купили й його і дали підводи, щоб доїхати до Харькова; ризи були жовтої тафти, підрізник— зелений киндячний, єпитрахіль та поручі камчатні; і се усе узя¬ ли і росписалися в тім Харьківський атаман Тимохвій Лаври- вов і Матвій Кременчуцький. З другого документа видко, що незабаром після засновання Харькова збудована була і пара- 236 фіяльна церква св. Миколая самими ж Харьковиями й їх 'па- рафіяльним священником о. Стефаном, котрий писав цареві; „бьета челомт» б'Ьдньїй и разорений ота кримскихт. людей и оп| _ черкась богомолеці твой гор. Харькова новопоставленньїй попі» Стефанище. Пришелт» я ст» при- хожаньї своими изт» разнихт» литовсшш городові» сі» черкаси вт» твой государеві» Харьковт» городі и построили церкові св. Чудотворна Ни! колая, а я богомо-і лецт» ТВОЙ ЧОЛОВІК!» | бідний и ота чер-; каст» разорені и у Мнколаєвська церква у Харькові. той церкви Н’ЬТ’Ь КНИГ!» и ризі», непочемт» вт» той церкви діти, а купить мн”Ь бідному неч'Ьмт.—челов'Ькт» б'Ьдньїй. Пожалуй меня, вели дать своего гос. жалованья—кт» той + церкви ризи, по чему вт» той церкви бьіло би П"Ьть и чтобь твоє цар- ское богомолье безт» П'Ь- нія не било". Царь звелів зробити ризи, підрізники, покрови на престол (у 1660 році). У 1659 році у Харькові окрім собору були ще церкви—Бла¬ говіщенська і Троїцка. У 166В р, були церкви— соборна, Рожественська, Благовіщенська, Троїц¬ ка, Михайлівська, Мико- лаевська. У 1689 році була збудована кам'яна Покровська манастир- ська церква, котра істнуе й нині, являючи з себе пам'ятник! української архитектури XVII століття. У 1688 році була збудована кам’яна соборна церква, замісць старої дерев’яної. Тоді вже була й Дмитріевська церква. У XVIII столітті у І , V Рожественська церква у Харькові 237 Ларькові було 10 церков, з них одна манастирська і одна Кладбищенська. Те, що бачимо у Харькові, робилося усюди: де тільки засновувалося поселення, там будувалася і церква. У Ізюмі бачимо соборну церкву Спаса. Про заснування манастирів і про жертви їм від населення ми оповідали вже раніш. ГІарахвіяне содержували на свій кошт духовенство, і тільки один соборний причт получав жалу¬ вання од казни. У ХУ'Ш столітті самі церкви повинні були навати внески у каз¬ ну. Парахвіянехотіли приймати участь і в виборах причта—се був старий українсь¬ кий звичай: в Геть¬ манщині громади ро¬ били письменні умо¬ ви з тими священни¬ ками, яких вибірали в свою церкву. Теж хотіли робити і сло- божане. Але Вілго- родські архиереї вели боротьбу з мирянами проти їх змагань ви- бірати попів. Виборів ве бувало, а всетаки парахвіяне мали ве¬ ликий впливна по¬ станову для них свя¬ щенників. Ось де¬ кілька прикладів та¬ ких настанов свя¬ щенників у Харькові. У ХУШ столітті свя¬ щенник Троїцкої церкви Крамаренко приняв до себе, як свого нащадка, П. Копейчика і на^ се згодилися і парахвіяне і Вілго- родський архієрей. По проханню парахвіян і полковника Тевя- шова того Копейчика посвятили у попа у 1738 році. У 1743 році одна частин парахвіян прохала Білгородського митрополита Антонія посвятити на попа його служку Бориса Янкевича,а друга була проти сього, кайсу чи, що у Троїцкій парахвії тільки 70 дворів, Покровський манастирь у Харькові. _238_ а по указу Петра Великого двох попів можливо було мати тільки таким парахвіям, де було не меньш 250 дворів. Ще до того Янкевич в слав’яно-латинських школах не учився і навіть не був дячком, а служеніем і требами і без нього вони задоволені. І все ж таки Янкевича назначено на посаду. Після смерти Янкевича парахвіяне вибрали у попи Ст. Іванова, і Білгородський владика затвердив його, як учительного, себ то, освіченого чоловіка. У слободі Бишкинь, після того як тамош¬ ній піп Василій постригся у ченці Сумського манастиря, парахвіяне, з відома старшини і за згодою Лебединського прото¬ попа, поєднали собі у попи ар- хиєрейського співаку Лебедин¬ ського мешканця С. Осипова. У парахвії сій було 100 дворів, а церковної землі і сінокосів не було. І через те він повинен був, по українському звичаю, жити з церковних доходів і парахвіяль- них треб. Тутми бачимо й вибори, і умову громади з попом, і цікаву вказівку на український звичай зобезпечування священника до¬ ходами з церкви та треб. У 1745 році по проханню трьох парахвіян Троїцкої церкви вла¬ дика посвятив у диякони дячка Лавровського, але священник Янкевич написав владиці, що парахвіяне не допустят Лав- ровськаго до сієї посади, бо диякона й раніше тут не було і годуватися йому було ні з чого. Білгородські архієреї забороняли мати дяків, котрі не були посвячені у стихарь, а у Слобожанщині, як усюди в Україні, дячки служили по найму у громади. У 1742 році протопоп собора Олександров писав: „по українському звичаю, в церквах дячків і паламарів наймають парахвіяне на рік, а як їм не вподобається, або вони но вподобаються пара- хвіянам, живуть і менше—по місяцю і навіть менш 2-х тиж¬ нів. І через те положити їх у штат неможливо*. По Сино¬ дальному указу 1725 року дячки та паламарі мусили бути з духовних, в слободській України вони звичайно були людьми 239 гражданського стану—чи з посполітих, чи з козаків, чи з міщан—хоч багато з них займали потім і попівські посади, особливо у другій половині XVII і першій половині XVIII ст., коли у Харькові ще не було Коллегіума, котрий почав випу¬ скати з своїх учнів багато попів та дияконів. До основання Коллегіума більша частина попів учи¬ лася тільки у тих церковно-народних школах, котрі були, як побачимо далі, усюди по Україні. Преосвящений Фи- ларег каже: з діл ставлений ческих видко, що в цер- ковно-парахвіяль- них школах учи¬ лися усі ті, котрі потім були причет¬ никами при церк¬ вах, а де-котрі з них потім посту¬ пали і в попи. Тай після заснування Коллегіума неба¬ гато було освіче¬ них попів, а були й такі, котрі тільки й знали що часо¬ слов та псалтирь. Освічених батюшок, котрі скінчили Коллегіум і умілиб казати проповіді, було небагацько у самому Харькові. При таких обста¬ винах, більш усього парахвіяне цінували не стільки наукову освіту попа, скільки свідомість у церковній службі, таїнствах та требах, а також його життя і відносини до пастви, а про се краще відали парахвіяне, ніж Білгородські архієреї. Особливо суворий догляд мали Білгородські архієреї над попами—удовцями. Ми маємо грамоти трьох Білгородських архієріев XVIII сто- Соборна дерква Спаса (Преображенія) в Ізюмі. 240 ліття—Петра, Антонія і Іоасафа про таких попів. їм давався дозвіл священствувати тільки на кілька років (три або що) і вони мусили доставляти похвалу про себе од протоієрея і парахвіян (а Іоасаф навіть посилав ще такого попа до схімника на сповідь); а як не було похвали, попа постригали в ченці, бо тоді вийшов указ приймати в манастирі тільки удовців попів та салдат. В грамотах потрібувалося від попа, щоб він не мав у себе в домівці ніяких жінок, окрім матері, сестри та єдинокровної тітки, не ходив на гулянки та в шинки, ради пьянства, не приймав участи ні в якому блюзнірстві (кощунстві), смішках та регітах. Але значіння парахвії зменьшувалося: у XVII столітті воно було більше, у XVIII—меньше, а у XIX—ще менше. Навпаки значіння церковних старост все збільшувалося. Нарешті треба ще нам долати й те, що й попи дивилися на парахвію, як на свою власність. Ось цікаве свідоцтво про се документа—немов справжньої купчої: „року 1712 я мешка¬ нець Харьківського ІІреображенського манастиря, а колиш¬ ній Покровський піп села Липець овдовів і вступив в ченці, а половину своєї і батьківської Покровської парахвії в с. Липцях передав зятю свойому Ільі, котрою він володів до самої смерти; а після смерти його я, чернець Філарет, уступив половину сієї своєї парахвії небожові свойму о. Василію, його жінці й дітям безповоротно, а тая парахвія, котрою володів мій зять, нікому не винна і в заставу невіддана. У сьому я, ієромонах Філарет, свойому небожу і даю сію поступну запись. А при сьому були свідками—отаман Липецькиий Журченко, титарь Покровський Протасенко, Тим. Коваленко. До сієї поступної записі Архангельський піп с. Колупаєвки Тимохвій по проханню ієромонаха Філарета руку приложив. Липецький Покровський піп Іван уступив половину своєі парахвії, котра належала братові мойому Хомі, свойому зятеві Покровському попові Василію* 1 . Ся купча на парахвію, як ми бачимо, нічим не відріжняється од купчих на усяке майно і виявляє нам погляд на се діло тодішнього духовенства. Білгородський митрополії Ларіон ствердив розділ парахвії. Замісць жалування попи получали иноді землі. Ось цікава про се звістка. Піп с. Деркачів о. Яків з причтом подав у 1691 році прохання Білгородському воєводі, щоб йому дано було жалування, бо він був протопопом у соборній церкві в Чигирині, а після руїни прийшов у Слобожанщину, збу¬ дував у с. Деркачах церкву Божества Богородиці, потім поїхав до Москви, де прохав царя про ругу; але замісць хлібного та грошового жалування велено було тільки дати йому 50 четвертей поля з вільних земель (себ то 75 десятин). Земля була йому одведена у 1686 році. Син о. Якова Хведір 241 Таранський вступив до Покровського манастиря і сьому мана- стиреві оддав пожаловану йому землю. Виходить значить так, що земля була йому дадена не на церкву, а у власність. Але й на користь церкви і причта Сумському собору одме- жовано було у 1694 році 761 дес. землі, хоч і не досить плодючої і причт получав по 10 карб. руги. Церковні брацтва. Що тодішня парахвія була живою народ- ньою силою, видко з того, що вона утворювала так звані церковні брацтва із школами й шпиталями. Брацтва були дуже широко росповсюжені по Задніпрянщині і там робили дуже поважне діло—боронили православну віру, підтримували освіту, помагали бідним, убогим. У Слобожанщині брацтвам не треба було вже боронити віри та народности і через те вони тут обмежили себе метою благодійною та просвітньою. Переселенці з Задніпрянщини принесли з собою сей братерський звичай у Слобо¬ жанщину і з самого початку її заселення почали прохати собі дозволу у Московського уряду утворяти братські трапези на користь своєї церкви і для сього варити мед, пиво і бражку на храмові празники. Прохати про се треба було через те, що у Московскій державі не було вільного продажу сих напитків. Чи були брацтва слободськой України звьязані з ремесничими цехами, про се певних звісток не маємо. Знаємо тільки одно, що ремесничі цехи, як се ми бачили, ставили своєю метою також і пеклування про храм Божий, себ то виходить, що кожний цех являв з себе і церковне брацтво. Але чисто церковні брацтва могли істнувати й там, де не було ремесничих цехів, наприблад, по деяких селах та містечкам; церковні брацтва могли складатися із цехових і не з цехових братчиків. Переселенці прохали иноді про брацтва з самого початку свого поселення; значить вони утворилися зараз після того, а можливо що й разом з тим, як будувалася церква, бо на будівлю церкви треба було парахвіянам самім здобути гроші. Брацтво при Харьківській церкві Божества істнувало вже у 1678 році. В перепису парахвій 1724 року показаний при церкві Божества братерський двір. Значить і тоді при церкві Божества було брацтво. По актах Куряжського мана¬ стиря 1700 року читаємо про Харьківця Григорія Івановича Голинського — братчика соборної церкви. У опису собора 1724 року бачимо: „брацький двір на Торговищі, предмісті, межа з межою з двором Троіцкої церкви". При Благовіщенсь¬ кій церкві по перепису 1724 року бачимо на Набережній вулиці брацький двір; по перепису 1732 і 1775 років бачимо церковний двір з хатою. У 1778 році сей двір був ствержений за церквою по купчій, де було сказано, що його куплено для 242 церкви на брацтво. При Дмитріевст кій церкві по перепису 1732 року бачимо братерський двір, котрий у перепису 1724 р. називається церковним, по Титаревій вулиці (він істнує й нині). З прохання парахвіян Михайловської церкви видко, що з 1711 року у них було брацтво і церковний братерський двір; двір сей займав частиною причт, друга частина його оддавалася у найми; на сім же дворі продавався, особливо на хромовий празник, мед; гроші з його йшли на брацтво (у 1739 році братчики зібрали на користь церкві до 20 карб.). ІІо перепису 1732 року при Троїцькій церкві був братерський двір; з пе¬ репису 1724 року видко, що він був на Юрченковій вулиці. Перед празником Тройці, а також Різдва й Пасхи на зібрану церковним старостою грошову складку готувалися мед і братерська трапеза, в котрих приймали участь церковний причт і парахвіяне; тоді усім парахвіянам продавався на братерському дворі мед і гроші оддавалися на церков, а частина йшла на старців. У 1685 році вибрано було 73 карб., у 1786 —64, у'; 1788—58. Брацький соборний двір мав тоді 2 хати і містився там, де тепер збудований собор. Таким побитом при шости Харьківських церквах ми бачимо по документах 6 брацтв, але в дійсности їх повинно було бути ще більше, мабуть стільки, скільки було церков. В однім документі, наприклад, згадується ще про братчика Харьківської мурованої церкви, себ то Покровсь- кого манастиря. Окрім брацтв бачимо ще й жіночу спілку „сестриць мироносиць" —се було також брацтво, але тільки жіноче. У 1701 році була куплена на гроші сих мироносиць книга Пентикостарій для Куряжського манастиря. Можливо, що сестри мироносиці були немов би то „сестрами милосердія“ теперішніх часів і приймали участь також і в похоронах, бо при Мироносицькьй церкві був цвинтарь з гробками. Бачимо ми брацтва і по селах Слобожанщини. Було брацтво, наприклад, у с. Липцях при церкві Миколая і на користь його оддав селянин Липецький Семен Михтан із жінкою Ганною Михта- новський байрак на р. Харьківі і пасіку з бджолами. Були брацтва у Перекопі, Кириковці, де споминається серед брат¬ чиків і старший церковний брат; багацько братчиків було у Котельві, куди в брацтво, засноване свящ. о. Михайлом, подару¬ вав євангеліє котляр Санкевич, бо бачив пеклування братчиків про церкву; були братства у сл. Ямній, у Колонтаєві при Михай¬ лівській церкві, у Білопольі, у с. Будках у Змійові два і т. д. Шпиталі. У тісному зв’язку з брацтвами. а иноді й самостійно істнували ще при церквах і парахвіях так звані шпиталі, себ то приюти для убогих, старих і калік. При Троїцкій церкві у Харьківі, наприклад, був шпиталь при брацтві. Як взяти на увагу, що 243 у кінці XVIII століття у ньому що року умірало по кілька чоловік, треба міркувати, що там содержувалося більш одного- двох десятків душ. Вони називалися старцями і ееред них були й чоловіки, і старі й молоді (од 18 до 75 років). Доживали свого віку тут і безприютні військові. Де-яки жили тут навіть з дітьми. Бачимо ми шпиталь і при Харьківському Успенсь¬ кому соборі. Були вони запевне і при других церквах міста Харьківа. Бачимо ми їх і по инших містах, містечках та селах Слободської України. По документах вони були у Сумах при двох церквах, у сл. Деркачах, у сл. Сінній, у Білопольі, у Прорубі, Бишкіні, Межиричі, Шелудковці, Левковці, Сколові, Липцях, Лозовій, Золочеві, Старій Водолазі, Охтирці (4 шпи- таля), Богодухові 2, Кириковці й Краснокутську по 2, в Ізюмі—З, Співаковці, Дареборисові, Ворожбі, Будилках, в Лебедині—3. Дивногорський манастирь. Ось у такому тісному зв’язку з причтом жили тоді парахвіяне і через те парахвія мала велику вагу у релі¬ гійному і моральному життю народа, через те так було багато тоді і церков відносно до числа населення. У 1724 році, наприклад, у Харькові було десять церков і парахвій на 1340 дворів, себ то по 134 двори на кожну. Були й великі й малі парахвії в 273 і в 100 дворів. Тепер у Харькові одна парахвія приходиться на куди більше число дворів, та й тодішніх дворів по населенню неможливо рівняти з теперешніми, тепер число церков у Харькові проти тіх часів, скажемо, у двоїлося—утрої- лося, а населення збільшилося у 57 разів (з семи до 400 тисяч). Про релігійне та моральне значінне манастирів знаємо не багато. Харьківський Покровський манастирь мав велике зна¬ чіння для освіти через те, що при ньому був заснований Харь¬ ківський Коллегіум котрий содержувався на манастирські кошти —на збори з церков і манастирів і на манастирські доходи. Церква Покровського манастиря виявляє з себе славетний 244 пам’ятник української архітектури ХУП століття. Про велике релігійне значінне Святогорського манастиря у XVII столітті ми оповідали вже раніш —він був тоді немов величезною парахвіею для усієї полудневої Донецької країни. Цікаво, що в дуже поважній праці преосв.Филарета—Історико-сгат. описаньк Харьківської єпархії, де є багацько документів з манастирського життя, майже нічого не сказано про моральний вплив мана стирів на народне життя, а говориться майже тільки про їя земельні прибутки. Виходить так, що манастирісими прибутками, особливо у ХУДІ столітті, тільки й займалися, а у кінці століття манастирські землі були конфісковані і більша частина манастирів зачинена. З життя духовенства. У свойому життю духовенство мало чим одріжнялося од суспільства, бо взагалі не було’досить освічене. Священик Троїцької церкви Б. Янкевич не був ні в яких школах: руському чтенію, письму й церковному співу вивчив його дома батько, Сумський посполітий; ніяким иньшим наукам і майстерству його не навчали; в попи його назначив архієрей, яко свого служаку; більше він ніде не служив. В документах ми маємо декілька скарг на тодішніх батюшок. Харьківський піп Кореницький лаяв непотрібними словами свого товариша попа Млодзинського, а потім вискуб йому волосся на голові і у бороді і сховав те волосся собі за пазуху. Суперечилися сі попи за доходи з церковних треб. Піп Миколаївської церкви лаяв непотрібними словами, називав богомерзським нехрещеним бусурманом і побив Харьківського городового отамана Булга- кова на весіллі, коли усі пішли на двір танцювати (хоч се було зімою). У бійці був обвинувачений і пій Рожественської церкви 1. Млодзинський, а його самого у церкви побила і вискубла йому волосся одна парахвіянка Кочержиха за те, що він прилюдно назвав її повією і вигнав із церкви її дочку покритку. Хоч вони між собою й помирилися на тім, що Кочержиха дала 3 карб, на церкву, а попові тонкого сукна, сапьяну й козлини, а всетаки архієрей присудив Кочержиху вибити канчуками і одіслати на рік в дівочий манастирь на роботи. Сей піп розпьянствувався до того, що у 1759 році архієрей одіслав його у Святогорський манастирь, щоб не було спокуси парахвіянам. Іоасаф Горленко за пьянство звелів двох попів побити кіями й зіслати в манастирь на покаяння. І серед ченців траплялися такі, котрих духовне начальство жерстоко карало. У 1749 році Іоасаф Горленко викинув з чер¬ нецтва і постановив побити кіями і зіслати у засланне двох ченців Харьківського Покровського манастиря за те, що вони поробили собі хвальшиві пашпорти і утекли з манастиря. 11-й РОЗДІЛ. Освіта. Любов до освіти у слобожан. Народні школи при церквах. Мавдровані учителі. Шкільна наука. Число школ в слободській Україні в 1732 році. Харьківский Коллегіум, яко центр просвіти на слободській Україні. Пам’ят¬ ники словесности. Любов до освіти у слобожан. Ми бачили вже, що пересе¬ ленці приходили на Україну з любовью та потребою просвіти, котра високо стояла толі в українськім народі в правобічній Україні, де було багато брацтв, брацких шкіл, а серед них висша слав’яно-греко-латинська школа—славетна Київська Духовна Академія; багато було друкарень, де друкувалися лі¬ тературні видання в оборону православної віри й української національности. Все це, окрім тільки друкарень та полемічної літератури проти унії, було перенесено в Слободську Україну. Пересе¬ ленці з Задніпрянщини, прийшовши на нові оселі, зараз почали там будувати церкви, а разом з ними братерські та шкільні будинки. Школи з’явилися рано, бо вони були зв’язані з брацтвами. У Охтирці ми бачимо школу висе у ]675 році. Мандровані учителі. Ось цікаві звістки про тих, котрі учи¬ лися та учили в тодішніх церковно-народних школах—немов біографії їх учнів і учителів. Мешканець сл. Боромлі, потім іеродіакон в Сумах, Марко Мушенко оповідав про своє навчання в Боромлянській школі так: „після смерти батька я у 1709 році, маючи 5 років, поступив по своїй охоті до школи при церкві Різдва Богородиці, де учителював дьячок Іван Савченко“. Другий учень школи оповідав про себе у 1749 році так: „тепер йому ЗО років; читанню й церковному співу вивчився у дьячка Тростянецької Вознесенської церкви Петра, котрий нині там попом; а коли вивчився руської грамоті, бував при церковних школах дячком". Чернець Аркадіевої пустині Іоанікій перед посвятою своєю в ієромонахи Харьківського 246 Покровського манастиря у 1740 році оповідав про себе так: „родом він українець, родився у Галицькому полку у селі Рябутовці; батько його у тому селі був дяком при Петропав¬ ловській церкві і він, Іоанікій, виучивши славянську грамоту, був 27 років мандрованим дяком; руському письму й читанню він вивчився у мандрованого дяка Павла". Святогорський чернець Паїсій оповідав про себе так: „родився у Лубенському полку в с. Біевцях, учився читанню й церковному співу в ріжних школах у дячків-учителів, після чого зробився, по українському звичаю, дячком і учителем при Георгіевській школі, де пробув 9 років". Дячок села Грунки Ол. Куліков перед посвятою своєю у попи оповідав про себе: „родився він в с. Капустянці (Полтавської єпархії); батько його Семен був дячком при Воздвиженській церкві; в Київських славяно- латинських школах не обучався; тепер живе в с. Груньці при Михайловській церкві у школі". Але найбільш цікаве було оповидання мандрованого дяка Кузьми Порадина, котрий 50 років свого життя —од 20 до 70 років—провів у мандрівках. Він так звик до мандрівки, що не осів навіть тоді, як оженився і у нього родився син: на 70-му році свого життя він став перед судом, як безпашпортний чоловік. І де тільки він не перебував—і в Слобожанщині, і в Вороніжчині, і на Дону. Був дячком і шкільним учителем при церквах, і учителем у приватних особ—у поміщиків і селян. Ось що він сам оповідає про свої мандрування: „родився у с. Калитві Острогожськаго полка (батько його був попівський син) і тут пробував до 20 років і вивчився російської грамоти. Після смерти батька прожив 4 роки при дядькові свойому приказчикові сл. Ольхо- ватки; од нього по заклику мандрованих дяків Кущинського і Олексія (прозвище його ІІорадин забув) він перейшов для обучення нотному ірмолаю в слободу Калачи; проживши при Успенській церкви один рік, вивчився нотному ірмолаю і на прохання попа слободки Голубинової, котра була неда¬ леко од Калача, почав одправляти дячківську посаду при церкві і пробув там рік; до тієї церкви його записано і в ревизію, але в котрому році він не згадає. З сієї слободи він знову повернувся у сл. Калач і був один рік дячком при Успенській церкві, а занедужавши пішов у Озовський Донецкий манастирь, де прожив півроку, поки не видужав, а звідтіля повернувся в сл. Ольховатку до матері своєї, котра прожи¬ вала у дядька його Попова. Звідтіля, узявши брата свого рідного Івана, почімчікував у Черкаськ, де прожив тільки місяць і прийшов до Харькова, де пробув тиждень, потім у слоб. Ольшаній місяць і за радою Ольшанців для учення дітей помандрував у Люботин, де оселився у поміщика Черно- 247 глазова і обучав 3 місяца його дітей. Довідавшися ж од Черно- глазова що його мати переселилася з Ольховатки в Росош до небожа свого Хведора і заслабла, пішов до неї у Росош, а там, виправивши у отамановській управі білет на вільний вихід, пішов на поклоненіе до чудотворних образів у Охтирку і сл. Каплуновку. З Охтирки пішов в сл. Олешню, де один рік був при Покровській церкві дячком. Занедужавши, по обіцянню вернувся у Охтирку і пробув півроку при Мико- лаевській церкві у школі, а видужавши пішов у Охтирський Троїцький манастирь, де прожив з дозволу ігумена 2 місяця; за проханням ігумена Михайловської Предтеченської пустині його потім одправлено в сю пустинь, де він пробув півроку дячком. Після сього повернувся в Олешню, де з дозволу тамошніх попів, жив при церкві рік, а звідтіль пішов в село Криничне Боромлянської сотні, де з дозволу поміщика Осіпова при церкві Антонія був дячком рік. Живучи у сім селі, у 1756 році оженився з донькою підданого і перейшов у с. Миколаевку, де два рокі пробув, з дозволу поміщиці Лесе- вицької, дячком при церкві. А звідсіля посунувся в сельце Гринівку до дядька жінки своєї Самійленка, у котрого прожив зіму і з дозволу тамошнього попа був на дячківській посаді, а в 1758 році перейшов в село Песочин, де, без відома духовного правлення, а тільки з дозволу попа, був дячком рік. У 1759 році все мандрував по ріжних місцях, шукаючи собі дячковської посади, а у 1760 році прийшов в сл. Соколов Харьківського полка; тут священник з парахвіянами—сотником Жуковим і товариством—приняли його на дячківську посаду, на котрій він був 3 роки. У 1763 році його записано при ревізії у церков¬ ний причт Успенської церкві сієї слободи. А у 1764 році пішов він з Соколова в сл. Комаровку, в котрій з дозволу поміщиці при тамошній церкві зробився дячком. У 1766 році перейшов в сл. Михайловку, в котрій з дозволу поміщика і попа до 1770 р. був дячком; у сій же слободі у нього родився у 1767 році син. У 1772 році пішов у сл. Іванівну, вона-ж Сніжків-Кут, де з дозволу попа прожив рік у школі, а потім по заклику приказчика той слободи перейшов на житво у графський будинок, де 2 роки обучав дітей сього приказчика й инших людей. У 1775 р. по проханню Валковського попа, перейшов у Валки і був тут дячком при церкві рік, а у 1776 році, за радою Валковського комисара, пішов у с. Угольци і залишився у поміщиці брігадірши С. Капнистової і був дячком при її домовій Троїцькій церкві. Після того він перейшов у 1779 році на прохання підданих П. Щербініна у с. Березове, щоб учити їх дітей і жив там до 1782 року. Коли в генеральну ревізію вислано його звідсіля, він повернувся в село Огульці, 248 де прохав приказчика Капнистової записати його при сій ревізії, тут він пробував до 1787 року, обучаючи селянських дітей. Усі отсі оповідання мандрованих дячків—учителів нага¬ дують нам те, про що ми знали в Гетьманщині—се-б-то про тодішню українську церковно-народну школу, на чолі котрої стояв пан дяк бакаляр. П. Іг. Житецький присвятив сим провід¬ никам освіти серед українського народу цілий розділ у своїй книзі про народні українськи думи під заголовком —„мандровані учителі у Гетьманщині". Ми бачили, що де які з мандрованих дяків слободської України були родом з .Гетьманщині. У Гетьманщині ми бачимо по усіх її полках церковно-приходські народні школи; з‘явилися вони у великому числі і в Слобо¬ жанщині, з початком її заселення. Посада дяка при церкві була з‘еднана з посадою шкільного учителя, бо сі школи засновувалися при церквах парахвіянами, котрі сами й платили гроши пану діректору, себ то дякові. Ось через що ми називаємо їх церковно-парахвіяльними і разом з тим народними, бо їх утворював сам нарід, котрий бажав просвіти і виніс потребу її з Задніпрянщини, де йому самому доводилося дбати про- освіту, щоб боронити свою віру та національність. Білгородські архиреї вели боротьбу з дяками, котрі не були посвячені у стихарь, а в Слободській Україні таких дяків було дуже багато і ми бачили, як охоче приймали їх і попи і парахвіяне, бо вони справді були у великій пригоді і церкві, яко причетники, і усій пархвії, яко учителі церковної школи. З біографії Кузьми Порадина ми бачимо, що він мандрував з часів цариці Анни до другої половини царювання Єкатерини II, коли вже навіть скасована була автономія Слободської України і заборонені були мандрівки обивателям. А Порадин і тоді умудрявся мандрувати як і в старі часи Слобожанщини. Цікава вказівка його, що його прохали обучати своїх дітей і панські піддані. Учні сіх шкіл потім сами робилися дяками—учителями після того, як сами, вивчившися у школі, пробули де-який час помішниками пана бакаляра. Такі довгі мандрівні як Кузьми Порадина (50 років) здаються нам якимись чудними, незрозумілими, але треба пояснити, що такими постійними мандрівниками, як Порадин, були далеко не всі. Порадин, очевисто, так звик до мандрівок, що йому вже не сиділося на одному місці; він не перестав мандрувати навіть тоді, як оженився, як родився у нього син, брав на мандрівку з собою свого брата, ходив по манастирях. Такі мандрівники були і серед инших станів тодішнього суспільства і за се на них дуже ремствували, як ми бачили, представники Слободсько-українського дворянства Єкатери- нинської комисиї. Другі мандрували не так довго. А мандрувати 249 треба було усім, хто хтів дістати ширшу освіту, бо тут було так, як і з ремеслом по цехах у Західній Європі, Польщі, Литві та правобічній Україні: майстер не одкривав учню усього свого ремесла і щоб його дізнатися як слід, той мусив мандрувати од одного майстра до другого. Так було і з учителями дяками; один знав більше, другий меньше і окрім того вони не хтіли одкривати одразу своєї науки. Один старожилий свідчив Г. П. Данилевському, що у школах обучали граматці (букварю), письму, читати псалтирь й часословець і співати на 8 гласів псалми і ірмоси. Співали псалми і ірмоси й „самогласно", себ то на свій голос і „подібне"—себ то на один голос два текста. Щоб се все зрозуміти, молодики переходили з одної слободи в другу, особливо ж ішли туди, де були більш славні учители^дяки. Але ті теж не одразу і не все об‘ясняли своїм учням, тримаючися правила: учи так захожого молодика, щоб він не одбив од тебе школи і не сів-би на твоє місце. Инші мандрували й тоді, коли вже виучили усю премудрість: мандрівка у них претворилася у звичай, навіть у потребу. Мандрувати було не трудно, бо кожний знаходив собі пристановище у школі, котра була приту¬ лок) для мандрівників: школа, казали тоді, усякім мандрівникам е вільне помешкання; там проживав і дяк, там проживали і молодики—учні, котрі не мали пристановища. Шкільна наука. Приходили сюди учитися діти козаків, посполітих, церковного причту навіть козацьої старшини, в городах діти міщан та цехових—взагалі усіх парахвіян. Ми маємо цікаву звістку про одну з таких шкіл у с. Єндовищах Острогожського полка у кіньці XVII ст. У сій школі училися діти козаків; учні котрі її кінчали, називалися виростками. Учителем там був у 1703 році дяк церковний Роман Прокофьев. По українському звичаю, дяк ходив з своїм ивиростками співати (колядувати та щедрувати) по домах Єндовищенських селян. Так оповідає про сю школу історик Воронежського краю Л. Б. Вейнберг на підставі архивного джерела. Викладалася у тій школі церковно-слав'янська та російська грамота, але вся наука повинна була йти на українській мові, на котрий розмовляли тоді й дяки й учні. Через се населення було дуже прихильне до школи. Профессор Тімковський згадує про своє власне учення у одній такій школі в Гетьманщині. Школа містилася біля церкви і поділялася на дві хати: в одній жив дяк з семейством, у другій поміщалася школа з довгими столами, за котрими сиділи три кляси школярів: у першої—ті що учили букварь, у дру¬ гої—де учили часослов і у третьої—де навчали псалтирі, у 2-й и 3-й учили й письму. Школярами були й малі діти й дорослі. 250 Писали або крейдою на чорних дощечках, або чорнилами на папері. З 3-ї кляси вибірали охотників до кляси церковного ірмолойного співу, чим займалися тричи на тиждень—зімою у кімнаті дяка, а весною на дворі під повіткою. Шумливо було у школі, бо кожний з ЗО—40 школярів у весь голос читав або співав своє. Для помочи собі дяк вибірав помішників з молодиків — виростків. Батьки платили дякові за науку і натурою і грішми. Як хто кінчав школу,, то повинен був принести горщик здобної каші, покритий хусткою. Дяк брав собі хустку, кашу поїдали школяри, а горщик розбивали на дворі у дрібні черепочки. Батько такого школяра угощав дяка. Із школярів складався хор, регентом котрого був дяк. Школяра помагали дякові звонити на дзвіниці. Літом дяк одпускав їх купатися у річці, ловити рибу, збірати у лісі та приносити] йому горіхі, груші, калину. На празники він виуивав їх віршів, котрі збереглися до наших часів. У школі було завжди багато школярів, бо учення вело й по ступенях служби. Звісно, що сих шкіл зовсім не можна рівняти з теперешніми: учили там довго по складах, а навчалися не дуже багато чому, і О крім того траплялося, що й сікли учнів, особливо по суботах, бо різка панувала усюди—думали (й помилялися), що вона може справити дитину. У однім жартовливім віршу описана нежар- товлива бійка нещасного учня: Казав мені бакаляр промовити: аз, аз, А як же я не вимовив—він по пиці: раз, раз, Крикнув же він у друге:- а ну кажи: буки, Ой ще ж бо я не вимовив—попав в його руки. Крикнув далі в третій раз, щоб вимовив—віде, Треба пояснити, що тоді вчили дітей не по звуковому! як тепер, а по букво-складовому способу і назви букв були церковно-слав’янські, не а, б , в, а аз, буки , вгді, так що учні] складували не звуки, а осі букви так: буки аз=ба, віді аз—вал їм справді дуже трудно було зрозуміти, як се із буки та аз вийде ба; корінь учення через се був справді гірким.І Траплялося, що по суботах, коли перед паном-бакаляром учні І промовляли те, що вивчили за тиждень, ті що не змогли зрозуміти отсієї премудрости, діставали „суботники“, про які і сказано було навіть в уставі Луцької брацької школи XVI ст.І От вірша й нагадує нам про сі суботники. Хоч конче й неможливо приймати з неї к? віру те, яким побитом се робилося, себ то ^об били за кожну букву алфавита, але все-таки нам малює вона А вже його жвава рука до чуприні] їде. І Ой як сказав у четверте: вимов-І ляй—живіте, І Ну те ж, хлопці зараз його на лавки кладіте 1 І просився, і молився, а ще більші злякався, І Бо задали таку хльосту, що й світа] зцурався. І 251 жорстокі способи тих часів для викладання науки дітям. І все ж таки треба сказати, що сі школи дуже шанував нарід, куди 45ільш, ніж ті казенні—російські, котрі їх змінили потім. Бо у них все було рідним для населення: і помешкання, і зв’язок їх з церквою, брацтвами й шпиталями, і учитель-дяк, котрий був сам з народа і жив його життям, і мова, і шкільні звичаї, про котрі оповідав Тимковський. Для свого часу сі школи були користні для українського народу, особливо як ми нага¬ даємо собі, що таких народніх шкіл зовсім не було в Велико- росії. Отже правительству треба було поліпшити та поширити їх програм, вивести кари, а не знищувати самих шкіл, як се було зроблено у царювання Єкатерини ІІ-Ї і Олександра 1-го. Знищувалися сі школи також в зв’язку зі скасуванням козаччини і обертанням підданих в кріпацтво. Число шкіл у Слободській Україні у 1732 році. Про нахил українського народа до сих рідних йому шкіл яскраво свідчить велике число їх у XVIII столітті. Вони широко росповсюджені були і в Гетьманщині, і в Слободчині. По обрахунку О. М. Лаза¬ ревського, зробленому на підставі ревізій тодішніх козачих полків, у 7 полках Гетьманщини такіх шкіл було 866, що дає по 124 на полк, а як усіх полків було тоді 10, значить в усіх 10 полках повинно було бути 1240, а як розбити їх на 2 теперешні губ.—Чернигівську та Полтавську, котрі складали з себе Геть¬ манщину, то вийде у середньому по 620 на кожну. Такі ж документальні звістки я здобув про Слободчину з перепису Слободських полків Хрущова 1732 р. У чотирьох Слободрьких полках (перепису 5-го Острогожського полка ми не маємо) таких шкіл було більш 124 (кажемо більш, бо бракує де-якої частини перепису). У Харьківськім полку було 20 шкіл, Охтир- ському—25, Ізюмському—33, Сумському—47 *). Вони були більш 0 У Харькивському полку вони були: в Харькові—4, в Соколові—1, Перекопі—1, Ліпцях— 1, Хорошові—1, Валках—1, Дергачах—1, Песочині—1, Хотімлі—1, Золочеві—1, Одреяках —1, Должику — 1, Рогозянці—1, Старій Водолазі—1, Веселому—1, Новій Водолазі—1, Малої Водолазі—1. У Охтирському полку: у Охтирці—4 школи, в Тро- стяньці—1, Каменці—1, Богодухові — 1, Білках —1, Кириковці—1, Жигайловці—1, Ясевці—1, Нової Рябині— 1, Матвіївці— 1, Яблочному—1, Олексіевському—І, Коло- маку —2, Краснокутську—2, Купьевасі— 1, Каплуновці—1, Губаревці—1, Огородному—1, Козіевьці — 1, Микитовці—1. УІзюмському полку: в Ізюмі —5, Співаковці—1, Балаклії—2, Савиньцях—1, Лимані—1, Змійові — 1, Костянтиновці—1, ПавловцІ, або Водяному—1, Мохначах—1, Протопоповці — 1, Височиновці—1, Геніевці—1, Шелудковці —1, Пече¬ нігах—3. Севькові —1, Пристіні — 1, Радковці — 1, хуторі обивателя Гапонова—1, Цареборисовці—1, Торі—1, Студенках Святогорського манастиря—1, панському селі Балакліеві—1, Нижній Бурлучці—1, Шиповатої—1, Бурлуках— 1, Комаровці—1, У Сумському полку: у Сумах—5, Білопольі—4, Павловці—1, Ворожбі—1, Шпилевці—1, Річках —1, Рясному — 1, Межирачі—7, Штеповці—1, Гринцові— 1, Голубовці—1, Луценовці—1, Лебедині—4, Бишкині — 1, Будниках—4, Михайловці— 1. 252 усього в козачих слободах, але траплялися і в де-яких мана- стирських та панських селах. В полкових містах і по де-яких сотенних містечках було навіть по декілька шкіл. Велика прихильність до освіти була у мешканьців с. Межирич, де було 7 шкільних хат на церковних дворах. Цікаво буде нагадати собі тепер, що Межиричане виступали з протестом проти нових порядків, котрі заведені були у Слобожанщині царицею Єкатериною II; очевисто, що тільки там, де е народна освіта, може бути й політична самосвідомість. Мешканців (чоловіків і жіноцтва) було тоді у 4 полках 303.112. Таким робом одна школа приходилася тоді на 2524 душі, а у 1884 році, коли вже земство позаводило багацько земских школ, одна школа приходилася у Харьківській губ. на 4270 чол., себ-то число шкіл до числа населення в другій четверті XVIII ст. було більш, ніж в кінці XIX ст. і хоч узяти на увагу, що тепер число учнів у кожній школі більш ніж було тоді (тоді мабуть було ЗО, теперь 90), то всеж таки вийде, що тоді приходилося по 2524 д., а у 1804 році по 2135; число учнів хоч збільшилося, але не дуже багато. Учителів-дячків і їх помішників—молодиків, що проживали з ними в шкільних помешканнях, було 372 чол. Здебільшого по школах проживало по декілька таких „школьников". При 4-х Харьківських церквах (Соборній, Благовіщенській, Троїцькій і Воскресенській) було 19 учителів. „Школьники*—се не школярі, не учні, а як я казав вже, помішники учителя чи з старших школярів, що не мали свого притулку в семействах, чи з тих школярів, котрі вже скінчили учення, чи з тих мандрованих молодиків, та дякив, про котрих ми оповідали раніше. Біографії де яких мандрованих учителів ми приводили вище і ми мусимо пом‘янути їх не злим, тихим словом за те добро, яке вони зробили народу. Харьківський Коллегіум, яко центр осьвіти на слободській Україні. У 1726 році перенесено було з Білгорода у Харьків середню духовну школу—славний Коллегіум, котрий зробився центром осьвіти на слободській Україні, немов її Духовною академією. Тепер—се духовна семинарія. Головним діячем у сьому прось- вітному ділі були Білгородський єпископ Єпіфаній Тихорський і' командуючий військом на Україні кн. М. М. Голіцин. Сю середню школу помістили у будинкові, купленому у Піидловського, і приписали до Харьківського Покровського манастиря. Коллегіум содержувався на манастирські доходи і доброхотні збори. Кн. Голіцин подарував Коллегіуму село і 4 хутора. Харьків і і уся Україна дуже радо привітали нову школу, де учнів обучали, | як і по инших духовних школах України, піитиці, риториці. •253 фільософії, богословію, слав'янській, грецькій, латинській, а потім французській і німецький мовам. Викладалися отсі науки на російській, мові, але розмовляли проміж себе учні мабуть по українськії. Училися у Коллегіумі більш усього діти духовенства, але не мало було учнів і не духовного званія; число учнів доходило до 500. Щоб підготовляти осьвічених учителів, талановитих учнів, що скінчали Коллегіум, посилили для дальшої науки навіть за- границю (у Германію). Учителі Коллегіума мали на усьому го товому таке жалуванне: учителі перших двох низших клас по 6 карбованців на рік, 3-ї, 4-ї і 5-ї—по 8 карб., 6-ї—по 12 карб., учитель фільософії 14 карб.; усього на жалування усіх учи¬ телів йшло 60 карб, на рік. Потім жалуванне для учителів збільшилося по 15 карб, на рік, а ректор получав навіть 100 карб, на рік, і усього виходило 445 карб. Серед ректорів, префектів та учителів Харьківського Коллегіума бачимо не мало таких, які визначалися осьвітою — такими були Г. С. Сковорода, ПІванський, Прокопович. Серед учнів було багато бідноти. „Але ні холод, ні голод, згадує про Коллегіум учень його Луб‘яновський, не зменшили охоти до науки. Звикли ми окрім того до недостатків і до того, щоб задоволь¬ нятися малими достатками, у якомуб стані хто далі не пробував. Але отся голота, котрої весь маєток складався з тлуночка книжок і подушечки з пов¬ стинною замість одіяла, розносила потім світ просьвіти серед українського панства, купецтва, попів і міщан, проживаючи у них улітку, а частиной й зімою і обу- чаючи їх дітей“. З Харьківського Кол¬ легіума вийшло багато славетних в історії просьвіти діячів, як, наприклад, письменник Гнідич, славний росийский історик Кн. М. М. Голідин, впискои єііііфаній Тихорский. 254 Каченовський, перший росийский клініцист проф. Базілевич. біограф Г. С. Сковороди М. їв. Ковалинський та инші. І учні любили свою школу. Ось як згадує про те Луб'яновський. „Гарна школа була Харьківський Коллегіум. У мої часи на чолі її стояв префект Шванський, однаково поважний і по життю, і по науці. Особливо щастило йому в виборі учителів. Його учителі уміли розвинути у молодих людях здоровий розум і вселити в них ніколи невсипущу любов до науки. З таким учителем і після школи багато чого навчишся". Добре слово про Коллегіум сказав і акад. Зуєв, котрий проїздив через Харьків у 1781 році—тоді у Коллегіумі було більш 500 учнів і серед них багато поміщицьких дітей, котрі особливо цікавилися такими науками, як історія і географія. Цікаве свідоцтво про Коллегіум дає і В. Н. Каразин: „Коллегіум містився, згадує він, у великому кам‘яному будинкові Шид- ловського. Що в Коллегіумі займалися науками ще в царювання цариці Анни, про се сьвідчить лист академика Юнкера до президента Академії бар. Корфа, де він хвалить осьвіту тодішнього ректора і префекта Коллегіума і підтримує прохання їх о тім, щоб їм вислано було електричну машину і воздушний насос. Я певен, додає Каразин, що всі здивуються, прочитавши просей поступ осьвітиу Харькові, коли пройшло меньш 100 років од його заселення. У Коллегіумі училося багацько таких учнів, котрі потім заняли високі посади і в школі, і у життю, бо разом з духовенством там училося й дворянство. Найбільш талановиті з них після Коллегіума закінчували свою осьвіту у Петербурзі, Москві або за-гряницей. Я ще сам знав Сковороду і Шванського, котрі моглиб заняти поважне місце між самими славними вченими німецькими®. Про Г. С. Сковороду, В. Н. Каразин казав, що ми під чубом та в українській свитині мали свого Пифагора, Лейбница, Оригена, як Москва у Посошкові Філанджіері. Програм Коллегіума був, як ми бачили, такий як і в українських задніпрянських Коллегіумах, але його поширювали: так у 1766 році прибавлені були кляси французської й ні¬ мецької мови, математики, геометрії, малювання, інженерства, артірллерії й геодезії. На виклад христіянського добронравія запросили Г. С. Сковороду. Він з великою охотою взяв на себе сей обов'язок і навіть одмовився брати за се гроші, бо у життю свойому завжди обходився без грошей, а окрім того дивився на ті лекції, як на таке діло, котре для нього самого приємне, дасть йому радість і буде користне для суспільства. І справді він мав свій погляд на те, як треба було викладати етику або „добронравіє" для дворян. У пред- мові до свого „Ізраїльского змія"—у листу до Острогожського 255 полковника Тевяшова Г. С. Сковорода питає, що е життя, і од повідає: се є прямування до правди. Живемо ми тоді, коли наш розум, шукаючи правди, любить відшукувати стежки до неї і, стрінувши її око, веселиться її вічним світлом. Тому і високих дворянських фамілій люде повинні шукати правди не тільки в ділах, які торкаються до військових справ, торговлі, позвів, будівництва, мистецьтва, але і в головнійшому ділі, себто в поглядах своїх на Бога і тут вони повинні боротися з суевірством. Неосвічені темні люде не можуть жити оез суєвірства, але освічені, як, наприклад, дворянство, повинні вести боротьбу з ним і простувати до правди—не схиляючися ні на праву, ні на ліворуч, тоб-то ні в сторону безбожности, ні в сторону рабського суєвірства. Лекції „Христіянського добронравія" в Харьківському Коллегіумі Г. С. Сковороди надру¬ ковані у виданих мною його творах і вони справді були зовсім не похожі на звичайне викладання катехизіса у тодішних школах. У своїй передмові до них Г. С. Сковорода писав: „Увесь світ спить та ще не так, як сказано про праведника: аще падетг , не разбіеться ". А учителі, що пасуть вівці Ізраїля, не тільки не будять їх, а ще й самі підтримують: спи, не бійся: місце гарне, нічого боятися. Питаються про Христа, де Він родився, од яких родителів? Скільки жив на світі? Чи дві тисячі років тому назад, чи може трохи меньше? О христіянине! хрестили тебе по плоті та не омили по розуму; на що ти цікавишся тільки отсими байками? Чого не піднімаєшся вище? І досі ти не зрозумів, що се все плоТь і тінь, яка закриває височезну гору премудрости! Але ся завіса повинна розідратися. Ми не знаємо, де шукати Христа. Шукають його в володіннях Августа, Тіверія, Пілата—а його там немає! Другі волочуться по брусали- мах, по Іорданах, по Вивлеемах, по Фаворах, між рікою Тигром і бвфратом: напевне Він там, кажуть вони, а янгол їм на се відповідає: шукаєте тут Роспьятого Христа? Ні, його, тут немає! Декотрі шукають його на блакітному небі, на сонці, на місяці, по усіх світах великого астронома Коперника. Нема й там. Та деж Він? Напевне в церковних проповідях, в воскрешенії мертвих, в чудесах, в мучительстві плоті? А янгол на се від¬ повідає: і там його немає, ти його не знаєш і не бачив, бо не шукаєш у себе самого. Царство Боже в нас саміх. Щастя— у серці, серце у любові, любовь у законі Вічного. Благодареніе блаженному Господеві, що потрібне зробив нетрудним, а трудне непотрібним. Що булоб тоді, як би наше щастя, котре потрібно усім, було не в нас саміх, а залежалоб од місця, часу, плоті, або крови? Скажу ясніще: щоб було тоді, як би Бог поселив його в Америці або на Канарських островах або в багацтві, або в пустині, або в чині, або в науках або в здоровлі? Тодіб 256 і щастя і укупі з ним ми були б бідними, бо не усякий би міг добратися до сих місць, бо неможливо булоб усім родитися в якийсь єдиний час, бо неможливо булоб усім заполучити чинів. Неможна заснувати щастя на тілі, на временному. Як хочеш бути щасливим, не шукай свого щастя за морями, не волочися по дворцах, не броди по врусалимах! За гроші купиш деревню, а щастя дається усюди і завсігди даром. Воно не залежить ні від землі, ні від неба. Що ж воно таке— і легке, і найпотрібнійше? Се є Бог, а все останнє—тварь, тіло. Він є й наше щастя. Увесь світ складається з двох світів: одного видимого, а другого невидимого—тварі і Бога. Колись Богом почитали тіло, а Він—Дух, Розум, Правда. Правда Божа була вже і по вігхому завіті, але таїлася там ще під обрядами (обрізання, пасха), під біблейскими оповіданнями і усе-таки робила сі книги мудрими, потім вона з’явилася у світ, в образі Богочоловіка Христа. Не допитуйся, як се зробилося, бо від сього з’явилися расколи, суевірє, від яких бідує уся Європа. Мойсей з сього образа Божія немов би зняв план, в простих грубих рисах і написав на скрижалях —се е десять заповідів. Сковорода розумів заповіді не буквально, а як і усю Біблію тільки аллєгорично, шукаючи у них внутрішнього розуму. Першу заповідь „Аз есьмь Господь Бог твой“ він, наприклад поясняв так: „я—голова твого щастя і світ розуму. Оберегайся заснувати життя своє на инших совітах і вигадках, хоч би вони родилися у янгольських ума'х. Покладися на мене міцно; а коли, мене минувши, заснуєш своє життя на иншій пре- мудрости, то хоч вона й буде тобі Богом, але неправдивим, і тому щастя твоє буде подібне до хвальшивої монети. Уся сила заповідів, по Сковороді, міститься у єдиному слові—любов. А обряди й церемонії—се тільки признаки її, се лушпайка зерна, і як не буде при обряді любови, то се труна розмальована. Велика ріжниця між Законом Божим і церковним преданіем: Закон Божий істнує во віки, а преданіе не усюди й не навіки віков. Гріх—се страсть, нездорове бажаннє чогось видимого, найбільше заздрість. Білгородський Єпископ обурився на Г. С. Сковороду за таке вільне і незвичайне викладання катехизису і звелив запитати його, чому він не викладає його звичайно. На се Г. С. Сковорода йому відповів: дворянство відріжняється від ченців і простого народа своєю більш широкою освітою і одежою, чом же йому в такому разі не мати особливого ’ погляда на те, що для нього найпотрібніше у житті? Хиба однаково розуміє царя і царську владу чабан і министр? Але все таки через якийсь час Г. С. Сковорода мусив залишити 257 посаду учителя у Коллегіумі і зробився мандрованим учителем українського народа в високім значінню сього слова, учителем усіх його тодішних станів: духовенства—ченьців і священ¬ ників, дворянства, цехових, військових обивателів і посполі- тих людей. Пам’ятники словесности. Звернемо врешті ще увагу на тодішню Слободсько-українську словесність, котра була у тісному зв’язку з освітою. Вародня словесність була у Слобожанщині чисто українська—та, яку утворював український народ у своїй цілокупности і в утворюванні котрої приймало участь і укра¬ їнське населення слободської України—се були усякі пісні, історичні думи, казки, легенди і таке инше. Уся отся народня словесність увійшла в народне життя слобожанина; усю отсю поезію переселенці принесли зі собою з Задніпрянщини і Геть¬ манщини і, як ми бачили, збіраючися у далеку дорогу, складали нові пісні про нову мандрівку. Без пісні не обходився слобо¬ жанин ні в щасливу, ні в тяжку годину свого життя. Були пісні парубоцькі й дівочі й жіночі, веселі жартовливі й сумні, обрядові й пьяницькі, козачі, чумацькі й бурлацькі. Вони не були надруковані і може тільки иноді переписувалися, але їх добре затримував у своїй пам’яти нарід, передаючи їх зміст і голос, як дорогий спадок, своїм нащадкам. Користувалася з сієї народньої поезії й тодішня українська інтелігенція. Так вона у пам’яти народа збереглася навіть до наших часів і треба до сього додати, що багато українських пісень записано у Слобожанщині. А почали їх збірати і записувати народо¬ любці з давних часів —з кінця ХУШ і початку ХіХ століття. Народні історичні думи, сатиричні пісні й духовні псальми зберегали у своїй пам’яти сліпи українські кобзарі, бандуристи та лірники, які передавали їх зміст і голос своїм учням а ті — своїм і так ся дорога спадщина дійшла й до нас. Кобза (инакше бандура) і ліра—се музикальні струменти кобзарів та лірників; кобза має струни, їх перебірає кобзар, на лірі ж лірник перебірає пальцями клявиші, а виграває вправлений в середині круглий лучок (смичок) як на скрипці. Кобзарі вигравали й співали перш усього думи: про бурю на Чорному морю, про те як три брати утікали з Озова, про удову і трьох синів, про невільників, про Хведора Безродного. Потім вони співали релігійні стихи: про правду, про страшний суд, про блудящого сина, про муки Христа, про сьвятого Миколая, про страшний час (смерть), про розлуку душі з тілом і нарешті пісні сатиричні —про щоголя (пташине весілля), про дворянку, про Хому да Ярему, про кисіля, про бугая. Думи—се історія народа, взагалі прав¬ дива, хоч і поетична. Вони будили національну самосвідомість 258 у тих, хто їх слухав від бандуристів. Релігійні стихи мали великеї моральне значіння, особливо стих про правду, де народ виявиві свій погляд на правду, або краще сказати на те, що не було на світі правди. „Нема в світі правди, правди не зіськати", співав' тут бандурист. „Тепер правда у панів в темниці, а щира неправда з панами в світлиці" Переходячи від сучі сного власного житті співець співає,що, вже тепер правда помірае, а неправда увесь свї зажерла. Увесь сві' можна ісходити, правди не зіскати, Свята правда—то єдиний Бог, котрий сомиряе неправду, со крушить гординю, возі несеть святиню від нині до віка“. Щій голь, або пташине весілля — се весел! жартовлива байка або' вигадка, а дворянка зла сатира на дво| рянську жону, котра веліла чоловікові про-і дати воли і бИКИ; і купити ій червони черевики, щоб вона боса не ходила і ніжо» не колола, бо вона 1 панського роду, не' Кобзарь наших часів. Х0ДИЛЗ бОСЗ 3 родуі Милий мусив продай лошя й кобилу, та купити їй білило й красило, мусив продати»’ усе своє добро—і тоді він суворо навіть жорстоко проучиві жінку модницю. Оддає великим злим юмором і пісня про» кисіля, де жінка малюється занадто жорстокою до чоловіка Оттака була взагалі народня поезія. Що до письменників—у Слободській Україні, то буліи їх тільки двоє—козак Климовський та Григорій Савич Сковорода. Козак Климовський жив у Петровську добу, писав і більше російською мовою, славився між козаками своїм розумом і радами. Кажуть, що він немов склав отсю українську пісню 259 їхав козак за Дунай, Сказав: дівчино, прощай, Ти, конику вороненький, Неси та гуляй. Постой, постой козаче, Твоя дівчина плаче, Як ти мене покидаєш, Тільки подумай. Білих ручок не ламай, Сірих очок не стирай, Мене з війни со славою К собі дожидай. Не хочу я нічого, Тільки тебе одного, Ти будь здоров мій миленкий, А все пропадай. Отся пісня перейшла в нарід. Але далеко більше значіння, яко співець-поета, має старчик филоссф Г. С. Сковорода. Він має зв'язок, яко письменник, з иншими старими письменниками ХУІІІ ст., як се підтримує проф. М. X. Сумцов. Літературні твори Г. С. Сковороди, й на мій пог¬ ляд, де в чім нагадують твори (не философські) представників українського письменства XVII ст.—Ів. Вишеньского, Лазаря Бара- новича, Іоанникія Галя- товського, Радивиловського. У Лазаря Барановича. на¬ приклад, булобагатоємблем, котрі дуже любив і Сково¬ рода, емблематичні малюн¬ ки ми бачимо при деяких його творах і два з них ми поміщаємо у цієї книжці. „Сад божественних!» п’Ьс- НЄЙ“ Г. С. Сковороди на- Кобзарь 30 -х рок!в XIX віка, гадує нам „Огородок Бо- жіей матери" Радивиловського. Г. С. Сковорода, по словам його учня Коваліньского „завжди любив свою рідну мову (українську) і коли писав для свого краю, то й уживав иноді малоросійску мову й правопись". Але ми, маючи тепер майже усі твори Сковороди, мусимо сказати, що твори Сково¬ роди не написані по українські і в них тільки трапляються инколи українські слова й вирази. Ми гаразд не знаємо, через що воно так вийшло, коли Сковорода так любив українську мову. Мабуть через те, що тоді ще не було утворена не тільки й наукова, философична, а й літературна українська мова і він тримався того мішаного літературного язика, на котрім писали усі українські письменники XVII і XVIII ст. 260 Сковорода почав складати вірши мабуть під впливом свого ■учителя по Академії—Георгія Кониського; під його впливом вій написав свою трагедо-комедію, котра на великій жаль до нас недійшла. Викладаючи піїтику в ГІереяслівській семинарії, він почав складати і давати учням, як се звичайно робилося, зразки своїх віршів. Потім з своїх віршів він склав цілий збірничок під заголовком „Садь божественних^ п^сней" (ЗО пісень). Одні з них були написані ще у 50-х роках, другі в 60-х, а е й такі, що відносяться до 80-х років XVII ст. У основі їх лежала Библія і його религійно-философичні погляди. 3-я пісня написана була на текст: „прорсісти земля бьіліе травно е, сиргьчЬ) кости твоя прозябнуть : яко управа , и разботіьютг Весна люба, ах, пришла Зіма люта, ах пройшла. Уже сади расцвіли И соловьевь навели! Ах ти, печаль, прочь отсель! Не безобразь красних?) сель. Біжи себі в!) болота, Вь подземния ворота! Біжи себі прочь во адь, Не для тебя рай и садь. Душа моя процвіла И радостей навела. Щастливь тот!) и безь утіхь, Кто побідите смертний гріхь. Душа его—Божій градь, Душа его —Божій садь. Всегда сей садт> даеть цвіти, Всегда сей садь даеть плоди, Всегда весною тамь цвЬтеть^ И листь его не опадеть. О Боже мой, ти—мні Градь. О Боже мой, ти-—мні Садь! Невинносгь мні—то цвіти, Любовь и мирь—то плоди. Душа моя есгь верба, А ти еси ей вода. Питай меня вь сей воді, Утішь меня вь сей біді. Я ничего не боюсь: * Однихь грЬховь я страшусь. Убей во мні всякій гріхь: Се ключь моихь всГхь утЬхь. Любовь до природи і сільскої самотини бачимо ми у пісні 13-й, де, описавши сільску тишу і природу, Сковорода кіньчае вірші так: Пропадайте думи трудньї, А я сь хліба кускомь, Города премноголюдньї, Умру на місті такомь. 18 пісня написана на манір народної української пісні і наближається до неї навіть по своєї мові. Ось ії зміст, якби написати ії українською орфографією: Ой ти нтичко жовтобоко, Не клади гнізда високо. Клади на зеленій травці, На молоденькій муравці! От яструб над головою Висить, хоче ухватить Башею живе він кров’ю, От, от когти він гострить. На що мені замишляти, Що в селі родила мати? Нехай у тіх мозок рветься, Хто високо в гору дметься. 261 Стоїть явір над горою, Все ківає головою. Тут тече поточок близько;: Видно воду аж до дна. А я буду собі тихо Коротати милий вік. Тав мине мене все лихо Щастлив буду чолов к. Вуйни вітри повівають, Руки явору ламають. А вербочки шумлять низько, Волокуть мене до сна. Але найкращим віршом Сковороди треба признати 10 пісню' Іого Сада „Всякому городу", в основу котрої положений стих Сираха: „Блаженг мужг, иже вг премудрости умреть и иже п разулт своемг поучаєшся святиніь “. Вона дуже вподобалася іароду, мабуть за свій сатиричний зміст, і ії почали співати яіпці бандуристи та лірники під назвою Сковородинської Іуми або псальми. У 1833 році в Харькові вийшов українській альманах (збірник) „Утренняя звйзда", де І. І. Срезневській помістив свою розвідку „Отривки изг записок^ о старці Гри¬ горій Сковородй". У кінці ії він надрукував сю саму пісню Сковороди, але доповнену й перероблену народом, з своєї" власної збірки народніх українських пісень з такою приміткою од себе: „тепер щоб показати, як швидко і як уміло міня¬ ться народом твори, які йому довподоби, перепишу сю саму пісню з своєї збірки українських пісень. Мимохідь замічу: поли ся пісня на протязі яких небудь 50 років встигла так перемінитися, так далеко одійти од свого початкового образа, вида, що ж сказати тоді про ті народні вірші, котрі зложені Пули за 3 — 4 століття до нашої доби? Вірша Сковороди складається з 6 стихів, а ії переробка—- ) 16. Значить се власне не стильки переробка вірши, скилькв іі доповнення , котре одначе зроблено уміло, так як йогоб- повинен був зробити сам Сковорода, колиб він захтів поши¬ рити зміст сієї своєї вірши. Можливо, що сам Сково¬ рода й доповнив свою віршу, бо він звичайно доповняв инші философичні твори, а про свою 14 пісню „Сада“ зробив помітку—„обновлена у 1782 році". А хоч би й не сам Сково¬ рода доповнив свою віршу, все ж таки, я думаю, що та доповнена вірша, котру надрукував Срезневській, як народиш пісню, по свойому складу не являється народньою піснею і ії доповнив хтось із тих, хто почитав Сковороду і був його учнем, а таких було багато. Кажучи се, ми не одкидаємо того, що сю Сковородинську псальму у поширеному її змісту співали кобзарі та лірники і од них і Срезневський міг записати ії у ісвої часи (я сам записав сю псальму у Харькові од кобзаря у початку 80-х років XIX ст. і сей запис зовсім близкій до запису Срезневського). Я тільки підтримую думку, що се не є народня пісня, навіть не народне доповнення Сковородинської псальми, а скорш усього шкільна псальма, як і багацько з тих 262 духовних псальмів, які співали кобзарі та лірники. Бере мен також сумнів, коли я читаю у Срезневського, що більш частина духовних пісень, які співають кобзарі та лірнищ <5ули зложені Сковородою. Сам Сковорода співав пісні свог „Сада” й під музику, бо вигравав, як знаємо, на декілько струментах. Можливо, що іще дехто виучився од нього їх спі вати на його голос под приводом бандури, ліри або цимбал. Але ми дійсне не знаємо, які инши його пісні перейшли ; нарід і співалися кобзарями або лірниками. Його вірша „Вся кому городу” була записана окрім мене ще в Куп'янськ українським етнографом Івановим од учителя —крестьянин Ів. Тура. Ось вірша Г. С. Сковороди. Всякому городу иравь и права; Всяка иміеть свой умь голова; Всякому сердцу своя єсть любовь; Всякому горлу свой єсть вкусь каковь, А мні одна только вь світі дума, А мні одно только БЄЙДЄТЬ сь ума. Петрь для чиновь угльї панскіе треть. Федька купець при аршині все лжеть. Тоть строить домь свой на новий манері». Тоть все вь процентах!», пожалуй повірь! А мні одна только вь світі Дума, А мні одно только нейдеть сь ума. Тоть непрестанно стягаеть грунта. Сей иностранньї заводить скота. Ті формирують на ловлю собакь, Сихь шумить домь оть гостей, какь кабакь, А мні одна только вь світі дума, А мні одно только нейдеть сь ума. Строить на свой тонь юриста права Сь диспуть студенту трещито лова. Тіхь безпокоить Венеринь Амурі Всякому голову мучить СВОЙ дурії А мні одна только вь світі дума А мні одно только нейдеть СІ ума. Тоть панегирикь сплетаеть со лжей Лекарь вь нодрядь ставить мзртвнхь* людей, Сей образи жировихь чтеть тузові Степка біжить какь на сватьбу в 1 позовь. А мні одна только вь світі дума А мні одно только нейдеть с ума. Смерте страшна! Замашная коса, Ти не щадишь и царскихь воло* совь. Ти не глядить, гді мужикь, агд царь, Все жерешь такь, какь солом пожарь. Кто жь на ея плюеть остру сталь? Тоть чія совгьсмь, какь чистц хрусталь 263 А ось ся поширена вірша Всякому городу нравь и права Всяка иміеть свой умі. голова; Всякому сердцу своя єсть любові.; Всякому люду свой вкусь хоть каковь. А мні—и проч. Ііетрх для чиновь угли папскіе треть; Федька купець при аршині все лжеть. Крутить на свой ладь приказішй права Сь диспуть студенту трещить го¬ лова. А мні — и проч. Тоть непрестанно стяжаеть грунта; Сей со всіхь націй заводить скота; Тьі доми строишь на новий манерь; Деньгисьпроценту—пожалуй повірь. А мні — и проч. Тоть на картинахь малюеть со- бакь; Вь тіхь оть гостей домь шумить, какь кабакь; Сихь безпокоить невірний Гамурь(?) Всякую голову мучить свой дурь. А мні—и проч. Тоть на прекрасной женился жені; Вь тіхь доми блещуть внутрь такь, какь и вні; Ті шестернями на бевкеть летять; Вь тіхь для гостей чай и пунши кипять. А мні—и проч. Тоть иностраннихь себі лошадей, Сей накупиль драгоціннцхь пар- чей; Вь тіхь милліони ревуть вь сундукахь; Вь тіхь торчать тисячи вь тем- нихь углахь. А мні—и проч. по запису 1. І. Срезневського: ІІопь ко всенощной до церкви ней- деть. Онь и безь церкви всенощну най- деть. Чераий сь рогами біжить какь мятель, ІІхнульегозазапонь у білу постелі (?) А мні—и проч. Тоть у вь перині по уши пурнуль, Какь послі наковки впившись заснуль. Сь теалнхь перинь не встаеть до повдня. У церкву пойдти ему—то єсть бридня. А мні —и проч. Сива вь того старика борода, Мокра биваеть какь чопь завсегда. Чопь мні не диво—вь барилі стре¬ ми гь Разві жь и опь все надь чопомь лежить. А мні—и проч Ііамьсудья ділаеть истиннийсудь, А вь его истині лжи цілий пудь* Онь же на нищихь раздаль сто рублей, Чго надраль сь подданихь бід- ннхь людей. А мні—и проч Онь какь забрался на ту бідну честь? Черезь свой поклонь дари и лесть, Удругь сділался гордь и спісивь. Сильно, пріятельно сребролюбивь. А мні—и проч. Честь, благородство за вітромь летить; Трупь же смердящій смерть в яму тащить; 264 Смерти страшна замагапая коса! Тьі не щадишь ни чіихь волосові. Ти не глядить, де мужикь, а де Царь! Все еси такт», какь весною пожарі! А мні—и проч. Тоть плюеть на ея острую сталь, У кого совість какь чистий хру- сталь! Охь! мні одна только вь світі Дума, Мні все одно только нейдеть сь ума, Какь би умерти мні не без* ума. У одній вірші Г. С. Сковорода згадав про народню волю і про батька козаччини Богдана Хмельницького: Що то за вольность? Добро в ней какое? Ини говорять, будто золотое— Ах не золотое: если сравнить злато, Против вольности еще оно блато (болото). О когда би же мні в дурни не пошитись, Даби вольности не мог как лишитись. Будь славен во вік, о муже избранне, Вольности отче, герою Богдане! Все остаетсл его при двору— Тіло несуть на Холодну Гору. А мні—и проч, Картники зь реготу кишки ирвуть; Півчи співаючи горло деруть; Шляхтичь за гонорь и уха лишивсь, Швець сь копилами ньючи разгубивсь. А мні—и проч. Илачется горько найбольше сь пожарь (?) Бондарь, кравець, малярь, плот- никь и склярь. Ткачь кричить горе, тенерь я пропавь! Хтось мои цевки и берди покравь А мні—и проч. 12-й розділ. Український философ Григорій Савич Сковорода. Життя Г. С. Сковороди. Философія Г. С. Сковороди. Його значіння. Життя Г. С. Сковороди. Єдиним, але вельми славетним діячем науки у Слободський Україні був Григорій Савич Сковорода—великий философ і богослов, перший самостійний филоссф не тільки в Україні, але і в Россії, бо таким його признала тепер і російска философична наука. Родився Г. С. Сковорода у 1722 році у Гетьманщині у с. Чернухах і був син козака Лубенського полка, значить, козачого роду і імя 265 його батька Сави Лубенського полка, росі, бо мав гарний голос. Батько оддав його по його охоті в науку до Київської Духовної Академії, де він гарно учився, але його було виб¬ рано у півчі у цар¬ ську капеллу в Пе¬ тербург. де воцари- аася Лизавета ІІет- ровна, котра дуже любила свою капел- «у. Цариця через акійсь час поїхала до Києва і туди знов Академію посту¬ вав Г. С. Сковорода, щоб продовжувати там своє учення. ВАкадемії у початку XVIII ст. профессо- ром философії і бо- гословія був славет- Феофан Проко- ювич, котрий стояв іа відродження бо¬ гословської науки, і в часи Сковороди іельми звістиий Ге- іргій Кониський; у зього Сковорода лухав лекції по я знайшов у компуті (спискові) козаків Іще малим хлопчиком він співав на кли- ■ " V % 4 У_л & ( му* с _ чи* .'Л• V*. и. >1 елебіЬьи ■ї/р - £ умкптм і , (ьсащцнеії'л&авЬ, ---- Ш Український философ Григорій Савич Сковорода. философіи, котра мусила доводити - чоловіка до самопізнаня й свідомости своїх обов'язків. Значить Академія мала вплив на розвій философсько-богословських поглядів Ско¬ вороди. У. Г. Кониського Г. С. Сковорода міг зацікавитися піїтикою, духовними віршами і драмами. Лекції по богословію він слухав у. С. Ляскоронського. Г. С. Сковорода пройшов усі класи в Академії, навіть і богословський, Печатка але нескінчив Академії, бо йому саме тоді г. с. Сковороди, трапився щасливий случай поїхати за кордон*: 266 він поїхав з генералом Вишневським в Венгрію, де була російська православна церква і куди його й призначили для церковної служби. Звідтіля він їздив до Відня до Офену, Пресбурга й инших міст, знайомився з тамошніми ученими. Він добре розмовляв по латині і по німецькії, досить розумів грецьку мову і в зносинах з освіченими і вченими людьми багато пізнав такого, чого б не міг узнати у Росії і на Україні. Мабуть тут він познайомився і з творами грецьких та латинських философів і німецьких богословів. Тоді ж, здається, він почав з увагою пильно читати Библію, щоб зрозуміти її глибокий розум. Тоді йому було 80 років. Вернувся Г. С. Сковорода на Україну, дуже осьвіченою і вче¬ ною людиною. Але й дома не кинув науки, а поширяв ще і більше свою осьвіту. Його любимими книжками були филосо- фичні та богословські твори: з грецьких та римских письмен¬ ників—Сократ, Плятон, Арістотель, Демостен, Горацій, Цезарь, Цицерон, Корнелій Непот, Овїдій; з церковних—Клімент Оле- ксандрійскій, Максим Сповідник, Ориген, Діонисій Ареопагіт; дуже поважав він Филона Іудеянина, а з нових тих, хто поясняв Біблію; головною ж книгою його познанія була сама Біблія. Сі книжки він міг діставати в багатій книгозбірні Харківсь¬ кого Коллегіума, а також по манастирях і у поміщиків, у котрих проживав. Читав сі твори він більш усього на тих 1 мовах, на яких вони були написані, бо сам гаразд їх розумів. Власні твори Сковороди, про які ми оповідатимемо далі, пока-і зують, що він добре знов ученіе грецького философа Плятона і стоїків; знав він добре й богословське ученіе східних учите¬ лів церкви. Повернувшися з-за кордону, він узяв посаду учителя піїтики в Переяславському Коллегіуму, але став викладати сю науку зовсім по новому і по свойому, єпископ звелів йому викладати так, як се робилося звичайно. Г. С. Сковорода неї згодився на се і дав пояснення до свого способу викладання сієї науки. Тоді єпископ скинув Сковороду з сієї посади, напи¬ савши таку резолюцію: „не живяше по средгь дому моего творяй гординю". Г. С. Сковорода переїхав у Полтавщину і тут учив сина поміщика Томари. Потім поїхав до Москви і пробув якійсь час у Троїцько-Сергіевській Лаврі і знову вернувся до Томари, де жив життям, близким до природи. Тоді вже він порішив вибрати для себе життя просте, убоге, не шукаючи для себе' нічого суєтного. У 1759 році, як се нам вже відомо, Сковорода} узяв посаду учителя Харьківського Коллегіума. Одягався він тоді просто; їв один раз у день—пізно у вечері; мняса і риби не вживав, а їв тільки городину, пив молоко; спав не більше! 4-х годин у сутки. Вставав в ранці на зорі і в погожу годин} ходив пішки за город і в сади на проходку; завжди веселий, 267 бадьористий, усим довольний, словоохотливий там, де не при¬ мушували його розмовляти, поучаючий, поштивий до усякого; любив він одвідувати болящих, утішати упавших в горе, розділяв послідне з бідними, вибірав і любив друзій по серцеві їх, був на¬ божним, але без суевірья, любив науку без гордощів, обходження без влесливости. Харьківський єпископ якось висловив бажання, 1 щоб Г. С. приняв чернецтво, але Сковорода, одповів на се: „хіба ви бажаєте, щоб і я збільшив собою число фарісеїв? їжте ласо, пийте солодко, одягайтесь роскішно—і ченцюйте собі на здоровля 4 ! Бо і справді тоді була такою більшість ченців. До Сковороди часто приходило багацько усяких людей для бесіди з ним і научання од нього. І сам він теж звертався і писав листи до людей ріжних станів, обгово¬ рюючи найбільш поважні й потрібні на його погляд для кож¬ ної людини фолософичні питання—про Бога, чоловіка, світ, Біблію, щастя. Для сього він і вибрав властиву собі, як він казав, стать , себ-то стежку життя —перемінив посаду учителя Коллегіума на стать мандрованого учителя всього українського народа і се дало йому душевний спокій і щастя. „Признаюся, друзі мої, писав він у сьойому „Букварю мира“, що зараз кину свою теперешню стать (мандрованого учителя), хоч у неї вже состарівся, і зроблюся гончарем, як тільки почую у себе хіть до сього ремесла. Будьте певні, що з Богом мені буде веселіше і зручніше виліпляти глиняні сковороди , ніж писати книжки без охоти до сього! Колиб я, писав він у листу до одного приятеля, займався бжильництвом або був кравцем, або ловив звіря, тоді б сказали про мене, що я займаюся тим, що слід. Так хіба тільки те і є робота для чоловіка, щоб продавати, купувати, воювати, женитися, маги позви, будувати будники, бути кравцем або бити звіря? Хіба тут тільки повинно бути завжди наше серце? Тоді б ми не мали б часу заглянути у нашу душу і очистити сю господиню нашого тіла. Ми похожі на того чепуруна, що пеклуеться не про ногу, а про чобіт, зовсім віз тільки без коліс, бо бракує душі. 6 правда у нас душа: але така, як у подагрика ноги. Згодом, як знаємо, так говорив Л. Н. Толстой, називаючи се „нед г Ьланіемь“. їздив Г. С. Ско¬ ворода зі своїм любимим учнем М. І. Ковалинським у Київ, де поясняв йому історію міста, старовину, Лаврські святині, але вступити в ченці і там одрікся, бо гудив життя тодішніх ченців. Гетьманщину він любив, як свою матір, але жити бажав і проживав постійно в слободській Україні. Гостював короткій час у свого учня М. І. Ковалинського, але швидко повернувся в Україну, де проживав по тамошніх манастирях, у священників, у осьвічених і щирих до нього поміщиків; переходив з одного села в друге; любив жити в самотині без 268 услуговання, на пасіках, у садках, де писав свої философичні твори, співав і грав на декільках інструментах. Сам складав музику для церковних концертів, поклав на музику церковні псальми і духовні пісні. Зовсім одмовився од грошей. Особливо Сковорода любив Харьків. Не тільки не був сектантом, але й сам виступав проти сект, бо його власні погляди були куди ширші всякої секти. Правда він бажав, щоб його философичні і богословські погляди ширилися серед суспільства, бо справді казав людям нове слово, котре по новому б мусило збудувати й їх життя. 1 ось ми бачимо, що він і живим словом’, і листами, і рукописними творами, і—що найбільш поважно, - власним прикладом проводив у народне життя свої думки, свою философію. Він учив так, як жив. а жив так, як учив. Г. С. Сковорода не мав спромоги друковати своїх творів та й не моглиб вони тоді бути надруковані через цензурні порепони. Але сі творі його все ж таки досить широко рос- : повсюжені були в апографах (списках) і у нього було чимало, друзів і шанувателів серед усіх станів тодішнього суспільства і навіть простого народа. Дворян, яко головний стан суспільства, він звав до морального відроження, до духовної волі, до боротьби з суевірьями. Він був для поміщиків мандрованою Академією. Він також любив і мав вплив і на простий нарід.І Луб'яновскій згадує про се так: „Більш усього Сковорода любив жити серед селян; любив він мандрувати з однієї слободи в другу, з одного села в друге, з хутора в хутор; і всюди він був своїм чоловіком. Особливо селяне тіх слобід • і хуторів, де він частійше й довше пробував, любили його, як рідного. Він оддавав їм усе, що мав; не золото і срібло, котрого у нього не було, а добру пораду, усовіщування, научання, приятелські докіри за неправду, сварки, пьянство, недобро-1 совістність... І він утішався тим, що його мандроване учи¬ тельство було користне для народа. Философія Г. С. Сновороди. К століттю смерти Г. С. Сково¬ роди—к 1894 роду—я розшукув в Румянцевському музею у Москві його рукописні прозаїчні философско-богословські твори (здебільшого в його власних автографах, себ то їм самим написаних), його житіє, зложене учнем Ковалинським, його листи на російський, латинський і грецький мові у прозі і в віршах. Сі рукописі були впорядковані мною і видані Харьківським історико-филологичним Товариством з моєю кри- тико-бібліографичною розвідкою. 1 тільки тоді можно було пізнати Г. С. Сковороду, яко философа й письменника. У своїх творах Г. С. Сковорода провіщав свою християнські философію. Він був тут з погляду церковного справжнім їерв- 269 сіархом на зразок инших їересіархів Західньої Європі і Слав‘- янства, бо дуже одходив у своїй философії од церковного ученія. Християнство він приймав без догматики і тім більш без обрядів або, як він казав, без церемоній. Навіть таїнства він розумів яко символи. Для нього віра була философіею, а философія - вірою. Г. С. Сковорода провіщав думку про два зачала у світі—вічне і тлінне; перше було, на його погляд, безмірно важніше од другого. ІІо философії Сковороди було три світа: великий, або космос, малий —мікрокосм або чоловік і третій —символичний або Біблія; тому їх треба розуміти тільки символично, як її розуміли і деякі учителі східньої вселенської церкви. Через усі оці три світа проходять, два зачала—вічне, живе і дочасне тлінне. Має вартість і значіння тільки перше зачало—вічність у всіх трьох світах. Вічність у чоловіка —се сам Бог, Христос, Богочоловік. Так і у Біблії треба під буквою знайти внутрішню правду—зачало вічности. Але люди часто дають перевагу тлінному над вічностю. Дві сторінки має Біблія: на нашому березі усе вельми старе, мізерне, нікчемне, на тім—усе нове, тамошній горний чоловік літає безкрайно у височінь, шир і глибину; не зупиняють його ні гори, ні річки, ні море широке, ні пустині: він прозирає, що буде колись, згодом, бачить таємне, заглядає у давнину, прозирає у будучину, виступає по водах Окіана. В чоловіці повинен царювати дух його, думка, а не тіло. „Вогонь, казав Г. С. Сковорода, угасає, річка у своей течеї зупиниться, а нематерільна думка наша свого руху, поступу ніяк не може припинити ни на єдину мить, хоч вона буде у тілі чоловіка, чи за тілом його і все літає, як молнія, через вічности і незлічими милліони років. Куди ж вона лине? Спокій її не в тім, щоб зупинитися і простягнутися, немов мерле тіло—се для живої її натурі не звичайно і неприємно—а зовсім нав¬ паки: вона підіймається від рабської матеріальної натури до висшої горньої, до рідного свого безначального зачала - . І обидва сі зачала—вічність і тінь—пробувають усюди укупі й нерозлучно, немов би то яблуня і тінь ії: покіль яблуня — потіль і тінь її. Але древо вічности завжди зеленіє, світ Божий і усі світи, хоч їх і велика сила,—то є тінь Божа і хоч вона коли частиною й зникає і в инші форми перероблюється, одначе ніколи не одходить од свого живого дерева і давно вже философ про се сказав: „матерія або вещество довічне", себ то усі місця і Бремена собою заповнила. Одначе Г. С. Сковорода но був матеріалистом, себ то философом, котрий признає тільки матерію; його скорше можно лічити спірітуалистом, себ то философом, котрий признає головним чином дух (спірітус пола тині дух), бо він справді признавав тільки єдине творче зачало 270 —Дух, Бога, Вічність, Розум, Правду. Матерія ж або вещество було тільки його зпоконвічним сопутником або, як кажуть | философи, атрібутом. „Вічня Воля, каже Г. С. Сковорода забажавши одягти себе і проявитися в видимому світі, з нічого] утворила усе, що е у думці і у світі. Бажання вічної Волі] претворилися в думки, думки в матеріальні предмети. Так, по Ковалинському, Г. С. Сковорода розумів початкове походження | творення матерії або світа з нічого. Але е велика ріжниця між чоловіком і иншою тварью: тільки чоловік має вільну волю,] а значить і одповідальність за свої події. Чоловік повинен жити! за для самосвідомости і Богосвідомости. Познати Бога можно в Біблії, котра содержує у собі тропи Божії. Взявши тебе самого за! руку, приводить вона у твій власний будинок, котрого ти ще зроду] небачив. 1 сам чоловік може знайти Бога у самого себе; дляї сього тільки потрібно шукати розумом правду. Але потрібна і віра: де кінчається гряниця розуму, там починається віра;] вона одна тільки бачить світ, який світиться у стихійній тем-і ряві. Проти достотного (дословного) розуміння Біблії Г. С. Сковорода виступав дуже гостро, але се не зближає його з французськими философами матеріалистами XVIII ст. Для нього Біблія—се найголовниша з книжок, се сам Бог, котрий веде в ній поважну і образну розмову з людьми. Гражданської науки й книжок Г. С. Сковорода негудив: вони, казав він, усякої краси і вжитку повні, але Біблія має велику перевагу над ними, бо вона навчає найголовнішого—Богосвідомости. і] через те кожний чоловік повинен бути, з його погляду, немов богословом. Одмовляються од сього, каже Г. С. Сковорода: я не піп, я—не чернець—неначеб-то спасеніє душі не всім пот-' рібне. У Г. С. Сковороди була мрія про таке християньске апостольске суспільство, ідеалом для котрого був сам Христос. „Стомлений дорогою, голодний, томимий згагою, каже Г. С. Сковорода, сидить Христос при колодязі. Прийшла молодиця за водою, Христос попрохав у неї напитися не для того, щоб заспокоїти згагу, а щоб почати бесіду. Вода звичайна, стихійна дала йому спроможність завести бесіду про воду живу. Не боявся муж Божий богословствовать з молодицею, маючи надію, що виведе її може з суевірья в справжнє богопочитаня, котре не звязане ні з статью—чи чоловічою, чи жиночою, ні з часом, ні з місцем, ні з церемоніями, а тільки з єдиним серцем. Повернулися учні його з їжою і, знаючи, що він ще нічого не їв, просять закусити. Моя їжа, одповідае їм учитель, да сотворю волю пославшаго мене Отця. І голодний, і хочеться йому пити, і не веселий, коли не робить і не оповідає про те, до чого призначив його небесний Отець. У сьому його їжа, напитки й радість. Поучає він в зібраннях, в домівках, на 271 вулицях, на кораблі, на зеленій травці, на горах і садах, на рівному місці, стоючи і ходячи, в ночі і днем, в містах і селах. В не свою стать не мішається". Справжнє чернецтво Г. С. Сковорода не одкидав, але дуже гостро виступав проти свя¬ тош, що удають із себе людей побожних. Ось як він глумився над ними. „П‘ятериця чоловіків чвалають удовжених опанчах кереях, що на 5 локтів хвіст волочиться. На головах каптури. У руках несуть вони не палиці, а дреколіе. На шиї у кожного дзвін з бечівкою. Образами, книжками, торбами пообвішані. Ледве, ледве дибають, плентаються, немов би то ті воли, що везуть парахвіальний дзвін. Оце справді знеможені та отягнені—роботяги обнатужені. Горе їм, лихо їм—се святоші, мавпи справедливої святости. Вони подовгу моляться у церквах і косціолах, безперестанку у псалтирь барабанять. Будують кірхи і постачають усе, про їм потрібне. Плентаються на богомілля по їєрусалимах. Зобличчя святі та божі, по серцеві од усіх беззоконнійші. Грошолюби, честолюби, ласуни, улесливі, зводники, немилосердні, нетихомирні". Така була, як кажуть вчені, умозрительна философія Г. С. Сковороди, себ то погляд його на Бога, світ, чоловіка. З неї виводов він і свою практичну философію себ то погляд свій на щастя. Коли найголовнійше у світі є вічність, казав Г. С. Сковорода, тоді й щастя мусимо зосновувати не на тлінному, а на вічному, значить не на багацтві, не на здоровлі, не на чинах, а на тім, що вічно істнує і тільки тоді його можуть здобути усі і навіть без особливої трудности, бо недарма сказав философ бпікур, що натура зробила потрібне усім нетрудним, а трудне непотрібним, зайвим. Щастя треба шукати в середині нас самих. Царство Боже в нас самих. Розглядівши себе, спізнавши себе самого, ми знайдемо у себе самих душевний спокій і сердешну радість. Здобудемо їх мудростью та добром—перша роскаже нам, вчім щастя, а друге допоможе знайти його. Для сього потрібно тільки злити свою волю з волею Божою. 1 се нетрудно: коли я з волею Божою, вона вже моя. Віддатися у волю Божу—се значить спізнати свої схильности і відповідно тому вибрати собі діло, роботу. І така робота буде користна за для громади, суспільства і дуже приємна дія самої людини. Усяка робота хороша,^аби тільки бралися за неї по схильности. Бог нікого не кривдить. Його можна прирівняти до богатого того водозбіру, якій наповняє і велику і маленьку посудину, скільки кожна потрібує. Над водозбіром—водометом написано: не однакова усім, але ж все-таки рівність. Вливається зріжних цівочок у ріжний посуд, якій навколо водомета стоїть, вода. Менша посудина менше має води, але у тім рівняється збільшою, що, які та; повнісінька. І сей шлях важкий тільки для того, хто сам на плечах своїх 272 несе отсю трудноту, бо такий чоловік небачить, що він легкій, він, мов сліпець або кривий, на битому шляху спотикається. Звідсіля Г. С. Сковорода виводив і свій погляд на щастя. Він вихваляв просте, убоге життя з недостатками, утіхи, радощи ,які має людина, котра наближається до натури. З того, що усякий мусить пізнати свою натуру, свої схильности, Г. С. Скорода виводив і виховування дітей. Треба, казав він, пізнати натуру й схильности дитини й розвинути їх—се й зробить Малюнокг при философичних творах Г. С. Сковороди — Ноєв ковчег на горі Арарат. дитину потім щасливою, бо дасть їй душевний спокій. Як дитина родилася і живе у здоровому чесному семействі, тоді їй, рожденій на добро, не трудно буде прищепити добро, честь і науку. Натура—се єдиний і справжній учитель. Не перешкожуй їй, а тільки розчищай доріжку. Не научай яблуню, як їй родити яблучка: вже сама натура її сьому навчила. Зроби тільки для неї огорожу од свиней, одріж колючки, познімай гусень. Учи¬ тель—се є служитель натури. Учити і учитися потрібно того, до чого прихильна людина: се дає сердешний спокій й задоволення собою, своім становищем, своєю статью, як казав 273 Сковорода. „Колиб вона навіть була дуже проста і не значна то й тоді у серцеви кожного чоловіка —в сій убогій хатці—під його убогою одежиною (тілом) можно знайти свого царя, свій дім, своє зачало вічности". Такий взагалі був світогляд Г. С. Сковороди. У ньому міцно з'єдналися погляди його на світ, чоловіка і Бога, гармонично (лагідно) злилися ікчгляди на мудрістьі на цноту. Малюнок при философичних творах Г. С. Сковороди— Скеля посеред моря з голубом. Значінне Г. С. Сковороди. Чи висловлював же тут Г. С. Сковорода свої власні философичні погляди чи може про¬ водив думки инших философів. зібравши їх тільки до купи? До яких философів він стоїть найблизче? Які з них мали на нього найбільший вплив, коли він все таки философствовав більш-меньш самостійно? Вже В. Н. Каразин, як ми знаємо, називав його українським Діогеном, Питагором, Оригеном, Лейбницем, Ломоносовим, Новіковим. Се вже якась мішанина, якої у Сковороди т не було. Що до порівняння з Ломоносовим, 274 то проти сього виступив сам Г. С. Сковорода. „Мене хочуть | міряти Ломоносовим, неначеб то Ломоносов е казенна сажень, котрою треба міряти кожного, як одним локтем кравець міряв і золоту парчу, і шовкову матерію і полотняну ряднину". Називали його, ще коли був живий, і містиком, себ то чоловіком, котрий вірить в таємні сили; і мізантропом, себ то человіко* ненавістником, яким він ніколи не був і сектантом, яким він теж не був. Називали його, вже в наші часи, |і пессімистом, котрий бачив тільки зло в світі—і у сьому теж помилялися. Називали його і чистим раціоналістом, яким він теж не був. Один письменник називає його „Филосо- фомт> безт, системи"— сього зовсім, як ми бачимо, не можно сказати про Г. С. Сковороду. Проф. 0. О. Зеленогорський показав, що Г. С. Сковорода добре знав философію грецьких! философів—Плятона, Аристотеля, стоїків, а також Филона І Іудеянина і що найбільш усього вабили його до себе римськиї стоїки. Проф. А. С. Лебедев і д. Краснюк показали у своїх розвідках, що богословсько-философськи погляди Г. С. Сковороди| наближаються до поглядів учителів церковних східньої церкви, особливо Климента Олександрійского і що Сковорода стояв близько до них і по свойому способу аллегорично розуміти | Біблію. Але найліпше зрозуміла Г. С. Сковороду Ол. Нк. Єфи- менко, коли сказала про нього, що се був самостійний философ-богослов, немов —моноліт, себто камінь, вироблений з єдиної скелі. На мій власний погляд, Г. С. Сковорода був справжнім философом, який тільки шукав правду, і религійним мислителем, котрий хотів обновити християнську церкву, як колись обновив католицьку церкву її реформатор Лютер, утво¬ ривши нову лютеранську віру. Поясняє боговидець Іілятон, каже Сковорода, нема нічого солодчого од правди. А нам можливо сказати, що в єдиній правді й живе тільки те, що для нас пріємне і що тільки вона робить живим наше серце, яке володіє тілом. Чоловік живе тільки тоді, коли розум наш, полюбивши правду, любить одшукувати доріжки її і, зустрівши око її, радується й веселиться її світом, котрий ніколи не заходить. Г. С. Сковорода умер у 1794 році і похований у селі Пан-Івановці Харьківського повіта. Над його могилою покладена марморова плита, на котрій вирізані оттакі його власні слова: „мірг меня ловилг, но не поймаль". Нехай же кожний з україн¬ ців, а особливо слобожан одвідає могилу свого славного, земляка і великого учителя українського народа. Хай ойому буде поставлений пам’ятник в столиці Слобожанщини Харькові, котрий він так любив, де він пробував і де й доси сліпій бандуристи співають його псальму. , 13-й розділ. Харьків, яко україпське місто. Національний і -соціальний склад Харьківського населення у XVII—XVIII в. Обрусінне Харьківа з кінця XVIII ст. і до наших часів і його причини. Українське національне відродженне у Харькові з початку XIX ст. Національний і соціальний склад Харьківського населення у XVII —XVIII в. Ми обговорили усі сторінки життя старої Слобо- Харьків (з-за р. Нетечи) у початку XIX в. жанщини і усюди бачили панування української, як то кажуть, стихії, себ то української національности і утворених на її грунті й підставі форм народного життя. Українській національний склад життя держався не тільки по селах, як тепер, а й по містах, городах, де його тепер дуже мало. Ми його бачимо навіть у такому центральному місті, як Харьків, населення котрого тепер так обрусіло що мабуть більшість його й не знає, що колись Харьків був чисто українським містом, а потім, 276 коли обрусів, частина його української интелігенції, прихільна до народа, працювала над відродженням свого народа й бережно донесла се бажанне до наших часів—до сього великого українського руху, котрий не тільки утворив, але й проводить у життя і національне, і політичне відроження усієї України, а разом з нею і Харькова з Слобожанщиною. Харьків був заснований у 1654 році, саме тоді, як Богдан Хмельницькій перейшов з усією Україною під московську „протекцію". Місто, як ми бачили, заснувала ватага українсь¬ ких переселенців, з ватажком—осадчим Іваном Каркачем. Най же пам’ять про Івана Каркача істнує навіки у Харькові і— Білгородська вулиця у Харькові у 50-х роках XIX віка. укупі зі спомином про першого Харьківського козачого отамана Івана Кривошлика. Хоч про Ів. Каркача, яко першого Харь¬ ківського осадчого, згадують тільки пізні документи (другої половини XVIII ст.). але ми не можемо їх одкинути, а укусі з ними і Каркача. бо ні для чого було б тоді вигадувати його: очевисто, що імя се збереглося у спомину населення; а окрім того й ранні документи знають серед Харьківського населення Каркачів і мені казали, що се призвище відомо й тепер. Українські переселенці з Задніпрянщини прийшли на дике поле і оселилися там, де річка Харьків впадає в річку Лопань—на Харьківському городищу, де колись у домонгольску добу, у XII ст.."був мабуть^ староруський, український город, 277 Ю тепер у Харвкові „Универсітетська Горка", собпр і универ- штет. Тут, у 1656 році харьківці збудували земляну й дерев’яну сторожу навкруги городища і зробили ії, як ми знаємо, по свойому українському звичаю, щоб захистити себе від татар, іле ся огорожа не вподабалася московському воєводі, котрий велів зробити кріпость по московському зразку. Оттак зпочатку шявилися дві влади і у культурі стихії—українська і великоросійська. Але у складі населення Харьків був, можно сказати, чисто українським містом, бо сюди одразу явилася чи- пала купа українців—587 чол. козаків, а з жінками і дітьми се вийде мабуть до 2000 чол. Вони з’єдналися в казацьке товари- Основа під Харьківом у початку XIX віка. ство, поділене на сотні й десятки, з отаманом, сотниками і ед- сятниками на чолі. Мені пощастило розшукати в Архиві і надру- ковати список сіх харьківців-із нього видно, що се були українці— Іваненки, Тимошенки, Єфименки, Гордієнки, Олексієнки, Мель¬ ник, Колесник. Коваль, Кушнір, Котляр, Швець, Ткач, Кравець. Бачимо там Журавля, Дудку, Стріху, Ломаку. Тетерю, Сироїжку, Горобця, й таких инших. Був Тихий, Дурний, Кривий, Нед- баєнко. Був Кременчуцький (мабуть з Кременчуга), Волошенин (мабуть з Волощини), Москаль (з Московії). Бачимо—Якова (Паркова зятя: очевисто, що знали більше самого Шарка, ніж його затя Якова і сей своє призвище заполучив од тестя. Се була головна ватага переселенців, а до неї почали приходити 278 й другі. Приходили, як ми знаємо, більш усього з правобічної України, особливо в тяжкі часи Ї*уїни, приходили і з Гетьман¬ щини, приходили і з инших місць Слободської України, бо Харьків вабив до себе населення, яко полкове і торговельне місто. Мав тут своїх служилих великоросійских людей і Московський центральний уряд, але їх було не багато, як по¬ рівняти з числом українського населення. Ось які числа ми маємо за XVII ст. У 1665 році було у Харькові українців. 2282 чол. муж. пола (міщан 1290 і хліборобів 992), а велико- росіян (дітей боярських і инших служилих людей) 133. У 1668 році українців було 1491 муж. пола, великоросіян (слуї жилих і приказних людей) 75 чол. (мабуть тут показані одні казаки і служилі люди без дітей і родичів). У 1670 році у Харьківі збільшилося число великоросіян, бо залишилися великоросійскі служилі люди для оборони города од татар. Українців було тоді 2101 чол. муж. пола, великоросіян 415 чол.] муж. пола. У 1673 році українців було 1276 чол. муж. пола, великоросіян 118 чол.; се все були діти боярські городової служби, а полкових великоросійских служилих людей вже не було. У 1675 році число великоросійских служилих людей знов значно збільшилося (у 6 разів): теперь їх було 625 чол. | У 1686 році великоросіян було 571 чол. на 1937 українців. Вихо-1 дить, що великоросійське населеннє у Харьківі було текучим. Україньці самі поселилися на вічне життя у Харькові, а великоросійських служилих людей туди часами посилав Москов¬ ській уряд, не по їх воли і без їхнього божання, не для заселення міста, а для його охорони. Отже справжніми постій¬ ними поселенцями Харьківа були українці, котрі збудували собі будинки, охазяїнувалися, з’орали землі, занялися реме¬ слами, промислами й торговлею. ТІ І о до соціального складу харьківського населення XVII ст,, то воно поділялося тоді на а) козаків полкової служби, б) міщан і в) цехових ремесників. Висшою владою у Харькові була полковнича влада. На чолі великоросійского населення стояв воєвода, над міщанами була ще окрема влада війта, а над цеховими ремесниками стояли виборні цехмистри. У XVIII ст., у другій четверті сього століття, Харьків був чисто українським містом. З перепису Хрущова 1732 року ми дізнаємося, що число українців тоді що до великоросіян збільшилося в порівнянню з XVII ст. Призвища Харьківців чисто українськи і як би їх знав М. В. Гогол^, йому не потрібно б було вигадувати призвищ своїх українців: ми бачимо й Квітку, й Горлицю, й Незовибатька, й Богомаза, й Лупикобилу, й Лупикобиленка, й Сухоребрика, й Недерикута, й Кадигробенка, й Отченашка, й Кусьвовка, й Штанька, й Пацюка, й Вареника. 270 Дуже цікаво буде побачити склад населення Харьківа у 1732 році з національного й соціального боку. Більш усього вроживало у Харькові козаків: виборних козаків було 775 чол., у них підпомошників 1531, козачих підсусідків 85; козачої старшини з робітниками 71, цехових ремесників 492, підданих, посполітих і робітників 205, духовенства з робітниками 170; великоросіян 235, греків і инших чужоземців 21; усього 3595 чоловік. Значить більш усього було козачих підпомошників, далі за ними йдуть виборні козаки, далі цехові ремесники. Виходить, що Харьків з соціального боку був таким же українсько-козацким містом, як і инши міста слободської України. Ріжниця була тільки у тім, що тут жило багато цехових, яких не бачимо в инших городах. Харьківських міщан у початку ХУШ ст., як ми знаємо, прилучили до козаків і оддали у полковничу владу. Харьківські козаки ділилися на дві сотні. Виборні козаки були більш заможними людьми, ніж їх підпомошники. У виборних козаків було більш робітників, котрі проживали у їх семействах. На кожний двір виборного козака прихо- дилося взагалі по 5 душ муж. пола, а як включити робітників та пидсусідків, то прийдеться по 5,7 чол. на семейство. Вихо¬ дить, що се були дуже великі семейства, коли ми звикли думати, що українські семейства були звичайно малі. Иноді одно семейство містилося у одній хаті, але частіше воно про¬ живало у декількох хатах і тілько у одному подвірью. Ось, наприклад, один двір Гетманенка: Ів. Гетманенко 40 років, у нього син Петрусь 4-х тижнів, брат Гаврило 8 років; на тім же дворі у другій хаті рідний брат його Грицько 35 років; у нього сусіда Гаврило ІНведин 50 років; у нього син Ко¬ стянтин 7 років; дядько їх рідний Степан Ондрієвич Гетман— 100 років; усього 7 чоловік муж. пола, а з жіноцтвом буде куди більше—мабуть 14. А ось другий двір Назаренка: Сав. Назаренко 70 років; у нього син Ондрій ЗО років; робітники— Алферов 45 років, Андреєв—20, Кирилов—35, Ісаенко—40; у нього пасинок Синицький—7. У другій хаті—рідний брат Ондрія Кондрат 50 років; у нього робітник Лебеда 35 років, пасинок Коновалов —7, зними ж підсусідки Бердників—60; Ондреєв 50; у нього діти —Кирило 15, Степан 6; робітник Шіяненко —18, усього 15 чол. муж. пола аз жіноцтвом мабуть ЗО. Але траплялися иноді й невелички семейства: по одній душі мало 14 семейств. У 60 семействах, котрі мали робітників та підсусідків, було по 3 2 /з чоловіка на семейство. Цікаво, що були й удови козачки, які од себе виряжали на службу мабуть підпомошників — наймитів. Чужі люди проживали у 1 /ь усіх семейств. У козачих підпомошників на семейство приходилося взагалі 6 чол. муж. 280 пола. Робочих членів в семействах без чужих прихопилося по 2 1 /* на семейство, були одначе й такі, що мали од 5 до 10 душ; але було 4 семейства, у котрих робітником був тільки хазяїн семейства. Робітники і підсусідки були у V* усіх семейств; приходилося їх по 2 чоловіка на семейство. Усі казаки жили у власних подвірьях у самому місті. Тільки 12 подвірьів під- помошників містилися на підварках, себто не у самому місті, а у передмісті, і 21 семейство проживало по чужих дворах, котрі належали до старшини да усяких удов. До старшин¬ ського уряду належали—Харьківській полковник Григорій Семенович Квітка, полковий судья Роман Григорьевич Квітка, полковий хорунжий Рибасенко, сотник першої сотні Гри¬ горій Васильевич Ковалевський і другої Як. Хв. Денисевич. Жив своїм подвірьем і валковський сотник, потім ізюмський полковник їв. Гр. Квитка, удова полк. Куликовського, полковий писарь, два писаря полкової канцелярій, 5 ратушних писарів і 1 таможений. Оце була невеличка купка казацької старшини, яка потім обернулася у дворян. Цехові люди належали до таких ремесл: були ткачі, шевці, котляри, ковалі, різники, римарі, музики, склярі, шаповали, бондарі, гончарі, кравці, дехтярі, кушнирі, теслі, олійники, винникі, солодовникі, коцарі і коцаркі. Цікаво, що музики були теж серед ремесників, бо і справді вони грали на весіллях і годувалися од свого ремесла. Од римарів і коцарів получили свої назвиська теперешні Римарська та Коцарська вулиці. Усі цехові мали свої власні подвірья й хати окрім 5 чоловік, котрі жили у подвірьях полк. Квітки. У цехових були ще меньши семейства, ніж у козаків підпомошників—у них приходилося трохи більш 3 чол. на семейство. Були у них одначе робітники і підсусідки—по 2 чол. на семейство. Зна¬ чить, робітників у цехових було далеко більше, ніж у козаків і підпомошників, бо кожний ремесник хотів мати робітника. Духовенства з робітниками було 116 чоловік. У Харьківі тоді було 9 церков і при кожной звичайно по 2 священника, а при соборній 2 протопопа. У манастирі проживало ІЗ ма- настирських робітників. Духовенство проживало в церковних домах при церквах. Окрім того декотрі священики мали щей власні подвірья, в котрих проживали їх двірники та робітники. При церквах, як ми знаємо, були школи, в котрих проживали учителі—дякі. Таких учителів було тоді у Харьківі 19 чол. При церквах були також і шпиталі. У Харьківськіму Коллегіумі жили учні латинської школи. Поспільство або піддані поміщалися в 22 подвірьях у 29 хатах. Жили вони на підварках в передмістях маненькими хуторами: на хуторі полк. Квітки, підпрапорного Черняка, козака 281 Коваленка, Ландміліцкого полк. Дунина, полк. Куликовського, Угольчанського сотника Михайлова, Харьківського сотника Ковалевського, Харківської крамарки Назаренкової, Харьківсь¬ кого Покровського манастиря, Троїцького священика, Харь¬ ківського городничого Голуховича; біля сього хутора був млин на р. Харькові, а при млині жив мельник з семейством. На тій же річці Харькові було ще 2 млина з мельниками. Особливе місце займали у Харькові великоросіяне та чужоземці. Вони поділялися на декілька станів. Одна частина велико- росіян попала навіть у казаки. Це були колишні служилі люди, котрі записалися у казацтво, коли у Харьківі у 1700 році були скасовані воєводи; їх було не багато—13 дворів. Окрім сього у Харьківі проживали по пашпортам посадські люди, котрі явилися сюди ради торговлі із ріжних великоросійських міст—з Курська, Вереї, Білгорода, Чугуєва, Тули, Єльця, Веньова. Далі йдуть армейскі чини—абшитований копитан. пору- чикі й инши; майже усі вони мали в Харьківі власні будинки. Були тут ще московські служилі люди, котрі раніш записалися у козаки, а у 1731 році їх повернули у подушний оклад і записали у ландміліцію; 141 чол. з них мали власні хати (49 подвірьів), а 16 жило у чужих хатах. У них було 9 робіт¬ ників з українців. У подвірьі Харьківського полкового судьі Романа Квітки проживало 4 кріпака, котрих він дістав у віне за своєю жінкою. Греків та инших чужоземців було 21 чол., між ними хрещений арап і удова польскої нації, євреїв зовсім не було. Серед „разночинців” бачимо двір полковника Курського ландміліцкого полка Дуніна, де проживав він сам з сином і з 15 робітниками-українцями. Біля його двору був млин у 2 клітки, укожній по 4 постава. У Харькові були ще подвірья з будинками, котрих хозяїни не жили тут постійно, а тільки наїздили по своїх ділах: таких подвірьів було 46 і там прожи¬ вало 95 двірників та робітників; власниками їх була козача стар¬ шина (Харьківська та инша),'старшини ланд-миліцького полка, Покровській та Змійовській манастирі, Курські купці Хлапонини, священникі Хорошевського манастиря, Ольшаної, Липець,. Івановки, Харьківа, козаки і їх удови. Двірниками та робітни¬ ками там були—циган, волох, поляки (але здається се булиі не поляки, а україньці тільки польскі піддані). Проживало- у Харьківі двоє греків—Костянтинов та Челенбі, котрі займалися купецтвом; у одного з них був робітником татарин. У одному із манастирських дворів жило три маляра. Наподвірьї Харьків¬ ського протопопа проживало його троє підданих. У шинках було 122 шинкаря здітьми. Хоч Харьків тоді був таким же полковим містом як і Суми, Охтирка, Ізюм, Острогожськ і не мав значіння центра усієї слободської України, але все ж: _ 2 _ 82 _ таки він і по числу мешканців, і по соціальному складу свого населення відріжнявся від тих міст, мав над ними перевагу. Він був українським козацьким містом, але у ньому проживало стільки великоросіян, скільки їх не було ніде по инших полкових містах. У Харькові проживало вже тоді й великоросійске купецтво, котре трохи згодом значно збільшилося. Се все було початком того нового обличчя, котре приняв Харьків пізніше. У 1732 році се був український город і з національного, і з соціального боку Більш 90% населення було українського. Перше місце займав козачий стан. Козаки були власниками більшости мійских подвірьів та будинків. За ними йшли українські ремесники—се теж був сталий мій- скій стан, котрий тримав у своїх руках потрібне для усіх рукомесло. Ремесники теж проживали у власних будинках. 1 козацтво й цехові містилися тоді у Харькові не на підварках, а у самому місті, навіть у його центрі, на теперешніх централь¬ них вулицях. Цікаво, що й вулиці тодішні діставали свої назвиськя від сих простих козаків та ремесників. Не кажучи вже про такі вулиці як Римарська, Чоботарська, Коцарська, Кузнечна (вони були названі так по ремеслах), ми маємо ще такі назвиська Харьківских вулиць у 1724 році в Соборній парахвії: вулиця пана полковника Квітки у замку, вулиця пана судьі (Квітки), вулиця сотницька (пана сотника), Бесідина (де жив Бесідин), Михайла Дрикги (де жив Дрикга), Сушкова (де жила Сущиха), Макс. Писаря (де жив М. Писарь), Сем. Богодуховського (де жив Сем. Богодуховский), Синицького (де жив Синицький), бношина (де жив бноха), Борисенкова (де жив пушкарь Бори- сенко), ІІістунова (де жив Пістун), Гребеникова (де жив Гребеник), Куликівка (де жив Кулик). Шаповалова, Чайчина вулиця над ярком; усього 20 вулиць в центрі. У Миколаевсь- кому приході було 6 вулиць: над ярком Шаповалова (де жив Шаповал), Карабутова (де жив Карабут), Бибикова (де жив Бибик), Шеметова, Калебердина (де жив Калеберда). У Возне- сенскому приході—дві вулиці—Щапрановська (де жив Шапран), Чугуєвська (деживЧугай). У приході Покровського манастиря— одна вулиця Пищальчина (де жив ІІищалко). У Рожествен- скому приході—5 вулиць: Москалівна, Шилова (де жив Шило), Пробита, Довгалівка, Безсалівка. У Троїцькому приході 6 вулиць: Назарцева (де жив Назарець), Клименкова (де жив Клименко), Гунченкова (де жив Гунка), вулиця до Сізіона (де жив Сізіон), Юрченкова (де жив Юркевич). У Михайловскому приході—4 вулиці: Кулиничина (де жив Кулинич), Корсуновська, Золота- рева (де жив Золотаренко), Верещаківська. У Воскресенському приході 8 вулиць—Дехтярева, Котлярова (де жив Котляр),, Мильникова (де жила Мильничка), Онопріева (де жив Онопрій 283 Різник), вулиця до Меркула (де жив 'Меркул), Склярева (де жив Скляр), Крокмалева (де жив Крохмаль), Миргородовська. У Дмитріевському приході—5 вулиць: Ів. Турчина (де жив Турчин), Вас. Титаря (де жив Титарь), Як. Котки (де жив Котка), Ів. Кривого (де жив Кривий), Вас. Котляра (де жив Котляр). У Благовіщенському приході— 4 вулиці: Бережна, Помазанова, Опанасівська (де жив Панасенко), вулиця Чорного Івана. Як бачимо, українсько-демократичний зміст населення Харьківа одбився навіть у назвиськах його вулиць. Таким же українським демократичним був і склад його домовласників. У самій багатій аристократичній частині теперешнього Харь¬ ківа—у приході соборному—бачимо окрім самої маленької купки казацької старшини (дворян та чиновник тоді зовсім не було), такі демократичні призвища козаків та цехових, як Цилюрик, Звонарь, Голод, удова Панамарка, удова Матяшиха, Бабеха, кравець Шватченко і т. д. Теж саме можно сказати і про домовласників вулиць Миколаевської церкви, Покровського манастиря і взагалі усього Харькова. Мабуть, те що ми оповідаємо зараз про національний україн¬ ський склад харьківського населення, буде в дивовижу для його теперешніх мешканців і особлио для тих, хто, не цікавлючися міс¬ цевою історією і не бачучи тепер нічого українського, думав, що Харьків і ніколи не був українським містом. Але все се підтри¬ мується документальними свідоцтвами, які розшукані мною у ріжних архивах. Що до назвиськ вулиць і призвищ домовла¬ сників, то сей документ надрукован мною укупі зі списком харьківців 1656 рока у 1-му томі моєї „Исторіи г. Харькова", особливим додатком до нього й хто захоче ознайомитися з ним, той знайде там цілу низку щиро українських приз¬ вищ харьківців за 1724-й рік і серед них побачить мабуть чимало й таких,, нащадки котрих проживають у Харькові й тепер і давно вже одцуралися мови своїх дідів та пра¬ дідів. Через щож було так багато тоді у Харькові дрібних домовласників? Через те, що населення його, разом з усіма слобожанами користувалося тіми льготами, які усі переселенці дістали від московського уряду; і серед сих вільгот на першому місці стояла земельна, себ то земельний наділ на заїмочному праві. Перші харьківські переселенці дістали даром навікивічні землі під оселі і право вільного безоброчного наслідственного володіння підгородними землями. Такі права діставали й нові переселенці. Ось через що з’явилося так багато домовласників серед харьківців—кожний, діставши землю у місті, зараз починав будувати собі хату. Так звичайно робили селяне; так робили й городяне—харьківці, бо й вони мало чим одріжня- лися од селян, бо й їх головним промислом було землеробство. 284 Збудувати хату мазанку було не трудно—лісу, очерету, соломи й глини було досить. І ще за наши часи у Харькові залишилося від старих часів чимало таких хат під солом’яною стріхою. Такі хати бачимо ми на старих малюнках Харьківа XIX ст. Солом’яним і дерев’яним був майже увесь Харьків у ХУД і першій половині ХУШ ст. Кам’яними будинками у козацькому Харькові були тільки—Покровській манастирь, Коллегіум, Собор і дві приходских церкви. Кам’яних будинків ні укого не було. Лавок з рундуками було 290, шинків 163, винниць 29, але усі вони були дерев'яні. У 1724 році у Харьківі було усього 1345 двора, а у 1732 р. 1280 хат, а населення у 1732 р. було з жіноцтвом 7000 чол., себто одна хата приходилася на 5 чоловік. Просторо тоді жили Харьківці. Плана городского поселення у козацьку добу не було. На плані 1768 року ми бачимо й старий план Харьківа, вулиці йшли не прямими, а кривими линіями; була сила пустопорожніх земель. Харьків навіть у кінці XVIII ст. являв з себе велику слободу. Академик Зуев і описує Харьків такою слободою. Будинки, пише він, роски- дані без ряду і ладу, але широко—версти на 3 або 4. Се були, як він каже, українськи хати-мазанки. Були слободи—Захарь- ківська, Залопанська, Клочківка і навіть хуторі - підварки. По новому плану під Харьків було отведено 637 десятин. Навіть у 1794 році ледве не усі мешканці мали свої власні будинки: дворів було тоді 1807, домовласників було 1601, усіх обивателів 1792 семейства; з них не мали своїх будинків тільки 191 семейство. На початку XIX ст. Харьків простя¬ гався з півночи на південь на 2 версти, зі сходу на захід на ЗУг версти. Площа його захоплювала 7 кв. верст або I. 750.000 кв. саж. На кожне подвірья, включаючи сюди вулиці, приходилося—968 кв. саж., на кожного мешканця (їх було II. 000 чол.) —160 кв. саж., а у 1886 році тільки 35 кв. саж. Се був, як ми бачимо, страшенний земельний простор. Не дивно, що тоді було в Харьківі багато садів і навіть огородів. Най¬ більшу частину земель городяни добули даром. А позаяк істн^вала земельна власність і не було ніякої ні соціализації, ні муніціпализації землі у городі, то осельні землі переходили до нащадків, а також вільно продавалися й купувалися Ціна на землі, матеріали для будівлі і на робочі руки стояла низька і через те й не трудно було було кожному мешканцю здобути собі власну хату. Ось деякі звістки про тодішні ціни на подвірья і будинки: кам'яний будинок полк. Шидловського у два поверхи був куплений для Коллегіума за 500 карб. У 1767 році будинки у центрі купувалися по 600, 125 і 65 карб. Пусто порожне дворове місце мірою у 1500 кв. саж. укінці XVIII ст. у Соборному приході було куплено за 35 карб., значить по 285 27 » коп. за саж., ціле подвірья там же згорожею мірою в 4800 кв. саж. —за 200 карб., себ то по 47е коп. за саж.; поло¬ вина подвірья з будівлею у Рожественському приході мірою 700 кв. саж. за 150 карб., себ то по 21 коп. за саж.; подвірье з огородом і садом родючого дерева мірою 900 кв. саж. у Дмитріевському приході—за 100 карб., себ то по 11 коп. Подвірья у Миколаевському приході з будинком, службами, коморями, огорожою, виницею на 2 котла з усім посудом, з хатою до неї, колодязем—всього мірою у 836 кв. саж. було куплено за 325 карб. Подвірье в Соборнім приході мірою в 52 х /2 кв. саж. було куплено за 7 карб. Двір з будинком в Миколаевському приході мірою в 140 кв. саж. був куплений за 20 карб. Коли будувалася нова соборна церква, за перенос іконостаса дано було 20 коп., за 57 карб. 60 коп. теслі розібрали церковну баню, познимали половиці, двері й вікна. За четверть вапни платили 35 коп. Поденщики робили по 10 коп. денно, теслі за 15 коп. в день. Се мало, чи багато? За 10 коп. можно було купити у 1732 році 6 хунтів свинячого сала або 78 відра горілки, або 272 гарнца сиче- ного меду, або 5 гарнців пиЕа, або 5 хунтів коровьячого масла або ЗО хунтів зерна. Виходить, що тодішній поденщик за свою поденну платню міг дістати більше усякого йому потрібного ніж тепер, коли він має у 50—100 разів більше грошей у день. Населення Харькова, живучи в своїх власних будинках, де були й садки, й огороди, жило з хліборобства, або з ремесл, або з промислів та торговлі. Не злиденно, не пагано жилося харьківцям під тодішнім українським, як то кажуть, режимом, себ то урядом, особливо, коли московська воєводська влада була скасована і коли й козаки, й цехові мали свій власний козачий та цеховий уряд і свій козацькій цеховий суд. Не дивно, що тоді було багато зроблено, щоб розвинути і поширити й свою культуру на національному грунті. Але так було тільки у часи автономії. Після скасування автономії, швидко пішло „обрусЬніе" Харькова і знищення його національної української культури. Харьків зробився з початку намістницьким, а потім гу- бернским городом, з усіма російскими губерніальними установами. Разом з ними у Харькові з’явилося й россійске чиновничество, на чолі з губернатором, козацька українська старшина пере¬ вернулася тоді у російских дворян. Новорождене місцеве дворянство дістало від цариці Єкатерини II жаловану дво¬ рянську грамоту, а укупі з нею владу над усією країною. У Харькові робилися дворянські з’їзди, де одбувалися вибори. Оттак з’явився у Харькові командуючий клас над усім суспіль¬ ством. Козацтво, з котрого складалася більшість населення, було скасовано і повернуто у казенних обивателів. Дуже збільшилося число чужоземців. Поширився й склався особливий стан російского купецтва, котрого у козацку добу майже зовсім не було. Уже у кіньці ХУШ ст. появилися також і євреї, котрих раніше не було. Збільшилося число великоро- сійских ремесників—теслів, каменьщиків і таке инше. Для будування университета В. Н. Каразин виписав з Петербурха чимало ремесників чужоземців, особливо німців. Місцеві українські ремесники почали виробляти свої вироби головним чином тільки для людей простого стану і через се підупали й мусили переходити з центра міста на його окраїни. Посполіти повернуті були у кріпацтво; від поспільства усякими способами хотіло одмежуватися дворянство і не тільки з соціального, але і з національного боку. Так було в губернії, по селах, так було і в городах, а особливо в губернскому городі Харькові. На харьківських ярмарках московські товари все більше та більше витісняли чужоземні й українськи. Харьків зробився центром просвіти і культури, але не українсь¬ кої, а російскої. Таким був і заснованний у самому початку XIX ст. Харьківський універсітет і нові гімназії, і повітова школа, і духовна семинарія. Учителі сюди приїздили не тільки з України, а і з великоросійских губерній. Колишні народні церковні школи, де трималася народня мова, були знищені й їх замінили нові россійскі школи. Усе те ми бачимо- у першій половині XIX ст. і уже те вело до русіфікаціи цеб то обрусіння Харькова. А укупі з тим Харьков переставав бути українським містом і тому, що в його населенне увіходило пос¬ тійно багацько переселенців з великоросійских губерній. Населення Харьківа за XIX століття збільшилося у 20 разів, себ то на 2000%. Таке величезне число, очевисто, не могло- з'явитися від натурального збільшення і ясно, що у Харьків з 20-х років XIX ст. їшло велике переселення народа з инших місць, як це докладно доказано Д. П. Міллером на підставі чисел в другому томі „Исторіи г. Харькова". Вже в початку 70-х років XIX ст. ледве не половина мешканців Харькова була не тубільцями, а захожими людьми (45%). Більш усього переселенців дала Курська губ., потім Орловська г Московська, Калужська і инши великоросійски. По перепису 1897 року тільки V» населення Харькова (32 тисячи) була тубільцями або з Харьківского повіта, остатні % (73 тисячи) були чужаками. З однієї Курської губ. було 23 тисячи чоловік, а з иншими великоросійскими губерніями Великоросія дала 33 тисячи чоловік, себ то більш, ніж було тубільців. Число- чужоземців теж значно збільшилося: з однієї Келецької губ прийшло 1500 поляків, з Кавказа 1000 тамошніх мешканців з чужих земель 1200 чел. Оце переселенне не української 287 людности у Харьків і змінило його колишнє українське обличчя, особливо в другій половині XIX в. Новоприхожі гості опану¬ вали містом і одсунули геть на підварки старинних тубільців, колишніх хазяїнів міста й країни, котрі здобули й кровію своєю оборонили од ворогів землю, поливаючи її своїм потом, заснували й Харьков, захищали його і положили початок його промислам, торговл і культури. „Воля", котра дала багацько переселенців, нові залізниці, поширеннє торговлі, нові фабрики і заводи, війско, де широко панувала русіфікація, школи де зовсім не допускали рідної української мови—все це ще більше поширило русіфікацію Харькова. Але все таки треба сказати, що українська стихія серед харьківського населення трималася на протязі усього XIX ст. й дожила до наших часів. У початку XIX ст. Харьків ще був українським містом, бо його населення у своїй біль¬ шосте зберегло і свою мову, і одежу, і звичаї. І ще за часи Квітки (у ЗО р.) справлялося у Харькові чисто українське весілля. Рейнгард у своїх споминах каже, що у 30-х роках у Харькові міщане й крестьяне розмовляли чистою українською мовою, мали й українській побут й трималися українських звичаїв. Тримався сей побут і на Панасовці, і за Харьковом, не кажучи вже про Заїківку, Журавлівку, Іванівну і инши колишні слободи. Тільки на Москалівці, де оселилися москалі, лунала народня велико- россійска мова, а в центрі і серед панства і інтелігенції в загалі панував русскій літературний язик. І у кіньці 70-х років XIX стол. Харьків був куди більше русіфіцірований, ніж його повітові города або сусідня Полтава. А все таки по перепису 1897 року 25°/о харьківського населення признали себе україньцями (45092 чол., з них 23430 муж. 21662 ж. п.), а 58% признали себе русскими або великоросіянами. Навіть можно думати, що в дійсносте людей українського походження було у Харькові ще більше, бо серед його населення родом з Харьківщини було 96 тисяч, да з Полтавщини 5 тис., Києвщини 4 1 /а тис., Кате- ринославщини 2 х /г тис., з Подолії І 1 /* тис., усього з українських губерній 110 тис. і хоч якась частина їх, можливо, теж була великоросами, а все таки здається, що не мало з українців просто не признало себе українцями, бо не знали, хто вони такі, а инші, поробившися свідомими перевертнями, навмисне записали себе русскими. Цікаво, що українцями заявили себе більш усього низші стани суспільства—війскові, залізнодорожні і домашні служащі, сільско-господарські торговці. А коли так, то не можно сказати, що навіть тепер Харьків, по складу свого населення, являється чисто „русским" городом. Українське відродженнє у Харькові у XIX в. На протязі усього XIX ст. коли йшла русіфікація Харьківа і України, коли од 288 українського народа, який проживав по селах Харьківщини, де він складав і досі складає з себе переважно значну більшисть, одірвалися цілі стани, як дворянство, чиновні люди, купецтво, взагалі інтелігенція—усі ж самі часи почали виявлятися з сієї самої інтелігенції окреми особи, котрі щиро любили українській нарід і хотіли приблизитися до його, ознайомитися з його життям, з безмірними багацтвами його поезії, з його побутом, з його мовою. Вони почали писати по українськи і утворили нову українську літературу; инші збірали пам ятки української 'історії, працювали над науковою "історією української мови Така щира любов до України утворила серед харьківської інтелігенції купки й гуртки українських народолюбців; ми бачимо їх у Харьківі на протязі усього XIX ст. Вони утворювалися серед молоді—учнів висщих і середніх шкіл, особливо універсітета, і серед суспільства й значну участь у них приймали профессори Харьківського універсітету. До сього треба додати, що Харьківський універ- сітет взагалі був прихільний до україно-знавства і дав чимало славетних діячів на сій ниві. Він з самого початку свого істнування добре зрозумів, що окрім загальної мети —утвореня науки і викладання лекцій перед ним, яко краєвим центром осьвіти. поставлена ще одна поважна мета—працювати на користь тієї країни, де він заснувався, для того населення, яке зробило такі величезні жертві для можливости мати висшу школу у свойому рідному краю—у Слобожанщині. Про се докладно опо¬ відано у моєї у Исторії Харьківського універсітета, але се повинні твердо знати усі теперешні універсітетські діячі і все суспільство, коли воно підіймає питання про відносини універсітета до України. Треба добре пам’ятати про те, що колиб сло- бодсько українське суспільство —усі його стани взагалі—не внеслоб своєї жертви на універсітег, Харьків ніяким поби- том не мав би універсітета раніше Київа. Треба завжди пам’ятати й про жертву харьківських війскових обивателів слобожан —150 десятин землі на Сумському шляху, котрі варті тепер багато милліонів карбованців (там тепер красуються нові будинки кліник і лабораторій нового універсітегського городка). 1 Харьківській універсітет на протязі 100 років свого істнування багато зробив для Украйни—про се можно знайти цікаві звістки у виданих під моєю редакцією ювилейних університетських виданнях—для пізнання і землі і населення України і можно тільки висловити бажання, щоб тепер, коли для сього нема ніяких перепон, коли для української мови, здається настала воля—щоб тепер праця Університета у сьому напрямкові поширилася, а не зменшилася, а особливо—щоб не було ніякого ворогування проти сього поширення. 289 Щирим українцем серед перших профессорів Харківсь¬ кого універсітету був, по оповіданню Цебрікова Комлиш- ниській, котрий розмовляв по українськи, також як і усе його семейство — батько та сестри; побут їх був також український. З профессорів Харьківського універсітета вийшов і один із славних поетів Украйни П. П. Гулак-Артемовський, котрий у 40-х роках XIX ст. був і ректором універсітета. Він писав чудовою, яскравою, народньою слободсько-українською мовою; його байка .Пан та собака", де він виступав проти кріпацтва, мала і широке суспільне зна¬ чіння. Білецький-Носенко писав, що ка¬ зочки Гулака-Артемовського читалися з такою ж великою утіхою, як і Енеїда Котляревського і багацько народа знало ті байки на пам’ять. Другий одночасник Гулака-Артемовського Неслуховський до¬ дає ДО ЦЬОГО, ЩО твори Гулака будили у п. П. Гулак-Арте- суспільстві любов ДО українського на- ліонський, роду. Українська критика і русска літе¬ ратурна теж високо цінували твори Гулака-Артемовського (М. І. Костомаров, П. О. Куліш, проф. Н. И. Петров, акад. Н. П. Дашкевич). Треба, щоб універсітет, мійске самоврядування й українське суспільство подбали про пам’ятник над могилою П. П. Гулака-Артемовського. Щоб дати зразок чудової слобод- сько-української мови Гулака-Артемовського, помістимо тут його переклад Гетевського „Рибалки*; Вода шумить!... вода гуля!... На березі Рибалка молоденький На поилавець глядить і нримовля: Ловіться рибоньки велики і маленьки! Що рибка смик, то сердце тьох!... Серденько щось Рибалочці віщує — Чи то тугу, чи то переполох, Чи то коханнячко?... не знає він, а сумує. Сумує він,—аж ось реве! ось гуде!—і хвиля утікає!... Аж—гульк!... з води дівчинонька пливе, косу счисує і брівками моргає... 5она й морга, вона й ківа: , Гей! гей, не надь, Рибалка молодень¬ кий, „На зрадний гак ні щуки, ні лина!.. „На що ти нівечить мій рід і плід любенький „Колиб ти знав, як Рибалкам „У морі жить із рибками гарненько, „Ти б сам пірнув на дно к линам ,І парубоцькеє оддав би нам сер¬ денько. „Ти ж бачиш сам—не скажеш: ні,— „Як сонечко і місяць червоненький „Хлюпощуться у нас в воді на дні „І із води на світвиходятьвеселепьки! „Ти ж бачив сам, як в темну ніч „Блищять у нас зіроньки під водою; „Ходи ж до нас, покинь ти удку пріч: „Зо мною будеш жить, як брат * сестрою/ • 290 ,3ірни сюди!... чи се ж вода? .. „Се дзеркало: глянь на свою уроду!... „Ой, я не затим прийшла сюди, „Щоб намовлять з води на парубка невзгоду!“ Вода шумиті!... вода гуде!... І ніженьки по кісточки займає!... Рибалка встав Рибалка йде, То спиниться, то вп ять все глиб шенько пірнає!... Вона ж морга, вона й співа... Рульк!... приснули на синім морі ки!... Рибалка хлюп!.. За ним шубовсьть вона!.. І більш уже нігде не бачили рибалки!.- Харьків дав також і славетного українського письмен-! ника Григорія Хведоровича Квітку-Основьяненка, котрий належав до звісного нам старшинського роду Квіток,І що дав і слободсько-україн--] ських полковників і усяких старшин. Григорій Квітк був славним суспільним діячем у Харькові, прожи ваючи на Основі і , іще далеко більшу славу заслу-| жив, яко письменник—про заїк. Тут він заняв перше місце серед українських письменників старих часів українського письменства. Два тома його оповідань вийшли у 1834 році і мали надзвичайний успіх, особ-, ливо на Слобожанщині та у Харьківі, бо він змалю¬ вав там правдиво життя сло- бодсько-українського села нина з великою щирою ири- Г. 0. Квітка (Основьяненко). ХІЛЬНІСТЮ ДО НЬОГО З ВЄЛИ- ким знаттям його побуту, його мови, його історії. Він не тільки любив українську народню мову, він сам думав на сій мові і писав на ній свої найкращі твори; те, що писав він по російськи, виходило якимсь блідим і не яскравим. Не дурно на нього одночасні тодішні харьківськи письменники — Гулак-Арте* мовській, М. Костомаров, А. Метлинський і уся молодь ди¬ вилися, як на батька української прози. Проф. Ізм. їв. Срезневський, оповістивши Погодина про смерть Квітки (умер у 1843 році) і про його похорон, на котрий прийшов не тільки увесь Харьків, але й селяне поблизких осель, додає до сього, 291 шо Квітка був першим народнім письменником на Україні, ерез Квітку навіть і Харьків одержав значінне літератур- Будинок Г. 0. Квітки. ного центра не тільки серед українських, але серед російских письменників; і ті і другі або листувалися з Квіткою, або заїздили туди, щоб з ним познайомитися. Велике зна¬ чіння мав Квітка і для гуртка молоді, котра цікавилася українсьтвом, бо він сам був немов живим українським лі¬ тописцем, істориком і етногра¬ фом; великій вплив він мав і на Костомарова, і на Срез- невського. Славетний історик М. І. Костомаров учився у Харьківському універсітетові і під впливом українських етнографичних развідок і Квітки сам почав писати по українськи вірші й драми (у кінці 30-х і початку 40-х років): Савву Чалого, Перея¬ славську ніч (драми), укра¬ їнськи баллади, переклади з Байрона, самостійні вірши. Другий учень ХарЬКІВСЬКОГО Пам’ятник над могилою Г. 0. Квітки універсітету А. Л. Метлин- У Харькові. 292 ський зробився у ньому ж професором і теж разом з етногра фичними виданнями (пісень) видав власні поетичні твори- „Думи і пісні та ще де що". Тут і власні вірши автора, переклади з німецького, чешського, польского, сербського словацького. Метлинський добре володів українською мовою але поетичного талану у нього було дуже мало. Мотиви його поезії невеселі, иноді "Ч помічається вплив ві к • нього народньої поезії; \ е щира любов до ста . ) рої козачини, її висо- І ких могил, до степу; до батька Дніпра. Зга¬ даємо щез харьківсь ких письменників тії часів про Ст. Писарев- ського — харьківського протопопа, котрий пи¬ сав під всевдонимом Шерепері і зложив опер. Купала на Івана і гарну росповсюжену пісню за „Німан іду" і „Писульку до Яцька Мірянського". Петро Писаревський написав оповіданне „Отецько Можебилиця", II. Кореницький (диякон) —поему „Вечор¬ ниці", Л. Борови- М І. Костомаров (Іеремія Галка). А. Л Метлинский (Могила). ковський — вірши і байки. У тіж старі часи розпочав свою літературну поетич¬ ну діяльність і пи¬ сьменник великого \ поетичного талану Я. І. Щоголев, котрий у кінці свого життя видав свої твори у двох великих збір¬ никах „Ворскло" і Ст. Писаревській. Я. І Щоголєв „Слобожанщина". Щоголєв був родом з Охтирки і скінчив Харьківський Універсітет, почавш писати по українськи ще у 1843 році. Ранні вірши Щоголева малюють старе козацьке життя на підставі народніх пісень, але пісні він не брав цілком, а перетворював їх у чисті перли поезії. Щоголев писав після Шевченка, але він непереспі- вував його —він досить самостійний поет. В його нових віршах, надрукованих у „Ворсклі"—чудова поетична мова, вироблена на грунті слободсько-української і полтавської мови, але окрім семейних згодом з’явилися у нього й суспільні й соціальні мотиви—любов до простого, темного, бідного селянського люду 293 смуток за його горе. Такі його чудові віриш—Завірюха, Іожежа, Горілка, Шинок, Хвороба, Ткач. Семейні мотиви ми мимо у його * Вівчарику", а в „Верцадлі" він малює нам ри віка ужиттю українського народу і краю: вільне заселення раїни й багацтво, тяжке кріпацтво і волю, котра одначе не ала щастя. Тяжке життя селянина, але не ліпше й життя вродянина: В городах я бачив Куряву та камінь, Гряжотню од ранку, Нічью бісів гомин; Гроші як полова Сиплютця без ліку, Горе чоловіку. Бенкети, безпуття, Небогато вірв: Всіб один другого Шарналн, як звірн. Щоб показати поетичний склад і чудову мову Я. І. Щого- ®а, приведемо тут його „Степ". Іду шляхом: сонце сяє, Вітер з травами говоре, Предо мною і за мною Степ колишеться як море. А затихне вітер буйний, Степ, мов камінь, не двигнеться І, як килимом багатим, Ввесь квітками убереться. Он нагнулась тирса біла, Звіробой скрутив стебельці, Червоніє материнка, Як зірки горять козельці. Крикнув перепел в ярочку, Стрепет приснув над тернами, По кущах між дерезою, Ходять дрохви табунами. Тнхо всюди, тільки деде, Вітерочек пронесеться, Та на землю із під неба Пісня жаворонка льется... У „Слобожанщині" теж не мало гарних лірічних віршів, іе сей збірник в загалі меньш поетичний, ніж перший, ньому видається серед инших присвя- іна мені, яко історику Украйни, „Бабу¬ їна казка". Тепер у музеї мистецтва арьківського Універсітета є присвячений І. Щоголеву особливий невеличкії точок. Близькі відносини до Харькова їв і М Л. Кроповницький, котрого тут поховано з пам’ятником на могилі. Харькові видавалися і його драматичні юри. У тих творах чудова чисто україн¬ ка СТеПОВа (ХерСОНСЬКа) МОВа, Велике М. Л. Кропивницький. іаття українського народнього життя, ввий юмор, правдиви картини народнього побуту й соціаль- ах відносин. Міцно були зв'язані з Харьковом і двоє пександрових—батько йсин. Батько писав гарні вірші з гумори- 294 В. С. Олексаіідров. Ліаслович. стичним відтінком, син В. С. Олександрів написав драму „Ой не ходи Грицю", оперету ,3а Неман іду“, перекладав псальми на українську мову (,Тихомовні співи на святи мотиви“Ц видав збірник пісень, писав гарні чулі вірши. Згадаємо ще з покійних про Масловича й Манжуру, обминаючи живих. У Харькові вийшло чимало альманахів або збірників, де| було надруковано багато українських творів і праць про Украйну. Першим та¬ ким альманахом Су „Український альма¬ нах" 1831 року: ту помістили свої укра-- їнськи вірши— Шпи- гоцький, Л. Борови- ковський. У 1833 роц вийшла у 2-х книжка „Утренняя Звізда* де ми бачимо твори Квітки (СалдацкіІ патрет), Гулака-Артемовського, Гребінки (байки і переклад ІІушкинсьКої „Полтави)", Котляревського (уламок з Енеїдиі У 1841 році вийшов „Сніп" Корсуна, де усі твори були надруковані тільки по українськи; там ми бачимо твори ІєремЗ Галки (Костомарова), Кореницьких, Писаревського, Петренка Корсуна. У початку 40-х років вийшло 4 тома „Молодика* Бецкого, де ми бачимо українськи твори одного Гребінки і | велике число праць і джерел по історії України. У 1887 році вийшла „Складка" В. С. Олександрова з таким закликом до українських письменників: Гей, сюди ввесь люд хре- І І безграмотний, і вче- хцений! ний, І великій, і малий, І видючий, і сліпий! В. С. Олександрову пощастило скласти свій альманах зтворів великого худож- ного значіння: там ми бачимо твори Самійленка, Біліловського—переклад Шіл- лерового „Дзвона" і дуже гарні вірши („з Альпів", „Дайте-бо жить"), оповідання Грінченка і Ганни Барвінок, переробки самого Олександрова. Збірник являється доказом того, я. виросла українська письменність у кіньці XIX віку. І справді мусила бути вже досить вироблена українська мова, коли на неї можно було перекласти Шилеровського „Дзвона*, Усі оці українськи твори свідчать про те, що у Харькові І. Є. Бецкій. 295 гала Україна, для відродження котрої й працювали сі пись¬ менники. А разом з ними працювали над сим же відродженням країни діячи української науки і культури. Тут багато було роблено професорами Харьківського універсітета як старих, ак і наших часів. З боку української етнографії треба згадати, що перший бірник українських пісень кн. Цертелева вийшов у 1819 р. Іалі у 1831—1832 рр. була видана у Харькові проф. (потім .лаветним академиком-славистом) І. І. Срезневським „Запо- ожская старина", 2 части, вь 5 книгах^, де зібрано було агацько народних дум, пісень історичних і розвідок. Де що сіх матеріалів було потім критикой одкинуто, але взагалі бірник зробив велике вражінне на суспільство і підняв дуже гору і мову, і поезію, і исторію українського народу. Про се відчить, наприклад, українська вірша, присвячена Іерем. Гал- ой (себто Костомаровим) у 1839 році Ірезневському і споминки Костомарова в ого автобіографії. Що до українського то Срезневскій з початку у 1834 р. изнавав його самостійним слав’янским, потім уже вимовлювався проти особли- українського письменства і культури, іизначаеться, яко український етнограф, і А. Л. Метлинський. Він збірав не ільки тексти пісень, але й їх мотиви; андуристи, згадує Де Пуле, були його орогими гостями. У Харьківі у 1848 р. ін видав „Южнорусскій сборник", а у Київі у 1854 році Народньїя южнорусскія п'Ьсни*'—там умістилося більш 00 пісень, коли у збірнику Максимовича їх було тілько 130. . Л. Метлинський щиро любив український язик і ставив ого у ряду з иншими слав’янськими язиками, а потім лічив ого вже тільки особливим „нар’Ьчіем’ь русскаго язьїка". Харькові почав свою наукову діяльність над исторіею країнського народа і пам’ятниками його словесности і Ьавний історик М. І. Костомаров, про поетичні видання котрого під псевдонимом Іеремії Галки ми вже оповідали. °іін написав і видав у Харькові розвідку про унію, котру и дначе було спалено „за вредное направленіе". Тоді М. І. ік остомаров мусив написати, щоб зробитися магістром рус- гжої історії, нову розвідку—„Обг историческом'ь значеній и ародной русской поезій", де більш усього оповідав про : ‘.|країнську народню поезію. Писав М. І. Костомаров, пробуваючи ві Харьківі, розвідки по українській історії, а також по історії І. X. Срезнєвській. І 296 Арх. Филарет українського письменства. Почали розробляти у Харькові у першій половині XIX в. і місцеву слободсько-українську історію—І. І. Квітка (дядько Гр. Хв. Квітки), сам Гр. Хв. Квітка, І. І. Срезневській і Харьківський арх. Філарет. І. І. Квітка написав „Записки о Слободских полках" (X., 1812 р ), Гр. Хв. Квітка —Історико-статистичний опис Слобо¬ жанщини (в Харьк. губ. В'Ьд. 1838 р.), \ о слободских полках (Современник, 1840), Украинцьі (Современник, 1841), Городе Харьковг (Современник 1840). Ще треба згадати й про історичне оповідання Г. Хв. Квітки „Основаніе Харькова". І. І. Срезневський склав, на підставі джерел, хоч невеличку, але дуже поважну розвідку—„Историческое изображеніе гражданскаго устроенія Слободской Украйнн". Цікаво буде нагадати тут, що й М. І. Костомаров, на підставі архивних джерел, склав історію Острогожського Слободского полка, але його рукопис жан¬ дарми у нього конфіскували і там вона у них і пропала. Велике значінне мало для свого часу „Историко-Статистиче- ское описаніе Харьковской єпархій*' архі- еписк. Харь- ківського Фи- ларета (Гуми- * левського) у 5 одділах, де зібрано бага¬ цько архив- проф. о. а Потебня, ного матері¬ алу не тільки по церковній, але й по гражданській історії Слобожанщини. За сю по¬ важну працю арх. Филарета можно вважати немов Нестором (літопис¬ цем) Слободсько-української цер¬ ковної історії. У другій половині XIX в. у Харькові ми бачимо поважні етногрифичні збірки пам’ятників українськой народньої словесности, і наукові праці по українському язику, письменству і по історії Хрест над могилою О. А. Потебні. 297 українського народа. На першому місці тут 'стоїть великій лингвиста Ол. Аф. Потебня, самий славний з професорів Харьківського універсітета за усі роки його істнування. (Род. у 1835, умер у 1891 році). Він учився у Харьківському універ- сітеті, і як сам каже, збірник українських пісень Метлинського був першою книжкою, по якій він почав учитися' українській мові. Його праці по украйнознавству торкаються більш усього мови і етнографії: „Замітки о мало- русскомт» нарЬчіи", „Обьясненія мало- русскпхг и сродньїхт» народнихь п'Ьсень* (2 тома), критичні замітки на видання галицких пісень Як. Головацького, на роз¬ відку П. Житецького про звукову історію малорусскої мови і инши. Він знав як ніхто українську мову і сам переклав на неї віршами частину Одісеї Гомера, видав вірши Гулак-Артемовського, оповідання Г. Хв. Квітки, вірши Манжури. Він стояв за самий широкій розвій усіх народностей і їх мов, включаючи сюди й український чарід. З сього боку й теперь дуже велике значіння мають й о погляди на шкоду од обрусіння й ополячення України. Учнем О. Аф. Потебні був. V I ; I 9 Л. С Лебедсв. О Ник. Лащенко. Проф. б. К. Рєдін, П. С. Єфименко. Д П. Міллер. проф. М. Хв. Сумцов (род. у 1854 році), котрий має дуже чис¬ ленні і поважні праці по історії старого українського пись¬ менства і української етнографії. По історії і археології України, особливо лівобережної а іще більш слободської на протязі 35 років у Харькові працює і автор сієї книжки. По історії місцевої церкви працювали проф. А. С. Лебедєв і прот. Мик Лащенко, а по історії місцьового містецтва проф. Є. К. Рєдін; 298 цікаво, що Лебедев іРедін не були українцями, але щиро працю вали на користь України. Теплим словом треба згадати тут і Єфименків, з котрих покійний Петро Савич був українцем, але його дружина Олександра Яковлевна не була українкою, що не перешкодило їй дати цінні праці по історії й правоз¬ навству України, причім майже усі свої твори О. Я. написала власне у Харькові. Треба тут пом’янути також і про випадкові розвідки проф. П. Лавровського (про українську мову) прсф.| Зеленогорського (про Сковороду). Торкалися України у своїх розвідках і професори инших факультетів, наприклад, природничого (Черняев, Борисяк, Гуров) юридичного (М. 0. Максимейко). Багато було зроблено для зрозуміння природи, історії, етнографії України і науковими товариствами при універсітеті—Історико-филологичним, Природничим. При Істо- рико-филологичному товариству був заснований історичний Архив, куди зібрана була П. С. Єфименком і мною величезна сила архивних джерел для історії лівобережної і слободської України і де працювало багато робітників, які розробляли історію України. Серед них треба визначати І. В. Теличінка, М М. Плохинського і особливо талоновитого і щирого українця мого незабутнього учня й співробітника Д. П. Міллера. Това¬ риство видало багато матеріалів по історії і етнографії України. У 1902 році у Харькові одбувся Археологичний з’ізд, для котрого більш усього працював проф. в. К. Редін і нащадком котрого явилося чотире українських музея: 1) археологичний і історичний відділ у музею старовини Харьківоького універсітету, 2) церковний відділ слободсько- української старовини у сьому ж музею, 3) Єпархіальний музей церковної слободсько-українс .кої старовини, 4) етнографичний музей Слобожанщини при Харьківському універсітету, для котрого багато було зроблено проф. О. М. Красновим і О. П. Рада- ковою. При Харьківський книгозбірні був утворений український відділ. Видавничий комитет Харьківського товариства грамот- ности видавав, коли я був головою його, і українськи книжки Тепер се діло широко поставив і веде союз кооперативів. Де кілька років у Харькові істнувало Українське товариство Квітки тепер зоснована л ІІросьвіта“. Що до українського містецтва у Харькові, то про церковний відділ універсітетського музея і єпархіальний музей Слобожанщини я вже казав. У Харьків-І ському мійскому музею ми маємо коллекцію картин вельми славнаго художника Сергія Іванович Васильківського, де нама¬ льовані у хварбах старі українськи церкви; є там також кол- лекція патретів слобожанських діячів. У університетському музею містецтва є відділ української старовини, а також картини деяких українських художників, наприклад, Д. І. Безперчого і шшшх молодих. Багато картин з української природи дали художники Ткаченко і Левченко. Слобожанщина (Чугуев) дала нам і великого художника І. Є. Репіна. С. І. Васильківський залишив у спадок рідній' Слобожанщині усю свою величезну коллекцію кар¬ тин, щоб зоснувати для них „Музей Слобожанщини". Що до українського театру, то він був у Харькові, хоч не постійним і устарі, і особливо у наші часи. Встарі часи на ньому славився вельми талоновигий український артиста Соленик, якого поховано на Харьківсь- кому кладовищі і було навіть поставлено на могилі пам’ятник з українським на¬ писом на ньому. Грав у Харькові у «Москалю Чарівнику" славетний росій- ский артиста ІДепкин. але найбільш зробив для українського відродження серед широких мас харьківського населення батько нового українського театра Марко Лукич Кропивниць- кий. а такожі Чшші корифеї української сцени—М. К. Зань- ... , ковецька, Садовський, Затиркевич і другі укра- їнськи артисти, що грали й тепер грають у Харь¬ кові. Українське слово, пісня, українській побут й життя будят любов до свого рідного і тільки забутого серед тіх українців, котрі ніколи не вживають рідної мо¬ ви, але, не забули її, бо чули її або на селі, або читали у книжках. Те¬ пер, коли спали кайдани з українського народа і з його мови, коли у низ- ших, середніх і навіть вищих школах викла¬ дається українська істо¬ рія і письменство, коли і в позашкільньої осьвіті, і в суспільстві, і навіть у уряді українському язику дається відпо- 300 відне йому місце, відродженне й серед городянського населення в загалі пошириться й зробиться більш глибоким. На протязі усього XIX ст. у Харькові істнували гуртки української молоді, були й гуртки громадян, таких як Д. П. Пильників, котрий приймав участь ще у Кирило-Мефодіевському брацтві, а потім у зоснованню товариства ймення Т. Г. Шевченка у Львові, або О. Л. Шиманов, котрий написав цікаву розвідку про старозаїмочне землеволодіння у Слобожанщині. Згадаємо тут й про славного земляка М. І. Драгомирова, котрий наіз- жаючи у Харьківщину, розмовляв по українськи і щиро любив Україну і її побут. Була й студенська громада за часи вже мого ректорства у Харківському універсітетові і з неї вийшли сучасні молоді діячи українсь¬ кого відродження у Харькові. Українске відродженне у Харькові буде ширитися у Харькові, як і по инших містах Украйни. Не може тепер Харьків одме- житися од селянського українського життя Слобожанщини і инших частин нашої неньки України. Це відродженне (а не украйнізація) повинно бути віль¬ ним, без жадного примусу. Хай вільно проживають на Україні усі нації; хай усяка живе по свойому, починаючи од наших рідних братів і великоросіян та білорусів, бо національний грунт потрібен для кожної. А ук нська культура нехай шириться поміж ' українцями і хай про її поширенне турбуються й пеклуються діти України—усі, хто любить свій нарід і бажає йому добра, бо чужі за се не візьмуться. Нехай усім народам живеться вільно на Україні, але нехай нові поселенці на Україні пам’ятають, що не може бути зневажений насвоїй рідній землі (як се було раніше) той український нарід, котрий заселив її, захистив од ворогів і довги часи поливав своїм трудовим потом. А ми, діти України, будемо усі пам’ятати великий гуманний заповіт незабутнього Кобзаря: Роботящим рукам, роботящим умам Перелоги орать, думать, сіять, не ждать—і посіяне жать. Себто значить, що працю на користь народа повинні вести і сам нарід і у згоді з ним і його інтелігенція. Д. П. Пильчиків. БИБЛІОГРАФИЧШ УКАЗІВКИ. Ся книжка написана досить популярно для широкого суспільства і (ільш осьвічених читачив з народа. Але написана вона тільки на підставі історичних джерел і являє з себе не компіляцію, а самостійну наукову працю, не тільки монографію, а ще більше розвідку. Це буде перша сістематично виложена „Історія Слободської України®, яка обіймав хоч і в коротких рисах, але усі сторінки її жіття. Ми не давали библіографичних указівок у тексту ьпижки і зробимо се тут, по розділах, хоч і коротко. Перший і другий розділ написані на підставі моєї великої розвідки „Очерки изх исторіи коло- низаціи степной окраинн Московского государства (М., 1887, XVI, 614 стр.), і основу котрої покладені майже виключно джерела і більш усього архивні, здобуті мною самим у Московському Архиві Мин. Юстиції і харьківських ірхивах; користувався я там також і усіма історичними розвідками, котрі торкалися сього питання. Найголовнійша з них-праця Головнеє кого „Сло- бодскіе козачьи полки®, СПВ, 1864. Додав до сього також народні пісні еро переселеннє з пояснением проф. М. Хв. Сумцова з його розвідки (пісні узяті їм зі збірників Новицькаго і Яворницького) „Слободсько- ткраїнськи історичні пісні®. 3-й Розділ (боротьба з татарами) теж написаний головним чином, але здеякими додатками з актів, по моїм ,0черкамь а і сюди теж введено чимало народних історичних пісень зі зборника Антоновича і Драгоманова „Историческіе пісни малорусскаго народа® К. 1874 і книжки 11. І. Житецького „Мьісли о народннхь иалорусскихт. думахь®—з додатка ії, де у перше надрукована дума про Сірчиху з збірника старих записів дум проф. О. О. Котляревського; дума про 3-хбратів, котрі утікализозовськоїневолі, приведена по запису Ніговсь- бого у Богодуховському повіті Харьк. губ. 4-й Розділ (Автономія)—се спеціальна розвідка, написана на підставі а) джерел і б) усіх старих і нових невеличких розвідок—а) виданних мною „Матеріалові, для исторіи колонизаціи и бьіта®, І,ІІ; Филарета. „Историкостат.-опис. Харьк. еп.“; полнаго собранія законові; б) Из. Ив. Срезневскаго. Истор. изображеніе гражданскаго устроенія Слоб.-Укр., Квитки. Зап. о Слоб. полкахі; Головинскаго. Слоб, коз. полки; Д. И. Зварницкаго. 0. Д. Сирко, СІЇ Б, 1894: Е. Альбовскаго. Ист. Харьк. Слоб. коз. полка; его же. Харьковскіе козаки, СПБ, 1914; В. Е. Данилевича. Время образов. Слоб. черк, полкові (вт> Сборн., посвящ. В. О. Ключевскому); его же. Изь исторіи управленій Слоб. Укр. вь XVII в.; его же. Роспись борошню дітей Я 02 Зіньковскаго; Д. И. Багалія и Д. П. Миллера Исторія г. Харькова, І, стр. 103 — 138; А. Д. Твердохлібова. Наслідственное полковничество (Кіев стар. 1887, май); И. В. Теличенко. Протесті, слободской старшини. Народні історичні пісні узяті у Драгоманова (Політичні пісні, II). 5-й Розділ (Соціальний устрій і суспільні стани)—нова розвідка, написана головним чином на підставі виданих мною джерел (1-го 2-го тома „Матеріалові/) і 1-го тома „Исторіи і. Харькова® (3-я глава, стр. 53 — 77, 10-я глава, стр. 254—318). Користу¬ вався я тут також Пол. соб. зак., матеріалами ак. Гюльденштедта, Срез- невскаго, Филарета; народні історичні пісні узяти у Драгоманова (Політичні пісні. І). 6-й розділ (Вибори у Катерининську комисію)—е доповненнє моєї розвідки про се в моїх „Очерках изт» русской исторіи®, т. 2-й (Мопографіи и статьи по исторіи Слободской Украйни). X., 1913, стр. 104 —162 — ж Вибори ві Екатерининскую Комиссію для составленіл проекта новаго уложенія вт, слободской-Украині, накази містнаго дворянства и діятельность сло- бодско-украинскихт. депутатові вт. Комиссіи®. Доповнена ся розвідка наказами представників слободсько-українських міст і війскових слобод, надрукованими недавно в СХБУІІ томі „Сборника И. Рус. истор. Общ/, стр. 54—88. У основу 7-го розділа (Економичний побут: промисли, ремесла та торговля) положені мої розвідки—1) Заселеніе Слободской Украйни и обіцій ході ея культурнаго развитія до откритія вт» Харькові университета (Очерки изт» Русской исторіи, т. 2 й, стр. 1—21); 2) Кратній историческій очеркт» торговли (преимущест- венно ярмарочпой) вт. Слободской Украйні ві XVII и XVIII в. (тамі же стр. 50 74); 3) Ярмарки г. Харькова в XVIII в. (тамі же, стр 75—79); 4) 9-я глава 1-го тома „Исторіи г. Харькова® (стр. 223—253); а также мої „Матеріали", І, ІІ-Й, мої „Очерки®, мої „Матеріали для исторіи г. Харкова вт» XVII стол/, моя замітка „Три черкаскія слободи“(Кіев. стар., 1887 іюнь, іюль, стр. 562—563), видане мною „Топографическое Опис. Харьк. Нам.® 1888; замітки з подорожу акад. Зуєва і Гюльденштедта—переклад нослідньогозроблений М. Н. Салтиковой з моїми примітками; Зуєва. Путеш. записки,С11Б, 1787; розвідка Е. П. Трифильева о селітроваренії („Очерки изі исторіи промишл. слоб. Укр); А. Д. Твердохлібова. Судьба табачной фабрики ві АхтиркЬ (Ьіев. стар., 1886, сент.). 8-й Розділ (Земельна власність)—самостайня нова розвідка, напи¬ сана на підставі джерел—моїх „Матеріалові®, І, II, Гурова и Бродскаго. Сборникісуд. ріш.,состяз. бумагі, грамоті по старозаимочному землевл.Х. 1884; Чижевскаго. Старозаимочния земли.Х. 1883; Филарета. Ист. стат. Опис. Харьк. еп.; Е. Альбовскаго. Харьковскіе козаки; мої „Очерки® і „Исторія Харькова®, І. Єдиною спеціальною розв'дкою усьому питанню являється монографія А. Л. Шиманова „Главнійшіе моменти вт. исторіи старозаимочваго землевладівія Харьк. губ. К, 1883 (Кіевская старина®, 1882 — 1883), а також записка. Селиванова „Старозаимочние земли Харьк. губ/ (Харьк. губ. Від. 1860, Дії—2) Про четвертні землі великороссійских однодворців —велика розвідка Н. К. Благо- віщепскаго. Четвертное право. Про старозаімочне землеволодінпє взагалі з юри¬ дичного боку—К. П. Побідоносцева „Курсі исторіи гражданскаго права® і розвідка проф. М. М. Ковалевскаго. 9-й Розділ (Слобожанський побут)—се теж самостайня розвідка, написана на підставі джерел і опису маєтностей слободських 303 полковників Хв. Донця, Хв. ІІІидловськаго, Л. ПІиддовського і Ів. Перекрестова— „Матеріалові для очерка служебной діятельности Шидловскихь вь Слобод- ской Украйні 0 . СИБ, 1890 и А. Я. Ефименко. Старинная одежда и принад- лежности домашняго бита слобожань (Харьковскій Сборникь, вьш. 1-й, стр. 171—181); 2) Топогр. онисанія Харьк. Нам. 1785 і 1788 р.; 3) недрукованого „Стат. Обозрінія Слоб. Укр. губ. (ЗОроків XIX в.); 4) Калиновскаго.„Описаніе свадебнихь украинскихь простонар. обрядові вь Малой россіи и вь Слоб. Укр. губ. 1777; 5) Гр. 0. Квитки. Украинци (Сочиненія, IV, стр. 457—465); 6) Филарета. Ист. стат. опис. Харьк. еп., IV, 244 — 251; 7) Мочульскаго. Воєнно стат. обозрініе, Харьк. губ. 1850. еще замітка про Острогожських слобожан у Гмелина (Цутешествіе, І, 1771, стр. 130—146). Частиною сього матеріале, котра торкалася міста Харькова, я зкористувдвся у 16 гл. своєї „Исторіи г. Харькова 0 , т. І, стр. 491—509. 10-й Розділ (Духовенство, церкви й манастирі) є також у більшій частині нова розвідка, написана на підставі джерел, зібраних преосв. Филаретом в його „Историко стат. опис. Харьк. ец.°, мною в „Матеріалах*, І, в „Матеріалах для исторіи г. Харькова вь XVII в., в „Исторіи г. Харькова 0 , т. 1-й, вь „Очеркахь изь рус. исторіи 0 , т. 1-й (Истор. повісти Г. 0. Квитки, стр. 457), Е. Альбовськимь „Харьковськіе козаки 0 . Матеріал що до м. Харькова, був зведений мною у 11-му Розділі „Исторіи г. Харькова 0 , І, стр. 319 — 388; там — цікаві подробиці про церковні пам'ятники старовини і містецтва у церквах м. Харькова—ціла поважна розвідка по сьому питанню покійного сроф. Є- К, Редіна, котра вийшла і осібпим видаинем з малюнками. Про церковні справи у Білгородській епархїї, куди увіходила у ХУН—ХУШ в. і Слобожанщина,—поважні розвідки і збірники матеріалів видаві покійним проф. А. С. Лебедєвим — Білогородскіе архієрей и среда ихь архипастирской діятельности (по архивнимь документамь). X. 1902, IV, 228; его же. Церковньїя отлученія вь Білгородской єпархій (жур. „Мирь°, 1881, дек.); его же. Борьба духовенства вь слобод. Укр. вь XVIII в. противь вечерниць (тамь же, 1882, янв.); его же. О брачнихь разводахь; его же. Духоборцьі вь слоб. Укр. X., 1890 (про це ж—проф. В. И. Саввн „Изь слоб. укр. старини 0 . X—1900); егоже. Розисканія вь южворус. арх., ПІ, М. 1888; А. Д. Твердохлібова. Ахтирскій Свято Троицкій мон. (Харьк. Сбор., І, 81-87). Б-й Розділ (Осьвіта та письменність) зоснований на джерелах, зібраних мною: (про число шкіл у 1732 р. в моїх „Матеріалах 0 , І, перепис Хрущова), нреосв. Филаретом (Историко стат. опис. Харьк. єн.) А. С. Лебедевим „Мандрование дьлки в слоб. Укр. 0 (Харьк. кал. на 1885-й годь), П. І. Житецьким „Мисли о народнихь малорусскихь думахь 0 , К. 1893; 1\ П. Данилевским. Украин- ская старина. X., 1866; Л. Б. Вейнбергом (Ворон, юбил. сбор. 1). Про Харьковський коллегіум найкраща праця проф. А. С. Лебедєва „Харьковскій коллегіумь, какь просвітительний центрі Слободской украини до учрежде- нія вь Харькові университета. М. 1886. Про осьвіту у Харькові—3 2-я глава у моєї „Исторіи г. Харькова 0 , стр. 389 —403; там же і библіографія розвідок про коллегіум. Про діяльпість Г. С. Сковороди у Харькіпському коллегіумі: Сочиненія Г. С. Сковороди, собранпия и редактированния проф. Д. И. 304 Багаліемь. X. 1894: тут житіє Сковороди, лист його до полк. Тевяшова з посвятою йому „Ізраїльского змія“ (стр. 251—255), двї вступних промови в курс „Христіанскаго добронравія* стр. 175 —182 і „Начальная дверь ко христіаескому добронравію* стр. 183 — 192. Про козака питу Климовського- моя „Исторія г. Харькова*—стр. 458—460 з указівками на розвідки проф. Перетца і В. І. Срезневського. Вірши Г. С. Сковороди—в мойому виданню його творів, стр 259—301. Доповненне його вірша „Всякому городу нравг и права*—в „Утрепней Звізді® і в мойому запису. 12-й розділ (Гр. Сав. Сковорода) написаний на підставі житія Сковороди М. 1. Коваливського, творів Сковороди і великої тепер про нього наукової літератури. Огляд видань творів Сковороди і розвідок про нього і його твори був зроблений мною у виданню творів Сковороди (стр. І —СХХХІ), а потім вже й за но* війши часи в розвідці—„Изданія сочиневій Г. С. Сковороди и состоящія вь связи сь ним!) изслідованія о немь“. П. 1915, 58 стр.; тамже—критичний огляд нового більш повного видання творів Г. С. Сковороди г. Бончь Бруевича („Собраніе сочиненій Г. С. Сковороди", І, СПБ, 1912). Дивись також 13-ю главу моєї „Исторіи г. Харькова", І, стр. 433 — 456, присвячену виключно Сковороді. Новий лист Г. С. Сковороди виданий мною у моєї брошюрі—„ Костомаровскіе дни вь Воронежі*. З великою любовью до Г. С. Сковороди написана книжка д. Зрна „Русскіе мислители. Г. С. Сковорода 11 . М. 1912, 342 стр.; критичні замітки про сю книжку див. у мене і у проф. М. X- Сумцова в його новійшій розвідці про Зрна і Сковороду. 13-й розділ (Харьків, яко українське місто)—розвідка, написана на підстави джерел, власної розвідки про харьківське українське письменство у XIX ст. („Исторія г. Харь- кова“, т. 2-й, 22 гл. стр. 804—812) і виданої під моєю редакціей книжки „Историко-Филол. фак. Харьк. у-та. X. 1908, стр. 82—88, 95—104, 104—112, 119—124, 297—ЗО 1 г 307—311, 319—326, 334—341. Див. також ХХ-й том „Сборника Харьк. Историко-Филол. Общ.“; Д. И. Вагалія. ІІамяти Д. II. Мил- лера (вь Вісти. Харьк. Ист.-Филол. Общ.) и В. А. Барвинскаго. Д. П. Мил* дер (там же). Про І. І. Срезневського—„Памяти Із. Ив. Срезневскаго. Кв. 1-я. СПБ., 1916; нро М. І. Костомарова у Харькові—А. С. Грушевскій. Изг харьковскихь літь Н. И. Костомарова. СПБ., 1908; мої „Матеріали для біо¬ графій южнорусскихь литературних-ь діятелей XIX в. К. 1903; О. Д. Багалій. Отношенія Н. И. Костомарова кь Харькову и Харьковскому университету (Рус. стар. 1914, XII). Незабором вийде книжка „Культурно-історичвої бібліо¬ теки * видавництва „Союзь"—-І. Я. Айзенштока „Українське видродженвв у Харькові в 20—40 роках XIX стЛ В загальних працях по історії україн¬ ського письменства про слобожанських письменників; у Н. И. Петрова. „Очерки исторіи украинской литератури XIX ст. К. 1884; поважний критич¬ ний огляд цієї книжки або краще самостайнв ії доповненне проф. Н. II. Дашкевича (вь отчеті о 29 присужденіи наградь гр. Уварова, Сії Б., 1888); новійша „Історя українського письменства—ефремова. К. 1917. 305 Поясненне до малюнків: 1-й малюнок (на 6 стр.) знятий з фотографичної картки. 2-й (стр. 7) вельми цінний план або чертеж Святогорского мав. і його околиць XVII ст. з московського Архива Мін. Юстиції; таких чертежей була колись велика сила і вони мають велике історико-географичне значінне але збереглося їх до наших часів дуже мало а не видано досі майже нічого. 3-й мал. (стр. 11)—дикій кінь або тарпан; узято з подорожа акад. Гмелина, котрий його й змалював з натури—(Гмелина. Путешествіе но Россіи, І, СПБ., стр. 68). 4-й—(стр. 14)-план білягородньоі кріпости у Білгорода XVII ст. 5-й (стр. 15)—план Білгородськоі кріпости XVII в (як і 4-й узятий мною з Арх. Мііі. юет.). 6-й (стр. 16)—план кріпостей біля м. Царева Олексієва XVII в. (у Острогожському полку)—теж з Моск. Арх. Мін. Юст. 7-й (стр. 60)—(козак у степу)—з книжки Голодолинского. Исторія Сумскаго полка М 1902. 8-й (стр. 67)—з натури (гармата у будинка Дворянського зібрання у Харьков ). 9-й (стр. 69)—з малюнка худ. С. І. Васильківського, написаного ао моїмь історичним указівкам. 10-й (стр. 71)—плани Нової линії (з моск. Архива Мін. Юст.). 11-й (стр. 73)—з книжки Голодолинскаго. Исторія Сумскаго полка. 12 (сгр. 85) —з книжки Голодолинскаго; така ж фотографія з патрета—у виданню гр. Клейнмихеля. Г. К. Лукомский. Старин- ньія усадьбьі Харьк. губ. СНВ. 1917 г. 13-й і 14-й (стр. 87) Лесевицький—з пат¬ рета у музею старовини і містецтва Харьк. }-та Осиаов—з видання гр. Клейн¬ михеля, а там з аатрета. 15-й (стр. 207)—з видання гр. Клейнмихеля, а там з натурьі—к пічи в маєтпости А. 1. Маркевича. 16-й і 17-й (стр. 209)—1-й малюнок —з видання гр. Клейнмихеля, другій з фотографії XIX в 18-й (стр. 210) з видання гр. Клейнмихеля, а там з акварелі. 19-й (стр. 212) фотографія з натури. 20-й (стр. 212)—з Молодика Бецкаго на 1844 годг. 21-й (стр. 220)—з книжки П. Голодолинскаго. Исторія Сумскаго полка М. 1902; 22-й (стр 221)—з натури—з етнографичного музея Харбінського універсі- тета. 23-й (стр. 222)— поважний малюнок з рукописного у хварбах альбоми, який я здобув для мійского музея; зроблено з натури у 1800 році; 24-й (стр. 226)—фотографія С. Таранушенка. 25-й і 26-й (стр. 227)—фотографії С. Таранушенка. 27-й (стр. 228)—з книжки II. Голодолинскаго. Исторія Сумскаго полка. М. 1902. 28-й (стр. 229)—фотографія С. Таранушенка. 29-й і 30-й (стр. 232)—з моєї „Исторіи г. Харькова*. 31-й і 32-й (стр. 236)— з моєї ,Исторіи г. Харькова". 33-й (стр. 237)—з моєї „Исторіи г. Харьківа*. 34-й (стр. 238)—з моєї „Исторіи г. Харькова*. 35-й (стр. 239)—з фотографій С. Таранушенка. 36-й (стр. 243)—з картки. 37-й і 38-й (стр. 253)—з моєї „Исторіи г. Харькова". 39-й (стр. 258)—кобзарь з Люботина Остап Бутенко— фотографія в етнографичньому музею Харьковського універсітета. 40-й (стр. 259)—кобзарь з малюнка у Молодику Бецкого на 1844 г. 41-й і 42-й (стр. 265)—патрет Г. С. Сковороди (моя фотографія) і його печатка (з його творів, мною виданих). 43-й (стр. 272) і 44-й (стр. 273)—мої фотографії з малюнків Румянцевскаго музея у Москві. 45-й (стр. 275)—з моєї .Исторіи г. Харькова". 46-й (стр. 276)—з моєї „Исторіи Харькова*. 47-й (стр. 277)— з моєї „Исторіи г. Харькова". 48-й (стр. 289)~^з моєї „Исторіи г. Харькова“. 49-й (стр. 290)— Харьківського Історико-филол. Товариства. 50-й (стр. 291) 306 —"З музея Харьківськаго університета. 51-й (стр. 291)—з моєї „Исторіи г. Харькова** 52-й, 53-й, 54-й і 55 (стр. 292)—з моєї „Исторіи г. Харькова'. 56-й (стр. 293)—з моєї „Исторіи г. Харькова". 57-й, 58-й, 59-й (стр. 294)—з моєї „Исторіи г. Харькова". 60-й, (стр. 295)—з моєї „Исторіи г. Харькова". 61-й. 62-й і 63-й (стр. 296)—з моєї „Исторіи г. Харькова". 64-й, 65-й, 66-й, 67-й, 68-й (стр. 297)—з моєї „Исторіи г. Харькова". 69-й, 70-й (стр. 299)—з фото¬ графій М. Л. Кропивиицького. 71-й (стр. 300)—з „Збірника Филол Секції Наук. тов. імени Шевченка" у Львові, 1898 р. Ся моя „Історія сяободської України" являє з себе особистий, окремий закінчений твор, але укупі з сім вона з’явиться також третьою частиною моєї „Історії українського народу". Першою частиною буде „Історія українського народу з старіх часів до пол. XVII в."; другою частиною—„Історія лівобережної України*, а четвертою—„Історія Запорожья". У автора можно набувати „Очерки изть русской исторіи* т. 2-й—(монографій и статьи по исторіи слободской Украйньї) X. 1913, 374. Ціна 5 карб. (Харьків, Технологична вулиця д. № 7, проф. Дм. Ів. Багалію). О ГЛ А В. Передмова—3—4 стр. 1- й розділ. Географичний нарис слободської України І початок її заселення —5—21 стр. Дике поле—слободська Україна—(стр. 5); II поверх і взгі- рья—(стр. 6-8); річки і їх вплив ва заселення—(8—9); степ і ліс і їх вплив на заселення—(9-10); природні багацьтва слободської України—(10—12); татарська броди та перелази —(12); шляхи—(12—13); новоросійский степ—(14); московське заселення України—(14—20); українська переселевьці з Польщи в XVI 1 першій половині XVII ст.— (20—21). 2- й розділ. Заселення Слободської України з другої половини XVII до кінця XVIII ст.— 22 — 51 стр. Переселення народу в слободську Україну з Задніпрянщини і його причини (22—26 стр.); заснування й заселення міст і слобід— Одрогожська, Сум, Харьківа, Охтирки, Ізюма і округи їх полків—(26—36); виутрішве розселення слобожан—(36—37); участь мавастирів в заселенню країни—(87—39); чужоземві переселенці—(39—40); вплив заселення на устрій Слободської України — (40—41); жалованні грамоти Слободським полкам—(41—44); участь Московської дер¬ жави в українському заселенню—(44—45); поширення теріторії Слобожанщини—(46— 47); ріжні оселі—(47—49); зріст її населення—(49—60); вихід народу з Слобожанщини за її межи—(51). 3- й розділ. Боротьба з татарами —52—74 стр. Оборона проти татар—(52— 68 стр.); татарські напади 1680 і 1691 р.—(53 —54); ивьші татарські напади—(65—56); україньці у неволі і як три брати утікали з Озова—(66—66); кріпости у великих городах, містечках та селах—(66— 68$; ливії кріпостей—(69—72); вісти про татарськи напади, вартові та ставишвики, неспокійне життя од татарских нападів і війскових чвар-(72—74). 4- й розділ/Автономія— 75—109 стр. Склад Слободських полків і їх перші полковники—(76—82 стр.); склад козацької автовомії—(83—86); полковники Слобод¬ ських полків—(86—88); діяльність полковвиків і їх вибори—(88—96); Московські воє¬ води на Слобожанщині—(96—102); залежність слободської України від Білгородських воєвод, розрядного і посольского приказів—(102—103); скасування автономії при цариці Анні та Катерині II - (103—109). 5- й розділ. Соціальний устрій і суспільні стани— ПО—137. Подібві- стьі ріжниця у суспільних станах Гетьманщиви і Слобожанщини—(ПО—111 стр.); тодішні стани—міщане, козаки-компанейці і підпомошвики, державські піддані—111 — 119); число ріжніх станів по перепису 1732 р. і у 1767 років— (119-124); козачи і міщанські одбутки —(124- 132); одОутки підданих —(132—184); соціальні реформи за часи цариці Анни—(134—135), соціальна реформа цариці вкатерини II—(135—137). 6- й розділ. Вибори до Єкатерининської Комисії для укладання нового „уложенія" і накази Слобожанських представників— 137 —158 стр. Вибори до Комісії —(137—141 стр.); накази дворянських представників—(141—151); накази городявських представників—(151—154); накази війскових обивателів —(154— 156); бажав вя усіх ставів взагалі—(156—158). / 308 7- й розділ. Промисли, ремесла та торговля — 158—179 стр. Економич- внй побут переселенців—(158—159 стр ); землеробство—(169—162); садіввицтво—(162- 109); скотарство—(163—164); бджільництво—(164— 165); викурювання горілки—(164- 165); млинарство—(165); дегтярство—(165—166); здобуванне селітри—(166); ремесла— (166—168); торговля—(168 —170); слободськоукраїнскі ярмарки—(170—171); великі ярмарки—(171 —173); середні ярмарки—(173); малі ярмарки—(173 —174); ярмарковий товарообмін—(174—179). 8- й розділ. Земельна власність— 179 — 205 стр. Займавщина земель, яко основа земельної власности —(179—181 стр.); окружві козачи полкові та сотенні землі —(181 —184); права ва дрібну земельну власність казаків-хозяїнів—(184— 191); распоряджеввя про старозиїмочні землі російского уряду—(191—196); початок павсь- кого дворянского землеволодіввя—(197—202); мавастирське землеволодіння— (202-206) 9- й розділ. Слобожанський побут— 205—225 стр. Українский побут козацької старшини—(205—207 стр.); обставини життя слободських полковників—(207- 215); обставини життя козацтва, селянства та міщанства—(215—220); звичаї та риси характеру Слобожан —(220—226). 10- й розділ. Духовенство, церкви та манастирі— 226— 244 стр. Релі¬ гійний настрій—(226—230 стр.); церковна ієрархія —(230—233); церковна парахвія- (233-241), церковні брацтва—(241—242); шпиталі—(242—244); з життя духовевства-(24і). 11- й розділ. Осьвіта —245—264 стр. Любов до осьвіїи у слобожаи і народні школи при церквах—(245 стр.); маидровані учителі—(245- 249); шкільна наука- (249—251); число шкіл у слободській Україні у 1732 р.—(251—252); Харьківський Коллегіум, яко центр осьвіти на Слобідський Україні—(262—267); пам'ятники словес- ности —(257 —264). 12- й розділ. Український философ Григорій Савич Сковорода- 264—274 стр. Життя Г. С- Сковороди-(264—268 стр.); филоеофія Г. С. Сковороди- (268—273); значіння Г. С. Сковороди—(273—274). 13- й розділ. Харьків, яко українське місто—275—800 стр. Націоваль ний і соціальний склад Харькиського населення у XVII—XVIII в.—стр. 275—287 Українське відродженеє у ХарьковІ у XIX в. —стр. 287—300. Библіографнчні указівки— стр. 301—304 Пояснеаня до малюнків—стр. 806—306. Карти слободської У країв и Видавництво .СОЮЗ* Хкрькіїеьког© КредитовогоСоюзу К*+»*раім4і Харьків, црукарф .ПРОСВ*ЬЩБНІБ* Рибак ч 32 у Сі.н**- ІАОЧК^а ігоюдої МіиіШ) Микола Чскноа Ч- ^уЛ^* 0 ’** 1 ' ч, V Л*ьенсь*іи\ # V. ПО/ІК Степдигак ЬіДГОРОДСЬКА ГУББРНЯ •Х^ИПУЛІ Г,радні» а ^, 0 „ ОЛЬІ ц ' • СіГЛдніЬмрч^ ^ ■• нЛ^ЙдЩмьНІїШМСЬКІЙ' ч/ :«оооль е .«Г 4Я9** т. - —V} ^х*л Гадя ць шш , °До&жнк іРКАЧИ ■■ С Л»~ «4 1 і- МЛИ/І V ' СЛОБІДСЬКІ 11 ПОЛКІВ- \\ ( ХАРЬКІаського, \ // СУМСЬКОГО, охтир ; ?£*“ \ *ли«С Лп СлоьдаїлО \ лмт т - - .г»м, О г Омхичі і- '~~.Л..,..* 0 «/« 5 ? ,тн 'Х и “ • - •Р-«Г»ПГІ 4 Т«»>Чг»ь );г».м _ Ва/п<м0 \ СлОЙДСЬПіИ / о„ Ч<о1^ї«* , Н*|йчі| •«< V , ?. У' * , . ІАнгито І .-, гчГьскіи V- \у/ ДбУРінн^,// ^НІ У (гиші* о і -.»*> л ■■ г " л 7 Слобідській «Мми | хя рікіїя» ' Ч-О Діа ьяк ідУ УТиндчиаібіїА М» , ЦсЬК'ОГО,ІЗЮМСЬКОГОІ 0 ГШ« М*ом^ьк)й срС.« /а / ]. /' > Г У ЯЧГ. І \//уІГ у » / •мш '-і — Уї /’ / Ь //Оара^дгілага Чов ІЬувЩ’и / т ' %х - * / . ./ о У У 1 СХ,РЛІХ-^ Г І О Чі.»» *%* А/ ІПСВСЛММ4А» .У\ Полтавській полк Орловська Св ІОАМЯ /" /і а \/ 0 ‘4 4 ”*»« Л (Старо,,?, X • ' ‘ЧСвПуХлозеі^Л^,,^ ■ ї ,*£&■* (йЗа?«.н г ІМІДЖІ «КЬ<А . \с*л&сд| 1(4І*«АІМ<4 /• 'В^МвКА 6 ІЛЇШІ о ЯипОАк \ Слав'яно-Сер 1? І о Бірлччьі ПідгоРОДЩ ш г Слобідській т\ \ X V. Острогожській ~Ч ґ н \ І / 9 V \/ у/ ;НМО І у N •клл *>ь,^ /* Слобідських і.-***** ; ІЗЮИ^ЬК Й 1 / Т / . ( ьл 1 іУга сі А (і ЇІ±У (Гір, гОсипойи Луки Нам і °біляни і ір»АИ ^іОоиноВ* Боґууаро Се. а то в А Л*ЧКА I • МІЛОВАТКА • Каваньс Лрї Мінськеє У Вороніже ЬКЛ ГУБЕРНЯ Слав'яно-Сербія ♦_І ід « НдСііТАІ ю *5 в£РСТ ?Я ііицс СТРОГОЖСІ ии/о Латка, ОМЛ.1 РЕБОРИСОІ ЦУПШІІ* -^Л * Лос ш >*Р* гч < ^ о Г*>*ик* V >- « поди ЗШ'Ь шт* ^Аіт 4^С Зап спіна я ззвтгі м* СиабвЗекаи» , р еЗ,С£.і<их».іил РОЖОВАТ -Хтьд! МГ 5^< РЬ г\ ^ОйЕЦЬ ' -уч XVII СТ. різька о&тасі ^ЇБЛЮТЗКА їм. ТИ. ГОРЬКОГ КАРТА СЛ0Б0ДСК0Й УКРАЙ і чинші 5 ■ о Ольиіама^оШима.'/. шткі ’АСНОПОЛЬЕ ЩАЩА, ШК-Ьо ьфремоіїі с^Ноло^осііиски ^ілй—Тіоаг .АЛДКЛЕЯ 'Ч_.®САВШ ДЬ шмтшю ’са.Є.|<оо^е™ и- Уі"\Уас«.^их«^ л ІАРЕБС БІБЛІОТЕКА ПО ПРИРОДОЗНАВСТВУ під ред. проф. В. І. ТАЛІЄВА, - = - «Растительньїй мірі» Украиньї и смежньіхі> м'Ьстностей»— Проф. В. И'. Талієва. «Птицьі—друзья челов’Ька»— Г. А. Брьізгалина. «Ископаемьія богатства Украиньї» — прив-доц. А. С. 6е- доровскаго. «Природа и населеніе Слободской Украйньї, Харьков. г.». Пособіе по родинов'Ьд'Ьнію. Вь составленіи принимають участіе при в.-доц. А. С. бедоровс/сій, Д. К. Пєдаевь, В. Г. Авєринь , проф. В. И. Талієві* и др. «Животньїй мірі» Украиньї и смежньїхь м*Ьстностей»— ч. І. Позвоночньїя, ч. II. Безпозвоночньїя. Принимають участіе проф. А. М. Иикольскій у В. Г. Аверинь, проф. П. П. Су масихь и др. ШКІЛЬНА Й ПОЗАШКІЛЬНА БІБЛІОТЕКА під ред. Д. Г. ПАНАДІАДІ. Співредактор по українських підручниках О. Н. СИНЯВСЬКИЙ. =======—=====.= «Хрестоматія по українській літературі». Для народніх вчи¬ телів, шкіл учительських та середніх і для самоосвіти (у двох частинах).—Зложили: проф. М. Ф. Сумцов і М. А. Плевако при участі проф. Д. І. Багалія. Г. М. Хоткевич— «Шкільний український словник» (орфо- графичний І пояснюючий). О. Н. Синявський— «Короткий нарис української мови» (з лек¬ цій, читаних на учительських курсах), 2-е видання. О. Н. Синявський— «Вчімось писати» (початкова наука письма у школі й дома). Проф. М. Н. Соболеві»— «Очерки политической зкономіи» (пособіе для кооперативних!» школь и курсові»). Проф. А. Н. Анцьіферовт>— «Кредитная кооперація» (пособіе для кооперативних!» школь и курсові»). Проф. А. И. Челинцевт» —«Сельско-хозяйственная кооперація» (пособіе для кооперативних!» школь и курсовь). Н. А. Классень— «Товаровізд’їшіе» (пособіе для кооператив- нихь школь и курсовь). М. Ф. Крамаревскій— «Методи и задачи инструкторской дїзятельности по кредитной кооперацій» (пособіе для , кооперативнихь школь и курсовь). Н. П. Дашевский— «Русскаяхрестоматиядля начальной школи» часть І и II (новое правописание). Н. П. Дашевский— «Начатки граматики русского язика для , начальной школи (новое правописание). Н. П. Дашевский —«Русский букварь» (новое правописание). Проф. В. Я. Данилевскій и А. А. Богомолові»— «Народний Домь, его задачи и общественное значенії». Сборникт» статей по вн*Ьшкольному образованію, состав- ленний комиссіей при Харьковскомь О-в'Ь Грамотности. И. М. Хоткевичт» —«Русско-украинскій дізловой словарь». (Див. далі). СОЦІЯЛЬНО-ЕКОНОМИЧНЛг-В під ред. доц. І. А. ТРАХТЕНБЕРГА. = 10ТЕКА А. П. Маркові».— «Мйстние финанси». М. Н. Соболеві».— «Кредиті, и его роль вт» нарсдномт» х-в'Б». М. Ф. Крамаревскій.— «Мелкій кредиті» и его значеніе». П. И. Лященко.— «Мелкій кредиті» и сельское хозяйство*. А. С. Векслерчикт».— «Кооперація и хлібная торговля». А. Н. Анцьіферовт». — «Исторія кредитной кооперацій вт» Россіи». И. М. Хоткевичт» —«Кооперація ві> Галичині». А. А. Богомолові».— «Земство, его значеніе и задачи». Г. Цьіперовичт».— «Синдикати и трести». І. А. Трахтенбергт».— «Бумажния деньги». Л. Любимовт».— «Утопичний и научний соціализмі,». А. П. Челинцевт»— «Состояніе и развитіе русскаго сельскаго хозяйства» (по даннимі» ж.-д. перевозокь и переписи 1916 г.). Ь..і УКРАЇНСЬКА ДИТЯЧА БІБЛІОТЕКА під ред. М. А. ПЛЕВАКО при участі спеціяльної комісії педагогичної. — — . = =: В ПЕРШУ ЧЕРГУ МАЮТЬ ВИДАВАТИСЬ: 1. Казки: Українські народні; казки й легенди инших народів слов'янських, західних і східних; казки бр. Грімм’ів, Андерсена, Гауфа, ГІерро, Жорж-Занд'а, Вагнера та инших. 2. Повісти й оповідання, вірші й байки: Б. Грінченка, Глі- бова, Гребінки, Франка, Ковальова та инші; Брет-Гарта, М. Твена, Доде, Бічер-Стоу, Кіплінга, Серао, Коппе, Гюго, Дікенса, ГІруса, Сенкевича, Григоровича, 'Гурге- нева, М.-Сибіряка/Короленка, Л. Толстого, Чехова. В ДРУГУ ЧЕРГУ: 3. Біографії й біографичні повісти з життя Шевченка, Глібова, Франка, Грінченка; письменників і великих людей України, Росії й инших країв. 4. Історія й історичні оповідання з життя визначніших людей, про події з історії української й всесвітньої. 5. Географія, етнографія й природознавство— оповідання про ріжні краї, про людей та їх звичаї; описи, подо¬ рожі; оповідання з життя звірів, птиць і т. д.—Том- сона, Лонга, Г. Робертса, Богданова та инше. . .. У книгарні „СОЮЗ" ноша дістати: КНИЖКИ !ПО УСІМ ПИТАННЯМ КООПЕРАЦІЇ І ГАЛУЗЯМ НАУК, А ТАКОЖ СТАТУТИ КООПЕРАТИВІВ :: РАХУНКОВІ БЛАНКИ Й - КНИГИ :: КАЛЕНДАРІ. - Адреса видавництва: І Адреса книгарні: Харьків, Миколаївська площа, Не 9. І Харьків, Московська вулиця, ік 18.