Михайло Грушевський. Ілюстрована Історія України З першої передмови. Ся книга була задумана давно. Як тільки настала якась свобода українському слову в Росії (1905), першою моєю гадкою було— що тепер можна 5уде здійснити сей давнїй замір— видати приступно написану ілюстровану історію України. Перше одначе я задумав видати коротку популярну історію, котра й вийшла весною 1907 р. під назвою „Про старі часи на Україні“ : в закінченню сеї кнвжки я тоді пообіцяв скоре виданнє більшої ілюстрованої сторії (се закінченнє чомусь в більшости примірників було видавцями пропущене, а тільки в декотрих зіставлене). Одначе ріжні пригоди знеохотили мене потім до сього діла, і тільки минулого року, бажаючи подякувати українському громадянству, що привитало мене з двадцятипятилїтем моєї письменської діяльности, вернувсь я до отсього діла і випускаю тепер отсю книгу. Не знаю, чи треба толкувати, як я її завданне розумів, бо поглянувши в сю книжку кождий тямущий сам то зміркує. Хотів я дати громадянству нашому книгу написану легко і приступно, оживлену образами минулого житя, уривками нашої старої творчости, нашої словесности і знимками цікавих предметів старого побуту, портретами давнїх українських діячів, картами т планами місць вікопомних подій. Нелегка се річ— змістити в таку хоч би й величеньку книгу все богацтво українськаго житя, від найдавнїйшої доби, куди не сягає ще писана 'історія, і до наших часів свідомого українського житя, коли хочетя ся. не обмежитись самою тільки зверхньою історією володарів і війн, а показати і те, як жило ся народові!, в якім напрямі розвивало ся його жите громадське і культурне. Не засипував я через те викладу свого іменами і роками— кому треба того, знайде дещо в реєстрах і таблицях, що тут подаюМусїв тз :же обмежити і число малюнків— могло б їх бути значно більше, і числом і розміром, але тоді б прийшло ся або книжку побільшати й ціну підносити або на саму історію на оповідай не лишати зовсім мало місця. Ілюстрації давав я тільки самі „автентичні"— впимки с старих портретів, малюнків, ґравюр, будинків, а не скомпоновані сучасними малярами. Що найбільше, позволив собі подати кілька рисунків, які на підставі старих монет, печаток то що пробують відтворити портрет чи образ діяча. По за тим я старав ся обминати всяку фантастичність, виходячи з того переконання, що дійсний старовинний предмет вводить сучасного чолоьіка в старе жите далеко краще і живіще, нїж довгі описи і всякі новійші фантазії: стара ґравюра, малюнок незалежно від того, що вони представляють, ') А хто охоче про щось довідати ся більше, той зііайдн його в великій історії України. дають нам іще зразок тодішньої техніки, артистичної тьорчости, художнього зрозуміння. Певно, не завсїди ми знаходимо в них саме те, чого б-нам більше хотіло ся. Портрети напраклад маеме тільки, декотрих діячів., і то не завсїди тих, що найбільше нам цікаві. Які б раді ми були мати портрети Івана Вишенського, Гунї, Орлика, Гордієнка, М. Шашкевича замість яких небудь малоцікавих портретів архиврейськпх. Дарма не маємо, і мусимо вдоволяти ся замісгь окремих людей тім, що даэ нам загальний образ часу, епохи. Та й тут на перешкоді стає те, що у нас побутові памятки українського житя ще мало на себе звертали уваги, на декотрі часи і сторони житя тілько тепер починають давати позір і помалу збирати матеріал. Але зібране вже дає і тут досить ;киве понятє про богацтво і ріжнооторонність старого українського жигя. V К и і в і , дня 25 лютого 1911. Нинішнє виданнє друкуєть ся за кордоном. Ілюстрації нрийшлось робити на ново, і тому деякі — що не люгли бути доГ>ре «перезняти, тут пропущені або замінені иньшими. Текст повторюєть ся без амін з видання 191 Яр. — окрім останніх сторінок. ]] ТГ V » а з ї , 2 5 IX 19 1 < ). Зміст Перша частина. 1. Про історію і передісторичне 2. Минувшина нашого краю 3. Перші сліди чоловіка . . 4. Новійша камяна культура 5. Мід, бронза і 'зелїзо . . . 6. Грецькі кольонїї . . . 7. Стенові народи .............. 8. Звичаї степовиків .... жите До засновання Київської держави, стр. 9. Словяпеькі селища . . . 10. Розселепне українське . . 11. Українські племена . . . 12. ІІобут українських племен 13. Вдача, звичай і віра . . 14. Сіма, рід і громада . . . 15. Торговля ..................... 16. Князі н дружина 9 12 15 17 20 22 25 26 :тр. 29 31 34 36 39 42 45 47 17. 18. 19. 2а 21. 22. 23. 24. 25. 26. 27. 28. 29. 30. 31. Частина друга. Київські перекази про старовину . 49 Оповіданне київського літописця . 51 Русь .............................................52 Походи руських дружин..............54 Найдавнїйші князі і Князь Олег . 57 Ігорь і Ольга ...............................62 Святослав і його сини..................67 Володимир...................................72 Християнство...............................76 Нова культура ............................79 Боротьба з ордою........................82 Володимировичі ..............................84 Ярослав.......................................87 Ярославичі ...................................92 Половецька б ід а .........................98 Жите державне. 32. Відокремленню земель і земський устрій.................................................101 33. Землї-киязївстча ................................105 34. Боротьба за Київ і його упадок . 108 35. Галицько-волинська держава. Кн. Ром ан ................................ . . 111 36. Романовичі ........................................114 37. Татарський погром ........................117 98. Татарщина ........................................121 39. Король Данило ................................123 40. Галицько-волинська держана при • Даниловичах .................................... 126 41. Погляд па українське жпіс київської і галицької доби ....................131 42. Культурне жите України і вага його 133 Частина третя. Доба 43. Перехід україпсьипх земель під литовських кн язів........................139 44. Боротьба за галицько - волинські землї й розірваинє ї х ..................142 45. Упїя Польщі з Литвою ...... 146 46. Нова політика в великім князівстві Литовськім ...................................149 47. Боротьба за рівноправність (Свитригайлові війни) .....................152 48. Проби поистань за помічю московською ..........................................157 49. Проби повстань в Галичині й початки національної роботи .... 164 50. Початки козаччини .....................170 51. Козаччина і козацькі походи в першій половині ХУТ в ......................175 литовсько польська. 52. Початок Січи .................................... 53. Організація козацької верстви . . 54. Прплучепие східнії українських зе- .5ЄМЄЛЬ до Польщі ............................ 55. Переміни в житю і устрою громадськім 56. Зміни в господарстві і заселеннє східньої У кр аїн и ............................ 57. Зріст козаччини з кінцем XVI в. . 58. Козацькі війни 1590-х рр ................ 59. Війна 15Н6 р....................................... 60. Упадок національного українського житя і заходи коло його піднесення 61. Освітпий р у х .................................... 62. Брацтва .................... .... 63. У н їя................................ . . . 64. Боротьба з унїею ............................ 179 182 18Н 192 197 201 206 210 215 220 223 229 233 Частина четверта. Доба козацька. 65. Козаччина по лубенськім погромі . 239 66. Устрій козацький.........................244 67. Морські походи............................249 38. Польські переговори з козаками і гетьман Сагайдачний ..................254 культурного69. Київ стає центром українського житя.........................259 70 Нова єрархія................................263 71. Хотинська війна кінень Сагайдачного .......................................267 72. Незгода в правнтельствон . . . .271 73. Українські шини і війна 1625 р. . 276 74. Війна 1630-го року ........................278 76. Безкороліве........................................282 76. Сулима і Павлюк ............................287 77. Острянвнова війна і пригпетеннв козаччини ........................................292 78. Повстаннв Хмельницького .... 296 79. Боротьба аа визволеннв України . 302 80. Заграничоі союви ............................307 81. Московська зверхність....................312 82. Між Москвою і Швецією .... 312 83. Гетьманщина....................................320 84 Гадяцька унїя ................................326 стр. 86. Боротьба з Москвою ....................331 86. Роздвоєнне України ........................335 87. Закисли Дорошенка.........................339 88. Упадок Дорошенка ........................346 84. Руїна.................................................310 9Э. Згін і нова козаччина на Право* бережі .................................................353 91. В Гетьманщині........................•. . 357 92. Старшина і поспільство ................362 93. Мазепине правлїнгв ........................367 94. Перед розривом ................................373 95. Шведчина* ........................................377 96. Погром Мавепи ................................380 97. Орликові ваходи ............................383 Частина пята. Упадок козаічини і українського яситя. 98. Обмеження гетьманської управи . 389 99. Перше скасовавне гетьманства . . 393 100.. Відновленне гетьманства і гетьман Апостол......................................398 101. Друге ск&сованнв гетьманства . . 404 102. Гетьманство Розумовського . . . 410 103. Устрій і суспільні відносини Гетьманщини ..................................415 104. Слобідщина...............................4191 105. Культурне житв Східпьої України — письменство і ш кола.................421 106. Національне житв схїдньоі України 426 107. Упадок українського житя в західній Україні............................432 108. Угорська У кр аїн а.....................437 109. Правобічна У кр аїн а.................443 110. Гайдамаччина ............................ 446 111. Коліївщ ина ...............................450 112. Останнє скасовавне гетьманства . 454 113. Руйновавпс Січи .....................459 114. Кінець Гетьманщини .................467 Частина шоста. Українське відродееннв. 115. Прилученне Галиччинї і Буковині до Австрії ..................................471 116. Кінець Польщі і прилученне правобічної України до Росії . . г . 474 117. Початки відродження в західній Україні......................................477 118. Початки відродження в східвїй Україні . . . ............................482 119. Ідеї народности. Початки свідомійшого демократизму.....................487 120. Українські гуртки росийської України 1830—1840-х років ..... 490 121. Кирило-Мефодіївське брацтво . . 493 123. Галицьке відродженне і 1848 р ік. 499 123. 1848 рік на Буковиві й Україні і загальна реакція 1Н50*рр. . . . 502 124. Н«внй рух на Україні росийській 504 125. Народовство і москвофільство в Галиччинї і на Буковині .... 5 0 7 126. Київська громада і указ 1876 р. . 511 127. Українська робота иа галицькім грунті і в Росії в 1880-х рр. . . 515 128. Політичний рух в австрійській Україні і її національний зріст в 1890—1900-х рр.......................522 129. Перше розкріпощенне росийської України ......................................526 130. Перед війною............................531 131. Нищенне українства під час війни 536 132. Росийська революція і визволеннв України......................................542 133. Боротьба за автономність України і федеративний лад ....... 546 134. Українська Народвя Республіка . 551 135. Україна самостійна.....................555 136. Київське повстаннв.....................560 137. Війна ва незалежність . . . . 564 138. Переворот...................................570 и Срібна оковка рогу і Чорно? могила. ♦ П ЕРШ А ЧАСТИНА. До засновання київської держави. і. Про історію і передісторичне житє. Історія самим словом своїм означає розвідку, відомість, оповіданнє (від грецького корня Ріі, від, як наше відати, відомість), а прикладало ся воно перед усїм до оповідання про минувшину свого краю і народу. Такі оповідання з початку держали ся устною памятю. Але память людська добре не держить подій довше як два—три покоління, а далі починає мішати, коли се оповіданнє навмисне не прибрано в якусь трівку форму, наприклад в пісню або в вірші призначені для запамятування. На певнїйший Грунт стали сї оповідання, коли могли оперти ся на давнїйші записки про колишні діла, особливо як сі записки робили ся сучасниками, тими що самі події ті переживали. За помічю таких давнїйших записок і оповідань стало можливим передавати память про події через довгий ряд поколїн незміненою і чистою. Старші історичні працї служили підставою для пізнїйших; нові історики, переймаючи від старших, додавали до них оповідання про події пізнїйші, і як би не було перерв та прогалин у такій роботі, то історія йшла і розвивала ся б неперерваним ланцюгом, оповідаючи про всі часи повно і докладно. Одначе на дїлГ воно ніколи не обходило ся без прогалин і переривів. Часто пропадали й старі записки й старі історичні оповідання, та й у ріжних народів ріжно починало ся й письменство, й списуваннє оповідань про події і через те не у всіх народів історія однаково давня і однако, повна. В наших сторонах письменство почало ширити ся перед 1000 роком по Христї, як почало ширити ся християнство. З того часу могли вже бути ріжні записки, і потім з сих записок дещо і використано, як списувано оповідання, про давнїйше житє в наших краях; одначе події з десятого віку (від 900—1000 р.) більше описувано* з памяти. Для 1 0 ранТйшого часу дещо знаємо з писань иньших народів, у яких пись* менство й історія розвинули ся ранїйше, особливо від письменників грецьких, а також і від римських, арабських, а нарешті й німецьких. Найдавнїйші звістки про наші сторони йдуть з VII віку перед Христом, докладнїйші з V (2300—2400 років тому), але тільки про чорноморське побереже, де ще тоді нашого народу не було, а про наш нарід письменні звістки у чужих народів наминають ся геть пізнїйше, тільки коло 400 р. по ХристГ (1500 літ тому). Се зветь ся початок історичних часів — доки’ сягають писані звістки людські. Для нашого народу се значить півтори тисячі лїт назад, або пятдесять людських поколїн, рахуючи коло 30 лїт на людське поколінне; а для декотрих, приморських частин нашого краю—дві з половиною тисячі лїт, або трохи більше. Півтори, або дві з половиною тисячі л іт се як на жите одної людини—час дуже довгий. Але як порівняти з людським житєм, від коли воно почало ся на землі, чи в наших таки сторонах—се час дуже короткий. Жите людське таке давне, що його не тільки в сотнї або тисячі років, але ї в сотню тисяч лїт не вбереш. Трудно Його взагалї в наш звичайний рахунок взяти, можна тільки сказати, що дуже і дуже воно давнє, так що против нього наші дві тисячи лїт історичнього житя—се свіжа ЙШІІІ Кр.Уча.в Київі на Кирилівській улицї, де знайдені найдавнїйші сліди людського житя на Українї (розріз до неї пив. на с. Ш . минувшина против давньо? старовини: одні рахують людське житє на землі на 500 тисяч літ, иньші на мілїон; бо таки, кажу, того на наш рахунок не можна добре перевести. І то все часи перед-історичні: з них не зістало ся ніяких писаних звісток, і про те як жило ся тоді людям, можна зміркувати ао ріжних слідах людського житя, що знаходять ся припадком під землею, або в печерах— ріжні вироби людські, струмент, посуда, угілє від огнищ, сліди житла людського, їжі (кістки й відпадки всякі). Про дещо можна зміркувати з тих давніх звичаїв, які ще тепер між людьми держать ся, або описують ся в старих книгах; такі звичаї живуть часом несказанно довго: вже- люде й не знають, для чого вони саме так роблять, кажуть тільки, що „так годить ся**, що так їх батьки робили, то й вони роблять. Потім можна неодно дорозуміти ся з самої мови—звідки те або се слово взяло ся. Наприклад слово руда значить тепер породу камінну з металічною примішкою, але саме се слово значить властиво мідь, а се через те, що мідь людз знали з усіх металів найперше; або напр. в давніш часах у нас слово скот значило гроші, маєток, тому що за давніх часів 3. Розріз того місця, де знайдені найстарші нахідки в Київ! (Кирилівська улиця): а—чорна земля, Ь—льос, с—пісок л глиною, шари пісків, %—пісок з жорствою і камінцями, Н—сїрий пісок з останками угля, кісток і людських виробів, і—синя глина третична людське богацтво було в худобі, і за худобу все міняли або куповали От помічаючи та розбираючи те все, наука вийшла далеко за межі писаних звісток, по-за границю історичних часів в глубини передісторичні. Вже вона може досить докладно, хоч і з-дебільшого тільки, сказати, як розвивало ся людське житє тому десять, двадцять, тридцять тисяч літ; як жили й господарили наші предки, як ще не знали ні зеліза, ні иньших металів, як ще не вміли сіяти хліба, як не мали до- машньо? худоби; яку біду терпіли вони тодї і як ПОВОЛІ доходили кращого і лекшого житя. 2. Минувшина нашого краю. Найстарші звістки про минувшину дає нам сама земля. Буває часом де ріка глубоко вріжеть ся в високий беріг і відкриє стрімку кручу,—цїкаві річи можна побачити на такім урвишу, і хто вміє розуміти їх, як по книзі прочитає по них історію землї ї того житя, ідо на ній розвивало ся і минало ся. Голова діиювіального носорога, ціла, з шкірою, викопана в селї Старунї на галицькім Підкарпатю. На самім верху побачить він чорну землю від перегною трави і всякої ростини, часом і якісь сліди людського житя, якісь загублені річи. Се найновійший шар званий в геольогГї алювієм1). Під ним шар жовтої глини, глею, а б о льосу,Кажутьпо ученому; буває часом і кілька шарів ріжної глини, розді лені мі ж собою верствами піску або каміння. Се так звані ділювіальнів е рс т в и.В таких верствах часом доведеть ся побачити великі кости, зуби й иньші останки давніх звірів, або углє, кремінці та кістки оброблені рукою чоловіка2). Під тим шари вапнистого каміння, легкого, губковатого, з ріжними черепашками в *) Геольогія се наука, то розкриває історію землі! по таким останкам 8) Див. наприклад розрізи нахідок на с 11 і 15. нїм—так звані верстви третичнї. Далі'часом покажеться чиста крейда— останок давнього глубокого моря, рябі рухляки, а ще далі—верства камінного угля; на останку ж, на споді—мертвий твердий камінь, стоплений огнем ще з тих часів, як земля була горяча і застигала зверху, вкриваючи ся твердою камінною корою. По сих ріжних верствах каміння, глин, пісків, по ріжних останках ростин і звірят учений геольог скаже, чи було тоді на сім місці море чи суша, покаже, які ростини росли і які звірі водили ся, як виглядали, чим живили ся. Великі зміни переходила кожна сторона. Де тепер сухий степ, там хвилювало колись глубоке море, водили ся ріжні морські живини; потім, як дно підіймало ся, вода спливала, а від останків ріжних живин, що колись жили в морі, лишали ся купи кісток, черепашок, які збивали ся з часом у верству каміня-вапняка; їх заносив намул рік або порох вітрів, наростав цілими шарами погній від усяких ростин та живин. З тих останків можна знати, що тоді як починало ся люд <:ьке житє на землі, море спливало з наших сторін. Давнїйше воно покривало майже цілу Україну, а під кінець третичної доби вже мало що виступало за теперішні береги моря Чорного, Азовського і Каспійського: сі три моря були одним морем, як ще й тепер знати по великих млаках (солончаках) між Азовським і Каспійським морем та иньших слідах. Гори Карпатські, Кримські, Кавказькі підіймали ся поволі над рівниною, і так на початку ділювіальної доби вигляд нашого краю вже значно наблизив ся до теперішнього. Але мав він іще перебути одну переміну, яка сильно відбила ся на його житю і вигляді, а були то ледові часи. В першій половині третичної доби в Европі було так горячо, як тепер в центральній Африці. Ростинність була незвичайно буйна, рос- Наш край в середині третичної доби (так званого міоцену): 1 глубоке море; переііітриховане впоперек—мілка вода, солодка; білі, незаштриховані місця—суша. кішна—буйнїйша ніж в теперішніх горячих краях. Звіря всякого земноводного було страшенно богато, великого, чудацького; ті звірі позникали, тільки в землї полишали ся їх кости: були то велетеньскі ящірки, ріжні роди слонів» величезні птицї. Але повітр€ ставало холоднїйше, і ті ростини та звірі, що не могли жити в холоднім краю, заникали, а зіставали ся такі, що приспособили ся до холодчїйшого повітря, як мохнаті слони-мамути або волохаті носороги. В ділювіальній добі від вохкости та холоду почала земля замерзати на півночи; велика сила леду збирала ся в теперішній Швеції і Фінляндії й звідти все поширювала ся, поступаючи далї на полуднє. На якийсь час сі вічні леди* що лежали цілі сотнї Й тисячі лїт, захопили й північну частину нашого краю,-а потім, як потепліло, стопили ся і уступили ся на північ. Слідом від них зістали ся великі шари глини—того намулу, що наносила б. Скелет мамута з с. Ста руні; на костях місцями присохле мясо і шкіра; коло скевєту намальована фігура чоловіка для порівняння висоти. :7. Паш край в ледові часи: Щ ледівцї; заштрнховаке темнійте—море. вода, як топили ся ті величезні леди, верстви піску і каміння, принесеного ледом,—і широкі та глубокі річні долини, що продерли води з-під тих ледівців. З- Перші слїди чоловіка. От з тих часів як леди уступали си з наших сторін, маємо перші слїди людського житя в наших сторонах. У нас ті сліди досить рідко трапляють ся, рідше ніж у Франці? або й Німеччині, бо там люде жили в сухих камінних печерах, де могли ціло заховати ся і кости і ріжні останки їх житя; у нас тих ка- .ияних печер мало, а на вільнім місці' рідко де могли долежати до наших часів ті останки. Цілі ж десятки тисяч літ минуло з того, часу! Проте як на се стали пильнїйше вважати, викриваєть ся тих слідів все більше і у нас. Найдавнїйші сліди людського житя на Україні, які маємо досі, викрито в Київі, на Кирилівській улицї; їх знайдено копаючи глину на цеглу (мал. 2 і 3). Лежать вони тут під сподом грубого шару жовтої глини, в верстві піску, 6—10 сяжнїв під землею, займаючи велику просторонь (коло десятини). На споді велика сила костей мамута—знайшло ся більше як сто самих тільки сікачів (кликів); вище кости иньших звірів, шо давно' вже перевели ся: льва, гієни, ведмедя печерного. Де-котрі кости обпалені, розбиті й иньші сліди людської руки мають на собі; поміж кістками углє, кремінний струмент, яким ТОДІШНІЙ чоловік орудував. Сим нахідкам рахують 30 тисяч літ і більше. Трохи новійша оселя людська знайшла ся недавно над Десною коло с. Мізиня (в Чернигівщинї); тут вона лежить між двома шарами жовтої глини, в верстві каміння, нанесеного ледами. Ще молодша нахідка з-над Удаю, коло с. Гонці в (в Полтавщині): вона лежить поверх шару жовтої глини, коли вже стекла вода відледів. Таким чином сї найзначнїйші і добре обглянені нахідки дають сліди чоловіка з довгих часів, другої половини ділювіальної доби. .3 отсих наших і далеко богатїйших находок з Західньої Евроли знаємо, що тодішній *) а— чорна земля, Ь—льос, с—червонувата глина з кістками та кремінним стру* ментом, й—знову льос, е і / —піски, £—крейда; з правого боку показано, які грубі шари (в метрах). 8. Розріз кручі в Мізинї1 ). чоловік уже богато поступив у своїм житю І високо підняв ся над. звірями, Він умів добувати огонь і уживав Його собі до печення страви. Не вдоволяв ся вже ломакою або диким каменем, а навчив ся оброб- 9. Кремінні вістря з київської палеолітичної нахідки. 10. Мамутів зуб мережаний, з. київської нахідки 12. Фігуркы вирізані з мамутячої кости з мізинської нахідки (пташки?;. 1 7 ляти кість і навіть камінь: зручними ударами він вміє відбити кремінь такої форми, яку йому треба: чи гострокінчастий камінь, котрим можна було бити з руки, чи ріжні вістря, щоб насаджувати їх н і деревину, як спис, чи скрібнички для виправлювання шкури або обдирання мяса. Навіть мережав кістки ріжними везерунками та рисунками: такі мережані кістки знайшли ся в київській і мізинській нахідцї, а в нахідках французьких нераз знаходили ся такі гарно вирізблені фігурки на кости, що й теперешній неучений чоловік не завсїди б утяв так. Але в тих часах так званої палеолітичної себ то старої камяної культури чоловік не мав ще ніяких домашних звірят, не вмів сіяти збіжа, а живив ся тим, що зловив—їв звірину, рибу, черепашки; не вмів робити ніякої посуди, і багато ще в чім не дійшов пізнїйшого знаття. 4 . Новійша камяна культура. Камяна культура, коли чоловік ще не знав ніяких металів і свій найкращий струмент мусів робити з каменя, з тих давнїйших так званих ділювіальних часів поволі переходить в новійші, коли вже перевели ся ті давні' звіри, коли стопили ся леди і стекли води, і житє в наших сторонах стало зовсїм близьке до теперішнього. Чоловік ще орудував головно камінем, але виробляти з нього всякий струмент навчив ся далеко краще против давнїйшого. Він не вдоволявсь уже тим, щоб відбити собі аби як камінюку, а ще вигострював свій струмент дрібонечкими ударами, шлїфусав на гладко, навчив ся вертїти дїри, щоб насадити сокірку, молоток або булаву на дерево або кістку. Дивувати ся приходить ся не раз, як таки-так чоловік не знаючи зелїза, камінем або кісткою вмів висвердлити такі рівні, акуратні діри, так вишліфувати піском сокірку, клин, або долото з каміня, виробити таку тоненечку стрілку, ножик, пилку, серп з креміня. Та не тільки в сім видко великий поступ людського житя. Дав- Кремінні стрілки з Овруччини (музей Наукового Товариства ім. Шев* ченкл у Львові). 1 8 нїйший чоловік не держав домашньої худоби ані звірят домашних. В часах же новійшої камянної культури він уже мав домашню худобу і міг годувати ся мясом і молоком від свого стада. Ще скорійше одомашнив собаку, свого сторожа і вірного приятеля. Навчив ся робити посуду з глини і випалювати її на огні'; робив її з руки, без гончарського круга, а про те з часом став виробляти гарні миски й горнята та мережати везерунками. Став робити кращі житла для себе, викопуючи влоговини в землі' і надбудовуючи з боків та покриваючи зверху, і так поволі доробив ся досить можливої хатини з дерева чи хворосту, вимащеної глиною. Почав господарити коло землї, сїяти зерно і розтираючи на жорнах пекти хлїб або варити кашу. Ся новійша камяна культура не тягла ся так довго як старша, але слідами її повна майже вся земля наша. Видно, що намножило ся вже людей, тай сліди їх життя стали замітнїйші, легко їх пізнати, не то що якусь давнїйшу креміняку, що й не зміркуєш, чи її рука людська ' обробила, чи вона сама так одкололась. З сих часів майже скрізь знаходить ся ріжний струмент, посуда глиняна, могили людські, а місцями сліди великих осель: хати, робітні, де ьиробляв ся всякий струмент, або городища, де ховали ся то^їшнГ люди в небезпечну хвилю; такі городища бувають досить великі—значить і людей коло них жило богато. Покійників своїх ховали часом в камінних скринях зложених з плит, часом в ямах, насипаючи над ними високі могили; иноді закопували цілий труп, инодї палили його на огні і потім попіл і недогарки складали в глиняний горщик і закопували; при небіжчику клали часом дещо з його річей і ріжну страву в горнятках. 15. Так званий „точок"—останки глиняної хатини-ма занки з різною посудою (так званої передмікеіѵ ської доби), з околиць Трипілля. 14.. Камінна сокіра з не докінченою дірою, з Овруччини (там же). ИнодТ покійника, ховаючи, посипали червоним порошком (охрою), і той порошок осїдав потім на костях, як тіло згнило; такі могили з червоними, пофарбованими кістками йдуть через усі степи наші, від Кубани до Бесарабії. Особливо цікаве житє зявляєть ся в нашім краю при самім кінці неолітичної культури, коли в наші сторони починають заходити з полудневих країв перші металічні, мідяні вироби Люде жили в хатках деревляних або плетених з хворосту і вимащених глиною (див. мал. 15). а дуже любували ся в глиняній посудинї всяких дивних форм, розмальованій пишними везерунками, червоними, білими, рудими, ріжно-кольо ровими. Аж дивно й неймовірно бачити таку гарну посудину в часах таких давнїх, коли люде, як то кажуть, ще тільки з дикого житя ви ходили. Але се житє вже далеко відійшло від дикого. 16. Ріжна посуда мальованая глиняних мазанок ,(т. зв. передмікенських) з находок галицьких, поднїстрянських. Крім всякої посудини в сих глиняних мазанках дуже часто трапляюїь ся глиняні, добре випалені ляльки—фігурки чоловіків, жінок ріжної худоби. Струмент сих оселях ще кремінний, але зрідка залетить часом і якийсь мідяний, або бронзовий. Такі оселі* йдуть від Дніпра, з під КиТва через Київщину На Поділе, в Галиччину і далі на Волощину (Молдаву) і в Балканські сторони; Гх звуть в науці пеоедмікенськими. 17. Черепок глиняної посудини з малюнком собаки, з галицьких нахідок (Більче Золоте) в музеї Наук. Тов. ім. Шевченка. 18. Глиняна фігурка людської подоби (звідти ж). 5. Мідь, бронза і зелїзо. Я вже згадав, що першим металем, яким стали користувати ся люде була мідь, бо її найлекше з руди витопити. Але чиста мідь дуже мягка і мало здатна на роботу. Люде помітили, що як до неї додати цини (приблизно одну частину цини на девять частей міди), то виходить далеко твердща штука, з якої можна зробити всякий струмент. Така мішанина міди з циною зветь ся бронза1). В де-которих сторонах її уживали на всяке знарядє, зброю, струмент дуже довго, з яких тисячу літ, доки не знали зелїза. В Европі мідь, а потім бронзу стали уживати більше меньше за дві тисячі літ до Христа. Тисячу лїт пізнїйше стало входити в уживанне зелїзо. Золото стало звісне значно ранїйше від зелїза, серебро пізнїйше. В наші сторони мідь і бронза приходили з полудня, з дунайських країв і з чорноморського побережа; в наших краях не видно, щоб до- Циною по нашому зветь ся те що, по росийськи олово, а оловом у всїх словянських народів зветь ся тс, що по росийськи зветь ся свинець. бували мідь на місці, і тому бронза поширювала ся тільки на морськім побережу, та по більших торговельних дорогах, по Днїпру, а в глухійші краї мало заходила, тим більше що була дорога. Перше нїж бронза поширила ся у нас на добре, стали приходити вже зелїзні вироби, далеко міцнїйші, а головно що дешевші. Зелїзна руда у нас єсть на ріжних місцях, витоплювати з неї зелїзо досить легко, тому зелїзо з часом пішло в народній ужиток, хоч і не скоро. В сторонах близших до Середземного моря, куди ранїйше стало заходити знаннє металів і їх обробленнє з полудневих країв, с Вавилону, з Сірії, з Єгипту, давно вже встигли розвинути ся всякі вироби бронзові, а потім зелїзні, а в наших краях все ще головно орудували деревом та камінем. Тільки в сусідстві великих ^торгових шляхів знали металі, а далї відти були вони рідкі, зіставали ся предметом роскіпіним, знаним тільки людям богатим, а нарід дуже довго жив іще в камяній культурі, коли в иньших сторонах камінь уже давно вийшов з житя. Міркуючи з стилю, себто з форм і фасонів виробів, і з иньших обставин, можна догадувати ся, що в тих часах ранньої металічної культури, другого і першого тисячолїтя перед Христом, всякі культурні впливи, всякі новини і відомости, нові вироби і нові фасони приходили Б наші сторони кількома дорогами. Ішли з полудня, з чорноморського побережа, куди йшли всякі новини з Азії і з Середземного моря, також з передньої Азії, з Туркестану і теперішньої Персії, через чорноморські степи; йшли з дунайських країв— теперішньої Угорщини, та з альпійських країв, де розвинуло ся всяке мистецтво під впливам;» Середземними. Нарешті переймали наші предки дуже богаго з заходу, від Німців: на се добре показують ріжні назви в старій мові нашій, прейняті з мови німецької; а Нїмцї переймали то від Римлян і 19. Бронзовий серп з галицького Підкарпатя (музей Наук. Тов. ім. Шевченка). Кельтів—знов таки з впливів Середземних. З тих сторін, ріжними дорогами (особливо по ріках), ширили ся нові вироби і знання в наших сторонах, заходячи помалу в глухійші сторони. А найкраще нам відомо те, що йшло в наші сторони з Чорноморя, з грецьких кольонїй. 20. Бронзові мечі з Галичини (Комарники, пов. Турка, в Карпатах)—цТлиЙ яіеч, ручки і головки мечів. 6 Грецькі кольонїї. Починаючи з VII, а може ще й VIII віку перед Христом на чорноморськім побережу стали осїдати Греки, що виходили сюди з ріжних своїх городів, тїкаючи від ріжних усобиць І війн, шукаючи спокою та прожитку в сих сторонах. Сюди вже давнїйше приїздили торгувати їх земляки, привозячи ріжний крам з своїх країв та вимінюючи на всяку всячину в наших сторонах, а з часом осідали тут і на мешканнє. Так зявили ся грецькі городи-кольонїї на нашім побережу: Тіра на лимані Дністра, Ольбія на лимані Дніпра, Херсонес коло теперішнього Севастополя, Теодосія—де й тепер стоїть, Пантікапей—тепер Керч, Фанагорія напротив Керчи, Танаіс коло теперішнього Ростова, і богато ще иньших, меньше важних городів. Осідаючи яа нашім побережу, заводили вони всяке господарство, сіяли збіже, садили виногради, ловили рибу, а заразом вели й торговлю з сусідніми .народами, які тут мешкали. Продавали їм грецьке вино і оливу, грецькі матерії й ріжні убори, чудові вироби з золота і срібла 21—2. Золота корона і застіжка з скароу знайденого в ріцї Збручі, на Поділю; стиль виробу—альпейських сторін (т. зв. гальштатський), з першої половини останнього тисячилїтя перед Христом. прегарну грецьку посуду росписану ріжними малюнками. А за се діставали від них збіже і шкури, міхи ріжні й иньші товари їх краю, а особливо людей, невільників, і відвозили се на продаж в свої грецькі сторони. Вони їздили з своїми товарами далеко в глубину краю, і ріжні грецькі вироби заходили далеко на північ: в Київщині', Полтавщині, в Харківщині' можна побачити в старих могилах гроші сих чорноморських городів, грецьку глиняну посуду від вина Й ОЛИВИ,' грецькі вази і ріжні вироби з золота й срібла роботи грецьких май- сїди, не посували ся на захід або полуднє і якісь племена словянські. Але .велике словянське розселеннє наступило пізнїйше, головно а IV віку по Христї, як на заходї рушили ся німецькі племена, а на полудні в степах і на степовім пограничу Словянам зробили місце Гуни. Німецькі племена, що мешкали над Вислою, Одрою і Лабою (Ельбою), звідси з давна поширювали ся на полуднє. Так ото десь в Ні в. перед Хр. рушили відти в Карпатські сторони і потім далі над Дунай німецькі племена Бастарнів. В II в. по Христї посунули з над Висли на полуднє племена ротів. Не знайшовши собі місця близше, 28. Наш край в часах» коло Різдва Христового вони замандрували аж над Чорне море. Розігнали алянські племена й осїли по побережу від Дунаю аж над Азовське море. Були люде воєвкичі і часто ходили звідси грабувати римські землі' й грецькі міста побережні тож і наробили тим великого шуму. Але 1 на них прийшла біда, коли з кінцем IV в., коло р. 370, продерла ся в Европу перша турецька орда, звана Гунами. Вона розгромила і знищила алянські орди, що сиділи коло Каспійського і Азовського моря, і вдарила на Т^отів. Старий готський король Германаріх налякав ся сеї грози так, що вбив сам себе, аби не бачити розгрому свого народу. Справді, Гуни нагнали великого страху; перелякані сучасники описують їх як незвичайно дику і нелюдську орду, мало навіть подібну до людей, ї^оти пробували боронити ся, але по перших неудачах стратили відзагу й кинули ся тїкати від Гунів за Дунай; иньші піддали ся Гунам. Але тоді' панував над усїм побережем Середземного моря, тодї стали через грецькі городи чорноморські поширювати ся також впливи і вироби римські, аж доки не впали сї чорноморські городи від походів ріжних ьоєвничих народів, що посунули сюди, в III—IV віках по Христї. 7. Степові народи. Греки нам прислужили ся ще й тим, що від них маємо звістки про народи, які жили тодї в наших чорноморських степах. Давнїйших жителів нашого Чорноморя звали вони Кімеріями, але в тих часах дуже мало знали і лро наші сторони, і про їх людність, і Гомерова Одісея описує наші сторони як країну вічного морозу і туману: _ т'. там Кімерійцї живуть, і їх місто і цїле їх царство хмарами вкутане вічно й туманом, бо яснеє сонце не поглядає на той край гарячим проміннєм нїколи. 24. Степовики приборкують коней (чортомлицька ваза). В Гомеровій Ілїядї є згадка про кочовників наших степів— славних кобилодоїльцїа молокоїдів убогих, найсправедливших між людьми. Потім у пізнїйших письменників маємо вже докладнїйші звістки про тих степовиків. Були то ріжні племена іранського роду, як теперішні Перси; частина їх зістала ся в чорноморських і кавказських степах, а з Азії прибували ще нові, бо звідти почали тиснути ся до Туркестану турецькі народи з північної Азії. Одні з тих степових племен були більш хазяйновиті, сїяли збіже і з того живили ся. Иньші були чисті кочовники, що ходили з своїми стадами худоби, їли мясо, молоко кобиляче і сир; жили в кибитках, як теперешні Калмики або Ноґайцї. В VII, VI і потім в V віці, саме тодї як Геродот побував в Ольбії й описав тутешнї сторони, старшувала над сими племенами орда Скитів, і від неї всТ сі степові племена звали ся теж Скитами. Потім вона ослабла і гору взяла орда Савроматів, або Сарматів, і по її імени степові племена звали ся Сарматами. Се було в IV і III віках перед Христом. Ще пізнїйше, в ча сах коло Різдва Христового, взяла гору орда Алянська, і в І та II віці по Христї степові кочові племена звали ся Алянами. Так зміняли ся ймення через переміну старших орд, що слабли й розбивали ся через вічні війни, які вели між собою, і від натиску все нових орд, що сунули сюди з Азії, з Туркестану, уступаючи ся під натисками турецьких орд. Під сим натиском степові орди і племена все посували ся на захід, з каспійський ггепів на Дін, з Дону на Дніпро, з Дніпра на Дунай. Де-котрі мандрували в степи теперішньої Угорщини, на середній Дунай, иньші уступали ся далї на північ, на Подніпрове; далеко в лїси одначе не могли заходити, бо привикли до житя степового, кочовничого, переходячи з місця на місце з своїми стадами. Так сї степові племена іранські товкли ся в нащих степах яких тисячу лїт, від приходу Скитів до того часу як розгромили їх иньші народи—ґоти з заходу, а Гуни від сходу, і потім зістали ся тільки останки їх на Дону, на Кавказі і в Криму. На Кавказі' й досі єсть нарід осетинський — се потомки 'тих степових народів, загнані в гори иньшими народами. 8. Звичаї степовиків. Ті степові племена називали ся ріжними йменнями, але вони були одного роду і мали у себе богато подібного. Головні орди, котрі старшували в степах, звичайно були дикі і воєвничі, тим і підбивали собі иньших; підвластні були більш хазяйновиті, покірні, тому піддавали ся тим дикунам. Про воєнні звичаї Скитської орди, що панувала в степах в V віці перед Христом, богато оповідає Геродот, наслухавши ся про неї оповідань від чорноморських Греків. Скит, убивши першого ворога на війнї, пив кров з нього, а голови всіх убитих ворогів вони приносили до свого царя, і хто приніс голову, мав пайку здобичи, а хто не приніс, нічого не діставав. Хто вбив найбільше ворогів, тому показували всяку честь і на всенароднїх пирах йому давали подвійну порцію вина. З голови убитого ворога здирали з волосєм шкіру (скальпували), і вичинивши такі шкірки, потім чіпляли на узду коня або робили собі з них ріжні причандали, лишаючи ся ними. В кождім окрузі було святище бога війни, на нїм стояв старий зелїзний меч, як знак того бога; в честь його Скити що року справляли свято, різали на жертву всяку худобу, а з невільників узятих на війні теж з кождоі сотнї одного жертвували: різали його Над чашею, збирали кров у чашу і виливали ту кров на меч. Такі дикі і нелюдські Скити були ке тільки до чужих, а й до своїх. Коли посварять ся між собою два Скити, особливо родичі, то йдуть перед царя і перед ним роблять поєдинок: хто кого переможе, той того вбиває, з голови йе~% собі робить чашу на памятку, обковуючи золотом і сріблом, і при всякій оказії пишаєть ся перед гостями такими чашами, опозідаючи, як він тих усіх своїх свояків повбивав. Коли буває захорує цар Скитів, то скликають ворожбитів і кажуть їм угадати, через кого стала ся та хороба. Коли вони покажуть на когось, того зараз ловлять І питають, чи не покляв ся неправедно богом царського огнища (домовиком, що стереже царське житло). Як той не призкаєть ся, то кличуть ще иньших ворожбитів; як вони покажуть на того ж, то його вбивають; як оправдують, то вбивають тих ворожбитів, що на нього показали. Накладають на віз дерева, запрягають волів, на віз саджають тих ворожбитів, підпалюють і так пускають. 25. Грецька ваза з могили Чортомлицької (на Запорожу), з образкамн житя степовиків. Силу народу свого побивали також на похоронах царських. ТТло помершого царя потрошили і начиняли ріжними пахучими травами, аби тіло не гнило, і так обвозили по всїх підвластних сторонах, і куди його привезуть, піддані на знак свого жалю мають собі утяти волосе, урізати ухо, порізати чи подряпати руки, чоло, ніс, і проткнути стріли крізь ліву руку. По тій параді’ ховали царя над Дніпром, коло порогів. Вбивали одну з жінок його, по одному з ріжного роду слуг і дворян, і ховали разом з царем у могилі; убивали коней його і клали з ним, а також ріжну посуду золоту і срібну..А на поминках, що справ- 26. Степовики (Скити) на ваз? з КульоОської могили (в Криму коло Керчи). ляли ся, як мине рік, убивали 50 найкращих слуг і 50 коней, потрошили й начиняли половою, і так розставляли наоколо могили царської тих слуг на конях, щоб її стерігли. Се не видумки, бо й справді над Днїпром знаходять ся могили царські, де поховано царів подібно, як оповідає отеє Геродот. Але поруч із такими дикими та не людськими поведінками тих степовиків були у них, розумість ся, і гарні звичаї. Так славило ся скитське побратимство, вірність скитських приятелів. В таких воєвничих і диких часах велике діло було мати вірного приятеля, і кождий степовик дбав про те, щоб мати такого приятеля. Знайшовши чоловіка вірного і відважного, справляв з ним обряд побратимства: в чашу з вином капали вони трохи крови з своїх рук, окупали в то свою зброю і потім пили з тої чаші, взявши ся разом; по сІ'м вважали ся вже ріднїйшими як брати. Грецький письменник Лукіан позбирав ріжні Історії про таких скитських побратимів. Оповідає, як оден бідний Скит сватав доньку боспорського царя, і коли веї женихи вихваляли свої богацтва, він похвалив ся, що не має стад і кибиток, але має зате двох дуже вірних побратимів; ті посміяли ся з нього і віддали царівну за иньшого жениха, що мав золоті чаші, богато возів і великі стада — „поставили вище, каже, худобу і непотрібні чаші та тяжкі вози як добрих людей“. Але сї доказали, що хороші побратими дорогші від того всього, бо викрали свому побратимови царівну, а її жениха і батька вбили. Оповідає ще Лукіан про одного побратима, як той дав вибрати соби око, щоб визволити з неволї свого приятеля, і про иньшого, що бувши разом з своєю еїмєю і зх раненим побратимом в одній хатГ, як та загоріла ся, лишив жінку й дїтей, а став ратувати товариша; жінка ледво вискочила, а одна дитина згоріла, та Скит тим не журив ся: дітей, каже, ще можу мату, та й не знати ще, що з них буде; а такого другого побратима, як сей товариш, що стільки разів показував минї свою любов, не знати чи знайшов би я. 9. Словянські селища. Отак у степах наших цілі столїтя товкли ся ріжні орди і племена скитсько-сарматсько-алянського роду. В горах Карпатських сиділи ріжні дрібні народи, мабуть з того ж кореня, так званого тракійського, з якого вийшли теперішні Волохи (Румуни): такі були Беси, Костобоки, Карпи (від них мабуть і назва Карпатів). На підгірю галицькім бачимо німецькі народи, Бастарнів, що посували ся сюди з своїх північних осідків. Племена ж словянські, як можна міркувати з усього, жили тоді далі* на схід і на північ—по Дніпру в Київській околиці і вище, мабуть і на Волини, і далі' на північ, в Полісю, та й за Дніпром мабуть теж. Можна так міркувати, що названі Геродотом племена Неврів і Андрофагів, як він їх називає, се племена словянські на їх старих селищах, бо він каже*, що се племена не скитські й живуть на північ далі від Скитів. У иньших письменників племя, що живе на середнім Дніпрі (в теперішній Київщині) зветь ся Амадоками. (див. карту 28). Взагалі ж з тих глухих країв не доходило майже ніяких звісток до письменних народів, Греків та Римлян. Від римських письменників І і II в. по Христї знаємо, що словянські селища на півночи сягали тоді аж до Балтийського моря, а сусідстві з Литовцями і Німцями. Називано їх тоді' Бенедами, так як прозвали їх Нім ц і. Німці рэти були їх сусідами на заходї: займали лівий берег Висли. На сході сусідили з Словянами на балтийськім побережу племена литовські, а далі* ріжні народи фінські, що займали тоді майже всі землі* по Волзі (а пізнїйше помішали ся з словянськими, великоруськими переселенцями, прийняли їх мову і нарешті* зовсім злили ся з ними до купи, в оден народ великоруський). В КИЇВСЬКІЙ околиці і далі на захід маємо від тих часів так звані похоронні поля— цілі поля-цвинтарища, де поховані небіжчики, одні закопані, иньші спалені (мал. 29 і ЗО); при небіжчиках буває посуда і всяка всячина, трапляють ся і гроші римські з І—II віку перед Христом і пізнїйші. На тих своїх старих осадах словянські племена сиділи дуже довго» бо зна від яких часів. Не без того, щоб при тім як рухали ся їх су- 27. Скитські побратими (золота бляшка 8 КудьобськоГ могндк). зо стрів. З тими товаралш йшло в наші сторони й ріжне майстерство грецьке. Народи, шо жили тут, набирали ся разом з товарами і ріжних відомостей та умілостей від Греків, великих майстрів тодішнього світа, а навіть переймали грецькі звичаї та обичаї. Геродот, грецький письменник, що побував сам в Ольбії в половині'V віку перед Христом. оповідає таку історію одного царя скитського Скіля на імя. Скілєва мати була родом з грецького міста, навчила сина грецької мови й письма, і ставши царем, він любив дуже грецьке житє, часто їздив до 23. Наш край коло 500 р. перед Хирстом: грецькі оселі на Чорноморї і племена степові. Ольбії, і там лишивши своїх людей на передмістю, сам з Греками жив як Грек, брав участь в їх усяких ділах, а потім вертав ся знову до Скитів. Поставив навіть собі в Ольбії хату і мав т$м жінку, все потайки віл своїх людей. Та вони кінець кінцем довідали ся про се, підглянули, як він святкував з Греками разом, збунтовали ся, настановили собі царем Скілєвого брата, а його самого добувши, вбили за те, що відцурав ся своїх звичаїв. Але иныиі племена таки цілі переходили на грецькі обичаї, мішали ся з Греками, переймали їх віру і звыиаі*. Так ширили ся через Гребеш ріжні новини, умілости, ріжні знання по наших сторонах, довгі столітя, поки стояли сї грецькі городи. А коли вони, шукаючи зах-исту від ріжних диких народів, піддали ся під власть великого Риму, що Гуни й сам» сунули далї на захід, в степи сучасної Угорщини, а з ними й решта го тів; мало що зістало ся їх коло Азовського моря, в Криму та на кавказькім побережу. Так одкрили ся великі простори Словянам разом і на захід і на полуднє і вони в тім часі починають широко розселяти ся. Західнї племена, з яких вийшли Поляки, Чехи, Словаки і тепер майже винищені племена полабські й поморські (на балтийськім поморю), посунули на давнїйші німецькі ґрунти, по Вислї, Одрі й Лабі. Племена полудневі» з котрих вийшли теперішні Болгари, Серби й Словинцї, рушили за 29. Останки похорону через закопаннє, з похоронного поля (Київщина). Карпати, на Дунай і за Дунай, в землї Балканські. Племена східнополудневі, з котрих вийшов наш український народ, посунули з своїх старих селиш в сусідні простори, полишені західнїми й полудневими племенами, та на полуднє, в степові й пограничні з степами краї, спустошені по тій гунській бурі. Тут у перве й стрічаємо тоді- звістки про наші племена, про наш нарід окремо, а не про все Словянство, як давній ше ю. Розселенне українське. Анти. Живучи на своїх старих селищах, в тїснїйшім сусідстві, Словяне говорили й мовою більш одностайною, і звичаї та побут мали більш однакові, ніж потім, як розселили ся так широко. Про те й тодї, зовсім певно, була вже ріжниця між племенами та громадами тих племен, тільки виразнїйше виступила по розселенню. Письменники грецькі, що писали про Словян, коли вони ще тільки розселяли ся, розріжняють на полудні’, в сусідстві Візантиї Словен і Антів Словенами звуть вони ті племена, що сиділи над Дунаєм і в балканських землях, Антами тих ща сидїли над Дністром і дальше на схід, над Дніпром і далі до Азов ського побережа. Отеє й були наші, українські племена, що зайняли тодГ вже побереже чорноморське від Дністра до Азовського моря і впервс тут виступають в історичних джерелах окремо, під тою назвою Антів. Найдавнїйша звістка, яку про сих Антів переказують нам візач- Тийські письменники, належить до кінця IV в., зараз по гунській бурі, і се те що зветь ся початком історичного житя для наших племен. Історик Йордан, що описував історію ротів, заховав для нас цікаву звістку, що готский король Вінітар, оден з наступників Германаріха, воював з Антами (саме отеє імя Вінітара мабуть призвище — переможець Вінітів, себто Словян). В першій битві, каже Йордан, Анти побили ротів, але Вінітар не злякав ся, воював з ними далі, погромив, взяя в полон князя Антів Божа і старшин їх у неволю і щоб налякати Антів, казав їх страшною смертю убити—роспяти на хрестах. Але Гуни взяли потім Антів під свою оборону і приборкали Вінітара. Мабуть отеє тоді Анти з ротами стріли ся, рушивши в чорноморські степи, і ся війна була знаком власне того антського, себто українського розселення в степах. Війна з ротами не спинила їх, як не спиняли й иньші стрічі та війни з тутешніми народами. Живучи серед воевничих народів в степах, сї степові Українці, Анти, й- собі привикали до воєвничого життя, ходили на розбої разом з Гунами і їх земляками Болгарами (турецькою ордою, що потім осівши ся на Балкан? між Словянами, змішала ся з ними й передала їм своє імя). Відзвичаювали ся від хозяйства, а привикали більш до війни, як потім козаки. Закинули хліборобство, жили в лихих хижах, бідно і в недостатках, не мали зелїзної броні, як Греки, і зброєю якою-небудь ли- 30. Останки похорону через спаленне, з похоронного поля. хенькою орудовали —парою списів то що; не були звичні виступати збитою лавою, а так десь несподівано запопасти, ударити й знов розбігти ся, заманюючи ворога; були проворні, на всяку біду терпеливі, чудесно вміли десь засїсти ся, притаїти ся, навіть у водї, і тим дуже дивували Греків. Ходили за здобичею на візантийські землі', а часами Візантия платила їм, щоб воювали з иньшими її ворогами. Так в 530*х роках вийшла війна у Антів з їх сусідами Словенами заднїстрянськими, може таки з намови візантийського правительства, що дуже багато мало клопоту від нападів Словен, і пізнїйше оповідають грецькі історики, що Візантия напускала Антів на Словен (в 580 роках). З нагоди тої війни Антів з Словенами в 530 рр. візантийський історик Прокопій оповідає ріжні. цікаві звістки про житє Антів і Словен І між иньшим таку пригоду росказує. У Греків був воєвода Хилвудій, що дуже добре боронив візантийські землї від нападів словенських і антських; але в однім поході на Словен наложив головою, і ті знову почали грабувати візантийські краї. Та по якімсь часї оден грецький невільник, що був між Антами, росказав свому господареви, що той Хилвудій незмер, а живе між Словенами, як невільник, і Словени не знають сього. Ант викупив зараз того Хилвудія і привів до себе, та роспитував його, чи він справді' той славний воєвода Хилвудій. Викуплений казав, що він зовсім не Грек, а Ант зроду, тільки зветь ся Хилвудій, а попав до Словен у неволю підчас попередньої війни. Але господар йому не повірив і оповів землякам. Анти дуже зраділи, що мають між собою такого славного воєводу. Зібрали ся на велике віче, як мали .звичай робити у всяких важних справах—бо не мали над собою одного князя, а у всім радили ся громадою, каже Прокопій. На вічу наказали тому Халвудієви, аби не смів казати, що він не той славний воєвода Хилвудій, а самі оповістили візантийського цісаря. Той иїсар, Юстинїан на імя, тодї намовляв Антів, щоб перейшли у візантийські землї й тут мешкаючи, боронили від ворогів, і за 31. Золота, саджена гранатами застіжка—так званого готського стилю (часів гунського руху): він визначається отсим уподобаннєм до садженого кольорового каміння. се обіцяв їм платити гроші. Анти годили ся тільки з тим, щоб з ними мешкав і той Хилвудій; Хилвудій в тій справі поїхав до Царгроду, але на дорозі' вхопив його візантийський воєвода Нарзес і казав забити в кайдани, як обманця, і на тім розбили ся ті переговори цісаря з Антами Отак припадком щось довідаємо ся про наших предків тодішніх— якась отака пригода кине проміньчик світла й освітить перед нами те давнє житє. як жили, з ким воювали, який устрій мали ті наші козаки з VI віку по Христї. У иньшого грецького письменника з того часу, Менандра, заховала ся звістка про боротьбу Антів з ордою Аварів, що посунула нашими степами в середині VI в. Битви з ними випали нещасливо для Антів, чимало їх попало в неволю, і Авари стали пустошити землі Антів. Виручати невільників і мирити ся з Аварами Анти післали одного визначного чоловіка на імя Мезамира. Але той був чоловік гордий і смілий, не стерпів каганови (старшому) аварському, відповів на його хвалькуваті слова сміло й різко. Тоді оден Болгарин, що був у кагана в ласках, став намовляти, аби того Мезамира вбити, бо він серед -Антів має велику вагу і може їх підняти на Аварів, і каган послухав, убив Мезамира, а Авари почали пустошити землі Антів ще гірше. Про сю біду Аварів память держала ся довго між українським народом. Київський літописець записав оповіданнє про те, як Обри (Авар,и) мучили Дулїбів, українське племя, що жило на Волини; каже, що Обри запрягали в вози дулїбських жінок і ними їздили. „Були сі* Обри тілом великі, а умом горді, і погубив їх Бог: померли всі, і не зісталось ні одного, так що стало ся прислівє: „погинули як Обри4 *, каже той літописець. Але Обри не погинули так скоро, а тільки перейшли даіїї, на Угорщину. п. Українські племена. Отакі степові бурі, як отсей аварський погром, не могли налякати привичних до всякої біди степових Українців, і вони далї держали ся в степах і посували ся все далі: на схід до Азовського моря, на захід до Дунаю. їх розселенню багато помогло се, що в каспійських степах з кінцем VII віку запанувала нова орда. Хозарська, не така хижа, як -иньші: побираючи ріжні доходи з торговельних городів на каспійськім та азовськім побережу, вона навпаки дбала про спокій та безпечність в тих краях, не перепускала зза Каспійського моря нових турецьких орд, що тиснули ся в чорноморські степи, і так стало тут спокійнїйше та безпечнїйше. Українці* на своїх нових оселях почали господарити, кохали ся в хліборобстві, в торговлї, а відзвичаювали ся від війни. Було се добре, та не зовсім. Бо відзвичаїли ся від того воєнного, трівожного житя, яким давнїйше жили, і як І Хозарська орда ослабла, і пішли знову ріжні турецькі завадїяки на- ! шими степами, наші люде не годні були з ними вижити і кидаючи степи, стали тікати в безпечнїйші місця, в ліси на північ, в гори на захід, хоч і не так там було дозвільно, як у тих роскішних, родючих степах. Звісток з сих часів маємо дуже мало. Перед тим що знали ми, знали від грецьких письменників; але з початком VII в. Греки махнули ірукою на свою північну границю, не можучи далі' боронити її від Спо- вян. і Аварів, а з тим нічого не пишуть і про наші краї. Цілих три столітя майже нічого не чувати у них. Про Антів остання згадка з 602 р., і за той час, за V II—VIII вв. імя се заникло. Звістки зібрані цісарем Константином Пс фирородним в середині X віку (коло р. 950) про степове* жите, вже зіадують на полудні окремі племена українські: Ульцїв, Деревлян, Лучан і Русь київську. А докладнїйші відомости про сі племена подають київські літописці, що писали сто літ пізнїйше, в XI віці. Від них знаємо, що за Дніпром, на лівім березі, по Десні, Сейму й Сулі, в теперішній Чернигівській та Полтавській губернії жило велике племя Сївера або Сїверяне, мало значнїйші городи Чернигів, Новгород-Сїверський, Любеч і Переяслав. На правім боці Дніпра коло Київа сиділи Поляне, инакше звані Русю. За Полянами далі' над схід, в густих лісах тодішніх по Тетереву, Ушу, Горини жили Деревляне, лісові люде себто, а за Припетю Дреговичі, ніби болотяні (бо дрегва значить болото). На Волини, за Случею жили Дулїби. На побережу чорноморськім коло Дніпра мешкали Уличі, а далї на захід, над Дністром Гиверцї. Яке племя мешкало над Доном та на азовськім побережу, а яке знод.на підгірю карпатськім, в Галиччинї, літо п исц і не кажуть. Але і там і тут мешкали' також українські племена, або краще казати—східно-полудневі племена словянські, з котрих вийшов нинішній український нарід; тільки не знаємо їх племінних імен. із. Побут українських племен. Про наші племена літописець каже, що вони ріжнили ся між собою своїми звичаями і побутом— „мали кожде свої обичаї, закони і науку батьків своїх і свої норови кожде*\ Але сї ріжницї не були великі, і далеко більше в житю і побуті всіх сих племен було одинакового або подібного. З оповідань літописців та иньших київських писань, з переказів чужосторонцїв, які описували наші сторони, з находок у старих могилах і скарбах, нарешті і з самої мови, можна знати досить докладно, як жило ся нашим людям тоді*, по їх розселенню на нових грунтах, в теперішній землі українській. Розумієть ся, не однаково жили по великих, богатих, торговельних містах і по глухих хуторах в глубоких лісах, далеко від світу—як і тепер є велика ріжниця між городянами й хуторянами. Проте гі ріжницї, які літописець показує. 33. Зерно-герка з псредмікенських мазанок—памятка тодїшнього хліборобства (меньшим, закругленим каміном розтирали зерно на великім, рівнім камені). не мають великого значіння, великі вони тільки в його очах, як і тепер часто можна бачити, що люде з одної околиці' дражнять ся другим, бо вони якесь відмінне слово уживають, або инакше вимовляють, або трохи инакше вбирають ся, а воно тим часом дрібниця. В сім часї, як бачимо, люде наші скрізь кохали ся в хліборобстві І найбільше з нього живили ся. Се викно і в мові: слово жито, котрим звали збіже, означає те, чим живуть люде: ще як люде не знали ніякої металїчної снасти, орудували камінем, почало ся на Україні* хліборобство; тепер же навіть в глухих сторонах, як от у Деревлян, про котрих київський літописець оповідав, що вони живуть „по звірячому, як худоба*4,—і там люде орали і сіяли, і з того жили. В могилах Деревлян і Сіверян знайшли ся серпи і зерна ріжного збіжа (жита, овса ячменю або пшениці-). В ріжних писаннях згадують ся майже всї теперішні' роди збіжа (тільки гречки нема), з знаряду хліборобського— рало, плуг, борона, мотика, заступ (рискаль), ціп; говорить ся, як люде орали, сїяли, жали, молотили, віяли. Господарство значить було подібне до теперішнього; тільки що млинів не мали, а мололи на малих ручних жорнах. Водили худобу всяку, але птиці ще мало; за те богато займали ся бжільництвом: самі богато меду споживали, і про^ давали мед та віск, і податки князям теж медом та воском платили. По лісових сторонах держали пчіл у бортях: в деревах видовблювалн дупла, досить високо, щоб не дістати з землі, і в ті дупла пускали рої; де не було лісів, держали рої в улїях. Звіроловство, з котрого колись головно жили, тепер стратило давнє значіннє, як розвинуло ся хліборобство: ловили звіря більше для шкури ніж на поживу собі, або забавляли ся ловами богаті люде, бояри та князі. Звіря всякого по наших сторонах тоді ще богато водило ся. Князь київський Володимир Мономах в своїй науці сипам оповідає про свої лови: в Чернигові» кажз. взяв я на узду 120 диких коней в тамошніх пущах; по Роси теж 34. Наральник з Київщини, часів Київської держави. 35. Рало—як мусїло виглядати. ловив я коней власними руками: рїжні мав пригоди 1 два гури Оіик* бики) взяли мене на роги з конем разом, олень мене бив рогами, одек лось топтав, а другий бив рогами; дикий кабан відірвав у мене меч від пояса, ведмідь віддер мені кусник сГдла з-під самого коліна, барс скочив на мене й перевернув мене з конем.. Тому що дикого звіря й птиці водило ся ще богато. га й на свою кудобу було лекше. бо пастівнів га сіножатей було більше. їли люде мабуть більше мяса ніж тепер. Про ге й тош їли найбільше вже ростинну їжу—хліб. кашу, варену городину Хліб замішували на дріжжах і пекли в печи, подібно як І тепер; мясо по найбільше іли варене. Пили найбільше мед, і дуже богато. всі від бідних людей до князів. Про князя Володимира оповідає літописець, що він казав розвозити бідним людям хлїб. мясо. ріжну городину, мед в бочках, а в иньших квас. А як їли богатші люде, видко з розпорядження князя Ярослава, щб мають давати княжим людям, які їздили збирати податки: для княжого вирника і його слуги що дня хлГб. по мірі пшона й гороху на кашу, двоє курей, грудку соли, відро солоду на пиво, раз на тиждень бичка або полоть, в скоромний день сир. в піст замість мяса рибу Убирали ся просто. Госилр сорочки полотняні і штани, поверху свити, а часом ще Й кереі („корзно* звало ся). на ногах якісь плетені панчохи і чоботи або постоли, на голові шапку з якоїсь шкѵои. або плетену. 25_7. Иожик і огниво з волинських могил. В старих могилах з гих часів можна бачити останки вовняних ; полотняних матерій, полотна льняного і конопляного, грубшого і тоньшого ткання, ремінні пояси і коло пояса ножик, гребінець, шкуряна горбинка з ріжним припасом—огнивом. маленьким бруском до гострення; на ногах невисокі гостроносі чобітки зшиті на подошві з тонкої вичиненої шкури (ЯК сафян). У жінок намисто, нашийники (Гривни) вплетені з дроту, на голові шапочки або наголовники ушиті ріжними прикрасами (див. рис. 38). На висках висіли кільця, нашиті на ремінець, в коси вплїтали ся також кільця—вони гак і лежать рядом на кістках, від висків на чоло, або від висків на груди, як лежали коси (рис. 39}. Богаті лишали ся шовковими убраннями, з грецької або арабської ма- терп золототканою парчею та дорогими міхами (футрами). золотими уборами ланиюхами дѵкэчами (медальонами). золотими гудзиками, кованими поясами Коли князі наші починають заходити в близші зносини ъ ві.чантийським двором переймають відти й ріжні убори й моди, а за ними переймали се також бояре й богаті люде 13 Вдача, зьичаі й віра Чужоземці хвалять тодішніх людей наших за щирість і привітність Особливо цікаво описує візантийський письменник Прокотй Антір » Словен. себто Українців і іх сусідів кінця VI віку часів розселення Каже, ідо вони ласкаві до чужоземців, гостинно приймають їх і проводять далі, щоб не стало ся їм якоїсь шкоди Жінки іх незвичайно вірні своїм чоловікам і часто убивають себе коли вмирає чоловік Дуже люблять свободу, не хочуть нікому служити ані бути під чиє юсь властю Але не згідливі. НЄ ВМІЮТЬ СЛухаТИ С* чужоі гадки, кождий тягне на своє, і через те бувають між ними суперечки й кр> ваві бійки Подібно кажѵть і пізнїйші письменники про Українців та й иньших то дішнїх Словян. Кажуть, то се люде відважні й воєвничі і ніхто б не міг їм противити ся як би вони тримали ся одностайно Любили повеселити ся і забавити ся. поспівати й попирувати. Без пісні, танців, гри не обходила ся ніяка оказія Літописець сердито оповідає про тодішні ігрища між селами, а на них„плясання і всякі бісовські пісні'**—тому шо вони були звязані з старою, поганською (язичеською) вірою. „З плясаннєм. гудіннєм (музикою) і плесканнєм" справляли ся весілля Про київське військо оповідає візантийський історик, що воно цілими ночами забавляло ся музикою й танцями та піячило. „Руси в тім веселіє щоб пити, не можем без того бути**, каже князь Володимир в оповіданню про його хрещеннє: київський літописець вложив тут йому в уста сучасне прислівє. І всякі свята поганські, а потім і християнські. ѵродини чи похорони—все звичайно справляло ся великою випивкою Ся вдача привітна Й ясна відбила ся і в звичаях та постановах. З старім праві нашім не було смертної кари на провинників, ані калічили за провину, відрѵбаючи руки, ріжучи уха. носи, як то робили по законам візантийським або старинним німецьким. Духовні потім, 38. Кільця—кісники, з волинських могид. переинявши разом з церковними книгами також і книги законів візантийських, пробували на грецький взірець і у нас завести такі кари на смерть та калїченнє, але не приймали того люде. Карали грошима, сажали до вязницї, в найгіршім разі' оддавали в неволю, щоб відробив працею свою провину, але крови проливати, на житє чоловіка наставати не любили. Що иньшого на війні', там уже як прийшло ся—то вже, казали, суд божий. Але калічити чоловіка й життя позбавляти— не любили того Ясними і веселими очима дивили ся на світ божий. Не знали темних, суворих богів, що напосідають ся на щастє чоловіка. Вище всього славили й шанували світло і тепло світове, що дає себе знати в сонці, в теплї, в буйній ростиниости, в усім житю природи. Прокопііі оповідає про Антів і Словен своїх часів, що вони шанують єдиного бога, себто бога неба, що посиль світло і блискавицю. Здаєть ся, його наливали Сварогом. Пізнїйшими часами рЧні прояви сили того свого світлого бога називали ріжними йменнями. Іменем Хорса і Даждь бога, себто подателя всього добра, називали сонце. Іменем Перуна грізну силу громовинну, що гремить і бушує в бурю. Огонь називали Сварожичем, сином великого Сварога, небесного світла й огня соияшного або блискавичного. До старших богів належав також Велес або Волос, „скотїіі бог“ оборонець худоби. Всі' вони звали ся богами—се слово означає добро, благо (звідти такі слова як богатий, збоже, і убогий— такий що не мас добра), а далі значило подателя всього доброго. Ті боги й по заведенню християнства зістали ся в віруваннях нашого люду, тільки покрили ся йменнями святих християнських: так ріжні вірування з Перуна перейшли на Іллю, з Велсса на св. Власія, і таке иньше. Але окрім таких головних богів давній Українець бачив наоколо себе силу всяких живих істот; мабуть їх звали бісами, і се імя тодї не значило^ чогось доконче злого, і тільки потім християнські духовні 39. Жіночий ^ могил словянсьїких (з Полтавщини), часів по оозселенню. зробили з тих бісів пекельних злих духів. Предки наші думали, що сї сотворіння живуть в болотах, лїсах, полях, джерелах, і їх шанували, давали їм жертви, щоб не шкодили. Про се згадують духовні в перших віках християнства, що люде дають жертви бісам, болотам і криницям, молять ся в лїсах і коло води. Богато з того заховало ся і до наших часів—перекази про водяників, русалок, лісовиків (або полїсунів); і тепер в деяких місцях ставлять ріжну їжу на криницях. Але в теперішнім помішали ся вже вірування про тих старих бісів з духами померших, дїдьків (себто духами дїдів), що живуть по хатах і дворах; топельницї мавки змішали ся з давніми русалками, і таке иншс Осібних храмів, осібних жерцїв, щоб тим богам служили, не було. Кожний салі справляв жертву або молитву богам за себе й за свою сїмю. Арабський письменник IX віку переказує нам молитву предків наших під час жнив: беруть, каже просо в кірцї, підіймають до неба й молять ся: гГосподи, ти давав нам страву, дай нам її й тепер подостатку“. Молили ся десь в тихім місці', над водою, де чоловік найживійше відчуває подих тої таємничої сили, що оживляє природу. Ідоли богів були рідкі, мабуть по більших тільки містах. Про житє людське вірили, що воно не кінчить ся з смертю: померші живуть далі, можуть зявляти ся між людьми, тому треба добрим, сутим похороном заслужити собі ласку покійника, щоб не докучав і не шкодив по смерти. Ховаючи покійника, разом з ним клали ріжні річи домашні’, убивали худобу домашню, а часто тряпляло ся давнїйшими часами, що й жінка-вдова убивала себе на могилї. Арабський подорожник описав, як бачив похорон приїзжого купця з наших країв в 922 р.: його богато убрали в найкраще убраннє, посадили в його човнї, розіпнявши над ним шатро, положили коло нього його зброю, ріжну їжу й питє. Спитали його невільниць (мабуть їх привіз на продаж, як то бувало), чи котра не схоче з ним умерти, щоб жити з ним разом і з душами родичів у гарнім зеленім садї, себго раю. Одна згодила ся і її вбили в день похорону та положили з мерцем. Кинули туди ж в човен двоє коней, дві корови, собаку, півня й курку, ііору- 40. Останки ковніра, обшитого парчею, з старо'1 ’ могили (київських часів). бавши то все на части. І потім все те спалили, а на тім місцї насипали могилу. * Се оповіданнє підходить до того, що справді' знаходять в старих українських могилах IX—X вв. В одних сторонах у нас ховали небіжчика, закопуючи в могилї, в иньших палили і засипали землю, або спаливши на иньшім місцї, складали потім недогарки в горнець і насипали над ним могилу. Разом з небіжчиком засипали чи палили ріжне добро його. На могилї справляли поминки, пили, гуляли, часом (особливо у богатших) ріжні гри справляли (се звало ся „тризна4 4 ), при тім досипали могилу. Небіжчикам ставили їжу на могилї, або й при щоденнім обідї кидали страву (як се ще й досї ведеть ся на Полїсю). Жите чоловіка за гробом представляло ся як точнїсеньке продовженнє його житя на землї. 14. Сїмя, рід і громада. Київський літописець, описуючи старі українські племена, хвалить ся, що тільки його земляки Поляне мали добрий обичай, жили тихо і соромливо* і шлюб був у них правильний: молоду приводили до молодого, а другого дня приносили її посаг. Иньші ж племена каже він, жили, як звірі: у Деревлян, у Сїверян і иньших не було „брачеиья", правильного шлюбу, а хапали собі жінок коло води, або на ігрищах, що справляли ся між селами: хапали собі жінку, хто з котрою умовив ся, і мали по дві й по три жінки. Але по правдї кажучи у всім тім не було великої ріжницї між Полянами й иньшими племенами. *) На розрізі означено чернимя плямами: зверху слїди якогось памятника, в середині—може останки тризни: ріжна зброя і два роги для питя, оковані сріблом (з них оковка одного подана вище па рис 1). На споді точок, де спалено небіж- «їика з усяким добром його: на купі лежать останки зброї; наоколо останки господарського знарядя: зслїзні обручі й дужки відеръ, сокіра, долото, ножі, серпи, зерно різне, кістки до .грання, то шо. 41. Чорна могила (в Чернигові), то близько підходить до оповідання Араба1). Не тільки тоді*, а й довго потім як заведено вже християнство, вело ся так, що богатші й значнїйші люде мали по дві жінки й більше (духовенство старало ся завести бодай, щоб одна жінка, вінчана, вважала ся головною). Сво» бідно й легко розводили ся, відправлючи жінку, а натомість брали иньшу. Жінкам же годило ся бути вірними своїм, чоловікам, і вірність українських та й взагалї словянських жінок славила ся по світу Жінку брали або в формі купна, ніби чоловік купував собі жінку, або викрадав, хапав її. КоЛись дійсно тим способом собі добували жінку, але в сім часі се був обряд тільки—так от і літописець каже, що хапали собі жінку на ігрищу, хто з котрою змовляв ся наперед, Се так як і досі ще в весільнім обряді' нашім рід молодої стереже дівчини, а бояре молодого її силоміць добувають і з нею тікають: Приладь, приладь, Марисуию, до столу. Обступили боярчики довкола, Кіньми грають, двір рубають, Шабельками витинають, Марисунї шукають. В старих грищах ся форма хапання, „умички** була внразнїйша. А купно жінки і в теперішнім весіллю ще дуже добре памятаєть ся: Татарин-, братик. Татарин, продав сестру за таляр, Русу косу за лятак біле личко пішло й так... Куплена або вхоплена жінка була колись власністю чоловіка, як кожда штука його господарства; память того зістала ся в тім ото звичаї, що жінку колись вбивали на могилі чоловіка, як коня або собаку. Потім як погляди стали людянїйші, жінці полишали до волї, коли сама схоче, убити себе, на* доказ своєї вірности чоловіковії; але й сей звичай, ВИДНО, ВИВІВ СЯ В X —XI В8., бо вже наші літописці тодїшнї не згадують про се. Значите і вага жінки в сїмї теж виросли високо; за голову жінки чоловік, коли вбив її без вини, платив таку ж кару, як 42—3. Похорон в труні: могила в розрізі і кістяк у могилі 0. 4* ’) а—земля насипна, б—ірунт порушений, в—кільця при ухах небіжчика, ж— слТд труни і зелїзні цвяхи від ііе'С за кождого чоловіка. З смертю чоловіка жінка займала перше місце в сім! і сама вела хозяйство; тільки як вдова виходила вдруге замуж, додавали дїтям опікуна. Сїмї бували тоді більші як тепер. Ще сто лїт тому (а в деяких місцях і до недавнього часу) бували такі сїмї у нас,'що в них було двадцять—тридцять душ; сини не відділяли ся, брати не дїлили ся по смерти батька, а далї вели господарство спільно, під проводом або старшого, або найздатнїйшого „завідцї4 4 . Така еїмя та мабуть і всяка еїмя взагалі звала ся в Х-гХІ в. „родом". „Жили кожде своїм родом на своїх місцях, заправляючи кождий своїм родом*4, повідає київський літописець про давнє українське житте. Давнїйше ті роди були ще більші, до роду рахували ся родини собі рідні, хоч би й далекі, як то співаєть ся в весільних піснях, де взагалі заховало ся багато памя'ти про старовину: Ой роде, роде богатий—подаруй нам товарець рогатий: Ви дайте, таточку, волики, а ви лшюнько, корову, А ви дайте, братчики, баранці, а ви дайте, сестринки, ягнинки, Ви, далекий родочку, червоні.... Але ті широкі роди розбили ся, ослабли старі звязки, і на місце кровного споріднення все більше значіння стало здобувати сусідство, близькість не походження, а меііжання. Сїмї, як» мешкали разом, хоч би були й не одного роду, не одного походження, порішѵвали і вели всякі справи, що займали всю околицю, за спільною радою „віча * 4 „старцїв**, себ то старших з усіх сімей. Старі села не сиділи так купою як тепе* рішнї: *роли“ жили окремо, „о собі**, як каже літописець—як наші хутори задніпрянські або гірські карпатські села. Люде сходили ся нз певні місця—на ті ігрища святочні межи села, на судні „коповища**, де правили суд над провинниками, вишукували злодіїв. Спільними силами для охорони від ворогів, щоб було де сховати ся в небезпечну хвилю, ставили собі „город*4, себ то місце огорожене, обведене ровами і валами, куди можна було звезти своїх старих і малих, жінок і дітей і всяке добро. Вся земля наша покрита такими городищами — старшими, що служили ще сховищами за часів карної культури, і новійшими,.- 44-. Городище 3 найстарших; стоїть на ристут, облитім рікою, від приступнїйшої сторони обведене ще другим валом. шо будували ся за часів розселення ї потім, за княжих часів. £ між ними й малі, то .могли придати ся хиба для одного роду-сїм'і, й великі, такі де могли сховати ся люде з цілої більшої околицї. Більшість їх стояли пусті, тільки про небезпеку. Але декотрі притягали до себе людей, шо осідали ся тут, виростав около „города“ так званий .острог"—оселі обгороджені укріпленнями від ворога; оселяли ся тут купцї, заводили торги, осідала ся ріжна старшина, богатші й заможчїйші лЮде; город ставав головою більшої околицї: як він рішав, так робили сусідні’ села, й імя його приймала сусідня людність. Так на місці' старих Дулїбів виступають пізнїйше Бужане і Волиняне, звані гак від городів Бѵжська і ІЗолиня; Чернигівцї й Переяславцї на старій землі' Сїверській; Турівцї й Пиняне в землі' Дреговичів. 15. Торговля. Між тими причинами, що підіймали декотрі міста над иньші, над иїлі великі округи, велико важила торговля і торговельні дороги. На українській землі, як то ми вже знаємо, здавна йшла торговля з чорноморськими побережними містами; і з каспійськими та туркестанськими сторонами. І коли Українці розселили ся на своїх нових займай шинах, перейшла ся торговля в їх руки. Торгували з городами грецькими, які зістали ся в Криму і понад Дунаєм, а далі, не вдоволяючи ся тим, завели торговлю з самою столицею Візантиї, з Царгородом. З наших сторін везли туди міхи (шкірки), віск, мед і невільників на продаж, у Греків купували ріжні дорогі матерії та всякі вироби з золота і срібла, вино, бакалію всяку. Коли степи залягли орди турецькі—Иеченгги, що пробили ся в наші степи з кінцем IX віку, через степи стала трудна й небезпечна дорога, і в Царгород ходили купцї великою валкою,- щоб відбити ся від ворогів, як нападуть. Грецький цісар Константнії * Порфирородний росповідає дуже докладно про те, як ходили сї ватаги купецькі до Царгороду. Зимою, каже він, в великих лісах поДнїпрянських люде рубають дерево і з нього роблять човни; на весну з водою пускають їх. до ріжних торговельних .міст, а найбільше до Київа; там до сих човнів приладжують керми і рсяку снасті* з давпїйших ^човнів і так ладятв їх а «дорогу; 45. Гривна київська (злитки півфунта ваги, що і ходили як гроші). Тим часом зїздять ся купці з сво/їми товарами. В місяцї червні' рушають човни з Київа. Ще три лнї стоять під Витичевом, дожидаючи відсталих, і потім пливуть Дніпром у низ, тілько стережуть ся Печенігів, шо по ріжних місцях робили засідки на купців, і нападали. Особливо небезпечно було на порогах Дніпрових; човнами тут плисти було небезпечно, бо розбили ся б; приходило ся брати на плечі товари, а човен волокли берегом, або несли на плечах. Невільників, котрих везли на продаж, вели берегом скованих, шоб не втїкли: вони ж несли на собі всяку поклажу з човнів. Купцям треба було стерігти невільників, щоб не втїкли. і пильнувати ся Печенігів, шо б не погромили. Так от висідали перед кождим порогом. Проминувши пороги одпочивали на острові, де була потім Січ—Константин зве його островом св. Юрія, а за козацьких часів звав ся сей острів Хортицею; тут під великим дубом справляли жертви богам, на щасливу дорогу: клали хліби, мясо, жертвували курей, кидаючи жеребок, чи ту курку вбити чи живою пустити. Вдруге ночували на острові, що тепер зветь ся Березань, на морі коло Дніпрового лиману. Відси повз берег Чорного моря їхали до Царгороду. Там для наших купців було призначене гіередмістє над морем, на пристани, коло церкви св. Маманта, а збирало ся їх там не одна сотня. Правительство візантийське дуже бояло ся сих купців. В ті часи торгувати приходило ся так, щоб при оказії і зброєю себе та свій товар вміти оборонити. Купці були воєнні люде, що продавали зібрану здобич, а при кождій нагодї самі були готові пустити ся на здобич» ударити 1 пограбити, наловити невільника на продаж, асо иньшого добра добути. Боячи ся київських князів, цісарі грецькі не важили ся боронити у*£ебе торгу їх купцям, вони навіть мусїли їм давати всякого припасу на прожиток, але від усїх, хто приходив під Царгород, домагали ся посвідчення княжого, що він справді купець, а не вояка який, і стеріг.іи ся їх яко мога: позволяли їм ходити, до міста тілько одною брамою, без зброї, не великими ватагами, не більше як 50 чоловіка на раз, і то під доглядо.м урядників візантиікьких. В другий бік, по товари арабські й персидські їздили в стару столицю хозарську Ітиль над устєм Волги, там де тепер Астрахань. Хозарські володарі кагани здавна дбали про те, щоб розвинути у 46. • ВіаантийськІ гроші на УкраінГ: срібняк ціс. Василя й Константина, сучасників Володимира Великого. себе торговлю, і їх столиця стала великим торговельним містом: тут жило богато купців з арабських і персидських країв, богато Жидів1), шо займали ся перевозом та перепродуваннєм товарів, богато Греків і Оювян. Тут можна було гіодостатком купити того, чого найбільше питали богаті, заможні люде в иньших сторонах: знов таки гарних, роскішних -матерій, уборів, всяких виробів шкляних, металічних, ріжного коріння; їх привозили сюди караванами на верблюдах з далеких сторін і кораблями Каспійським морем. Не вдоволяючи ся торгом в Ітилї і в другім такім великім торговельнім містї више по Волзі, Болгарі (коло теперішньої Казани), наші купиї пускали ся Каспійським морем в персидські городи, а з них далі* в славні торговища Арабського калїфату (держави). Продавали більше меньше те саме що й Грекам, взамін добували арабські товари і розвозили їх по своїх городах, і далі, в городи західиьої Словянщини і в німецькі. Богато приходило й арабських грошей в наші краї. іб. Князі й дружина. Коли пригадаємо, як тодї вела ся торговля, і які були купцї тоді'—що то були воєнні люде, які мусїли своєю зброєю обороняти свою торговлю, то зрозуміємо, чому ті городи у нас, де особливо розвивала ся торговля й оеїдали торгові люде, разом з тим ставали центрами воєнними і політичними. Для охорони торговлї в тих трівожних, небезпечних часах доконче треба було воєнної сили, і там де розвивала ся торговля, мусїла розвивати ся й воєнна сила. Без неї не можна було пускати ся в дорогу і дома без її охорони не можна було бути безпечним. На найбільший торговельний центр у нас на Україні в часах по розселенню підіймаєть ся Київ. Вій стояв так добре, що в нім Збирали ся всі товари, які ишли по дшпру і головним притокам його Прииети і Десні, шо впадають до Дніпра више Київа. Тодг ж ріки були найважнїйшими торговельними дорогами. З оповідань Константина бачимо, як у Київі збирав ся весь тодішній торговельний рух Східньої Епропи. Отже разом з тим він стає столицею воєнних сил і княжої власти, яка на тих силах опирала ся. Як се стало ся, про се не дійшло до нас відомостей. До Греків не доходило вістей про те, що діяло ся в глубині Східньої Европи, що наростало десь там у середині українського житя; в наших же сторонах письменство стало розвивати ся геть пізнїйше, коли зникла вже память про ті давні переміни. *) Жиді» називаємо Жилами не на глум (як тепер часом звуть), тільки тому *«.о у нас гака ма:ша запади С у л а , а мньшої не бувало. Так їх у нас називали, і так йоті самі себе називали, і в самій назві сій нема нічого образливого. Грецькі письменники VI віку кажуть про наших Антів, шо во»и\ не прарлять ся одним чоловіком, а загальною радою народньою. вічем. Ті старшини, які виступають між Антами, не мали війска й не мали трівкої й сильної власги. Воєнна наука візантийська, шо надписуєть ся іменем цісаря Маврикія (писана в другій половині VI в.> каже, що Словени і Анти мають богато начальників (вона їх називає ріксами, словом що в старій мові значило начальника, пана, одного кореня з латинським словом рекс— король). Сї начальники, каже вона— не живуть в згодї між собою і тільки пильна небезпечність, спільна війна може звести їх до купи та дати власть котромусь з них, бодай на якийсь час. В старих оповіданнях, зібраних київським літописцем, ми бачимо память про дрібних князів, які були у ріжних племен, але не мали великої ваги, бо не мали війська і оглядали ся у всім на громаду, на „старцїв**— старшин визначнїйших родів (таке каже оповіданнє про Мала князя деревського, як він воював ся з київськими князями). Тим не могли вони й противстати київським князям, коли ті завели своє військо, дружину. Чи завели ся у нас ще де в котрімсь племени такі сильнїйші князї, як у Київі, того не знаємо. Арабський письменник Масуді, що писав за кн. Ігоря, в першій половині' X в., згадує про якусь велику й сильну між Сло^янами державу, що звала ся .Валінама; думають, що то мова про Волинян: шо у них були сильні князї перед тим, але побороли їх київські; але того не .можна сказати напевне, бо Й сама ся назва Валінана в ріжних копіях ріжно називаєть ся. Знаємо в наших сторонах напевно таких сильних, воєнних князів тільки в Київі,. та й тут можемо тільки здогадувати ся, як і коли вони там завели ся. Бо найдавнїйша київська лїтопись писала ся тоді*, як добре забула ся вже память про тих перших київських князів, і самі найстарші київські літописці оповідали наздогад про те. як настали князі в Київі* 47. Арабські гроші на УкраГнТ; дір ге* (срібняк) 703 року. ЧАСТИНА Д РУГА . Жмте державне. 17. Київські перекази про старовину. Про те як почало ся нове жите у Київі— як зявило ся тут військо (дружина) і київські князї взяли велику силу та стали підбивати собі сусідні округи і землї, про се ріжно говорили в старій київській громаді, як літописці' почали списувати початки Київської, або Руської держави, як її називали. Одні казали, що там де стоїть Київ був колись перевіз через Дніпро і перевозив на кім чоловік на імя Кий. через те звав ся Київ перевіз, а з того потім став город Київ. Князів у Полян тоді не було, анї дружини і вони богато терпіли від своїх сусідів, Деревлян і иньших; Хозари, що обложили даниною задніпрянські племена, казали й Полянам, щоб платили їм данину. Кияне дали по мечу від кождого „диму 4 4 (від хати). Але хозарська старшина була не рада гакій дани, бо віщувала з того, що Поляне візьмуть гору над иньшими племенами, і над самими Хозарами, бо Хозари, мовляв, воюють шаблею гострою з одного бо- *у, а полянський меч гострий на обидві сторони Иньші історію, про Кия, осадника Киіва, оповідали инакше. Вони казали; що Кий з братами Щеком і Хоривом поставили перший городок, перше укріпленнє на місці' Київа і назвали його іменем старшого брата: Кий жив на Старім городї (де Десятинна церква), а ІДек над Кирилівською улицею (де були найстарші оселі людські) і ся гора звала ся Щекавиця (тепер гора Скавика); третій брат жив на третій горі шо звала ся Хоревицею (не знати саме де), а річка Либедь під Київом мовляв прозвала ся від сестри їх Либеди. Для охорони брати поставили собі спільними силами городок на горі де сидів Кий і назва- ли мого Київом. І від них‘пішли полянські князі—„рід їх держав княжемнє у Полян4 *. З того оповідання ' чдко, шо про початок киїсських князів нічого не знали, бо ймення і ия і його роду взято з імен київських осель; так звичайно оповідають про початок якоїсь осади, як не знають ЇГ початку: Харків—ну то осадив його Харько, Чернигів—осадив його якийсь .Чернига, і т. їй Се не тільки у нас, а й скрізь. З старих київських князів чи ватажків памятадя в Київі'Аскольда, Дира, Олега—бо були їх могили; тільки про Ігоря знали, що він був батьком Святослава, а дїдом Володимира, а жінка його була Ольга; знали пізнїйших князів, а про старших не вміли нічого'певного сказати, коли вони жили і чи належали до пізнїйшого княжого роду, чи нї. Про деяких були якісь перекази, про иньших і того не було—нічого крім імени, чи могили. Расказували отже так, що першим князем був Кий. пізнійше були Аскольд Дир, потілі Ігор, а Олег був його воєвода. З тих оповідань потім дїтописцї почали складати історію київкоких князів, Київської держави. Але й та найдавнїйша київська лїтопись не заховала ся так як була написана, а вже перероблена, особливо там, де оповідало ся про перших кііязїв—де найбільше було невідомого і неясного. Кождий наново переробляв се оповіданнє і з тих перерібок бачимо, як наздогад зліпляли ся до купи київські перекази та доповняли ся власними здогадами літописця. Здасть ся, київські перекази виводили пізнїйший княжий рід таки від того Кия, що Київ осадив. Але в X віцї київський княжий двір був так густо осаджений ріжними вояками з скандинавських сторін— Варягами, як їх у нас звали, що се навело на гадку про варязький початок і самого Княжого роду. Власне так оден з літописців переробив ту найстаршу київську лїтопись. Він вивів від Варягів і княжий 49. Київ і його околиця в часах 'Київсько? держави. рід. київський, і назву Руси, або Руської землі, як називано землю Полянську і околицю київську. Написав, що Русю звали ся ті Варяги, які понаходили до Київа з князями, і від них імя Руси перейшло на Київ і на Полянську землю. і8. Оповіданнє "київського літописця. В київській літописи, як тепер її маємо, початок Руси і князів руських оповідаєть ся т^к: Рід Кия княжив над Полянами, але потім вимер. Київ зістав ся І без князів, і'його захопили два брати, варязькі ватажки Аскольд і іДир, прийшовши з Новгорода, з північних країв. В Новгороді' тоді' І запанували Варяги, вони брали дань з північних словянських і фінських племен: новгородських Словян, Кривичів, Мері; сї племена забун* Ітувзли ся й прогнали Варягів, та через те не стало у них більше поі рядку і нарешті вони постановили взяти*собі князя від Варягів: самі І з своєї волї покликали до себе Варягів з-за моря, щоб над ними княіжили. Три брати варязькі Рюрик, Синеус і Трувор, послухавши їх, при- (йшли з своєю дружиною і стали княжити в городах новгородських і І декотрих сусідніх, а по иньших посадили своїх людей. Між сими були І Аскольд і Дир; вони пішли по Днїпру далї вниз і надибавши Київ I без князів, засіли тут. Та не довго панували, бо син Рюрика Ігор з сво- |їм воєводою Олегом став підбивати під свою руку городи пр Днїпру !і так підійшов під Київ. Довідавши ся, що тут княжать Аскольд і Дир, і Ігор з Олегом поховали своє військо в засідці* над пристанею Днїпро- |Вою, а до Аскольда і Дира післали сказати, що се прийшли купцї ва- | рязькі й хочуть з ними побачити ся. Коли Аскольд і Дир приїхали, (вискочили Ігореві вояки з засідки, а Ігор каже Аскольдови й Дирови: і „ви не князі, ані княжого роду; я князь і менї належить княжити". II тут його вояки кинули ся на Аскольда Г Дира І вбили. Аскольда по- ! ховали там же над Дніпром, на Угорськім, і на його дворі поставлена Сула церква св. Миколи, а Дира занесли на старий город і поховали І там. А Ігор став княжити в Київі. І від тих варязьких князів і їх друі жини пішло руське імя з початку в Новгороді', а потім і в Київі. Так оповідає оден з лїтописцїв, що переробляв найстаршу київську лїтопись, і се оповіданнє пішло в історію. Але не можна на нього так дуже покладатись. Літописець оповідав наздогад, богато І чого не знаючи: ке знав навіть, що Олег був князь київський, а не воєвода Ігорів. Як же можна вірити 1 йому на слово, коли він оповідає, що Аскольд і Дир були варязькі ватажки, або що Н*ор був син якогось новгородського князя з варязького роду, покликаного Новгородцями? Трудно вірити і тому, що імя руське до Київа було прине-ї і сене варязькими дружинамй з Новгороду: дивно, чому не пристало се Ь2 імя до Новгороду, а тільки до Київа, саме до київської околицї, ПолянськО'і землї. Не легко повірити також і тому, що київські князГ прийшли з Новгорода, і то аж два рази, оден по другім: оден раз прийшли Аскольд і Дир, а кілька літ потім Ігор з Олегом і засіли місце Аскольда і Дира. Не беручи на віру всьоґо того, що оповідає київський лїтопи' сець, як давнїйше вірили, ми де чого не можемо і з иньших джерел довідатн ся, і воно зістаеть ся для нас неясним. Та краще признати ся собі, що не знаємо чогось напевно,як воно було» аніж оповідати за правду чужі вигадки. Тим більше, що початків держави і у инь-т ших народів звичайно не знаємо докладно. Аж тодї* як розвинеть ся вона добре,- та заведеть ся своє письменство на місцї та пічнуть ся літописи,—тодї вони про свої часи і недавно минулі Починають росказувати докладно, по правді. Так у йас знаємо з наших лїтописей доситьдобре» що діяло ся за ча- •сів Володимира, по части за його батька, а про попереднє— от так дещо тільки, що з чужих джерел знаємо, або з пізнїйших переказів можемо виміркувати. 19. Русь. В звістках чужоземців, які маємо з IX і X віку, наші князі й їх війско, все зветь ся Русю, руськими. У нас же Русю звала ся Київщина. Здогад нашого старого літописця, ш'о імя Руси було принесене з Швеції, варяжською дружиною, не справджуєть ся: в Швеції такого народа не знати, і Шведів ніколи у нас сим іменем не звали. Звідки се імя взяло ся в Київщині, ми не знаємо й не будемо вгадувати. Але нам важно, що се іМя так тїсно звязане з Київом, і у того міркуємо, що звістки про Русь і руську друікину, які маємо у чужоземних джерелах IX і X вв., належать до Київської держави: до тих князів і дружин, котрих столицею був Київ. Арабський письменник-IX віку так описує сї руські друживи: Русь 50. Київський князь і дружина (кн. Святополк— з житя Борис* і Гліба). не мас ні земель, нТ сел, нї поля, вЬна промишляє тільки продажею соболиних і иньших шкурок. Вона нападає на землі' Словян і забирає там людей в неволю, а потім продає їх в Ітилї або в Болгарі. Коли у Русина родить ся син, батько дитини кладе перед нею голий меч і каже: „я не лишу тобі ніякого маєтку матимеш тільки те, ідо здобудеш сим мечем“. Сусїди.знали сю Русь—київську дружину, як вояків купців: вона нападала ца сусїднї землі', забираючи здобич і людей, і торгувала сим товаром. Ми бачили вище, як нерозривно звязані були в тім часї війна і торговля; купець мусїв бути воякою, вояка був заразом купцем і свої здобутки пускав на сусідній торг, щоб обміняти на гроші, зброю і всякі окраски, якими лишали ся тодїшнї люде, і Київ, столиця руського купецтва, був заразом столицею сеї воєнної Руси. Константин Порфирородний сто лїт пізні'йше від того арабського письменника так описує її житє: „Як настає місяць ноемврій (падолист) зараз князі' руські з усею Русю виходять із Київа і йдуть на „полюдьє“ (збираннє дани), в волости Словян, Деревлян, Дреговичів, „Кривичів, Сїверян й иньших Словян, підвластних Руси. Там перегодовують ся вони цілу зиму, а в місяці апрілї, як ростає лід на Дніпрі ріці, вертають ся до Київа. Тут вони споряжають свої човни і їдуть до Візантиі', як уже було росказано*. Сї київські дружини в IX і X в. складали ся'з місцевих людей і з захожих Варягів. В першій половині X віку серед висшого київського боярства: намістників київського князя і начальників дружини бачимо таку масу Варягів, що за ними зовсім на другий плян відійшли місцеві люде. Маємо імена послів київського князя і його намісників в трактатах з Ві- Зантиєю 907, 911 і 944 рр., і серед них більше скандинавських імен, як словянських. І серед "дружинного війська було богато Варягів. Се був час усобиць в скандинавських землях: в Швеції й Норвеґії, і чимало ватажків „конунгів4 * (те саме * слово, що наше князь), ріжних значних людей, а з ними— богато рядозпх вояків пускало ся в світ, здобувати собі нові е, _ 51* ц Л р Я З Ь К И в оселі або вступати в службу ріжних володарів. До першої ськоїоколиці* половини XI в. (до смерти Ярослава) раз у раз стрічаємо у наших князів в службі варязькі дружини. Було се дуже добре для них військо: добрі вояки, сміливі, охочі, а при тім не -звязані нічим з краєм, з людністю хоч на чужих їх посилати, хоч на своїх людей. Тому і шо так богато було тих сканлинавских вояків між київською „руською' дружиною, часто і саму Русь називано скандинавським, або инакшс „норманським" народом (Норманами, або північними людьми звали тодї скандинавських вояків в західнїх сторонах, куди вони теж з часта навідували ся по здобич,—так як у нас звали Варягами). А київ ський літописець виміркував собі, як ми ба» чили, що й саме імя руське прийшло мабуть з Варягами з Швеції 20. Походи руських дружин. В IX столїтю починаємо вже з часта чути про походи руськкх дружин на сусі'днї землі . Так з початком IX віку „погибельний іменем своїм і ділами народ Русь“ (так називає його житиє св. Георгія Амастридського) пустошив полудневе побереже Чорного моря, береги Матої Азії від Константинополя до Синопа; припадком довідуємо ся,про се з приводу того, шо ся руська дружина зайшла в город Амастру, і з житиі^ св. Георгія Амастридського записано чудо, яке мовляв стало ся з сими напастниками. В житиї иньшого святого Стефана Сурожського оповідаєть ся про те як „руська ратьм з своїм князем Бравлином пустошила в тих же часах полудневе побереже Крима. Таких нападів на візантийські городи на Чорноморю було мабуть в тім часі богато, і щоб забезпечити ся від них, правигельство візантийське в 830-х роках завело переговори з князями руськими. Припадком довідуємо ся про се з того, що в 839 році імператор візантийський з своїми послами післав до імператора німецького послиз руського князя, щоб німецький імператор їх від себе переслав до дому, бо з Візантиї заступили їм дорогу якісь вороги (мабудь орда угорська). Одначе незадовго почади ся знову походи Руси на візантийські землї. Найбільший похід став ся в 860 роцї. Русь велики'м військом напала на сам Царгород. Було їх 200 великих човнів, на них могло бути коло 10 тисяч війська. Візантийський імператор саме вибрав ся з військом своїм на війну в Малу Азію і столиця його зістала ся без війська. Русь обпала її й нищила околицю: люде поховали ся за мури головного міста і в великім переляку чекали нападу, Питаючи ся оден одного: 52. Ручка тогож варязького меча. •чи вже вороги перелізли «іерез мур? чи не опанували міста? Тоді патріарх, щоб прогнати той страх, звелїв обнести по мурах ризу Богородиці, що переховувала ся в одній з церков;-духовенство з святошами і з цілим містом ходило по мурах і правило молебнї, і се вважало ся чудом божим, що після сього руське військо кинуло місто і поплило геть. Потім оповідали, що велика буря підняла ся, як у море умочили ту ризу Богородиці: вона розбила човпи Руси та змусила їх тікати; але се вже пізнїйше додано: сучасні нічого про се не кажуть а Русь покинула Царгород мабуть прочувши, що імператор вертаєть ся з військом. Сей сміливий напад на саму столицю при.\\усив візантийське правительство знову заходити ся коло Руси. Були вислані посли до русь* 52. Грецький єпископ на Руси: князь велить покласти в огонь евангелїє (.малюнок у грецькій хроніці). Ѵсих князів з богатими дарунками, дорогоцінними грецькими матеріями 1 убраннями, шовковими, золотими і срібнотканими. Вони уложили згоду, трактат з князями, а єпископ, висланий з посольством, намовив богатьох охрестити ся. Греки оповідають, що н тут не обійшло ся без чуда. Русь, слухаючи єпископа, захотіла, аби й їм якесь чудо показав, як стільки їх оповідає: сказали йому, аби положив в огонь євангеліє, що держав у руках, і коли воно зістанеть ся ціле, як ті отроки в пащи огненій, про яких оповідав,— тоді* вони охрестять ся. Епископ вложив евангелїє в огонь, і воно справді зістало ся ціле, і тоді* богато Руси* охрестило ся. Але такі чуда з євангелїєм оповідають ся при ріжних оказіях. Окрім походів на грецькі городи Русь ходила і на каспійське побереже. Припадком згадує одсн пізнїйший арабський письменник, що •описував історію Табарістана, себто полудневого лобережа Каспій- ського моря (див рис. 58) про похід Руси на сі береги десь коло р. 870 Потім такий похід став ся в 910. і пізнійше вони нам звістчі Яка то бѵла Русь звідки, і як звали ся ії ватажки чи князГ. ті грецькі та арабські письменники не кажуть. Арабьске джерело (X в., що оповідає про руське жите. і німецький літописець, шо згадує про послів руських у імператора (839), називають того князя руського „каганом* так справді й пізнійше називано київських і иньших украін ських князів (Володимира Й иньших) так титулував себе хозарський володар, і від Хозар се могло піти й між українськими князями. Літописець київський надибавши у грецьких джерелах похід на Царгород 860 року, притулив його до тих київських ватажків Аскольда і Дира: /ліркував. шо то мусіли бути київські князі. І справді так мусіло бути* 04. нудо з євангелієм (звід ти ж), євангеліє не згорає в огні. що с» далекі походи „руськг чи всі з Киіва виходили чи ні. але показують шо вже в тім часі в Київі виросла велика сила воєнна, звана руською лілбила вже собі сусідні землі, шукала здобичи в далеких походах і від неї виходили ті аалекі походи на полуднє Патріарх Фотий в своїх проповідях в Константинополі під час походу >560 р таки так і каже, шо Русь осмілила ся напасти на Царгород після того, як підбила сусідні землі і з того дуже загордила ся. В договорі князя Ігоря з Греками 944 р окрім київського князя посилають до імператора послів ще з двадцять „світлих і великих князів і великих бояр* як називає їх трактат, і стільки ж їх приблизно прислало своіх послів кільканадцять літ пізнійше з княгинею Ольгою Таке велике число князів і намісників, то були „під рукою київського князя- (як говорить ся в трактат» Олеговім), само вже показує на великі простори держави, на великі землі, що підлягали київському князеви Знаємо, шо в <)40-ч роках Ігор сидів сам у Киіві. а син його, малий Святослав посаджений був у Новгороді, на північнім кінці Дніпрової дороги. Походи ж Руси на 5 7 чорноморські городи, їх заходи в Криму, і руське князівство в Тмуто- (іокани, на Керченській протоці', показують, що і полудневий кінець сеї дороги Русь тримала в своїх руках, поки турецькі орди не знищили чорноморської степової людности. Сухопутні і річні дороги на схід через землі Сїверян і Вятичів були також в руках київських князів, уже в IX в. З початком X в. в головних містах Сі'верщини сидять уже підручники київського князя, і Русь заберає в свої руки потрохи й саме Подонє, щоб відкрити собі дорогу на каспійське побереже. Східнословянські племена вже всі*—і українські і північні на початках X в. стояли під властю київського князя, в більшій або меньшій покорі йому, а також і деякі сусідні фінські землі' на Поволжу, та мабуть і литовські на заході'. Вся та територія, що пізнїйше належала до 55. Аскольдовз могила о Киїиі (гспсрішпя церква побуаооана в минулім столїтю). Київської держави, була вже під властю київських князїв на початках X в., за часів кн. Олега, тільки що ся власть не була ще така сильна, не проходила глубше у домашнє житє тих ріжних племен так як пізнїйше. 2і. Найдавнїйші князї і князь Олег. З перших часів Київської держави долетіли до нас тільки голі ймення якогось Бравлина, потім Аскольда і Дира. Про сих двох чули Й наші лїтопйсцї, але не вміли нічого розвідати, і те що вони оповідають — що се були два брати, прийшли з Новгорода, ходили на Царгород і згинули з руки Олега чи Ігоря—все мабуть їх власні здогади. Певне Аскольд і Дир не були братами, ані княжили разом. Тому що на Аскольдовій могилі' поставлено церкву, можна справді* думати, що то він о» був київським князем тодї, як грецький владика їздив з послами на- Русь і „хрестив ^огатьох*. Дира згадує пізнїйший арабський письменник Масуд!, а жив він мабуть по Аскольдї, та про нього нічого не памятали за часів Ярослава, як писала ся лїтопись. Тільки князь Олег, що княжив у Київі на початках X віку, запав глибоко в память народню. Вона оповила імя його дивними оповіданнями, казками й піснями, перенісши на нього всяку всячину, що памятала з давнїйших часів. Кінець кінцем зробила з нього не тільки великого і вдатиого войовника, а й „віщого 4 4 чудодїя, що вмів творити дїла надлюдські, міг обернути ся звірем і птахом і малою комахою, і так за тим казковим чудотворцем нарешті майже зовсїм зник дійсний, правдивий князь Олег, що княжив у Київі. Старинна пісня, „билїна", що описує Олега під іменем Вольги Всеславича, збираючи разом память про Олега і Ольгу і про пізнійшого чудодїя князя Всеслава, так описує того віщого князя: Закотило ся червонеє сонечко А ловіть ви куниць та лисиць. За лїсочки темні, за моря широкиТ, Диких звірів—чорних соболїв, Розсажіли ся зорі часті по небу ясному— Поскакущих білих зайчиків, Нарождав ся Вольга Всеславович На святій Руси. і і' ріс ВольгЗ Всеславович до пяти років, Пішов Вольга Всеславович по сирій [землї— Матїр. сира земля захитала ся, Звіри в лїсах розтїкали ся, Птахи по під хмарами розлїтали ся, Риби по морю синьому розкидали ся. Тай пішов Вольга Всеславович Вмитись всяких хитрих мудрощів— Мов усяких, язиків ріжних. Перейшов Вольга на семий рік— А прожив немов дванадцять літ: Понавчав ся хитрих мудрощів, Мов усяких, язиків ріжних. Прибирав собі дружину добрую, Добрую Дружину, хоробрую: Тридцять юнаків без одного— Сам він ставав за тридцятого. Гей же ви, дружино моя добра та Білих зайчиків, горностайчиків, Ловіть ви їх по три длї, по три ночи... Послухали брата старшого, отамана. Робили дїло їм повелене, Звивали мотузочки шовковиї, Ставили мотузочки в темнім лїсї по [сирій землї І ловили по три днї по три ночи, Не могли вловити й одного звірька! Обернув ся тут Вольга львом звірем, Поскочив він по сирій землї—темнілі лїсї Завертав він куниць, лисиць, Диких звірів—чорних соболїв, Поскакущих білих зайчиків, І маленьких горностайчиків. Був він в городї у Київі, Зі своєю дружиною хороброю, Тай говорить їй Вольга Всеславович: „Гей дружинонько ти добра та хоробраяі Слухай брата старшого отамана, Робіть дїло вам повелене, [хоробрая, Крутїть—вийте сильця шовкові, Слухайте мене брата старшого, отамана, Ставте ви ейльця на темний лїс— Робіть дїло вам повелене— Гей на темний лїс, на самий верх. Вийте ви мотузочки шввковиї, Ловіть гусей, лебедїв, ясних соколів. Ставте ви мотузочки по темнім лїсї, 1 малу теж птицю-пташицю, Ставте.ви мотузочки по сирій землї, Ловіть, ви їх по три днї, три ночи...'* Послухали брата старшого отамана Зробили діло їм повелене Вили сильця вони шовкові. Ставили сильця ті в ліс на самий верх І ловили по три ДНІ по три ночи— Не могли вловити і пташиночки! Обернув ся тоді птахом сам Вольгі Полетів він попід хмарами, Заганягь гусей, лебедів, ясних соколів І малѵ теж птицю-пташицю ЗНов були вони у городі у Київі Зі своєю дружиною хороброю— Тай говорить їй Вольга Всеславович „Гей же ви. дружино моя добра та І хоробрая, Слухай брата старшого, отамана. Робіть діло вам повелене— Беріть ви топори дроворубни'і. Ви будуйте судени? аѵбовее. Вяжіть ви на нім снасть шовкову. Виїздіть ви на нїм на сине море. 7 а ловіть рибу туку га 'тлотиченьку, Дорогеньку рибку осетринку, А ловіть й по гри ДНІ. гри ночи“ Послухали брата старшого отамана. Робили діло їм повелене. Брали топори дроворубниі. Будували суденце дубовеє. Снасть вязали на нїм шовкову. Виїздили в нїм на синє моое, І ловили по три дні по гри ночи— Не могли зловити ані рибини Обернувсь тоді Вольга сам шукою. ГеЙ побіг він по синім морю. Заганяв він рибу щуку та плотиченьку. Дорогеньку рибку осетринку В літописних звістках про Олега зістали ся також сліди ріжних оповідань та вигадок про нього як про віщого князя, знавця всяких хитрих мудрощів. На шасте маємо одначе й документ з його кня зюпаиия. зовсім певний, дорого ЦІННИЙ, який посвідчує нам, що маємо діло не з казками, а з справжнім таки, дійсним київським князем. що княжив на початку X віку. Се умова Олега з Візантиєю, списана в р. 911. Маємо в літописи ще иньшу його умову, надписану 907 роком, але та тільки в уривках, а умова 911 року записана в літописи тла, і з неї можемо знати напевно, що Олег тодї справді' був князем у Киівг Літописець каже, що сі умови були списані після вдатного походу Олега на Царгород: що він 907 р. ходив з уеїм війском, з полками всіх підвластних племен на Константинополь; Греки, щоб не допустити його до міста, ланшохами замкнули Босфорську протоку, але Олег їх перехитрив: сказав своїм воякам поставити човни, в котрих приїхали,- на колеса, і коли подув вітер у вітрила, човни поїхали 56. Олег не колесах іде під Царгород (малюнок, 3 літописи). на колесах під сам город. Греки так налякали ся, що стали просити ся у Олега, аби взяв яку схоче дань, аби тільки міста не чіпав, і Олег сказав їм дати по 12 гривен, себто по 6 фунтів срібла на чоловіка, на дружину і князів що по городах лишили ся: в Київі, Чернигові, Переяславі й по иньших городах. Велів пошити вітрила на свої човни з тих славних на цїлиґі світ грецьких паволок, а на знак побіди над Греками повісив з своїми боярами свої щити на брамі царгородській. Се все. розумієть ся, такі оповідання, в яких нема чого шукати великої правди. Але судячи з того, що в тих трактатах 907 і 911 рр. Візантия поробила великі пільги нашим князям та їх торговлї, треба гадати, шо Справді' були перед тим якісь удатні, і для Греків дошкульні походи Руси на грецькі краї (може тіль- 57. Греки несуть дарунки Олегови (звідти ж). ки не на сам Царгород, бо в грецьких джерелах нема про се згадки), і сї походи змусили грецьке правительство до переговорів з Олегом і до всяких пільг руським купцям: позволило їм торгувати в Візантиї, не платячи мита, а ще й візантийське правительство мало їм давати все потрібне на прожиток і на дорогу. За те Олег обіцяв, що не зборонятиме своїм воякам вступати в службу цїсареви. Від арабського письменника Масуді 'знаємо, шо замиривши ся з Візантиєю, Русь пустила ся натомість шукати здобичи на схід. При кінці 913 р. став ся великий похід її на Каспійське море. На 500 човнах, по сто чоловіка на кождім, пішли вони Доном, перетягли ся з Дону на Волгу, і вийшовши на море Каспійське, почали грабувати полудневе побереже моря, так званий Табарістан, де було чимало торговельних, богатих міст (див. карту 58). Війська на місці* не було, не було кому боронити, і кілька місяців руські напастники господарили тут і грабували, як хотіли; тільки на повороті'стріла їх біда, бо зробило на них засідку хозарське військо і погромило. Лїтопись не згадує про <6, але память про сей І иньші так) походи на схід зістали ся в піснях Ілро похід Вольги на Індийське царство: і А ВольгЗ тоді був догадливий— Цар з царицею розмову ведуть, З усїєк) дружиною хороброю Говорить цариця Азбяківна: І На те славнеє царство на Індийськеє „Гей же, славний індийський цар! Зараз з нею у похід пішов. Хочеш ти збиратись на Русь воювать, От дружина спить, а ВольгЗ не спить— Обернеть ся він та сїрим вовком, Біга, скаче в темнім лїсї по гущавинах, А бе він звіря сохатого (лося), Вовка, медвідя не пускає теж, Барси, соболї—найлюблений шмат, Але й зайцем, лисом не гербує теж. Напуває та годує він дружину ту хоробрую, Обува, одяга добрих молодців— Носять шуби вони соболиниї, В переміну ж шуби барсові. Ну дружина спить, та ВольгЗ не спить, Він обернеть ся ясним соколом, Гень далеко літа на синє море, Бє гусей він, білих лебедїв, А сїрих, малих качок не пускає теж— Напува та годує він дружиноньку хо- Іробрую, А все їжа була з перемінами. Зачина Вольгй тут ворбжити: «Гей ви удалі добрі молодці, Не багато і не мало вас—сїм тисячів, Чи єсть серед вас такий чоловік— Обернув ся щоб він та гнідим турбм, Побіг би в те царство Індийськеє, Провідав би про царство Індийськеє?1 ' ■ Тут мов. лист із травою простераєть ся, 1 Вся дружина його лриклоняєть ся, і Кажуть йому його удатні добрі молодці: І „Нї нема у нас такого мблодця— > Окрім тебе лиш Вольги Всеславєвича". і Ну тут той ВольгД Всеславєвич [ Обернеть ся туром гнїдим золоті роги Та Й побіг він до царства Індийського: Першим скоком скочив він цілу верству. Скоку другого не могли знайти^* Обернув ся він ясним, соколом, Полетів він до царства Гндийського, Сів на палату білокамяну. На віконечко царя індийського— А не знаєш того і не відаєш, Як на небі місяць засяв, засвітив, А в Київі могутний родивсь богатир, І тобі то, цареви, супротивничок!" Ну Вольгй тоді—він догадливий, Він розмову ту собі вислухав, Обернувсь тепер горностайчиком І побіг до комори оружної— У тугих луків він тетиви надкусував, У гартовних стрілок він зелїзка витя Ігува. Все то в землю він позакопував. Обернув ся тепер він сїрим вовкбм, Поскочив знов тепер він на кінський дві. Добрих коней усїх він там перебрав, Горла їм він усім переривав. Обернувсь назад ясним соколом, Геть підняв ся^високо по-під небеса, Полетів далеко у чисті поля, До своєї дружини хороброї. Розбудив він удалих добрих молодцїві „Гей же ви, дружинонько хоробрая! Не час вам спать, час тепер уставать Та ходімо до царства Індийського". Так прийшли до стіни білокамяної- Гей міцна та стіна білокамяна: Ворота у тім городї зелїзниї, Гаки, засови всі мідяні, Підворотня—дорогий рибій зуб. Хитрими вирізами вирізана, Тільки в ті вирізи мурахови пройти. Тут усї молодці засмутили ся: «Стратимо ми голови даремнїсенько Як тут нам оті мури пройти!" Молодий ВольгЗ—він догадливий, Обернув себе він мурашиком, Всіх своїх молодцїЬ теж мурашками;» Стали вже молодцї на другій стороні» В славнім царстві Індуському— Обернув усіх молодцями знов, ьг Стали знову з зброєю своєю воєнною. Самі гарні душі-дТвнцТ. Тут молодцям він наказ віддає— Тут Вольга там царем зіставсь, „Гей же ви, дружино хоробрая! Взяв за себе царицю Азбяківнѵ, Ви ходіть по царству Індийському А дружина його хоробрая Та рубайте старого й малого, Із дівицями тими поженила ся - Не лишайте насіння ні трошечки, Він їм золота, серебра то та.м викотив?. Полишайте ви тільки лиш вибором Коней їм та корів табуни ділив— Не багато не мало, а сім тисячів А на кождого брата сто тисячів. 22. Ігор і Ольга. По Олегу став княжити Ігор. І знов як за часів Олега маємо його трактат з Візантиєю та ріжні звістки чужоземні з останніх років його панування—про похід на Царгород і похід на каспійські краї. Видко, що так було звичайно: перші роки князювання йшли на те, щиб скріпити своє становище, приборкати непокірних князів і намісників, неслухняні волости і племена, а приборкавши і маючи в руках великі воєнні сили, київські князі робили походи в далекі, богаті краї, шукаючи добичи і слави. З Візантиєю по Олегових трактатах довго стояла згода. Київське війско ходило нераз в поміч візантийському цїсареви, як тому трапляли ся війни або повстання. В записках візантийського цїсаря Константина Порфирородного заховали ся рахунки з грошей, які були заплачені руському полкови з 700 вояків, що був в морськім походї візантийськім на Арабів 910 р.: заплачено йому за сей похід золота 100 лїтр (фунтів). Се ті походи руських вояків у Візантию, що памятає наша колядка. Ой під вербою під зеленою Гей по Дунаю під Царегород. Стояла рада—хлопців громада; Ой чуємо там доброго пана: Радили ж вони добрую раду: Ми йому будем вірно служити, Не купуймо, браття, золоті перстнї— А він нам буде добре платити: Купуймо, браття шовкові шнури. По воронім коню, по золотім сїдлї, Шовкові шнури, мідяні човна: По калиновій стрілці, по хорошій дівці. Спустимо ся вниз по Дунаю, Але під сорокові роки згода з Візантиєю розбила ся і 941 р. Ігор вибрав ся великим походом, морем на сам Царгород. Греки кажуть, що було тої Руси 10 тис. човнів, але тут певно порахували забагато. Час для походу вибрано добре, бо грецькі кораблї тодї вислано на Арабів, і так Ігор з своїм військом без перешкоди зблизив ся під Царгород. Але протоку тутешню. Греки заставили кораблями, які встигли зібрати, і напавши на Ігореві човни, почали кидати на їх бомби з так званим „блискучим-, або „грецьким огнем": як з рецепту видко, був се теперішній порох. Тодї руські човни завернулись і пустили ся грабувати малоазійські береги. Тут пустошили міста, мучитіи людей, забирали здобичу. Але кінець кінцем не пощастило їм і туї: надтягнуло грецьке військо і кораблі', обступили Русь і погромили. По хід був значить нещасливий, але в КиТві потім оповідали про нього навпаки: що Греки перелякали ся Руси й відкупили ся дорогою цТною. Новий трактат з Візантиєю уложено в 944 р. і сим разом Візантия, користаючи з своєї побіди, покоротила права руських купцїв, заборонила їм куповати найдорогші паволоки, а Ігор обіцяв, що не буде нападати на грецькі володіння в Криму. Щасливійший був похід Руси на каспійське побереже в 944 р. Про нього богато оповідають тамошні’ письменники, а славний пер* ський ііоет Нізамі пізнїйше (в XII віці) напи« сав фантастичну (каз* кову) поему про се: по одній стороні' виступає руський король з 900 тисячним ВІЙСЬКОМ, що їде на слонах,—против нього іде сам Олександр Великий, щоб покарати за пороблені спустошення, і по семи битвах нарешті* проганяє. На правду руське військо не було таке велике, але йому удало ся обловиті} ся здобичею і піти зовсім безкарно. Сим разом, памятаючи попередню засідку, воно перейшла суходолом під Дербент, через північний Кавказ, відти пустило ся морем на усте Кури і потім Курою пішло в гору в край, що ввав ся Агованїєю (тепер Карабаг). Тодї він належав до Арабів. Русь опанувала сей край, засїла в його столиці Бердаї на р. Курі і грабувала сусїднї краї довго, кілька місяців, поки в руськім війську не почали ся хороби з непривички, тому що ілн богато тутешніх овочів, тодї пішло собі назад. 03 58. Побереже каспійське в X віцї. ЦїкавіЙше, -іїж сї заморські походи, було б нам знати, що дТяло ся тоді дома, на самій Україні, та про се не маємо докладнїйших звісток. З трактату Ігоря і з звісток Константина Порфирородного бачили ми, що київські князї в тім часї панували над великими просторами аж до Новгороду, до городів над Волгою, мали під собою богато князів і намісників (дивись с. 56). В нашій літописи заховали ся деякі перекази з тих часів про війни київських князів з племенами, шо вони підбивали собі, „примучували", аби слухали ся їх і давали аань, про підвластних князів і намістників, що при нагодї підіймали й собі головупротив київського князя. Дещо заховало ся і в старих піснях, наших і чужих, про тодішнє житє дружинне.Наші колядки памятають про такі дружинні походи на городи українські та збираннє з них окупу: іде військо на Чернигів, бє до города, аж нарешті’ винесли йому відти „мису , ичервінців" на поклін, потім Так само на Переяслав, на Київ. Дружина ділиться здобичю.трапляєть ся, шо князь забирає собі що краще, а дружина жалїєть ся, що лишає їй самі перебірки, і через те його кидає: 59. Візантийські паволоки, про котрі стільки мови в наших звістках IX—X вв.: шматок з ризниці міста Оксер (Франція). Пан Хомуненько — переберниченько. Сам молоденький, кінь вороненький, Переоирає між кониками— Котпі лїпшиї то собі, бере, А котрі гіршиї—служенькам дає. Перебирає між сіделками— Котрі лїпшиї то собі бере, А котрі гіршиї, служенькам дає. Перебирає між уздечками— Котрі лїпшиї то собі бере, А котрі гіршиї, служенькам дає. Пон Хомуненько—переберниченько. Перебирає між сукенками— Котрі лїпшиї то собі бере, А котрі гіршиї служенькам дає. Пан Хомуненько переберниченько Перебирає чоботоньками— Котрі лїшиї то собі бере, А котрі гіршиі служенькам дає. Пан. Хомуненько переберниченько Перебирає між дівоньками— Котрі ладнїйші то собі бере, А шо погані—служенькам дає, Бувай же здоров, пан Хомуненьку, Сам молоденький, кінь вороненький* В одній з пісень про Вольгу він їде по дань з своі'х городів, як оден з меньших князів, племенник київського князя: Став Вольга рости - виростать Дарував йому три городи найкрашиї— І збирав собі дружиноньку хоробрую Молодий Вольга от Всеславєвич Тридцять мблодцїв було без одного. Вибрав ся до нїіх за получкою Сам Вольг£ за тридцятого. Із своєю дружиною хороброю. Рідний дядько Володимир стольно-київський По дорозі встрічає він Микулу Селяниновича і гой його остерігає шо „получку**—дань не так легко буде зібрати: Ой гей же Вольгі ти Всеславєвич! Попідрубують мости калиног^иТ,' Там живуть мужики все розбійники: Потоплять тебе у річі у Смородині! І Вольга просить їхати з ним „в товаришах* за тою данею „получкою" Се неясні, глухі спомини, шо долетіли до наших, часів уже злинялі, покручені В старій київській літописи, записані яких сто лГт по подіях, вони далеко свіжіііші, хоч і тут треба їх приймати не за чисту правду, а скорше як поетичні образи мину лого. Бачили ми. як у тих преказах невдатний похід Ігоря на Візантию стає добичним і щасливим, так само і пізнійшій похід його сина Святослава; так само, без сумніву, зміняли ся в сих оповіданнях і події внутрішього житя Киівськоі держави. Перед нами не факти, а поетичні образи минувшини, але вони дають добре розуміти сю минувшину. Літопись оповідає, шо Ігор воював з Уличами і Деревлянами. Уличі довго боронили ся; іх город Пересїчен тримав ся три роки і не піддавав ся Ігорю, але той таки вистояв під ним ті три роки і здобув його: „примучин* Уличів і дав своєму воєводі Свенельду дань з них. Потім йому ж дав дань з Деревлян, шо давали по чорній куні з диму (з господарства) Дружина Ігорева почала нарікати, що він занадто богато дав доходів одному Свенельдови: „тепер, казали, Свенельдові вояки посправляли собі з 0рою й одежу гарну, а ми ходимо голі". ТаЙ почали намовляти Ігоря, щоб він пішов з ними у Деревлянську землю— ще й собі дань з неї взяти: „ходім, кажуть, княже, добудеш і ти і ми“. Ігор послухав, пішов з ними і вимучив від них дань ще Й оп. Візантипска паволока, з витканим написом, „за Василя і Константина христолюбних володарів*. для себе, крім того іцо взяв Свенельд для себе. Потім розохотив ся на ту дерсвлянську дань, що так послушно йому дали, та й каже дружині: „ви собі з дато ідіть до дому, а я верну ся і ще похожу**. І пішов ще дань збирати, з малою дружиною, щоб не ділити ся з усею дружиною і більше на свій пай дістати. (Так оповідали потім Свенельдові дружинники про Ігорову жадність). Деревляне, почувши, що Ігор знов іде з них дань брати, стратили терпець і порішили йому кінець зробити. Зібрали раду з своїм князем Малом і кажуть: „як вовк внадить ся мі>к вівці, то і все стадо виносить, як його не вбити,—так і з сим Ігорем, як не вбємо його, знищить нас до решти*4. Післали до його, щоб сгіамятав ся і дав їм спокій: „чого знов ідеш до нас ? адже взяв уже всю дань!“ Та він не послухав і почав збирати дань. Тоді' Деревляне з -міста Іскоростеня напали на його дружину і побили її— бо було її -мало, а самого Ігоря вхопили і замучили люто: нахиливши верхи дерева, привязали до них Ігоря, і потім пустили—так ті# дерева й роздерли Ігоря. Зістала ся в Київі по Ігорі його вдова Ольга з малим сином Святославом, і першим ділом вважала за свій обовязок пімстити ся за чоловіка та приборкати непокірних Деревлян. Пімста була святим ділом в тих часах—хто не відомстить, за того Бог не відомстить, каже старе сл.овянське прислівє, і чим тяжша була пімста, тим більше чести було местникови. В народї ходило богато оповідань про те, якими хитрими способами і як люто мстила ся Ольга Деревлянам за смерть чоловіка. Ольга в наших переказах стала типом, взірцем хитрої княгині, як Олег— взірдем хитрого князя; Олег і Ольга—се пара: хитрий чудодій князь і хитро-мудра княгиня; навіть через подібність імен всякі оповідання переносили ся з одного на одну. Про Олега оповідали, як він ходив походом па Царгород і хитрощами своїми на смерть перелякав Греків, про Ольгу—як вона їздила до грецького цїсаря в гостину, як він її сватав, побачивши її красу і премудрість, а вона хитромудро від того сватання викрутила ся, попросивши цїсаря щоб був її хрещеним батьком, а як став хрещеним батьком, не міг уже оженити ся з хрещенницею—виходить, що Ольга краще знала християнські порядки, як сам цїсар візантийський. З оповідань про її пімсту над Деревлянами маємо в лїтописи кілька: в однім вона закопує в землю деревських послів, що прийшли її сватати за дерсвського князя, в другім каже їх спалити, піславши вимити ся до лазні. В третім Ольга справляє тризну—поминки на могилї свого чоловіка, і крли Деревляне поупивали ся медом, сказала своїм воякам їх побити. В ипьшім вона просто йде походом на Де- *>•) ревську землю й пустошить та нищить її, людей каже бити, иньших бере в неволю, і так примучивши, накладає данину ще тяжщу, ніж було за Ігоря: дві части каже платити до київського скарбу, а одну до свого, вдовиного. З сього походу иньше оповіданнє знову росказує, як хитро Ольга здобула деревське місто Іскоростїнь (теп. Іскорость): ніяк воно не піддавало ся їй, і Ольга сказала, що не хоче вже від них нічого, тільки аби дали з двору по три голуби та по три горобці, і як ті повіривши дали, вона тих птахів роздала своїм воякам і казала попривязувати їм запалений трут до ніжок: птахи з трутом полетіли під свої стріхи й запалили місто, люде почали тікати, а Ольга казала своїм воякам їх бити. Але такі оповідання про підпалюваннє міста звірятами або птахами є у ріжних народів. Так, по тодішнім понятам, Ольга свято сповнила свій святий вдовин обовязок, і в памяти народній зістала ся, як взірець шановної жінки, що свято сповТіяє що до неї належить: шанує память свого чоловіка, виховує дітей, пильнує їх спадщини, мудро править державою, обїздячи її, роблячи порядки, і не лакомить ся вийти в друге хочби й за самого цісаря грецького. Лїтопись згадує, шо по ріжних місцях зістали ся її становища і ловиша, погости і міста, звані її йменнєм. Але то могли бути так само й „знаменія" Олегові. В церковних кругах шанували Ольгу за те, що вона прийняла християнство, тримала при собі священика і казала поховати себе по християнському звичаю, безлризни. За се її потім признано святою. 23. Святослав і його сини. Син Ігоря і Ольги Святослав так само густо приодягнений легендою (байкою) в пізнїиших переказах народнїх, як Олег або Ольга. Але се не хитрий чудодій, що все робить штукою, а смілий і чесний лицар-войовник, що у всім поступає одкрито і сміло, не шукає здобичи нї богацтва, цінить тільки слаьу воєнну і для неї одної живе. Се герой княжої дружини, її найвищий Ідеал. „Коли князь Святослав виріс і став чоловіком- — каже оповіданнє записане в літописи,— „він почав збирати богато хоробрих воякіз, бо 61. Ольга в гостях у цісаря—стоїть в середній аркаді перед цїсарем (малюнок з грецької хроніки Скілїци). і сам був хоробрий і легкий, ходив як пард (леопард) і богато воював. Не возив з собою возів, ні казана, анї варив мяса, тільки порізавши тоненько чи конину, чи ~вірину, чи воловину, пік на углях і так їв; не мав і шатра, а підстелю в на спаннє підклад (ідо під сідлом був), а в голови сїдло,—такі ж були і вояки його. А як ішов на котрий край, сповіщав на перед: „іду на вас!" 1 так описує лїтопись насамперед його похід на схід: на Хозар, на Касогів—Черкесів і на Ясів—теперішніх Осетин, що жили тодї не тільки на Кавказі', а й далї на північ, аж у Подонє; також війну з Вятичами, котрі перед тим давали дань Хозарам, а тепер мусїли давати дань до Київа. Від арабських письменників знаємо, що тодї Русь понищила краї й торговельні городи болгарські й хозарські, Ітиль, Болгар і иньші, порозгоняла людей, попустошила їх оселі. Тоді стала вона ше сильнїйшою ногою на устю Дону і на Азовськім морю, заразом відкрила дорогу своїм походам на Каспійське море. Можна €ѵло сподївати ся нових походів Руси туди, на персько-арабські городи. Але натомість доля перекинула Святослава в балканські краї, в Болгарію: візантийський цїсар Никифор задумав знищити Болгарію і для того замислив напустити на неї Святослава. Намовив до того Святослава через одного Херсонесця Калокіра: тЬй підбив Святослава поставивши діло так, що Святослав для себе має здобути Болгарію, а Калокір буде собі старати • корону візантийську. Святославу ся думка дуже сподобала ся: захопйвши в свої руки Болгарію, та маючи в руках Київську державу, він міг опанувати цілий Балкан та й сягнути по сам Царгород, як славний цар болгарський Симеон півстолїтя перед тим (в початках X віку). Але й без того Болгарія була смачним куском. „Не хочеть гя мені* в Київі жити**, каже Святослав в літописи потім, засівши в Болгарії, як його київські бояре .намовляли, щоб лишив далекі краї та пильнував батьківщини,—„хочу, каже, жить в Переяславцї на Дунаю (столиці* болгарській)—то середина землі' моєї, там всяке добро сходить ся: від Греків паволоки, золото, вино, овочі ріжні, від Чехів І Угрів серебро і коні, з Руси шкіра (міхи), віск, мед і челядь“. Мусів Святослав наперед знати про те болгарське добро і тому з утіхою прийняв заклик Калокіра, не здогадуючи ся грецьких хитрощів. Зібравши велике військо, кинув ся він 968 р. на Болгарію, побив болгарське військо під Доростолом на Дунаю (тепер Силїстрія) і зайнявши західню Болгарію, осів ся в Переяславцї (тепер село Преслав коло Тульчі). Та слїдом прийшли з Київа вісти, щоб Святослав на ґвалт прибував, бо Печенїги обступили Київ і не дають дихати. Київські бояре докоряли Святославу, що ке пильнує своєї держави: „ ги, княже, чужої землі шукаєш та пильнуєш, а свою покинув: трохи нас не забрали Печеніги,—і матїр твою, і дїтей.твоїх". Намовляли його,аби лишився ѳ Київі, але Святослав не схотів. Прогнав Печенігів в степи і знов почав збирати ся до Болгарії. Але стара Ольга, що досі' правила за сина в Київі, чула, що недовго їй ходити по світу, й затримала Святослава, щоб був при її смерти. Дійсно вмерла скоро, і тепер Святослав посадив свого старшого сина Ярополка в Київі, другого сина Олега в Деревлянській землі', в Овручу; Новгородці, у котрих сидів за батькових часів сам Святослав, теж добивали ся, щоб і у них він посадив котрогось з своїх синів. Але нї Ярополк, нї Олег не хотіли йти у Новгород; тоді оден з київських бояр, Добриня, брат Святославової улюбленицї.Малуші, що мала від Святослава сина Володимира, намовив Новгородців, аби просили дати їм Володимира, і так стало ся: поїхав у Новгород Володимир з Добринею, що мав правити його іменем, так само як иньші бояре мали правити в Київі і Овручі іменем малого Ярополка та Олега. Так упорядкувавши, Святослав рушив знову в Болгарію. Лїтопись оповідає про сей другий похід так як оповідано в Київі: Болгари без Святослава засїли в Переяслава! й не хотїли його приймати. В битві вони почали перемогати, але Святослав підбодрив свою дружину: „Мабуть прийдеть ся нам тут полягти! потягнім же відважно, браття і дружино!" Вояки схаменули ся; били ся відважно, прогнали Болгар і здобули місто. Потім Святослав післав до Греків сказати: хочу іти на вас і взати город ваш, як сей узяв". Греки схотіли Його перехитрувати «.ми*, кажуть, „не годні против вас стати, візьміть з нас дань на себе і на дружину свою, скажіть тільки, скільки вас єсть, то ми дамо по тому числу на кождого чоловіка*. Се ж Греки робили по лукавству свому, каже літописець, а Святослав не догадав ся, сказав, що має війська двадцять тисяч— і то ще причинив, аби більше дани взяти, бо мав тільки десять. Греки ж зібрали сто тисяч війська і пішли на Святосла62. Камінна труна викопана на цвинтарі Десятинної церкві (дехто вважає її труною Ольги). ва. Побачивши таку силу, військо Святославове злякало ся, але він оламятав їх: «Уже, каже, нема куди дїти ся нам, хоч не хоч мусимо стати против них, отже не зробім сорому землї Руській, а ляжмо тут кістьми своїми! мертвому нема сорому, а як побіжимо, то буде нам соромі не тїкаймо ж, а станьмо кріпко! я піду перед вами—як поляже моя голова, тоді промишляйте самі, про себе!4 * Тодї вояки крикнули: „де, княже, твоя голова поляже, там і свої зложимо!4 * І вдарили ся війська, і обступили Греки Русь, і стала ся битва велика. Подолїв Святослав і побігли Греки, а Святослав пішов під Царгород, розбиваючи по дорозі* городи, що й досї стоять пусті. Тодї цїсар візантийський дуже злякав ся, зібрав своїх бояр—радить ся з ними, що робити. Радять бояре післати Святославови дарунки, спробувати, на що він охочий. Посилають золото і паволоки з чоловіком розумним, аби приглядав ся, як то Святослав прийме.- Прийшли Греки, положили перед Святославом золото і паволоки—той анї подивив ся. каже слугам, „возьміть то собіи, і забрали. Приходять Греки до царя, кажуть: „анї подивив ся на нас, казав тільки слугам забрати**. Радить оден: „царю, спробуй іще, пішли йому зброї!4 * Поніс то посол Святославу—як же той не втїшить ся, бере до рук, любуєть ся, каже цїсареви дякувати. Оповіли то цїсареви—„е, кажуть бояре, лютий се чоловік мусить бути— про богацтва не дбає, а за зброю хапаєть ся, нема що робити, давай йому дань**. І післав цїсар до Святослава: „не йди вже на столицю, возьми дань, яку хочеш**. Дали йому дань—а він ще й на убитих сказав давати: „се візьме його рід 4 4 каже. Так забравши дань і дари великі, пішов до Переяславця з славою великою Се оповідає лїтопись, так як оповідали в Київі. Але в дїйсности ся друга війна болгарська не так щасливо випала для Святослава. Болгарії може йому й не треба було здобувати на ново, бо там полишив своїх людей і військо. Вернувши ся, почав собі підбивати землі полудневі, забалканські, а щоб держати Болгарів в покорі, страшенно лютував, побивав людей без милосердя. Та принаймні Греки оповідають, бо тепер, задумуючи висадити Святослава з Болгарії та захопити її в свої руки, вони удавали себе приятелями та опікунами Болгарів. Новий цїсар візантийський Іван Цимісхій післав до Святослава, аби взяв собі те, що обіцяв йому за поміч Никифор, та забирав ся з Болгарії. Святослав був дуже тим ображений, загрозив походом на сам Царгород і справдї рушив до Тракіїі в близші околиці* Царгороду. Греки боронили ся, поки Цимісхій* упоравши ся з иньшими справами, міг рушити з усїма силами на Святослава. На устє Дунаю вислав кораблї 8 „грецьким огнем**, щоб не пускати помочи з Руси, а сам через балканські проходи, необережно покинені Святославом без оборони, пройшов в Болгарію. Заставши наприготованим Святославове військо, обступив Преслав і взяв по недовгій облозї,- а захопивши в неволю болг арського царевича Бориса, проголосив його царем болгарським, і після сього болгарські міста стали піддавати ся йому, як оборонцеви й опікунови Болгар. Тодї не гаючи часу Цимісхій рушив на самого Святослава, що стояв, в Доростолї. В кріпкім бою, що тут став ся, гору взяли Греки. Святослав замкнув ся в містї і так почала ся облога Доростола, що потягла ся три місяцї й докладно описана грецькими істориками. 63. Святослав жене Болгар (з грецької хроніки Манасії). Русь боронила ся сильно; нераз виходила з міста і пробувала знищити машини і ріжний припас грецький. Греки мали великі страти в своїм війську, але й Руси ставало все тяжше в облозї бо не могла діставати нових запасів Нарешті Святослав рішив зробити ще одну пробу, дав велику битву, і як вона не вдала ся—постановив мирити ся з Греками. Обіцяв віддати невільників і уступити ся з Болгарії, аби тільки свобідно пустили. На тім стала згода, списано трактат, захований в літописи. Святослав зрікав ся Болгарії, обіцяв не чіпати грецьких городів в Криму, обіцяв бути союзником Греків. За те Греки пустили його свобідно і видали всякий припас на дорогу; грецький історик каже, що видано було Святославовому війську збіже ще на 22 тисяч чоловіка, а що згинуло в війні', те рахує він на 38 тисяч. По сій умові Святослав захотів побачити ся з цісарем. Той приїхав на Дунай 5 великим полком кінним, в богатій, золоченій зброї; Святослав же приплив з другого берегу на човнї, гребучи разом з товаришами; був убраний зовсім просто і нічим не визначав ся з по* між иньших, тільки чистїйша була на нїм полотняна одежа, а єдиною окрасою був золотий ковток в усі. Вигляд його описує очевидець так: був він середнього зросту, кремезний і сильний, ніс мав короткий, син" очї, густі брови; бороду мав голену, довгі вѵса І на голові чуб; виглядав суворо Поговорив трохи з цісарем, сидячи в човні, й поїхав. Зрікши ся Болгарії Святослав міг потішати себе (Зогатою здобичею, шо йому лишила ся, а може думав на Руси зібрати нове військо та вернути ся ще раз. Але на дорозі з Болгарії чекала його бГда: в порогах Дніпрових, де робили ся засідки на руських купців, засіли ся на Святослава Печеніги, прочувши про богату здобич, шо він везе з собою (може то й Греки таки дали їм знати, щоб небезпечного ворога збути ся). Не можучи пройти з великими тягарами своїми під печенізькою грозою, Святослав вернув ся назад на Дніпрове усте і гам лишив ся зимувати, щоб вичекати якоїсь зміни на краше. Але тут не стало припасу,настав голод і раннєю весною пішов Святослав знову— пан або пропав, шукати дороги через пороги. Не пощастило — наложив головою в битві з Печен ігами; відрубали йому голову і з черепа зробили чашу на памя гку лобідп над славним войовником, що п чужої землі шукав, а свою втеряв- *). 24. Володимир. Поділені Святославом-землі Київської держави не раз уже певно й перед тим ділили ся й знову збирали ся в руках найбільш проворного чи щасливого княжича, і тепер як не стало Свято* слава, скоро почала ся війна між його синами, чи тими боярами-правителями, що правили їх іменем. Кождий хотїв собі загорнути усю спадщину. Ярополк київський пішов війною на Олега деревлянського; казали, що се стало через намови його боярина Свенельда, бо Свенельдового сина забив Олег, придибавши на ловах у своїх лісах. Стала ся битва під Овручом, Олегове військо побито, і тікаючи до міста, зробило воно такий стиск на мостї, що сила людей попадала в рів. Між Ними акинуто й князя Олега, і він задушив ся там піл 64. Святослав здобуває-болгарське лхісто *) В пізнїйших переказах про Святослава так і оповідаєть ся, шо на чаші з його черепа зроблено напись: .чужого шукаючи'своє згу^ а“ Се провідна гадка цілої літописної повісти про Святослава. кіньми Й людьми, що попадали на нього. Могилу Його під Овручем і тепер ще показують. Так Деревлянська земля дістала ся Ярополкови, Почувши про се, Володимир утїк з Новгорода за море, збирати Варягів, бо побоювавсь, що знищивши Олега, Ярополк і до нього візь- Меть ся. Ярополк тоді взяв собі і Новгород, посадив там своїх бояр, та Й иньші землі* став під свою руку збирати, тих князів і намісників, що по кихсидїли під свою власть нагинати. Але незадовго Володимир вернув ся ззаморя з варязькими полками, вигнав Ярополкових воєвод з Новгорода Й став готовити ся до боротьби з братом. Насамперед звів він війну з сусіднім князем полоцьким, що держав руку Ярополка. Се була сумна ґсторія. оспівана потім в піснях про те, звідки пішла ворожнеча між князями полоцькими і князями київськими. В сих піснях і повістях оповідало ся, що у ТОГО ПОЛОЦЬКОЇ*/ князя, Рогволода на імя, була донька Рогйїдь. Ії сватав і Ярополк і Володимир, і Рогнїдь не схотіла йти з? Володимира: „не хочу, каже, розувати робичича* (сина невільниці)—бо такий був звичай, що жінка на весіллю розувала чоловіка. Сі слова переказали Добринї й він дуже загнївав ся та завзяв ся пілстити ся за таку образу свого роду. Підбив Володимира до походу— Прийшли і город обступили Убив старого Рогволода, Кругом, і город запалили, .Потя“ народ, княжну „поя\ Владимир князь перед народом «Отіде в волости своя*4, як переказував Шевченко сю сумну історію. Рогнїдь мусїла стати жінкою Володимира. За всі нещастя, що так рясно впали на її бідну голову, прозвано її Гориславою. Від Володимира мала вона сина Ізяслава; але маючи иньших жінок, почав він нею нехтувати: прискучила йому. Тодї ще й зависть прилучила ся до всяких гірких почувань, які Рогнїдь мала на Володимира, і бажаннє пімсти стало опановувати її. Якось в ночи Володимир спав у неї і вона порішила Його вбити—лід- 65. Київське військо (кн. Борис—з житя Бориса і Глїба). няла вже ніж на нього, але в ту мить Володимир прокинувсь і вхопи* її за руку. Признала ся Рогнїдь, що хотіла пімстити ся за батька, коли Володимир перестав її любити з її дитиною, і Володимир порішив смертю покарати її за сей замисел. Звелїв їй прибрати ся „у всі убори цісарські*, як була вбрана при шлюбі, сісти і» ліжку й чекати Його. Але Рогнїдь дала голий меч свому малому синови, і як Володимир війшов до покою, малий виступив і сказав так як мати його навчила: «батьку, чи думаєш, шо ти сам тут?“ Побачивши сього малого свідка, що мав би бути оборонцем і местником за матір—Володимир кинув меч, наготований на Рогнїдь, і відказав: „А хтож би тебе тут сподївав ся?" Спитав поради у своїх бояр, і ті порадили йому задля сина 66. Похід водою (звідти ж). помилувати матір та дати їм їх батьківщину, Полоцьку землю. Володимир так і зробив, і від того Ізяслава пішов рід полоцьких князів, що нераз потім завзято воювали ся з київськими князями, що пішли від иньшого Володимирового сина Ярослава.—„З того часу здіймають меч Рогволожі внуки на Ярославових внуків", кінчить ся повість про Рогнїдь. Се вже одначе пізнїйша історія, а тепер Володимир, знищивши Рогволода, а може й іще декого з сусідніх князів, що держали руку Ярополка, рушає походом на Київ. Ярополк не був готов до війни й замкнув ся в Київі. Але Володимир знайшов зрадника між Ярополковими боярами, Блуда на імя. Обіцяв йому всяку честь—буду, каже, мати тебе за батька, аби поміг мені кінець братови зробити, і Блуд здав ся на те. Щоб лекше віддати Ярополка в руки Володимира, намовив його утїкти а Київа до маленького городка Роднї, що стояв коло теперішнього Канева—мовляв там буде йому безпечнїйше. Ярополк послухав, але через се впав іще в гіршу біду, бо в Роднї скоро не стало припасу, почав ся великий голод, так що прислівє таке зложило ся: „біда як в Роднїв Блуд почав тепер намовляти Ярополка піддати ся братови: однаково, каже, не можеф його перебороти—бачиш, скільки має війска?! Ярополк послухав; даремно иньший боярин, вірний йому, радив утїкти до Печенігів та від них взяти поміч—Ярополк постановив іти до Володимира й покорити ся, та просити якоїсь волости з Ного руки. Блуд же зараз післав повідомити Володимира: „чиню твою долю, приведу до тебе Ярополка, приладь усе, щоб його убити* Володимир приготовив: як Ярополк ішов до ньог\ при дверях стояли два Варяги, Блуд зачинив за Ярополком двери, щоб його люде не могли прибігти на поміч, а ті Варяги взяли Ярополка на мечі Й закололи його. Так Володимир опанував волости братні, а потім заходив ся зібрати під своєю властю й иньші землі. Кілька літ пішло на се зби раннє Руської держави; в лїтописях зістали ся звістки тільки про деякі походи його: на Вятичів, на Радимичів, в теперішню Галичину, котру він тїснїйше звязав з Київською державою, і на ріжні сусідні племена. Тільки з звісток про волости, роздані Володимиром його синам, бачимо, яке велике діло в тім часі довершив Володимир. Він позбирав землі й волости, що були залежні від Київа, поскидав тих „світлих і великих князів", що сиділи тут і не конче хотіли слухати ся молодих КНЯЗІВ київських, та на місце їх по&адив своїх синів. Примучив непослушні ллемена, повідбирав землі, що за останні часи захопили були сусіди, і тих сусідів присмирив. А щоб землі Руської держави тїснїйше звязати, власне ото розсадив по них своїх синів. Мав їх багато, бо був великий женолюбець. За молоду розсаджував тих синів, під опікою довірених боярів, як сам за молодого віку правив в Новгороді. Посадив, кажуть наші джерела, в Новгороді Ярослава, потім Вишеслава, у Пскові Судислава, у Полоцьку Ізяслава, у Смфленску Станислава» у Турові Святополка, у Володимирі на Волини (мабуть разом з Галичиною і пограничем польським) Всеволода, в Тмутороканї (над землями подонськими, кримськими і кавказьким пограничем) Мстислава, у Ростові (в землях горішньої Волги) Ярослава, а потім Бориса, у Муромі (в землех по ріці Оці) Гліба. В управі самого Володимира зістав ся центр українських земель, середнє Подніпрове, та може ще деякі новоприборкані землі. Мусїла ся робота коло „збирання Руської землі4 * коштувати богато війни, богато крови: бачили ми; яким суворим, навіть лютим малюють Володимира оповідання про молоді його роки і перші літа його політичної дїяльности; роблять вони се пэтроху й умисно, жби тим виразнійше виступила зміна, коли Володимир перейшов на християнську віру, став лагідний і ласкавий. Але безперечно такй аерша половина князювання Володимира була дуже крівава. Та скріпивши державну Судову силою і страхом, убийствами і війнами, він не вдоволив ся тим» а подбав звязати землі своєї держави звязками внутрішніми, добровільними, а не насильними. Вже оТсе саме, що він на місце чужих намістників ? князів, або далеких свояків, котрих* звязь з київським, кия* * жим родом ослабла і призабула ся. розсадив своїх рідних синів, мало велику вагу в дальших відносинах. З сього часу починають ся династична ідея в землях Київської держави: князі потомки Володимира з свого боку (в своїм інтересі), а дружина й громадянство—з свого (також з певних своїх інтересів) ширять, розвивають і скріпляють гадку, що землі Руської держави—се спільне добро роду Володимирового, він його мусить пильнувати, але тільки Володимирові потомки мають ним володїти: не має тут бути ніяких иньших князів. Тільки Володимирове потомство, І КОЖДИЙ з князів Його потомків мусить мати для себе якусь волость в сих землях. Ся „династична ідея" мала велике значіннє і справді звязувала певним внутрішнім звязком, почутєм одности і спільности (солі'дарности) сі землі протягом цілих віків. Але 69-70. Срібні монети з іменем Володимира, з його портретом і гербовнм знаком на другім боні. Написи: „Володимиръ на столѣ, а се єго серебро* крім неї увів Володимир в жите своєї держави іде иньші могутні внутрішні звязки—релігійні й культурні, а то через розповсюдненнє нової віри—християнства, що стало релігією державною, правительственною в землях Київської держави. 25. Християнство. В чорноморських грецьких містах, так само На Подунавю християнство почало поширювати ся вже в перших віках, і звідти заносило ся в наші сторони, через купців і всякий мандрівний люд. Нема сумніву, що вже в IX віці християнська віра стала ширити ся в головнійших містах України, де було багато такого мандрівного люду, й захоплювала вищі верстви громадянства. Знаємо» що в 860-х роках вислані на Русь грецькі духовні охрестили ббгато людей, так що на Русь вислано потім осібного владику для сих руських християн. В першій половині X в. згадуєть ся церква святого ІлҐ в Київі на Подолі—в трактаті’ Ігоря з Греками, і серед Ігоревої дружини в тім же трактатї згадуєть ся Русь християнська і Русь поганська. На княжім дворі і в кругах боярських було чимало християн, і не дивниця була, що й жінка Ігорева, княгиня Ольга охрестила ся теж. В Киїзі оповідали потім, що вона їздила хрестити ся до Царгороду, і сам ш- сар візантийський був їй за хрещеного батька; одначе в записках константинопольського цісарського двору описуєть ся докладно, як приймали її, але про хрестини нема згадки, і видно з того, що хрестила ся вона таки в КиТві. Намовляла й сина свого Святослава хрестити ся, але тому се не підходило. За те сини його, що виростали в КиТві при старій бабцї, з дитячих літ могли вже набрати ся дещо християнства, між ними й Володимир. Але минуло богато літ, поки він, упорядку вавши справи своєї держави, взяв ся до поширедня християнства. Літописна повість представляє справу так, що до Володимира приходили з ріжних країв місіонери й намовляли його на свою віру: Болгари на магометанську, Хозари на жидівську, Нїмцї на католицьку, Греки на православну. Володимир порішив сам випробувати, котра. віра краща, і послав своїх послів в ріжні кргїї —оглянути ті ріжні віри- Посли вертають ся і оповідають, що найбільше їм сподобала ся грецька віра; бояре теж кажуть, що мабуть таки грецька віра найкраща, коли на сю віру перейшла Ольга— „що була наймудрійша з усіх людей* Володимир постановляє Охрестити ся. але не хоче просити Греків, щоб прислали Йому для сього духовних, а зачіпає їх иньшим способом: іде на'Корсунь, здобуває і посилає до візантийського цісаря Василя й його брата Константина. що правили в двох, аби видали за нього се» ару, бо инакціе піде Й на Царгород. Цісарі відповідають, що не мо жуть видати сестри за. поганина—хиба як вихрестить ся. Володимир відписує їм, що радо охрестить ся, бо знає вже християнську віру й сподобав її собі Тоді цїсарі посилають сестру свою Ганну до Володимира, в Корсунь Володимир одначе ще не похочує хреститись; але захорував на очі. і цісарі в на Ганна намовила Його, аби скорше хрестив ся. щоб подужати Охрестивши ся, виздоровів справді, повінчав ся з цїсарівною і забравши грецьких духовних з Корсуня. поїхав іо Київа —хрестити Киян і всю зешію. В сім оповіданню задержало ся тільки дещо з дійсних4 подій. 67. Золота монета Володимира, з фігурою його та образом Христа (на візамтийсі^ий взір). 68. Срібна монета Володимира, того ж фасону (напись: .Володимир а се єго се ребро-). Під той час, коли розпочали ся переговори про шлюб Володимира з цїсарівною, він саме кінчив роботу свою коло відбудовання держави. Задумуючи ся над тим, як би скріпити сю державну будову і свою власть над нею, та й взагалі власть київського великого князя» він рішив пошукати на се способу у Візантиї. Візантия й її столиця Константинополь, або Новий Рим, як його називали, в очах тодішнього світу були вінцем блеску, культури, слави, могутности, так само як перед тим Старий Римдіїсарів римських. Ріжні творцї нових держав, які повставали в тодїшнїх часах, шукали способу приодягнути себе і свою власть блеском і славою сього світового огнища, і для того заходи* лись поріднити ся з візантийським цісарським двором, дістати відти клейноди—знаки своєї власти, якусь корону, убрання цісарські. Записки цїсаря Константина, сучасника Ігоревого, згадують, що володарі хозарські, угорські та руські й иньших народів часто звертають ся да візантийських цїсарів, випрошуючи собі за яку-небудь прислугу візантийської корони, чи уборів цїсарських, або просять видати за них царівну візантийську, або оженити якогось царевича у них. Так було І Володимиром. Притоку дали до того самі цїсарі. Притисла їх біда, збунтував ся їх воєвода. Варда Склїр, і приступив з військом до самого Константинополя. Цїсарі, не маючи помочи, звернули ся до Володимира, просячи помічного війська від нього. Володимир згодив ся, але захотїв, щоб цїсарі видали за нього свою сестру, та й ще мабуть прислали Йому корону і убрання цісарські. Є пізнїйший переказ про цісарський вінець приспаний з Царгорода до князя Володимира, котрим його короновано; сей переказ звязуєть ся з короною московських царів, званою Мономаховою шапкою, і розуміють тут Володимирового правнука Мономаха, також Володимира на йменнє. Сама та Мономахова шапка мабуть, пізнїйша, про те переказ про присланнє грецької корони з Царгорода іде мабуть від того Великого Володимира і тільки потім перейшов на Його одноіменного правнука, як близшого предка московських князїв. Володомир післав цісарям шість тисяч війська і воно помогло погромити бунтівників, та й потім зістало ся там на службі. Але як. минула ся біда, цїсарі почали відтягати ся від того, що пообіцяли Володимирові Для візамтийського цїсаря вважало ся дуже великою ганьбою видати свою сестру за варварського володаря..за якого Греки вважали київського князя — дарма, що він хрестив ся. Тодї Володимир удари» в болюче місце Візантиї—на її кримські володіння. Туди* з давна вже руські князї простягали руки, і в попередніх трактатах Греки т>аь-у-раз убезпечали ся, щоб Русь не воювала їх кримських городів Тепер Володимир пішов і обложив столицю кримських ВОЛОДІНЬ Візантиі—Херсонес, або як у нас його звали— Корсунь. Місто було кріпке,' обгорожене сильними мурами і трудно було його взяти. Але зрадив оден Корсунянин, сказавши Володимирови, як перейняти воду— без води Корсуняне мусїли піддати ся. Цісар не міг їм дати помочи, бо в Візантиї знову підняло ся повстаннє й иньші війни. Володимир опанував Корсунь і з ним цілий Крим. Щоб вернути собі сі краї, цїсарі мусїли сповнити дані Володимирови обіцянки: вислали царівну Ганну до Корсуня, там відбуло ся весїллє її з Володимиром, і той віддав по сім Корсунь Грекам „за віно, за царівну** 7). Руїаи Херсонеса: головна вулиця, як тепер чиглядае (відкопана) Серед сих подїй непомітно проминуло саме охрещеннє Володимира; не знати, де се стало ся, в Корсуні’, чи в Київі, а иньші казали, що в Василеві, теперішнім Василькові коло Київа. Одна звістка каже, що похід Володимира на Корсунь став ся на третій рік по його охрещенню, і се дуже правдоподібно, що він охрестив ся ще перед походом При хрестї прийняв імя Василя—по імени свого швагра цїсаря Василя 26. Нова культура. Охрестивши ся сам, Володимир приложив усіх старань, щоб поширити християнство яко мога в своїх землях Задумавши зблизити свою державу з Візантиєю, приодягнути її блеском візантийськой культури і слави, він натурально мусїв бажати приподобити яко мога свої землї до візантийського житя. З другого ж боку, як добрий політик міг він розуміти, як звяже його землі поширеннє в них нової віри з її блискучим обрядом, виробленими формами, міцно організованим духовенством, і звязана тісно з церквою книжність, освіта і артистична творчість Міг міркувати, як скріпить політичні звязки таке розширеннє сеї нової церкви й духовенства з княжої руки, під II охороною і опікою. Така державна церква як по иньших землях так і тут мусїла стати союзником і помічником політичної власти, княжої держави, скріпляти своїми впливами її вагу « значіннє—так як то й стало ся. ЛГтопись оповідає, що Володимир, вернувши ся з кримського по ходу до Київа, казав понищити ідоли—статуї богів поганських, що стояли на горі, коло княжого двору: одні порубати, иньші спалити, а ідол Перуна казав привязати коневи до хвоста Й так тягнути з гори на ріку, а люде мали йти й бити його палицями „на поруганнє", потім вкинути в Дніпро й не давати йому ніде пристати до берега. Понищивши ідолів, казав усім людям прийти другого дня на ріку, аби ніхто не важив ся не послухати ся. Люде посходили ся, сказали їм розібрати ся, війти до води, а попи стояли на березі й читали хрещальні молитви, і так охрещено цїле місто гуртом. Так оповідає літописець, і подібно справді мусїло стати ся в Київі та по иньших більших містах; мабуть тільки не так нагло і несподівано: певно, наперед тол ковано все таки людям дещо про нову віру, тим більше що й перед тим були вже по більших містах священики й могли поучувати людей. Ріжні письменники, що самі мусїли ще памятати ті часи, оповідають, що тоді* за Володимира охрещено „Всю землю", і де не ставало доброї волі, помогав страх: „як не з любови. то з страху хрестили сям. За тим пішло будованнє церков, наставлювано священиків і віддавано їм дітей в науку— * почав Володимир брати дітей у значнійших людей і віддавати на науку книжню", каже лїтопись. Для будови й прикрашування церков закликувано з грецьких країв всяких майстрів і мистцїв: архітектів, малярів, золотників—від них переймали іх штуки місцеві люде, і так поширювала ся візантийська штука, особливо церковна. Розумієте ся, все се діяло ся тільки по значнійших містах: далі', ло-за ними, а особливо на села нова віра йшла тільки згодом і поволі. Але „земля4 4 стала християнською, і так поруч із звязками політичними зявили ся звязки культурні. Ріжні землі й племена звязала разом не тільки династична звязь—спільний рід княжий, і спільна дружинна^ верства, що розтїкала ся з Київа по всіх тих землях, а з нею спільне Київське право й порядок, що розносили й заводили по всіх землях 72. Так звана Мономахова шапка. княжі наміснйки, урядники й суді. Звязала Тх також і спільна віра ' церков, і спільна єрархія (духовенство), підвластна київському митроиолитови. книжність і освіта, сильно закрашені церковною закраскою і також штука (мистецство). Перед тим були сильні впливи штуки осінньої, персько-арабської, тепер над ними бере гору культура і штука візантийська, звязана з новою державною вірою. Нова „русько-візан* тийська* культура опановує на довгі віки наші і всі взагалі* східно*, європейські землі, шо належали до нашої Київської держави Взагалі отсї всі нові звязки, принесені Київською державою і особливо добою Володимира, звязали тїснїйше між собою не тільки самі українські землі й племена, але поширювали ся також і в землях теперішніх білоруських та великоруських і зати* рали, ослабляли племінну, наводню ріжниию. шо не відчувала ся довго й потім за спільною вірою, єрархією, книжністю, правом 1 спільним іменем руським. Духовенство і княжа династія навіть умисно старали ся приглушувати все, шо ділило сї народности, а підогрівали в них почуте одности. З тих причин, як отеє вияснив я вище,- Володимироѳе пановяянє стало незвичайно важною добою в житю нашого народу, епохою йк то кажуть, тим більше шо розпочате ним діло було продовжене й екріплене потім його сином Ярославом, шо пішов вірно олїдами батька, далі ведучи розпочате ним діло. Літописці й иньші письменники підносять переміну, яка стала ся в Володимирі з охрешеннєм: зовсім його вдача змінила ся, не той чоловік став. Та зміна його вдачі нам меньше важна—але важно, шо закладаючи нові підвалини під свою державну будову, більш культурні, духовні, добровільні, Володимир заразом пильнує зробити відносини власти і громадянства більш лагідними, дбає про зближеннє з громадянством, про кращі- порядки. Літописець оповідає, що в другій половині свого князювання Володимир мало воював, жив в згодї з сусідами, більше дбав про внутрішній порядок, часто роздумував з дружиною, з духовенством і з „старцями**—поважнїйшими громадянами про кращі закони і установи, „про устрій земський і устав земський*1. Що дня в його дворі княжім, чи при князю чи без нього, був пир І на ті пири приходили бояри і^люде з дружини, урядники всякі і „на73. Цегляна з руїн Десятинної аерквй а гербовим знаком як на монета* Володимира. рочиті мужі* (поважні громадяне), на свята ж робили ся великі всенародні пири, варили ся сотні казанів меду, йшла забава по кілька день» убогим роздавали ся гроші, а для хорих і калік по домах розвозили всяку страву. Взагалі показував велику ласку людям, особливо убогим: казав їм приходити на княжі двори, а для немощних і калік, що не можуть приходити, велів по городах возити на возах всяку страву— хліб, мясо, рибу, всякі овочі, мед в бочках і квас, і питати, де є такі убогі каліки, що не можуть ходити, й їм роздавати. Літописець то все кладе на впливи християнської науки на Володимира по його охре- 74. Ріжок до роблення орнаменту на поливі двома Фарбами (з руїн Десятинної церкви). ночи московській, памятають про нього як про „ласкового князя, красне сонечко", що пирує цілими днями в київській столиці серед своїх людей, а всякі справи поручає „могутним богатирям** От звичайні „запіви" таких пісень: 27. Боротьба з ордою. Часи Володимира Великого, або Святого, ях Його проголосила церква за охрещеннє Руси,—в народній памяти зістали ся як ясна, радісна доба в житю народнім. Але в дійсности вони були охмарені тяжко—не вважаючи на всі щасливі по* ходи і війни, на перевагу над сусідами, на посвояченнє з візантийським двором, на заснованнє руської церкви і поширеннє візантийської культури. Тяжкий ворог наліг на Україну і не вважаючи на всю свою силу' Щенню. Але в сїм лежала також глубока політична думка, новий напрям державного житя, і найкращий доказ впливу й ваги його дає та память, яка заховала ся в народі про сГ Володимирові пири, про його ласку до людей. Забули ся його війни й кріваві дїла, і в піснях > про Володимирові часи, які заховали ся досі на далекій пів- У стольнім було городї у Київі, У ласкавого князя Володимира, Було пированнячко, почестний пир На багацько князів та на ббярів Та на всіх тих гостей—званих-вибраних Званих—вибраних, на прихожих теж Всї на тім пиру наїдали ся Всї на почеснім наливали ся, Всї на тім пиру росхваляли ся— Одем хвалить ся та добрим конем; Иньший убраннем своїм шовковим. Иньший селами та присілками, Г ородами—пригородками. Був так день в половині* дня, Був той пир десь на півпиру— Володимир князь розпотїшив ся. По тій гриднї ясній він похожуе Та такі слова він промовлює... Й удатність Володимир не дав собі з ним ради, не захистив своїх земель від його руїнної сили. Була се орда Печенізька. Через наші чорноморські степи, по короткім затишу, з IX віку почавши почали знову сунути дикі орди турецького племени і з всякого иньшого роду. В IX віцї посунула сюдою дика і хижа орда Угорська й господарила в наших степах досить довго, нападаючи на українські осади, забираючи людей в полон та продаючи їх потім в неволю грецьким купцям. Потім, десь в роках 860—880 прорвали ся Печенїги зза Волги, через державу Хозарську, що далї не здужала їх стримати. Се була орда ще більш хижа і воєвнича від Угрів. Вона витиснула Угрів з наших степів, змусила перейти на рівнини середнього Дунаю, теперішньої Угорщини, а зайнявши чорноморські степи від Дону до Дунаю, дала себе знати нашим оселям ще гірше нїж Угри. В наших лїтописях не заховало ся докладнійших звісток про се печенізьке спустошеннє, але слїдно, що вже в початках X віку, за часи Олега та Ігоря, наші люде уступали ся з чорноморського степо* аого дозвілля на захід та на північ, шукаючи захисту та спокійнїйшого житя. Київські князї не знати, чи замало вважали на сей печенізький натиск (тому що він потиснув зпочатку землі дальші, від Київа меньще залежні), а може не давали собі ради. Але за часів Святослава Печенїги, порозганявши чорноморську Русь, ночинають уже забирати ся далі на північ, в околицї самого Кжва. Підчас першого болгарського походу Святослава, як жалували ся бояре київські—трохи їх Печенїги не забрали в самім Київі. Дніпрову дорогу вони так заложи- ,ли, що й торговельним караванам дороги не стало, а навіть і оружною рукою не можна було пробити ся, як бачимо з Святославом. Святослав, ходячи по чужих сторонах, не подбав присмирити Печенігів. а й за Володимирових часів не краще бачимо. „Була війна з ними безустанку1 *, згадує літописець, та оповідає ріжні перекази народні, які заховали ся з часів тої печенізької біди: як Печенїги були приступили під Київ, і Володимир стрів їх на Трубежі, де тепер Пе* )реяслав, і замість битви зробили поєдинок: випустили борця печенізького, а з нашої сторони виступив хлопець молодий, кожумяка, і поборов Печенїжнна, і назвав через те Володимир те місце Переяславом, !то наш хлопець „переяв славу" у Печенігів. Або що Печенїги раз (були обступили Білгород (коло Київа) і тільки здуривши білгородські люде їг. спекали ся: показали Печенігам, що вони собі в Біл* городі з землі кисіль беруть і тому не боять ся голоду: нехай Печеніги хоч і десять лїт стоять, нічого не буде, бо люде беруть їжу з Ьелѵлі й голодні не будуть. Одного разу сам Володимир, вясгупиаши з малою дружиною против Печенігів, де тепер Васильків, не устояв І мусів тікати, сам сховав ся від них під мостом, і потім поставив церкву в Василькові, за се що тодї Бог Печенігів проніс: не вхопили його СІ оповідання показують, як тоді вже й коло самого Київа ста вало небезпечно від сього тяжкого ворога Люде розходили ся звідси в безпечнїйші місця, в ліси. Щоб захистити свою столицю. Володимир сипав високі вали на около Київа, на оборону від Печенігів* (такі вали зі стали ся і по сей день понад Стугг ною. аж у три ряди, і коло Переяслава) Сучасний чешський місіонер, що Гхав через Київ до Печенігів, оповідає про вали, що їх насипав Володимир: в валах сих були пророблені ворота й застави стояли. Ставлено також міцні кріпости понад Стугною, Сеймом, Трубежом, Сулою і сюди зводили людей з північних країв, аби стерегли тих кріпостей. Видно, вже маліло людей тут, пустіло українське Подніпрове і се дуже мало доброго віщувало Руській державі, що саме опирала ся на се Подніпрове. І вмер Володимир серед сеї грози печенізької: лежав хорий, коли дали знати, що йдуть Печеніги з-за Сули, післав на них військо з си ном Борисом, і вмер не діждавши вісти з війська. 28. Володимировичі. Роздавши землі своїм синам. Володимир хотів їх тісній ше звязати з Київом, і се до певної міри йому вдало ся. Але так само як свого часу між Святославовими, так і поміж Володи мировими синами не оден задумував зробити те саме, що вдало ся вробити самому Володимирові землі від братів повідбирати і міцнійше в своїх руках їх зєднати. Вже за батькового житя декотрі Володимирові сини не хотіли його слухати ся, підіймали ся на нього—знаємо се про Святополка* що сидів в Турові, в землі Дреговичів, і Ярослава, що сидів у Новгороді. Вони ж і по смтерти батька звели зараз війну: кождий хотіа собі його місце зайняти, стати паном над усею Руською державою. 75. Печеніги на грецькім малюнку (печенізьке військо з правого боку). Святополк, що під час смерти батька був у Вишгородї, почав по* бивати своїх братів, посилаючи ^на них убійників. Так вбили Кого люде Бориса, котрого Володимир держав при собі і думали, що то Йому він хотїв передати по собі київський стіл: захопивши Київ, Святополк вислав своїх людей у військо, що з Борисом пішло на Печенігів, І військо відступило від Бориса, а його самого Святополкові Люде вбили. Потім убили вони брата Борисового від одної матери—Глїба, і Святослава князя деревлянського, що кинув ся тікати на Угорщину, але догонили Його в Карпатах—могилу його показують тепер під Гре беновим, на верхівях р. Опора. Та против Святополка підняв ся Яро 76-?. Монети Святополка з його портретом і гербовим знаком слав, проголосивши себе местником за побитих братів, і пішов на Київ, на Святополка, з варязькими полками, як його батько. Свя* тополк шукав помочи в Польщі, у свого тестя князя польського Болёслава Хороброго, привів його був і до Київа—в'игоняти звідти Ярослава; приводив і Печенїгів в поміч. Війна потягла ся півчетверта року; КнТв переходив з рук в руки і богато терпів від сеї колотнечі: І горів ( грабували його нераз. Нарешті в рішучій битві під Переяславом, над тою ж Альтою, де вбито Бориса, в останнє погромив Ярослав Святополкове військо і його Печенїгів, Святополк утїк кудись на захід .між Чяхи і Ляхи4 *, і вже не вертав ся на Русь, а паном у Київі зістав ся Ярослав. Святополк про* гравши свою справу був тепер проголошений проклятим братоубійииком (певно як би виграв був, то з часом забули б те все і йому, як його батькови). Борис і Глїб були признані святими мучениками, списано житня про їх смерть. Про побіду Ярослава над Святополком побожхі люде оповідали, що бачили ангелів, як вони помагали Ярославу. а на Святополка напав страх як на Каїна: зін тряс ся і нїде не знаходив собі місця. Було, видко, зложено богато пісень про сї подїї. На Далекій півночи, на Ісляндських островах заховала ся скандинавська пісня про сю зійну Ярослава з братами. Вона оповідає про Варяга Еймунда. що пустив ся на Русь, заробляти собі долю мечем, як то робило тоді богато ного земляків, і росказує, як він служив то одному то другому князеви —хто більше дасть. Є деякі сліди пісень і в наших літописях. нагю. в оповіданню про битву над Альтою: Пішли против себе і вкрили поле Летське множесгзом воїв. Був пяток, сходило сонце, і в ту хвилю наспів Святополк. І зступили ся оба, і була сїча зла, якої не було на Руси За руки взявши ся рубали ся, долинками кров текла Три рази зіступалн ся і смерком іше били ся... Але з битвою на Альтї ще не був кінець боротьби за панованнє над Руською державою. Против Ярослава підняв ся иньший супротивник. иньший Володимирів син Мстислав князь тмутороканський. Се був князь відважний, воєвничий. лицар-вояка, що нагадував свого діда Святослава. В літописи заховало ся оповіданке про нього, може з якоїсь пісні дружинної —може й самого Бояна що складав піст про сього Мстислава: .Був він кріпкий тілом, з лиця червоний, з великими очима; був хоробрий в боях, ласкавий в обходженню, і дуже любив дружину, а майна на жалував, не забороняв нікому Гсти й пити“ ЛУтопись оповідає про нього—може з пі* сень Боянових—як він, воювавши з Касогами, поєдинкував ся з князем касожським, Редедею, велетнем і сила* чем—вдарив ним о землю і зарізав його ножем перед полками касожськими. Не стерпів він, бачучи, що Ярослав загортає батьківщину, і ско оиставши з нагоди, що Ярослав поіхая з Київа в свої новгородські 78. Борис і Глїб київська гравюра 1638 р. з сталих взірцїв. волости, прийшов під Київ з полками своїми і помічними ватагами Хозарів та Ясів. Але Київ зістав ся вірним Ярославу, і Мстислав не став Його здобувати, а загорнув задніпрянські землі й осів ся в Чернигові. Прочувши про се, Ярослав прийшов уже з варязькими полками і пішов на Мстислава. Під Листвином коло Чернигова стала ся сильна битва, оспівана в старинній \пісні‘ і за нею описана в літописи: З вечера Мстислав урядив своє військо; по середині поставив сіверянські, чернигівські полки, а дружину свою приховав у безпечніших місцях, з боків. Настала ніч грозова, гром, блискавиця і дощ, і сказав Мстислав дружині: рушаймо, се нам на користь. І стала ся сі'ча лиха і страшна. Як блискала блискавиця, світила ся зброя, і тільки як. освітлювала блискавиця, бачили мечі і рубали при тім світлі одні одних. Вся сила варязька впала на Сіверян, і потомили ся Варяги, рубаючи їх. Тоді Мстислав ударив на них з своєю дружиною і почав рубати Варягів. 1 побачив Ярослав, що програв, і побіг з Якуном (Га хрном), князем варязьким (котрого привів з собою), і відбіг Якун своєї золототканої луди (шати). Вдосвіта оглянув поле Мстислав і побачивши побитих Сіверян і Варягів, сказав: хто б не радів такому—от лежить Сіверянин, а от Варяг, а дружина моя діла! Оповідалось отеє певно в похвалу Мстиславови, за таку його прихильність до дружини—і добре тут малюють ся ті давні князї-дружинники, що ні трохи не жалували вірних своїх підданих, тільки дружину берегли як власного ока. По сій битві Мстислав післав до Ярослава, заохочучи поділити ся батьківщиною: Київ і землі на захід від Дніпра нехай візьме Ярослав, а Мстислав задніпрянські. Ярослав пристав на се, і так поділили ся, і потім жили з згоді і разом в походи ходили. Мстислав мав свою столицю в Чернигові, де зачав будувати собор св. Спаса—найстаршу церкву, яка лишила ся на Україні'. Та вмер несподівано, а ще перед ним його син-одинак. 1 так несподівано зібрали ся батьківські землі, майже веї* в руках Ярослава. Тільки в Полоцьку зістало ся потомство Ізяслава і княжило в північно-західнїх частях Володимирових земель. Всїми иньшими землями заволодів Ярослав і передав потім свому потомству. 29. Ярослав. Коло того ж саме часу як смерть Мстислава передавала в руки Ярослава цілу половину Його батьківщини» стали ся ще иньші події, які дуже скріпили його державу. На полудні зломила ся сила печенізька, на заході польська На Печенігів натисли зі сходу орди турецькі: Торки, а .з ними Половці, і під їх натиском Печенїги на могли удержати ся. 1036 року, в рік смерти Мстислава, напали вони на Київ, великою силою. Мабуть була се ціла орда Печенізька, що сунула на захід. Велика битва під КиТвом скінчила ся погромом ПеченГгів, на тім місцї де потім Ярослав зал ожив новий Киі'в (де тепер Золоті ворота, св. Софія й ин.). Потім Печеніги рушили на Дунай і за Дунай і зникли з наших степів, а на їх місце розложили ся Торки, а потім Половцї. Маючи більше спокою з полудня, Ярослав міг подбати про західні границі. Там в другій половині' X віку зложила ся була сильна держава Польська і не вдоволяючи ся зібраннєм самих польських земель, силкувала ся захопити пограничні українські й мішані польсько-українські землї. Вже Володимир воював ся за се з князем польським Болеславом Хоробрим, а за тої усобицГ, шо підняла ся по смерти Володимира, Болеслав, помагаючи Святополкови, захопив західне українське пограниче („Червенські городи*4, як се називає літопись). Поборовши Святополка, Ярослав зараз заходив ся вернути собі сї землі, але тільки аж помиривши ся з Мстиславом міг до сього взяти ся з більшими силами. Обставини тим часом перемінили ся: Болеслав умер (1025), і в Польщі підняла ся усобиця, як на Руси по Володимирі, тільки ще більш тяжка й затяжна. Ярослав з Мстиславом мали змогу не тільки вернути собі те що забрав був Болеслав, але й попустошили Польщу й обловили ся здобичю й невільниками. В Польщі в 1030-х роках зчинилося велике замішаннє, народ вигоняв князів і духовенство, нищив християнство. Десь аж коло р. 1039 внук Болеслава Казимир званий Одновителем вернув ся до Польщі й почав поволі заводити лад. Він притім звернув ся до помочи Німеччини Й Ярослава. Ярослав справдг 79. Ярослав з дітьми, малюнок софійського собора (тепер знищений) взяв його в свою опіку, видав за нього доньку, кілька разів помагав Йому військом на ріжних ватажків польських, що не хотіли корити ся Казимирови. Польща тодї здавала ся такою розбитою, що Ярославу не едогад було, що се він сам ставить на ноги Небезпечного ворога. Ярослав чув тодї себе надто сильним і могутним і мабуть не думав, що обставини можуть з часом знов обернутись. Зібравши майже всї землі батьківські (крім Полоцької землі), а може дещо й причинивши до них по поґраничах, він став одним з найсильнїйщих володарів тодішньо? Европи і стояв в близьких і союзних зносинах з ріжними сучасними володарями. Насамперед тісні звязки вязали Його з скандинавським світом, з варязькими краями, до котрих раз-у-раз звертав ся він по поміч в трудних хвилях і приводив на Русь варязькі полки. Сам він був жонатий з донькою шведського короля Оляфа, Інгігердою на імя (а по християнському вона звала ся Іриною). Норвезький королевич Гаральд Сміливий, звісний вояка, що потім був королем норвезьким, довго пробував на Руси і оженив ся з донькою Ярослава Єлисаветою. Скандинавська повість (саг'а) про нього повідає, нібито Ярослав на сватанне Гаральдове сказав, що такий королевич як він, без вемель і без скарбів, мусить чимсь прославити себе, аби сей шлюб не здавав ся нерівним. Гаральд пустив ся в світ, шукаючи слави, і в сих подорожах зложив пісню про Ярославну: вона складала ся з 16 строф, в кождій Гаральд описував свої подвиги, славу, всякі прикмети І на закінченнв повторяв: а про тс руська дівчина в золотому надцистї мене не хоче. Таких варязьких вояк богато було тодї на Руси, се був останній їх приплив, і під впливом його та памяти про давнїйші приходи Варягів зложило ся те оповіданнє про варязький початок Руси ї руських князів, що маємо в літописи. Иньша донька Ярослава, Ганна, видана була у Франдію, за фран- Монета Ярослава а образом с*. Георгія.. цузького короля Генриха; вона пережила свого чоловіка (се була друга його жінка), жила потім при сині ■ Подлись Гамми Ярослаїни, королеви Французької. своїм, королі' Филипі, брала участь в державних справах, і на однім документі зістала ся її підпись власноручна, кириличними буквами, яку тут подаємо—Ана ръина,(себто Аппа ге£іпа. Споріднений був київський княжий рід також з богатьма німецькими княжими домами, з угорським і з візантийським. З Візантиєю були весь час дуже живі зносини. В 1040-х роках вийшла сварка. Грецький письменник сучасний, каже, що якогось руського купця вбито в Царгороді. Мабуть Ярослав задумав з тої нагоди пострашити Греків і добути для руської торговлї ріжні пільги, як за давніх часів. Післав сина свого Володимира з великим військом варязьким і домашнім, морем на Царгород. Але похід не вдав ся, Греки своїм огнем попалили богато Володимирових кораблів, і він завернув ся, а згодом відновлено знову приязні зносини з Царгородом. Се був останній похід Руси ча Царгород. 82. Цїсар посилає свої кораблі на Володимира (з правого боку); Греки побивають Володимирові кораблї (з лівого боку). Важнїйше одначе значіннє ніж в тих заграничних відносинах мало пануваннє Ярослава у внутрішнім житю України. Я вже згадав, шо тут його пануваннє було продовженнєм того напряму, який зазначив Володимир в другій половині" своєї дїяльности, і те чому Володимир клав лише початки, в часах Ярослава розвинуло ся вже повним цвітом і дало йому славу і память у пізкїйших поколінь. Він дбав далі про лоширемнє християнської віри, про організацію церкви, росповсюдненне освіти і культури візантийської, будував богаті церкви й иньші будови. Зараз по.смерти Мстислава, зіставши ся „ самодержцем “ Руської держави, він на місці славної лобіди над Печенігами заложив нове місто київське (див. плян 49); обгородив його валами й укріпленнями і поставив тут муровану браму, з церквою Благовіщення зверху, побитою золоченою бляхою—тому Й звали ся „Золоті ворота“ В сїм новім городі поставив він, по тодішньому звичаю, монастирі в імя св Георгія і Ірини (хрещене імя Георгія мав Ярослав, а його жінка—Ірина). Розпочав величну будову нової катедральної церкви св. Софії, що лишила ся величавою памяткою. його часів. Будували її й прикрашали грецькі Майстри. Олтар і головна баня були прикрашені мозаїчними образами, „мусією", як її називали; иньші части церкви ^осписані фарбами; богато того зістало ся й до наших часів, хоч і невдало поправлено при останнім одновленню собору в середині XIX в. Сей собор служить найбільшою памяткою чисто-візантийської штуки на Україні. Пізнїйші церкви, які маємо в Київі й по иньших містах, будували ся й прикрашали ся переважно вже нашими місцевими майстрами, учениками грецькими. Вони для нас через се навіть цїкавійші, бо се робота наших майстрів; тільки, на жаль, сї церкви не заховали ся так добре як Софійський собор, що зістав ся цілий і зверху і здебільшого в середині. Про заходи Ярослава коло поширення віри київський літописець так пише: -,При нїм віра християнська почала на °уси плодити ся й розширяти ся, почали множити ся чернцї й монастирі стали зявляти ся. Ярослав кохав ся в уставах церковних, любив дуже попів, а особливо чернцїв, і до книг прикладав ся, часто читав в день і в ночи: зібрав ботато писарів і перекладав книги з грець кої на словянську мову і так списано богато книг і зібрано вірним на науку. Отак як оден чоловік землю пооре, а другий посіє, а иньші жнуть і споживають в достатку—так було і з Ярославом: батько його Володимир зорав землю і 'зробив її мягкою—хрешеннєм просвітив; Ярослав засіяв книжними словами серця вірних людей, а ми пожинаємо, користаючи з книжної науки* Иньша лїтопись оповідає, що Ярослав, приїхавши до Новгорода, зібрав зпоміж дітей старост і священиків триста душ і звелів їх „учити книгам-. Подібне дїяло ся мабуть по всіх більших тодішніх містах. В житю громадянськім з Ярославом звязувано память про порядкованкє- управи і суду, законів і права. З іменем Ярослава заховала ся іѵже цікава такса- що саме мають право жадати для себе від людности княжі урядники, виїзжаючи кудись на волость. Такса ся, очевидно, мала на меті' оборонити людність від здирств княжих урядників; є ще й иньїці подібні розпорядження його. Іменем же Ярослава надписуєть ся й ціла так звана „Руська Правда", збірка наших давніх законів. Одначе до ііого часів мож<» належати на правду тільки перша частина сеі збіоки; де обме’Жуеть ся право пімстц і уставляють ся грошеві кари 83. Софійський собор—як він мусів виглядати (тепер богато добудо*» вано до нього). за убийство або скалїченнє І навіть ся збірка зроблена не самим Ярославом, а списав її якийсь чоловік на основі тодішніх судових порядків. Але в тім, то сю збірку привязувано до Ярослава, бачимо память про його законодатну діяльність та заходи коло кращого порядку в управі Й суді. Мусїли вони бути справді значні—а до того ще й становище Ярослава як предка пізнїйшоі княжої династії мусїло ботато заважити на те, що його часи, його закони, його порядки зістали ся на иїлі столїтя потім взірцем, правилом, основою для всяких розпоряджень, а все його князюваннє— світлою і щасливою добою супроти пізнїйших бід, які впа-> ли на Україну потім 30. Ярославичі. Так як і його батько» Ярослав, позбиравши землі РуськоГ держави, потім роздав їх своїм синам. Смерть не застала його неспїдївано мав змогу розпоря дити все перед смертю, але нїчого більше не умів зробити, як віддати Київ від разу старшому синови. Ізяславу, а улюбленцеви свому, Всеволоду, побажав, аби й йому довело ся бути-київським князем, але законною дорогою, а не насильством. Подїлив землі між синами і наказував їм жити згідливо, як годить ся синам одного батька й матери, та слухати ся старшого брата, київського 84. Олтар Софійського «оОору- иозатчні образи. князя. Так принаймні "бповїдає се л'тописеиь, і незнати чого в тих оповіданнях більше: чи дійсних розпоряджень' Ярославових. чи бажань громадянства, аби князї жили в згоді', як годить ся близькій рідні', помагали оден одному і спільно боронили свою батьківщину Від ворогів, не хапали оден у одного земель самовільно, а переймали столи і оден по однім, законною дорогою, від старшого до молодшого, а не силоміць. В житю пішло як раз. наспаки. Ніхто не вдоволяв ся свогю часткою, а кождий хоч трохи здібнїйший, проворнійший князь думав т 85-6. Домовина з білого мрамору в Софійськім соборі (з переду і з боку): її вважають звичайно домовиною Ярослава про те, чи не удало ся б йому се, що удало ся батькови й дїдови: зібрати наново до купи землі Руськоі' держави, загорнувши в свої руки. Ніхто не хотів чекати своєї черги на київський стіл—тим більше, що й не встигло виробити ся певного, трівкого порядку, як має переходити від князя до князя київський, найстарший престіл княжий—чи має він • іти від батька до сина, чи від старшого брата до молодшого, а по І молодших братах уже до старших братаничів. Раз у раз підіймали ся за і се війни, кріваві, руїнні, що дуже смутили громадянство, і воно нарі- | кало на князів, що вони не пильнують Руської землі, самі наводять на І неі ворогів в своїх усобицях—особливо орду половецьку. Пробувало І громадянство князів опамятати, та вони не слухали, бороли ся далі завзято. Але те що удавало ся їх дідам: „зібрати землю Руську", де далі то слабше удавало ся навіть найбільш рухливим і здатним споміж них Ярославу не вдало ся вже зібрати цілої батьківщини, бо в Полоцьку остояла ся династія Ізяслава. Від Ярослава ^пішло вже цїлих пять ро* «4 дів чняжих і навіть найбільш удатливим його синам удавало ся зібрати разом мало іцр більше як половину батьківщини. А внукам його*-! того меньше. Де далі тим більше ставало князів: число їх зростало на десятки й сотні, і все більше дробили ся княжі волости. Теиерішнї князї вже стидали ся так різати свою братию. як Володимир або Святополк: з поширєннєм християнських понять се здавало ся вже не гарним і безбожним, дозволеною вважала ся тільки війна, смерть в бою. Труднїи ше ставало викорінювати князів також тому, Що вони знаходили собі захист і поміч в своїй землї, у своєї громади. Проминули ті часи, як 87. Віко тієї ж так званої Ярославової домовини. громада жила зовсїм своїм житєм, сама собі правила ся і судила ся, відкупаючи ся від князів тільки даниною. Княжа власть, суд- і управа їх мужів і намісників входила все глубше в житє громадянства, і не було від того спасення; отже й громадянство все більше мусїло цікавити ся княжими справами, переставало бути простим глядачем княжих війн та перемін князів на своїм княжім престолі, хотїло взагалі як найменьше мати таких перемін, бажало мати свою окрему княжу сїмю, яка б пильнувала землі, дбала про громаду і про її бажання Через се уступало ся за князів з такої сїмї, яку вже вважало за свою освоєну, боронило їх скільки сил ставало, не давало иньшим князям їх вигонити, щоб не було нових усобиць і зміни порядків А слідом за тим давня держава Руська рішучо і безповоротно мусїла ділити ся на окремі землі, під управою своїх княжих родів, династій, шо тільки ’по імени своїм старшим признавали київського князя, а властиво жили й правили зовсїм самостійно і незалежно від нього. Ярославові сини і внуки ще не розуміли ясно, куди воно йде, і З цілої сили сил кували ся позабирати землі від братів і иньшої рідні* та зеднати у одно. Старший Ярославович Ізяслав, ідо дістав Київ по батьку, не був на стільки проворний та вмілий, щоб взяти се діло на себе; тому спочатку три старші брати: київський Ізяслав, як найстарший. чернігівський Святослав, мабуть найбільш енергічний і здібний між ними, та переяславський Всеволод, хитрий і вигрівалий, —спільними силами заходили ся загарбувати волости, відбираючи від молодших та слабших братів та братаничів. Та як позабирали від иньших, тодї і між ними самими почала ся боротьба. Пригода виявила, як не сильно сидить Ізяслав у власній своїй волости, і розбудила у Святослава та Всеволода охоту висадити його та поділити ся собі його землями. Пригода вийшла з степу. На місце Печенігів, як я вже сказав, в наші степи прийшла орда Торків. Але се була орда слабка і на неї натискала ззаду иньша. Половецька, то скоро розгромила Торків і в 1060-х роках присунула ся до українських осель. Вже 1062 р. вона напала на Переяславщину і погромила Всеволода, а в 1068 р. прийшла знов. Всеволод, по шкоді мудрий, сим разом закликав братів в поміч; пішли всі разом на Половців, але ті таки їх побили і почали грабити українські землі по обох боках Дніпра. Київські люде, що ходили Всеволодови в поміч, прибігши з нещасливої битви, скликали на торговищі віче і постановили йти знову на Половців, що почали грабувати їх землю. Післали до князя свого Ізяслава аби дав їм коней і зброї— підуть на Половців. Але Ізяслав не згодив ся: мабутв бояв ся. що люде збунтують ся на нього, бо й так мабуть були на нього сердиті і чимало їх сиділо тоді поарештованих у княжім „порубі* (вязницї). Коли на вічу сказали, що князь зброї не дає, підняло ся велике невдоволеннє на нього і на його помічника, тисяцького Кослячка (тисяцький був начальником міста, найстаршим по князеви). Одні пішли сварити ся з Коснячком, иньші побігли розбивати княжі вязницї та виручати своїх громадян, иньші знов на княжий двір та тут почали переговорювати ся з князем і боярами. В Київі сидів тодї в неволі полоцький князь Всеслав, внук Ізяслава, сина Рогнїди, звісний як характерник і чудодій. Розгнівані на свого князя, Кияне почали вже поговорювати, що краще б їм поставити собі князем Всеслава. Почувши се бояре Ізяславош почали йому радити, аби післав кого забити Всеслава, щоб справді* не поставили його князем. Та Ізяслав побояа ся гріха А люде, не добивши ся нічого від князя, справді кинули ся поруб розбивати та Всеслава визволяти. Побачивши се, Ізяслав кинув ся тікати, а люде, визволивши Всеслава, поставили його посеред кня жого двора й окликали своїм князем. Всеслав став князем у Київі — але не на довго. Ізяслаз пошуказ помочи у свого швагра князя польського Болеслава і з ним прийшов на весну. Кияне з Всеславом пішли їм на зустріч оружно. їа несгтодівано Всеслав в ночи втїк з лиївського табору в свої аолоцькі краї—не схотїв рискувати за для ки- 88-9. Корони княгинь XI—XII вв. з Київщини. ївського сгола, і так зіставив Киян. В нашім славнім Слові о полку Ігоревім зістала ся пісня про сю пригоду: Всеслав князь людям суди судив, Князям городи рядив, А сам в мочи вовком ходив, З Київа до півнів до Тмутороканя забігав, Великому Хорсови (сонцю) вовком путь перебігав. В Полоцьку йому заутреню у святої Софії звонили— Він у Київі зачув ті дзвони. Клюклми спер ся він о коні, скочив він ік Київу І діткнув ся ратищем золотого стола—Київа: Скочив звідти лютим звірем з під Білгорода І повіяв ся у синій млї... Кияне, зіставиш ся без князя, кликали до себе Святослава і Всеволода, але ті теж не насмілили ся наставити свої голови. Кияне муеїли назад прийняти Ізяслава, і той кріваво пімстив ся на участниках повстання. Але зміркувавши з сих подій, як слабо сидить Ізяслав на своїм київськім столі. Святослав потім змовив ся з Всеволодом і’ пішов на Ізяслава з військом, вигнав його з Київа і поділив ся його землями з Всеволодом (1073). Недовго й Святослав панував у Київі та володів братніми землями, бо вмер уже 1076 р. Та його слідами пішов Всеволод, сипкуючи ся загорнути як найбільше земель собі, а як найменьшс зіставити иньшим князям—потомкам братів, котрих він усіх пережив. Ті не давали ся, при всякій нагоді старали ся доїхати Всеволодови, наводили Половців, силкували ся видерти назад свою батьківщину, користаючи з помочи людности, шо теж краше хотіла мати князями своїх „отчичів-, синів свого князя, нїж далі' перекидати ся з рук в руки, від одного князя до другого. Пятнадцятилїтне князюваннє Всеволода в Київі пройшло в неустанній боротьбі з отими обділеними князями „ізгоями**, як їх звуть. Вони сочили його з усіх боків, а перед між ними вів Святославич Олег, прозваний Гориславичем за те горе, як терпіли люде від нього * від його Половецьких орд, що він наводив на Україну, докучаючи Всеволодови, добиваючи ся від нього батьківщини, що він йому і всьому потомству Святославовому відібрав: Були віки Троянові, минули лїта Ярославові. Були полки (війни) Олегові—Олега Святославича. Той бо Олег мечем ковав коромолу, сіяв стріли по землі. Вступав в золоте стремено в Тмутороканї- Д вже як дзвін чув великий Ярославів син Всеволод. 90-1. Для порівняння: теперішні „чільця" гуцульських молодиць, з мосяжу (ЖОВТОЇ МІДИ) Володимир же вуха собі затикав у Чернигові ’)• Тодї ири Ользї Гориславичі сіяли ся, росли усобиці. Гинуло житє внука Дажо-божого, В княжих сварках віки людські скоротили ся! Тодї в Руській землї рідко ратаї покрикували. За те часто, трупи дїлячи, ворони крякали, Та галки мову мовили, на жир хотячи летїти. Зі. Половецька біда. Всеволод держав ся до смерти, хотів загарбаного добра як найбільше утримати в своїх руках; та скоро .по смерти його син Володимир Мономах і київський князь Святополк, Ізяславів син, що на місце Всеволода прийшов до Київа, побачили, що так дальше не можна: треба вдоволити ізгоїв, треба віддати Тм батьківщини і утихомирити Україну, поки вона не пропала зовсім. Бо користаючи з усобиць княжих, Половцї то як союзники ізгоїв, то на власну руку набігали раз у раз на поднїпрянські землї, грабили, пустошили і в нївеціі обертали. Дійшло до того, що полуднева Київщина і Переяславщина та полуднева Чернигівщина не мали ані' хвилі спокійної, не можна було господарити, а навіть далї вже й по городах не можна було сховати ся, бо Половцї обступали міста й тримали в облозї, поки не піддавали ср. Стара біда, яку терпіла Україна від Печенігів, по недовгім спокою вертала ся тепер з новою силою від сих половецьких нападів. В сам рік смерти Всеволода поздоровили Половцї нового київського князя своїм приходом. Погромили коло Трипілля війська приведені Святополком, Володимиром і його братом Ростиславом. Сам Ростислав потонув тодї в Стугнї, тікаючи від Половцїв—як се в Слові о полку Ігоревім оспівано жалісно: Чи не так, рече, ріка Стугна Плачеть ся мати Ростиславова Худу струю маючи— По юному князї Ростиславі. Прийнявши потоки, човни розбила о куші? Засмутили ся квітки жалем. Юному князеви Ростиславу Дерева з тугою к. землї похилили ся: Зачинила дно при темнім березї. (В Київі оповідали, що то Бог Ростислава покарав, бо велів воякам своїм утопити чернця печерського, що йому ту смерть напророчив). Половцї спустошили всю околицю Київську, обступили город Торчеськ і не уступали ся кілька місяців, поки люде торчеські не піддали ся їм. З великою здобичею пішли Половцї в свої кочовища. 4) Олег, не маючи де подіти ся, пересиджував у Тмутороканї, шо став тодї пристановищем для тих неприкаянних князїв-ізгоїв. Поет каже, шо Олег тільки в стремено вступав, щоб походом іти на Всеволодові землї, а вже Всеволодови зі страху в ухах дзвонило, а Володимир, шо сидїв в Ольговій батьківіиинї, в Чер* сигові, то той з заткненими ухами і сидїв—шоб не чути того дзвону Олегового. 9» ведучи з собою невільників. „Змучені холодом, стомлені голодом І згагою, схудлі з біди на лиці, почорнілі на тїлї, йшли вони незнайо* мими краями, серед диких народів, голі і босі, з ногами поколеними на тернах і з слїзми говорили між собою: „я з того міста", „я з того села**—так розпитувались і з слїзми оповідали про свою родину-—жалісно оповідає літописець про сю біду. Осмілений сим, Олег потім з Половцями прийшов під Чернигів став добувати Мономах вийшов і перейшов до Переяслава, але й туї не було спокою; він і Святополк просто замучились від половецьких нападів, шо падали то на сей то на другий бік Дніпра. Край пустів. Люде цілими містами, вибравши хвилю, тікали далі на північ, в безпечнїйші місця. Нарешті Мономах і Святополк порішили помирити ся з ізгоями Скли* кали всіх князів на зізд під Київ на Любче озеро (1097) і постановили, шоб кождий княжий рід держав свою батьківщину, аби кождий спокійно володів своєю волостю і не було війн між князями. Правда, ся постанова не завела згоди між князями, бо зараз по тім зїздї Святополк і Давид вхопили князя Василька теребовельського, послухавши наговорів, ніби він з Мономахом змовляєть ся на них; немилосердно осліпили його, витяли очі й так пустили до дому. З того підняла ся нова війна, що потягнула ся кілька літ. Але нарешті’ князі утихомирили ся й порішили спільними силами зайняти ся приборканнєм Половцїв. Почавши від р. 1103, протягом кількох років (1103—1111) майже що року висилали війська й ходили самі князі в похід в стспи, на половецькі кочовища, і тим справді прискромили Половецьку орду, відігнали її далї в степи і відстрашили від походів на Україну. Люде на Україні дуже тішили ся з того, шо князі нарешті взяли ся боронити зел-лї спільними силами. Особливо славили Мономаха, шо найбільше клопотав ся тими походами на Половців й иньших князів до них заохочував, і по емерг> 92- Святославова еїмя (сучасний малюнок): Святослав. його жінка і сини: Глїо, Роман, Давня, Олег. Ярослав. Святополка закликали Його на київський стіл, нротив княжої постанови, шоб кождий держав свою батьківщину. В лїтописях заховала ся гарна пісня про тодішній погром Половців, як вони мусїли тікати куди видко від Мономаха: Гей Володимир Мономах пив Лін золотим шоломом, Здобувши землю їх всю і загнавши окаянних А'гарян (Половців), Вигнавши Отрока у Обези за Залізні ворота 1). А Сирчан зіставсь на Дону, рибою живив ся ?). По смерти ж Володимировій у Сир^ана зістав Лиш оден гудець (музика) Орев — Післав його у Обези і сказав: Гей Володимир умер уже, Вертай, брате, в землю своюі Скажи ііому, рече, слова мої, Співай йому половецькі пісні, А не схоче, дай йому зіля свшан понюхати. Той ні вернути ся ні слухати не хотів— Сей йому зїля понюхати дав І понюхавши, сплакав, рече. Та вже краще в своїй землі кістьми лягти, Як у чужій славним бути. Та про те той тяжкий час Половецький не проминув без сліду. Вже й перед тим печенізька біда підорвала сильно середнє Подніпрове, се головне огнище тодішнього українського політичного й культурного житя,—тепер половецька доправила. Богато народу розбігло ся, богато зруйнувало ся до останнього Особливо се відбило ся тяжко на селянстві, на котрім стояло все житє—на так званих смердах. Потратили хозяйство, задовжили ся, попали в неволю. Тоді з позики лихва брала ся дуже висока, і хто задовжив ся раз, дуже тяжко йому було возволити ся Мусїв відробляти за лихву, або за позику, праця ж цінила ся дешево, а з кождоі притоки чи провини господар користав, щоб довгу ще причинити, або й зовсім на вічного ‘свого раба обернути такого довжника. На місце давнійшого свобідного народу стали множити ся люде невільні, „холопи“, раби, так звані „закупи*4—такі що довг відробляли. На місце *) Обези Грузія; Зелізні ворота—Дербент; Отрок і Сирчан—хани половецькі. ’) Для Половая, що привик живити ся мясом і молоком стад своіх—се вже гірка пожива! дрібного селянського господарства розвивало ся княже та боярське велике хазяйство, шо орудувало працею, холопів і закупів, в великім числі. Напр. оповідаеть ся, як князі розграбили двір княжий в Путивлі й забрали там сімсот душ „челяди" (невільників)! ..Руська Правда* новійшої редакції, зібрана десь коло 1120 р., дуже добре відбиває у собі такі тодішні господарські і громадські порядки: на кождім міси? в ній стрічаємо постанови про невільників, про законні і незаконні способи поневолення, про законну і незаконну лихву, про закупів і відробітку довгу, про утечу невільників і способи їх відшукування. Видко, шо. довг і понсволеннє стали прикметою сього часу. Се викликало велике незадоволеннс між людьми. По смерти Святополка в Київі счинило ся повстаннє: люди кинули ся бити Жидів, з котрими вів ріжні діла покійний Святополк, громили також урядників і взагалі богатих людей Настрашені бояре покликали на київський престіл Мономаха, як найбільш любленого в народі князя, щоб завів спокій. Мономах прийшов до Київа і першим ділом зробив постанову про меньший процент від позичок. Се показує, звідки йшло те невдо* воленпє народа на богатих. Правда, шо і по сім Мономаховім зменьшенню процент зіставав ся дуже високий (вираховують його на двадцять процентів по теперішньому, але се не певно, бо монетна система тодішня не зовсім для нас ясна). Все се дуже підірвало економічну силу ІІоднїпровя й приготовило культурний і політичний упадок тодішніх українських центрів. 32 . Відокремленнє земель і земський устрій. Любецькі постанови 1097 р., хоч не дуже сповняли ся, являють ся важним показчиком політичних обставин: виявляють упадок, банкроцтво тих старих змагань до збирання Руської землі Признаючи, шо кождий князь повинен мати і тримати свою батьківщину, старші князі тим самим признавали, що нема чого думати повиганяти молодших князів з їх волостей та зібрати всі до купи так як колись збирав Володимир або Ярослав. Правда, проворнїйші князі не залишали і далі нагоди, причепившись до якоі небудь приключки, відібрати волость у слабшогосвояка і зовсім полишити його з нічим. Та проте все таки входить все глубше в житє правило, шо кождий князь повинен мати якийсь уділ в спільній дідизні княжого роду, а перед усім має право на свою батьківщину. Се було на руку поодиноким землям, що добивали ся свого відокремлення під управою місцевого княжого роду. Земля, держачи ся якогось княжого роду і пильнуючи щоб не дати нікому вигнати його з батьківщини, здобувала тим собі окремішність. Вона в такім разі .могла бути певна, що иньші князі не будуть мішати ся в- її справи, не будуть налазити бояре з чужих земель, місцеві князі й бояре. вважаючи на бажання людности й землі, будуть приладжувати *ся, приміняти ся до них, щоб земля не стратила до них охоти й не почала шукати собі иньшого князя,-бо се в т о д і ш н і х обставинах було зовсїм не трудно. Власне разом із розмпоженнєм князів і осїданнєм їх г, певних землях, розвиваєть ся отся важна зміна в відносинах князя і землі, громадянства. Князь не може опирати ся на свою воєнну силу, набрану з ріжних чужеиииь Варягів і всяких зайд, готових виро блятизлюдь МИ ЩО хоч. як бувало давній ше Дружини тепер були ма."і. бо нї з чого було утримати великої, і дружина ся з осі - даннєм кня зїв осідає теж в землі З заволок вояків-купиїв вона перетворяєть ся в господарів-поміщиків, бо торговля взагалі упадає в сім часі, через утрату степових, полудневих доріг, а економічна руїна давала богато невільних або напів невільних, кріпацьких рук. з якими можна було вести велике хозяйство. Дружина перемішуєть ся з місцевим боярством, разом з ним стає вищою верствою місцевого громадянства Князь чує силу сеї верстви і пильнує потрапляти їй. Громада забирає велику власть над князем і коли не вдоволена його управою, без церемоній жадає віл нього, аби перемінив те чи се. бо инакше не хочуть його. В одних землях сю силу забирає ширше громадянство--то значить-боярство і мішпнетво більших міст, в иньших 94. Київське князівство о XI—XII в всім порядкує саме боярство,' відтиснувши рядове міщанство, на задній плян. Органом громадської контролі' над князем і його управою стає зіче, то значить збір народній: в нїм можуть бути всї свободні люде, з міста і з цілої землі, хто прийде; одначе тон задавало звичайно місцеве боярство. Таке віче, зібравши ся з якої небудь нагоди, обсуджувало всякі справи, ставило свої жадання князю а часом скидало його й закликало иньшого князя. Се не тяжко було при розмноженню князів, шо завидущими очами тільки й дивили ся на всї боки, чи не лежить не пусто яка волость, чи не сидить слабо котрийсь князець в своїй волости, щоб його звідти висадити й самому сісти. Я оповів вище про таке київське првстаннє против Ізяслава— перший такий бурхливий виступ народнього віча. Вони стали потім явищем досить звичайним. В деяких землях громадянство умисно міняє як найчастїйше князів, не даючи їм закорінити ся, і всї дїла переймає на віче та його виборних урядників, а князя зіставляє при самім начальстві над військом— так було в Новгороді'. У нас на Україні до того не приходило: суд, управа, всі справи лишали ся за князем та його урядниками, але віче держало їх під своїм наглядом, ставило князеви свої жадання, і князь звичайно вважав на них, щоб не дражнити громади. З наших земель особливо часті звістки маємо про віча київські, але без сумніву і по иньших землях вїче давало себе знати,—хіба де занадто розвинуло ся боярство та взявши князя, в свої руки, відсадило назад иньшу громаду: так було в Галичині'. Взагалі з відокремленнєм земель кожда жила своїм відмінним житєм і инакше воно розвивало ся по ріжних землях, хоч заразом розвивались і все глубше закорінювались і спільні прикмети устрою та житя* Право київське було рознесене князями й дружиною по всїх землях і приложене до місцевих судів і управи. Коли порівнюємо київське право, таке як мй його бачимо в Руській Правді старшої редакції (зробленої в другій половині* XI в.) і молодшої (з часів Мономаха), з пізнїйшим правом ріжних земель, як воно відбиваєть ся в тутешніх записях права, ми бачимо велику подібність, а се показує, що основи київського права були прийняті скрізь (особливо вражають подібности між Руською Правдою й пізнїйшим Литовським Статутом, що виріс на праві найбільш відокремленої частини Київської держави— земель Полоцьких). Устрій і управа були теж в головнім досить одностайні. Одна була книжність, культура і штука візантийсько-руська, що розпливали ся з Київа протягом двох століть, аж до його упадку. Одна була віра і церква і своєю одністю церковною, єрархічною, вона скріпляла внутрішні звязки земель, бо всї вони підвластні були київ- ському митрополитови, І владики та вишс духовенство в значній части виходили з Київа 3 одного Печерського монастиря (заснованого в другій половині XI в. І розвиненого особливо при ігумені Феодосії,, що Зробив з нього найбільше огнище чернецтва на цілу Руську державу), рахували кілька- 96. Оправа євангелія, справленого Мстиславом, князем киїпським (сином Мономаха). Десять єпископів, шо вийшли відси на ріжні єпархії. Все се, невважаючи на відокрел\> леннє земель і ріжні відміни в їх житк>. далі' звязувало певною внутрішньою звязею та одностайністю землі Руської держави,особливо ук? раТнські, зближені племінними звязками, географічною близькістю і всякими иньшими звязями. За сї два столїтя—від другої половини XI І до середини ХНІ віку власне росте й виростає ся внутрішня звязь, не вважаючи на розклад політичний, на відокремленнє земель та ослабленнє тої власти, шо мав над ними давнїйще київський князь Ярославові сини і внуки, які засідали на київськім столі в другій половині XI і в першій половині XII в., силкували ся яко могла затримати отсей розклад Київської держави, запобігти отому відокремленню земель. Сї їх силкування трохи припиняли, трохи запізняли те відокремленнє. та кінець кінцем воно все таки поступало все більше наперед. 33- Землї-князівства.' Першою відділила ся, і то найбільш різко—Галичина, під властю Ростиславичів, внуків Володимира, Ярославового сина, що то ходив останнім походом на Царгород. Мабуть Ростислав по смерти батька одержав Галицьку волость, але потім його висадали відти дядьки і він умер, у далекім Тмутоооканї. Галичина і Волинь разом дістали ся Ярополкови, сину Ізяслава київського. Але сини Ростислава Рюрик. Володар і Василько, вирости стали доходити батьківщини і кінець кінцем докучили так Всеволодови, що він відобрав їх батьківські волости від Ярополка Ізяславича і віддав Ростиславичам (коло р. 1085). По сім Ростислазичі міцно осіли ся на батьківщині, поділивши її між собою: західню частину з Перемишлем узяв Рюрик, середню (з столицею в Звенигородї) Володар, полудневу (столиця в Теребовлї)— Василько. Ярополк пробував борюкати ся з ними, та наложив головою: казали, що котрийсь з Ростиславичів наслав на нього убійника. Бувши енергічними, відважними, здатними політиками Ростиславичі потрапили оборонити сю українську закраїну від уеїх ласих сусідських рук—від Поляків і Угрів, і від своїх же свояків, волинських та київських князів, що хотіли Галичину прилучити назад до Волини та до Київщини. Син Володаря Володимирко, князь проворний і хитрий, ще більше скріпив сю землю, повигонявши братаничів і всю зібравши в своїх руках. Галичина і без того була велика, добре загосподарена країна, бо сюди не сягали половецькі напади аіґі княжі усобиці', і через те богато людей переходило туди з иньших українських земель. Тепер же, зібрана в одних руках, стала найсильнїпшоїо 96. Христос коронує Ярополка, князя волинського і галицького, з його жінкою (з молитовника його матери). з українських земель Князі Г? держали ся осторонь, ии.іьг.ѵвй.-т; щоб иньші князі до них не встрявали і сами в иньші землі не мішали ся. Але за те забрали в Галичині велику силу бояре. даючи ся в знаки і людям і князеви. Син Володимирка Ярослав був славлений і поважаний між усїми українськили князями; йому присвятив співець Слова о полку Ігоревім похвальні слова, представивши, як він „сидить високо на своїм золотокованім престолі, підперши гори Угорські своїми зелізними полками—заступив дорогу королеви, зачинив Дунаєви ворота". Але у себе дома мусів Ярослав корити ся перед боярами, шо мішали ся навіть в його домашні, родинні справи. За Галицькою землею відокремила ся Чернипвська; уже за Мстислава, і потім за Святослава Ярославовича вона відділила ся була від Київа, як велике і сильне князістго; але Всеволод захопив її в свої руки і не хотів дати Святославичам. Вони одначе відбили собі свою батьківщину і від любецького зїзду засіли тут сильно і міцно. Головно панувало тут потомство славнЬго Олега Святославича-Гориславича. Були се князі здібні, енергічні, і земля їх тримала ся вірно. Тільки шкодила ?х велика амбіція: вони не вдоволяли ся своїми чернигівськими землями, хотіли панувати і в Київі, і в Переяславі, пізнїйше і в Галичині, і з того виходили війни, від яких терпіла часами Чернигівщина дуже сильно. Тісно Олеговичам було в Чернигівщинї, бо рід їх множив ся, земля ділила ся на все меньші уділи, і через те не мала такої сили і значіння,—хоч між собою, у себе дома жили Олеговичі досить згідливо, передаючи волости від старшого до меньшого. Старший стіл був Чернигів, другий Новгород-Сїверсью й: звичайно добувши Ки:в, чернигівський князь переходив до Київа, а Чернигів передавав найстаршому по нїм, що сидів в Новгороді, а Новгород діставав ся ще .молодшому, і т. д., хоч не обходило ся без війни і сварки Потім в середині XII віку, серед боротьби за. Київ відокремили ся ще дві землі, що служили перед тим за придатки до київського стола, але доконче хотіли жити своїм окремішним житєм; се земля Переяславська і Турово-пинська (Припетське Полісе). Маленька і знищена половецькими походами Переяславська земля своєю силою не могла відборонити ся, маючи з одного боку київських князів, що хотіли нею роспоряжати ся, а з другого чернігівських, що теж до неї простягали руки (бо Переяславщина—се полуднева СТчерщина, одно пле.мя з Чер- 91. Оловяна печатка з Звенигорода Га- . лиаького.з образом св. Василия і написом*. „Господи, помози рабу своєму Васили~* (може Василька кн. теребовельського). нигївшиною) Тому Переяславиї надумали брати собі князїв з суздальської династиї (молодшої лінії Мономаховичів). Суздальські сторони були4 далеко, прилучити до них Переяславщину не було можна, і Переяслава? під управою суздальських князїв жили своїм осібним житєм. Мали тепер ту невигоду, шо в своїй боротьбі з степовиками і виньших пригодах не могли рахувати на поміч сусїднїх князів київських або чернигівських; але Переяславцї готові булина- ВІГЬ ЗНОСИТИ половецьку біду (хоч їм вона давала ся найбільш узнаки), але за те жити своїм самостійним житсм. Лекше було ^лухій, В ПОЛІСЬКИХ лісах та болотах захожа «їй Туровопинськійземл.ї: край хоч бідний і неродючий. був затишний від ворогів своїх і чужих, і лекше міг від них оборонити ся. Наскучивши, шо київські князі ними перекидають ся, посилаючи то того то сього їм у князі, Турівцї в 1150-х роках винайшли свого „отчича“. нотомка Святополкового. бо Святополк був турівським князем колись. Сей „отчич4 * засів в Турові, і хоч як київські князї Його захо* ди.ім ся шдти .вибити (двічи великим походом ходили), таки не здужаліс 98 Земля Чернигівська і Переяславська а XI—Х1П вв. 8* його висадити: Турівцї міцно тримали ся, і так себе оборонили, шо вже потім мали спокій від посторонніх князів. Тільки Литва згодом стала їм докучати своїми нападами. Коло тогож часу відокремила ся й Волинь. Просторий, богатий, сильний і досить захищений сей край тримав ся старших Мономаховичів. Та вони хотіли держати і Київ, і сидючи на Волини, все силкували ся захопити Київщину, а переходячи на київський стіл, передавали котромусь молодшому братови волинські землї. Але з другою половиною XII в., як Київ починає упадати, вони все меньше лакомлять ся на нього, все більше держать СЯ СВОЄ] волинської землі та боронять її від ворогів (від Поляків особливо, а далі почала нападати на Волинь і Литва) Земля поділила ся на дві головні части: Володимирське й Луцьке князівство, а далі на дрібнїйші ше (Белзьке, Пересопницьке, Берестейське, Дорогичинське й ин ). Але з кінцем столїтя князь володимирський Роман звязав Володимирське князівство з Галичиною, а його іюгомки обеднали Волинську землю цїлу й тїомо звязали її з Галичиною в одну сильну державу, 34. Боротьба за Київ і його упаяок. Київ і Київщина також хотіли відокремити ся під управою старшої лінії Мономаха, котрого покликали на київський стіл в 1113 році Мономах був князь сильний і політик добрий, умів держати Киї» міцно в своїх руках, і так само його син Мстислав. Але по смерти Мстислава вийшло-замішанпє серед самих Мономаховичі», то .му шо не було виробленого порядку в переході княжих столів: лїнїя Мстислава хотіла задержати Київ у своїх руках, а молодші Мономаховичі на се не приставали, пішла між ними війна і користаючи з того захопив Київ чернигівський князь Всеволод Ояьгович. Де дал: тим більш заплутаною ставала ся боротьба, все 99. Собор сп Спаса в Чериигові, найстарша з ниншніх українських церков (башти з боків пізиїйші). Нбільше було охочих до Київа, тому що з ним звязувала ся стара слаіва головного княжого стола, і київський князь вважав ся старшим між |князями. Так тепер боком виходила Київу його слава! Кияне з початіку підтримували Мстиславичів цілою силою, поголовно в похід ходиіли, сподїваючи ся, що поможуть його синам Ізяславу, а потім Ростиславу укріпити ся і зробити Київщину своєю волостю. Але побачивши, і шо нічого з того не виходить, стали відтягати ся, як найменьше мі* шати ся до княжих війн і сварок—нехай сварять ся між собою і не мішають в то землю. Та се теж мало помагало. Часами бодай на кіль- І ка літ наставав спокій, як на київський стіл попадав князь досить сильний і впливовий, так шо супроти нього притихали иньші й відкладали свої претенсії до кращої нагоди. Але часами підіймало ся таке замішаннє, шо князї міняли ся не то що року, а й по кілька місяців і тижнів. І все се находило з військом, товкло ся по землі, нищило хозяйство, грабувало мешканців, купців, робило розстрій в тор гов лі. Ще і гірше як князї наводили в поміч Половців: ті вже нікому не давали і переходу, грабили Й заберали в неволю що тільки сили. А осмілені і княжими усобицями далі почали й самі набігати на українські землі» І особливо на Київщину та Переяславщину: залишили були по тих Моіномахових походах, а тепер знов почали, з початку не сміливо, а де І далі то гірше. В 1170—1180 рр. просто житя від них не стало. Приходило ся цілим військом виходити в степи, щоб охороняти від половецьких нападів купецькі каравани та стерегти границь від нападів. Молодші, сміливійші. князі пробували так як за Мономахових часів при- ! боркати Половців походами в степи. Так ото 1185 р. ходив на Половців Ігор князь новгородсіверський на Половців з братами: се той нещасливий похід, оспіваний у Слові о полку Ігоревім, що скінчив ся погромом Ігоревого війська і неволею для нього самого. Кілька разів » ходили походом київські князі Святослав і Рюрик; часто пускав ся в наїзди на Половців Рюриків син Ростислав. Але не ті були князі, як за часів Мономаха, коли він з Святополком київським трясли цілою Україною; тепер князі поділились, поріжнились, ослабли, та й Україна І ослабла: упала торґовля, промисел, люде, особливо богатші, кидали І неспокійні краї, мандрували в північні сторони, або на захід, на Волинь І та в Галичину. Не уда^о ся приборкати Половців і сумні слова Слов^. о полку Ігоревім лунали, як похоронний спів над політичним житєм •тодішньої України: На ріцї на Каялі пітьма світ покрила Розбігли ся Половці по Руській землі як,хиже гніздо. Вже підняла ся хула на хвалу, Вже ударила нужда на волю... по До тогож суздальські князі, потомкк молодшого Мономаховича Юрия (предки пізнїйшої московської династиї>, осівши ся на Поводжу* умисно старали ся ще більше підірвати Київ, щоб його князі не мали значіння, а їм щоб бути найпершими князями. Син Юрия Андрій, кори* стаючи з того, що князі на Україні пересварили ся, вмішав ся в їх сварки і в 1169 р. ліслав умисно своє військо на Київ, щоб його при тій нагоді яко мога знищити, і Військо се, здобувши Київ, справді не* милосердно знищило Його; кілька день грабували місто, церкви, монастирі, не жалуючи нічого: забирали з церков ікони, книги, ризи, дзвони навіть здіймали;, зе&ли до себе, в північні краї;’ людей убивали Й забирали в неволю; 1 потім в Київі Андрій умисно садовив князів незначних, аби його тим /Понизити. Пізнїйше, як на Україні трохи було утишило ся (в 1180-х роках) і головні претенденти на Київ—Святослав чернигівський і Рюрик Ростиславич (з Мстиславичів), поділивши між собою Київщину, стали хфти в згоді, тоді знов брат Андріїв Всеволод умисно розсварив українських князів, напустив на Рюрика його зятя Романа і чернигівських князів і збив таку бучу, що знов Киї» пограблено і знищено немилосердно (1203 р.), і коло нього звела ся така борня,, що справді трудно було*всидіти кому небудь в Київщині. Після сього Київ упадав вЖе зовсім і пізнїйший татарський по? ґром не богато доправив по тих домашніх погромах. Упадало українське житє на Поднїпровю; Гей Застогнав, братя, Київ тугою, а Чернигів напастьмй, Розлила ся туга по Руській землї, Печаль сильна тече через землї Руські— А князі самі між собою коромолу ковали, А погані з побідою набігали на Руську землю— співав співець Слова о полку Ігоревім, бачучи той упадок. Уже, братя, невесела година повстала, Уже пустиня силу покрила! Встала ооида в силах Дажбожого внука *) Нема князям на поганих сили: Сказав брат братови: се моє і те моє теж, 1 почали князї про мале—„се велике* казати, Самі на себе коромолу ховати, А погані з усїх сторін з побідою на Руську землю лрихождали. ОЙ стогнати Руській землї, Спомянувши першу годину та перших князів— Ой старого Володимира Не мож було пригвоздити до гір київських... а) А тепер одні стяги стали Рюрикові, _______________А другиї Давидові— 3) *) Дажбожий внук—поколїннє бога сонця, значить тут народ руський, український. а) Зарадив би кождому лихови. • 3) Нема згоод між князями. 35. Галицько-волинська держава. Кн. Роман. Хоч як суздальські князі' підкопували силу і значіннє київських князів і Київа самого,- одначе їх пляни сповнили ся тільки по части, бо саме тодї як задавали вони останні' болючі удари Київу, в українських землях зложила ся нова політична сила на заході’. Вона хоч не обєднала цілої України, як Київ, але все таки бодай для західньої України, тодї сильнїйшої й богатше залюдненої, продовжила самостійне державне жите ще більш як на столїтє. А сотворив ту державу князь Роман Мстиславович, внук звісного вже нам Ізаслава Мстиславича, київського улюб? ленця, князь володимирський (на Волини). Він виступив на політичну сцену в тім часі, коли Київ уже сильно підупав, тому не старав ся здобути собі київського стола, як його батько Мстислав і дід Ізяслав, а звернув очі свої на сусідню Галичину, де всевладне боярство вело боротьбу з синами Ярослава, чіпаючи ся їх родинних справ, непорядного семейного житя, то що. Роман зайшов у зносини з боярами, І вони підняли повстаннє, вигнали свого князя Володимира, а на його місце покликали Романа (1189). Роман, покладаючи ся на Галичину, вже думав, що й не потрібує володимирського князівства, і віддав брату. Одначе сим разом справа не пішла так легко, бо Володимир галицький звернув ся до угорського короля, просячи помочи, а Угорщина здавна вже простягала руки до Галичини, і теперішнєю оказією задумала покористувати ся для себе: угорський король пішов з Володимиром, ніби ведучи його на князівство, але зайнявши Галичину, всадив Володимира у вязницю, а в Галичі посадив свого 100-1. Поливяні плитки з останніх розкопок в Білгородї (зменьшені у двоє). сина. Володимиру потім одначе удало ся втїкти з вежі: нарізав собі з полотна полос та скрутив з них шнури; за помічю Німців і Поляків вернув ся він до в Галичини і тут люде, покуштувавши угорського пановання прийняли його радо. Він княжив спокійно до смерти, але як умер, Роман таки вернув ся до своєї гадки—заволодіти Галичиною. Бояре сим разом його вже не кликали: мабуть спробувавши його правління попереднього разу, не. мали охоти кликати в друге, бо не хотїв їм іти в лад. Але Роман узяв помічне військо від своїх свояків польських князїв, і з ними року 1199 війшов у Галичину. Сим разом він був уже обсрсжнїйший, не пускав з рук Володимира, і з чассм, як иньші князі' повимирали то шо, ціла Волинь разом з Галичиною в 1230-х роках зєднала ся в руках Романових синів в одну велику, сильну, богату, обєднану державу, яка могла б притягнути й дальші українські землі, як би не ріжні перешкоди. Для самого Романа була добра нагода взяти Київ в свої руки— під час тих усобиць, які заварили ся на Українї з Всеволодової інтриги. На Українї тоді', після того як Роман засїв у Галичі, покладали на нього великі надїї, як на князя смілого, енергічного, удатного. Він прославив ся своїми побідними походами на Литву, що дуже докучала тоді північним українським землям, і на Половцїв. Про приборканню Литви довго потім ходили ріжні оповідання; 'пізнїйший литовський історик Стрийковський оповідає переказ, як то Роман, мстячи ся Литві, уживав литовських полонянників до тяжких робіт, до оранКи, так шо котрийсь Литвин, навчивши ся нашої мови, сказав приказку» яка потім задержала ся на довго: „Ой, Романе, Романе, лихим живеш 102-3. Поливяні плитки звідти ж (мабуть з будівель кн. Рюрика). Литвою ореш"! Про походи Романа на Половцїв лодили піснТ, але їх тільки відгомони дійшли до нас, в тім роді як уривок в Галицькій літописи: Кинувсь він на поганих як лев, Переходив їх землю—як орел. Сердитий був він як рись А хоробрий був він-як тур... 1 губив їх—як крокодил, В Галицькій землї, засівши вдруге, Роман звів велику боротьбу з боярством; сучасний польський літописець Кадлубек дуже сильними словами описує, як Роман забирав маєтки боярські, самих бояр убивав, мучив, і таку приказку мав: „не побивши пчіл, не їсти меду". Мабуть в тих оповіданнях Кадлубка про немилосердні вчинки Романа таки багато видуманого. Та між народом ся його сувора росправа з боярами в кождім разі збільшила тільки славу Романа і любов до нього. Галицьке боярство занадто велику силу взяло в землі і користаючи з своєї власти, тїс нило и кріпостило простий нарід, і не було на нього ні суда ні управи. Відказувано на пиху і жадність боярських верховодів, ЩО держали великі дружини 104 Грецька печатка Кузьми вла- .. • .. . дики галицького (другої пол. XII в.).свої, забрали в свої руки всі уряди і не було на їх нї якого страху. Князями вони умисно хотїли перекидати, аби в своїх руках держати всю управу. В Галицькій літописи, писаній з становища княжого, неприхильного боярам, повно нарікань на боярські інтригиг самолюбство, пиху. Цїкаво прочитати такий образок, як галицький верховод Доброслав їде через Галич до князя в одній сорочці, залишений такий, що й на землю не дивить ся, „Галичане ж бігли коло стремени його". Тому вся прихильність і спочутє народу було по стороні Романа в його боротьбі з боярством. Слава князя сильного, грізного, могутнього, який нікому не позволить його легковажити, пішла про Романа не тільки по всїй Україні, а й по сусідніх державах: так відзивають ся про нього сучасні письменники грецькі, польські. І ся слава будила на Україні' надїю, остатню надїю, що от може таки в особі Романа виступає нарешті' чоловік, який заведе лад на Україні*, візьме в руки князів й зробить кінець їх сваркам, положить кінець мішанням в українські справи постороннїм інтриганам, в тім роді як суздальський Всеволод, приборкає Половцїв і иньших ворогів, поладнас і направить розхитане до решти українське житє. Коли Роман пішов походом на свого тестя київського князя Рюрика на Київ, Кмяне відступили від свого звичайного правила—не мішати ся в княжі усобиці; вони відчинили перед Романом ворота Київа, прийняли Його до себе князем—мабуть сподївали ся, що сей грізний і могутний князь, засївши на столї свого батька і дїда, наново підійме розбиту силу київську, відновить його пишну минувшину. Одначе ся надія не справдила ся: Роман під тодішню хвилю не вважав для себе наручним самому сісти в Київі і посадив тут свого брата в перших Ярослава, потім Рюрикового сина Ростислава. Все таки Київ стояв в повній залежности від Романа, і правдоподібно з дальшим часом Роман не залишив би забрати Київщину в свої руки. Сучасники відчували се й називають Романа головою всіх Руських зе> мель, „великим князем" або „царем", „самодержцем все'; Руси“, хотячи означити те сильне становище, яке він зайняв на Україні. Але пляни Романа не здійснили ся: 1205 р., зовсім несподівано наложив він головою в поході* на польських князів. Пропала надія на відродженнє українського політичного житя, а й сама Галицько-волинська держава, як здавало ся, захитила ся до решти. 36. Романовичі. По Романі зістали ся маленькі синки: старшому Данилови було тільки три, молодшому Василькови оден рік; управу прийняла їх мати молода княгиня Романова, й оддала ся під опіку й оборону'угорського короля Андрія, приятеля й союзника Романового. Угорщина, як ми знаємо, вже здавна бажала пройти за Карпати й прилучити до себе українські землі* закарпатські, галицькі, як держала вже підкарпатську, угорську Україну. Тепер з прошення Романової родини Й її прихильників угорський король скористав, щоб взяти на себе ролю зверхника Галичини Він увів до Галича угорську залогу і прийняв титул „короля Галичини і Володимири"—Саіісіае Ьюсіотегіаециае гех. Під Його опікою мала правити в Галичині Романова княгиня й ЇГ бояре іменем малих Романовичів. І05. Вхід до церкви св. Пантелеймона в Галичі, ламятка галицького будівництва XII— ХІП вв. (тепер костел св. Станислава). Але придавлене Романом галицьке боярство стало поволТ підіймати голову, як не стало грізного князя. Бояри розпочали зносини з ріжними князями, шо мали охоту на галицький стіл, та стали накликати їх до Галича. Між ними визначали ся особливо сини Ігоря СвятослаВича, героя славного „Слова о полку Ігоревім**. За помічю бояр вони засіли в Романових землях, але також не помирили ся з боярським са-\ мовільством. Бояре почали інтригувати проти них, а (горевичі те побачивши, задумали Гх порізати; при якійсь нагодї удало ся їм богато бояр побити—кілька сот, як каже лїтописець. Тодї недобитки боярські справили на Ігоревичів Угрів і захопивши в свої руки, повісили їх (1211 р.) —подїя не бувала доти на Україні, бо звичайно навіть під час повстань шановано особу княжу. По сім боярство завзяло ся не дати ніякому князеви за корі нити ся в Галичині* й умисно почало перекидати ся князями: кликало одного й помагало йому засїсти на столї княжім, а потім кликало иньшого, переходило на його сторону й змушувало попереднього забирати ся. Граючи так князями, бояре хотіли держати землю в своїх руках і нею правити всевладно. Декотрі знов вважали, що се йде їм ще краще під угорською зверхністю—бо угорський король, взявши землю нїби під свою управу, лишить боярам правити його іменем. Були й такі, які надїяли ся самі засїсти на галицькім столї, і хвилями се навіть їм удавало ся. Бачучи таке замішаниє. що Романовичі не можуть собі з ним дати ради, угорський король задумав пустити Романовичів на. ласку божу, а Галичину взяти собі. В тій справі уложив він 1214 р. умову з польським князем Лєшком в Спішу: малого королевича Кольомана, Андрієвого сина, оженено з малою донькою Лешка і посаджено королем в Галичі, коронувавши короною, присланою папою. Лсшко при тім взяв собі Перемишльську і Берестейську волость, а Романовичам дав Володимир. Але ся згода простояла недовго: скоро король Андрій розсварив ся з Лєшком, а заходи його коло заведення церковної унії підняли повстаннє в Галичині. Андрій пообіцяв папі завести унію за те що коронував його сина на галицького короля, але люде унїї не хотїли. ЛєшкО напустив на Кольомана Рюрикового братанича Мстислава, славного войовника, і той вибив Угрів з Галичини. Та се коротке угорське пануваннє не минуло дурно: сто літ пізнійше відновлений подібний союз Угорщини й Польщі для захоплення галицько-володимирських земель привів до завоювання Галичини Поляками, а прегенсії Угорщини На Галичину, що пішли від тих угорських окупацій за часів Романовичів, стали кінець кінцем «історичним правом4 *, на підставі якого прилучено Галичину до Австрії в 1772 р. Серед тих неустанних війн, змов і Інтриг, в вічній трівозї й небезс пецї виростали тим часом Романовичі. Нераз приходило ся їм потайки тТкати від ворогів з батьківщини, тиняти ся по чужих дворах, живити ся гірким хлібом вигнання. Але скрізь за молодими княжичами йшли вірні бояре їх батька, повні віри в велику будучність Романових дїтей, і виховували їх в зисокім поважанню до свого імени й прав. І виростаючи Романовичі з незвичайною упертістю й витривалістю починають збирати свою „батьківщину, не падаючи духом ні перед якими невдачами та перешкодами, немов бачили того паука, що шість разів падав з стелї, не можучи зачепити там свого павутиння, аж у семий раз зачепив,—і від нього навчили ся того завзятя. Від польсько-угорської угоди володіли Романовичі Володимиром і насамперед тут стали міцною ногою: тутешне боярство було їм прихильне, воно, як і людність, свято шанувало память Романа і міцно тримало ся його синів. Иньші князї волинські то повмирали, то замішали ся в галицьку завірюху і в боротьбі з Романовичами потратили свої волости. Перед 1230-м роком Романові сини вже володіли майже цілою Волинею і се давало їм велику силу. Опираючи ся на неї, вони від смерти Мстислава Удатного розпочинають серіозну боротьбу за Галичину з угорським королем і з ворожим галицьким боярством. Спочуте народу і тут було по стороні Даиила: боярських верховодів не любили за кривди народні', за самоволю, за ненорядки в управі. Народ, міщане тут не мали тої сили, як по декотрих иньших землях — віче було придавлене боярством; але при кождій нагоді люде, міста приставали до Данила і не раз перехиляли на його бік воєнне щастє. Незадовго і в Галичині стала вага перехиляти ся в сторону Романовичів. Заразом, ідучи за прикладом свого батька, вони пильнували розширити свою власть і на схід в сторону Київщини В 1240 роцї. під час татарського нападу в Київі бачимо намісника Дашілового. Виби- 106. Оден з волинських князТп —малюнок поч. XVII в. з портрета, ідо був тодї в Володимирі. раеть ся Данило на Київ і східню. Україну і пізнїйше. розпочинаючи боротьбу з Татарами Можна було сподївати ся, шо зібравши свою Галицько-волинську отчину, Данило з братом заходять ся збирати і східню Україну, тим більше шо були вони тепер значно сильнїйші від батька, бо володіли всїми волинськими землями, а князі в Східній Україні за чверть столїтя ще більше поділили ся й Ослабли На перешкоді одначе стали Татари. 37 Татарський погром. Середно-азійські степи, шо стільки вже нашкодили нашому житю й культурі, викидаючи в наші степи раз у раз все нові хижі орди кочові, на місце тих що вже ослабли в боротьбі з нашим народом і стратили свою дикість в гюжитю з ним, — викинули ще раз хижу Й дику орду на шкоду і погибіль українського житя. Були се Монголо-Татари, що в 1230-х рр. рушили на Україну. Се новий рух звісний нам досить докладно в своїх початках, не так як попередніх, що їх початки звичайно зіставали ся незвісними. Знаємо, шо причина до сього нового руху вийшла від монгольських орд полудневого басейну Амура. Племена сї довго не грали ніякої значнїйшої ролі, стоячи під властю своїх західніх сусідів Турків. При кінци XII в. їх обєднав оден з племінних вождів Темѵджін і з ни\ж зачав підбивати собі сусідні племена турецькі й татарські (Татарами як загальним іменем, звали ся у сусідів племена монгольські й сумежні, і під сим іменем виступають Монголи з своїми підвластними ордами в наших і взагалі-» в європейських джерелах). Темуджіна проголошено „чінґізханом**, самодержавним володарем. Він підбив дальші краї: Тангути, північний Китай, потім зачепив ся з хачом Туркестану, або Ховарезму, як його тоді називали, погромив його, а за сим виникла справа походу в каспійсько-чорноморські степи, що служили продовженнєм степів туркестанських; крім того є звістка, шо Половцї брали • участь в боротьбі Туркестанцїв з військами Темуджіна і тим накликали його на себе. Темуджін визначив в похід свого сина Джучі; сей одначе ухилив ся, і в похід післано воєводу Субутая. В 1220 р Субутай знищив Закавказє, потім через Дербент пройшов на північний Кавказ; Половцї стріли його з ріжними сусідніми племенами—Ясами, Черкесами й ин , але Суботай намовив Половців, аби відступили від них, погромив тих, а потім звернув ся на Половців і страшенно знищив їх на Подоню (1222 р.). Половцї тоді звернули ся до наших князів, просячи у них домочи. Останніми часами князі жили з Подовцями в більшій згоді; Мстислав Удатний був жонатий з донькою половецького хана Котяна й намовляв иньших князів помогти Половцям: як їм не помогти, казав, то вони піддадуть ся Татарам і ті ще з більшими силами упадугь поті.* на Русь. Се було по трохи правда, тільки га була оіда. шо князї, рішивши помагати Половцям, занадто далеко пішли а своїй услужности. Вони зібрали військо З цїлоі України й пішли з ним в глибину степів, шукати Татар (1224). Битва стала ся на р Калці (тече в Азовське море під Маріуполем). Українські полки били ся добре, але Половці не додержали полку, кинули ся тікати й наробили замішання в нашім війську. Наші кинули ся теж тікати і настав страшенний погром. Сила людей згинула. Тільки Мстислав київський з своїм табором не втік, а боронив ся. але він піддав ся на слово бродникам (степовій Руси), шо були в татарськім війську, а ті не додержали слова: видали його і иньшими князями Татарам, і іх задушено, положивши під дошки, на котрі посідали потім Татари обідати! По сім татарське військо вернуло ся назад і попустошивши Поволже пройшло степами до Туркестану На Україні забули про Татар » думати, а тим часом завойованнє Чорноморя по сім поході у Татар стало рішеною справою і її тільки відкладали л.о слушного часу В 1227 р. Темуджін вмер, державу його розділено між сина.ми — вони мали нею володіти під зверхнею властю великого хана, котрого з поміж себе мали вибирати Західні краі эіДДано Бату, Джучіеіюму сину, тому шо так призначив батько Бату (або Батий як його звуть наші літописці) мав зайняти ся завойованнєм Чорноморя 1236 о. він рушиь сюди з старим Субутаєм. Самих- Монголів з його війську не могло бути богато, головно були гам Турки, в наших джерелах вони звуть ся Татарами. Похід почав ся від каспійсько-уральських степів. Гатари спустошили волзьку Болгарію, землі московсько-суздальські й рязанські і пройшли аж на верхівя Волги, все пищачи й побиваючи Відси подали ся в чорноморські степи— кінчати з Половцями. Тут пробули коло двох літ і розгромили Половшв, шо подали ся тікати на захід, головно на Угорщину Потім Татари звоювали північний Кавказ, а з осени 1230 р. взяли ся до українських земель. Взяли приступом Переяслав, пограбили. людей побили, кого лиш запопали, навіть владику вбили, хоч взагалі мали звичай не зачіпати духовенства Друге військо татарське приступило під Чернигів. князь тутешній став до бою з усіма силами, але не устояв і з великими стратами мусів уступити ся По сім місто здобуто і спалено Стільки говорить наше одиноке джерело - Галицька літопись. Додає, шо під час сього походу кан Менке приступив і під Київ ставши чад Дніпром оглядав його, дивував ся великости їй красГ й післав намовляти Киян. Ті не піддали ся, але князь тутешній по попередніх подіях стратив відвагу й покинув Киів. Взагалі під кас сього другого татарського походу князі йдуть в ростіч як горобці кожди# сам про себе, -хоч при першім приході (1223) вміли стати одностайно Потім минув рік 3 кінцем 1240 р Татари перепочивши в степах, рушили на захід, і першим ділом приступили під Київ та обложили його своім величезним табором Страшенне вражіннє робила ся хижа і дика орда. Від рипу возів, від реву верблюдів та іржання кінських стад не чути було голос> б місті оповідає. літописець. Але не вважаючи на се страшенне пригнобленнє. Кия* не. побачивши по Переяславиях і Чернигівцях. шо чекає їх. сміло взяли ся до оборони під проводом воєводи Дмитра. присланого сюди Данилом Бату приступив від Дніпра і поставив тут свої тарани до розбивання мурів Татари взагалі були досить зручні в облоз» городів День і ніч неустанно били вони ь стіни стіни почали валити ся. люде під проводом Дмитра кинули ся боронити пролому, і страшно було бачити, як ломили ся списи як розбивали ся шити і світ затьмив ся від стріл,— каже сучасник Оборону відбито. Татари здобули мури. Втомлені тяжкою битвою відпочивали вони потім цілу добу Користаючи з се» перерви Кияне напружили всі свої сили поставили укріплення наоколо деркви Богородиці Десятинно» староі' Володимировоі катедри. і сюди 101 Галицько-волинська держава ХИ1—XIV в. зібрали ся боронити ся далі. Укріплення були слабкі, Татари взяли їх другого дня відразу. Тодї люде з відчаю кинули ся ховати ся на хори Десятинної церкви. Величня будова, не витримавши тягару такої маси людей, впала і покрила їх своєю руїною. Було се 6 грудня 1240 р. Скінчила ся історія старого, княжого Київа. Що стало ся з недобитками київськими, джерела не кажуть; згадують тільки, що Дмитра Бату помилував „задля хоробрости його 14 В пізнїйших часах звичайно всяку руїну в Київі прикладано до сього татарського погрому Але в дїйстности вже перед тим, за остатнє столітє, Київ пережив два люті спустошення і чимало меньших, а не одно таке, що пережило татарський погром, згинуло пізнїйше. Стративши чимало часу під Київом, Бату спішним маршом пройшов через Київщину, Волинь, Галичину, спішачи ся на Угорщину, по слідам Половців. Ніхто не ставив ся против нього: вість, що Київ упав і Татари йдуть дал на захід, навела тут такого страху, що всі' тікали куди видко: князї, бояре і прості люде Бату здобував городи, які легко здобували ся, або намовляв людей піддати ся, і як послухали, то побивав; котрі ж городи держали ся міцно, минав їх і йшов далі'. Взято приступом Володимир, столицю Волини, й побито людей; лїтопись каже, що в Володимирі не зістало ся живоі людини, цер.кви були повні трупу. Галич взято теж, і иньших городів богато. Осібні полки татарські спустошили Польщу, 111 іезк, Мораву, розбиваючи війська, які пробували їм противстати. Бату з головним військом пройшов на Угорщину через „Руські ворота", з верхівя Стрия на верхівя Ляторицї. Над річкою Солоною погромив він угорське військо, опанував Угорщину й показував охоту осісти ся тут. Але прийшла вість про смсрть головного хана, і Бату, що сам хотів стати го- 108. Руїки Данилової башти під Лолмом, коло с Столпя. ловмим ханом па його місце, пустився назад, про взяти участь в виборі. Весною 1242 р. він спішно перепав назад через Україну, не бавлячись ніде, й подав ся далі на схід Головним ханом Бату не удало ся стати й він обстав ся з своєю ордою кочувати в каспійсько-азовських степах. Ханський двір отабо* рив ся на нижній Волзі, де потім заявило ся ціле місто Сарай {коло теперішнього міста Царева). Орди підвластні розложили ся в степах до самого Дніпра. Вагу вислав до князів, аби приїздили до нього з поклоном, на знак своєї покори, й розіслав своїх людей збирати дань з „улусів4 *—тих країв, які вважав собі підвластними. Для східньої України, як і земель великоруських почала ся темна і гірка татарська доба. 38. Татарщина. Тим часом як на чутку про лрихід Татар замикали ся міста, а князі, бояре і всякі иньші значні й богаті люде розтікали ся куди видко, в той же час знаходили ся люде, оселі й цілі краї, як» думали скористати з сього перелому, сього погюлоху, з се і руїни старого житя. Користаючи з того страху, якого нагнали Татари, хотіли вирвати ся вони з старого князівськодружинного устрою, пережитого, важкого, незносного, щоб не знати тяготи княжих урядників, не знати боярства з його правами на землю, кріпаитва, невиплатних довгіві й тяжких одробітків, не терпіти від безконечних княжих усобиць, насильств і поборів княжих військ .. Сї люде цілими громадами піддавали ся Татарам, мабуть іще під час першого переходу Бату через Україну озимою 1240/1 р.). Вони обіцяли давати Татарам данину збіжем, бути під їх безпосереднею властю в покорі і послуху, і не хотіли більше знати ніяких князів: хотіли пра- 109. Мітра владича перемишльська, про яку переказують, що п нібито перероблено з Данилової корони. витися аародоправно своєю старминою, старцями, ч \ л як р 4 они там звали ся Татарам на РУкУ5ѵв цей рух, ці бажання спекати ся князів: сс ослабляло княжу влпсть і взагалі' відпорну силу людності!. забезпечувало Татарами спокійне пануваннє над сими краями, бо ті відокремлені громади без дружин, без князїв не спроможні були дати ніякого одпору. Татари, як каже літописець, накладали на них обовязок давати дань збіжем і лишали їх в спокою —„зіставили їх Татари, аби їм орали пшеницю й просо" Не знаємо докладно, як широко прокинув ся сей ру.\;д\аемо припадком згадку про сих „людей Татарських", як їх називають, тільки при нагоді походу на них Данила, що хотів винищити сей небезпечний для княжого устрою рух. Бачимо їх на пограничу Волини й Київщини, де воював їх тодї Данило: по Случи, Горини, Тетереву, Богу. Але мабуть сей рух обхопив також і Подніпрове. Татари, поміркувавши, як він добре підтинає князївську силу і власть і старий устрій дружинний, самі дбали про те, щоб поширити його яко мога. Тільки не маємо з того часу докладнїйших відомостей з Поднїпровя. Сей рух громад против князїв і бояр разом з татарською власно розвалив і без того вже розхитіний князівсько-дружинний уклад на Поднїпровю. З початку князі' випрошували собі від Вату і Київ у володїннє. Ярослав суздальський, що перший кинув ся до Вату випросити потвердженнє на свої права, випросив собі також і Київ. Князі* сп; шили ся взагалі з тим, щоб хто иньший не випросив собі котре.'.» волости у Бату, а може бояли ся й того руху громадського—щоб Татари не покасували іх та не взяли городів і волостей під свій безпосередній нагляд. З наших князів Михайло чернигівський поїхав випрошувати собі Чернигів, але наложив головою в Орді: вбили його Татари за те що не хотів очистити ся огнем і поклонити ся образам предків ханських по татарському звичаю. Про Київ князі скоро зміркували, що там їм нічого робить в таких обставинах, і довго князіа не бачимо там ніяких. Заникають вони і в Переяславі. Зовсім підупадає й полуднева Чернигівщина, хоч і стрічаємо далі князїв, які титулують себе чернигівськими. Тутешні' князі кочують далї на північ, дальше від Татар, в давню землю Вятичів. Тут в другій пол. XIII і в XIV віці розроджують ся вони незвичайно, але заразом тратять сливе всяке політичне значіннс і сходять властиво на великих поміщиків. З Поднїпровя ж українського князі', бояре, вище духовенство де далї то все сильнїйше виселяють ся в иньші сторони Простому народови під татарською зверхністю не богато гірше жило ся як під своїлиі князями та боярами, особливо на почаѴках. поки хани мали збільшу власть в Орд?, держали в порядку своїх Люлей і не позволялн ш коивдити .татарських людей4 *. На податки, на хозяйство певно таки навіть лекше їм було під Татарами як пі і/ своїми князями та боярами. Але боярам, вищим духовним і всяким,фогатим людям, шо привикли жити під особливою опікбїо й захистом князів і дружин, під татарською зверхністю ставало дуже непривітно, як упав князївськотаружинний устрій. І вони переходили звідси туди, де далі держав ся княжий устрій-на північ, або в західні’ українські землї. Виходили й несли з собою книги, святощі, образи, твори • штуки, памятки й здобутки тутешнього культурного житя. 1 Подніпрове хоч не пустіло зовсім, хоч простий, робучий нарід тут лишав ся, але не ставало тут культурного житя: воно ледви маячило далі, знайшовши собі захист хіба в деяких монастирях. Людність же не підіймала ся в своїх інтересах више справ щоденного прожитку; не було кому замовляти книг, ікон, риз і всяких дорогих окрас. Нікого не інтересувала історія тутешнього житя, і тому ми так мало про нього знаємо. 39. Король Данило. Старе житє політичне, громадське й культурне після упадку Поднїпровя мало у нас захист і прибіжище тільки в Україні західній, в державі Галицько-волинській. Саме тепер вийшла вона з внутрішніх замішано, стала міцною, сильною, одностайною. Скоро по Батиєвім поході, 1245 р. Данило з Васильком погромили останнього претендента на галицький стіл, князя Ростислава, зятя угорського короля, котрого Угри підтримували против Романовичів, і по сім настав спокій. .Данило взяв собі Галичину, Василько Волинь, зле як перед тим так і потім брати жили в незвичайній згоді і тіснім 110. Печатка галицького князя, мабуть Льва Датпопича, уживана його внуком. порозумінню, так шо того поділу між ними не було елілно й обидві землі були властиво олною сильною, одностайною державою. Татарський погром пролетів над нею починиѳ руїну по дорозі але не захитає тутешнього устрою й тутешніх відносин. Навіть питаннє про татарську зверхність— чи має хан і орда Татарська власть також над західньою Україною, якийсь час зіставала ся невияснйною Ллє не довго Десь в р. 1245 Татари прислали до Данила, аби віддав Галич якомусь иньшому князеви. шо випросив собі від Татар грамоту на галицьке княженнє Данило побачив, шо як він не поклонить ся ханови, не признає зверхньої власти його над собою то Орда знайде на нього якогось претендента і не дасть йому спокою 3 стидом і жалем мусів їхати в Орду й поклонити ся чанови. Хан прийняв його з честю але дав йому почути свою власть 3 гірким чутєм оповідає вірний Данилови літописець, як хан, частуючи Данила кумисом. казав лому: Ти вже тепер наш, Татарин' пий же наше пите, Данило, дістав від хана подвержденнє своїх прав на своі землі» але за те мусів признати себе татарським холопом, підручником. *І прийшов він у свою землю • стрів його брат і сини плакали ся з його обили, але ше й більше тішили ся. шо вернув ся шлий“ Хоч прко й соромно було Данилови кланяти ся Татаринови. але за те ся подорож дуже зміцнила його становите Ніхто з сусідів не важив ся тепер зачіпати ся з Данилом, щоб не накликати на себе Татар перед котрими тол' трясла ся ціла Европа й боязко наслухувала» чи не збирають ся вони новим походом на захід Данило одначе не мирив ся з підданством Татарам < ждав тільки хвилі, щоб скинути його з себе та вирвати з татарських рук Київщину. Рух тамошніх громад против князівсько-дружинного устрою вважав він дуже небезпечним для себе, тим більше що Татари пробували поширити той рух також в галицько-волинських землях і знаходили до того охочих. Тому Данило вважав доконче потрібним зломити сей рух і татарську зверхність, шо на тім руху опиралась Під час своєї подорож» до Татар Данило стоів ся з послами від папи, що їхали до хана, і ті богато Йому наговорили як то папа збирає для боротьби з Татарами всі християнські держави Евроли. Вони радили удати ся під опіку папи і Данило в братом справді почали переговори з папою, щоб дістати від нього поміч. Але папа помочи не міг дати, натомість заохочував арийняти віру католицьку, себто змінити те в чім ріжнила ся від неї віра православна, а для заохоти обіцяв Данила коронувати королем Данило на корону не дуже лакомив ся, та й Татар бояв ся роздражнити, але родина намовила його, і 1253 р. папський легат (посол), шо прйіхав з короною, коронував Данила в Дорогичинї. Але побачивши шо помочи від папи не дістане, Данило скоро залишив зносини з папою, тим більше шо ті переговори про прилученнє Українців до католицької церкви будили невдоволеннє серед громадянства. В аокір Данилови і його зносинам з папою оповідали про його батька Романа, шо йому теж папа давав корону й обіцював поміч ..меча святого Петоа“. але Роман на те не звабив ся: він показав свій меч папському послови й сказав, шо поки має власний, чужого меча не потрібує1)- Відносини з Татарами у Данила тим часом на стільки вже попсували ся, шо й стративши надію на своїх сусідів, Угрів і Поляків, Данило власними силами рішив ся почати війну з Татарами. 1254 р. вислав він свої полки на „людей татарських** на Побоже і Погорину, другого року воював підвластні Татарам громади над Случею і Тетеревом. Громади не піддавали ся, а й піддавши ся на ново відпадали. Данило боячи ся, що як не здавити сього руху, то він може ЗОВСІМ зруйнувати політичне житє України, завзяв ся знищити його. Не спиняв ся перед суворими карами: палив непокірні міста, віддавав людей в неволю. За помічю союзного литовського князя Мендовга збирав ся йти далі, до Київа, підбити собі Київщину. Та Литовці не поспіли на час, і Данило похід відложив. Але тим часом, поки він знову до нього взяв ся, обставини так змінили ся, що не було чого й думати про боротьбу з Татарами. За Данилові походи пограничний воєвода татарський Куремса роспочав був похід на Волинь; але його сили були для сього за слабкі. *) Се оповіданнє маємо в пізнійших записях: про зносини папи з Романом ие маємо сучасних звісток. Можливо, що такі зносини були, але чи папа справді' обі- Дяв Романови корону, не можемо знати. 111. Башта коло Камінця Литовського (в Берестейщині), поставлена Володимиром Васильковичом. 1£6 Тоді з Орди прибув иньший воєвода Бурундай, з великим військом. Але не Покладаючи ся на силу, він задумав зломити сили Романовичів хитрим підступом: поводив ся з ними по приятельськи, називав „мирниками1 *, ординськими союзниками, не підданими. Так заспокоївши їх увагу, розголосив скрізь, шо йде походом на Польщу через Волинь, і приступивши до волинської границі*, післав до князів, щоб стріли його як свого старшого, инакше буде вважати їх за ворогів. Аж тепер зрозуміли Романовичі ту татарську хитрість. Були зовсім не приготовані* гуляли на весїллї, Василькової доньки. Мусїли їхати до Бурундая з по- СеЙ удар добив Данила. Впали його сміливі пляни боротьби з Татарами. Даремно шукав помочи у сусідів, даремно силкував ся зміцнити свої сили прилученнєм сусідніх земель польських і литовських; хоч і захопив деякі важні городи (напр. Люблин, деякі волости литовські для своїх синів), але широкі ЙОГО пляни й тут не здійснили ся, підрізані татарською напастю. Не міг освоїти ся з гадкою про татарську власть над собою, як московські князі', що під татарською зверхністю скріпляли свою силу і власть. Розхорував ся й умер скоро після Бурундаєвого погрому 40. Галицько-волинська держава при Даниловичах. Те що не вдало ся здійснити Данилу, не дало ся також і його наступникам. Галицько-волинська держава простояла ще довго. Часами доходила значної сили й значіння. Але не вдавало ся їй захопити також східню Україну, а тим меньше— розширити ся скільки небудь трівко коштом 112. Печатка громади міста Володимира, на листї її 1324 р. клоном. А той маючи їх в своїх руках, зажадав, щоб вони знищили укріплення своїх городів» зробили свою землю безборонною від Татар. Не осмілили ся противити ся, бувши в руках Бурундая; мусїли післати своїх людей розкидати укріплення. Тільки Холм, улюблене місто Данила, котре він вибрав і прикрасив гарними будовами і сильними укріпленнями, зістало ся не зруйноване—князі натякнули тутешньому намісникови, аби не послухав їх людей—і той догадавсь і не піддавсь Татарам. (1264 р.). своїх західнїх сусідів, хоч до сього брали ся декотрі князї дуже енер> гічно. На сході* далі* мабуть стояла на перешкоді* Татарщина, а західні землі були занадто чужі, щоб їх привязати скільки небудь трівко. Світла зірниця блиснула була Даниловичам в землях литовських: оден з них, Шварно, дістав навіть великокняжий стіл на Литві, але вмер скоро, і ся комбінація пропала; згодом галицькі князї тратять всякі впливи в землях литовських, а далі Пяговське князівство стає небезпечним сусїдом і починає простягати руки Й по галицьковолинс’ькі землї. Татари теж часом давали ся в знаки, особливо в часи розстрою в Ордї—як бороли ся ріжні татарські верховоди. Але загалом зрерхність татарська не була тут така тяжка як у землях московських і східнїх українських. Татари не мішали ся у внутрішні справи, вдоволяючи ся грошевими сумами, які побирали від часу до часу. По смерти Данила якийсь час старшим лишив ся його брат Василько, але він не довго пережив брата і по смерти Василька не стало давнїйшої згоди серед братаничів. З поміж Данилових синів визначав ся особливо князь Лев, енергічний, властолюбний, завидущий. Силкував ся заволодіти сусідніми польськими землями, навіть на краківськім столі засісти, але се не вдавало ся. Пробував заволодіти також закарпатською угорською Україною, користаючи з замішань на Угорщині; здається якийсь час володів нею,бо в однім документі Григорий наджупан бережськоі столиці називає себе його урядником. На Волини правив Володимир Василькович, князь дуже добрий, приятель книжности і штуки—„книжник • великий і філософ, якого не було перед ним.у цілій землї і по нїм не буде4 1, так відзиваєть ся про нього літописець. Але він був тихої вдачі, до того зломаний хоробою, шо не давала йому можности виявити енергічну діяльність. Згодом, з. початком XIV в. повмирали Романовичі волинські, і всі землї галицько-волинські зібрали ся знову в одних руках—князя Юрия, сина Льва Даниловича. Був се князь могутний, правитель добрий, і земля тішила ся під його панованнєм спокоєм і достатком; так гово~ рить звістка польського літописця, і те саме кажуть деякі лізкїйші спомини (галицької або волинської літописи для сього часу вже не маємо і дуже мало що знаємо про житє сих країв). Для півнїйших часів панованнє Юрия зістало ся золотою добою світлости, богацтва і слави Галицько-волинської держави. Цїкава річ, що на печати своїй Юрий титулуєть ся .королем Руси“, як і його дід. Самого його ся печать представляє поважним, валичним старцем, з довгою бородою, на троні, в короні, з скиптром а руках. На його часи (а може й ще, ранїйші—часи Львові) припадає важ на подія: церковний розділ України. Після того як Київ підупав, київські митрополити стали все частїйше перебувати в північних, суздальсько-московських землях, а 1299 р. митрополит після одного татарського пополоху таки й зовсім туди перебрав ся. Тоді галицькі князі вистарали ся собі у патріарха і цісаря візантийського, шоб у них була осібна митрополія (1303), і так ослабла ще одна звязь західної України з східною (бо Поднїпровьє далі зістало ся при давній митрополії). По Юрию зістало ся два сини, Андрій і Лев, що правили до 1320-х років; з початком 1320 х років не стало їх обох і вони не зіставили мужеського потомства. Се було дуже небезпечно для Галицько - волинської держави, з усіх сторін окруженої завистними, завидющими сусідами, що чекали тільки якогось замішання, аби нею поживити ся. Внутрішні замішання на Угорщині, в Польщі, в Литві, що манили галицько-волинських князів надіями щось урвати у тих земель, в сім часі утихли: сї держави упорядкували ся і тепер прийшла черга на Галицько-волинську державу ждати від них напасти при першій нагоді Але сим разом, видко, ніяких значнійших замішань ні в Галичині' ні на Волини не сталося, бояре покликали на князя досебе сестринича померших Юриївичів, сина Юриївни Марії і Тройдена князя мазовецького (в Польщі), Болеслава на імя. Хрещений 113. Печатка Юрия Львовича, уживана Юрием-Болеславом (мались: $. йотіпі £еог£і ге£І5 гизіе, „печатка володаря Георгія короля Руси"). був католиком, а тепер прийняв православну віру Й друге імя ЮриЯ, на честь свого дїда, і в 1325 р. засїв на галицько-волинськім престолі. Становище його було одначе не легке. Він все таки був чужаницею. всі дивили ся на нього підозріливо, а бояре вважали, що він з їх ласки дістав ся на стіл і хотїли всїм правити його іменем. Се йому не подобало ся, він обсаджував себе повірниками своїми, ріжними зайдами, Чехами й Німцями, а се давало привід до незадоволення: говорили про нього, що він спріяє католикам тільки хоче завести католицьку віру, викорінити право славну. Бояре, не вдоволені Юриєм- Болеславом, що він не слухає їх так, як хотїли вони, самі ширили такі поголоски на нього Й викликали невдоволеннє в народі', що він наводить Нїмцїв, дає їм усякі права, а Українців собі легковажить. Помітивши се невдоволеннє, Польща й Угорщина задумали скористати з сього, щоб захопити собі галицько-волинські землі. В 1339 р., при нагоді' трактату, уложенодо між польським королем Казимиром і угорським королем Каролем, вони мабуть умовили ся і що до Галичини і потім на підставі тої умови заходили ся спільно коло її завойовання. Було се повтореннє спішської умови 1214 року. Угорський король вважав, що Галичина має до нього належати, на тій підставі, що за Данила угорський король нібито, володів нею. Але з Каїн . Другий бік тої ж печатки (напись: 5. дошіпі £еог£і «іисіз Іасіітегіе, „печатка володаря реорпія князя володимирського"). зимиром він улоЖив ся в справі обопільного наслідування—як що у одного не буде синів, скажім у польського короля, то його держава Польська переходила до угорського короля, і навпаки. Тож угорський король обіцяв Казимирови помогти здобути галицько-волинські землі, відступав їх йому в державу, тільки задержував для Угорщини право викупу. Така умова стояла між угорським і польським королем лізнїйше-мабуть на тім же стало між ними вже в 1339 році'. 115 Юрий король руський, на його печати. Бояре тим часом, незадоволені Юриєм-Болеславом, завели зносини з княжичем литовським Любартом, жонатим з галицько-волинською княжною—змовляли ся посадити його у себе князем. Уложйвши з ним угоду, зробили змову на Юрия Болеслава і дня 7 квітня 1340 р. отруїли його в Володимирі. По краю скрізь пішло зараз повстаннє повбивали тих нелюбих католиків чужинців, наведених Юриєм-Болеславом. Любарта закликано й посаджено на столі* в Володимирі; Галичиною стало правити боярське правлїннє, що своїм князем признавало Любарта, а стояло під началом Дмитра Дєдька, „наставника або начальника Руської землі- (ргоѵізог зеи саріїапеиз Іегге Кизхіе)—так зве він себе в одній свойї грамоті (див. мал. 126). Тоді зараз же, на першу вість про смерть Юрия-Болеслава, на основі попередньої угоди рушило в Галичину угорське військо під началом палятина Вілерма і польське під проводом самого короля, Дедько, зачувши про польський і угорський похід, покликав ка поміч Татар. Угри, здаеть ся, вернули ся з дороги. Казимир, довідавши ся про Татар, теж злякав ся, і покинувши ті пограничні замки, які встиг узяти, пішов чим скорше назад, з добичею, яку встиг захопити. Слідом прийшли вісти, шо Татари готовлять великий похід, на Польшу за сей польський набіг на Галичину. Се дуже затрівожило Казимира і він зачав переговори з Дєдьком, щоб той не насилав Татар. Так-стала ся умова—Кази лайр присяг не зачіпати Галичини, а Дєдько—не зачіпати Польщі. Здавало ся, що Галицько-волинська держава щасливо вий* шла з небезпеки. Але Казимир, наваживши ся на Галичину, не вязав ся своєю присягою. Як тільки проминула татарська гроза, він зараз же вернув ся до свого замислу й випросивши у папи розгрішение від присяги, став тільки чекати години, щоб ударити на Галичину. Минуло одначе кілька літ, доки йому удало ся захопити її. Десь коло р; 1345 він почав війну, але відірвав здаёть ся тільки Сяніцьке пограниче і мусів помирити ся з Любартом, що панував над Галичиною до р. 1349. Аж тодї Казимир, намовивши Татар, щоб не мішали ся в галицькі справи, несподіваним нападом захопив Галичину і частину Волини. 1 так розпочала ся боротьба між ним і Любартом, що зробила кінець Галицько-волинській державі і почала нову добу в житю українського народу—литовсько-польську. 41. Погляд ня українське житє київської і галицької доби. Таким чином в середині' XIV віку скінчила ся самостійність українських земель: Галичину захопили Поляки, Волинь згодом стала провінцією литовською, а иньші князівства, які лишили ся в Київщині і Чернигівщинї, теж перейшли під власть литовських князїв. Державне житє українське урвало ся. Про те який був устрій політичний і громадський за часів дер-* жавного українського життя, згадувано було вище. Ми бачили, що Україна складала ся з більших і меньших князівств, старших і меньших, і вони з розмноженнєм княжого роду все ділили ся й меньшали переважно. Київський князь вважав ся найстаршим між князями, „замість батька", і його иньші князі мали слухати ся. Якийсь час так і було— особливо коли на київськім столї трапляв ся князь енергічний, силь131 ний; але з другої половини XII в. старшими хочѵть бути суздальські князі і умисно підривають київських, а далі з кінцем XII в. для всеї західньої України стають старшими галицькі князі. Київ ше якийсь час зіставав ся центром для- Подніпровя, а далі тратить і тут своє зчачіннє. В своїм внутрішнім правлінню всі князі вважали ся вповні самостійними, оден князь другому не мав мішати ся в правлїннє. Князь правив, опираючи ся на свою дружину, яку тримав з своїх грошей, з тих доходів і даней, які на нього йшли. З початку ся дружина була дуже рухома: вона, як і князі, переходила з землі до землі, з князями і без них; далі осїдаєть ся, сказати б—вростає в землю й зливаєть ся з земським боярством. Вся управа, законодавство, політика, суд, накладаннє і збираннє податків, лежали в руках князя і його дружини, шо правила його іменем. Громадянство мішало ся часами, коли бачило непорядки, і в деяких землях такі „віча** громадські, де розбирали ся й обговорювали ся всякі справи, були досить частим явишем, князі признавали се право за вічем—ставити жадання, а навіть зміняти князів. Але як князь себе чув досить сильним, то він не дуже Прйслухав ся до сього всього й старав ся придавити таку діяльність віча. Віче одначе теж було виразом не так всього громадянства, як його вищих верств, особливо міського боярства Простий нарід взагалі не мав впливу; княжа управа стояла під впливами боярства, а селянство і просте міщанство через ті недогоди, які переживала Україна, попадало все в більшу власть боярської верстви. На місце свобідної людности зростало все більше число несвобідних (холопів, челяди) і півсвобідних—наймитів і закупів, шо відробляли своєю працею свої довги і дуже часто кінець кінцем також попадали в вічну неволю. Княжа управа і право—як бачимо з усього, більше дбали про інтереси й вигоди маючих властителів, бояр, нїж про простий нарід, і коли заступали ся за нього, то хіба під страхом повстання або иньших незвичайних прояв. Не підіймала різко свого голосу в оборонї народу й церква, що виросла в невільницьких відносинах Візантиї і більше радила слабшим і залежним, аби слухали ся й корили ся, аніж сильним і могутним, аби не зловживали своєї сили. Придавлені такою економічною неволею, а не вміючи добити ся собі голосу в політичнім житю й змінити неприхильні громадські й політичні обставини, народні маси не цінили свого державного житя. Тим пояснюють ся піддавання громад під безпосередню власть Татар, аби спекати ся князів і боярства, і їх зовсїм спокійні, без протесту, переходи під власть литовських князів. Терплячи від суспільних і еко- помічних недогод, вони не оцінювали тої національної ваги, яку мало самостійне державне житє. Тим часом з національного становища багато значило, що ся державна самостійність боронила наш нарід від поневолення його иньшими народами і від використування наших сил економічних і культурних для розвою і зміцнення культури якоїсь иньшої державної, пануючої народности. Поки державний устрій був свій, князї, боярство і церква, стоячи на тій самій народній підставі, що й маси народні, засобами й силами держави й народу приготовляли й розвивали національну культуру. Ся культура і тепер до певної міри служила інтересам народнїх мас, а ще більше мала послужити йому * дальній шим розвоєм народнім і сильнїйшим розвоєм своїм. В сю добу, як ми вже знаємо, культурне житє—освіта, школа, письменство, артистична творчість, підіїали дуже сильному впливу церковному, візантийському, і се в значній мірі відірвало їх від народнього житя, відчужило від нарбду. Але під чужою, церковною покривкою проривали ся Й тепер сильні своєнароднї течії, а з дальшим розвоєм народнього житя сї народні течії повинні були брати гору над чужими елементами культури все більше і більше—колиб се народне житє не зазнало таких переворотів і потрясень, які приніс йому упадок державного житя. 42. Культурне житє України і вага його. Вище було згадано, що християнство на Україні і візантийські впливи зачали ся певно ще геть перед Володимиром, але потім як властю його і його Заступників (особливо Ярослава) воно було поширене по всіх землях Руської держави, візантийські впливи і візантийська культура взяли рішучу перевагу над иньшими—особливо східнїми, персько-арабськими, і культурне житє на довго набрало сильної церковної закраски, що налягла і на освіту, на письменство і на артистичну творчість (мистецтво). Освіта й книжність вважали ся помічним засобом для християнської побожности—аби через читаннє побожних книг люде набирали ся християнського духу; письменство головно було-, в руках духовенства: 116. Типові предмети староукраїнського золотництва з галицького скарбу середини XIV в.—срібний наручник. артистична творчість в значній мірі обернена була на потреби церкви, богослуження. Але так було не тільки у нас, а і в західній Европі в тих часах; світський, мирський елемент з часом скинув з себе церковну икарлупу там—так само скинув би і у нас. Освіта довго обмежала ся тісними, переважно духовними кругами. Поширенню її в ширших масах перешкоджала слабка організація шкільної науки. Наше духовенство переймало ті форми науки, які практикували ся в Візантиї. Там же зрідка тільки, при більших монастирях та катедральних церквах вела ся наука більш на шкільний спосіб; звичайно ж батьки давали дитину в науку письменній, найчастїйше духовній людині, і та вчила її одинцем,або шо найбільше —в товаристві кількох таких учнів. І у иас переважала така одинична наука над шкільною, а через се освіта і книжність поширювала ся досить пиняво. Найчастїйше наука кінчила ся читаннєм, рідше писаннєм та рахунками; всякі иньші відомости добували ся читаннєм книг; але тих книг було мало, і то найбільше книги богослужебні. Тільки в більших центрах освіти можна було достунити вищої науки, навчити ся писати літературно, по тодїшнїм понятям, 4 вивчити ся грецької мови, щоб читати грецькі книги без перекладу. Таких людей, що стали на верхах сучасної грецької освіти, ми стрічаємо вже від першого покоління по охрещенню—такий наприклад був митрополит Іларіон, пізнійше напр. Кирило єпископ турівський (в XII в.) й автори деяких анонімних (безіменних) творів. Було їх одначе все таки не богато і більшість тодішніх письменників були самоуки, що писали як уміли. Як у грецькій літературі та в тих перекладах, які робили ся у нас І приходили готові з країв болгарських і сербських, найбільше було творів церковних і релігійних, призначенних для зрозуміння християнства та направлення на побожне християнське житє,—так і те письменство, що розвивало ся у нас, найбільше Йшло сею ж дорогою. Писали ся проповіди, побожні получення, жития святих місцевих. Таке писав в XI віці митрополит Іларіон, автор похвали Володимиру Вел., св. 117*118. Срібні окраси для ух, звідти ж. Феодосій печерський—автор поучень, мнїх Яков і св. Нестор—автори^ 'хитий Володимира Вел , Бориса та Глїба, і св. Феодосія, ігумен Данило—що описав свою подорож до Святої землї. В XII в. звісні: митрополит Клим, Кирило єпископ турівський, автор молитв і проповідей, Георгій Зарубський; в XIII в. Симон і Поликарп, автори печерських житий, Серапіон проповідник. Сих-знаємо поіменно; далеко більше письменників зістало ся по іменам нам не звістними, і самі писання їх пропали: заховало ся головна те, що перейшло в північні, великоруські землї й там заціліло; тим часом в XII в., особливо з другої половини зносини Київа з тими землями слабнуть все більше; на Україні ж через пізнїйші лихслїтя мало що зацїлїло. Тому й-не маємо справжнього понятя про наше старе письменство. Поза релігійним письменством найбільш розвинуло ся лїтописаннє. Хоч воно вийшло в перезажній части з рук людей духовних і богато займаєть ся церковними справами, але дає дуже богато для зрозуміння тодїшнього житя. Що знаємо з житя культурного, економічного, громадського—головно знаємо з лїтописей. Там зацїлїли уривки народніх оповідань, пісень, писання літературні, документи. Се справжній архив нашого культурного житя. Деякі части лїтописей визначають ся незвичайною свіжістю, безпосередністю, сильним відданнєм духа часу. Мало котрий нарід може похвалити ся таким інтересним лїтописаннєм. А те ж що маємо—се тільки уломки, відривки того старого літописання, що попали в літописні збірники, які дійшли наших часів. Олен такий збірник був уложений в Київі в першій 'четвертині' XII в. і сюди війшли памятки київського літописання XI в.—се так звана Старша або Начальна лїтопись. В кінцї XIII в. десь в північній Волини була уложена друга збірка, де до Начальної літописи додані київські записки XII в., потім галицька лїтопись часів Данила і волинські записки другої половини XIII в. (до 1280-х рр). Без сеї дорогоцінної збірки ми знали б дуже мало що з української історії. З иньших нецерковних писань дуже цікава наука Мономаха своїм дітям, де він оповідає про своє житє. З творів поетичних зацїлїв оден—дорогоцінне Слово о полку Ігоревім 1185 року. Воно визначаєть ся високими поетичними прикметами і заразом важне як проречисте свідоцтво про довгий і широкий розвій світської дружинної поезії, що єднала до купи елементи народньої пісенної творчости з книжними грецькими впливами. Одиноке як поетичний твір, се Слово з другого боку має богато спільного з иньшими творами кінця XII і поч. XIII в., що представляють нам сучасну учену поезію і артистичну прозу, як слова Кирила турівського, слово на збудованнє стїни в Видубииькім 1 :<:> монастир? 1200 р., Моленнє Данила Галицька' лТтопись. Сї твори вка зують на вишколеннс, виробленнє стилю, довгу літературну традицію.* 119 Мінятюра з збірника списаного для князя Святослава київського 1073 р В области плястичної штуки богато маємо памяток будівництва церковного, трохи малярства, чимало мінятюр (кольорових рисунків- в рукописях), богато виробів золотпичих, прикрашених рисунками й емалею. На всїх сих полях з грецькими майстрами працювали наші місцеві мистцї, більш або меньш зручно, а не раз дуже зручно переймаючи незвичайно високу техніку Візантиї і вносячи свою -власну оригінальність в мотиви і манеру грецької творчости. Розмірно може найменьше помітно сеї своєрідности в будівництві київської доби, хоч і тут місцеві майстри відбігали від грецьких взірців; далеко більше ориґінальности виявляє будівництво галицьке, але на жаль— воно заховало ся в дуже мізерних останках. Високим артизмом визначають ся декотрі київські па мятки малярства кни жного (мінятюрово го). - Але найбільше свободи й ориґіналь ности все таки вияв ляють памятки місце вого золотництва Тут місцевий майстер від початку задержав за собою найбільш свободи від візантийського впливу і далі свобідно сполучав мотиви східні з візантийськими, старі традиції з новими модами. Хоч і тут в найбільш тонких роботах—як наприклад в емальових образках, місцеві майстри не могли зрівняти ся з візантийськими, але місцеве майстерство стояло незвичайно високо особливо коли порівняти Його з сучасним майстерством західно-європейським. Взагалі Україна XI—Хііі в. стояла на рівні з Західньою Европою в культурнім житю—воно було тут відмінне, бо стояло П'п иньшими впливами, але не було низше від західнїх земель. 120. Ярополк волинський і галг.пыиА я жиякоп і матїргі, міесевяй шлюпок в латинській псілтири Ярополкової матегя (иїкаввЯ зрьвос того як єднали ся у нас впливи західні з візм.тяЙськвми). З часом, через ослабленне зносин, впливи візантийські почали слабнути, а перенесеннє центрів політичного українського житя на захід, до Володимира і Галича, зближало його все більше з житєм західнім. Від галицького житя XII—XIV в. взагалі дуже мало зацїлїло, але з того що маємо бачимо виразно сполуку українсько-візантийських основ житя з західнїми впливами. Тутешнє громадянство українське не цурало ся їх, живучи в тїсних зносинах з західнїми своїми сусідами. Через те не бачимо тут такого жаху перед католицтвом і католицькою вірою, який грецьке духовенство силкувало ся прищіпити в східній Україні. Князі заводять собі латинські канцелярії для зносин з західнїми землями, латинські печатки. По більших містах осідають кольонїї німецькі на німецькім праві, пересаджуючи західні впливи на Україну. В описах тутешнїх церков раз у раз стрічаємо предмети західнього виробу або фасону. Але мистецтво стоїть на основі руськовізантийській, людність міцно дёржить ся свого і в своїх латинських грамотах князі* зазначують свою національну свідомість титулуючи ся „князями всеї Малої Русиа. Взагалі національне культурне житє України XI—-XIV вв. представляєть ся дуже інтересно; воно повне житя; руху, енергґіі, обіцювало богато своїй народности, а навіть і культурному людському житю взагалі. Страшенно жаль, що упадок державного житя не дав йому розвинути ся й підрубав його в самім корені*. Правда, простому народрви не солодко жило ся під своїми князями та боярами, і мало його тїшили ті культурні задатки. Але не стало лекше йому, як на місце своїх прийшли чужі пани. Обставини суспільні й економічні через те не покращали, а погіршали, становище народу—також. А національному і культурному житю нанесено удар, від котрого воно не могло поправити ся—і до нинішнього дня. 121. Різблема каміннкплита з Софійського собору в Київі. >22. Фр:з брацькоі церкви у Льзові. ЧАСТИНА ТРЕТЯ. Доба литовсько-польська. 43. Перехід українських земель піл литовських князів. Друга половина ХІЧ і потім XIV вік були свідками незвичайно, скорою і видатного роспросторення власти литовських князів над сусїднїми землями білоруськими, а потім і дальшими, українськими. Найбільш запізнене в своїм розвою в своїх глухих лісах, найбільш відстале зпоміж усіх народів сеї еїмї племя литовське було загрожене під той час в самім своїм істнованню німецьким рухом в литовські краї. Напружуючи всі сили в боротьбі з ним, воно розвиває незвичайно живу організаційну діяльність і немов щоб скріпити себе силами культурними, починає поширювати свою зверхність над сусїднїми словянськими, більш Культурними краями. Се виразно зазначило ся в середині' XIII в., за князя литовського Мендовга, і затрівожило короля Данила, що сам думав про як найбільше поширеннє своєї власти над сусідніми’ землями. На спілку з польськими князями і Німцями Данило задумав зломити Мендовга Й почав з ним війну. Мендовг, щоб відвести Данила, відступив його синови Романови деякі з своїх земель вдержаву; потім Мендовгів син Войшелк другому Даниловичу Шварнови передав усе князівство Литовське Та.Шварно скоро вмер, а Данилові сини не вміли використати нагоди. Мендовгову спадщину забрали иньші литовські князі' та знову начали поширювати свою власть над сусїднїми землями. В першій четвертині XIV в. більша половина білоруських земель стояла вже під властю литовських князів і вони почали простягати руки також до земель українських. При останніх Даниловичах галицьких, або зараз по їх смерти литовські князі захопили землю Ьсрестейсько-Дорогичинську (Побуже). Ще перед тим мабуть забрали вони землі’ припсгські, Турово-пинські. Про якогось князя литовського Вида опо- відаєть ся, що він в тих часах захопив великий шмат Деревлянської землі, себто київського Полїся. При князі' Гедиминї в 1320-х рр. уже й Київ стояв під литовськими впливами, хоч тутешні князі були ніби під зверхністю татарською (згадуєть ся тут якийсь маленький князеиь Федір на імя). Таким чином вибір Любарта Гедиминовича галицькими та волинськими боярами на місце Юрия-Болеслава тільки йшов на зустріч сьому походови литовських князів на українські землї. І вибір сей найкраще показує, на скільки сей похід був мало противний місцевому громадянству, коли воно само з своєї волї закликало до себе литовських княжат. Се поясняєть ся тим, що литовські княжата, засідаючи по українських та білоруських землях, старались у всім приноровити ся до місцевого житя, його порядків і культури Вони старали ся як найменьше вносити змін в місцеві обставини: ,,ми старини не рушаємо, а новини не уводимо*4, було їх правилом. Вони приймали православну віру, місцеву культуру, мову, одним словом—ставали українськими або білоруськими князями, тільки з нової литовської династиї, й по змозі' старали ся далі продовжувати давнїише заведені порядки місцевого житя. З другого ж боку громадянству не раз таки приємно було, приймаючи литовського князя, покінчити з пережитими, докучливими княжими відносинами старої династиї, а навіть у громадах, що свого часу виривали ся з-під княжої власти й піддавали ся під татарську зверхність, встигла наскучити й татарщина, особливо як настали непорядки в татарській Орді, з кінцем XIII віку. Литовське ж князівство було в повній силі; приймаючи литовського кнкзя, люде могли сподївати ся, що у князів литовських знайдуть захист і оборону у всяких тяжких обставинах. Прикро було тільки князям зрікати ся свого пановання; але й тут часто укладало ся так, що й сї князї зіставали ся на своїх волостях, тільки мусїли признати над собою власть литовського князя, що засідав у столиці їх землї. Через те й бачимо, що українські землї одна по другій, без війн і боротьби, тихо і непомітно, переходять під власть литовських князїв, і навіть в джерелах наших не завсїди про се згадуєть ся (правда, що місцевих лїтописей з сього часу не маємо, а в чужі рідко звістки про се залітали, саме тому що землї прилучали ся литоьськими князями .без ггвалту і крику**). І так, як ми бачили вище, в 1340 р. князь Любарг Гедиминович засів на столі галицько-волинськім і вважав ся князем галицьким до р. 1349, до походу Казимира, а Волинею правив довго, до самої смерти своєї, більш як сорок літ. Ольгсрд Гедиминович. великий князь литовський, в 1350-х роках, вмішавши ся в смоленські справи, захопив сусіднє Брянське князівство в північній Чернигівшині. а далі позабирав і князівства полудневі. В головних юродзх-ь Чсрншові. Новгороді Сіверськім, Стародубі позасідали князі з литовсько» династиі, на меньших волостях зістали ся князі з давньої династиі. під властю князів литовських. Десь коло р. 1300 забрав Ольгерд під свою власть землю Київськѵ, скинувши останнього киїйвського князя. Федора на імя, та посадив на його місце свого сина Володимира. Земля була підупала, сильно спустіла під татарською зверхністю, але величезна, бо до Київа рахувалося й шле Задніпровє. шо дав нійш? належало до Пе реяслава Т атари. шо вважа ли Подніпрове своїми улусами, павластною землею, схотіли мабуть уступити ся за князем Федором, як своїм нідвласником. але Орда тоді була зовсім розбита і безсильна. Ольгерл пішов з військом в полудневу Київщину, погромив татарське військо й забрав під свою власть не тьльки Київщину, але Поділе, шо теж стояло досі під властю Орди. Ьратаничі Ольгердові. Сини Корша Іелиминежича. позасідали в подільских городах, почали будувати кршости ыд Іатар й збирати людей. Ось як опові дає про се записка, писана в другій чверти XV в. „Коли господарем Литовської землі був великий князь Ольгерд, він пішов з литовським війском в поле (степ) і побив на Синій водї Іатар. трох братів князів Качибея. Кутлубугу і Дмитра. А сі три брати, татарські князі, були отчичі й дічичі Подільскоі землі1), а від них завідували отамани, а баскаки збіршики доходів приїзжаючи від тих отаманів брали дань з Подільскоі землі. А був брат у Ольгерда князь Коріят. то держав Новгород Литовський, і було у нього три сини, князь Юрий, князь Олександро, князь Костентин, князь Федор. І от ті княжата Коріятовичі. три брати князь Юрий. князь Олександр і князь Костентин за гіризво.ченнсм великого князя Ольгерда і з помічю Литовської землі пішли в Подільску землю А в Подільскій землі тоді не було ні одного города (кріпости) ні з дерева рубленого н» з каменя будованого'-) Тіж тоді княжата Коріяіовичі. прийшовши в ПодільМонети ВолодимираОльгердовича,князя київського. ську землю, війшли в приязнь з отаманами, почали подільску землю від Татар боронити і баскакам „вихід4 * (данину) перестали давати. І найперше знайшли собі твердиню на рілї Смотричі і тут собі поставили город Смотрич. А на иньшім місцї жили черцї в горі, і в тім місцї поставили город Бакоту. А ловлячи на ловах нагодило ся їм загнати багато оленїв на той острів де тепер Камінецьке місто стоїть, і вирубавши лїс, вимуровали город Камінець. І так усї городи подільські помурували і всю землю Подільску посіли4 4 . Татарам часом давали дань, щоб відчепити ся від них, і ще якийсь час тутешнї землї вважали ся підвластними Татарам, тому от на моне* тах Володимира Ольгердовича, князя київського, бачимо татарські знаки і написи. Але в тутешнї справи Татари вже не мішали ся, й правили веїм нові князї з литовської династії, під зверхнею властю великого князя литовського. 44. Боротьба за галицько-волинські землі й розірваннє їх. Се було щастем литовських князїв, що в своїх заходах коло прилучення східнїх українських земель вони не стрічали сильнїйших перепон. Бо ьони могли забирати тільки те, що легко давало ся: вести сильнїйшу боротьбу за свої нові здобутки було їм не під силу. Князівство Литовське, невважаючи на свої величезні розміри, було дуже слабко організоване, а крім'того тяжіла на нїм люто боротьба з німецькими рицарями балтийськими, пруськими і ливонськими хрестоносцями, що підбивши й поневоливши собі литовські племена Прусів і Лотиші», хотіли підбивати й дальші литовські племена, та хижо нищили набігами литовські землї. На східній границі' мусїли крім того литовські князї витримувати боротьбу з московськими князями, що хотіли собі загорнути пограничні землї й не дати їх князям литовським. Через те литовські князі не могли уділити більших сил на оборону українських земель, і коли за західню Україну Любартови довело ся звести сильну боротьбу з Польщею та Угорщиною, иньші литовські князі тільки коли не коли могли помогати йому. Галичина, полишена між двома огнями—Польщею і Угорщиною, а не маючи сильнїйшої оборони від Любарта, по перших пробах оборони скоро вже зложила руки, однаково не сподїваючи ся оборони ся від напастників, і невважаючи на проби Любарта вирвати її з польських рук таки зістала ся в польських руках. Ми вже бачили, що перші напади Казимира на Галичину були відбиті місцевим боярством під проводом славного Дєдька, „начальника Руської землі-, і тільки західне пограниче, Сяніччинѵ удало ся Казимировії здобути. До 1349 р. Галичина зіставала ся під властю 1*3 Любарта. Аж 1349 р. Казимир, відвернувши Гатар, несподіваним на падом захопив цілу Галичину і сусіднє волинське пограничс. Та побачивши таку біду, литовські князі взяли ся ратувати Любарта, і їм удало ся звернути назад захоплені Казимиром волинські городи; з галицькими пішло труднійше: не удавало ся вибити залог, розставлених Казимиром по галицьких городах, і литовські князї тільки докучали Казимирови пустошеннєм Польші. Казимир, щоб відборонити ся, відновив свою умову з угорським королем, випросив грошей від папи, і силкував ся разом з угорським королем Людовиком підбити собі хоч би Белзько-холмські землі'. Кілька походів робив він для сього, та мало звісток маємо про них Найбільш визначила ся облога Белза 1352 р. героїчною обороною його. Казимир прийшов туди з дуже великим військом, і ще прибув до нього в поміч король угорський. Разо.м приступили під Белз і післали до тутешнього воєводи, щоб піддав ся їм; той не відмовив ся,— щоб тим часом зміцнити укріплення та діждати ся помочи від литовських князів. Цілий тиждень тягнув переговори, а тим часом на очах королів кріпив свій замок, між иньшим— напустив в рови наоколо замку води, так що вона облила його наоколо Нарешті' заявив, що таки не піддасть ся. Королі пішли здобувати замок, але се було неможливе: з рана і до полудня польське і угорське військо силкувало ся добути замок, по горло стоячи в холодній текучій водї, що наповняла рови; богато стратили своїх людей—убито племінника кор. Людовика, і сам Людовик дістав по голові такий удар, що спав з коня і трохи не згинув. Мусїли відступити, і *) Напись: „Въ лѣ(то) 6849 (1341) сольянь бы(сть) колоколъ сиі с(вя)т(о).ѵ.у Юрью при князк Димитриі игуменом Евъфимьемъ. А писаль Скора Яковъ“ (останні слова стоять низше, написані навиворіть). 125. Дзвін в соборі св. Юра у Львові,- памзтка лановання Любарта-Дмитра над Галичиною1). Людовик. стративши охоту до дальшої війни, покинув Казимира; той мусів також вертати ся з нічим. По тих невдалих походах, коли ще й Татар литовські князі назад на свій бік перетягли. Казимир уложив з ними перемирє Галичину полишено за Польщею. Волинь за Любартом. Так ото й не удало ся вирвати Галичину з польських рук, і не вдавало ся вже й потім. Казимир. захопивши Галичину, всіми силами пильнував того, щоб як найбільш ослабити все шо стояло против Польщі, а напустити туди як найбільше своїх людей Він відбирав маєтки і уряди у бояр, які держали ся Любарта, роздавав землі Полякам і ріжним зайдам що приставали до Поляків; накликав до міст Нїмцїв і Поляків, даючи їм всякі права Боронив здобутої землі всїми силами, мав до помочи Угрів, папу, часом і рицарів німецьких, і Любарт був супроти нього за слабий. щоб видерти від нього Галичину. Боротьба, правда, потягла ся те цілих тридцять літ—відновила ся зараз по перемирю знову. Литовські князі докучали Польщі, нападаючи й пустошачи польські землі, напускали й Татар,—але се ділу помогало мало. Кінець кінцеѵ 126 Лист Дєдька, „наставника і начальника Руської землі1*, до громади Торна (Торуня). писаний латинською мовою димир сим разом Казимир держав до смерти своєї (в 1370 р.). Аж як умер він, Любарт знову захопив Володимир і став знову пустошити пограничні землї. Через се Людовик, що став королем у Польщі по Казимирі, вибрав ся походом на Любарта і скінчилось на тім, що землю Белзьку і Холмську прилучено до Галичини, а всї иньші волинські землї зістали ся за Любартом. Людовик, ставши польським королем, не сподївав ся передати Перемирна грамота Любарта з Казимиром 1366 р. польську корону свому лотомству. тому котів Галичину затримати при Угорщині. Для гого передав від себе Галичину як угорську провінцію вірному чоловікови. Воподиславу князю опольському (з княжат иілезькцх) Сей Волоаислав правив Галичиною шість літ. як останній галицький князь під зверхністю угорського короля (1372 - 8). Потім Людовик перевів його на иньше місце а Галичину обсадив угорськими намісниками Й угорським військом. Але замисел його не удав ся. По смерти Люаовика (1382) польські пани вибрали собі королевою його меньшу доньку Ядвіґу, відділили ся тим способом ВІД Угорщини і скориставши, що в Угорщині почали ся усобищ*, вислали свою молоду королеву з військом відбирати назад Галичину від угорського війська. Се справді й удало ся. Галичину назад прилучено до Польщі .(в 1387 р ) і хоч угорське правигельство протестувало лротив сього, але воювати ся за Галичину не осмілило ся, й зістала ся вона таки за Польщею. 45 Унїя Польщі з Л и т в о ю Хто придивляв ся до тої крівавоі, завзятої боротьби, що йшла між литовськими князами й Польщею за галицько-волинські землі, аж до 1380-х років, мабуть і в сні не бачив, чим ся боротьба мала скінчити ся. Такий несподіваний був той кінець: унія, себто зєднаннє Польщі й Литви під властю великого князя литовського, що засідаючи на польськім гронї, мав на віки прилучити всі* землі литовські до Польщі, .інкорпорувати*, себто влучити їх до Польщі так. що вони переставали бути осібною державою, а переходили на прості провінції Польши. Видумали се польські пани. Вони вибрали собі королевою меньшу 128. Печатка Володислава огтольського. останнього галицького КНЯЗЯ. Латинська мались. „Володислав і бо исої ласки опольський, велюнський і Руської землі дідичиий (наслїдний) володар'* 1'4 < доньку Люловика. аби відділити ся від Угорщини і спекати ся внли вів угорських панів, а потім стали розглядати ся для своєї королеви за женихом, щоб був їм на руку — міг би своїми силами і засобами стати в пригоді, а в справи Польської держави не мішав ся га не перешкаджав панам польським тут правити Правда. Ядвпа була вже висватана за австрийського княжича Вільгельма, але сей їм не підходив, бо не мав ніякої сили І накинули оком молодого великого князя литовського. Ольгердового сина Ягайла. Сподівали ся, що за честь стати королем польським він ім буде несказанно вдячний, на всі' умови їх пристане, а силами своїми може їм в кождій хвилі стати в пригоді. І не помилили ся. Ягайло пристав на все що пани польські хотіли: обіцяв вихрестити на католицтво всю нехоешену Литву і самому перейти на латинство (а перед тим був православний), обіцяв своїми коштами здобувати утрачені Польщею землї, а саме найважнійше: обі цяв „на вічні часи прилучити свої землі, литовські і руські до корони Польськоі“.Таку умову списано між ними в Креві, на Литві, 15 серпня 1385 р. Се так звана „Кревська унія*4, умова незвичайно важна, що рішучо змінила напрям історії не тільки наших країв, а й усеї, можна сказати, Східньої Европи. Добивши згоди з Ягайлом, польські пани заходили ся оженити його з своєю королевою. Трудности в тім були не малі, бо тим часом мати Ядвіги дала остатню згоду Вільгельмови. він приїхав до Кракова, обвінчав ся з Ядвігою й мешкав з нею як з жінкою на замку краківськім. Пропустили якось се панѵі польські, але тепер, похопивши ся, порішили розірвати шлюб Ядвіги з Вільгельмом, ні перед чим не спиняючи ся. Силоміць вхопили Вільгельма й вигнали з Кракова, Ядвіга хотіла догоняти й вертати його—її приборкали силоміць; шлюб її з Вільгельмом признано неважним, а її саму духовні взяли ся переконувати, що для добра Польщі й віри вона повинна вийти за Ягайла. Умовили кінець кінцем і видали за Ягайла. А довершивши £Ь0Г0 діла, насамперед, не боячи ся вже тепер Угорщини, за помічю Литовських князів вернули собі назад Галичину, вигнавши звідти угорське військо, а далі почали чекати сповнення Ягайлової обіцянки—що 129-130. Монети биті Казимиром і Людовиком для Галичими. він їм па вічні часи прилучить до Польщі всї свої землї литовські і руські, себто білоруські й українські. Значило се, ідо вег <ке князівство Литовське як осібна держава не мало на далі істнуватгі, а всї землі, які були під литовськими князями, українські, білоруські й литовські, мали стати від сього часу землями королівства Польського. Так розуміли се і хотїли сього Поляки. Ягайло, сповняючи їх волю, звелів усім князям литовським, які сиділи в землях українських і білоруських, аби видали записи, иіо вони будуть вірні Ягайлу, його королевій і дїтям та належатимуть до Польською королівства. Тому що князї однаково признавали Ягайла своїм старшим як великого князя литовського, сї обіцянки нїби й не мали ські, і се вже їм не подобало ся зовсім. Тодї задумав скористати з такого їх невдоволення Витовт, син Кейстута, дядька Ягайлового, котрого Ягайло, ставши великим князем, казав звести з сього світу. Двічи вже Витовт підіймав війну на Ярйла, доходячи своєї батьківщини; і нарешті добив ся того, що Ягайло віддав йому в управу і власть все велике князівство Литовське, як свому намісникови. Тепер, користаючи з невдоволення князїв і бояр на претенсії краківських панів, Витовт казав окликати себе королем литовським і став ладити ся до нової боротьби з Ягайлом. Так прийшов би мабудь і кінець унії, тільки стала ся несподівана пригода: Витовт був вибрав ся тодї великим походом в степи, щоб посадити на ханськім престолі' свого присяжника, але необережно зарвавши ся, наскочив на сильне татарське військо й страшенно погромило воно йогр в битві на р. Ворсклі (1399). Ся катастрофа підрізала сили і пляни Витовта і замість повного розірвання з Польщею й Ягайлом стала ся угода (1400 р.): Витовт і Ягайло згодили ся на тім, щоб вел. кн. Литовське зіставало ся осібною державою, під управою свого великого князя, котрим тепер мав бути Витовт, але щоб був він під зверхністю Ягайла і його наступників на престолі’ польськім. Унія, значить, не зникала зовсїм, хоч і зовсім инакше виглядала тепер, ніж тоді як польські пани з Ягайлом укладали собі кревську умову 1385 р. В кн. Литовське все таки зістасало ся в для них особливого значіння і вони такі грамоти видали. Та далі князі та бояре зміркували, до чого воно йде— до того, що ними будуть правити й роспоряжати ся краківські пани поль- 131*2. Галицькі монети Володислава опольського. 14') звязку з Полыдею і се богато важило на внутрішнє жнтє в. кн. Литовського і на українське житє з окрема. 46. Нова політика в великім князівстві Литовськім. Перед усїм, маючи тепер за собою Польщу, Ягайло з Витовтом заходили ся касувати більші князівства, які були в землях в. кн. Литовського. Україна майже цїла складала ся з таких більших князівств, і тут ся переміна особливо сильно дала :ебе відчути. При кінці 1380-х років, як завела ся унїя,— волинські * землї Володимирська і Луцька па смерти Любарта зіставали ся в руках його сина Федора, на котрого Волинь дивила ся як на свого прирожденного князя. На Поділю княжив останній з Коріятовичів Федір. Київщина з Заднїпровєм належала Володимиру Ольгердовичу. На ГІолїсю припетськім було кілька меньших князівств, як Ратенське кн. Фодора Ольгердовича, Пинське кн. Василя Михайловича, Ягайлового брата в перших, Чорторийське Василя Консгантиновича, Ягайлового братанича. В Чернигівщинї були просторі князівства: Чернигівське Дмитра-Корибута Ольгердовича, Брянське другого Дмитра Ольгердовича, Стародубське Гіатрикия Наримунтовича, Ольгердового братанича. Такі просторі князівства жили своїм окремішним житєм, не дуже навіть відчуваючи, що вони належать до великого князівства Литовського. Знали свого князя,, а сей князь хоч був з литовської династії, за тих кількадесять літ, що сидїс в сїй землі, а часом навіть і родив ся й виріс у ній, встиг зжити ся з своєю землею, приладити ся до її житя, до її громадянства. Землею правили під його рукою тутешні бояри по старим порядкам і правам, так що як людям не ставало дуже краще під новим правлїннєм, то в усякій разі і зміни великої не відчували, і житє національне не чуло ніякого гнету над собою—ніхто не тіснив на задній плян місцевих людей, не стісняв їх мови і книжности. Нові князі що могли і вміли робили для української культури і церкви. Тепер же в сім заходить велика відміна: Витовт з Ягайлом скидають головнїйших князів з їх столів, переводять на меньші князівства, де вони не могли вже мати такої сили, а їх давні волости або беруть від разу під свою безпосередню власть і управу, або пускають через кілька рук, не даючи новим князям закорінювати ся. Кінець кінцем роблять з сих земель звичайні свої провінції, роздаючи їх в управу своїм намісникам і урядникам. Так насамперед, в осени 1393 р. забрано Чернигівське князівство від Дмитра-Корибута (другий Дмитро ще перед тим утеряв своє Брянське князівство, приставши до московського війська). Від Федора Любартовича відібрано зпочатку Луцьку землю, а далі й цілу Волинь; ь 1Г)0 заміну давали йому чернигівськ? волости. 133.‘Західня Україна в XV—XVI вв. границі держав (Польщі, Литви, Угорщини, Молдави, — границі воєводств; — границі земель; • ••границі повітів. але се Федорови була така гірка заміна, що він на ті чернигівські волости ані подививсь. Потім Витовт пішов походом на Федора Коріятовича, відбирати Поділе; але насамперед звернув на Київщину і вигнав з Київа Володимира, а потім уже пішов на Федора. Той пробував боронити ся за помочю Волохів і Угрів; але Витовт напав на Поділе, коли його самого тут не було, позабирав городи й посадив своїх намісників (1394). Таким чином протягом яких небудь двох років зігнано з волостей усіх значнїйших князів. Правда Київську землю віддано иньшому кннзеви, Скиргайлу Ольгердовичу, але він слідом помер; чернигівські землі дано Свитригайлови, але й той тут довго не посидів. На початках XV в. на Україні зістали ся тільки меньші князівства як. от Ратенське, Пинське, Чорторийське. Стародубівське, Острозьке. Се були вже не ті майже самостійні князівства-держави, а тільки великі маєтки. Як на маєтки, були вони незвичайно великі, на великі десятки верств, але не мали політичного значіння. І Україна стала провінцією великого князівства Литовського, в безпосеред- ній власти її правительства, відкрита всім роспорядженням правитель» ства і. впливам його нової політики. А ся полїтика після унїї змінила ся різко. Правительство, правда, й далі* повторяло по давньому, шо воно старини не рухає, а новин не заводить, але в дійсности почало перебудовувати свою державу на польський взірець. „Ніби не рухало старого» але заводило нове, яке тому старому зіставляло все меньше спромоги жити й дихати, не то шо розвивати ся. Вихрестивши нехрещену Литву на католицтво, Ягайло видав грамоту, заявляючи, що на будуче всякі права матимуть тільки бояре католицької віри. Заходив ся сотворити привілєгіовану верству панську, з ріжними правами, але сї права признавав тільки католикам. Тільки католики могли засідати в раді княжій, займати вищі уряди в державі і бути допущені до важнїйших справ державних (так постановляв городельский привилей 1413 р.). Значить князі й бояре православні, навіть. князі з литовської династії, що пообживали ся в білоруських і українських землях і злили ся з тутешнєю суспільністю, не могли тепер брати участи в політичнім житю—коли не хотіли кидати правослаьної віри. По городах заводжувано самоуправу на німецький взірець, як було в Польщі, по так званому німецькому або магдебурському праву, і се право теж призначало ся тільки для католиків, так шо ііравославні Українці' або Білорусини не могли бути вибирані до міської управи, а часом навіть не могли бути повноправними горожанами, бо й тими могли бути самі тільки католики. По головнійших містах не тільки на Литві, але й на Білоруси та на Україні засновувано єпископі! католицькі; обдаровувано їх маєтностями, а при тім уривано не одно і від православних, тай взагалі православна церква, що привикла жити під опікою і ласкою правительства, тепер чула себе покиненою, що найбільше—тільки терпимою. Особливо богато прикрого переживати приходило ся православному духовенству в тих українських землях, які були прилучені безпосердно до Польщі (в Галичині, Холмшині, Белзькій землі), але той же дух зачинав віяти тепер і в вел. кн. Литовськім. В Галичині Ягайло, переїзжаючи в 1412 році' через Перемишль, щоб похвалити ся перед католицькими духовними своїм католицьким яавзятєм, велів відібрати від православих катедральну церкву, викинути з гробів похованих тут давнїх князїв перемишльських, і посвятити церкву на костел; православні духовні й нарід гірко плакали з такої наруги, але так зроблено, як сказав король. Дітей з мішаних шлюбів (православного з католиком) хрестити на православну віру Ягайло заборонив, а охрещених велїв силоміць перехрещувати на ка- толицтво, і т. и. В в. кн. Литовськім так гостро ні пін ні Витовт ше не виступали, але ріжні обмеження на православних ішли одно за другим і тут. 47. Боротьба за рівноправність (Свитригайлові війни). Українці й Білорусини, невдоволені такою зміною політики, покладали свої надії на молодшого Ягайлового брата Свитригайла: сей хоч був теж охрещений на католицтво, одначе все приязно тримав ся українруські, незважаючи на се, всюди йшли за ним, накладаючи головами за нього в битвах, складаючи голови під катівський меч, коли викривали ся ріжні потаємні пляни Свитригайлові. В 1409 р. Свитригайло, сидячи на дворі Витовта, зачав потайні зносини з його ворогами, німецькими рицарями, але сі зносини викрито і Свитригайла всаджено До вялницї, а двох князів, через котрих він вів зиосини з Німцями, стято. Князі зараз же заходили ся, щоб визволити Свитригайла з неволі; тяжко се було, бо Свитригайла тримано потайно й перевожено з місця па місце, щоб не довідали ся й не визволили. Але коли його тримпли в Кремінцї, українським князям Дашкові! Острозькому і Олексан- 134. Свитригайло (з гравюри XVI о.). ських Та білоруських князів та панів. А був він дуже невдоволений, що управу вел. кн. Литовського віддано Витовтови: хотів, щоб йому віддано велике князівство, та разу-раз через се підіймав повстання на Витовта. Білоруське та українське панство—князі та бояре з усіх сил помогали йому, сподїваючи ся, що Свитригайло, ставши- великим князем литовським, приверне рівні права православним з католиками. Та Свитригайло при великій оухливости й енергії ані трохи не мав щастя на воєннім полі’ анї в політиці взагалі. Одначе князі* й бояре українські й біло- дру Носовії удало ся про се розвідати ся, і вони через своТх людей, що пішли в службу до крсмінсцької залоги, війшли в зносини з Свитригайлом, напали в умовлену годину на замок, побили залогу і вихопили Свитригайла. Потім, зібравши з ним людей, напали на Луцьк і захопили .місто, але як Витовт двигнув на них свої сили, мусїли уступити ся й подали ся на Волощину, а відти до короля угорського Жигимонта. Той одначе не міг під ту хвилю помогти Свитрийгалови, тільки постарав ся помирити його з Ягайлом, а далї і з Витовтом; дали йому чернигівські землі, й тут він сидів кілька лїт, чекаючи нагоди, а з ним чекала і вся ..Русь“—українські й білоруські князї і бояре. 1 справді' вдавало ся, що прийшов їх час, як 1430 року вмер їх гнобитель Витовт. Ягайло з Поляками, правда, сподівали ся, що при тій оказії можна буде зробити кінець вел. кн. Литовському і ще міцігііше взяти Литву та Русь в свої руки. Вони пустили таку чутку, що Витовт, умераючи. віддав свої землі Я гай лови Але в Литві ніхто не хотГз про се чути й там оголосили великим князем Свитригайла: були за ним не тільки Українці' та Білорусини, але й Литва, бо знали, що він міцно стоятиме за самостійність вел. кн. Литовського. Ягайло мусїв згодити ся на вибір Свитригайла Але слідом відносини між мими так загострили ся, що здавало ся, унії прийде зовсім кінець. Поляки хоч думали про те, щоб по смерти Витовта прилучити землі вел. кн. Литовського до Польщі, але не бувши певні, що то їм удасть ся, хотіли забрати від Литви ті землі Галицько-волинської держави, які не вдало ся їм здобути за часів Казимира. На першім місці стояло Поділе, то Ягайло був уже навіть і забрав та прилучив до Галичини, але потім мусїв віддати Витовтови. Було умовлено, що папи з Поляків, котрі там дістали маєтки, як тільки довідаються про смерть Нитовта, зараз захоплять камінецький замок та иньші городи подільські й передадуть їх Ягайловим людям. Так справді й зробили: поль135. Руїни Любартового замку в Луцьку. ські пани, що були з Ягайлом при Витовтовій смерти, дали зараз знати тим панам на Поділе, сї виманили начальника камінецької литовської залоги, що ще не знав про смерть Витовта, вхопили його, засїли камінецький замок і иньші городи подільські. Коли про се довідавсь Свитригайло, він страшенно розгнівав ся, докоряв Ягайлови й польським панам, що так підійшли його, і нарешті сказав Ягайлови, що не випустить його, поки йому Поділя не звернуть. Ягайло сказав, що дасть наказ, аби Поділе вернули, і з тим поїхав, але польські пани не послухали й подільських городів не віддали. Тоді Свитригайлові прихильники обложили Смотрич, напали й забрали пограничні городи, відірвані Поляками від Волини: Збараж, Кремінець, Олесько. І так почала ся війна між Литвою й Польщею. Поляки, посівши Поділе, задумали скористати з сеї війни, щоб эабрати й Волинь. Літом 1431 р. Ягайло з великим військом польським перейшов Буг, взяв Володимир, потім приступив під Луцьк і відігнавши Свитригайла, обложив замок луцький. В замку одначе сиділа сильна залога, під началом Юрші, одного з визначнїйших Свитригайлових воєвод. Попробували Поляки здобути замок приступом—не повело ся, а Юрша попросив перемиря, поправив укріплення і далї відбивав ся потім; се він робив і не раз, і так собі помогав. Облога потягнула ся без кінця, а Свитригайло тим часом просив до помочи своїх союзників. Полякам нарешті* наскучила облога й вони уложили перемирє з Свитригайлом на два роки й пішли назад ні з чим. Але Свитригайло зробив велику помилку, що заміирив тодї, бо саме його союзники Нїмцї напали на Польщу і він міг тоді* добре докучити Полякам. Більше такої доброї нагоди вже йому не трапило ся. Перемирє стало на тім, що захоплене Поляками західне Поділе (Камінець, Смотрич, Бакота, Скала, Червоногород) зістало ся за Польщею, а східне—по ріці Богу, де Браслав і Винниця, зістало ся при Свитригайлї (се так звана потім Браславщина). Так воно й потім зістало ся—західне Поділе, так і.зване Поділєм, лишило ся при Польщі, а Браславщина при в. кн. Литовськім. І Волинь зістала ся далї при Литві, більше як на сто лїт. Але Свитригайлу Поляки не дали спокою. Побачивши, що з ним не дойдуть до порозуміння, задумали позбути ся його иньшим способом. Знали що литовські пани, привикши за Витовта держати Русь в чорнім тїлї, невдоволені тепер на Свитригайла, бо приходить ся їм ділити ся урядами і впливами з українськими та білоруськими князями й папами От і вислали своїх людей на Литву та зложили з литовських панів змову на Свитригайла, обіцюючи їм всяку поміч з Польщі. Рішено було проголосити на місце Свитригайла великим князем Витовтового брата Жигимонта. Так і зроблено. Жигимонт папа в в ночи на Свитригайла і мало не зловив. Свитригайло ледве з душею втТк до Полоцька. Вся Литва пристала до Жигимонта а білоруські ї українські земл зістали ся і з Свитригайл ом Так розкололо ся вел. князів ство Литовське Маючий со бою землї ук раїнські й біло руські, Свитри гайло пробував не дати ся Жиги монтови. Укра їнські й біло руські князі та пани вірно по магали йому Даремно Жиги монт обіцював шо бояре руські (українські й білоруські) бу. дуть і у нього мати рівні права з католиками: се не було спра вжнєю рівноправністю, бо все таки державні уряди зай- 136. Волинь і Поділе в XV—XVI вв. мати могли тільки католики, і православні покладали надії на Сви триіайла. Але в війні' з Жигимонтем Свитршайлови не щастило Стягнув ся він нарешті з усіх сил і разом з Нїмцями напав на Литву (1435), але ся битва, па р. Святій коло Вилькомира, скінчила ся повним погромом Свитригайлового війська: майже цїле німецьке військо пропало, самих князїв в неволю попало 42 душі, а богато наложило головою; Свитригайло ледви втїк. Жигимонт зараз післав своє військо на Білорусь, і білоруські городи піддавали ся йому олен за другим. За Свитригайла стояла ще тільки Україна. Він осів на Волини і ^аь'В переговори з панами галицькими, що точили зуби тепер на Волинь, захопивши Поділе. Між ними стала умова, що як вони.відтягнуть Ягайла від Жигимонта, так що він візьме сторону Свитригайла, то Свитригайло віддасть Полякам Волинь. Але Ягайлові дорадники не хотіли розривати з Жигимонтом і помагати Свитригайлу. Галицькі папи на свою руку помогали Свитригайлови, прислали своє військо й своїх намісників у волинські городи, щоб відборонити їх від Жигимонта. Але тут волинські бояре, побачивши, що так Поляки й справді ше прилучать Волинь до Польщі, не схотіли йти далї сею дорогою: за краще вже вважали піддати ся Жигимонтови й зістати ся при вел кн. Литовськім. Післали до Жигимонта, щоб прийняв Волинь під свою власть (в осени 1438 р.), і Свитригайло зістав ся без усього. Але не надовго. Прихильники Свитригайла зробили скоро кінець Жигимонтови: змовили ся на нього й убили в вербну неділю 1440 р. Про се богато оповідало ся в Литві, і піснї були зложені про те як „Хоробрі князі руські вбили Жигимонта князя литовського".. . На жаль, знаємо тільки сей оден рядок з піснї. В лїтопмсях зістали ся ріжні оповідання. Справою керували Іван і Олександр Чорторийські, українські князї з литовської династиї, але робили то, як каже літописець—„за волею всіх панів і князів4 4 . В вину Жигимонтови ставили, що він „сильні окрутенства 4 4 (нелюдські вчинки) чинив над підданими своїми, а особливо- над панами: невинно їх карав і мордузав, князїв і панів і шляхту, як тільки вимислити міг, і хоч вони терпеливо то зносили, але він не вдоволяючи ся тим, хотів князїв і панів винищити зовсім, а піднести людей простих. Чимало тримав у вязницї, а ще умисно збирав на сойм всіх князїв і панів, наміряючи ся їх порізати до ноги. Мовляв щоб тому запобігти, князі зробили змову на нього. Змовили ся з воєводою замку троцького, де мешкав Жигимонт, і пр> везли туди своїх вояків схованих у вози з сїном, що везли ніби то л.о княжої стайнї. Підкупили довіренного слугу його Киянина Скобейка, і той пустив їх в замок, а прийшовши під двері княжої спальні почали дряпати до дверей, бо Жигимонт держав при собі домашню, освоєну медведицю: вона просила ся до нього, дряпаючи двери кігтьми, і він пускав її. Так пустив і тих князїв до себе, думаючи, що то скребеть ся медведиця. Вони кинули ся до нього і почав йому кн ЧорториЙськмй вичисляти його вини: що иньшим наготовив, нехай сам пс; а Скобейко вхопив вила зелїзнї, котрими огонь перегортали в комині', і вдарив тими вилами Жигимонта по голові, так що кров бухнула й заляла стіну. Вмер Жипімонт на місцї, і довго потім показували сю кров на стїнї. Так оповідають літописцї, переказуючи ті всякі оповідання, котрими оправдувано убите Жигимонта. Річ очевидна, що зганяючи Жигимонта з світу, князї й пани хотіли на його місце висадитисво го Свитригайла. Зараз же на вість про смерть Жигимонта він знову приїхав на Волинь, до Луцька, і там його прийняли з великою честю, як свого князя й володаря. В своїх грамотах він знову приймає титул великого князя і робить’ заходи в польських кругах, щоб там його признали. Але пани литовські не хотіли Свитригайла, щоб не ділити ся з українською та білоруською Русю своїми урядами і впливами: хотіли тримати все в своїх руках. Через те на місце Жигимонта вибрали своїм великим князем молодшого сина Ягайлового Казимира, а старого Свитригайла зіставили доживати віку на волини, князем волинським. 48. Проби повстань за помічю московською. Полишивши Волинь під властю Свитригайла і його прихильників, українських князів і панів, литовські пани, що під іменем малого Казимира взяли в свої руки керму вел. кн. Литовського, зробили тим важну уступку українським людям: найбільша, найсильнїйша, і найбільш панська, вся засаджена княжими і панськими маєтками, замками й резиденціями Волинь могла жити своїм житєм під управою „свого** князя. Але зробили ще й другу, віддали Київську землю її „отчичови", синови прогнаного Зитовтом князя Володимира Ольгердовича, на імя Олександрови, або Олелькови, як його називали. Князь сей був дуже покірний, тримав ся литовських панів, і його син Семен, що наступив по батьку на київ- 137 Олелько Володимирович князь київський. ськім столТ (десь коло р. Н54) був оженений з донькою голови литовського нравительства, воєводи Гаштовта, був своїм між литовськими ианами, і коли заходила мова щоб поставити собі осібного великого киязя потім, як Казимир став королем польським, то Семен Олелькович уважав ся до сього першим кандидатом. Се й давало вигляд рівноправносте що більша частина українських земель стояла під управою своїх князів, рідних їм по національносги, і навіть одень з них вважав ся кандидатом на великокняжий стіл. 4*8 138. Рисунок на плиті (барелєф) в Печерській лаврі з написом про одновленнє її „на старом основаній1* князем Семеном Олельковичом, „отчичом київським**. Литовським правителям -треба було Руси, бо відносини з Польщею були напружені, з початку за землю Дорогичинську, котру хотіли присвоїти польські мазовецькі князі, а литовські правителі' не дали,—а потім вийшла сварка за Волинь. Поляки хоч не помогли Свитригайлови свого часу так як він собі бажав, проте важили на Волинь і сподївали ся, що по смерти його вона напевно до них перейде. Тим часом Свитригайло, бувши завеїди противником Польщі, ніяк не хотів передавати Волини Полякам, і перед смертю післав до литовського правительства, щоб перейняло від нього Волинь. Тодї кн. ЮриЙ пинський, Юрша й иньші пани з військом пішли на Волинь, ще за житя СвитригаЙла засіли її й перейняли на вел. кн. Литовське (1451). Дуже на те Поляки ремствували й відказували на Казимира, що того допустив; збирали ся навіть з Литвою воювати, та Казимир якось їх утишив. З часом справа призабула ся, і взагалі відносини Литви з Польщею вирівняли ся. Казимир осібного великого князя поставити не позволяв, але всю управу зіставив литовським панам, часом тільки наїзжав з Польщі до вел. князівства. Литовські пани були вдоволені такими відносинами, що самі правлять землею по всій своїй волі, а заразом про чорну годину мають поміч в Польщі. Не маючи над собою ніякої грози, вони тепер уже не вважали потрібним рахувати ся з українськими та білоруськими панами, хотїли всім правити самі, не полишаючи їм нічого. На Волинь давали намісниками часом Українцїв часом Литвинів, а як умер Семен Олелькович київський (1470 р.), не схотіли віддати Київського князівства його родині. Даремно Семен нагадував перед смертю свою вірну службу Казимирови—післав йому в дарунок свій лук і свого коня, на котрім їздив на вікну, та просив, щоб за сю службу був ласкав до його родини. Даремно й Кияне просили, щоб дали їм князем молодшого брата Семенового Михайла, що тодї був литовським намісником в Новгороді Литовські пани завзяли ся не давати Київа Олельковичам. а повернути його на звичайну провінцію й післати туди воєводою Лигьина, Мартина Гаштовта. Казимир вчинив їх волю, дав СеменовіЙ сі мі князівство Слуцьке на Білоруси, а Київ дав Гаштовтови Кияне. довідавши ся, післали сказати, що Гаштовта не приймуть ніяк, бо він не княжого роду, та ще й католик. Зарікали ся хоч всім головами наложити, хоч иньшого князя добути, і двічі не пускали Гаштовта до себе, як він приїхав до них на воєводство. Благали Казимира, аби дав їм князя православної віри, а як не хоче—то хоч католика, але княжого роду,- найкраще в* такім разі котрогось з своїх синів, шануючи давню славу Київа. Але литовські пани завзяли -ся, післали з Гзіштовтом військо, і Кияне кінець кінцем піддали ся, прийняли Гаштовта, схилили голову перед Литвином. Ся подія зробила сильне вражіннє на Україні й на Білій Руси. З жалем згадували, як колись Литва київським князям давала дань ликом та віниками в своїй бідности, бо нічого путящого не мала, а тепер приходить ся їй корити ся у всім. Михайло Олелькович, позбавлений київського стола, на котрий так рахував, що покинув Новгород і полетів у Київ на першу вість про смерть брата,—почав змовляти ся тепер з свояками й иньшими князями, та з воєводою молдавським Стефаном, своїм швагром, і з великим князем московським Іваном, своїм тїточним братом. Князі хотіли, очевидно, провести на великокняжий стіл свого чоловіка, може того ж таки Михайла Олельковича,—адже й брат його вважав ся кандидатом на великого князя. Головну надію мали на московського князя, але як саме укладали пляни повстання не знаємо. Змову викрито перед часом, в 1481 році. Одному з головних участників. князю Більському (Михайловому братови в перших) удало ся утїкти в Московщину: втїк верхи з самою душею, в одній сорочці, навіть молоду жінку не міг узяти з собою, лишив зарач по шлюбі, і так ї! й не випустили до нього з Литви. Олельковича і його свояка кн. Івана Гольшанського судили й стяли їм голови. Обвинувачували їх, що вони хотїли вхопити вел. кн. Казимира і вбити. Чи богато в тій змові брало участь иньших людей, сього не гнаємо. Але гадка шукати помочи у Москви против Литви, против того пониження, в яке вона поставила українських і білоруських князів та панів, не вигасає в сих кругах. КоіІи Л итвини опирали ся на католицькій Польщі й тіснили православних, православні хотїли оперти ся на православній Волощині й особливо —на Москві, що здавна вела конкуренцію з Литвою в збиранню земель старої Київської держави. Великі князі литовські хотіли зібрати „всю Русь* собі, вел. князі московські—собі. І поки князі литовські хилили ся до культури староруської, до місцевого житя білоруського і українського, приноровляли ся до нього,—доти землі білоруські й українські самі горнули ся до них, і справді можна їм було думати про те, щоб зібрати „всю Русь“, як говорив Ольгерд. Доти в. князі литовські чули себе сильнїйшими від Москви. Коли ж Литва почала гнобити українсько-білоруські краї, » сі *) „Владиславъ е. млти король польский. литовский, руский (и)мых земль гдрь, чинямъ славно и знаємо и дасмъ ведомо оусем, хто коли сю грамоту иидить а любо слышить", і т. д. (мова білорусько-українська, більш білоруська), 139. Умова Ягайла з братом Скиргайлом 138? р.. памятка діловодства великокняжої литовсько почали тягнути до Москви, се зараз же підняло дух московського правительства. і почули се литовські пани—хоч і не хотіли зміняти своєї політики з своїх особистих інтересів. Особливо се показало ся на пограничній між Литвою і Москвою Чернипвтині. Як ми вже знаємо, північна Чернигівішіна була повна маленьких князівств, в тім роді як звичайні панські маєтки Там сиділи князі з старої чернипвської династії'. Вони свого часу добровільно піддали ся Литві, задержавши за собою право свобідного „від'їзду- - переходу в підданство иньшій державі Коли зазначила ся зміна внутрішньої політики вел. князівства Литовського.*в 1470. ще більше в 1480-х ророкЗх. сї князівства почали переходити під московську зверхність. Литовське правительство, затрівоживши ся тим, против умови почало їм тих переходів боронити. Москва почала за се війну, вислала військо. Пограничні землі йому піддавали ся, а вел князь московський почав в листах до литовського правительства називати себе „государем всеї Руси“. Новий вел князь литовський, Олександр, щоб якось сю небезпечну справу закінчити, посватав доньку вел. князя московського і завів з ним згоду, відступивши йому тих князів, шо перейшли, з тим щоб на далї їх уже не приймати з волостями хто хоче, може сам перейти, але земля його лишаєть ся за попереднєю державою (1494). Але женячка в. кн. Олександра з московською княжною діла не поправила, навпаки ще більші сварки вийшли, з причини ріжницї віри: саме тоді в. кн. Олаксандр, вивівши на митрополію податливого чоловіка, владику Иосифа, заходив ся коло прилучення своїх православних до католицької церкви, і за сю справу чіпали ся тепер ріжні питання про Олек- НІ. Мальопамнє з каплиці так званої Ягайлонської (росиисана руськими маіістрами). сандрову княгиню—як їй бути з її православною вірою. І от серед сих поголосок про те. що православних зачинають в Литві неволити до латинства, з 1500 р. починають наново переходити пограничні князі під Москву. Причиною виставляють, то їх вірі приходить тїснота, неволять їх силоміць на латинство, і московське правительство заявило, що з огляду на таку святу причину не буде держати с^ умови М94 р., а буде приймати до себе всіх з землями. В Литві жалували ся, що московське правительство само до того тих князїв призвело, і в кождім разі дуже правдоподібно, що се воно їм казало покликати ся на тісноту в вірі, як на таку причину, супроти якої мовляв всяка умова тратить силу. Так чи сяк, а як тільки Москва стала приймати князїв з землями, повалило їх з Чернигівщини знову валом, і то не тільки дрібні, а й більші: князь Семен Можайський піддав Чернигів і Стародуб з иньшими волостями, князь Василь Шемячич Новгород Сіверський і Рильськ з волостями. Цїла Чернигівщина переходила під Москву! Великий князь московський тоді порішив кувати зелізо по горячому, заявив Литві, що вестиме з нею війну в обороні віри-буде* за християнство стояти, скільки Бог поможе**. Вислав військо своє, і воно докінчило прилученне Сїверщини до Московщини. А вел. кн. московський вже почав заговорювати про иньші „руські землї4 *, що були під Литвою. Литовське, правительство залишило свої заходи, коло при* лучемня православних та скорше уложило перемире; зіставило за Москвою Сївершину: сподівало ся собі потім іі* вернути,- але не туди йшло! За кілька літ вийшло нове повстаннє серед українських княжат та панів. Зчинив його князь Михайло Глинський. Рід його мав маєтности в тодішній Киівщинї, а теперішній Полтавщині-від м. Глинська на Ворсклі пішло їх імя; не був він нічим визначний, доки отсей князь Михайло не здобув йому слави й значіння. Був то чоловік великих здібностей, смілий, відважний, що міг впливати на людей. За молоду виїхав в Европу, довго жив при дворі цїсаря Максимілїана, потім служив у саксонського князя Альбрехта і з його військом ходив в ріжні краї, бував в Фризії (теперішній Голяндії), в Італії й Іспанії, і так придбавши собі славу знавця воєнної штуки і взагалі* освіченого Европейця, приїхав в останніх девятьдесятих роках на двір в. кн. литовського Олександра. Подобав ся йому й скоро став найблизшим у нього чоловіком, а з своїх впливів користав, щоб своїм братам і своякам, українським княжатам та панам діставати визначні посади. Дуже на се кривили ся Литвини, але нічого не могли вдіяти, і тільки попадали в неласку у в. кн. Олександра, як виступали против Глинського. Оден брат Глинського дістав київське воєводство, другий став намісником (старостою) Берестейщини, й иньші свояки діставали уряди і маєтки—все те від чого вже давно Українці та Білорусини поодвикали в в. кн. Литовськім. Та Олександр несподівано захорував і вмер в 1505 р., ще досить молодим. Литовські пани вибрали вел. князем його брата Жигимонта і першим ділом настроїли против Глинського—наговорювали на,нього, що то він укоротив віку Олександрови, що він сам хоче бути великим князем і таку всячину. Було те все неправда, але в. кн. Жигимонт удавав, що тому вірить, почав відберати уряди Глинському і його своякам. Даремно Глинський хотів дійти справедливости—переконав ся, що з Жигимонтом не дійде до правди і рішив підняти повстаннє. Виїхавши в свої турівські маєтности почав змовляти ся з боярами й князями, підіймати людей, лякаючи, що будуть їх силоміць хрестити на католиків, а як не схочуть—будуть карати на смерть. Війшов у переговори з в. кн. московським і з його союзником ханом Кримської орди, намовляючи їх, аби вдарили на Литву, а він підійме повстаннє в середині*. Що він задумував, не знаємо докладно—не маємо його власних пояснень, а тільки поголоски, які ходили між йот ворогами. Найправдоподібнїйше, що він хотів за помічю Москви й Кримської орди відірвати українські землї принаймні* східні*, і утворити з них для .себе кня- зТвство під московською зверхністю. І справді, як би Москва і Крим підтримали Глинського добре, се дуже легко могло б йому удати ся; але йоґо союзники, хоч *юрожі Литві, не оцінили ;сього моменту Хан ані рушив ся. Вел. кн. московський вислав військо в осени 1507 р.( і Глинський покладаючи ся на се розпочав повстаннє; але московське військо скоро забрало ся назад, і потім прийшов в поміч тільки малий московський полк, а головні сили свої Москва вислала не на Україну, де підіймав повстаннє Глинський, а на далеку Білорусь. Побачивши се, місцеве боярство присіло й не відважило ся пристати до Глинського; нарід же і не ворохнув ся: так як і за часи Свитригайлових повстань він дивив ся на се все як на панське діло,—до його душі пани не вміли знайти дороги. Тільки сусідній Мозир піддав ся Глинському: люде стріли його з духовенством і святощами як свого володаря; але иньші городи—Слуцьк, Овруч, Житомир не_ піддавали ся, Глинський міг тільки робити набіги, нищити маєтки своїх ворогів, пустошити землі в. кн. Литовського. А як з Польщі рушив в. князь і король Жигимонт з польським військом, і литовське військо під начальством гетмана литовського князя Константина Острозького теж пристало до нього,—тоді Глинський не рішив ся стати против, відступив за границю до війська москозського, разом з своїми прихильниками, і пішов з ними у Московщину. Повстаннє тим і скінчило ся. Вел. кн. Литовському Глинський потім відвдячив ся в новій війні—тодї Москва здобула Смоленськ від Литви. Але становища Українців се не поправило. 49. Проби повстань в Галичині* й початки національної роботи. Тим часом як східне українське панство шукало опори в Московщині, західнЯ Україна—Галичина особливо, шукає поправи своєї гіркої долі у сусідньої Молдави, близької вірою й словянською культурою. Молдавське князівство, організоване в середині' XIV в., в тім часі доходить великої сили й значіння під властю господаря свого Стефана Великого (1457 — 1504), що потрапив не тільки розширити свої землї. але й поставив себе сильно і самостійно, відбивши напади турецькі, самого грізного султана Магомета. Румуни молдавські стояли під впливами болгарської культури, близької Українцям; книжність, освіта, штука були спільні, і через те Поділе й Галичина, особливо східно-полудчева (земля Галицька), стояли в тісних звязках з Молдавою і в трудних хвилях шукали там помочи й опори. З кінцем XV в і в почаг.сах XVI бачимо тут і політичні рухи, обраховані на поміч молдавську, Молдавські господарі, володіючи українськими землями ис ріці Пруту (теперішня Буковина), мали око на сусіднє галицьке Поку- )ге. пробували його відірвати ‘ від Польщі, і в явязку з сим бачимо ^ полудневій Галичині серед української людности нахил в молдавський Ібік, подібно як в східній Україні в бік московський. Не дурно співали потім довго у нас в Галичині і в сусідніх сторонах піст про воєводу Стефана—як от у старій піснї (записаній і надрукованій одним Чехом 1571 р., так що вона зістала ся найстаршою друкованою українською піснею): Дунаю, Дунаю, чом смутен течеш? В турецькій ми ротї шаблями ширмують, Ой як мнї, Дунаю, не смутно текти? В татарській ми ротї стрілками стріляють, На верху Дунаю три роти стоять: В волоській ми ротї Стефан воєвода... *) Найбільш голосний рух став ся в 1490 р., під проводом Мухи Видко, що рух справді був великий, тільки на жаль дуже мало звісний нам в подробицях. Сучасники оповідають, що „якийсь Муха з Ва лощини 4 4 збунтував Гіокутє, підняв тутешніх селян, так що мав з собою девять тисяч збройного війська з тутешнього селянства, і з ними громив маєтности польської шляхти Не тільки селяне поприставали до нього, але й місцева українська шляхта, як бачимо з одного документу, де згадують ся маєтки, поконфісковані правительством від українських шляхтичів за участь в повстанню Мухи. Підбив він собі землі аж під Галич, і пішов за Дністер на Рогатин. Польська шляхта була в великім переляку, король скликав всю шляхту в загальний похід, просив помочи від Прусаків. Але зовсім несподівано „більше божою помічю" як людською*4, як пише оден сучасний біскуп, місцевій .шляхті польській удало ся несподівано ударити на військо Мухи, коли він Переходив Дністер; в війську його настав великий пополох, почало тікати, топили одні одних в Дністрі, і так росполошились, що й Муха му- ‘) Стефан разом з Турками і Татарами набігав на Галичину, силкуючи ся за хотіти Покутє. 142. Руїни замку в Галичу. сів тїкати. Оден письменник пізнїйший каже, шо Муха потім збирав ся до нового повстання, але Поляки його вхопили: жінку, до котрої він приходив, підкупили, щоб їм видала Його, і та так зробила. £ також глуха звістка про якогось претендента на Україну, шс вислав був воєвода Стефан: сей претендент мав називати себе закон* ним володарем Руси (України) і підіймав повстаннє в Галичині', щоб за помічю султана визволяти її від Польщі, але вхопили його Поляки. Пізнїйше, з перших років XVI в. припадком довідуємо ся, шо під час походу молдавського воєводи Богдана на Галичину в 1509 р. богато української шляхти я Галичини пристало до иього, як перед тим до Мухи; вони пішли потім з воло* ським військом на Молдаву, як похід не вдав ся. а маєтки їх поконфісковано. Сї припадково віднайдені звістки показують виразно, шо тут також була, по теперішньому кажучи — українська іредента, шо старала ся визволити ся з польського ярма за помічю близької їй віроїр і духом Молдави Але проби сі не удали ся, бо Молдавія була за слабка для сього, а український елемент у Галичині був придавлений ше далеко гірше, ніж в вел. князівстві Литовськім. Се мусїли побачити тут дуже скоро, і тому слїдом по тих невдалих пробах визволення за молдавською помічю помічаємо ми в Галичині перші виразнїйші прояви народньої організації для оборони своїх прав і для сотворення підстав для національного житя. Обставини українського житя були тут справді незвичайно сумні. Не було навіть таких можних українських панів як на Волини або в Київщині, у котрих українське культурне житє могло знайти якийсь захист і помГч. Все можнїише боярство українське в Галичині' пропало в XIV—XV в., або потративши свої маєтки серед польських конфіскат, або помішавши ся з польською шляхтою і перейшовши на католицтво, а за тим і спольщивши ся (особливо мішані шлюби з католичками часто служили притокою до того-не раз трапляло ся. що 143. Руни ТеребовЛі. жених мусів перейти на католицтву де шлюбу). Православному не було нїде ходу, навіть православної присяги в судах не хотіли приймати, тому й не диво, шо не оден кінець кінцем махнув рукою тай покатоличив ся „для роскоши панської, для лакомства нещасного". Зістала ся тільки дрібча шляхта, бідна і темна, яка не мала ні впливу нї голосу, при тім не була організована. Церква православна, ся одинока їіредставителька українського національного житя в тім часі, одинока форма національної організації в тих обставинах, була зовсім придавлена. З половини XV в. галицька митрополія зіставала ся порожною, і король віддав її в завідуванне галицькому старості, а завідуваннє духовними православними справами присвоїв собі львівський католицький арцибіскуп і від себе визначав для їх порядкуваня своїх намісників. Супротивленнє православних духовних зломано силоміць десятки лїт пізнїйше памятали в Галичині', як крилошан православних „на поворозах" водили з Клироса (митрополичої резиденції) та казали їм в брід іти через Дністер—грозили ся їх потопити, як будуть далі противити ся. І саме від заходів коло відновлення православної єрархії зачинають ся змагання галицького громадянства до національного відродження, по тім як надії на заграничну поміч розвіяли ся. Вони стають слїдні з початком 1520-х років, почали ся мабуть значно ранніше, зайняли кільканадцять лїт, поки удало ся добити ся від правительства позволення, щоб митрополит київський поставив владику для галицької єпархії. Неймовірно читати навіть про те, якими дорогами мусїли ходити за сим позволеннем Галичане—шукати протекції у ріжних панів, що мали впливи на королівськім дворі, оплачувати все щедрими дарунками, платити навіть самому королеви і королевій. За привилей на владицтво мусїли Галичане обіцяти королевій Боні дати 200 волів, потім за те щоб скасовано права львівського арцибіскупа — роздали 110 волів королеви, королевій і ріжним панам; потім іще 140 волів, поки король дав владиці грамоту... Головно*заходили ся коло сього львівські міщане-Українцї. Вони ж в тім часі' добивають ся, аби скасовано ріжні несправедливі заборони, що тяжіли на них: їх не тільки не допускали до міських урядів, але й не приймали до ремісничих цехів, не позволяли шинкувати, торгувати матеріями; не можна було їм мати домів в місті , окрім як тільки в малім руськім кварталї (де теперішня улиця Руська з сусідніми переулками), не дозволяли їм по за тим же кварталом ходити з церковними процесіями, пропожати мертвих з церковною церемонією... Навіть православної присяги не приймано в судових справах. Львівські Українці добивали ся скасовання сих заборон через ріжних впливових панів—між иньшим і через звісного волинського магната Константина Івановича Острозького, гетьмана литовського (котрого дуже шанували на дворі королівськім за його воєнні заслуги, І навіть „як виїмок" дали йому воєводство троцьке, оден з важнїйших урядів). Не жалували й дарунків та хабарів. Але таки мало шо виграли і в старій- далині Галичини зістали ся далі* „инородцями", що тільки в своїм кварталі мали сякі такі права. Не тратили духу через се. Важно було се, що здобули таки собі, не вважаючи на всї передрйк* православного владику і осадили його у Львові (1539). Була се нова опорна точка для тодішнього національного житя. Заразом реформують церковні брацтва за для національної організації. І Такі брацтва були при церквах здавна—початки їх ішли ще від старих поганських ча). *) Початок: „Во имя Отца и Сына и Святого Луха, алшнь. Божі.ею милостьюмы міязь Володиславъ Опольскоѣ земли и ВелунъскоЬ зсл\ли и Роускоѣ зе.мли господарь и дѣдичь вѣчный землям тѣмъ самодержьць** .... 148. Продажа списана 1371 р. перед воєводою львівським, старс-укр.гнською мовою (зменьшсна у дво«_): *Во йми Отиа и Сына и Святого Духа, божимъ истрорѣмьстъ оу вѣки, змимь. И стало ся поаъ гержлпсю великого короля крп ^свьского Казимира и господаря руско'Ь землЪ, и сталося при державі пана Оты старосты Р>ско1 зстлѣ, оже г>пилъ папъ Вятсг.лог Лл.итровьский дворище и съ землею.- брати участи в якімсь навіть культурнім руху). Львівські брацтва, а особливо брацтво ус* пенське—стає центром такого нового руху. Ним інтересують ся й покровителі' галицької України—воєводи молдавські: вони присилають ріжні дарунки до церкви і на братські пири ріжні припаси братчикам „своїм приятелям**, як їх називають: гроші на пиво і мед, баранів в натурі. Зі Львова такі брацтва поширюють ся ся по краю, служачи основою національної одности і гуртовання. Змісту для сих гуртів ше не вироблено докладно, але форма була вже готова, а пізнїйші часи принесли й зміст. 50. Початки козаччини. Тим часом як ото князі' та магнати східньої України, програвши повстання, тихо сиділи, запобігаючи ласки литовського правительства, вдоволені тим, що їм ще лишало, а в західній Україні, по невдатних виступах молдавських, громадянство взяло ся до організаційної національної роботи,—на крайнїм погранйчу тодїшнього українського житя підіймала ся нова-сила. Значіннс її не можна було ще з.міркуьати по тих початках і певно ніхто не вгадував, що се наростає національна сила, яка перейме на себе те чого не вміли досягти українські кня.іі га пани, не здолавши потягнути за собою народнїх, ані могло міщанство західньої України, що своїми слабими силами не подужало проломити собі путь сеоед польського шляхетського панування. Не можна було того збагнути з тодішнього несеріозного пограничного-добичництва - козакування, або „козацтва", як його тоді називали, котрим проявляла себе з початку та нова сила. Дали грунт і обставини сьому новому ніби, а в дїйсности старому, тільки в нових обставинах відродженому явищу українського житя події дуже сумні, а саме—нове татарське спустошеннє східньої України/ що впало на неї з кінцем XV віку, від кримської Орди. Я вже згадував, що Татарська орда Бату дуже не довго держала ся міцно—вже з кінцем XIII в., а потім ще більше в XIV вона розлазить ся, і члени ханського роду та ріжні начальники, беки, починають усобиці, підтримуючи сього чи того. І кінець кінцем серед сих усобиць головна татарська орда, так звана Золота, що кочувала над Волгою, ослабла в XV віці зовсім і західні орди, що кочували в Криму і на 1 низах Дніпра та Дністра, відірвали ся від неї й утворили осібну орду, котрої хани мешкали в Криму. Перший хто так рішучо відокремив сю орду, був хан Хаджі-герай і довершив він сього почавши від 1430-х років. При тім, відриваючи ся від Золотої орди, шукав «він опори та помочи сусіднього вел. кн. Литовського, тільки литовське правитёльство, зайняте своїми справами, не вміло сеї справи відповідно оцінити І не підтримувало Кримської орди скіпьки небудь енергічно, а навіть не залишало союзу з ворогами її, ханами Золотої орди. Тому син Хаджі-герая Менглі-герай пошукав собі .иньших союзників—піддав ся під зверхність султана турецького і війшов у приязнь і союз з Москвою. Москва ж все підбивала його на вел. кн. Литовське та посилала йому на се дарунки, і слухаючи її Менглі-герай починає пустошити українські землї, що належали до вел. кн. Литовського і Польщі. Вел. кн. Литовське через те що було зайняте війною з Москвою, та й через своє внутрішнє поріжненн.є і упадок, не могло і не уміло досить енергічно поставити ся протйв сих татарських нападів. Боронили ся, як могли, місцеві українські князі та пани, але не маючи від правительства майже ніякої помочи, великим татарським нападам не здужали противустати. Весною 1482 р. Менглі-герай, заохочений дарунками і надокучаннями московського вел. князя Івана, аби йшов на Поділе 12* або на Київ, вчинив похід на Київщину, здобув Київ, спалив київський замок, понищив київську околицю і з тріумфом післав Іванови золоту чашу і діскос з св. Софії київської. Після того кілька літ пустошив Поділє, а польський король невдалим походом на Буковину роздрочив ше й Турок: Татари, Турки, Волохи разом пустошили Поділє і Галичину. Татари ходили також на Заднїпровє, але Москва, маючи на меті' забрати Сїверщину, просила їх туди не ходити. Менглї-герай отже, спустошивши Київщину, береть ся до Волини, оустошить також землі Білоруські. Часом Татар при тім громили—так славили ся побіди над ними Мих. Глинського і ще більше Константина Острозького; але частїйше орда пустошила землї й виводила здобич зовсім безборонно. Вся Україна, саме повітрє її наповнило ся невільницьким плачем, який нинї ще бренить і плаче в наших піснях, на протязі стількох віків: Коли Турки воювали Візник бичем розтріпує!* Білу челядь забирали. Що ю взяли попри возї, 1 в нашої попадоньки Попри возї на мотузї. Взяли вони три дівоньки. То та кричить: „Ой Боже ж мій, Єдну взяли попри конї, Ніжки мої біленькії! Попри конї при ремені Не мати вас умиває. Другу взяли попри возї. Пісок пальці розїдає. Попри возї на мотузї. Крівця пучки заливає!" Третю взяли в чорні мажі... Що ю взяли в чорні мажі, Що ю взяли попри коні, То та кричить: „Ой Боже ж мій, Попри конї на ремені— Очка мої чорненькії То та плаче: „Ой Боже ж мій! Стільки країв проходили, Косо моя жовтенькая! А флий світ не виділи"... Не мати тя росчісує, Люде почули себе безборонними. Литовське правительство, замість боронити ся, хотіло відкупити ся дарунками, згоджувало ся навіть від кождого чоловіка дань щорічну давати—чого й за татарської неволі не бувало; намовляло Татар пустошити Московщину і кінець кінцем осягнуло тільки те, що орда однаково стала пустошити і московські і литовські землі. Київщина по обох боках Дніпра від сих нападів спустіла майже зовсім. На Полїсю, коло Овруча, Чорнобиля, сиділи ще села; але від Київа почавши далі на полуднє тільки де котрі замки тримали ся і люде, котрі не повтікали відси далі на північ та захід, в безпечнїйші сторони, мешкали тільки при тих замках і відси ходили на лови та господарили. Спустошенне було гірше від часів Бату, далеко гірше. Зажурилась Україна, що нїде прожити— Витоптала Орда кіньми маленькії діти. Ой маленьких витоптала, великих забрала. Назад руки постягала, під хана пігнала. Подпїпровє стало просто пусткою. Здичіло і вибуяло за кількадесять лїт, як якийсь дикий край. Але власне сї роскішні дикі пустині, сей край хрещеного світа, шо й прозваний був через те українок), манив до себе людність, тому шо не було тут ні господаря нї пана. В записках з XVI в. повно пишних, часто дуже перебільшених оповідань про тутешнє дозвіллє й богацтво дикої запушеної природи. Земля, кажуть, дає там неймовірні урожаї, вертає посів до сто раз; сіяти шо року не треба—од ного року посіяти, уродить і на другий, а дасть одного року і другий і третій урожай; лишити плуг на полі, то він за два—три дні так обросте, шо тяжко його знайти. Трава на ластівнях така висока, шо волів ледви видко в ній, ■як пасуться: часом навіть і рогів з трави не видко. Бжоли така сила, шо не тільки в дуплах дерев, а навіть в ями наносить меду, і не раз доведеть ся провалити ся в таку медову криницю. Ріки повні рибою, нечувана сила осетрів і иньшої риби йде з моря в ріки, так шо під час того п руху списа можна встромити в воду—буде стерчати як у землі у тій масі риби. Звіря в лісах і степах така сила, що диких биків, коней та оленей бють тільки задля шкіри, а мясо ки149. Подніпрове в XVI віці. — - Границя Литви з Польщею і Москвою — границі воєводств — границі повітів. дають. Диких кіз стільки набігає з степів в ліси на зиму, що бити можна їх тисячами. Птахів сила неймовірна, так що весняною порою хлопці’ цілі човни набирають яєць диких качок, гусей, журавлів, лебедів. І таке иньше... В сих оповіданнях богато переборщено. Але вони дають нам понятє про се київське дозвіллє. І воно притягало до себе людей смілих і відважних, котрі не бояли ся йти в дикі степи, на зустріч Татаринови—готові були бити ся з ним, аби тільки користати з богацтва й свободи тої безпанської землі'. З Київського Полїся і з дальших земель—з Волини, з Білоруси, кождої весни сунула сила людей до Київщини і росходила ся по тутешніх просторах, займаючи ся ловлею риби, звіра, пасічництвом. Збирали ся в ватаги, вибирали собі отамана, запасали зброї й усякого припасу і з ранньої весни рушали в степові „уходи“,‘ щоб там господарити до пізньої осени, а потім з запасами меду, риби, шкір, коней чи иньшої худоби вертали „на волость4 4 . Але на волости чекали їх урядники старостинські і за право користання з „уходів4 4 відбирали добру пайку на замок, і то найкращої здобичи. Тому сміливійші не вертали ся на зиму до замків, а зимували в степу. Иньші зіставали ся зимувати при подніпровських замках, иньші вертали ся до дому. Для одних се був спосіб поправити своє господарство* вибравши ся раз—другий в степи на здобич; иньші втягували ся в таке уходництво, воно ставало для них звичайним джерелом прожитку, й вони лишали ся поблизу, при котрімсь замку, або і в степах. Звало ся се козацтвом, а ті що ним промишляли— козаками. Офіціально се означало промисли в сѴепових уходах, рибальство, ловецтво і бжільництво. Але з такої офіціальної стежки воно звичайно переходило на неофіціальну, що звала ся „лупленнєм чабанів татарських 4 4 або турецьких. Вистерігаючи ся Татар в степах, в кождій хвилі приготовані відборонити ся від їх нападу, наші промисловці не минали також нагоди поживити ся і собі від Татар, коли по своїй стороні чули силу й перевагу: погромити невеличку* ватагу татарську, застукавши її де небудь в пригіднім місці, відогнати татарський табунець, або овець стадо, тай пограбити караван купців турецьких чи вірменських, якогось післанця московського або й литовського, післаного „з подарунками4 4 , або й городок турецький чи татарський погромити. Відси й назва козацька: слово козак широко розповсюднене у народів турецького кореня; воно було уживане у Половців і досі вживаєть ся у турецько* татарських народів, а значить волоцюгу, що промишляє війною й розбоєм. Прикладало ся воно до степових волоцюг татарських, перейшло й на наших українських. Назва була новою в'приложенню до українських степовиків: вони звуть ся козаками в наших джерелах тільки з кіпцем XV віку; але саме явите -тс степове лобичшштво у нашого народу на степовім пограничу давнє-давеїне. Се ті колиши: Анти, шо з Болгарами та Аварами ходили в походи на зе,м;ії візантийські. Се ті бродники, що волочили ся по степах подонських та подніпрянських в часах половецьких. Се берладники та „вигонш галииькі*4, шо товкли ся над Дністром та Дунаєм в XII —ХНІ в., займаючи ся рибальством, 150. Київські руїни: Леся пінна церква. а при оказії—і війною Се ті „хоробрі к.метї" пограничники, прославлені Словом о полку Ігоревім, де Всеволод князь курський хвалить своїх ВОЯКІВ: А мої Куряне—то вояки славні. Під сурмами сповивані, Під шоломами випешені, З кінця спису годовані, Дороги їм відомі, Ярѵги їм знаєм і — Явище сгаре. дістає Луки у них напружені, Сагаіідаки відчинені, Шаблі їх вигострені— Скачуть наче вовки сїрі в полї Шукаючи собі чести, князю слави тільки нову назву, і в нових обставинах— мере:', те що такий величезний простір вийшов з звичайних порядків житя, громадських і політичних, з під нагляду правительства. з володіння боярського і панського,—могло воно тепер розвинути ся ширше й буйнїйше ніж коли небудь давнїйше. 5І. Козаччина і козацькі походи впертій половині X V I в. Про козаків в чорноморських степах чусмо в XIV і XV вв., але се козаки татарські, або неясні що до своєї народносги. Такі звістки, де говорить ся безсумнівно про наших українських козаків, маємо тільки з 1490-х рр. В 1492 р. хан кримський жалуєть ся, що Кияне Й Черкасці погромили татарський корабель під Тягинею, і в кн литовський Олександр обіцяє пошукати того межи козаками на Україні. На другий рік кн. Богдан Глинський, староста черкаський, погромив турецьку кріпость Очаків, і хан сих людей називає козаками. В уставній грамоті' Київу виданій 1499 р., згадують ся козаки, шо з верхових городів ідуть в степи по рибу і потім відти вертають ся через Черкаси й Київ з рибою свіжою, вяленою й солоною. Бачимо отже козаків в ріжних ділах: як степових промисловців, як самовільних добичників і як дружину пограничного старости, що з ним іде громити турецький город. В подібних обставинах виступають вони і в иньших звістках з початку XVI віку. Але загалом згадують ся козаки з початку рідка Єе тому шо козацтшэ тоді—тільки зайняте, а не якась осібна верства людей. Хо- 151. Київські „золоті ворота", з малюнка 1651 року. тять в козацтво мішане, селяне, старостинські служебники, бояре ( паничі. Але дуже мало ще людей, які б спеціально козацтву віддавали ся, які б були козаками, а не чимсь иньшим. Тай взагалі людности на Дніпровій дорозі від Київа на полуднє, де осідала козаччина, в тім часі дуже мало. В пізнійших переказах з козаччиною звязують ся спеціально імена деяких старост і намісників пограничних, особливо Остапа Дашковича, що був намісником канівським і черкаським десь від року 1510 1 до смерти своєї (1535), і Предслава Лянцкороньского, що був старостою в Хмельнику на Поділю в тих же часах. Вони попали потім в реєстр козацьких геїлманів^як найперші гетьмани, але на правду були тільки пограничними старостами, що місиезих козаків, то значить людей охочих до козакування, уживали в своїх походах в степи, на Татар, на турецькі городи: такі походи називали ся „козацтвом". Займали ся тим майже всі пограиичні старости, почавши від згаданого пише Богдана Глинського, а також ріжні пани логрліичні з Українців і нанавіть з Поляків (з Лоділя), під головним проводом найбільшого майстра сеі пограничної боротьби кн. Конст Острозького Дійсними ватажками козацькими вони не були, і навіть давали ся козаччині не раз дуже в знаки, обкладаючи її великими поборами за право ходити в степові уходи, забираючи від неї здобич то шо. Але про них в наших тодішніх джерелах більше чувати як про дійсних козацьких ватажків, що лиш де не де припадком згадують ся, як провідники сміливих козацьких походів на татарські улуси, на городи турецькі— напр. Карно Масло з Черкас, Яцко Білоус з Переяслава, Андрушко з Браслава і Лесун, що виступають в звістках 1540 років. їх ділами не цікавили ся сунасґі літописці, і погром Очакова Карпом з товаришами навіть не згаданий в них. Тим часом похід Лянцкороньского на Очаків, походи на Татар Дашковича гуччо прославляли ся і тому П'знїйші історики-козаччини взяли іх за перші виступи козацькі, хоч сучасники навіть не згадують при тім імени козацького (його прикладено вже пізнійше). Але козаччина правдива—се не були ті богаті паничі, що для слави І та гонору вважали потрібним теж забавити ся „козацьким* походом в і степи, на татарські улуси (як тепер їздять стріляти звіря куди небудь І в Африку або Азію) —був той бідний, неоселий, відважний люд пограничний український, що промишляв козацтвом. Він старався яко мога Князь Констамтин Іванович Острозький, гетьман в. кн. Литовського. вирвати ся з під тяжкої руки пограничних старост та їх урядників» що всевластио правили в поднїпрянських та побожських землях Тут йому було несвобідно і тісно; повстання, які людність підіймала нераз против сих старостів, кінчили ся переважно без успіху, тому ідо сеї воєнної козацької людности було ше тут мало. Неможучи свобідно організувати ся в пограничних городахѵ або як тоді називали— „на волости-, козаки де дал; все міцнїйше осідали ся в степах, освоювали його, творили собі там свої гнізда козацькі. В 1550-х роках уже старости скаржили ся на зменьшеннє доходів з уходів, тому що козаки осїдають в степах—„живуть там заве їди, на мясї, на рибі, на меду з пасік, і ситять там собі мід як дома“ (не платячи старостам нічого). Правда гірке й трудне було те степове житє; приходило ся не раз терпіти голод і з холоду примирати, або з степів прибивати ся до поблизького замка, старостинським пахолкам в зуби. Не раз без сліду пропадали сї козаки в степах, захоплені несподївано татарським нападом, забрані в неволю, або побиті, як співається: Ой три літа, три недїлї, На нїм тіло почорніло. Як козака в лїсї вбили, А від вітру струпішіло. Під явором зелененьким Над ним коник зажурив ся. Лежить козак молоденький— По коліна в землю вбив ся- 153 Нагробник кн. Константина Острозького в Печерскім монастирі в Київі. Або звісна пісня про смерть безрідного козака: Понад сагою Дніпровою Молодий козак обід обідає, Не думає, не гадає. ІЦо на його молодого. Ще й на джуру малого Біда настигає.. То не верби луговиї зашуміли. Як беЗбожниі ушкали (добичники бісурменські) налетїли. Хведора безрідного, -Отамана курінного, Постріляли, порубалк. 52. Початок Сїчи.. В таких суворих обставинах не могла ширити ся козаччина панська, тільки простонародня—з того народу, котрого панська неволя та старостинська рука на волости так притискала, т а був готов терпіти навіть ту біду степову—аби на свободі*. Вона держала ся в степах і ставала в них все твердшою ногою. Козаки ставили собі для безпеки від Татар „городцї 4 4 й засїки чи „сїчи“ в придатних місцях, звйзували ся у все більші звязки між собою, перетворяли ся в великий козацький союз, шо панував над цілим так званим „Низом Дніпровим4 4 , а центром його стає Запороже, дніпровські околицї понизше порогів, добрі тому що за віддаленнєм були зовсім неприступні старостам литовським і польським, а з другого боку завдяки неприступним плавням і лісам очеретів неприступні й з моря, для галер турецьких (див. карти низше) В 1550-х роках оден з княжат українських Дмитро Вишневецький, прибуваючи між козаками, дає почин до постійного укріплення на Запорожу, яке б служило міцною точкоЮ опертя для всеї козаччини, та хоче з неї зробити силу політичну, з якою б рахували ся сусїдйї держави і правительства. Почавши в 1540-х роках звичайним панським козакуваннсм, як иньші пограничні паничі, він не закинув, козацтва N далі, як то робили вони—щоб зайняти ся звичайними панськими ділами. Навпаки, серіознїйше розглядаючи ся. в ‘українських обставинах, рішив він звязати свою долю з Низом і його козаччиною. Перед усім задумав поставити за порогом кріпость, котра б дала опору проти Татар і помогла б опанувати міцно Дніпровий Низ, вибивши відти Татар і Турків. Гадка про побудованнє такої кріпости на Низу Дніпровім підіймала ся не раз уже й перед тим. Вже коло 1520 р. українські старости й намісники проектували, щоб правительство взяло в свою службу козаків і поставило з них залогу на Низу против Татар; але на се не знайшло ся грошей і так справа пропала. Потім, в 1530-х роках справу пригадував польсько-литовському правительству Дашкович, радячи для забезпечення України побудувати йа Запорожу замки й тримати там козацьку залогу. З того також нічого не вийшло, ьле тепер те. на шо не спромогало ся. правительство. взяв н$ себе і сповнив дТйсно український пограничник. Дмитро Вишневецький десь коло р. 1552 справдї поставив замок на Хортицї й обсадйв його козацькою залогою. Вел. князя і короля тодішнього Жигимонта-Авґуста просив, шоб запоміг його припасом і всякими иньшими засобами. За* ра*юм шукав порозуміння з Туреччиною: сам їздив туди, мабуть шукаючи способу, шоб Туреччина прийняла його під свою зверхність та не уступала ся за Татарами і не мішала ся в боротьбу з Кримом, що задумував тоді Вишневецький. Чи договорив ся він до чогось з Турками, не знаємо, але від польсько-литовського правительства таки не міг добити ся помочи: на такі справи там ніколи не було грошей, та й з Татарами зачіпати ся боялись, і навіть думали якимсь хитрим способом звести Вишневецького з Низу та післати Його з козаками на ливонську війну. Тоді Вишневецький звернув ся до Москви, представляючи, як би було добре помирити ся Москві з Литвою та спільними силами з н и щ и т и Кримську орду, шо нищила і литовські і московські володіння, ще Й брала від обох держав річну данину! За його радою московське правительство рішило ся спільно з козацьким військом ударити на Крим -і 1556 р. вислало своє військо, що зійшовши ся на Дніпрі з козаками ударило на кримські городи Аслам-Кермен і Очаків (див карту 156). Замків одначе не взяло, тільки побило та в неволю забрало багато Татар та Турків. Се розгнівало хана і він напосів ся знищити нове козацьке гніздо. З початку закликав Вишневецького до себе, але як той не здав ся на се, хан зимою з уссю силою пішов здобувати Хортицький замок. Три тижні облягав його з усею ордою, але ж не зміг узяти й пішов назад ні з чим. Вишневецький, сповіщаючи про се короля, просив прислати йому людей і стрільби всякої, але король боявсь устрявати в се діло. Тим часом хан на лїто прийшов знов, і вже не сам: прийшло на човнах військо турецьке, прийшла поміч волоська, обложили Хортицю, і Вишневецький не міг утримати ся: не стало провіанту, козаки стали розбігати ся; мусів уступити ся до Черкас. Побачивши, що нема помочи від Литви, Вишневецький поїхав сам на Московщину, призводити її до згоди з Литвою і до боротьби з Кримом. Час був для того справдї дуже добрий 1558 р. Москва вислала Вишневецького з своїм війском на Крим; хан не відважив ся стати против і забрав усю Орду до Криму, за Перекоп. Вишневецький зістав ся літувати в Аслам-Керменї й збирав ся відси йти з козаками і Москвою за Перекоп. Але з Москви Його покликали, не .Чотїли далі його тримати на Дніпрі: післали в Крим своїх Московських воєвод, а Вишневецькому казали з Кавказу ударити на Крим, а далі й зовсім. відложили гадку про війну з Кримом. До згоди між Литвою і Москвою не прийшло—навпаки, вони розсварили ся за Ливонію і між ними скоро зачала ся за се війна, і знов кождий почав запобігати кримського хана та напускати на свого ворога. Вишневецький побачив, що і .в Москві нічого не дібєть ся і вернув ся назад на Україну (1561). Замгшав ся потім в усобицю молдавську і вибрав ся туди з козацьким військом; покликали йоіЧ) туди Волохи, але зрадили, й Вишневенький попав ся в неволю; відіслали його до *Царгорода і там убили. На Україні і в сусідніх краях ходило богато оповідань про сю несподівану смерть. Оповідали, що Вишневецького повісили за ребро на гак, і він висів так три дні, але не жалїв ся й не просив ся, а ще насмівав ся з Турків та лаяв Магомета їм на злість, так що вони, не витримавши, застрілили його й тим скоротили йому муку. Звісна пісня донесла память сих і иньших ще переказів, оспівавши Вишневецького під іменем Байди і зробивши з нього гуляку-Запо рожця, що якимсь способом заблукав до Царгорода: 154. Дмитро Вишневенький (пізнТйша картина з Вишневецького замка). В Царгородї на риночку Ой пє Байда мід-горілочку. Ой лє Байда—та не день не два. Не одну нічку т4й не годиночку. Цар турецький к йому присилає, Байду к собі підмовляє: «Ой ти, Байдо, та славнесенький, Будь ми лицар та вірнесенький! Візьми в мене царівночку. Будеш паном на всю Вкраїночку!- — „Твоя, царю, віра проклятая, Твоя царівночка поганая!" Ой крикнув цар на свої гайдуки: Візьміть Байду добре в руки, Візьміть його, повисіте, На гак ребром зачепіте! Ой висить Вайда тай киваєть ся, Та на свого джуру п'оглядаєть ся: „Ой джуро мій молодесенький, „Подай минї лучок та тугесенький „Ой бачу я три голубочки, „Хому я убити для його дочкиГ Ой як стрілив—царя вцїлив, А царицю в потилицю, Його донькув головоньку** Так Вишневецький згинув марно, не здійснивши своїх плянїв. Але діяльність його не пройїила дурно. Не тільки його гадка про сотворений міцної опорної точки за порогами здїйсняєть ся в пізнїйшій запорозькій Січи, котрої він був немоз духовним батьком, але і в пізнїйшій козацькій політиці чують ся Відгомони смілих гадок Ьайди про можливість для козаччини, опираючи ся на Литву. Москву. Волошину і навіть саму Туреччину, грати ширшу політичну ралю й розвивати свої сили, користаючи з спільности інтересів то одної то другої держави. Друга половина XVI в. стає часом, коли козаччина незвичайно скоро зростає в силах, органїзуєть ся, поширює незвичайно свій політичний виднокруг, сферу своєї дїяльности І в сім були впливи не тільки пригожих зверхніх обставин, шо надавали козаччині незвичайного значіння, підіймали її високо в очах громадянства свого й чужого та зміиняли п небувалим притоком свіжих сил Була велика зміна в самім власнім почутю козаччини, в її самосвідомости, в тім що від старого „луплення чабанів татарських** брала ся вона до широких політичних плянів, до незвичайно сміливих діл 53 Організація козацької верстви Мусимо собі представити, яке незвичайне вражіннє робила мала горстка козацька, що з голими руками, можна сказати, не роспоряджаючи ні кріпостями, ні запасами зброї, ні грошевими засобами, так сміло хапала ся пащі хижого бісурменського звіря, шо дер сучасну Україну, смоктав кров з неї і сусідніх земель і в страху держав сусїднї держави, які перед тим вважали себе такими сильними, Ьобідними, могутними Не тільки Україна, а вся східня Европа, всі сусїднї землі жили під тяжкими вражіннями турецьких завойовань, котрим ніщо яе могло противстати, і татарських спустошень, які зробили цілу східню Европу одною невільницькою кошарою, з котрої татарські загони свобідно і незборонно гнали табуни невільників на кримські торги, наповняючи звідти невільником Туреччину, Італію, Францію, Іспанію, африканське побереже, трохи не весь світ тодішній. „Торгують невільником у всіх містах Криму, але найбільше в Кафі“, пише литовський письменник з половини XVI в. „Трапляєть ся там, що цілі юрби нещасливців, запроданих в неволю, женуть просто з торгу на кораблі, бо місто лежить коло дуже доброї морської пристани, і тому Кафу можи? назвати не містом, а ненаситною, поганою безоднею, шо пожирає нашу кров** Думки про полоненнйків, невільників, їх нечувані, безвихідні страждання, їх тугу за рідним краєм опанували сучасну творчість, відтиснувши на далекий плян иньші теми. Чоловік став іграшкою долі, яка в одну мить робить з вельможного пана нужденного невільника, з побожних християн недовірків бісурменських, кидає сестру в обійми по* турнака брата, стару мати в неволю її сина, шо потурчив ся й забув уже рідний край. Нечуваною силою напруженого народнього почутя сі теми, шо такою марою навязли тогочасним людям, перекинуто ч& рез десятки поколінь до наших часів, так то вони дають і нам понятє про страшенні гнїтючі образи, під вражіннєм котрих жив, котрими був опанований тодїшнїй Українець. Се невільницькі псальми, як їх називали наші кобзарі— Покланяєть ся бідний невольиик із землі турецької, Із віри бусурменської у городи християнськиТ, До отця, до матусі— Шо не може він їм вклонити сяг Тільки поклоняєть ся голубонькам сивеньким: „Ой ти, голубонько сивенький, Ти високо літаєш, ти далеко буваєш! Полети ти в городи християнськиї, до отця мойого, до ліатусї Сядь-пади, на подвірі отцовськім жалібненько загуди, Об моїй пригоді козацькій припомяни! Нехай отець і матуся мою пригоду козацькую знають. Статки маєтки збувають, великиї скарби збирають. Головоньку козацькую із тяжкоТ неволі визволяють А вічне закінченнє тих пісень—молитва: Визволь, Боже, бідного невольника На край веселий. На святоруський берег, Між народ хрещений!.. 155. Кафа (теперішня Феодосія). 1 от раптом против сьоїчГворога тяжкого,'страшного, необорного вириваєть ся гольтіпака козак, стає на його страшний,„чорний шлях/ — Ой полем битим килиїмським Та шляхом битим ординським. Ой там гуляв козак Голота— Не бояв ся нї огня, ні меча, нї всякого болота. Правда, на козакови шати дороги!— Три семирязі лихиї: Одна не добра, друга не гожз А третя й на хлів незгожа. Правда, на козакови шапка бїрка— зверху дїрка. Травою підшита, вітром підбита, Куди віє, туди й провіває, Козака молодого прохолоджає. Сміливо кидаєть ся він з своєю убогою зброєю на пишного добичника—Турчина: На сво; козацькі ноги обував; Одежу істягав, на свої козацькі плечі надївав; Бархатний шлик іздіймає, На свою козацьку голову надїває; Коня татарського за поводи взяв, У город Сїчи припав, Там собі пє, гуляє, поле килиімське хвалить-вихваляє: „Ой поле килиїмське! Бодай же ти літо й зиму зеленіло. Як ти мене при нещасливій годинї сподобило!" На присішках став, Без міри пороху підсипає, Татарину гостинця в груди посилає. Ой ще козак не примірив ся, А Татарин ік лихій матери з коня покотив ся. Він йому віри не донїмає, До його прибуває, Келепом межи плечі гримає, Коли ж огледить ся, аж його духу не має. Він тодї добре дбав, чоботи татарські істягав, Сей голяка в лихій семирязТ (сермязї) і вязових постолах—се та козаччина гола і боса, яка нї з і чим кидаєть ся на бісурмена. шо вже встиг зробити з ловів на українського невільника зовсім звичайний промисел: богаті Татари Турки з чорноморських міст позичають голотї татарській гроші на коней 156. Переправа Татарина через воду (рисунок Бопляна). ' 3 лихвою ПОТІМ відбирають їх собі невільником. Козаччина зганяє з степу сих татарських промисловців, розганяє їх табуни й стада, котрими посіли степи, громить чорноморські городи—осідки бісурменства, оселї тих торговців турецьких, ринки невільничі, та визволяє ватаги невольника На тихі води, на ясні зорі, у. край веселий, в городи християнський Страшенне се робило вражіннє взагалї, а особливо в народі українськім, так—здавало ся—вже безповоротно.забитім і задавленім їдь І не так ті перші походи, де козаки йшли, завербовані старостами чи богатими пограничними панами, а пізнїйші самовільні походи козацькі, що починають ся в середині* XVI в., власними засобами, не тільки вже без панської помочи, але навіть і против гострих заборон правительсгвенних. Правда,, Турки, та й саме правительство литовське довіду* вало ся, що невважаючи на заборони, пограничні старости й пани таки помагають далї козакам і покривають їх, ділячи ся з ними добичею так як турецькі купцї з Татарами. Але ся поміч чи покриваннє мало було звісне і не грало особливої ролі в козацьких походах-не від того рони залежали 157. Козак побідник (малюнок ХѴИІ в.;. Нарід увірив в силу козацьку. Лозаки стали його героями, оспівували ся в піснях і виростали в надлюдські образи в переказах. І разом і тим,, як люде переймали ся вірою и необорну силу козачу, до козаччини горнуло ся все більше людей, все зростало число таких, що ставали козаками на все житє. Росла й відокремляла ся ціла осібна верства козацька. І не хотячи зовсім—приложило до сього своїх рук саме правительсто отими самими своїми заборонами походів козацьких та ріжними заходам коло того, аби їх перепинити. В початках правительство піддало ся гадкам місцевих урядників, шо за помічю козацтва радили розпочати боротьбу з Ордою, і думало про те, якби розложити козацькі залоги на Низу й спинити ними напади татарські. Але потім злякало ся, коли Орда почала жалусати ся на козацькі напади й свої наїзди оправдувала тим, що се вона відвдячуєть ся за козацькі погроми. Починаючи від р. 1540 правительсгво литовсько-польське раз у раз наказує своїм старостам та намісникам і панам пограничним, аби не помагали козакам; заходить ся козаків перешісатн на реєстр і віддати їх під пильний нагляд; забороняє пускати їх в степи на добичництво: каже переглядати, хто з чим з степів вертає, і коли б у кого показала ся здобич татарська—тих суворо карати. Одначе пограничні урядники й пани не дуже слухали, бо знали, шо Татари тільки на козаків складають, а коли чим можна приборкати Орду—то тільки козаччиною. Через те дивили ся крізь пальці на козацькі походи—правда, що за те відбирали у козаків їх найкращу здобич. А як брали ся справді' козаків гамувати, то з того виходило тільки те, що козаки ще меньше замків держали ся, а все більше осідали ся в степах. Списати їх та під погляд узяти не вдавало ся, бо й мало ще було таких, що справді були козаками й більше нічим; таких під час переписей 1552 р. не нарахували і пятисот душ, а козакувати ходив ріжний люд—з міщан, з селян, з дрібної й більшої шляхти. Про те правительство своєї гадки не покидало і кінець кінцем для погамовання козаччини задумало завести над ними осібне начальство. Коли в 1560-х роках Турки почали знов дуже скаржити ся на козацькі напади та грозити ся Литві й Польщі, король закликав козаків, аби вони вийшли з Низу До замків пограничних: там їм буде служба і за службу платня, а завести 3 ними порядки поручив гетьману польському (саме під той час Київщину прилучено вже до Польщі). Гетьман настановив над козаччиною осібного начальника і судю, щоб той пильнував порядку у всій козаччині і в тій—котру взято було на платню і службу королівську, і в тій яка собі далі лишала ся бе;* платні. Порядку одначе з того не побільшало, бо й тим, що взято на платню, грошей не платили, а ще більше козаків лишило ся поза тим королівським козачим полком і промишляло собі далі' як уміло. Далї йшла жвава війна на пограничу: Татари набігали, козаки їм відвдячували ся, нападали на кочовища татарські Й городи турецькі, мішали ся в волоські усобицї—стежкою вказаною їм Вишневецьким. На його місце зявив ся у них иньший ватажок з волинських княжат, Богдан Ружинський, що також вів зносини з Москвою, дістаючи відти засоби для боротьби з Ордою, і вславив ся сею боротьбою на Україні--поки не наложив головою, здобуваючи Аслан-кермен (дивись карту 172) Його то, як думають, оспівує пісня: Ой Богдане Бопканё, запорозький гетьмане? Да чомуж ти у чорному ходеш, да у чорному оксамиті? —„Гей були в мене гостї Тата рове— „Одну нічку ночували, стару неньку зарубали, „А миленьку собі взяли. „Гей сідлай, хлопче, коня, коня вороного, „Татар швидко доганяти, миленькую одбивати!* >Між ватажками, що водили козаків на Молдаву, вславив ся особливо Іван Підкова, що захопив молдавське господарство в 1577 р. Полякам удало ся потім його вхопити і стято його у Львові, на заспокоєнне Турків, але се не відстрашило козаччину від дальших таких походів* Польське правительство писало листи до козаків, забороняючи тих походів, грозило карами та наставляло все нових начальників і поручало їм набирати козаків в королівську службу, щоб вони иньшу козаччину гамували та від наїздів на землі турецькі й татарські стримували. Особливої слави по між тими розпорядженнями набрала потім реформа вчинена королем Стефаном Баториєм: з неї виводили всякі пізнїйші порядки козацькі, які Баториєви і не снило ся заводити. На дїлї Баториеві розпорядження мало ріжнили ся від попередніх і пізнїйіиих, які робили королі, щоб завести порядок між козаками. Порядку одначе, з них не виходило ніякого, а виходило що иньше: Настановляючи над козаками осібних начальників, правительство виймало їх заразом з-під власти звичайних властей: старост і міських урядів. Козаки на тій підставі виводили, що коли хто козак, то над ним. 158. Чорноморське побереже. нема ніякої власти, тільки козача. Але при тім своєю властю признаваіГи не тих начальників, що їм правительство наставляло, а своїх виборних. Правительство брало собі в службу козаків і обіцяло їм платню платити (хоч звичайно не-ллатило). Козаки всі покликали ся на те, щовони служать королеви, становлять військо королівське, і на тій під* ставі домагали ся тих самих прав, які мало військо польське, або які воно собі присвоювало. Посилаючи ся на королівські постанови, та по своєму їх толкую* чи, на свою користь обертаючи, козаки на тих королівських розпорядженнях. шо видавали ся для приборкання козаччини, опирають претенсії свої на ріжні свободи і привилеї козацькі. Далі'-далГ виростають понятя такі, що козак має бути чоловік вольний, нікому не підвластний, до нічого не обовязаний крім боротьби з ворогами пограничними. Хто пристав до козаків, той стає чоловіком вільним, не підлеглим нікому окрім виборної власти козацької. Сих своїх прав і претенсій боронять козаки всїми способами, а що стає їх все більше і всі їх боять ся на Україні і до оборони від Татар потрібують.то по трохи таки права козацькі починають признавали ся і місцевими панами і начальством. Так творить ся з кінцем XVI в. верства козацька, званнє козацьке, і сила народу починає приставати до козаків на те. щоб користати з прав і свобід козацьких. А козаччина з тим стає силою суспільною, соціальною. 54. Прилученнє східнїх українських земель до Польщі. Саме під ту хвилю як козаччина'починає набирати сили і підіймати голову, претендуючи на ріжні права і свободи, і під покров „присуду козацького * 1 починає удавати ся міщанська й сільська людність, щоб вибити ся тим способом з важкої кормиги панської,—стали ся важні події, які погнали широкою хвилею народ український з Західньої України в козацькі сторони і в ряди козацькі і піднесли незмірно силу і значГнне козацтва. На сих подіях мусимо спинити ся, щоб порозуміти сю зміну в житю України: як раптом оживають східно-українські пустині’, як на них зростає поволі необорна сила козацька, і під її покров переносить ся те національне житє, що почало розвивати ся в західній Україні, але стріло ся з тяжкими перешкодами шляхетського пановання. \ Ь 9. Іван Підкова, малюнок сучасника. 18Й Перша важна подія — шо Україну східню, поднїпрянську звязано тїснїйшим звязком з західньою, через прилученнє земель волинських і київських і задніпрянських до Польші, 1569 роцї. Подїя ся спала несподівано не тільки на українську суспільність, але й на саме правительство, і тому тільки згодом дала почути свої наслідки. Після того як стара суперечка за Волинь відшуміла, ніщо, як здавало ся, не вішувало великих змін у відносинах Литви і Польщі <див. гл. 47). Литовські пани раді були звязку з Польщею, але пильнували, щоб окремішність вел. кн. Литовського була задержана,—аби в нім правити собі по своєму. За вел. кн. Олександра, користаючи з того що Польща тоді потрібувала литовської помочи на Турків, пани литовські добили ся навіть, що списано нову грамоту унії з пропущеннєм тих слів про прилученнє і інкорпорованнє Литви, що були в старих грамотах. І великі князї литовські, бувши заразом королями польськими, зміркували, що для їх роду се вигіднїйше, щоб вел. кн. Литовське вважало ся осібною державою, бо так великокняжий стіл переходив дїдично, з батька на сина, а в Польщі шляхта пильнувала, щоб король був вибираний, і не дуже можна було покладати ся на її вибір. Поки вел. кн. Литовське мало свого великого князя, се потомкам Ягайловим давало заручку і на польську корону, і се було їм на користь. І так стояли діла до 1560-х років. Аж тоді виходить у тім зміна. Тодішній король і великий князь Жигимонт-Август синів не мав і вже не сподівавсь, так що про наступників йому було байдуже. А Литву під той час війна з Москвою дуже притисла, і король думав, що краще її звязати в одну державу з Польщею—буде їй лекше. Також і шляхта литовська, що незадовго перед тим дістала голос в соймі (парляментї) литовськім, стала добивати ся т їс н їй ш о і'о зєднання з Польщею, щоб дістати від неї поміч в війні й собі тягарі воєнні полекшити Та й більших прав собі з того надїяла ся, як Литва стане одною державою з Польщею, бо в Польщі шляхта' вже визволила ся майже від всяких тягарів і обовязків І от король і шляхта зверху і знизу починають натискати на литовських панів, щоб не противили ся тїснїйшому зєднанню Литви й Польщі. Король, починаючи від р. 1562, раз-у-раз скликає спільні сойми Польщі й Литви у сій справі та настає на литовських панів. Але ті держали ся дуже уперто, користаючи з своїх впливів на шляхотських депутатів, не допускали їх до безпосередньої участи в справі, а навіть дещо попустивши на соймі 1564 р., потім свої уступки взяли назад. Коли ж на соймі, що почав ся з кінцем 1568 р. в Люблинї, вони помітили, що король, під намовою польських своїх дорадників, хоче на них натиснути, щоб засіли разом з Поляками всї в спільнім соймі; то литовські пани в нояи під 1 марта 1569 р тихенько виїхали з Люблина, сподїваючи ся тим способом „зірвати сойм“ і перервати справу. Та вийшло з того таке, що вони зовсім не сподївали ся. Поляки, помітивши з тих переговорів, яке трудне становище литовських панів, а намовивши вже раз короля йти проломом, не зважаючи на настрій литовських панів.—порішили тепер не упускати такої користної хвилі'. Вони представили королеви, що литовські пани незаконно покинули сойм, образивши тим короля, і треба справи рішати без них далї заочно. Одначе рішили почати їх з иньшого кінця Побачивши, як литовські пани стоять за окремішністю своєї держави, зміркували, що до повного скасовання Литовської держави і прилучення всіх литовських земель до Польщі мабуть таки не прийде. Отже порішили вернути ся до старої справи, яку вже раз підіймали в подібних же обставинах, по смерти Витовта: задумали прилучити до Польщі решту галицько-волинських земель, яких не удало ся забрати тодї, так що зістали ся вони при Литві. По утечі литовських панів пішли з сим до короля, щоб перш за все прилучити до Польщі Волинь і землю Підляшську, бо вони мовляв належали до Польщі і тільки через поблажливість короля Казимира Ягайловича, як він був заразом великим князем Литви, литовські пани присвоїли ті землі собі. Се була неправда. Волинь Поляки кілька разів пробували забрати; але се їм досі не вдавало ся ніяк. На Підляше ^гострили зуби сусїднї польські князї Мазовецької землї і два рази дійсно діставали собі в державу від князів литовських, але усього на кілька років. Та Поляки привикли дивити ся на сю землю як на свою, бо туди богато понаходило дрібної шляхти з Мазовії (в Мазовії сила силенна була тої дрібної шляхти, такої ж убогої як селяне). Король на те заявив польським сенаторам і депутатам, що він зовсім з ними згоджуєть ся: Волинь- і Підляше справді' повинні належати до Польщі, і він зараз накаже сенаторам і депутатам з сих земель (що були вибрані на той спільний сойм), аби засіли в соймі польськім. Справді зараз вислано такі накази; волинські й підляські сенатори і посли одначе довго не приїзжали. Аж як король заявив, що буде карати, хто не приїде на останній час, буде маєтки й уряди відберати - тоді приїхали. Не хотіли одначе присягати на вірність Польщі, вимовляючи ся всякими способами; одначе як король повторив свою погрозу, що буде з непослушними поступати, як знас, тодї таки присягли і в соймі з Поляками позасідали. При кінці мая справа була скінчена: те чого не вдавало ся Полякам осягнути довгими війнами і всякими хитрощами, осягнули вони тепер легко одними наказами королівськими—тому що й ЯитВа ослабла через ннутрішне роздвоєнне своє й прийшла за сей час до повного занепаду, і українські пани кінець кінцем не тримали ся Литви так сильно, через те що їх литовські пани позбавили всяких впливів і значіння. Коли Поляки побачили, що то їм так легко йде і Литва, прйбита війною, маючи против себе і короля і шляхту, не важить ся оружно боронити своїх земель—забрала їх ще більша охота до нових зривків. Стали думати про иньші українські землї, а в тім підтримували їх і волинські посли, бо коли вони вже попали до Польщі, то не хотїли, щоб границя лягла між ними й иньшими українськими землями. Першим ділом порішили взяти до Волини ще й Браславщину, котра по відірванню від неї західнього Поділя взагалТ жила одним житєм з Волинею, і там волинські пани займали уряди й мали маєтки. На се зараз пристали й сенатори польські й король: рішили включити Браспавщину в грамоту про прилученнє Волини, немов частину Волини. Зараз король наказав браславським сенаторам і послам, щоб зложили присягу Польщі й засіли в соймі польськім, і се вже по 1 попередній історії з Волинею пішло легко: за яких небудь два тижні* справа з мрилученнем Браславшини була скінчена. Не так легко пішло, коли посли польські заговорили про прилученнє Київщини: і король і богато сенаторів тому спротивили ся. Не тому що не почували за собою на те права: тим не журили ся й при ині.ших землях і чим небудь прикривали справу. Лякали їх величезні простори Київщини, відкритої від Москви і Криму: оборона таких величезних і в тім часі' ще майже зовсім порожнїх земель мусі'ла принести великі тягарі, великі видатки, непосильні для Польщі з її дуже лихою організацією фінансовою, з вічно порожнім скарбом державним і зовсім незначним військом. Тому король і сенатори проТивили 160. Воєвода підляський Вас. Тишкезит (зате шо не хотів присягати Польщі, відібрано від нього воєводство). ся довго—та на решті уступили під натиском польських послів, котрих підтримували депутати волинські й браславські. Дня 3 червня король подав ся і заявив, що надумав прилучити Київську землю до Польші і накаже київському воєводі кн. Василю Константину Острозькому, аби присяг Польщі, як воєвода київський. Тим днем 3 червня підписано й грамоту про прилученнє Київщини,—мовляв вона також здавна належала до Польщі! Литовські пани, побоявши ся, що так далі й цїлу Литву розберуть без них, приїхали незадовго перед тим назад на сойм, але не відважили ся рішучо протестувати против відірвання від Литви 7Т старих провінцій. Просили не відривати більше нічого і не касувати їх держави, бодай щось зіставити з їх окремішности. Де в чім їх послухано; на решту, не вимоливши, Литва мусїла згодити ся. По* становлено, що на будуче Литва не буде виберати собі осібного вел. князя, не буде мати осібних соймів, тільки разом з Поляками; але матиме своїх осібних міністрів, свій скарб і своє військо. Після сього Литва стратила всяке знайіннє як осібна держава, стала частиною держави Польсько-литовської. По відірванню Київщини з українських земель зістала ся в вел. кн. Литовськім тільки Берестейщина і Пинщина (з них зроблено воєводство Берестейське). Але се однаково було так, як би вони належали до Польщі, бо після 1569 р. в устрою Польщі й Литви було дуже мало ріжниць Поза тим зістали ся: Сїверщина, забрана Москвою, теперішня Буковина, що належала тоді до Молдави, і закарпатські українські землі, що були під Угорщиною (Угорська Русь). Сїверщину одначе Польща собі здобула від Москви, сорок літ пізнійше, і так хоч не надовго (бо тільки до Хмельнищини) можна сказати, що ціла Україна опинила ся лід Польщею й польським правом—бо з виїмком тільки маленької Буковини й чималої» але слабко залюдненої Угорської Руси всї иньші українські землі' перед Хмельнищиною були під польським правом. 55. Переміни в житю і устрою громадськім. Прилученнє ло Польщі українських земель в 1569 році мало важне значіннє, бо за- 161. Василь-Константин Острозький, воєвода київський. вершило перестрїй їх громадського устрою на польський взїр. В західнїх українських землях, що були прилучені до Польщі ранїйше: в ^Галичині, в Холмщинї і на Поділю, се стало ся скорше. Формально -^гам заведено польське право і польський устрій в 1434 р., але ще пефед тим польське панство, наплинувши сюди, перемінило все на польський лад. В українських землях, що належали до вел. кн. Литовського, теж право, устрій і всі' обставини житя від самої вже унїї 1385 р, правительство литовське наближало і раз-у-раз нагинало до польських взірців. Литовський Статут-збірник законів вел. кн. Литовського, виі даний вперше в 1529 р., в тій першій редакції задержав в собі богато 162. ПодТл українських земель на воєводства по прилученню до Польщі. «= границі Литви і Польщі; — границі воєводств; — границі повітів. з старого права українських і білоруських земель, ідо в нихзісталося з часів іще Київської держави. Але вже в другій редакції Литовського Статута, 1566 р., все се значно змінено на польський взір, і в устрою .держави та в управі земель заведено важні зміни на взірець Польщі. Зіставало ся одначе чимало й ріжниць, а їх знесло і покрило отеє прилученнє решти українських земель до Польщі Правда, грамоти .4569 р., прилучаючи їх до Польщі, полишили дещо з старого: зіставили українську мову в урядованню і в зносинах правительства з сими землями, зіставили дотеперішнє право—-власне той Литовський Статут 1566 р.; заведено тому » осібний апеляційний суд для сих земель. Але сї відміни довго не продержали ся, по части тому, шо загальне жйтє держави втягало в себе все сильнїйше наші землі, а також і тому ще, що з прилученнєм до Польщі сюди посунула велика сила Поляків, які позаймали уряди, ріжними способами подіставали маєтки і—ополячили тутешнє житє. До 1569 р. в землях сих Полякам не можна було нї діставати посад, нї володіти маєтками, а тепер стало можна, і се була друга велика зміна, яку приніс 1569 рік. Українське житє наломано на польські взірцї і ополячено. Був се повний перестрій зверху і донизу, який не зіставив каменя на камені в українськім житю. Він перемінив його на польські взірцї, і на самий спід його зіпхнув українську людність, яка тримала ся своєї української народности. Зазначимо тепер головнїйші прикмети нових порядків, принесені ними зміни і їх значіннє для українського житя Князі й магнати, шо перек тим мали дуже велику вагу і держали в своїх руках всю управу, тепер були зрівняні в правах з рядовою шляхтою,—хоч на ділі, завдяки свому богацтву, вони й далі високо підіймали ся над нею, держачи в своїй службі не раз цілі юрби біднїйшої шляхти. Податки і військову службу з шляхти знято, вона тепер не знала майже ніяких .обовязків, а дістала величезні права. До неї належало законодавство на соймах і вона кермувала ним на свою користь; шляхта вибирала зпоміж себе судів і иньших урядників; коронні землі роздавали ся шляхтичам в доживотні держави і вони правили ними як поміщики; ніхто крім шляхтичів не міг дістати ніякого уряду світського, а навіть і духовного. Шляхта правила всім, всім кермувала собі на користь, і король мусїв робити, чого вона хотіла. Власть королівська, взагалі всяка публична власть була дуже слабка: все було повернене так, щоб боронь Боже шляхтича не стіснено нї в чім. Не було на шляхту ніякого суду нї управи, так що шляхтич міг собі робити що хотів, не боячи ся ніякої кари навіть за найтяжші вчинки—навіть заподіяні шляхтичеви, а не казати вже коли покрив джено не шляхтичів: тим на шляхтича не було ніякої управи. При такій безправности і безсудности шляхтичі привикли доходити всього силою, тримали оружні ватаги на своїх дворах, зводили нераз чисті битви між собою, і се знов особливо давало ся в знаки не-шляхті, яка була віддана, можна сказати, вповні на ласку шляхетську. Міста (городи), які в давнїйших часах були центрами політичного житя, стратили тепер в нїм всяке значіннє. З наданнєм самоуправи по німецькому праву вони виключали ся з загального складу землї, а знов » самі між собою не були звязані ніякою організацією Кожде місто було само для себе маленькою осібною республікою. Так мало бути, а на практиці таке відокремлене становище віддавало майже всіх міщан без виїмку в повну залежність від шляхетської управи, чи від поміщиків. Ма напрям законодавства міщане не могли мати ніякого впли* ву, бо иє мели участи в соймах; законодавство лежало в руках поміщиків, шляхти, і та систематично кривдила міщанство на користь свого поміщицького господарства. Все се кінець кінцем зруйновало міста і культурно і економічно, позбавило край того добра, яке в нормальних обставинах могли б йому давати міста, і наповнило їх нарешті зайшлим народом, особливо жидівським, бо Жиди краще нїж иньші вміли приноровити ся до тих неможливих обставин, в які поставило міщан шляхетське хозяйство Польщі. А особлйво українська людність в містах була поставлена в тяжкі умови, бо навіть звичайними міщанськими правами Українці не могли користувати ся. Ще більше одначе потерпіло селянство, народня маса українська. Давнє невільництво, що так було широко розвинуло ся в останніх 163. Українське діловодство волинських і подніпровських земель: грамота старо боаславського кн. Константина Острозького 1520-х рр. віках державного житя, тепер поволі вигинуло (в XV—XVI вв. до решти); але зате властиво все селянство опинило ся в обставинах дуже близьких до давнього невільництва. Все селянство стратило права на землю: вважало ся, що селяне сидять на землі панській або королівській (властиво се було те саме, бо всі землі королівські були роздаї ні в доживотні держави панам, які правили ними так як і поміщики). Селянина приковано до того панського маєтку, де він уродив ся, і позбавлено права свобідного переходу: не тільки селянин-господар, але й діти його не могли відійти від свого поміщика без його дозволу, хіба крадькома—але за ним гонили і розшукували тодї як дикого звіря, як раба-утїкача давніх часів. Пан мав повне право над житєм і маєтком свого підданого: міг його вбити, забрати грунт, маєток, як .хоч укарати і за се нї перед ким не відповідав, і навіть не можна було на нього скаржити ся: сам король не мав права мішати ся в відносини між паном і його підданим (на сїм пункті була до кінця значна ріжниця між правом литовським і польським, і значна переміна зробила ся з прилученнем українських земель до Польщі). Тільки селяне королівських земель мали право скаржити ся до королівського суду, але суд сей був дуже тяжкий, треба було удавати ся до нього аж до столиці, судили в нім такіж пани-поміщики, а як рішеннє й випадало на користь селян, то пан-державець звичайно не слухав ся його, і тому селяне дуже мало користали з сього суду навіть в Галичині', а з дальших земель і зовсім до нього не звертали ся. Так селянина кінець кінцем позбавлено всяких прав не тільки політичних, а й горожанських, людських, і для виходу з сього невимовно тажкого становища йому не зіставало ся ніякої законної дороги: не 164. Лист Василя-Константина Острозького, воєвод» київського, 1571 р. •було йому нї якого виходу з сього життя крім повстання і втікачки— і з сеї останньої дороги він головно й мусів користати. 56. Зміни в господарстві і заселенне східньої України. Крім безправности і поневолення селянина, до якого довело його польське право уже в першій половині* XVI віку, друга половина сьою столїтя принесла з собою ще незвичайне обтяженнс його нечуваний визиск його робучої сили. Розвинув ся попит на збіже й иньші хліборобські продукти й приніс з собою запотрібованнє селянської праці* до роботи на панських дворах та фільварках. Перед тим в України, на захід вивозили головно тільки шкіри, мед, віск, рибу, худобу; волів почавши від XV віку виганяли на Шлезк великі гурти, і віл в західній Україні став був одиницею міновою: рахували волами якби, червоними золотими. Пізнїйше прийшов попит на дерево, в районі* сплавних балтийських рік; коли ж тут ліси понищили, з другої половини XVI в. почавши стали рубати ліси на дерево, на матеріал, а ще більше палити на поташ і в дальших околицях; селянам казали возити за панщину дерево й поташ до найблизших сплавних місць, нераз за десятки миль. Далі*, в середині', а потім ще більше в другій половині XV] віку починає все більше захоплювати українські землі вивїз єбіжа: знов таки насамперед в краях близших до сплавних рік балтійських—Висли, Сяну, Буга, Нїмана—бо збіже, я», і лісові товари, йшло тільки в балтійські порти і відти вивозили ся далі на захід в Ангглію, Нїдерлянди. Францію, Іспанію. Але в міру того як попит збільшаь ся і ціни на збіже зростали, починають його возити і з дальших околиць до пристаней річних. Отсей вивіз збіжа робить великі переміни в господарськім житю. Перед тим на збіже не було попиту, сіяли стільки, щоб тільки прогодувати ся; через те пани не вели великого рілького господарства, не забирали під свої поля великих просторів і від селян не жадали багато роботи, а хотіли чиншів і данин—медом, шкірами, худобою, вівсом для коней, також ріжним збіжем. З певного грунту, т. зв лану або волоки. (ЗО моргів., коло 20 десятин) давав ся певний чинш, певні да- , нини. і звичайно вони держали ся досить трівко, зростали дуже поволі; коли участок селянський ділив ся, ділили ся й данини між новими господарями, через те поміщику не було причини навмисно дробити господарств: вони були великі, многолюдні. Колиж прийшов попит на збіже і стало користно сіяти його на продаж, на вивіз, все се зовсїм змінило ся. Поміщики збільшають своє господарство орне, оозробляють і засівають все більші й більші поля. Для збільшення* своїх фільварків забирають від селян грунти, переводять їх з .більших грун- ті в на меньші. дроблять селянські господарства. Не дбають про чинші Й данини, заміняють їх панщинною роботою селян на панських грунтах, а що селянин звичайно меньше цїнить свою працю ніж її продукти —гроші чи збіже, то пани користаючи з сього маленькі уступки в данинах чи грошах заміняли величезним побільшеннєм панщини. Тому що панщина відбувала ся з господарства, вони старали ся намножити тих господарств як найбільше: відбирали від селян грунти й присаджу* вали „загородників* і „халупників", що поля не мали зовсім або дуже мало і не платили чиншу, а робили „пішо" панщину. Взагалі пани користували ся всїми способами, щоб побільшити панщину, і вона в західній Україні, близше до вивозу збіжа, вже в другій половині XVI в. підіймаєть ся незвичайно, так що місцями панщину робили вже що дня, селянин не виходив з того панщинного хомута, і житє селянське стало справжнім пеклом І се теж змушувало селянство тутешнс шукати кращої долі, мандруючи на схід, далї від того фільварчаного пекла. Так всі* оті події: скасованне границі' між Галичиною і дальшою Україною, розвій панського господарства, поневоленнє селянства в західній Україні', забираннє селянських грунтів і обтяженнє панщиною— все се викликало велику хвилю кольонізаційну з західньої України, а також і з північно-західнього тісно залюдненого Поліся в східноукраїнські простори, що ще так недавно (в переписях 1552 р.) виглядали як повна пустиня з розкиданими серед неї кількома замками В останній чверти XVI і потім в першій половині' ХѴН в. вигляд Гі зміняє гь ся так що й не пізнати: засідають міста на недавніх шляхах татарських, широко роскидають ся села серед недавніх козацьких уходів, зявляють ся панські замки і замочки, ріжна панська служба. Польське право і польські порядки сунуть туди, де ще недавно пасли ся дикі конї Й шуміла степова тирса. Півстолітня завзята боротьба козаччини з Ордою не минула дурно: вона ослабила Татар і показала, що з ними можна боротись і відборонятись. І отслїдом за козаччиною починають осідати хліборобські оселі, помалу висуваючи ся все далї й далі* від охоронних замків. Правда, набіги татарські йшли далі; приходило ся господарити з ве ликою обережністю, обзираючи ся на всї боки, щоб серед господарства свого не попасти просто в аркан татарський. Подорожник Еріх Лясота, що їхав до козаків 1594 р. через Браславщину, оповідає, як тут серед ланів він бачив маленькі домки з стрільницями: туди тікають селяне, як їх несподівано запопаде Орда, і відстрілюють ся з тих стрільниць; про таку оказію селянин іде в поле не инакше як з рушницею 198 та шаблею бо Татари тут раз у раз крутять ся й ніколи не можна почувати себе безпечним від них. 1 пісні народні' наші памятають таке господарство, як господар на своїм полі міг здибати ся з Татарином* та опинити ся в руках татарських. Але біда робила людей відважнимиї Роздражнені не.чуваним збільшеннєм панщини, зігнані з своїх ґрунтів селяне з Галичини тікали на Волинь і на Поділе, звідти на київське пограничеіі в Браславщину. Що далі йшли на полуднє і схід, тим лекші обовязки селянські знаходили, але кінець кінцем чутка про свобідні, зовсім безпанські землї тягли їх на сї по дніпрянські та побожські, а далї й задніпрянські пустарища. Вони осідали ся тут і господа рили оружною рукою, лід захистом козацьким, готові . разом з ними кождоїхвилі відбитися від Орди. Орали скільки і де хотїли, нікого не питаючи ся, закладали собі пасіки і городи, і о скільки Господь .милував від аркана і стріли татарської, розживали ся досгатно і заможно. Але скоро виявляло ся, як марна була їх надія, що бодай тут, на краю світа хрещеного, в пащі татарській вони не стрінуть ся з панами чи панськими посїпаками, десятниками і орендарями і всякою иньшою челядю панською, що так уїла ся їм на старих оселях. Виявляло ся. що і тут сидять вони на землї панській, а не божій, і що пан от-от лише чекає, аби вони осіли ся й загосподарили ся, аби на них те саме старе кріпацьке ярмо вложити! Вони думали, що навіки від нього втїкли. але дарм пани і панщина йшла за ними крок за кроком, аж до лослїднїх землі*. Пани, котрі близше до тих сторін жили або уряди в тих краях займали, самі чи через своїх служебників уже перед останньою чвертю XVI в. почали спостерігати, що ті закинені простори побожські та поднїпрянські починають оживати, освоюють ся, залюднюють ся. Помітили, .що сюди суне народия хвиля з заходу, і зміркували, що ті землі можуть з часом мати велику вартість. Починають отже випрошувати від короля надання на сї пустинї, або коли на них були якісь хозяєва — змушують їх, аби свої права їм продали, і потім беруть у короля по твердження. Я сказав уже, що то були можні пани, воєводи, старости 165. Медаль з портретом Василя-Коистантшіа Острозького і його гербом. гетьмани, шо мали в своїх руках власть, військо, полки служебників, отже могли кождомѵ доїхати так, шо не тільки землі, а й самого себе зрік ся б. Отже як напосіли ся на кого, шоб їм свої землі „продав" то мусів їм за шо небудь оддати. В першім ряді йдуть пани тутешні', з сУсідної Волини; так напр. оден з князів Вишневеиькнх, що старостува у Черкасах, змусив спадкоємців князїв Глинських, шоб продали йому свої права на землі по р Сулі, і випросив собі у короля потвердженнє на „пустиню звану ріку Сулу, ріку Удай і ріку Солониию*4 від московської границ аж до устя в ріку Дніпро. Так здобули Вишневенькі ті величезні маєтности, де потім осадили місто Лубни й багато иньших. Великі маєтки придбали собі кн Острозькі, Кореиькі. Збаразькі, Ружинські. Пізнїйше починають випрошувати собі у короля та иньшими способами добувати маєтки й ріжні магнати польські—Жолкєвскі, Казановскі, Потонкі Меньиіих помішиків вони відси витискали, і так згодом всі сї колишні’ пустині зібрали ся в руках найможнійших панів, шо володіли ними або правом власности, дідичности, або правом доживотнім, як старости-державцї, й правили тутешніми землями через своїх служебників самовластно, не знаючи над собою ніякої власти. ніякого закону, ніякого права, як правдиві ,королевята“. як називав їх Хмельницький. •Захоплюючи тутешні землі, вони не спішили ся в* них хозяйнувати. Давали людям час осісти ся, загосподарити ся; звичайно не згадували навіть про данини й чинші, вдоволяючи ся тим, шо продавали тутешні ліси на Поташ, віддавали в державу рибні лови, мости і гати, коршми й млини, обовязуючи селян, шоб не мололи де инде І не брали в чужих коршмах горілки та пива та не варили самі; згодом 166. Кн. Януш Острозький, старший син Василя- Константина, державець українских королївиїин (з котрим зачепили ся козаки в 1591 році). заводили податок від худоби та бжіл-десятину від волів і улів. Було се, як порівняти з панщинним пеклом західнїх земель, незвичайно мало. Але селяне, що йшли світами, через всякі перешкоди й небезпеки, та оселяли ся тут під грозою татарською, аби тільки втїкти від пансько» власти й не бути нічиїми кріпаками,—вони з великим невдоволенням стрічали навіть такі перші преТенсії панські Тим більше, що переходячи по* дорозі ріжні сторони України, вони бачили на своїх очах, як потім за такими скромними жаданнями зявляли ся більші, а ь кінцї приходила і сама правдива панщина. Тому не раз від перших таких панських жадань вони починали бунтувати ся, кидали свої господарства й розходили ся ріжно, шукаючи безпанської землї. А побачивши кінець кінцем, що пани й їх посіпаки йдуть за ними по сл ідам на край світу всюди,—селянство хапаєть ся козацтва. 57 Зріст козаччини з кінцем X V I в. Вище вже було сказано, що саме під ту пору, через заходи польського правительства коло заведення порядку в козацтві, за короля Жигимонта-Аві уста, Стефана Баторія і Жигимонта III, витвор юєть ся серед козаччини такий погляд, що козаччина служить Коронї польській і за сю свою службу не має підлягати ніякій власти, окрім своєї виборної старшини козацької, і не має нести ніяких обовязків крім сеї воєнної служби—не давати по датків державних нї панських,-нї робити панщини, нї корити ся власти своїх поміщиків або їх судови. Навпаки козаки вважали, що ще вони 167. Олександр Острозький воєвода волинський. мають право збирати іде собі з иньшоГ людности все потрібне для прожитку війни—з міщан і людей панських і королівських.. Правительство дещо з сього признавало, але за тими тільки козаками, котрих воно брало в своє військо, на свою плату, і записувало в реєстр козацький. Одначе воно їм однаково платні не платило, тож реєстрове, королівське козацтво раз-у-раз мішало ся з рештою козаччини. Правительство почавши від першого набору (р. 1570) раз-у-раз поновляло його (р. 1578, 1583, 1590), але се не помагало нічого. Реєстрові і нереєстрові однаково воювали з Татарами й однаково уживало їх на свої воєнні потреби правительство і його урядники. Через те козаччина не допускала ніякої ріжницї в „правах і свободах** між реєстровими і нереєстровими: хто козак і діло козацьке сповняє, має бути від усього свобідним і тільки до присуду козацького належним. Значить, хто піддав ся під присуд козацький і з козаками в походи ходить, до того вже ніхто ніякого права не повинен мати: нї пан, ні староста, ні уряд міський. 1 от коли утворив ся такий погляд, то мішане й селяне, які не хотіли піддавати ся панським претенсіям і панській власти,—вони „козачать ся“. Піддають ся під власть старшини козацької, заявляють себе козаками і кажуть, що вони пана слухати і ніяких повинностей на нього сповняти не будуть. Як давнїйше богато козакувало, але не спішило себе заявляти козаками, бо се було званнє зовсім не почесне, означало неприкаянного чоловіка,—так тепер навпаки: люде, яким зовсім не війна була в голові, а хотіло ся тільки господарити на свободі,—і такі записуїють ся в козаки, аби не слухати ся панів. Козаки в тім часі се „непослушні- мішане й селяне. У нас нема локладнїйших переписей тутешніх сторін ранїйш як з 1616 р., але сї кидають цікаве світло й на попередні десятиліття. Бачимо, як залюдненнє східньої України незмірно зросло, як поширило ся—під саму границю московську, на полуднє до самих „Диких степів1 *, яка маса міст, місточок і сіл поосідало за останні десятилїтя—і яка маса в них люду „непослушного", инакше сказавши—козаків. Єсть міста де на кількадесять „послушних** дворів—сотні „иепослушних", а вся земля наоколо міста-зайнята козацькими хуторами, що ніякої власти панської не признають, ніякої повинности не сповняють. Се тим більше кидаєть ся в очи, що і від „послушних“ поміщики, вважаючи на такі обставини, не вимагали богато. Напр. в деяких місцях від міщан вимагали тільки, щоб вони служили військову службу (а міст та містечок осаджувано тут дуже богато, трохи не більше як сіл). В війську козацькім служити і тут служити, здавало ся б, що все одно і м^ньше клопоту. Але люде, мандруючи сюди, щоб спекати ся панів. не хотїли мати дїла анї з ними анТ з їх повинностями, хоч тяжкими хоч легкими. І писали :я в козаки, іцоб не мати дїла з панами. Однаково, обставини житя були такі, що край жив в воєннім станї, кождий мусів бути воєнним чоловіком і жити зі зброєю в руках для власної безпечности. Тому люде з легким серцем приймали на себе обовязкову участь в війську козацькім і в походах козацьких, та піддавали ся воєнній старшині козацькій, аби не знати вже над собою ніякого иньшого начальства. Такий оборот народиього житя надавав нову силу і вагу козаччині: вона ставала вже не простим побутовим явищем східно-українського житя, яким була в початках, а великою соціальною силою, що ставила ся против цілого шляхетського устрою Польської держави, обіцювала народнім масам визволеннє від нього, а йому самому руїну. Тому як з одного боку сей оборот був дуже користний для козаччини, даючи йому незвичайну силу притягання на народнї маси, так з другого боку приготовляв тяжку боротьбу з польською державністю і шляхетським суспільством. Бо правительство польське, і так не приймаючи того толковання козацьких прав і свобод, яке витворило ся серед козаччини,—тим меньше могло згодити ся з таким ужитком, який робили з того толковання народні маси українські, під покровом козацьким вибиваючи ся з-під панської власти. Але перешкодити тому було дуже трудно, бо таке покозачене селянство і міщанство стає великою, все більшою силою. Рух народнїх мас під козацький присуд незмірно скріпив козаччину. За останню четвертину XVI і першу четвертину XVII в. вона незвичайно швидко росте і своїм числом, і в поглядах на неї громадянства, і в почутю своєї власної сили й значіння. Збільшеннє козацтва чисто воєнного, сих степових вояків, для котрих війна була промислом, а здобич—джерелом прожитку, прояв ляєть ся в частих і сильних походах козацьких. Козаки не вдоволяють ся пограничною боротьбою й степовим добичництвом, а забирають все Чорноморє своїми сухопутними походами, а далі починають і морські наїзди, попереду на сусідні городи кримські та дунайські, а потім і на дальші—на околиці Царгороду і малоазійський берег Чорного 168. Козацький ватажок Гаврило Голубок, убитим під Ьичиною в 1588 р. (рисунок сучасника). иоря Наші відомости про сї походи бідні, скупі, неповні і дають мало інтересних подробиць. Було б нудно вичисляти рік за роком сї напади, тим більше що далеко не всї й знаємо,—так само і заходи, які правительство польське повторяло, щоб приборкати козаччину і стрибати її від нових походів. Як тільки правительство не займало козаччини якимсь своїм походом, так неминуче зачинають ся звістки про те, що козаки воюють Татар, Турків, Волохів. Напр. по Баторієвім наборі як козаків пущено до дому з московської війни, куди їх було бивсло польсь.се правительство,—зараз скарга татарська, що козаки погромили на Самарі татарських послів, які везли з Москви гроші ханови. На весну козаки вибрали ся на Волошину, ведучи з собою кандидата на волоське господарство, що знайшов ся між ними. Баторій, боячи ся, що з того може вийти війна з Турнією, наказав їх завернути: толі козаки. здобули турецьке місто Тягиню (тепер Бендери на Днїстрі), розграбили всю околицю, забрали гармати турецькі й велику здобич: казали, що продали її потім на ярмарку за 15 тис. золотчх. Королівське військо погнало ся за ними—вони кинули гармати і втїкли за Дніпро. Щоб утихомирити Турків, наловлено кілька-десять козаків, ніби головних провинників, і стято у Львові на очах турецького послі, та поручено зробити новий набір козаків на королівську службу— 600 козаків взято на службу (1583). Се одначе помогло дуже мало, і вже з кінцем того ж року козаки спалили Очаків і наробили великої шкоди Туркам.'Король післав до них свого післанця, шукати провинників -козаки його утопили в Дйїпрі. Баторій вмер, не встигши їх у карати за се, козаки далі громили Турків і Татар Від Москви брали гроші за те що воюють Татар, ханови ж татарському посилали сказати, що готові йому помагати на Турків, з котрими у нього вийшла тоді незгода. Коли Татари пішли весною 1586 р. на Україну, козаки заступили ім дорогу на Дніпрі, відгромили й змусили вернути ся назад. Потім пішли знову на Очаків, здобули замок, вилізши в ночи по драбинах, вирізали залогу й спалили місто, Рушили знову на Волощину, але господар дістав поміч від Турків, і козаки вернули ся Вибрали ся за те човнами на море, прийшли під Козлів (тепер Евпаторія), здобули кілька турецьких кораблів, погромили місто, розбили кількасот крамниць. Поспів на те калга татарський >), стала ся битва, але козаки стративши небогато товаришів вийшли цїло Напали потім на Білгород (тепер Акерман), лопалили місто. Розгніваний султан готовив великий похід; але коза- Калга—по хані найстаршим ханоиич; найстарший по калзї іЮѵМВ титул нуреддіна. кй заступили дорогу, погромили Татар, що йшли до Турків в поміч; самого хана пострілили й богато Татар побили. По сїм і Туркам пропала охота до війни й вони замирили ся, поставивши умову, щоб з козаками зроблено порядок. Правительство зноЬ наказало набрати козаків на службу, сим разом тисячу чоловіка, щоб стояли на Дніпрі й стерегли границь (1590 р.). Своєвільників веліло з Низу вивести й більше не пускати на Низ і в степи, ані не продавати їм ніякого припасу, і всіх зловлених на добичництві—як найтяжше карати. Але з сих наказів нічого не вийшло, козакам взятим в службу не плачено, і вони далі разом з сбоєвільними промишляли собі здоби чею, як могли, походами на землі' татарські, турецькі, молдавські. Поруч з проявами такої воєнної енергії козацької ще важні йше було розширеннє козацтва по Україні'. Після того як козаччина стала вважати ся визволеннєм від панської неволі, козацький присуд починає поширювати ся все далі' й далі в глубину так званої волости, то значить— оселого залюднення. Ватаги козацькі під проводом своїх гетьманів, полковників і всяких иньших ватажків розташовують ся серед панських маєтностей Київщини й Браславшини, а далі—і в дальших околицях: то тут то там виникають панські скарги на них, даючи нам вісти про се поширеннє козацтва. Ватажки козацькі збирають всякий припас на військові потреби, чинять наїзди на маєтки панів, котрі їм противлять ся, а людність наоколо „козачить сяа—пристає до козаків і не хоче більше панам своїм бути послушна, часом і бунтуєть ся на панів. Голосне було наприклад повстаннє в Браславщинї, де міщане браславські з козаками здобули замок, забрали гармату і так кілька літ жили собі самоправно. Такі подїї дуже гнівали шляхту, що накликала пранительство, аби приборкало козаччину, аби їм не бунтувала підданих. 169. Білгород (тепер Акерман). Але правительство, зайняте иньшими справами, не спішило ся і кілька літ східно-полуднева Україна аж до Полїся була, можна сказати, ціла в руках козаків, на ласиї козацьких ватажків, а з ріжних зачіпок тутешніх панів з козаччиною де далі розгоріла ся ціла війна і козаки давали вже панам без церемонії почути свою силу і перемогу. 58. Козацькі війни 1590-х рр. Привідцею першої більшої* козацької війни був ватажок козацький Криштоф Косинський. Він дістав від сойму в 1590 р., разом з кількома иньшими визначними отаманами козацькими маєтність на Роси, за свої служби, а Януш Острозький, бувши старостою білоцерківським, а властиво його намістник загорнув сї землі’ до староства, мовляв до нього належали. Розгніваний тим Косинський зібрав козаків і напав на Білу Церкву, пограбив і забрав майно кн. Острозького і його намістника, шо ту справу підстроїв, погромив теж иньші замки Острозьких, позабирав гармати і засів з ними в Трипільськім замку. Король вислав своїх комісарів—ріжних панів місцевих з полками їх, аби козаків утихомирили. Козаки їх слухати не схотіли, приготовили ся битись, але комісари не відважили ся стати з ними до бою й уступили ся. А козаки після сього далї розпочали свої походи, здобуваючи замки, шо були в руках Острозьких і иньших панів, які з козаками зачіпали ся; здобули Київ, Переяслав й иньші городи. Опанувавши майже цїлу Київщину, перекинули ся далї на Волинь, підбиваючи під свою руку міста, змушуючи панів, «би признавали власть козацького присуду над своїми .маєтками і підданими: давали припаси на військо й не боронила піддавати ся під власть козацьку і козачити ся, хто хоче. Кн. Василь-Константин Острозький з синами Й иньші пани, побачивши, що козаччина їх знищить, почали ладити ся на війну з усїх сил; правительство польське не хотіло їх ратувати, гніваючи ся за те, що не йшли йому на руку в справах віри, отже мусїли самі собі радити. Найняли військо в Галичині й на Угорщині, зібрали шляхту волинську і з сими силами удало ся 'ім розбити військо Косинського під містечком Пяткою. Козаки обіцяли вернути гармати і всяку стрільбу, скинути з гетьманства Косинського і дати спокій панам. Але вийшовши на Запороже, вони зараз же почали збирати ся з силами на ново, і весною 1593 р. рушили знову, сим разом на Черкаси. Хотіли порахувати ся з кн. Вишневецьким, що вмішав ся в попередню війну і взагалі уїв ся козакам, як пограничний староста черкаський, шо держав в руках головну дорогу козацьку. Приступивши до Черкас, Косинський зачав облогу, але Вишневецький зробив засідку і Косинського вбито хитрим підступом, а при тім багато й иньших козаків. Козацьке військо по сім відступило, але літом козаки приступили з -207 новим' військом до Черкас. Вишневецький злякав ся, шо козаки йому кінець кінцем відомстять ся тяжко, пішов з ними на згоду й улсжив з ними таку умову, що надалі вже дасть свобідну дорогу козаччині через своє староство і нїчим не буде притїсняти: инакшими словами пообіцяв, що законів виданих на козаків не буде сповняти. А в його руках була єдина власть на цїлій отсїй дорозі Дніпровій. По сім козаки стали справжніми панами всеї східньої* України Найможнїйші пани, як от князі Острозькі, мусїли скорити ся перед ними, годити їх ватажкам і сповняти їх жадання, щоб дали їм спокійно господарити. Кипіло у деяких панів проти козаччини, що руйновала всі їх пляни, вносила дух бунту супротивлення між підданство, виривала величезні маси „непослушних4 * з-під панської’ власти. Але мусїли сидіти тихо й корити ся перед козаччиною, не маючи помочи від правительства, зайнятого иньшими справами. Мусїли чекати догідної хвилі коли польське військо буде нарешті мати для них час. 170. Козаччина в народнїх малюнках: „Козак Мамай* (тип Запорожця); стагинна картина. Запанувала козаччина; але несподівано й скоро прийшовши до сеї небувалої сили, не вміла знайти ся в нових обставинах, не вміла скріпити міцно свого становища на волости. Займаючи ся ріжними заграничними походами та добичництвом, не використала сього свого пановання в східній Україні, щоб організувати трівкі підстави свого ко- луцького устрою, не журила ся боротьбою з правительством, і тому справдї дала себе зараз же зігнати з волости, коли правительство звернуло против неї свої сили Під ту пору, по смерти Косинського на перше місце між ватажками козацькими виступив Григорий Лобода, чоловік поважний, добрий і досвідчений вояка, але ше без ширшої політичної програми, яка взагалі тільки дуже поволі наростала в головах козацьких. Поруч сеї властивої козаччини, низової запорозької, збираєть ся на браславськім і волинськім пограничу друга, самосійна козаччина коло Семерина Наливайка, міщанина острозького, сміливого і удатного ватажка. Сїмя Наливайків славила ся в Острозі' як завзяті Українці. Брат Семерина піп Дамян був визначним членом православного острозького кружка; Семерин вибрав собі воєнне, козацьке ремесло. Гарний з себе, майстер на всі руки, славолюбний і амбітний, ще молодий, не хотів іти в лад гетьманам низової козаччини, і так між сими двома групами козаччини була певна неохота і навіть ворожнеча. Запорожці пригадували Наливайкови, що під час війни Косинського з Острозькими Наливайко був в війську Острозького й биа ся з козаками. Наливайко виправдувавсь, що тодішня війна захопила його несподівано, коли він був звязаний з Острозькими і не міг виступити з їх служби; він заявляв, що піддасть ся судови військовому в тій справі, і кінець кінцем справа та була полагоджена, але неохота між обома військами зістала ся й далі, і кожде собі на власну руку робить і воює в сих роках. В тім часі володарі західньої Европи, особливо папа римський і цісар німецький, як володар завойованої Турками Угорщини, заходили ся коло великої війни на Турків. Прочувши, що козаки могли б дати в тім велику поміч, заходив ся папа на свою руку, а цїсар на свою, вербувати до тої війни козаків, виславши для того на Україну своїх висланників з грошима й дарунками. Папський висланник, хорватський священик Комулович не знайшов дороги до козаків, вів переговори через правительственного старшого, котрого козаки зовсім не слухали, і з тих переговорів нічого не вийшло. Цісарський же висланник Лясота забрав ся на саме Запороже (з того полишив нам дуже цікаву опись сеї подорожи і побуту в Сїчи, в 1594 р.). Віддав козакам від цїсаря клєйноти: корогви з гербом цісарським, срібні труби, і В тисяч червоних, з тим щоб козаки взяли участь у війні з Туркам*. До сього ж намовляв їх і московський посол, що теж приїхав з московською „казною4 * (грошима), бо цїсар, не знаючи до кого властиво козаки належать, посилав і в Москву, щоб там не боронили козакам помагати цїсареви. Цісарські висланники хотїли, щоб козаки на здогін ішли за Татарами на Волощину, аби не лати їм пройти до Угорщини. Козаки, хоч були невдоволені з малої суми грошей їм присланої, але обіцяли помагати, тільки не хотїли йти на Волощину, а казали, що краще підуть на Перекоп, або човнами на Килїю та на Бабадаг, турецькі городи. Ллє до чого не взяли ся козаки низові, те взяв на себе Наливайко: ходив в Волощину, здобув Тягиню, пограбив Турок і Волохів, потім відступив назад, коли прийшло більше турецьке військо, але знову, вже з Низовцями разом пішов у друге. Рахували козаків в тім 171. Козак Млмаи (копія першої пол. XIX в. з старої, затраченої картини). лоходї разом до 12 тисяч, і вони страшенно знищили Молдаву, спалили Яси і господар молдавський відступив від Турків і пристав пе сїм до цїсаря. Цїсар був тим дуже втішений, поручав надалі' господареви вести справу против Турків спільно з козаками, і козаки разом з сими новими союзниками ходили ще раз громити турецькі городи: Тягиню, Білгороді Килію. Польське правительство задумало скористати з сеї нагоди для себе: посадило на господарстві волоськім свого чоловіка, Єремію Могилу, і післало козакам сказати, щоб не чіпали більше Волощини, а воювали Татар. Але козаки не мали під ту хвилю охоти воювати ся з Татарами, і коли польське правительство випросило їх з Молдави, вони пустили ся „на спочинок 4 4 у внутрішні' краї. Було се в осени 1595 р. Наливайко вернувши ся на Україну пройшов на Волинь, приступив під Луцк під час ярмарку, .коли пани позїздили ся на судові засідання. Налякані мішане й шляхта виїхали йому на зустріч, умовили ся, що заплатять йому, щоб не чіпав міста, але Наливайко тими грошима не вдоволив ся і ще пограбив передмістя. Потім пройшов звідти на Білорусь, здобув Слуцький замок/ забрав відти гармату, а міщанам за місто сказав заплатити великий окуп (10 тис. зол.). Пройшов відти далї, здобуваючи що трапляло ся по дорозі і збираючи здобичу і окупи; погромив велике місто Могилїв, а як по тім усїм зібрало ся на нього литовське військо, Наливайко оборонною рукою» маючи велику артилерію, відступив собі порядно назад на Волинь. Низове ж військо під той час, хоч і далеко скромнїйше, попасало в Київщині, на Полїсю, а як Наливайко вийшов на Волинь, пустило ся й собі на Білорусь. При тім, мішаючи ся в ріжні панські сварки і наїзди, що одні пани на других робили, помагали і Наливайківцї й Низовцї православним панам, Острозькому й иньшим, громити йдокуча ти противникам православних, уніатським владикам і їх прихильникам, що заходили ся коло унїї. 59. Війна 1596 р. Се не минуло козакам дурно. Правительство польське дивило ся мовчки, поки козаки воювали з Острозькими й иньшими, не милими йому православними панами, але не стерпіло, як козаки- почали докучати тим, що під покровом правительства саме переводили тоді унію церковну. Тай своїми погромами волинських і білоруських міст козаки перебрали мірку терпеливости. Військо польське саме було досить свобідне під ту пору і на початку 1596 р. король дав наказ гетьману польному (помічникови гетьмана коронного, головного начальника військ польських) Станіславу Жолкевскому, аби йшов на козаків і приборкав їх. Наказав также шляхті галицькій і волинській, щоб ішла теж на козаків загальним походом, бо військо польське було невелике і сильно підірване молдавською війною. Жолкєвский через те задумав взяТи швидкістю: козацькі війська були роскидані, Наливайко стояв в полудневій Волини, Лобода коло Білої Церкви, иньші Запорозцї з арматою під проводом Шаули були на Білоруси. Жолкєвский хотів заскочити, їх, перше ніж вони зійдуть ся разом, і погромити кождого з окрема. Лишивши обоз і тяжше військо, він з легкою кіннотою кинув ся насамперед на Наливайка. Трохи не захопив його, але Наливайко таки вимкнув ся і чим дуж поспішив у Браславщину, до своїх давнїх приятелів. Жолкєвский ішов за ним слідом, побиваючи відсталих і уриваючи що запопав. Наливайко хоч ішов спішно, але в великім порядку, з арматою; по дорозі вів переговори з Жолкєвским,. але разом з тим переговорював ся і з Лободою. Ждав вісти з Браслава, чи приймуть його там. Але. Блаславляне незадовго перед тим покорили ся під страхом погрому від польського війська і тепер бояли ся приймати Наливайка. Жолкєвский ледво ке захопив його тут, але Наливайко, знищивши гати на одній переправі, затримав польське військо, затопив в ріці гармати, закопав в землю порох і на легко умкнув в степи за р. Соб Туди Жолкєвский за ним не посмів іти, і Наливайко пересидівши в „Уманськім лїсї“ (тодї Уманщина ще лежала пусткою), потім пройшов у Київщину. Лобода за той час, поки Жолкєвский гонив за Наливайком, щасливо зійшов ся з Шаулою; що до Наливайка, то довго вагали ся, чи приймати його до себе, чи нї, і Жолкєвский силкував ся їх розвести, впевняючи Лободу, шо головним провинником уважає Наливайка і його хоче знищити, а Запорозцї аби вийшли з волости на Низ, то нічого їм не буде. Запорозиї одначе не послухали, гору взяла гадка про одність козаччини: рішили Наливайка прийняти до себе. Під Білою Церквою Шаула зійшов ся з Наливайком і трохи були вони не знищили тут передове польське військо, що загнало ся під проводом кн. Кирика Ружинськоге, Богданового брата: сей князець теж був козацьким ватажком недавно, але тепер горів бажаннєм шмстити ся козакам, за те що збунтували йому й покозачили його Паволоцьку волость. Та Жолкєвский наспів в час і виручив його з біди. Козацьке військо стало відступати, Жолкєвский погнав ся за ним, і на урочищу Гострий Камінь стала ся битва. Козаки заложили ся в таборі з возів, і Полякам не удало ся того табору розбити. Вбито богато козацької старшини: видко не ховали ся за чужі плечі. Самому Ціаулі відірвала руку гарматна куля. Але й Поляки понесли * великі страти і Жолкєвский не важив ся йти далі Ѣа козаками, а вернув ся лід Білу Церкву та післав до короля, просячи прислати поміч і припаси. І доперва діставши, з кінцем квітня розпочав наново боротьбу з козаччиною Козацькі війська за той час посходили ся під Переяслав і гуди ж звезли козаки своїх жінок і дітей, щоб не попали в руки польського війська. Ріжні гадки виникали у них, як його бути, особливо маючи на руках жінок і дітей, перед лицем живого ворога, що вже розлив стільки козацької крови. Одні хотіли йти в глубину Заднїпровя, на московську границю, иньші —віддати ся під протекцію хана і з ним воювати Польщу, иньші радили зістати ся під Переяславом 1 бороти рі до загину; були й такі, що радили піддати ся Жолкєвскому, але сих не слухали. Поки козаки радили ся про се, Жолкєвский роздумував, як би йому перебрати ся за Дніпро. Помогли йому міщане київські: щоб прислужити ся, подіставали човни поховані від козаків в воді і в иньших місцях та приготовили для переправи. Козаки заставили своїми гарматами берег, щоб не дати перейти, але Жолкєвский здурив їх, піславши частину човнів під Трипіллє,—мовляв там. хоче перейти, а як козаки пішли туди боронити переходу, перейшов під Київом. Тоді козацьке військо постановило йти під московську границю, сподїваючи ся, шо Жолкєвский не посміє йти за ними туди, як не посмів іти за Наливайком. Але Жолкєвский завзяв ся знищити козаччину; до нього прийшло тим часом свіже військо литовське і він почував себе тепер дужчим від козаків. Бояв ся тільки, шоб козаки не перейшли за московську границю або на Дін; для -ото розпочав з ними знову переговори, а тим часом частину своєї кінноти з старостою Струсем післав, аби зайшов козаків з тилу і перепинив їх похід в степи. Се порученнє було дане так секретно, шо навіть самі Поляки не знали, куди їх ведуть; не знали нічого й козаки. Вони переходили тодї Сулу між річкою Солоницею і Лубнами; стерегли ся тільки від Жолкєвского, і як би чати дали знати про його військо,. хотіли знищити міст на Сулі та поки він буде там ладити переправу, сподівали ся перейти за московську границю. Сього бояв ся Жолкєвский і на те вислав Струся. Той потиху заступив ім дорогу за Лубнами, і коли надтягнув Жолкєвский, він несподівано ударив з другого боку. Збентежило се козаків, і вони рішили ся зістати ся на місці, над р. Солониною і боронити ся. Місце було для оборони добре, високе, з широким оглядом на всі* боки. З одної сторони боронили його непролазні болота Сули, з иньших сторін обгородили ся козаки кількома рядами возів, за ними валами і шанцями. По середині поставили деревляні зруби, набиті землею. 173 Місця війни 1590 р. — марш Наливайка; .марш обєднаних козаиких військ. і на них умістили гармати. Табор був міцний і приступом узяти його було неможна. Доброго війська козацького було ще коло 6 тисяч, а друге стільки ріжного народу неспосібного, жінок, дітей то що. Жолкевский задумав томити козаків облогою, не даючи вигоняти худоби і коней на пашу, та мучив гарматною стрільбою, а заразом ведучи переговори, силкував ся розєднати козаків: викликати між ними підозріння і незгоду. Ся інтригантська робота дійсно не зістала ся без успіху. Стара ворожнеча Запорозиїв і Наливайківцїв ожила наново серед такого тяжкого настрою. Почали ся сварки, далі кріваві розрухи. На одній раді розпочала ся бійка, і серед неї убито Лободу; але Наливайкови не удало ся взяти булаву: вибрано гетьманом Кремпського, а Низовцї не могли забути Наливайкови убийства Лободи. В козацькім таборі було гірко; худоба здихала без паші; кулі польських гармат забивали людей і коней, трупи гнили серед табору і серед гарячого літа робили повітрє неможливим. Трудно було підтримати порядок і завзяте в таких обставинах, і велика то річ, що козаки таки тримали ся ше. Жолкєвскому одначе також було не легко. Припасу для війська було дуже тяжко дістати, і він переконав %я, що скорше його військо вигине з голоду ніж козацьке: вояки ^ого змучили ся неустанною сторожею. А тим часом над Дніпром громадили ся нові полки козацькі під проводом Підвисоцького та умисно пустошили Лодтпрове, щоб тим відтягнути Жолкєвского від облоги, а з Запорожа йшли нові полки козацькі човнами, ратувати козацьке військо під Лубнами. Жолкєвский силкував ся їх відвести, як перед тим Лободу: посилав до них, що не має против них нічого, нехай не встрявають тільки до бунту,— але ті не послухали. Як би вони надтягнули під Лубни— Жолкевскоѵу була б біда. Але козаки в солоницькім таборі, відрізані від світу, не знали, що ратунок такий близький. Жолкєвскому треба було зробити останню пробу, щоб настрашити козаків і змусити їх до піддання. Він розпочав знову страшенну стрілянину, став ладити всякий припас ніби до рішучого приступу, а заразом намовляв козаків, щоб піддали ся: аби тільки видали головних проводирів, то нічого їм не буде. І, не витримали козаки, маючи перед очима півживих жінок і дітей своїх. Не додержали свого завзятя козацького, не діждали ся поратунку. По двох днях тяжкої канонади прийняли умови Жолкєвского: видати проводирів, гармати і всякий припас гарматний, корогви і клейноди цісарські. Наливайко, бачучи, до чого йде, хотів утікати; Наливайківці боронили свого ватажка, але козаки приборкали його й видали Полякам. Разом з ним Шаулу і ще декотрих. Але коли вони се зробили, тодТ Жолкевский зажадав, шоб кождому панови вільно було ще забрати з поміж них своїх підданних. На се козаки не могли згодити ся, бо се трохи не всїх їх віддавало на ласку їх панів. Тоді польське військо кинуло ся на них безборонних, неприготованих, против довершенної уже згоди, і счинили огидну різню. „Так їх рубали немилосердно, що на милю або й більше труп лежав на трупі-,—оповідає сучасник Поляк. Тільки частина козаків під проводом Кремпського відбила ся й пішла собі оружною рукою на Запороже. Козаки Підвисоцького і Запорожці завернули ся теж. Жолкевский вже не мав сил дотримати свого заміру—знищити козаччину до кінця. Лекше.було пімститн ея на взятих в неволю ватажках. Особливо Наливайка тяжко мучили: тримали в вязницї сливе рік і раз у раз брали на муки, випитуючи пре його зносини з сусідніми державами і ріжними людьми. Нарешті’ стяли і тїло його четвертували. А між польською суспільністю і між Українцями пішли зараз поголоски про дивні муки, якими Наливайка замучено: що його посадили на розпаленого зелїзного коня, на голову положили зелїзну корону—за те що він мовляв, назвав себе „царем Наливаєм4 4 , хотів бути королем України. бо. Упадок національного українського житя і заходи коло його піднесення. Сей погром козаччини, хоч не знищив її до решти зовсім, але дійсно придавив та зігнав з „волости“ на Низ і тим мав чимале значіннє не тільки для самої козаччини, а й для всього українського житя. Сталось се в незмірно тяжкій хвил і дл я У країн и, коли все громадянствоукраїнське, бачучи удар занесений над своєю головою (в виді церковної унії), заметушило ся шукаючи способів боротьби і відпору. Козаччина саме перед тим дала вже почути свою силу і за неї почали ся вже чіпляти ся ріжні національні і релігійні рахунки—відчули се й вороги, прозиваючи православних „Наливайками4 * та наговорюючи на них, що вони накладають з Наливайком та иньшими бунтівниками козацькими. На правду 174. З кгрконмої старовини За*. України. Ласірш* сЬкий монастир де —як гіоіііллюгь— буй похований кн- Лев. сього шс не було або іде тільки зачинало ся, але мусіло б піти в сім напрямі, бо громадянство українське і білоруське шукало собі помочи і ратунку, де могло, і як би не той погром солоницький, певно вже з кінцем XVI в. козаччина взяла б в національнім житю подібну участь, яку через свій розгром взяла тільки чверть віку пізній ше Обставини вели до того неминуче. Українське громадянство важило ся на житє і на смерть в боротьбі з грозою спольщення, що насувала ся на нього. Ми бачили, в які обставини поставило український нарід польське панованнє. Українським масам народнім принесло воно поневоленнє і економічну руїну Міста привело до упадку, українському міщанству загородило дорогу до промислу і торговлї. Шляхта українська була одинокою верствою, яку закони держави допускали до голосу і впливів в політичнім житю, але й її польське нанованнс відсунуло від всякої політичної ролі і значіння і звело в дїйсносги її політичні впливи на ніщо. Українські шляхтичі неорганізовані, розбиті від разу і затоплені польським шляхетським потопом, в західній Українї від початку побачили себе збитими з уеїх позицій. Затертими й відогнаними від усього, так шо тільки приноровленнєм до своїх польських панів, польщеннєм і католиченнєм могли дійти фактичної рівноправиости. І справді, як. я вже згадував, —до початку XVI в. все шо було трохи значнійшого, амбітиТйшого між українською шляхтою Галичини, Холмщини, Поділя —з невеличкими виїмками вже спольшило ся, а в XVI віцї се саме зачйнаєть ся й на Волини та на Поднї: Прo вю. Хоч грамоти 1569 року пообіцяли місцевому православному 176. Лубенська ікона, попарована км. Василем-Константинож Острозьким. панству, шо буде воно-'користувати ся у всїм. рівними правами з католиками, але ся обіцянка зістала ся порожнім словом, і не задовго так само й тутешні пани побачили, то їм без покатоличення і ополячення нема ходу. І тутешнє панське житє—навіть на Волини, в сім гнізді українського панства, княжат та магнатів, справді починає швидко польшити ся, а з тим українське громадянство тратило до решти й ту одиноку верству, шо могла мати якийсь вплив і значіниє та служити опорою українського національного житя В сих часах, в XV —XVI віках під польсько-литовським панованнєм українське культурне житє дуже підупадає. Знаємо, шо воно було тісно звязане з житєм церковним, а церква Г духовенство православне привикли стояти під особливою опікою і покровом державної власти Тепер українського правительства не стало, а литовське й особливо польське правительство держало православну церкву в чорнім тілі і не 177. Церква в Сутктпях на поділю, зоулована в раз Д уж е б0ЛЮ Ч0 ДаваЛО ВІДЧу- XV в. ч кралнськ.іли шляхтичами Ярмолинськими. вати їй свою католицьку побожність Через те церква підупадає, а з церквою—й стара культура, з нею звязана. Все меньше стає освічених людей між духовенством, загибають старі школи, слабне й письменство, й артистична творчість. Правда, там де ще міцно стояла православна аристократія, українські пани й магнати,— вони могли підтримати церковне житє й культуру з нею звязану. Але й вони були безсильні противтого розстрою, який вносило в українське церковне житє вороже йому правительство. Вел. князі литовські й королі* польські присвоїли собі „право подавання4 4 , себго роздавання посад церковних; кандидати на владик і на архимандритів мусіли від них діставати надання на сї посади церковні, а ті не журили ся, чи кандидати підхожі чи нї, давали за „чолобитє4 4 , просто сказавши—за гроші, хто більше дав, або чимсь підслужив ся королеви. Таким чином на владицтва, на архимандрицтва православні попадали люде, які не мали ніякої охоти до духовного житя, навіть посвяшення не приймали, рострачували духовні гроші й маєтки, збогачали ними своїх свояків І дітей. Мротив сього не могли нічого зробити ні пани ні прості люде й попросту пропадала у них охота шо небудь робити для церкви своєї, коли бачили вони що маєтки, скарби, дорогоцінности, жсртвувані на оіфасу церкви, на вихованнє учених людей, на поміч калїкам і убогим, марнували ся і розтрачували ся роспустниками, піяками, що з церковних дорогоцінностей справляли ріжні річи для своіх доньок, улюбленців і бозна для кого. XVI вік був часом найгіршого розстрою й упадку православно? церкви української наслідком отого королівського подавання (инакше званого патронатом). Даремно українські пани просили, щоб король аав їм-право вибирати на сі уряди людей відповідних—королі не хотіли випустити з своїх рук такого лакомого права. А сей розстрій церковного * житя відбивав ся незвичайно тяжко на національнім і куль* турнім житю українськім. Православна церкава була єдиним національним представительством української народи,ости, її стягом національним, а заразом головною опорою національної культури І ся національна культура тепер упадає й не може витримати конкуренції з культурою польською. Культура польська XIV—XV вв. сама по собі теж не була висока —була слабеньким і відсталим відгомоном сучасної німецької й італійської культури. Коли вона брала гору над українською культурою, тоі перед усім тому, що була культуроіо державною, офіціальною, була більш приладжена до обставин громадського і державного житя Польщі, а також тому ще, що за нею стояла сильншша, а близька, созвучна католицько-латинська культура німецька чи італійська, до котрої латинська мова шкільна і письменська відкривала дорогу, а українськовізантийська культура була в нових обставинах польсько-литовського державного житя все меньше й меньше користна, просто таки не придатна ні до чого по за церковним ужитком; її візантийські Джерела давно висохли і вона повторяла тільки бозна колишні зади, не йдучи за віком і за часом. Се позбавляло її можности конкуренції з культурою польсько-латинською, особливо як ся почала живійше розвивати ся. Церковне житє польське в XVI віці (аж* до останньої чверти) також було в великім розстрою,—але зате під впливом німецького реформаційного, противкатолицького руху творить ся в Польщі письменство і культура світська, протицерковна, чисто-шляхетська по Духу, і ій Українці знову не мали нічого противставити. Сомостійного реформаційного, проти церковного руху на українськім грунті не розвинуло ся: хто підпадав впливу тих ідей відриваючи ся від єдиного українського церковного грунту, приєднував ся до культури польської і відривав ся від української народности. Українське громадянство чуло і бачило, шо єдиний грунт, на котрім можна згуртувати всі верстзи і части українського народу -се старий православний грунт, з котрим нерозривно звязало ся саме понятє українського, або як то .її говорили (по старій традиції Руської держави) -руського житя. І як же трудно було на тім церковнім ґрунтї, знищенім і розбитім польським панованнєм, удержати когось-- особливо вищі українські верстви перед спокусами польської шляхетської культури, що розвиваєть ся особливо від половини XVI в., під час найгіршого упадку української церкви. Гой розвій панського хозяйства * великий вивіз за границю лісових товарів, худоби, збіжа. що в другій половині XVI в. походить найбільших розмірів своїх, збогатив шляхту, перед тим при* чвичаєну до жигя дуже скромного, навіть убогого. Великі суми, що пішли в шляхетські кешенї за хлопську панщину, розвинули нахил до роскоши,' блеску, виставности Не йшли вони на річи господарські, анї на культурні віастиво, тільки на зверхній блеск, перед усім на дорогі убори, далї на пяне і сите роскішне^житє. Сучасні писання наповняють ся жалями на нечувані перед Тим забаганки панського житя, роскіш і погоню за модами. Дещо одначе перепадало і на річи справді культурні Але й зверхнїй блеск потягав до себе такойї- мало культурне панство українське і білоруське, яке починає переймати польські звичаі, польську мову, дає дітей до шкіл польських або заграничних,—а там вони призвичаювали ся до чужого житя, кидали свою віру і ставали Поляками, 6і. Освітний рух. Зі страхом бачили українські І білоруські патріоти той упадок свого житя—що як так піде, то далї все що є богатого, заможнїйшого, цїкавійшого між їх суспільністю, пропаде для свого народу, втїче від нього. Боліло їх серце від того, що їх „Русь* стала предметом зневаг і погорди, як некультурна, груба, темна маса. То тут то там, протягом XVI в., а особливо його другої половини бачимо людей, які, очевидно, глубоко задумують ся над справою піднесення „руського-, то значить українського і білоруського житя— освіти, школи, каижности. їх заходи йдуть переважно по старій пер* :78- Митрополит Иосиф Солтаи -одеи з кращих митрополитів, шо заходив ся коло заведеним добпих порядків в пра* вослаалій церкві (на податках XVI в.). 22І ковній' дорозі. Се не вдоволяє сучасного громадянства в потребах культури світської, приладженої до потреб політичного і громадського жигя Польсько-литовської держави, але як я вже сказав - тодішні патріоти вважали православну віру тим одиноким грунтом, на котрім можна ще утримати останки української чи білоруської інтелігенції: шо сходило з того грунту, пропадало для народнього житя. Протягом другої Половини XVI в. висувають ся то тут то там невеличкі огниша такої роботи над відродженнєм культури, книжности й освіти; мало про них знаємо, не всі їх знаємо, але й ті, які знаємо, даютв понятс, в яких напрямах ішла та робота Так на українськім пограничу Заблулові, в маєтностях українського магната (з Київщини родом) гетьмана литовського Григорія Ходкевича (вла стиво Ходковича) в 1560-х рр засно вуєть ся друкарня і в ній друкують книжки прийняті Ходкевичом перші моськовські друкарі—Іван Федорович і Петро Мстиславець, що мусіли тікати з Москви від розпиваного друкарською новиною московського народу. 1509 р вийшло тут Учительне Євангеліє (збірник поучень на євангельські тексти). 1575 псалтир. Але далї Ходкевич стратив охоту до сього діла, й Іван Федоро вич, покинувши його, перейшов до Львова Другий московський виходень, князь Курбський, що втік від лютосги царя Івана Грізного, основавши ся на Волини, в Ковлю, громадив там в тімже часі (в 1560-х роках) книжних людей, робив переклади грецьких огцїв, вів зносини і ліистував ся з виднїйшими людьми на Україні й Білору си, накликаючи їх, аби міцно тримали ся своєї віри, не лакомили ся на католицьку культуру. Третій такий кружок збираєть ся в Слуцьку на дворі кн Юрия Слуцького, потомка київських князів Олельковичів тут також збирали ся ріжні книжні люде, а потім, як оповідає оден сучасник (в 1531 р.), була тут друкарня і школа, тільки, на жаль, більше нічого про них не знаємо. Значно важнїйшим а гривкійшим центром такої нової культурної роботи був Острог на Волини, князівство князїь Острозьких. Князі Острозькі, потомки київського княжого роду, визначили ся здавна тим» 179. іригориП Хоякевнч, фундатор ззблудівської друкарні. що міцно і вірно стояли при своїй народности. Нераз стрічали ми князів з сього роду в такій, ролї. Князь Константин Іванович Острозький, гетьман литовський, вважав ся свого часу головним оборонцем своєї народности і віри (помер в р. 1530). Його син Василь-Константин, воєвода Київський, пан величезних маєтків, споріднений з першими домами Польщі й Литви, не грав визначної політичної ролї, але прославив ся також як покровитель українського культурного житя і оборонець православної віри; міг би, як на свої величезні засоби, ложити на то далеко більше, але все таки й те, що дав він, було найзначнїйше з того, що взагалі' українське житє дістало від свого тодішнього магнацтва. Вїдомости наші знов таки дуже бідні й тут. Очевидно, в Острозі громадить ся здавна учене духовенство, веде школу, і в 1570-х роках пильнує зробити з неї школу вищу, на взір польських академій. Сучасники називають її „триязичним ліцеєм* (тому що вчили в ній по словянськи, по грецьки і по латини), або „школою грецькою", „грецько-словянсьі{ОЮ‘\ також і академією. Одначе наладити тут вишу науку все не удавало ся як слід, бо не ставало учительських сил: у себе дома і в грецьких землях трудно було таких знайти, а з західнїх сторін неправославних учених бояли ся брати, щоб не нанесли католицького духу. Можна було б, розумієть ся, виховати учених з своїх учеників, посилаючи їх в західні університети, але до сього якось не додумували ся. Часами тільки удавало ся залучіити сюди Греків з вищою сучасною західно-европейською освітою (як Лукаріс, пізнїйший патріарх, або протосінкел Никифор). Все ж таки се була школа вищого типу, і Тим ворогам православних, які доводили, що на православнім грунтї неможлива наука, неможлива освіта, -острозька школа була доброю відповідю на самім ділі. Від неї починаєть ся поворот до вищої освіти на Україні'. При школі й по за нею громадили ся в Острозі' учені люде і творили свого рода учене товариство; тут були такі славні на той час богослови й учені як Герасим Смотрицький і його син Максим, в чер- 180. Кн. Юрий Слуцький, фундатор слуцької школи. 223- нецтвї Мелетій, Василь автор важного богословського' трактата „про єдину істину православну віру“, Філялєт-Бронський, Клирик Острозький, *й иньші. Першим важним ділом сього ученого кружка було виданнє друкованої біблїї. До кн. Острозького перейшов 1575 р. Ів. Федорович зі Львова, наладив тут друкарню, і власне першим дїлом для неї Острозький замислив виданнє біблїї Се було по тодішнім часам велике дїло: цілої біблїї майже ніде не можна було знайти, тільки поодинокі її части. Острозький розсилав своїх людей по ріжних сторонах — розшукувати гр°цькі тексти і словянські переклади, кілька років ішла робота над виправкою сього перекладу, кілька літ друкували її, і 1580 року вийшов у світ сей найбільший твір словянського друкарства. Пізнійше, в 1580 і 1590-х рр. учених острозьких займає головно письменська оборона православної віри, боротьба з нозим календарем, що хотіло силоміць звести правительство, а православні не приймали, а потім боротьба з церковною унією (такі були писання Василя, Гєр. Смотрицького, Бронського, Клирика Острозького). Українська суспільність дуже високо цінила діяльність острозьчого кружка і острозької школи; але тим більше мусїло смутити її, коли бачила, як непевне було се істнованнє. Сини князя Константина були католики, тільки оден був православний-Олександр, але вмер ще за житя батька; старший Януш. що мав би дістати острозькі маєтки, перейшов на католицтво—за те й дістав найвищий уряд в державі: каштелянство краківське. Невелика була надія, шоб при нїм школа острозька могла далї розвивати ся, і справді' посмерти кн Константина підупала вся острозька робота. Теж саме було і в Слуцьку, де з смертю кн. Юрия перейшли маєтки княжі в католицькі руки й завмерли всї ті початки просвітної роботи, що були почали ся. І взагалі' мала надїя була на панів: запізно почала ся та освітня робота і занадто бідна була ще зона, щоб могла їх привязати до свійського грунту. Панські діти далї йшли до католицьких шкгл, особливо до єзуітів, що з кінцем XVI в. закладають свої школи в ріжних містах (в Вильнї, Ярославі, Люблинї й ин.): до них приманюють вони, як дуже зручні виховувачі, саме дітей панських, шляхетських—і виховують їх на завзятих католиків. „Не надійте ся на князі", сказали- собі громадяне, дивлячи ся на ге все, та брали ся ратуватись власними заходами, з власного складаного гроша І перед у тім повело міщанство—на Україні' львівське, на Білоруси вилеиське. 6г Брацлгва. Ми вже бачили, що ще в 1530— 1540-х роках ■українське і білоруське міщанство, бажаючи мати легальну форму для своєї організації й органїзовання иньшо'Гсуспільности, скористало для ^ього з старимноГ організації брацькоТ. Зреформувало її на взірець брацтв ремісничих цехових і тим способом приладило предковічну брацьку організацію ло нового міського устрою й житя, принесеного польським панованнєм. Зміст в сих нових брацтвах зістав ся старий, небогатий: опіка над церквою брацькою, над убогими своїми членами. В днісности заповняла житє брацтва оборона своїх національних прав: особливо так було у Львові, де більш ніж де українське міщанство відчувало чуже ярмо над собою, і брацтво стало головним огнищем і органом се і боротьби Середину XVI В, зайняла у Львові боротьба за відновлене владицтво православне, до котрого католицький арцибіскуп львівський заявляв далї свої лретенсії. Пізнїйше, з 157,0 роком здіймають українські міщане міст,-з Львова нову боротьбу зз рівноправність: ріжні обмеження тим сильнійше давали їм себе чути, що протягом XVI віку українське міщанство тут дуже зросло і числом і достатком і культурною силою. Але і сим разом йому удало ся вибороти тільки деякі досить незначні полекші, а давня нерівноправність лишила ся далі*. Слідом захопила Львовян боротьба за календар: власне у Львові більше ніж де правительство і католицьке духовенство заходило ся змусити православних, щоб разом з католика,ми прийняли новий, поправлений календар. Але православні вважали се замахом на своє церковне житє і стояли на тім, шо доки вони добровільно не приймуть нового календаря, ніхто не може іх до того змушувати. Справа ся дуже розворушила Українців, приходило до 225. ріжних насильств від католицьких панів, духовенства і уряду-бійок арештів,—але Українці’ таки справу свою одстояли й добили ся признання своєї автономії в справах церкви і культури. Коли, в українськім громадянстві почала виясняти ся потреба національної! культурної й освітної роботи для охорони і піднесення національного житя, сї гадки опановують також і львівських братчиків Серед них виступають най більш горячі оборонцї освіти, школи, письменської роботи—а перед усїм своєї української школи, школи і школи, як єдиного ратунку від національної загибели. Мало значить дбати про церкву, доводили вони—церква без освіти, а значить без школи—безсильна. І в тім напрямі розпочинаєть ся жива робота серед львівського громадянства. Вже в 1570-х роках удав ся під крила львівського брацтва Іван Федорович, покинувши Заблудів. Але братчики, зайняті будовою нової церкви брадької на місце погорілої, не спромогли ся «а значнїйшу матеріальну поміч йому. Друкарня Федоровича скоро опинила ся в заставі у Жидів, а сам він, надрукувавши у Львові тільки одну книгу — Апостол 182. Грецько-українська граматика 1591'року, зложена в брацькій школі львівській. (1547), перейшов до кн. Острозького. Одначе потім вернув ся таки до Львова, пробував на ново пустити в рух свою друкарню- та так і вмер, не добивши ся свого (1583). Друкарню його почали у заставцїв торгувати купці* з чужих сторін. Але Львовяне не хотїли її пустити з свого міста,! владика львівський Тедеон Балабан з братчиками видали Жидам векслГ й викупили друкарню, а на сплату почали збирати гроші по всій Україні', аби не упустити з рук той „скарб особливий". Та братчики, не вважаючи на недостачу грошей, думали тодї не про одну друкарню: хотїли гарної школи, задумували поставити дім браиький, щоб у нїм примістити і ту школу і друкарню, і шпиталь для убогих і калік. Коли з кінцем 1585 р. приїхав до Львова патріарх антіохийський Иоаким, братчики удали ся до нього з прошеннем, шоб від себе заохотив усе українське громадянство, аби своїми жертвами помогло їм на заложеннє школи „для научення дїтям всякого стану— аби, не був рід їх наче безсловесний задля ненаучення*. Патріарх послухав, видав окружну грамоту в сій справі, а так само і владика Ґедеон, закликаючи -як найгорячійше всїх православних. Заразом, ставлячи собі такі високі завдання та відзиваючи ся до християнських і національних почувань своїх земляків, братчики вважали потрібним і своє брацьке житє відповідно до того поставити на вищу ступінь. Вони порішили скасувати зовсїм брацькі пири. Від сього часу брацькі сходини мали служити до поучування в вірі і освіті: полагодивши біжучі справи, братчики мали займати ся читаннєм добрих книг і поважними розмовами; мали слідити за добрим жктєм своїх членів, напоминати їх, а непоправних і упертих зпоміж себе виключати. Вся устава була перейнята духом віри і самовідречення. Коли сю нову уставу братчики предложили до затвердження Иоакиму, патріарх, надививши ся перед тим на непорядки в українській цЄркві, був незвичайно утїшений таким високим настроєм і замірами братчиків. Він не тільки похвалив їх заміри, але ще й надав їм ріжні поручення і права перед тим нечувані: аби вони наглядали також за духовенством, про всякі непорядки доносили епископови, а як би єпископ їм противив ся і не поступав по закону—то й йому б противили ся як ворогови правди. Постановив також, щоб усі иньші брацтва були послушні сьому львівському успенському брацтву. Се були занадто великі права, які перевертали всі порядки церковні, і були дані брацтву непотрібно і необережно, бо мусїли його привести до непорозумінь з духовенством. Але не тільки Иоаким так зробив, а й патріарх константинопольський Єремія, що приїхав два роки пізнїйше, потвердив сї постанови. Брацтво львівське було винесене сим на незвичайну висоту, брацькі заходи дістали найвищу похвалу, і се мало той у всякім разі користний наслідок, що розбудило живий рух серед міщанства українського. По містах більших і меньших люде починають ^•зкчадати брацтва, або переміняти давнїйщі на взірець львівського. піддають ся під ззерхмість і опіку ного; за прикладом Львовян заходять ся коло закладання шкіл і з львівської школи беруть собі учи* телів, або посилають туди своїх на виучку. Наприклад знаємо припадком про заложеннє таких брацтв зараз за львівським не тільки в Рогатині, Городку, але і в таких зовсім маленьких місточках як Гологори, Сатанів. По всіх більших містах також засновують ся брацтва—в Перемишлї, Берестю, Луцьку й ин. І головно всі інтересують ся школами. Письменська і видавнича діяльність при львівськім брацтві не розвинула ся замітно— бракувало для сього засобів котрі мав остро.чький кружок завдяки помочи Острозького Острозький кружок визначав ся своєю видавничою і письменською діяльністю до початків XVII в., а потім, від другого десягилїтя XVII в. кружок київський, шо мав в своїм роспорялженню богаті скарби лаврські. За те школа львівська йшла дуже добре, мала своїх визначних учителів і учених з людей місцевих і приїзжих Греків, як Арсеній архієпископ, Стефан Кукіль, або по книжному перехрещеним на Зизанія, його брат Лаврентий, Кирило Транквілїон - Ставропеиький — все визначні учені і письменники, Іван Борецький (з Вірчі), пізнійший київський митрополит і ин. Сї успіхи львівської школи, що мала бути школою вищою, в тім родї як школа острозька, дуже втішали громадянство і заохочували до закладання но иньших містах шкіл меньших, які б служили ступенем до школи львівської. Так наприклад перемишльський владика і мішане, закладаючи орацтво, перш за все думали про заснованнє школи. „Ся 183. Церква львівського брацтва, будована з кінцем XVI і в початках XVII в. ного стацѵ (тутешня дрібна шляхта українська) дуже бажають мати учителя і давати дітей своі'х до науки письменної", писали вони до братчиків львівських, і просили прислати їм учителями своїх виучеників, мабуть Перемишлян з роду. Вся ся шкільна наука, як у тих школах низших, так і виших мала виразний релігійний характер: науку починали від церковних книг і метою Ті ставили знаннє Святого Письма, християнської науки. Але про те знаходили ся між українським громадянством люде, яким здавало ся, шо все таки сї школи занадто відбігають від православного преданія, бо вчать ♦своїх учеників трохи й світських предметів, яких учили в сучасних школах католицьких. Не подоба л о ся їм також, шо для зрозумілости церковні книги тол кують ся на сучасну українську мову. їм здавало ся, шо треба як найвірнїйше, найщільнїйше держати ся церковно-славянської мОви і самої тільки церковної науки, бо инакше. хоч трохи відступивши, вже підпадуть під спокусу сучасної світської мудрости і католицької культури Особливо між такими оборонцями старини виступав афонський монах Іван з Вишнї (з Галичини), найвизначнїйший письменник і публіцист того часу. Він спорив ся з Львів' ськими братчиками і в писаннях виступав против сучасних новин. Але не вважаючи на його велику повагу і красномовність, в тім Його не слухали: всі мали те глубоке переконаннс, що тільки добре уряджена наука, яка могла б витримати конкуренцію католицьких шкіл, приладжена до житя, приступна, а для того подавана на мові народній,—може виратувати українське громадянство від національної загибели. Се дуже горячо висловляеть ся в книзі „Перрсторога**, що вийшла з львівських брацьких кругів. І84. Каплиця при ц з в ін и щ і брацьког иеркви у Львові, збудована в XVI Віці. 6з. УнТя. Успіхи брацького руху одначе отемняла тяжка хмара непорозумінь з духовенством і владиками. Я вже сказав, що ті великі права супроти духовенства й єпископів, які дали львівському брацтву патріархи, були дуже небезпечним і непотрібним дарунком, бо втягали брацтво в зовсім непотрібну боротьбу з духовенством і на* кликали між иньшими причинами також і сим велику біду—що пра вославні владики почали шукати собі захисту в католицькій церкві. По здавна заведеному порядку православної церкви владики привикли правити ділами своєї єпархії як повні хозяїни. За останні столітя власть митрополита підупала, православних князів не стало, собори єпископські бували рідко, і владика, раз купивши чи випросивши собі свою єпархію у короля, привик правити нею без контролі, нікого не питаючись, на нікого не оглядаючись, окрім правительства. Аж тут якісь міщане, котрих і за людей не мав шляхтич-епископ (єпископи ма* ли бути з шляхтичів, такий порядок завів ся)—„прості хлопи, шевці, сідельники, кожемяки®, як відзивали ся владики про братчиків,—беруть ся показувати владицї, як він має правити своєю єпархією! Як се було знести?! Як тільки львівські братчики, сповняючи порученнє патріарха Иоакима, почали заводити порядки між тамошнім духовенством, зараз вийшла у них за се тяжка сварка з владикою Балабаном—і зовеш непотрібно! Гедеон Балабан був досить освічений владика, з добрими замірами, підтримував досі освітні заходи брацтва,—але не міг стерпіти, коли йому ті „прості хлопи" почали мішати ся і показувати, що має бути, а чого не має бути. Він відповів їм, що патріарх Иоаким до української церкви ніякого діла не має, й його постанови для неї нічого не значать. Але братчики перенесли свою справу з ним на рішелнє константинопольського патріарха, а сей, послухавши оповідань Иоакима про церковні непорядки на Україні' потвердив всі роспорядження Иоакима, докорив Гедеону за його суперечку з браитвом і загрозив, що положить на нього анахтему, коли далї буде противити ся брацтву. Гедеон не услухав його, прокляв брацтво львівське »почав робити йому всякі перешкоди А коли патріарх сей, Єремія на тяг сам приїхавши на Україну, ще й тут розібрав діло на місці і став рішучо по стороні брацтва та вийняв його з власти владики,—владика Ґедеон був тим так гірко розжалений, що удався до свого недавнього ворога, арцибіскупа львівського—просив, аби той визволив владиків з неволі патріаршої. Так згтоміж владиків українських став еіїі „чиноначальником відступлення від патріархів* Се був дуже гіркий овоч нерозважних патріарших роспоряджень. Але «є я сім однім патріархи мали неешасливу руку в своїх мішаннях А справи української церкви. Україна взагалі* віДЬикла давно від усяких мішань патріархів в її церковні діла. І давнїйше патріархи дуже рідко до них мішали ся, а за останні* столїтя майже зовсїм перестали—от посилали до них по благословенне для новопоставленого митрополита та Я, тільки. Митрополит не знав властиво ніякої власти над собою крім правительства, владики—також. Аж тут—річ небувала—приїздять самі патріархи на Україну. З початку антіохийський (1585), потім константинопольський (1588). їхали вони властиво до Москви, розстарати ся на гроші в своїх тїсних обставинах; українські справи Гх цікавили мало. Не розглядали ся в тутешніх відносинах і не знали їх; але коли до них звертали ся в ріжних справах, то роспоряджали ся дуже рішучо. А при тім хапали ся справ як раз меньше важних, з котрими українська церква ше могла б жити й тисячу літ без особливої шкоди, а тим часом патріархи робили ве* лику історію з тутешніх звичаїв, які їм здавали ся непорядками. Наприклад на Україні* святили ся в священики і на иньші церковні степені* люде, які були два рази жонаті; се був тутешній звичай, але в грецькій церкві се вважало ся недозволенну і патріархи вважали таких свяшеників поставленими беззаконо, грозили клятвами владикам, які б таких священиків у себе терпіли, і таке иньше. Єремія, взагалі* чоловік дуже горячий, мало розважний, скинув самого митрополита Онисифора Дївочку, за те, шо перед посвященнєм був два рази жонатйй, хоч, здаєть ся, поза тим був митрополит з нього зовсїм не злий. І в иньших справах Єремія поступав різко, скоро, не дуже вглядаючи в справу, слухаючи кого небудь—насварив владиків, загрозив клятвами, скиненнєм з урядів. А й виїхавши, присилав ріжні розпорядження, міняв і переміняв, настановляв своїх наглядачів (екзархів) над Ьладиками і скидав їх, а ще й не завсїди можна було розібрати, кого слухати, бо зявила ся ціла туча ріжних грецьких прой185. Патріарх єремія (старинна гравюра). дисвітів, шо мантили гроші*'називаючи себе ріжними архіеггископами^ патріаршими післанцями, то що. Владикам, шо відзвичаїли ся були від всякої духовної власти, все се здало ся за напасть незносну: і сі грецькі непорядки і та брацька контроля, під котру їх патріархи віддавали. І шоб позбути ся того всього, вони рішили вийти на стежку, на котру здавна закликало їх правительство і католицькі духовні: відорвати ся від патріархів і піддати ся під папу римського. Від самого початку, як тільки Польща заволоділа українськими землями—з Казимира Великого почавши, правительство польське, а по Ягайловій унії—й литовське думало над сим, щоб Україну й Білорусь приєднати до католицької церкви. Казимир з початку думав просто на місце православних владиків посадити біскупів католицьких і тим способом покінчити справу; але боярство галицьке тому спротивило ся, тоді Казимир випросив у патріарха для Галиччини осібного митрополита і так православна церква мала далї істнувати. Отже правительство польсько-литовське, почавши від Ягайла і Витозта, стало думати, шоб призвести до того, аби владики православні піддали ся під власть папи і пристали до католицької церкви. Старало ся на владичі і особливо митрополичі місця вибирати людей до сього податливійших, наставало на них, щоб вони їздили на собори католицькі та писали до папи, аби їх приняв під власть свою. Декотрі владики й митрополити таки й пробували чинити сю волю, але переконували ся зараз, що духовенство і громадянство не піде за ними в такім разі—збойкотує їх. Тому найчастіше на всякі такі налягання правительства митрополити відповідали-; що вони б раді всею душею, але сього не можна зробити без патріархів і собору: як би так собором рішити пристати до католицької церкви, а без нього не можна їм сього робити на власну руку, і так справа тягла ся. В 1439 р., на соборі в Фльоренціі, здавало ся, вже вдало ся привести до сього, бо унїю прийняв і митрополит київський Ісидор, і майже всі грецькі владики, і цїсар візантийський. що хотів тим способом дістати поміч від гіапи на Турків. Але нґ в Греції, ні в Ісидорових єпархіях тої унії не прийняли і самі Ісидорові прихильники мусїли відступити від неї. Всі заходи в. кн. Казимира Ягайловича зістали ся без успіху. Потім дуже горячо взяв ся був до унії в. кн Олександр, але Москва, користаючи з тої „тісноти вірі православній4 * почала відривати від в. кн. Литовського одну землю за другою, і се так налякало правителів литовських і польських, що вони полишили -МІ з непорядків, устаткувала сяГі бачу чи розстрій і упадок правосл* „.юї церкви, набирала охоту підбити її. Навіть між православними було чимало таких, що бачучи непорядкй в своїй церкві, думали, що найкращим виходом буде зєднати її з церквою католицькою, бо без того католицькі правителі' далі будуть давати таких митрополитів і владиків, що від них православній церкві тільки сором і біда. Наприклад Василь- Константин Острозький висловляв такі гадки. Але він і иньші все ж таки стояли на тім, що се треба зробити за порозуміннєм з патріархами, всім миром православним. Але владики, котрі тепер задумали піддати ся під власть папи, розуміли, що патріархи на таке не пристануть, і зєднати ся з католиками значить розірвати з патріархами. Знали, що на се громадянство не піде. Тому рішили робити се діло потайки, сподїваючи ся, що як воно буде зроблене, тоді правительство польське зуміє погнати за ними і низших духовних і громадянство. Першим пішов на ту стежку • Балабан, розгніваний тим, що патріарх так неделікатно взяв сторону брацтва. Він порозумів ся ще з иньшими владиками, і за кілька місяців', в 1590 р., зібрало ся вже їх четверо: ^ Г і И ;и^ьТси^б?„^™оо«ура„ в рТ крі* Балабана ще владика луцький вославні духовні (доди-^ фантастично пред- ТерЛвЦЬКИЙ, ТурІВСЬКИЙ ПеЛЬЧИЦЬкий, холмський Зборівський Вони списали постанову, шоб піддати ся папі, але вести діло далі потайки. Згодом і йѴіьших владиків до себе притягли. Найдовше вагав ся митрополит Рогоза; він також був дуже ображений фальшивою грамотою, яку на нього змайстрував оден грецький пройдисвіт—ніби то Єремія кидає на нього клятву. По довгих ваганнях митрополит також пристав до тої змови владиків. З кінцем 1594 року вони списали заяву до папи і до короля, де звіщали про свою постанову піддати ся під власть папи і привести до того иньше духовенство і громадянство, з тим шоб устрій церковний і обряд православний зістали ся не рушані, а владиків православних зрівняно в усїх правах з єпископами католицькими 232 Король був тим дуже утішений: обіцяв їм усяку ласку, оборону і опіку. Потім з кінцем 1595 р. Терлецький і новий владика володимирський Потїй поїхали до папи і дня 23 грудня на святочнім засіданню, перед усїм двором і кардиналами зложили перед лапою свою покору і присягу на вірність католицькій церкві іменем веїх вла* диків, і так прийнято їх до цеокви католицької. 64. Боротьба з унїєю Хоч владики вели свою справу потайки, але поголоски про їх заходи почали ходити вже досить скоро. Православне громадянство одначе не дуже ними трівожило ся, сподїваючи ся, шо без нього ж владики не будуть сеї справи кінчати: однаково мусить прийти вона на собор. Острозький й просив короля, шоб позволив православним скликати собор, але король не згодив ся. Тоді Острозький, як голова православних, окружною грамотою своєю закликав їх, шоб нї в якім разі не йшли за тими зрадниками владиками, міцно стояли при вірі православній і поборювали унію всіми силами Грамота ся, видру кована і розіслана ло веїм православнім світі українськім і білоруськім, зробила сильне вражіннє на своїх і чужих. Балабан, побачивши, який гнів підіймаєть ся на владиків, завагав ся Й відступив від унії: написав, нібито його без відомости підписано на владичих заявах. За ним пішов також і владика перемиський Копистенський. Але з тим більшим завзятєм рішив ся підтримувати владиківунїатів король. На біду православних, в царгородськім патріархаті' настало замішаннє по смерти Єремії (вмер р 1594) і звідти православні Українці' й Білорусини не могли добути ніякої помочи. Просили приїхати протсінкеля царгородського Никифора, уповажненого патріаршого, але й того перехоплено на Волошині, за наказом таки польського ж пр&вительства, і всаджено на вязницї. Неоден рахував на козаків, бо 187. Гедеон Балабан владика львівський. вони вже з осени 1505 р. помагали на Волини громити прихильників унії і правительство бояло ся мабуть непомалу їх мішань у сю справу, але й козаки тепер також не могли нічим помогти сьому дїлови: саме взяв ся до них Жолкєвский, з початком 1596 р., коли православні з напруженою увагою готовили ся до рішучої стрічі з владиками уніатами. Кінець кінцем православним удало ся викрасти з вязницї Никифора і він організував собор: викликав кількох вищих духовних достойників грецьких і дав провід справам. На день 6 жовтня король визначив в Берестю собор для публичного обявлення унії, і православні подали ся теж туди: духовні і світські, депутати брацтв, міст, шляхти, ріжні пани і магнати, які ще зістали ся при православію, і в головах сам кн. Острозький з сином Олександром, воєводою волинським, що зістав ся при православній вірі. Тим часом як уніатські владики з духовними католицькими і делегатами королівським^* розпочали свої засідання в соборній церкві, православні, не маючи приступу до церков—бо була то єпархія Потїя, уніата,— зібраїли ся в одній господі і тут урядили свій собор. Кілька день пересилали ся сі два собори між собою, кликали одні одних до себе, кінець кінцем повели ісождий своє діло. Уніатські владики проголосили унію, а всіх духовних, що від неї відстали, прокляли; православні під проводом Никифора проголосили проклятими й ізверженними всіх, хто пішов на унію Й постановили просити короля, абй відставив владиків, які самовільно прийняли унію Але король ані в гадці не мав слух іти православних. Навпаки він І вся католицька сторона стояла на тім, що владики поступили правильно: се їх діло—рішати в справах віри, а низше духовенство і громадянство повинні йти за ними. На сім пункті завязала ся суперечка літературна, іюлєміка. Православні доказували, ідо владики не можуть самі рішати без вірних, се діло собора, значить уніати поступили беззаконно і стратили через те право до своїх єпархій. На сю тему вийшло з їх боку чимало, дуже важних і сильно написаних річей. Своєю ученістю визначала ся особливо книга „Апокрізіс" філялєта (Брон- 23* 188. Кирило Терлецький владика луцький. ського, одного з острозького кружка), силою вислову—писання Івана Вишенського. Не вважаючи на своє старовірство в справах просвітних, се був чоловік з незвичайним талантом публіцистичним, з огненним словом пророка, що палить своїм словом серця людські. З незвичайною силою ударяв він на владиків, що „втїкли на унію": на їх нечесне житє, на їх забаганки панські і охоту до роскоші та вигоди, за для котрої пішли на ласку королівську, на їх зневагу до простого народу, до. братчиків, до підданих-селян. Коли він говорить про біду селянську і утиск селян панами, його мова звучить такими сердечними тонами, яких не знайдемо в цїлім тогочаснім письменстві. Невважаючи, що вони не були друковані і ширили ся тільки в рукописях, сї писання Вишенського мусіли робити великий вплив на сучасне громадянство. Православні могли воювати тільки словом; противники могли їх поборювати не тільки словом, бо мали по своїй стороні' короля і всяку власть. Король, правительство і пани польські стояли на тім, що православні повинні слухати ся своїх „законних" владиків, і силою власти своєї змушували їх до сього: силоміць відбирали церкви й віддавали у власть владиків-унїатів, помагали владикам карати непослушних священиків, всякі духовні посади давали тільки уніатам, а від православних духовних відбирали, і взагалі тиснули православних як тільки могли. Се почало ся ще перед проголошеннєм унії, а по її проголошенню йшло де далі то все сильнїйше 3 владиків особливо бушував Потій, чоловік розумний, проворний, незвичайно енергічний, а притім суворий, що не вагав ся садити непослушних до вязниць і віддавати на всякі можливі кари. По смерти митрополита Рогози, що не був таким завзятим уніатом (казали про нього, що й помер з журби, православні його прокляли), Потій настав на митрополії (1599) і протягом цілих пятнадцяти літ нищив православних як тільки міг. Правительство до того підбивав, шляхту польську намовляв, щоб на парафії в в своїх маєтках „презенти * 4 (рекомендації до владики) давали тільки уніатам, а православних священиків силоміць змушували до унїї, відбираючи від них церкви то що. Православні боронили ся як могли На соймах вони старали ся добити ся, щоб владиків унїатів скинено і на будуче церковні посади правительство роздавало тільки православним. Трудна се була справа, оо між сенаторами, що засідали в верхній палаті соймовій, православних було всього кілька чоловіка—та й ті вимерали оден за другим, або переходили на католицьку сторону, а в палаті' нижній, посольській, де засідали депутати шляхетські, православних також була незначна меньшість. Але громадянство українське і білоруське справді показало величезну енергію—брацтва, мішане, духовенство, шляхта вели агигацію і всїми способами впливали на шляхетські соймики, щоб вибирали депутатів прихильних та вкладали в інструкції для них домагання прав для православних Зеднали ся для сього з протестантами Поляками і Литвинани, котрих католицтво також почало давити, і використовували кожду нагоду, кожде трудне положеннє правительства, силкуючи ся присилувати його, щоб відступило від унії. Щиро* го поважання справді варті були сї иедобитки шляхетські, шо махнувши рукою на ласку королівську і всїх можних світу сього, боронили завзято своєї справи церковної,, котра в їх понятях була справою національною, бо православна церква ьважала ся, як ми вже знаємо, підставою цілого національного житя і здавало ся шо з упадком православної церкви впаде до решти все жите національне. Користаючи з трудного становища правительства, православні депутати (в 1607 р ) вирвали від ньога закон, що на будуче владицтва і всякі посади духовні православні будуть роздавати ся тільки православним. Вже помирили ся з тим* що відібрати владицтв від владиків унїятів їм не вдасть ся, і раді були, що на місце уніатів прийдуть православні. Та щож— король Жигимонт, вірний прихильник духовних католицьких, не додержав слова: давши згоду на такий закон, не сповняв його і далі роздавав владицтва самим уніатам, і всякими способами їх підтримував, а православних нагинав під їх власть! Православні бороли ся. Не признавали владиків-унїатів за своїх пастирів, не приймали священиків, що ті їм надавали. З сього боку Галичина, найбільше виставлена на натиск польський, принаймні мала те іцасте, що тутешні обидва владики—львівський і перемишльський зістали ся при православних; а найгірше було на Побужу і в Холм* щинї, бо вони були в руках панів католиків і владиків уніатів. На Волини і в Київщині' против владиків унїатів помагали пани православні. Коли король захотів відібрати від православного ар\имандрита Ники- 189. Іпатій Потій В а д и ка володимирський, потім митрополит фора Тура Печерську лавру—сей найбогатший монастир і взагалї найсильнїйшу твердиню православну, то київський воєвода Василь-Константин Острозький анї пальцем ворохнув, аби сповнити королївський наказ. Коли ж король післав свого дворянина, щоб силоміць відібрав Печерський монастир від Тура і віддав митрополиту-унїату,—Тур оружиою рукою відборонив монастир, обсадивши його воєнним народом, а потім з ріжними „Наливайками", як скаржили ся унїати, оружною силою боронив маєтки печерські, що король хотів відібрати від нього. Так само відборонено Жидичинський монастир—найбільший з волинських монастирів. Але страх переймав православних, коли вони думали про буДучність. Що буде, як король далї обсаджуватиме всї духовні посади самими уніатами? Як вимруть ті владики й архимандрити, котрі тримали ся при православній вірі, і на їх місце прийдуть унїати? Хто ставитиме священиків православних? хто святитиме церкви? Хто боронитиме православних, як вимруть ті вельможі і достойники, які ще зістали ся вірними православній вірі і своїй народности українській? Король всї виднійші уряди давно давав тільки католикам. На дальші заходи сеймові все меньше зіставало ся надій, бо шляхта все більше польщила ся і католичила ся, і все меньше могли мати православні своїх заступників не тільки в верхній палаті (сенатї), але і в падеїтї посольській Сей перехід українських панів і шляхти на католицтво підтинав в коренї всі надїї й рахунки православних. Мелетій Смотрицький (син Герасима, ректора острозького), звісний богослов і письменник, в своїй книзі „Тренос або плач схїдньої церкви-, виданій 1610 р., незвичайно сильними словами малює горе православних з приводу сього явища— зради найвизначнїйших родів православних своїй вірі і народности. Без опіки й охорони можних панських і княжих родів не чули себе безпечними і міщанські громади та їх просвітні й національні організації. Берестейське брацтво наприклад король з Потїєм, місцевим владикою, розгромили до решти. В Бильні, найбільшім тодїшнїм центр» білоруського церковного і культурного житя, силоміць, військом відбирано від православних церкви, розбивано замки й двери й віддавано унїатам. Король під ту пору трапив ся в Бильні; православні, обступивши його на дорозі, падали з жінками й дітьми на коліна пеоел ним. т Медамь вибита папою на памятку прилучення уяра-. їнських владиків (владики веред папою). просячи, шоб не силувано їх совісти, не відбирано Гм церков,—але се не спинило тих огидних насильств. Останній одчай огортав православних. І з тим більшою увагою звернули вони очі, коли побачили, або скорше—духом відчули що прибуває їм до помочи нова сила в коззачинї, яка по лубенськім погромі потроху відживала і з кінцем першого десятилїтя XVII віку починала ставати на ноги. Коли митрополить Потій, осмілений розгромом виленських православних, попробував те саме зробити в другій своїй митрополичій столиці, Київ та післав туди свого намістника, - гетьман козацький Тискиневич остеріг його, щоб не важив ся неволити духовних і підбивати під власть свою, бо на такий випадок він, гетьман, уже дав наказ козакам того намістника „де небудь здибавши як пса вбити“ (1610'. Се зробило вражіннє на Потїєвого намістника: він не мішав ся ні в які справи. Під опікою козацькою прибуває до Київа приїзжий грецький митрополит Неофит і сповняє владичі функції святить церкви, поставляє священиків (1612). І знов ані митрополит ані правительство не важили ся зачіпати його, аби не стрінути ся з козаками Українське громадянство відчуло, що під охороною козацькою знайшов ся для нього міцний грунт під ногами, і що там, на далекім краю української землї, під ослоною корогов козацьких може воно повести далі свою народию роботу. 191 Печатка львівського брацтва 1590-х рр. 2Л0 192. Заставка з „Учительного євангелія’1 друкованого 1619 р. в Рохманові на Волини. ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА. Доба козацька. 65. Козаччина по лубенськім погромі. Сумно стало на Україні по лубенськім погромі. Як стара пісня співає: Промовить тихий Дунай до Днїпра-Славути: „Днїпре-батьку, Славуто! Сам собі я думаю, гадаю, Чом я твоїх козаків у себе не видаю? Уже чверть года три місяці вибиває. Як твоїх козаків у мене не має.. Всі мої квіти луговиГ,- низовиї понидїли. Що твоїх козаків у себе не виділи. Хоч Жолкєвскому не удало ся знищити козаччину до останку, як він задумував, проте лубенський погром усеж таки дуже придавив козаччину. Зігнано її з „волости", загорожено заставами довіз припасів на Запороже і законом соймовим скасовано всї права війська козацького і його організацію. А що найгірше—і серед самої козаччини під впливом того упадку починаєть ся небезпечне роздвоєннє, внутрішня війна: частина більш смілива й безоглядна розпочинає боротьбу з частиною більш розважною, що хотіла піддобрити ся до правительства, аби вернути собі давні відносини. Се було продовженнє попереднього роздвоєння між Запорожцями та Наливайківцями, але тепер воно виливало ся в форми різші ніж перед тим, так що доходило до крівавнх битв між ними, і одна сторона против другої шукала помочи навіть у польського правительства, просячи, щоб дало їм з своєї руки старшого. Поляки тішили ся з того—нехай мовляв козаки одні дру- ґих погризуть, будуть покірнТйші. Але усобиця довго не трівала. Славний гетьман Самійло Кішка обєднав козаччину; рядом походів в 1599 р.—на море і на Молдаву підняв дух в козаччирї, а слідом прийшли такі обставини, шо й правительство мусТло звернути ся до козаків та попросити їх помочи. Перед тим гетьмани козацькі, які настали по лубенськім погромі—Василевич, Нечковський, БаЙбуза, пильнували придобрити правительство до козаччини, добуваючи вісти про Татар; Польща не воювала нї з ким і козацької помочи не потрібувала Але весною 1600 р господар Волохів мултянських (Валахії) Михайло зачіпив польського підручника, молдавського господаря Могилу—хотів забрати від нього Молдаву. Правительство польське заходило ся боронити Могилу і покликало на поміч свому війську козаків. Самійло Кішка, котрого память народня знає тільки як героя козацького бунту на каторзі турецькій та визволення невільників козаків з турецької неволі, варт далеко більшої памяти як зручний український політик, що добре оцінив хвилю і вмів її використати для того, щоб вернути козаччині забране від неї по лубенськім погромі. Коли польський гетьман Замойский післав до козаків кликати їх в похід на Молдаву, Кішка пустив се поза ухо; підождав, шоб попросив сам король по тім, як їх на повне знищеннє засудив та за зрадників проголосив. Мусів король сам писати до тих зрадників. Кішка відповів, що рад служити—одначе йти не спішив ся. В польських кругах піиіпа горячка, шукали кого б до козаків післати, як їх до походу прихилити Кінець кінцем Кішка дав знати королеви, що козаки підуть на війну тільки з тим, шоб :* них знято засуд, невинно на них вложений,—вернено їм давнїйші вільности й права, та шоб захищено від усяких кривд, які діють ся їм від старостів уа урядників українських. Заявив одначе, шо козаки йдуть в похід не чекаючи сповнення сих жадань, бо покладають 193. Церква Миколи Доброго в Київі, переоудована з старої, поставленої Самійлом Кішкою. ся на те, що король с? жадання сповнить. І справді пішли в похід. Війна пішла досить легко, але вона ще не скінчила ся, як зачала ся нова, далеко тяжша — з Шведами в Ливони. Знов правительство польське мусїло просити козаків, щоб не відтягали ся й від тої нової війни. А Кішка знову повторяв жадання козацькі, і сойм сим разом видав закон, котрим уневажнив попереднє скасованнє козацтва, зняв з нього засуд і хоч з ріжними застереженнями і обмеженнями, таки привернув йому давнї права. 194. Запорожці на іконі Покрови Сімсвої. Се був дуже важний початок, і Кішка ужив всього свого впливу і власти у козаків, щоб їх прихилити до участи в сїй далекій і неприємній для козаків війні' та задержати їх у ній до кінця. Дуже тяжко приходило ся козакам воювати в тій далекій і спустошеній країні*. Вони потратили людей, коней і всякий припас (людям місцевим при тім також дали ся сильно в знаки). Сам Кішка наложив головою, убитий при облозі міста Фелїна. Кілька разів потім зміняли ся гетьмани, не можучи вдоволити козаків в тих трудних обставинах,- але козаки таки витрівали в війні до кінця, щоб не вийти „з служби королівської 4 4 та на тій підставі доходити ріжних прав і свобід для себе на Україні. І справді потім, вертаючи ся на Україну по тій війні' (1003), військо козацьке домагало ся, щоб його трактовано на рівні з польським і ‘242 щоб на Україну Не вводили польського війська; за свою службу ко* зацтво хоче для себе повної свободи і прав шляхетських, і стає паѵ ново господарем на Поднїпровю, як перед лубенським погромолі. Повно в сучасних листах жалів шляхетських, що козаччина „бере гору“ і своєволить, і нема на неї впину і ради. Шляхта накликала правительство, аби приборкало козаків, але не час був на те. В тім часі’ ріжні пани з України й Польші заходи* 195. Запорожці (старий малюнок). ли ся коло так званого царевича Дмитра, шо знайшов ся на Україні й збирав ся доходити царства московського, як син покійного царя Івана. Ті пани, та й сам король з ними сподівались поживити ся коло завірюхи, шо мала підняти ся з того приводу в Московщині*. Одначе не хотїли мішати в ту справу самої Польщи, а ставили справу так, що то на власну руку ріжні пани помагають Дмитрови,—а ті пани до помочи закликали козаків. Почавши від року 1604 раз-у-раз ріжні пани збирали козаків в похід на Московщину, захваляючи здобичу московську. Раз-у-раз многотисячні ватаги козацькі йшли в Мовковщину, потім справді з богатою здобичею вертали ся на Україну, а на їх місце йшли все нові й нові. Се була так звана „смута московська4 ’, що від року 1604 потягла ся майже повних десять літ, розбила Мо- 24-і сковшину і з тої могутноТ перед тим держави зробила здобич для ріжних вояцьких і козацьких ватаг. Оден по другім зявляли ся ріжні зайди-голови, то називали себе московськими царевичами або царями і з ватагами польських або литовських вояків, козаків донських і українських ходили по краю, збирали гроші, здобували городи Горіли городи московські; крозавими слідами червоніли московські сніги, а на Україну, на Литву, в Польщу барилками везли ся гроші московські, возами дорогі одежі, парчові кафтани, соболині шуби. Кінець кінцем і король не втерпів, бачучи таке останнє розбите московське: рішив сам іти походом на Москву, щоб попробувати засісти .на царськім престолі. Сойм польський одначе грошей йому на се не хотів давати, і знов уже від самого короля пішли ріжні дворяне кликати козаків в похід на Москву (1609). Охочі знаходили ся—не сотнями і тисячами, а десятками тисяч. Але що то значило! Ми вже знаємо, що ті люде які приставали до козаків вважали, що як вони сповняють службу королівську, то вже вони люде свобідні, нікому не підлеглі нї вони, ні їх еїмї, нї господарства—не знають нї пана нї якогось начальства окрім старшини козацької. З кождим новим покликом на королівську службу прибувало такої вільної показаченої людности. Не вдоволяючи ся походами московськими, козаччина ходить на землї татарські, турецькі, волоські, пускаєть ся на море. Мало маємо про се звісток—хіба припадком. Зачуваємо наприклад про великий похід 1606 року, коли козаки здобули десять галєр турецьких з уеїм припасом; напали з моря на Варну, здобули місто, і забрали більше як на 380 тис. золотих здобичи. До сього походу прикладають стару пісню А в неділю пораненьку Стали її добувати, Зібрали ся громадоньки, Стали Турки утїкати, До козацької порадоньки: Тую річку проклинати: Стали ради радувати, Бодай річка висихала, Відкіль Варни діставати Що нас Турків в себе взяла! Ой чи з поля ой чи з моря, Була Варна здавна славна— А чи з річки невелички? Славнїишиї козаченьки, Біжуть плинуть човенцями, Що тої Варни дисталі Поблискують весельцями; І в нїй Турків забрали. Ударили із гармати, Потім в осени 1608 р. здобули козаки Перекоп якимись хитро-, щами, розбили і спалили. На другий рік на 16 чайках пішли на уетє Дунаю, попалили й пограбили тамошнї міста: Ізмаїл, Кілїю, потім також Білгород, та не встигли забрати з собою здобич, бо сполошили їх при тім Турки. Нам с? згадки інтересні, бо свідчать про буйну тодішню енергію 2 4 4 козацьку, шо даючи ся в знаки сусідам, заразом ширила свобідний дух і волю також на Україні, ламаючи кайдани панської неволї. За сї власне часи, коли само правительство польське заходило ся Витягнути з України як найбільше козаччини,- нечувано зростає та величезна маса „непослушних" міщан і селян, і Україна східня, поднїпрянська й задніпрянська, козачить ся, виходячи -з послушности панської, а сили козацькі зростають страшенно 66. Устрій козацький. Устрій козацький під той час уже досить виробив ся й уложив ся. Він же не був дуже хитрий—був дуже простий, і свобідний. а про те вмів бути дуже сильним, мав силу величезну, потрапив панувати над душею й тілом козацького брацгва В тім виявив ся великий хист і здатність нашого народу до організації, що такими простими засобами, з таким простим і невиробленим матеріялом міг доказувати таких діл Головна шага козацької оріанїзації все ще лежить на Низу Дніпровім, куди не сягають руки польських панів ані вояків і на свободі розвиваєть ся козацька організація. Осередком ії— Сї'ч запорозька, що переносить ся то на той то на другий острів Дніпровий. Вона розпоряджає всїми силами козацькими, розкиданими на Запорожу і розселеними на волости. Замку або кріпости якоїсь в Сїчн не чути, згадують ся тільки вали і засїки. В потайних місцях переховують ся гармати і ріжний воєнний припас. Армата козацька бувала не велика, але завсїди добре справна. Була військова музика—згадують ся військові сурмачі, трубачі і довбиші, що били в кітли й барабани. Були військові корогви, пильно переховувані*. Був військовий скарб, військові табуни кінські, військові човни і ріжні кораблі, захоплені від Турків. Всі сили козацької рахували в 1590-х роках на 20 тисяч. Погром 1596 р. зменьшив її, але з першим десятилітєм ХѴЦ віку вона ЗНОВУ 196. Дїнпрові пороги. вертасть ся до давнього і далї зростає. Більшість козаків жила і господарила на волости; на Низу весною і літом пробувало по кілька тисяч козаків, готуючи ся до походів або займаючи ся ріжним промислом: рибальством, ловами, соляним промислом, або торгували з Татарами іі Турками в певних пограничних містах. На зиму вони расходили ся на волость і мало хто лишав ся в зимовниках. Кілька сот козаків лишало ся на Сїчи, щоб стерігти армату і всякий військовий припас Зимувати приходило ся не легко, в курінях, лихо зроблених з лози або дерева і ті шо кілька зим прозимували тут, вважали ся особливо випробованими і досвідченими товаришами. Військо поділяло ся на полки. Офіціально рахувало ся на початку XVII в. чотири полки і в кождім по 500 душ—стільки правительство польське ніби тримало козаків в своїй службі. В дїйсности і полків тих бувало більше, і козаків в них бувало різно, навіть і по кілька тисяч (наприклад в Хотинській війнї військо козацьке мало 11 полків, і в декотрих полках по 4 тис. козаків). Полком править полковник. Кождий полк має свою корогву, свого суомача і довбиша. Він подїляєть ся на сотні, сотнї на десятки або инакше -курінї. Ку« рінями правлять атамаии, сотнями сотники. Ріжні поручення гетьманські сповняють осавулі/І Арматою править обозний, її осїдком вважаєть ся місто Терехтемирів з старим монастирем. Се місто дав козакам Баторий на шпрталь для калїк і для всяких військових потреб; але що 197. Запороже (Низ). В скобках теперішні назви сіл. воно занадто далеко лежало, піл носом у властей польських, то звичайно армата стояла десь близше під рукою козацькою, а не в сїй офіціальній козацькій столиці. Канцелярією військовою завідує писар. Листи писані від війська стверджують ся військовою печатею. Військо в своїх листах звичайно називає себе „військом Запорозьким**, але часто уживає також назви „рицарства запорозького**, або „рицарства війська Запорозького**; в повновласти, виданій послам козацьким для переговорів з цісарем, зве себе військо „вільним військом Запорозьким" Самі себе козаки звуть „товаришами**, а цїле військо-„товариством**. З польської сторони по гречному звуть козаків „молойцями** або „панами молойцями** На чолі війська козацкого стоїть виборний старшина, котрого в звичайній мові звуть гетьманом—часто и самі вони себе так пишуть в листах, не тільки до своїх людей, а й до правительства, а навіть і до самого короля. Правительство ж вже їх звичайно „старшими4 4 — „старший війська Запорозького4 *, такий ніби офіціальний титул. Хмельницький перший одержав офіціальний титул гетьмана, а перед тим належав сей титул тільки найвищим вождям польського й литовського війська. Правом вибирати собі старшого козаки дуже дорожили: се була основа козацької самоуправи. Правда починаючи від першої реформи 1570 р. правительство визначало від себе ріжних начальників над військом козацьким, але військо іивило ся на них як на комісарів, визначених правительством для зносин з ними, до управи в військових своїх Цілком справах їх не допускало. Виїмковим явищем було, що козаки в своїй усобиці по лубенськім погромі просили, а^и правительство дало їм старшого від себе. Коли пізнїйше (в 1617 -9 рр.) правительство хотіло справді від себе подавати старшого, козаки противили ся тому рішучо й завзято і не попускали нічого більшого, як тільки затверджуваннє правительством старшого вибраного козацьким військом одначе вважали правосильним свого виборного гетьмана все однаково, чи він дістав затвердженнє від правительства чи нї, й вибирали та скидали своїх гетьманів, не питаючи ся правительства, хоч як правительство того добивалось Всякі важнїйші справи йдуть під обміркованнє всеї старшини або ради цілого війська. Се соправительство гетьмана, старшини й ради всього війська зазначуєть ся в звичайних виразах листів військових, де виступає не сам гетьман, а й військо і старшина Приклад таких докладнїйших виразів дає напр. лист гетьмана Кішки до короля 1600 р., де на кінці підписуєть ся він так: Самійло Кішка гетьман. полковники, сотники і все рицарство вашої королівської милости війська Запорозького". В дїйсности значіннє гетьмана і війська та їх відносини, розумієть ся, були не однакові, залежали від обставин, а головно—від особистих прикмет гетьмана, його хисту і впливу. Чим здатнїйший гетьман, тим меньше мас ваги рада: коли військо починало на кождім місцї радити, особливо серед воєнних обставин, се був знак, що воно не чує віри до свого провідника, що він не держить війська в руках і не вміє собі дати ради. Гетьман, коли чує за собою силу і певний себе, дає на військову раду тіль. * те, що сам хоче. Взагалі ж по за радою він править сильно і самовластно, має право над житєм і смертю кождого, і військо йому вповнї і безгранично послушне. Отеє сполученнє такого широкого козацького самовластя в таким незвичайним послухом і цісціплїною найбільше й дивувало сторонніх. З одного боку грізний гетьман, котрий одним словом веде військо куди хоче, посилає людей на погибіль і одним рухом може віддати на смерть кождого; з другого боку рада, котра поводить ся з своєю старшиною і з самим гетьманом низвичайно безцеремонно, а старшина 198. Рада козацька в Січи (рисунок ХѴШ віку). перед нею корить ся і понижуєть ся, і взагалі наради ведуть ся оез порядку, з галасом, криком без якихось виробленних форм обміркування і голосовання: кричать, сварять ся, кидають шапки, під першим вражіннєм скидають гетьмана, а гетьман кланяєть ся, понижаеть ся перед юрбою. Але се переживання давнїйших часів; організація твердне і міцніє в міру того як збільшаєть ся і розростаєть ся. Власть гетьмана все більше шануєть ся і окружаєть ся зверхніми формами такого пошанівку. Факти скидання гетьмана н^ радї стрічають ся все рідше, і під зверхнїми формами крайньої простоти і демократизму—що й свому найвищому вождеви на знак власти давав не дорогоцінну булаву, а просту „комишину**,—виробляеть ся високий дух лицарського самовідречення, що так дивував і чарував сторонніх. „В них нема нічого простацького крім одежі, завважає Француз Боплян, служебник гетьмана польського Конєцпольского, великого ворога козаків. .Вони дотепні й проникливі, вибагливі й щедрі, не жадні до богацтва, але страшенно цінять свою свободу; міцні тілом, легко зносять жар і холод, голод і згагу. На війні витрівалі, відважні, хоробрі, а навіть легкодушні—бо не цінять свого житя. На зріст гарні, проворні, сильні, з природи мають добре здоровлє і навіть мало підлягають хоробам; від хороби вмерають дуже рідко, хіба в дуже великій старости; здебільшого кінчають житє на ложі слави—вбиті на війні". 67. Морські походи. Московські смути, богата московська здобич, вербоваинс козаків ріжними великопанськими здобичниками до походів у Московщину і нарешті —заходи самого правительства розвинули воєнні сили козаччини до небувалої висоти. По словам Жолксвского під Смоленськ, коли його облягав король в 1609 р., прийшло 30 тисяч козаків, і потім іще надтягало, а иньший самовидець р&хує всеї козаччини, що волочила ся тої зими по Московщині, більш як 40 тисяч: „запорозьких козаків на ріжних місцях у Москві страшенна сила, рахували їх більше як 40 тисяч і все більше їх прибувало: трохи не з усім кошем з Запорожа вийшли, а послугу королеви чинили значну", каже він. Що не вся сила козацька була тоді в Московщині, се само собою розумієть ся, і ті сорок кілька тисяч „'Запорозц+в4 * в Московщин'Ґдають нам тільки понятє про величезну масу і силу покозаченої людности в тодїшнїй Україні. З кінцем 1612 р. смута московська стала притихати, в 1613 р. козацьких і всяких иньших добичників починають з Московщини вигоняти до решти. Величезна маса воєнного козацтва, призвичаєна за стільки літ до неустанної війни й добичництва, шукає собі иньшого поля й кидаєть ся в землї турецькі, волоські, а головно на море. Морські походи, з часта практиковані й перед тим, тепер доходять небувалих розмірів і нечуваної відваги; роки 1613 — 1620 се героїчна доба козацьких морських походів, коли козаки на своїх убогих чайках швендяли по цілому Чорному морю, не даючи спокою Турецькому царству, перед котрим дріжав весь тодїшнїй європейський світ, і до божевіля доводили всевластних султанів турецьких, що навіть в своїх палатах царгородських не чули себе безпечними відтоТубогої козацької голоти. Тодї ото козаччина наша здобуває собі світову славу своєю незрівняною відвагою і зручністю. Сучасний Турецький 200. Козацька чайка фисунок Ьопляна і. історик, описуючи морські походи козаків, каже: „можна сміло сказати, що не знайти на цілім світі людей сміливійших, які меньше дба;іи б про жите, меньше бояли ся б смерти; люде обізнані з морським ділом оповідають, що ся голота своєю зручністю й відвагою в морських битвах страшмшша від усякого иньшого ворога". А французький посол в Царгорогг, що був свідком тих козацьких походів, не знаходить слів похвали козацькій хоробрости та радить свому правительству не пожалувати яких їм:* 50 тисяч талярів, щоб козацькою фльотою звязати зовсім турецькі сили і не дати їм ніякої змоги висунути ся на Середземне море, де Турки тоді воювали ся з Іспанією. Особливо вражали ті убогі засоби, з якими козаки пускали ся лротив могутної турецької фльоти. От як оповідає згаданий уже Боплян про морську справу козацьку: Висилають наперед на Запороже всякі речи потрібні до походу і для будови кораблів і потім ідуть самі козаки на Запороже й будують чайки. До одної чайки береть ся їх душ шістдесять і виготовляють одну чайку за два тижні —бо вони майстри на всї руки. Основою служить вербовий або липовий човен, довгий на 45 стіп; на нього набивають з дощок боки (борти), так що виходить човен довготи шістдесяти стіп, а ширини 10—12 стіп і такої ж глубини. Наоколо обвязують човен обвідкою з снопків очерету, щільно і міцно привязаню. Роблять дві керми, з заду і переду, ставлять щоглу на вітрила, і з кождого боку 10—12 весел. Помосту в човнї нема, і від хвилї він наливаєть ся повно водою, але та очеретяна обвідка не дає йому потонути. Таких чайок 5-6 тисяч козаків вироблять за два-три тижні' штук 80 до 100. В кожду чайку сідає 50—70 чоловіка. На боках чайки 4 —6 гарматок, в бочках сухарі, пшоно і саламаха. На кождій чайцї квадрант (до означування напряму дороги). Так зібравши ся пливуть Дніпром; на передї отаман, з корогвою на щоглї. Човни йдуть так тісно,'шо сливе оден торкаєть ся другого. Турки звичайно тримають свої ґалєри на устю Дні пра, щоб не пропустити їх, але козаки вибирають темну ніч перед новим місяцем і викрадають ся очеретами. Коли їх помітять, іде пополох по всїх краях аж до самого" Царгороду; султан розсилає гонцїв по всіх побережних краях, остерігаючи людей, але се мало помагає, бо за 36—40 годин козаки вже в Анатолії (на малоазійськім побережу). Приїхавши, лишають при кождому човнї тільки двох козаків та двох джур на_сторожі, самі ж з рушницями нападають на міста, здобувають, граблять, палять, забігаючи і на цїлу милю від берега, і з здобичею вертають до дому. Коли доведеть ся їм стрінути турецькі галєри чи иньші кораблї, поступають так. їх чайки підіймають ся над водою тільки на 2‘ г стопи, Тому все перше вони побачать корабель, ніж той їх побачить. Отже побачивши, спускають шогли, заходять від заходу сонця і тримають СЯ до півночи так, щоб тільки не спустити корабля з виду. О півночи З усеї сили гребуть до кораблів, і половина приготовляєть ся до бою, щоб приставши до корабля, кинути ся в середину його. Неприятель несподівано бачить, шо 80—100 човнів обпало кораблї, разом напов- няють своїми людьми і здобувають відразу. Здобувши забирають гроші і всякий дрібний крам, гармати і все шо не боіть ся води, самі ж кораблі з людьми топлять. Коли галери стрінуть козаків на морі в день, то тут справа труднїйша: Турки розпочинають сильну стрільбу з гармат і розганяють козаків як шпаків; одні тонуть, иньші тікають. Але знов як візьмуть ся до бою, то вже тримають ся—одні стріляють, другі набивають рушниці й по кождім вистрілї подають товаришам; стріляють, добре — але гармати турецькі чинять козакам великі шкоди, так що в такій стрічі гине добрі дві третини козаків, рідко коли вернеть ся половина. За те хто вертає—приносить богату здобич: шпанські й арабські червінці, коври, золотоглави, Ш ОВ: кові матерії ріжні. Так оповідає Боплян. В піснях народнїх в живій памяти заховали ся оповідання про сї походи. Малюєть ся в них .і галера турецька, на котрій працюють заковані невільники українські (в думі про Самніла Кішку): Із города Козлова до города Трапезонта Гуляла галера цвіткована-мальована, Чотирма цвітами проивітана. Першим цвітом проивітана— Златосиними киндяками побивана; А другим цвітом проивітана— Турецькою червоною габою обвивана; А третмм цвітом процвітала— Християнською кровю фарбована; А четвертим цвітом проивітана— Невольниками осажена. Козацькими гарматами обриштована. Живо і сильно описують незнані нам на імя старі поети народні страшні бурі чорноморські, де загибали не раз цїлими десятками козацькі чайки безвістно (в думі про бурю на Чорному морі): Па Чорному морі на білому камені Ясненький сокіл жалібно квилить—проквиляс. Смутно себе мас, на Чорнеє море спильна поглядає, Що на Чорному морю недобре ся починає, 201. Козацька гармата. Що иа иебі усї звізди потьмарило. Половину місяця в хмари вступило. А із низу буйний вітер повіває, А по Чорному морю супротивна хвиля всгаває, Судна козацькі на три части розбиває. Одну часть взяло, в землю Агарську занесло, Яругу часть гірло Дунайське пожерло, А третя—де ся має?—в Чорному модо потопає... Саме роки по скінченню московських походів були найгорячійшим часом тих козацьких походів на море. ІДо року по кілька разів вибераєть ся козаччина на море, забігаючи так далеко, як перед тим не важила ся, та сміло кидаючи ся на фльоту турецьку. 1613 року козаки два рази ходили на море і починили великі шкоди в землях турецьких, оповідає ЖолкєвскиЙ. Султан вислав чималу фльоту свою, галєри і чайки, до очаківського портѵ, иіоб погромили козаків, як будуть вертати, повоювавши кілька кримських городів; та вийшло навпаки, бо Замість того шо мали Турки їх громити, вони самі придибали нічним ділом необачних Турків і погроми- 201 Козацька гармата. ли І_Іа весНу ( 1614) козаки вибрали ся знову на море, але сим разом не пощастило: розбила їх буря. Але козаки тим не журили ся і. на літо вибрали ся вдруге; було їх коло двох тисяч, значить з сорок чайс^к. Переплили Чорне море навпростець підТрапезунт і почали пустошити тутешнє побереже, засіяне богатими містами і селами, що жили тут безпечно, не знаючи страху, „бо від коли Турки посіли Малу Азію, не було тут ніколи трівоги*, пише тойже ЖолкєвскиЙ. Утїкачі Турки були козакам за провідників і вони тут швендяли скрізь. Напали на Синоп, роскішне місце, прозване „містом коханків"; здобули тутешній замок, знищили залогу, спалили великий турецький арсенал—всякі кораблї, галєри, галїони. Перше ніж встигла зібрати ся на них місцева людність, забрали здобич і пустили ся назад. Султан, почувши таку пригоду, впав в страшенний гнїв, велів повісити великого візира (головного міністра)—насилу жінки і донька султанські випросили йому житє. Знову кораблї турецькі поплили ловити козаків під Очаковим. Але козаки довідали ся про се завчасу і розділили ся на дві партиї: одні вийшли на беріг за Очаковим далї на схід і задумали на валках перетягнути чайки через землю в Дніпро повище Очакова; та напали на них Татари і козаки багато людей і здобичи потратили,одначе вернули ся додому. Иньша партия пішла пробоєм через Очаківський лиман; теж стратила богато здобичи: самі 252 своїми руками мусїли кидати Тї в воду, шоб облекшити своТ чайки, але пробили ся. Турки зловили тільки двадцять козаків і післали Тх до Царгороду, аби було на кім зірвати серце: як прийшли люде з Трапезунту до султана, плачучи ся на козаків—видано їм тих козацьких бранців, аби мали на кім помстити ся. На другий рік (1615) козаки вибрали ся ше більшим походом, .на 80 чайках, не більше не меньше як на сам Царгород—„обкурити мушкетним димом мури царгородські", як говорило ся. Вийшли на берег між двома портами константинопольським, Мізевною і Архіокою і спалили їх до решти Султан, бувши на ловах під містом, сам на власні очі з свого покою бачив дим своєї столиці від того козацького огню. Страшенно розгніваний, наказав, шоб зараз турецькі кораблі прогнали козаків. Але козаки не сполошили ся; грабили скільки хотіли, потім забрали здобич і пішли назад. Турецькі кораблі догонили їх аж коло дунайського гірла Козаки, помітивши їх, кинули ся на турецькі галєри і погромили Турків. Самого адмірала турецького раненого взяли в неволю; давав за себе окупу ЗО тисяч, але так і вмер в неволі. Иньші турецькі кораблі утікали. Козаки забрали кілька галер турецьких, привели їх під Очаків і тут на глум спалили їх на очах Турків очаківських Потім напали на Очаків, зайняли худобу, і без перешкод вернули ся до дому Коли вони на другий рік вийшли на море, Турки по торішній пробі завчасу вже вислали свої кораблі, шоб не пустити їх на море. Кораблі заступили ім дорогу під лиманом Дніпровим, але козаки не злякали ся, вийшли на зустріч і вдаривши на турецькі кораблі побили і погромили їх. взяли кільканадцять галер турецьких і ріжних меньших човнів до сотні. Прогнавши таким чином Турків, звернули ся на кримське побереже, поруйнували, пограбили, здобули і спалили Кафу— головний ринок невільників українських Силу забрали там невільників з наших сторін і пустили на свободу. В Царгородї страшенно переполошили ся почувши про се$ другий погром турецької фльоти; позбирали козаків, як були в неволі турецькій, питали ся, яким би способом можна було загородити козакам дорогу? Не знати вже, що там ті їм сказали, але Турки не бачили иньшого способу, як іти походом, шоб забрати в своі руки всі пограничні замки українські—Камінець, Черкаси, Канів, Білу Церкву, обсадити їх турецьким військом і не пускати звідти козаків на землі турецькі!.. Козаки тим часом на осінь того року (1616) вийшли новим походом на море. Не було їх сим разом більше як 2000, але похід удав ся їм на прочуд! Вони вибрали ся знова на малоазійське побереже. їхали на Самсун, але вітри віднесли їх під Трапезунг. Вийшовши з човнів, пройшлі. берегом підТрапезунт пішо, здобули місто, пограбили й спалили. Ударила на них ескадра турецька, під началом генуезького адмірала Цїкалї-баші; було там шість великих галер і багато меньших кораблів, але козаки погромили їх, здобули три галери і потопили. По сім погромі довідали ся, шо султан післав кораблї під Очаків, щоб там їх погромити. Тоді козаки пішли на безборонний Константинополь, пограбили і наробили бешкету, скільки хотіли, і так посміявши ся з усіх заходів турецьких пішли туди де їх не сподївали ся—в Азовське море. Через тутешнї ріки пройшли на Дніпро (мабуть через Молочну, перетягнувши відти човни в Копку) і так вернули ся на Запороже. Баша турецький, простоявши даремно під Очаковим, щоб бодай чимсь показати ся, вичекав, аж козаки з Січи розійдуть ся, і на своїх човнах пройшов Дніпром на Запороже. На*коші сїчевім було всього кілька сот козаків, що зістали ся тут зимувати. Побачивши турецьке військо, вони уступили ся з Січи, і баша міг помстити ся принаймні над порожнім гніздом козацьким: взяв кілька малих гарматок, кілька човнів козацьких і повіз то з парадою великою до Царгороду - дурити сул* тана і весь двір турецький, що ось то він розгромив страшну Січу козацьку! 68 . Польські переговори з козаками і гетьман Сагайдачний Посмівали ся козаки з Турків та на весь світ про себе славу пускали— а Полякам від того душа терпла! По кождім поході козацькім султан давав наказ своїм башам, аби йшли на Україну, знишили ті замки, „паланки“ пограничні, звідки козаки в походи виходять, та поставили там своГ замки й залоги турецькі. І справді не минало року, щоб на пограниче українське не вибирало ся військо турецьке, або принаймні не йшло чуток про його приготовання до походу. Польське ж правительство, витративши ся на московські походи, не маючи чим заплати ти за них свому військови, сиділо сі всі роки зовсім без усякого війська. Ніхто не хотів іти служити, не діставши грошей за попереднє, і у Жолкєвского бувало всього війська 300—500 чоловіка! Тому на кожду вість про похід турецький в Польщі не тямили себе з переляку. Виправдували ся, перед султаном, що козаки ходять без їх волї, бо правительство польське скільки мога їх нищить, але вони виходять з московських країв. Правда, винні були не тільки козаки: не без гріха були й ріжні польські та українські пани, що мішали ся в молдавські справи, лазили туди з військами, і тим дражнили Турків,—але все валено на козаків. Пробували їх якось погамувати. В 1614 р. Жолкєвский загрозив козакам, що піде на них військом, коли не перестануть своєволити, і почав ладити ся до походу. Ллє козаки тих заходів не злякали ся і стали громадити ся під Переяславом до війни. Жолкєвскому нї з чим було йти туди, і так його погрози зістали ся порожнім словом. Правительство звернуло ся до помочи панів. Воно* висилало на козаків так звані комісії, себ то просило виднїйших українських панів, аби вони разом з Жолкєвским поладили відносини козацькі, як королівські комісари; при тім, розуміло ся, що такий пан не піде сам, а поведе з собою свій полк дворовий, кількадесять або й кількасот людей, і так збереть ся якесь військо. Почавши від року 1614 трохи не кождого літа висилано таке комісарське військо на козаків, щоб воно завело між ними лад. Але не вихидило з того нГчого. Козаки звичайно просили дати їм на письмі .ординацію 11 які порядки комісари хотїли між ними завести, потім знаходили в тій ординації ріжні пункти, на котрі не можуть згодити ся,—бо й справді жадання комісарські були такі, що козакам на них ніяк не можна було пристати: щоб козаки стерегли границь, а чужих країв не зачіпали, жили на Низу, не виходили на волость, а пробуваючи на волости у всім слухали ся б старост і панів, в маєтках котрих пробувають. Козаки казали, що будуть посилати своїх послів до короля, аби їх до такого не примушував, і на тім комісія звичайно кінчила ся: наказувала, щоб козаки тим часом шанували ся, на чужі краї не нападали, своєвільств не чинили; козаки обіцяли, а тим часом робили далі що хотїли. Се була політика тодішнього гетьмана Петра Сагайдачного: не доводити до війни з Польщею, обіцяти тим часом і ніби корити ся, поки прийде такий час, що правительство польське буде козаків для своєї війни потрібувати,—а Поки шо поширювати силу козацьку на Україні. Гетьманом чуємо Сагайдачного в перше в морськім поході* 1616 р., шо вславив ся здобутєм Кафи, як то потім оспівую ть вірші на похорон його: за своєго гетьманства взяв в Турків місто Кафу, аж і сам цісар турський був в великім страху, бо йому чотирнадцять тисяч та людей вбив, 'каторги одні палив, другії потопив— мною тодї з неволі християн свободив, за то то Бог з воїнством єго благословив *). Але настав на гетьманстві він мабуть трохи скорше, бо вже від р. 1614 бачимо в козацькій політиці отой самий напрям, яким визначив ся Сагайдачний.-А може й перед тим уже гетьманив, з ріжними перервами, як і пізнїйше мусів не раз уступати ся перед провідниками своєвільників—бо наші звістки про гетьманів козацьких взагалі дуже неповні в тих часах. В народній памяти він майже не задержав ся—коли не рахувати звісної пісні про те як Сагайдачний проміняв жінку на тютюн та люльку —необачний! Пісня ся не передає зовсім дійсного характера славного гетьмана - так як з Байди Вишневецького зробила запорозького гуляку. В сучаснім громадянстві славили Сагайдачного навпаки, як дуже розважного, глубокого політика, шо вмів поставити козаччину на службу загально народнім справам і зробив з війська козацького опору національного українського житя. Те шо тільки накльовувало ся в 1590-х роках, за часи Лободи й Наливайка, з далеко більшою свідомістю й виразністю здійснив Сагайдачний і відкрив тим нову добу в історії українського житя. Родом він був з західньої 204. Петро Сагайдачний-грааіира зіи.иги „в.ршГЧ ГаЛИЧЧИНИ, 3 ПЄреМИСЬКОЇ ЗЄМЛЇ *) „Вѣршѣ на жалосный погребъ зацного рыцаря Петра Конашевича Сагайдачиого*\ 1622. Подаючи відти уривки, я поправляю правопись і вимову, бо в друкованім вона підігнана більше аід словянську. (з Самбіршини), з якоїсь мабуть дрібної шляхетської родини, як герб на його образку натякає. Виступає перед нами, як представник тих Галичан, шо з своєї тісно» отчини посунули тодї на широку Україну наддніпрянську будувати народню українську справу. Вчив ся в острозь кій школї потім вступив до війська козацького; називають його учасником молдавської й ливонської війни (1600— 1601), так шо мабуть ше в 1590-х роках уже був він у війську. Але ся діяльність Сагайдачного нам незвісна—аж в останніх роках свого житя (1616 — 1622) висуваєть ся він на перший плян сучасного українського житя. Перед тим уже прославив ся він як незвичайно зручний і щасливий вожд козацький. Ось як пише про нього сучасник Поляк Як. Собєский, ЩО нераз бував з Са- 205. Сагайдачний здобуває Кафу (звідти ж) гайдачним у походах: Скільки проводив він запорозьким військом, всюди був окритий славою подвигів на суші й морі і мав незмінне щастє. Кілька разів погромив Татар на степах перекопських і навів страх на Крим. Не меньше прославили його морські походи—і тут завсїди мав він щастє, зруйнував кілька великих міст турецьких в Европі й Азії, попалив околицї Константинополя. Взагалі' був се чоловік великого духу, що сам шукав небезпеки, легковажив житє, в битві був перший, коли приходило ся відступати—останній; був проворний, діяльний, в таборі сторожкий, мало слав і не піячив—як то звичайно у козаків; на нарадах був обережний і в усяких розмовах маломовний; супроти козацького своєвільства бував дуже суворий і карав смертю за провини. Перед правительством Сагайдачний вперше заслужив ся дуже а московській війні 1617 р.: козацька поміч королеви тодї страх була потрібна, але й козаччині ся війна трапила ся під добру пору, тому Сагайдачний з великою охотою взяв участь в сїй війні. Комісії напосідали на козаччину все більше і по козацьких походах на Туреччину комісари знову вибрали ся з військом на Україну, домагаючи ся, щоб козаки не зачіпали Турків, не бунтували людности на Українї, щоб від257 205. Сагайдачний здобуває Кафу (звідти ж) правили з війська свого всяких людей новоприбулих і до козацтва не належних і звели ціле військо козацьке на одну тисячу, а всі иньиіі щоб вернули ся в зві типе підданство! Сагайдачний з старшиною, щоб не доводити до війі і, обіцяв і приймав сі умови, з тим щоб у короля просити потім зміни декотрих пунктів. Але все тяж те ставало отак викручувати ся, і дуже добре трапило ся для них, що саме під ту пору як комісари змушували козаків підписувати таку „ординацію* 1 -король польський заходив ся коло війни з Московщиною. Сойм польський не хотів давати грошей на війська на сю війну, вся надія була на козаків. Королевич Володислав, щоб добити ся корони московської (під час смути бояре московські вибрали були його царем, але потім відрекли ся), пустив ся в Московщину з малими силами і треба було його ратувати. Сагайдачний сподівав ся, що тепер за .московською війною підуть в непамять всі ординації комісарські й почав збирати військо. Під покровом сих зборів козаччина свосволила на Україні цілу зиму і весну 1618 р., тільки літом Сагайдачний вибрав ся, ведучи більше 20 тисяч самого вибраного війська і пішов під Москву, де стояв королевич Володислав. По дорозі нищив Московщину, здобував кріпости й городи і нагнав великого страху, так що за чудо вважали, як котрому -місту удало ся від його відсидітись. Зійшов ся з королевичом, що страшенно утішив ся з цілим військом сею козацькою помічю, і зараз же вчинив разом з польським військом нічний напад на Москву. Але в Москві знали наперед, що буде напад і встигли приготовити ся, так що здобути Москви не вдало ся. Одначе правительство московське по сім стало далеко податливійше на польські жадання в переговорах і польські соймові комісари, що були -при Володиславі, сповняючи бажаймо сойму, щоб сю війну закінчено як найскорше, скористали з сеї податливости московської сторони і прийшли до згоди з Москвою. Се було дуже неприємне Володиславу, і Сагайдачний теж стояв за дальшу війну з Москвою, але нічого було робить: війну скінчено. Тепер маючи спокій з московської сторони, правительство польське на літо 1619 р. знову вислало Жолкєвского з комісарами іі вій- 200. Герб Бійська Запорозького ѵзыдги ж). ськом —робити порядок з козаками. Знову стали жадати, щоб козаки своє військо зменьшили, на море не ходили, човни попалили ї таке иньше. Се було чорною невдячністю польського правительства по тім, як воно кликало козаків на милость божу й мало їх двадцять тисяч в своїй службі, а тепер казало ім всім вертати ся в підданство, зіставивши якусь одну або дві тисячі. Та що робити! Жадало, инакше грозило війною, а Сагайдачний до війни не хотів доводити. Між військо роздано за службу 20 тис. золотих і тим трохи заспокоєно його. Кінець кінцем стало на тім, що буде козаків 3000 (а їх десять тисяч зібраних стояло під час сих переговорів!). Підписано умову, комісари розійшли ся. Сагайдачний поїхав на Січ —про око палити -чайки козацькі. Козаки нарікали на Сагайдачного за таку податливість, і на Низу кінець кінцем вибрали иньшого гетьмана, Бородавку. Але Сагайдачний чекав, сподїваючи ся, що Польщі прийдеть ся таки чи скорійше чи пізнїйше поклонити ся козакам, як прийде потреба. А тим часом зайняв ся справою, яка задавала польським плянам болючійший удар, ніж які небудь козацькі своєвільства. 69. Київ стає центром культурного українського житя. В польських кругах досі знали Сагайдачного як сміливого і щасливого войовника—на Україні' знали ще щось: про його прихильність до справ української церкви Т освіти, до всього того що тоді для України було житєм національним. Як вихованець острозької школи—чоловік близький інтересам тоїдшньої освіти й книжности, Сагайдачний підгримував близькі зносини з церковними і ученими кругами київськими, де тоді було богато його близших земляків Галичан, і там знали, що яа Сагайдачного, на його поміч і поміч війська Запорозького можуть рахувати в усякій потребі українського народнього житя. Се була хвиля незвичайно важна а історії українського житя. Київ, що кілька століть пролежав в забутю, все більше й більше забуваючи колишнє своє культурне і( національне значіннє.-раптом відродив ся до нового. В XVI віцї се була звичайна собі погранична кріпость, де стояла військова залога, тулило Ся трохи міщанства й иньшого стану людей лід охороною замку, і тільки старі руїни, а серед них кілька зацілілих монастирів: в першій лїнїї славний Печерський, потім Пустинськомиколаївський (тепер так званий Малий Миколай) і Михайлівський нагадували колишню славу Київа. Але і в сих монастирях вигасала потроху память колишнього їх культурного значіння, книжности і учености. -На архимандритів та ігуменів, як знаємо, попадали люде, які спромогли ся заплатити королеви і великому князеви добре чолобитє, а нї в 2-Ю Голові їм були справи наукові й освітні, і величезні матеріальні засоби сих монастирів, шо володіли незмірними маєтками, жертвуваними протягом стількох поколінь, —росхапували ся або йшли на сите й пяне жите монахів. Заведеннє унії змусило українське громадянство звернути особливу увагу на ті церковні позиції, які ше зістали ся в православних руках: треба було вирвати їх з впливів правительства і подбати про те, шоб сі позиції були обсаджені людьми відповідними. Печорський монастир був найсильнїйшою, найбогатшою і значить—найважнійшою з тих позицій; громадянство звернуло на нього пильну увагу, після того як Никифор Тур оружною рукою оборонив його від нападів уніатів. По його смерти (1599) на се місце вибрали ігуменом Єлисея Плетеницького, ігумена монастиря лешинського (ма Білоруси), шо підчас берестейського собору показав себе як визначний і завзятий патріот. Про сього чоловіка мусить бути вдячна память в українськім народі, бо велико заважив він в пізнїйшім українськім житю. Був родом з Галичини, 3-під Золочева, з дрібної місцевої шляхти; подробиць з його житя майже ніяких не знаємо. Коли дістав ігуменство печерське, був ше чоловік не старий, мав коло 50 літ. В документах чуємо, як він боронить маєтности монастирські від чужих рук, маємо жалі монахів гіечерських на нього і иньшу старшину монастирську, шо вони „не знать куди подівають монастирські гроші**: мабуть Плетеницький зачав уймати трохи видатки на сите і пяне житє черцїв, обертаючи на потреби культурні. Видко, зміркував, що тут під захистом козацького війська, яке знов почало приходити до сили і вже не раз давало поміч київським Українцям в тісних обставинах,—можна розпалити нове огнище українського культурного і національного житя. Отже заходив ся коло збирання засобів на се. Коштом монастирським Плетеницкий купує друкарню Балабанів— заведену владикою Гедеоном в його маєтку Стрятині (коло Рогатина), коли він був посварив ся з брацтвом львівським; потім вона лежала закинена, поки Плетеницький „воскресив друкарню припалую пилом," як каже похвальне слово йому, і перевізши до Київа, пустив в рух коло р. 1615 (перша книжка вийшла з неї р. 1616). Ще перед тим заходив ся він позбирати до Київа людей книжних, учених, з тих же своїх країв галицьких. В тім часїг коло р. 16.15—6 бачимо ми в Київі вже цїлий ряд освічених і учених людей з Галичини, як от пізнійшиЙ митрополит Іван Борецький (Бірецький, з Бірчі), Захарія КопистинськиЙ— учений історик церковний, братанич перемишльського владики, Лавренгий Кукіль, по латини Зизаній, бувший дідаскал (учитель) львівської ійЯоли, славний автор українського словаря Беринда, їло працював у Балабанів при друкарні і з нею разом мабуть перекочував до Київа— і богато иньших. Будучи першою особою в православних кругах київських, Плетеницький мав змогу приміщувати своїх учених земляків не тільки в Печорськім монастирі, а і на ріжних иньших духовних позиціях Київа. Разом з сим кружком однодумців, маючи добру заручку у свого земляка і однодумця Сагайдачного, що в тім часі виступає на 207. Печерський .монастир, з рисунка 1651 р. чолї козацького війська, зачинає Плетеницький в тих роках 1615—6 ширшу культурну і організаційну роботу-саме тоді як Сагайдачний вийшов на гетьманство, може і не перший вже раз Разом з тим, як засновувала ся друкарня печерська, завязувало ся брацтво в Київі. Гальшка Гулевичівна, богата шляхтянка київська, жінка маршала мозирського Стефана Лозки, записала свій грунт у КиГві на Подолї, де скупляло ся житє київське (бо Старий Город сгояв майже пусто). Призначала його на просвітні завдання: на заснованнє монастиря, при иїм школи „для дітей шляхетських і міських”, „гостинний?для страициків віри православної14. Слідом засновано брацтво, котре мало зайняти ся лдійсненнєм тих плянів: його „унис“ (уставу) списано з кінцем 1615 року, і в нього .вписало ся „безчисленно" народу всякого стану, з місцевого духовенства (перед усім з того кружка Плетеницького, що був певно властивим провідником того дїла), також з україн- ськоГ шляхти і міщанства. Вписав ся в се брацтво і гетьман Сагайдачний з усїм військом козацьким; тим способом приймало військо нове брацтво й його культурні заходи під свою опіку і прибирало собі право скрізь і всюди виступати його заступником і покровителем. Маючи такого оборонця на місці', українське громадянство київське не журило ся ніякими властями й сміло й енерґічно розвинуло свою культурну роботу, шо сю глуху діру, якою перед тим був Київ, раптом зробило центром національного українського житя Новозасноване брацтво зараз же зєднало ся з фундацією Гулевичівни і на пожертвованім нею ґрунті заснувало брацький монастир Богоявлення і при нїм зараз же заложило брацьку школу Борецький, бувший дідаскал львівський, став їі першим ректором і поїхав зараз до Львова закупити книжок V всього потрібного для школи; мабуть тогож року (1617) почато й науку. Печерська друкарня, відложивши всяку иньшу роботу, спішно випустила часословець, першу тодїшню учебну книгу—„аби вдоволити потребі шкільній в православнім городі' Київі4 *, як пише в передмові Плетеницький. Школу ведено за прикладом львівської: про науку в грамоті патр. Теофана читаємо, шо вчили тут „грецько-словянського і латино-поль* ського письма- Одною з перших книжОк закуплених для науки тутешньої була грецько-словянська граматика видана львівським брацтвом і взята Борецьким на борг у львівських братчиків. Завдяки помочи київських духовних кругів і шляхецтва та вишколеним уже силам галицьким (львівським) нова київська школа стала від разу сильно. З віршів на похорон Сагайдачного, що читали ся учениками її в р. 1622, бачимо, що вчили ся тут головно дїти міщан київських, київських духовних, також і українських шляхтичів. Жваво працювала і нова друкарня. Перед тим на Україні' перше місце займала друкарня острозька; за рр. 1580-1606 вона видала більше книжок ніж , які небудь українські друкарні. Але як умер старий князь Острозький (1608) і Острог перейшов в руки його сина ка- 208. Никифор Тур (пізнїйший портрет з Печерсько'і лаври). толика Януша, друкарня ся заглохла зовсім. Нова ж печерська друкарня за пятнадцять літ (1616—1630) випустила більше книжок, ніж до того вийшло на цілій Україні. Мала великі засоби і добрих, відданих свому ділу провідників. Заложено для неї свою фабрику паперу, свої робітні письма (шрифту). Правда, виходили звідти переважно самі церковні книги—алеж у церковній сфері головно обертало ся тодїшнє національне українське жите, як ми вже знаємо, і на сю сторону головно налягав новий учений київський кружок. Організаційна діяльність нового брацтва також давала себе відчувати. В ворожих кругах зараз оцінено її: уніатський митрополит Рутський (наступник Потїя) незадовго, пишучи про перешкоди, які спиняють поширеннє унії, головною перепоною вважав отеє київське брацтво „засноване три роки тому*4. Він нагадував правительственним кругам, шо засновано його без дозволу королівського, тому можна б його закрити. Але у правительства не підіймала ся рука на нього—5о за ним стояли братчики з мушкетами, військо Запорозьке з гетьманом Сагайдачним на чолі. 70. Нова єрархія. Київський кружок був першим звязком, що звязав козаччину з вищими верствами української суспільности. Досі козаки стояли в тїснїйшім звязку тільки з українським селянством, що в козацтві шукало визволення від панської кормиги, а козаччина в своїх' інтересах ішла на зустріч сїй селянській течії, що незвичайно зміцняла й помножала козацькі сили. Иньші верстви, хоч би й українські, дивили ся на козаччину, з того часу як вона набрала свого соціального характеру, скорше ворожо—гяк на елемент руїнний. Київський кружок, розпочавши свою культурну роботу під захистом козаччини, вважав потрібним розясняти, що козаччина се не якась шумовина, піна суспільна, а продовжателї старих воєнних, лицарських традицій старої Руси: „Се ж бо те племя славного народу Руського, з насіння Яфетового, що воювало грецьке цїсарство морем Чорним і сухопутєм. Се з того покоління військо, що за Олега, монарха руського, в своїх моноксілах плавало по морю й по землі (приробивши до човнів колеса) і Константинополь штурмовало. Се ж вони за Володимира, святого монарха руського, воювали Грецію, Македонію, Ілїрик. Се ж їх предки разом з Володимиром хрестили ся, віру християнську від константинопольської церкви приймали, і по сей день в сїй вірі родять ся і хрестять ся і живуть4 4 ,—поясняло духовенство київське, коли його обвинувачували вороги, що воно за помічю й охороною козацькою відновило православну єрархію і взагалі має зносини з козаками. Коли перші заходи, розпочаті під охороною козацькою, вийшли 2 т вдатно,—київські круги рішили покористувати ся приїздом на Україну єрусалимського патріарха Теофана, щоб під покровом Сагайдачного довершити діло ще важніше, а саме відновити єрархію православну. Була се справді потреба пекуча. Після смерти львівського владики Балабана (1607) і перемиського Копистинського (1610) на цілу Україну зістав ся одним олен православний владика львівський Тисаровський, та й той дістав владицтво тільки обманувши короля, шо буде уніатом, а не додержав сеї обіцянки. Король, не сповняючи своєї обіцянки і закону соймового, давав владицт&а тільки уніатам, невважаючи нї на що, і можна було справді бояти ся, шо колись зовсім не стане православних владиків на Українї; ,та й тепер уже православне житє церковне приходило в повний розстрій—а сього й хотіло ся королеви і правительству Отже прочувши, що патр. Теофан має їхати з Москви назад, київські громадяне запросили його до Київа і тут показавши засновані інституції й початки культурної та освітної роботи, просили його, щоб відновив їм єрархію—по« святив митрополита і владиків. Загальний український зїзд, скликаний до Київа на престольне свято Печерського монастиря -день Успенїя, виступив з. усильним прошеннєм в сій справі. Патріарх довго не відважав ся, „бояв ся короля і Ляхів**. Але Сагайдачний заявив патріархови, що він бере його на свою відповідальність і ручить ся за його безпечність. Невважаючи що на Запорожу гетьманом вибрано Бородавку, між козаками на волости рядив уеїм Сагайдачний і на слово його можна було полягати. Місцева шляхта підтримувала його запевнення. Патріарх нарешті* згодив ся і протягом осени і зими 1620 р. в ріжних місцях, в великім секреті по* святив митрополита і пятьох єпископів—на всї владицтва українські Й білоруські. Потім під охороною козацькою щасливо виїхав з України на Молдаву, не слухаючи Поляків, що запрошували його їхати через Поділе, де можна було його справді добре зловити. 209. Єлисси Плетемицькии ^звідти жі. Владикїв посвячено, але стояло далеко важнїйше питаннє—як добити ся для них права сповняти свою службу владичу? Як виробити аля них свобідний візд в ї х єпархії, щоб правительство не боронило їм своє дїло робити? Київське громадяйство і старшина козача ^еподївали ся, шо правительство польське, потрібуючи козацької помочи, мусить зробити православним сю уступку. Польща переживала тодї дуже тяжкі часи. З тої причини, що Польські своєвільні банди, так звані лисовчики помотали цїсареви Фер- 210*11. Київські печери, з рисунків 1651 р. динандови против семигородського князя, що був присяжником туреньким, султан рішив розпочати війну з Польщею. Доправили ще й козаки, шо були під проводом Бородавки: вчинили похід на Царгород, пограбували його околицї з нечуваною відвагою і нагнали такого страху, що приходило ся киями гнати турецьких матросів, аби йшли на свої галери, плисти против козаків; неможна було дати козакам ніякого відпору і вони попустошивши царгородські околицї пішли собі далі бушувати по Чорному морю і робити що хотіли. Султан після сього звелїв турецькому війську рушити на Польщу і під кінець лгта воно зближило ся до границь молдавських. Жолкєвский з тим військом яке мав пішов на зустріч, щоб зійти ся з військом молдавським, але Волохи, побачивши таке мале військо, не хотіли йти з Жолкєвским на Турків. Він мусїв вертати ся і недалеко Дністра Турки його погромили; сам Жолкєвский наложив головою, його помічник, гетьман польний Конєцпольский попав у неволю; мало хто виратував ся. Так Польща зістала ся зовсім без війська і з великим страхом чекала нового турецького походу на другий рік. Нещастє, що спіткало Жолкєвского, толкували тим, що він не заручив ся помічю козаць- кою: козаків було в тій війні' або дуже мало, або таки й зовсім не було—своевільники бушували з Бородавкою, а таточнїйших, що були по стороні Сагайдачного, Жолкєвский теж не постарав ся притягнути до себе, і вони займали ся справою церковною, поки Жолкєвский воював ся з Турками. „Жолкєвского забито в Волощині й Конєцпольского взято, бо без козаків війну зачав, так говорив: не хочу я з Грицями воювати, нехай ідуть до рілї або свині пасти"—так переказуе тогочасний український літописець тодішні оповідання. Тому тепер правительство з усіх сил заходило ся притягнути козаків. Брало ся на всякі способи, навіть патр. Теофана просили, щоб козаків до того намовляв. В київських кругах рішили, шо за козацьку участь в війні’ треба добити ся, аби правительство признало нових владиків. Король і його порадники не хотіли на тім попускати. Даремно' на соймі (на початку 1621 р.), коли йшла мова про приготовання до війни, голова українських послів Лаврентий Древинський, звісний український пар* ляментарист, ударяв на правительство, пригадуючи всі кривди, які діють ся народови українському й білоруському: „Почавши від Кракова в КоронТ як помножаєть ся слава божа за помічю тої нововидуманої унїї? Вже по більших містах церкви запечатані, маєтности церковні попустошені, по монастирях худобу замість монахів замикають. Перейдемо до в. кн. Литовського—там робить ся те саме, навіть в містах пограничних з Московською державою. В Могилеві й Орші церкви запечатано, священиків розігнано. В Пинськуте саме вчинено; монастир Лещинський на корчму обернено Через се діти сходять з світу без хрещення, тіла мертвих вивозять ся з міст без церковного обряду як стерво; люди без шлюбів живуть в -212. „Мироточиві голови" в київських печерах 213 „Відчитуваннє біснуватого" (звідти ж). нечистоті, не сповідаючи ся, не причащаючи ся з світу сходять. Невже се не самому Боґови обида? невже не буде мстити ся за се Бог?... Перейдім до иньших кривд і утисків нечуваних. Чи то не кривда народови нашому руському, що, не кажучи про иньші міста, чинить ся у Львові? Хто грецького закону, не уніат, той не може мешкати в місті', анї торгувати на локтї і кварти, анї до цехів не може бути принятий. Коли хто умре, мешкаючи в місті', того мертве тіло не можна провести через місто з церковною церемонією, ані до хорого з тайнами господніми іти не вільно. А в Вилькі чи не утиски то? чи чуване коли? Коли мертве тіло під замком хочуть провести через замкову браму (якою ходять і їздять всі, навіть Жиди й Татари), то ту браму замикають, так шо православні мусять мерця свого виносити иньшою брамою, якою тільки гній міський вивозять". Король буде жадати ледви чи не більшу половину війська від народу руського, а нарід сей як буде заступати грудьми сю державу, коли далї не буде задоволений в своїх прошеннях і домаганнях? Як можемо заходити ся коло спокою від сусідів, коли не маємо внутрішнього спокою у себе дома?—питав Древинський. Але не слухано того. Коли Мелетий Смотрицький, висвячений, на владику полоцького, поїхав на Білорусь і почав, хоч і обережно, сповняти свої справи владичі, уніати підняли крик, і король, не вважаючи на таку небезпечну хвилю, не отягав ся їх ратувати: видав наказ арештувати Борецького і Смотрицького і всіх новопоставлених владиків. Борецький з иньшими владиками, сидячи під охороною козацькою, що правда- не журили ся тими арештами,—але ж і подати ся в свої єпархії не сміли. На Білоруси всіх хто давав яку поміч Смотрицькому або звертав ся до нього як до владики —арештовувано і король навіть збирав ся смертю їх карати. Правда, до кари смертної не прийшло, але все таки тяжко покарано тих людей ріжними карами, і Смотрицький мусів також тікати під охорону козачу. Тому київські круги з Сагайдачним разом рішили стримати козаків від походу, поки король не вдоволить їх домагань—поки не „заспокоїть православної віри". 71. Хотинська війна і кінець Сагайдачного. Козаки зараз же з зими, послухавши патріарха і всяких обіцянок королівських, почали були ладити ся до походу. Зимою ходили вони під Білгород, здобули місто і визволили багато невільника—яких три тисячі християн слобонили, говорено на Україні. Потім на волости почали збирати всякий припас до походу—коней під армату, порох, олово і всякий припас: всякий поклик на королівську службу був тим для козаків дуже милий. що давав їм притоку до збирання таким способом всякого припасу з людей не-козацьких; для того вони так радо й відзивали ся звичайно на всякий заклик короля. Борецький з Сагайдачним постановили перепинити сї збори козацькі, поки король не вдоволить їх В червні скликано велику раду козацьку—мали козакам привезти гроші від короля Поїхав туди сам Борецький з великим числом духовенства Зараз же на початку ради з великим гнівом і жалем почав оповідати перед козаками, які насильства діють ся їх вірі; читав лист з Вильна, про нелюдські гонення за владиків Потідг Сагайдачний прочитав лист від патріарха, з великою пошаною: наперед поцілував. а прочитавши положив на голову собі. Козаки підняли великий крик: присягали ся боронити віри, не жалуючи горла свого. Але другого дня говорив посол королівський, заохочував до війни, передав гроші від короля, і козаків знов потягло до походу. Кінець кінцем рішили, щоб до короля в посольстві поїхали Сагайдачний з Єзекіїлем Курцевичем, ігуменом козацького терехтимирівського монастиря, що тес пер був висвячений на владику Володимир* ськоіго; вони мали королеви представити, щоб признав нових владиків, инакше козаки не підуть на війну. Та козаки не втерпіли, коли їх почали заохочувати до походу. Тим часом як Сагайдачний з Курцевичем їздили до короля, козаки з Бородавкою вже пішли на Молдаву й почали грабувати край. Король збув посольство Сагайдачного ріжними ласкавими словами, нічого певного не пообіцявши, а тим часом війна почала ся, і Сагайдачний поїхав уже просто на війну до козацького війська. Але Бородавці се не Пройшло дурно. Коли Сагайдачний приїхав до війська, його прихильники почали підіймати козаків против Бородавки, докоряючи йому, що він зле порядкував в поході, погубив багато людей в Молдаві. розіславши на чати, і не наготовив припасу на війну. Його скинули з гетьманства, судили і засудивши на смерть, стяли в колї козацькім під Хотином, а гетьманом знов вибрали Сагайдачного Приймаючи гетьманську булаву знов у сво; руки (сим разом уже в останнє), Сагайдачний постановивше раз спробувати прихилити коро214. Патріарх Теофаи ля і правительство ло українських бажань козацькою заслугою. Більше нічого й не зіставало ся—хіба облишити військо польське і завернути козаків з поля битви, поки король не сповнить козацьких бажань, —але на таке Сагайдачний не рішив ся. Польське військо перейшло за Днісгер під Хотином, кріпостю турецькою, і турецьке військо вже надходило велике, як хмара, обступаючи Поляків, а козаки ще не надійшли й Поляки бояли ся. щоб Турки не заступили їм дороги і не розєднали. Першим дїлом Сагайдачного було відшукати козаків і привести їх до Поляків. Се він і зробив, незвичайно зручно маневруючи під самим носом Турків, і щасливо провів козаків до польського табопу,—але сам не вийшов здорово, бо шукаючи козацького війська, наскочив на Турків, пострілено його в руку і ся рана так і не загоїла ся—на другий рік Сагайдачний з неї таки й умер. Козацького війська було, по польським відомостям, коло 40 тисяч, з невеличкою, але дуже порядною артилерією. Польського війська було коло 35 тис. (серед нього теж 8 до 10 тисяч регулярних козаць* ких рот). Таким чином з приходом козаків сили Поляків зросли у двоє. Але не тільки тим чисельним приростом тішили ся* Поляки: вони велико покладали на козацьку звичку до війни з Татарами й Турками, на їх славну відвагу. Уже з походу козаків до польського війська, коли чати козацькі пробивали ся кріз турецьке військо, до Поляків доходили оповідання про нечувану відвагу, з якою сї дрібні чати відбивали ся від полків турецьких. І тепер коли козаки стали табором побіч табору польського, військо турецьке головну силу і натиск свій звертало на козаків, сподїючи ся, що як зломлять козаків, то легко покінчать і з Поляками. Але козаки не тільки відбивали ся від далеко більшого турецького війська, але й переходили самі в атаку і не раз громили Турків та добивали ся до їх табору. Робили також нічні вилазки, заповзаючи з нечуваною смілістю в середину самого турецького війська та полохаючи Турків непомалу. Бідували дуже через брак паші, але під зелїзиою рукою Сагайдачного тримали ся до останку, тим часом як з польського війська шляхтичі з найзначнїйших фамілій, скучивши довгою війною, без сорому тікали, ховаючи ся в фури. що йшли по провіант, то що Поляки розуміли, що тільки козаками тримають ся, і коли турецький султан, стративши надію на побіду, нарешті помирив ся з Поляками і повів свої полки назад. - признавали Поляки, що козакам завдячують се виратуваннє Польщі від погибели, й під небеса вихваляли заслугу козаків і Сагайдачного, їх мужність, витрівалість, порядок, обзайомлсннє з війною. Та коли вповаючи на сю свою заслугу і ласкаві обіцянки коро- тих заслугах козацьких під Москвою і Хотином справити Тм в подяку таку різню, як під Лубнями. Поки що бракувало на се сили. Польському війську ше й досі не було заплачено за Хотинську війну, і ніхто в Польщі не хотів служити. Тим часом, бачучи що правительство польське і особливо король не хоче йти на ніякі уступки українському громадянству, Українці' хапали ся за ріжні пляни. щоб витворити таку ширшу політичну, міжнародник комбінацію, яка дала б змогу оперти ся против польського правительства — або змусити його до уступок, або— відірвати Україну від Польщі. Київське духовенство вертало ся до старих гадок українських ворохобників XV і XVI віку—шукати помочи у Москви; адже справа зійшла на ґрунт релігійний— боротьби за віру, а московське правительство на сім грунті не зарікало ся мішати ся в польські та литовські справи, коли тільки чуло з сього користь для себе і мало сили відповідні. Як тільки Москва почала по смутній добі знову ставати на ноги, стали до московського правительства звертати ся ріжні люде з України, шукаючи помочи—найбільше в ріжних церковних справах. Особливо торували стежку в ті сторони чіенцї густинські — з Густинського монастиря, заснованого незадовго перед тим на Задніпровю в маєтностях кн. Вишневецьких, коло Прилук, недалеко від тодішньої границі московської, та з прилучених до нього монастирів Мгарського і Ладинського. Ігуменом густинським був тоді печерський старець Ісаія Копинський, дуже шанований як великий подвижник і представник найбільш правовірного православного благочестя, неподагний на ніякі уступки унїятам чи правительству (за се потім, по смерти Борецького він був вибраний на митрополію київську). Маючи ласку у князів Вишневецьких, а особливо у княгині Раїни Могилянки (сестри Могили, а матери пізнїйшого тяжкого ворога України князя Яреми), Ісаія розмножив ті монастирі, зробив з них велику кольонїю чернечу, і власне він з своїми старцями густинськими, виходячи' з потреб православних, був найбільшим прихильником московської протекції. Але в сю сторону оглядали ся також і иньші київські духовні в тодішніх обставинах. Літом 1624 р. сам митрополит вислав до Москви одного з владиків, описуючи гяжкі біди, які терплять православні, і запитуючи московського царя, чи не 216. Петро СагаЙдачимЙ (пізнїйший портрет, київської академії). 27а прийняв би Україну і військо козацьке під свою руку, як би козаки не устояли в війні з Поляками, шо повисла вже тоді над Україною. Але Москва саме ще тільки ставала на ноги, бояла ся знову зачіпати ся з Польщею і московське правительство відповіло митрополитови ухильчиво. Сказало, що здаєть ся серед самих Українців ще ся гадка не зміцнила ся, козаки займають ся морськими походами більше, ніж думають про боротьбу з Польщею,—а як буде на Україні міцна постанова, тоді дайте знати, а цар і патріарх (царів батько) про се поміркують, як би вас визволити,—так переказали бояре митрополитови Часи справді були дуже тяжкі для православних. На Білоруси йшли далі, гоненія, і ще більше загострили ся, коли при кінці 1623 р. витебські мішане, роздражнені до останнього всякими утисками і кривдами від тамошнього уніатського владики •Иосафата Кунцевича, збунтувавши ся, вбили його Шибениці, вязницї, відбирання останніх прав посипали ся на винних і невинних. „Всяке гоненіє на пра вославних підняли, особливо на єпископів православних— від престолів, міст і монастирів наших відогнали і до крови на святу православну віру підняли ся“,—писав митрополит до Москви Владики крили ся в Київі „під крилами христолюбивого воїнства черкаських молодців* (козаків) і з трівогою чекали, чим скінчить ся боротьба правительства з козаками, що насувала ся все грізнїйше: як би козаччину приборкано знову, як тридцять літ тому під Лубнами, прийшло ся б владикам справді тікати за московську границю. Але козаки тим не журили ся і навпаки почували велику силу і енергію в собі 3 великим завзятєм і розмахом вели далі морські породи на землі турецькі, а дуже були утішені, що против Турка знай217. Раїна Могилянка княгиня Вишневецькг. шов ся у них неспод'вании союзник в Криму: хан Махмет-герай і Його брат Шагін-герай збунтували ся против султана турецького, що хотів їх скинути, і закликали до помочи козаків, а ті з великою охотою взяли ся 7м помагати. Коли турецькі кораблі’ лїтом 1624 р. подали ся до Криму, везучи нового хана на місце Махмет-герая, козаки під сам той час рушили на Царгород, захопили Турків зовсїм неприготованими (хоч уже наперед ріжні страшні поголоски про козаків ходили в Царгородї) і цілий день свобідно грабили собі обидва береги Босфору; понишили богаті оселі” , роскішнї вілї, а ввечері спокійно забрали свою богату здобич на чайки і вийшли на море, перше нїж Турки зібрали ся боронитись. Коли ж догонили їх турецькі кораблі', споряджені за той час, козаки спокійно чекали їх (противний вітер не давав змоги нашим іти на Турків). Побачивши таку відвагу Турки так налякали ся, що вернулись назад, не зачепивши козаків, і вони пішли собідно до дому. А два тижні’ пізнїйше на ново, ще з далеко більшою силою пішли на Царгород; на лиманї Дніпровім загородили їм дорогу кораблі" турецькі: було їх 25 великих галер і 300 меньших кораблїв; але козаки били ся з ними кілька день, пробили ся на Чорне море і пішли знову на Царгород. Сим разом цїлих три днГ грабили й палили береги Босфору і спокійно відплили собі до дому Стрівожений сими нападами. султан вислав післанцїв до Криму, до капітан-баші, аби лишив всїх тих Гераїв, а їхав скорше Царгорода боронити. Тому було се дуже на руку, бо й так не мав що робити в Криму—і там здибав ся з козаками: коли пустив ся в глубину краю на непокірних ханів, здибав ся з військом Махмет-герая, що мав при собі також і полк ко зацький. Невеликий він був, але побачивши таку компанію, Турки стратили всяку охоту бити ся, почали переговорювати ся; тодї Татари з козаками напали на них, Погромили й гонили за ними до Кафи. Взяли Кафу. Капітан-баша утїк на кораблї і щоб визволити з рук Махме 218. Густинський монастир (рисунок Шевченка) та бранців і гармати, шо він захопив, потвердив його на ханстві й поїхав до Царгороду ні з чим. По такім початку Махмет-герай і особливо Шагін-герай—більш енерґічний і рухливий, що підбивав свого брата, заходили ся заручитись і на будуче помічю козацькою. Вони міркували, шо Турки їх в спокою не лишать і при найпершій оказії таки з ханства скинуть. Тому писали до короля польського, щоб козаків нахилив до того, аби й далї їм на Турків помагали. Самі теж козаків до того намовляли. Зимою, на сам свят-вечір (24. XII 1624 р.) Шагін-герай на урочишу Карайтебен переговорював ся з військом козацьким і уложив з ним союзний трактат: щоб козаки помагали Кримцям, а Кримцї козакам в усякій пригоді й ніколи не опускали. Козаки вірили в вірність і трівкість сього союзу з Кримською ордою і споді вали ся оперти ся на нїм в тяжкій хвилі—не тільки в війнах з Туреччиною, але і в недалекій, мабуть, війні з Польщею Се незвичайно підіймало у них дух, а ще до того саме під ту пору стала ся пригода, яка розвинула перед очами України перспективи ще ширші. 73. Українські пляни і війна І 625 р. В осени того ж 1624 року приїхав до Київа і допитав ся до митрополита чоловічок, що називав себе Олександром Яхіею, сином і законним наслїдником турецького султана Магомета III (що вмер р. 1606). Казав, що його мати, Грекиня з роду, викрала його з двору султанського і виховала в православній вірі; що його як законного претендента на трон султанський чекає нетерпляче весь християнський світ Туреччини: Болгари, Серби, Албанці' і Греки присягли вже йому як свому законному цареви і чекають його з готовим військом в 130 тис. вояків. Але він хоче приєднати до сеї спілки ще Україну і Московщину, щоб з ними разом розвалити царство Турецьке. Сподїваєть ся одначе помочи і від ріжних ворогів Туреччини з Західньої Европи: від герцога тосканського, від Іспанії і т. ин. Митрополит, вислухавши сих оповідань, не знати чи повірив тому всьому, але подумав, що з сього може вийти щось користне. Він справив Яхію з своїми людьми на Запороже, і той зараз таки став з козаками і Шагін-гераєм укладати пляни війни з Туреччиною. Митрополит же задумав зацікавити сею справою Москву і зробити її тим більш рхочею для вмішання в українські справи. Виїхав сам в сторони козацькі й разом з козаками й Яхією вирядив нове посольство до Москви: їхали козаки запорозькі Й післанець Яхії Марко Македонянин. Мали вони оповісти цареви про ті пляни і союзи Яхіїні та просити для нього царської помочи, чи військом чі» грошима. Але се не Дуже удалось. Цар видко теж зацТкавив ся справою: післанець Яхії був представлений йому потайки поміж запорозькими послами; цар переслав через нього Яхії богаті дарунки, але вмішати ся сам в його справи чи в українське повстаннє все таки не відважив ся. З широких плянів українсько-кримсько-московського і ше незнати якого союзу, шо укладали собі українські політики київські чи заборозькі, таким чином не вийшло нічого. Переговори тодішні зістали ся тільки памяткою тих широких комбінацій, що пригадують собою попередні мрії Дмитра Вишневецького і пізнійші заходи Богдана Хмельницького. А тим часом покладаючи ся на ріжні союзи і загнавши ся в широкі пляни, козаччина досить болючо наскочила на сувору .дійсність війни з Польщею. Московські бояре казали правду, що самі козаки ще не досить пильнують справи, аби Москві до неї устрявати. •Військо козацьке здало ся на те, що є у нього під боком новий союзник, хан кримський, і мабуть Польща не схоче зачіпати ся від разу і з ним і з козаками, тому далі займало ся морськими походами, не журячи ся польськими жаданнями та погрозами. Трічи ходило на море, з великими силами, і ся морська війна затягла ся на пізню осінь. А тим часом гетьман польський Конєцпольский все збирав ся приборкати козаків, що й йому самому, яко державцеви великих королівщин на Україні кісткою в горлі сиділи, і саме тепер зібрав ся на них. Далі відкладати не можна було, бо заносило ся на війну з Шведами; прийшло ся б іти з України, кийувши її на волю козацьку. На перешкоді стояв союз козаччини з Кримом, але Конєцпольскому літом 1625 р удало ся закупити грошима Шагін-герая і його брата, щоб вони не мішали ся до війни його з козаками. Потім спішно, поки ще козаки не вернули ся з моря, Конєцпольский післав своє військо на Україну, а сам з комісарами поспішив за ними слідом. Похід сей застав козаків зовсім неприготованими. Не стрічаючи (нїде козацького війська по дорозі', Конєцпольский пройшов цілу Україну аж до Канева; але й ТуТ буЛО ТІЛЬКИ Три ТИСЯЧІ К 0 ‘ заків, шо не могли поміряти ся з польським військом і оборонною рукою пішли під Черкаси, на зустріч головному війську, що мало прийти з Запорожа. Сим несподіваним мар- 2*9. Місця війни І62Г > , і потім 1637 року- ШЄМ КОНЄЦПОЛЬСКИЙ примусив. Україну сидіти тихо, не дав старшині скликати козаків оселих „на волости“. Тим часом гетьман Жмайло на Запорожу богато потратив часу, чекаючи козаків з моря, та пересилаючи ся з ханом, шоб поміг козакам; згідно з союзом. Конєцпольский за той час дочекав ся комісарських полків, так що його військо числом зрівняло ся з козацьким або навіть і перейшло його, а при тім було краще уоружене і споряжене, ніж не приготоване до війни військо козацьке. Козаки одначе рішились не піддавати ся. Комісари жадали, щоб козаки видали проводирів морських походів і всяких своєвільств (того року стали ся розрухи в КиТві: вбито одного уніятського священика і війта Ходику, за те що хотів ширити унїю), також аби видали Яхію і послів посиланих до Москви, зменьшили військо козацьке „до давнїйше означеного числа" і такеиньше—всього сього козаки не могли прийняти. Битва стала ся під Криловим, на ріці Цибульнику, і хоч козаки держали ся добре, але кінець кінцем сю позицію признали собі незручною і потайки відступили і ;» далі на полуднє, над Курукове озеро (під теперішнім Круковим). По дорозі полишили свої застави, які гинули до ноги, аби тільки стримати Поляків, про те Поляки ДОСИТЬ скоро добили СЯ ДО ГОЛОВНОГО 220. Військова пе- • ч лг чатка 1620-х рр.козацького війська, перше ніж воно встигло добре г заложити ся табором. Одначе табору козацького здобути не здолали і кінець кінцем, бачучи перед собою затяжну війну, розпочали переговори. По довгих пересилках і торгах удало ся Конєцпольскому, то козаки підписали з комісарами умову, аби козаків на будуче було тільки 6 тисяч, і мешкати з правами козацькими вони могли тільки в королівщинах; протягом 12 тижнів мав бути списаний реєстр того шеститисячного козацького війська і хто не попаде до того реєстру— мав бути в підданстві своїм панам і урядам. Сповнити сього козаки не могли, хоч би як хотіли. Але Конєцпольский і комісари переконали їх, що инакше не можуть закінчити походу, і не уступлять ся з України, поки не доведуть сього діла до кінця. Старшина козацька могла потішати козаків, що в дійсности сеї куруківської устави Полякам допильнувати не вдасть ся, бо польське військо мусить іти на війну з Шведами, що вже й зачала ся—мабуть і козаків будуть кликати, а тоді всї куруківські постанови підуть в забуте. За помічю старшини новоМу гетьману Михайлови Дорошенкови, вибраному на місце Жмайла під Куруковим, удало ся тихо і без замішань сповнити, чого від нього добивали ся комісари. Списав реєстр, виключив з війська всіх хто не попав до реєстру. Але всяким способом про тягав виселеннс козаків з панських маєтностей, сподТючи ся, що вдасть ся відчепити ся від сеї прикрости і взагалі від усіх тих куруківських постанов. 74. Війна ібзо-го року. Дорошенко, чоловік зручний, добрий правитель, і старшина, шо підтримувала його, вплинули на українську людність, щоб терпеливо перечекала сї тісні часи, не доводячи до нової війни. Йому удало ся навіть стримати виписчиків (так звали ся ко заки „виписані" з війська, себто не вписані до реєстру), щоб не ходили на море, і дїйсно крім дрібних виїздів на море ніяких більших походів не було. На щастє наспіла нова війна Махмет-ґерая і Шагінгерая з Турками, і козаки брали в ній участь, з потайною згодою польського правительства, що хотіло затримати союз з Ґераями против Туркіз Кілька разів ходили козаки в похід до Криму з тими своїми союзниками, добиваючи ся до Кафи, до Бахчісараю, і в однім з тих походів наложив головою й сам Дорошенко. Се було нещастєм, бо його наступники не вміли покермувати так зручно козаччиною, не допускаючи її до суперечок з правительством; але якийсь чась все таки удавало ся підтримувати спокій. Се був час коли не тільки між козаччиною, особливо вищими верствами її, але і між громадянством і в церковних кругах взяв гору настрій угодовий, компромісовий. Втомивши ся безплодною боротьбою, певна частина київського духовенства і української суспільности готова була йти на угоду з правительством, сподїваючи ся тим способом прийти до якихось спокійнїйших, мо>кливійших відносин. На передї такого угодового напряму сгояв Мелетий Смотрицький, славний український письменник і богослов. Збентежений тими гоненіями, що впали на нього після того як його висвячено на архієпископа полоцького, він виїхав був з України до Греків, і вернувши ся став намовляти православних до згоди з католиками. Потім навіть перейшов на унїю, коли та угода розбила ся о супротивленнє православних, і відкинений православними вмер скоро в Дерманськім монастири на Волини, що випросив собі від магнатів-католиків. Але не він оден хилив ся тепер до порозуміння з правительством і католиками. Хилив ся до згоди і новий архимандрит печерський, прославлений потім Петро Могила, а й сам митрополит Борецький вагав ся, поки не побачив рішучого невдоволення православних против яких небудь уступок правительству, католицтву і унїї. Переважна більшість громадянства стояла по стороні' правовірних, в родї Копинського, і против всякої угоди, і кінець кінцем змусила владиків залишити всякі переговори про се. Але все таке вже то одно, що з київських кругів не було побудок козакам до гострійших виступів против правительства—теж помагало сцокійнїйшим відносинам, і якосц згода стояла, хоч старшина сильно гнівала ся на правительство, що не цїнить всього того що вона робить для нього, всіх служб і послушности. Заступник Коисцгюльского на Україні. Стеф. Хмєлєикий з свого боку підтримував добрі відносини з козацькою стороною і скільки від нього залежало, пильнував не иаприкряти ся їй. Не дуже пильнував куруківських постанов—і до якогось часу згода стояла. На гірше пішло, як вмер Хмєлєцкий, а натомість з шведської війни вернув ся знову на Україну завзятий ворог козаків Консцпольский, і з ним незапламене польське військо (з кінцем 1629 р.). Поляків розкватировано на Україні, на великім просторі (говорили, шо Конєипольский умисно їх роскидав, аби не вчинили бунту), і сї польські вояки :ильно докучали козакам і всякій иньшій українській людности. Се викликало серед неї супротивлення і бунти, а тим часом Конєипольский домагав ся, аби у всім сповняли ся куруківські постанови і кождий непослух зараз збирав ся „кровю хлопською гасити". Гетьман козацький Грицько Чорний, потверджений правительством, сповняючи його накази, чи сам від себе стараючи ся, вислав жаданне на Запороже, аби тамошні козаки вийшли „на волость" і прилучили ся до реєстрового війська „для послуг воєнних". Коли ж ті не послухали, виписано їх з реєстру. Тоді' Запорожці' під проводом Тараса Федоровича весною 1630 р. рушили на волость. Чорного здурилй, що йдуть в послушности, потім напали Несподівано, вхопили його і приставивши до війська, засудили на смерть і стяли. Довідавши ся про се, реєстровці почали тікати до польського війська, що стояло в Корсуні. Запорожці', приступивши, почали іх добувати; прості реєстрові почали переходити до Запорозцїв, лишаючи старшину; міщане корсунські почали громити Поляків з свого боку; вояки польські мусїли утікати з самою душею. Так почало ся повстаннє. Запорожці розіслали по УкраТнГ свої 221. Мелетий Смотрицький (уже як унїат). універсали, закликаючи всіх до війська - хто був козаком, або хоче ним бути, аби всі' прибували, вільностей козацьких заживали, віру благочестиву від замислів лядських ратували. Трівожні поголоски про якісь замисли Ляхів на православну віру, вже перед тим ходили особливо від церковних соборів, шо відправляли ся літом 1629 р. за приводом правительства. Вони викликали велике невдоволеннє між козаччиною і народом на тих духовних, шо брали в них участь, і на Ляхів, що до того їх приводили. Тепер сі трівожні чутки про польські замисли на віру православну почали чіпати ся до козацького повстання. Оповідали, що польське військо було розкватироване по Україні на те, аби винищити всіх православних, що Грицько Чорний був присяг на унію й за те його вбито, а унїати ті гроші шо ніби то збирали на школи, дали Конєцпольскому на військо, аби знищив православних, і таке иньше. Козацьке повстаннє переміняло ся на війну за віру. Купили ся виписчики, піі діймало ся селянство, полохаючи шляхту та побиваючи жовнірів де запопало. Сим разом вийшло отже зовсім навпаки ніж 1625 р.: не Конєцпольский захопив несподівано козаків, а вони його, і перше ніж він постягав своїх вояків, котрих так необережно роскидав, повстаннє обхопило вже всю східню Україну і військо козацьке зросло не звичайно. Не можучи зібрати зараз військо, Конєцпольский післав на місі:я повстання свого повірника Самійла Лаща, славного забіяку, а той почав „гамувати люде' по своєму. Він і між шляхтою був звісний, як останній розбійник, що нікому не перепускав, нікого не жалував з своєю бандою проклятою: оповідали, що на нїм було засудів за ріжні злочини більше 200, а позбавлений чести шляхетської був 37 раз, але поки жив Конєцпольский, він його заслонював своїми екземптами (посвідченнями, що той занятий на військовій службі, тому сповненнє всяких засудів - Р ------------------------------------------------------------------ 222. Брама Дермаиського монастиря. над ним треба припинити); коли Конєцпольский .умер, то шляхта Київ ського воєводства оружним походом, зібравши до 12 тис. людей, пішла на гнїздо Лаша і вигнала відти всїх його людей і сїмю, аби не було й слиху про них. Отакого чоловіка пустив тепер Конєцпольский перед себе гамувати людей; можна собі уявити, що він виробляв! Сучасник Киянин, шо переказує тодішні' поголоски, оповідає, що Лащ напавши на Лисянку на сам великл.ень, застав людей в церкві і порізав їх усіх. від попа почавши, а скінчивши жінками Й дітьми; про містечко Димир теж каже, що Поляки тодї цїле вирізали. Шле не ціле, але сї звістки малюють перед нами тодішній настрій—можемо з того знати, які почутя живили в собі люде на Ляхів, і зрозуміла річ, шо де Українці надибали Ляхів вояків, то теж платили чим могли. Така дрібна війна зайняла цілий місяць квітень. Козаки за сей час зібрали ся під Переяслав, приготовили ся до війни, заставили Дніпровий беріг СВОЇМИ заставами. Конєц- 223. Останки владичої палати в Володимирі, польский, позбиравши яке міг військо, перейшов під Київом. Дніпро, але Наскочивши на козаків, -мало не опинив ся в неволі і чим скорше вернув ся назад. Потім уже з більшою обережністю переправив своє військо і розложив його в шанцях між Дніпровим берегом і Переяславом, щоб не заступили його з заду козаки. Та через се його військо, і так невелике, ще більше змаліло і він попросту не мав з чим зачіпати козаків: його приступи під козацький табор козаки побивали й громили. Чекав помочи від короля, але той теж не мав чим помогти, а дрібнїйші полки, що йшли до польського війська, не могли пробити ся до Переяслава через побунтовану Україну. Повстанці українські ходили по всій Подніпрянщині, побивали і грабили польські роти і тих Поляків, що Конєцпольский розставив над Дніпром. Нарешті по двох тижнях тої переяславської Вікпи стала ся рішуча битва. Се та битва, шо на основі. піз_нійщих переказів оспівана буля Шевченком в .Тарасовій Ночи“: Червоною гадюкою несе Альта вісти. Що б летТли крюки з поля Ляшків панків їсти. Налетіли чорні крюки—вельможних будити; Зібрало ся козачество— Богу помолитись. Закрякали чорні крюки, виймаючи очі; Заспівали козаченьки пісню ті? ночи— Ті і ночи крівавої, шо славою стала Тарасови, козачеству—Ляхів іцо приспала. Київський літописець записує про неї так: Лащ, а за ним і Конєцпольский, помітивши мату козацьку, вийшли з обозу, щоб її погромити, і загнали ся від обозу досить далеко. Якісь два гайдуки, перебігшії до козаків, сповістили їх, що Конєцпольского нема в обозі. Тоді козаки напали на обоз і розгромили, забрали гармати і гаківницї і до свого табору притягли. Наспів на те Конєцпольский, але і його взяли так, що мусїв просити згоди, і на тім битва перестала. Звістки очевидців потверджують, що Поляків сильно погромлено в сїй битві: розбито обоз, перервано дорогу до Дніпра, і Конєцпольский мусів помирити ся з козаками. Козаки не вважали за добре доводити його до останнього. Згодили ся на тім, що все забуваєть ся: і козаки що збунтували ся, і тих трохи реєстрових що зістали ся при Поляках (було їх, кажуть, коло двох тисяч) не будуть одні одним докоряти. Реєстр збільшено до 8 тисяч, а що най важні й ше — його непереведено вже, так що не знати хто був козак, а хто ні — кожний, значить, міг користувати ся зільностями козацькими. і 75. Безкоролївє. Що козаччина не програла переяславської війни, а навпаки ше сильнійшою ногою стала на Україні', се було дуже корисне, в тодішніх українських відносинах: наближала ся хвиля, коли українське громадянство збирало ся дати рішучу і властиво вже останню битву за справу народию на полї парляментарнім, соймовім. Висту* пити могла тут сама тільки українська шляхта, її слабкі останки які ще тримали ся при своїй народности; але важно було, щоб вони чули за собою широкі круги громадянства українського, реальну силу козачу і щоб польська суспільність теж відчула се. Доживав свої останні дні король Жигимонт, сей невблаганний ворог народнїх змагань українських, і все на Україні' й Білоруси готовило ся до рішучої боротьби, що мала бути зведена по його смерти, при виборах нового короля і виготовленню расіа сопѵепіа, себто тих умов, що мали бути йому при виборі предложені і ним прийняті та присягою потверджені, по конституції польській. Ще за житя його українські посли, бачучи, що не можуть нічого добити ся на соймї против завзятя Жигимонта, казали уніатам: „бачимо, що нічого не здобудемо, поки живе сей король, але під час безкоролївя ми всТмй силами повстанемо на вас-. І коли пішли вістки, шо король догорає, король вмирає,—українське громадянство, шляхта, духовенство, брацтва. мішанство, козацька старшина—всі почали готовити ся, шоб натиснути на Поляків і на будучого короля, аби вже раз скінчили ся ті незносні кривди, які дїяли ся українській народности, церкві, культурному і національному житю Король умер в місяш квітні 1632 р. Хоч у нього були сини, і старший з них Володислав вперед уже вважав ся батківським наслїдником, про те по польській конституції треба було його вибирати, і то насамперед скликати сойм конвокаційний, шоб завести порядок на час безкоролївя, потім сойм елєкиійний для вибору і вироблення расіа соп.* ѵепіа, і нарешті' сойм коронаційний для короновання. Сойм конвокацій- «шй був скликаний зараз літом того року і вже на нім українські депутати-а серед них особливо старг яарляментаристи волинський депутат Древинський, браславський Кроливницький і .поруч них новий діяч Адам Кисіль—всїми силами добивали ся, шоб українська справа була полагоджена насамперед, а без того шоб не приступати до вибору королівського. Подтримували їх також посли від козацького війська, вислані тодїшнїм гетьманом Петражицьким-Кулагою: добивали ся заспокоєння віри, а для себе—права участи в виборі короля, нарівнї з шляхтою. Се була важна справа, вона висувала питаннє про участь козаків в соймованню взагалі, а се дало б їм важний вплив на політичне житє. Але шляхта спротивила ся допущенню козаків до вибору, а посли козацькі якось не вміли постояти перед високими панами; дарма, що Кулага для сильнїйшого вражіння посунув з військом на Волинь і тут маєткам козацьких неприхильників дав почути на собі козацьку руку. Справу ж віри православної відложено на сойм елєкційний. Се дуже не сподо* бало ся в українських кругах і з тим більшим завзятєм ставили ся вони на елєкційнім соймі, скликанім на осінь. На першім пляні стояла справа владиків Православні хотїли добити ся того, щоб старі православні владицтва, монастирі, церкви відібрано від унїатів і віддано православним; але так далеко іти не важили ся навіть ті що хотіли православних задоволити, втім і сам королевич Володислав. І так йому приходило ся йти супроти польського духовенства і завзятих католиків, шо були поміж сенаторами й иньшими діячами Польщі. Нарешті стало на тім, щоб розділити владицтва і всяке иньше добро давнійшої православної церкви між православними й уніатами. Постановлено зробити дві митрополії, православну і уніатську, а владицтва поділити по половині: православним дати владицтва: львівське, перемиське і луцьке на Вкраїні та зробити їм одно нове владицтво на Білоруси, а уніатам віддати давнїйше владицтво полоцько витебське на Білоруси і три українські володимирське, холмське і пинсько-турівське; мали бути розділені між ними також церкви й монастирі—осібними королівськими комісарами. Православні хоч не хоч мусіли згодити ся на се. І то королевич тільки своїм особистим впливом перевбдив сей закон, против виразного супротивлення духовних і богатьох світських сенаторів, шо не хотіли згодити ся на се без дозволу папи--ну а папа певно не дав би на те дозволу. Володислав посилав ся на те, шо треба задоволити Українців і козаків з огляда на Москву: з Москвою він збирав ся воювати, бо кінчало ся перемирє, ,а як не задоволити православно^" справи, то козаки не схочуть помагати, або й під Москву підуть Справді між козаками Когшнський, тодТшнїй митрополит, пускав такі гадки, шо в Польщі однаково нічого не добють ся; треба йти під московського царя. Кінець кінцем Володиславу вдало ся. прихилити богатьох сенаторів до тих уступок для православних. Мали бути також видані закони про рівноправність пра вославних по містах то що—ал? про се шкода говорити, бо то в с р ЗІстало ся на папері тільки, Які б не великі були ті здобутки українські, та все таки й вони Значили дуже багато: при тих слабких силах православних Українців, якими вони могли роспорядити на соймі, і то була велика побідаостання парляментарна побіда, здобута останками української шляхти, що слідом змаліли й росплили ся майже до решти серед шляхти польської. Українці рішили кувати зелїзо поки горяче, і зараз узяли ся до вибору митрополита. Тих самовільно поставлених владиків і митрополита Копинського правительство не хотіло прийняти, і в тім православні мусїли уступити. На митрополію тут же на місці вибрано Петра Могилу, печерського архимандрита. Він мав між польськими панами знайомости, свояків і приятелїв, свого часу потягав за правительственними заходами коло зеднання православних з уніатами, тому Поляки хотіли його бачити митрополитом н& місце Копйнського. Українці, особливо козаки з початку дивили ся на нього невірно, як настав він печерським архимандритом (1627). Він тодї заходив ся заводити в Київі свою власну школу—колегію для науки латинської, против школи брацької, і ріжні правовірники православні підняли на ньоіго козаків, а ті збирали ся вже побити учителів тої школи і самого Могилу, підозріваючи в тім якусь лядську штуку. Могила мусїв відступити від свого і кінеив 225. Руїни собора св. Софіі в Киіві (з сучасного малюнка;. кінцем стало на тім, шо він прилучив свою школу до брацької, взявїї в свою опіку, як старший братчик, і реформував її на свій спосіб— на взірець єзуїтських колегій сучасних, аби могла з ними витримати конкуренцію. Уступка, зроблена ним, помирила з Могилою Киян і козаків, а велика енергія й запопадливість, яку показав він і в сім дїлї і в иньших справах церковних, здобула йому поважаинє в українськім громадянстві, і воно досить радо згодило ся вибрати тепер його митрополитом. Не помилило ся, бо справдї Могила зєднавши в своїх руках величезні монастирські засоби з властю і авторитетом митрополита, вмів покермувати справами освітними й церковними енергічно й вдатно. В його руках зісхав ся Печерський монастир з величезними богацтвами, йому віддано тепер -иньший пребогатий монастир Пустинсько-Миколаївський; Михайлівський, де проживали попередні митрополити, також пе рейшов під його вплив. Далї зіставав ся він старшим братчиком і керманичем браитва. В його руках зібрали ся всі засоби, всї інституції православного Київа. І він використав отсї небувалі засоби й авторитет. Відживив й упорядкував запушене і розстроєне церковне житє православне. Високо поставив брацьку колегію—пізнїйшу київську академію, то на честь його потім носила імя „Могилянської*. Розвинув великий рух видавничий дбав про розвій літератури й ученосги, хоч,треба то сказати, ся київська могилялська ученість досить далека була народньому українському житю, бо приноровлялась білвше до церковно-словянських взірцїв, з одного боку, і до польсько-латинської культури 226 Св Софія по Могилиній реставрації (з малюнка 1651 р.). шляхетської—з другого. Поняті: про народню українську стихію ше не встигло виробити ся ясно, а навіть подекуди нова шкільна наука й письменство пішли назад против початкив письменства на живій, розговірній мові, що заявили ся вже перед тим. Але сього тодї не бачили і високо ставили енергію і рухливість нового митрополита. Свою енергію і запопадливість Могила покаеав зараз по виборі, зайнявши ся вибором православного владики для Перемищини, де засіа був унїат Крупецкий і не хотів уступатй ся, хоч як його хотіли позбути ся Українці. Вибрано владикою українського шляхтича з Волини Гулевича-Воютинського, чоловіка дуже завзятого—хотіли мати такого, шоб видер з рук унїатів се владицтво, признане останнім законом за православними. Але з різких виступів Гулевича—оружних наїздів, які він чинив, проводячи місцевою українскою шляхтою, шоб відібрати церкви та маєтки свосі спархії, скористали Поляки, добули на нього засуд і потім той засуд зняли за дорогу цїну—за роздїл перемиськоГ єпархії на православну і уніатську. Могила був обережнійший. Він теж мусїв здобути силоміць свою катедральну церку—св. Софію, що була в руках уніатів. Але се зробили його люде наперед, а Могила приїхав на готове. Се було в звичаях того часу, і серед православних тільки збільшило славу Могили як чоловіка, що вміє сильно постояти за добро православної церкви, і за се пробачили йому навіть суворе поступованнє з попереднім митрополитом Копинським, що не хотів добровільно уступити ся перед Мотилою, вважаючи його лядським прислужником. Та мусїв. Кияне, духовенство, доохрестна шляхта українська радісно витали 'Догилу, стрічами, промовами, віршами й школярськими ораціями. В його особі святкували свою першу національну побіду по стількох літах смутку, неволі й пониження. 76. Сулима і Павлюк Новий король горів воєнними замислами, але польська шляхта була неохоча до його плянів, тому Володислав дуже цінив козаків і дбав про їх прихильність. Зараз по своїй коронації зачав він війну з Москвою, а козаків ще перед тим вислав на пограничні сїверські землі, що належали до Москви. В похід свій під Смоленськ теж закликав козаків. Сойм одначе не дав йому повести війну по своїй волї і вже на другий рік Володислав мусїв її закінчити. Сподївав ся, шо розгорить ся за те війна з Туреччиною, але й тут сенатори польські наказали Конєипольскому, щоб ніяким чином не зачіпав ся з Турками і пильнував прийти з ними до згоди, і так Конєипольский учинив. Рішено було поставити коло порогів кріпость, щоб загородити козакам путь на Запороже, і Конєшюльский поручив звісному вже нам інжінєру свому Бопляну, аби знайшов відповідне місце. Сим разом справа не зістала ер в проекті' (як то вже не раз бувало): справді коло Кодацького порога зачали будувати замок, і вже за кілька місяців стояла там польська залога, на великий гнів козакам, котрих не тільки не пускали на Запорожи, а ще й робили ріжні прикрости, перешкоджаючи в усяких промислах степових. І без того козаки були незадоволені, бо не тільки нічого не дістали за останню війнула ще користаючи з спокійного часу уймали ім навіть против давнїйшого,— а тут іще така ха лепа! Отже чекали тільки нагоди, щоб розвязати собі руки і знищити ненависне лядське гнїздо. Подумати тільки—куди залізло! Таку добру нагоду, здавало ся, насувала козаччині шведська війна що нависла над Польщею з початком 1635 року. Володислав, як і його батько, мав претенсії на шведську корону, бо його батько був з шведського королівського роду і якийсь час був навіть королем шведським; тому )Він з великою оадістю вхопив ся за сю війну. Збирав ся воюваюти Шве дів на морі, а згадавши собі козацькі походи, задумав пустити на них козаків: виписав козацьких майстрів, шоб вони на Нїманї зробили тридцять чайок і наказав зібрати понад реєстр з півтори тисячі козаків в сей похід. Так і зроблено було, і козаки себе й на Балтийськім морі показали не гірше як на Чорнім: Шведи привитали їх з гармать, але гар* матні кулі козацьким чайкам не пошкодили, вони кинули ся на шведський корабель, здобули й навели доброго страху на Шведів. Всі дивували ся, як вони на тих малих човнах зносили вітер і бурю і розкидані вітром зараз же знову збирали ся в порядку. Але повоювати тут їм не прийшло ся, бо й тут війна не витанцювала ся і незабаром король сказав козакам вертати на Україну, а чайки поховати про дальшу потребу. Тим часом на Україні козаки, не знаючи, шо діло йде до згоди, сподївали ся, шо Польща вплутаєть 227. Коэаки (сучасна гравюра). « - ся в тяжку війну и не буде мати змоги дуже пильнувати козаччини. Отже задумали саме тепер визволити ся від ненавистного Кодака. Тодішній гетьман козацький Іван Сулима несподівано, в ночи напав на Кодацький замок, здобув його, вхопив коменданта й казав розстріляти, иньших вояків порубано й сам замок до решти знищено. Се наробило великого гніву в Польщі. Конєипольский, що вже вертав ся з шведської війни на Україну, грозив крівавим погромом козакам за таку обиду. Реєстрові козаки, щоб не допустити до війни, постановили видати тяжкому ворогови провідників того нападу на Кодак, Сулиму г його близших товаришів-старшину. Адам Кисіль, що був комісарем в справах козацьких, оповідає, що його попередник і старший товариш в сих справах Лукаш ЖолкєвскиЙ (брат гетьмана) крім того й грошима сипнув між козаччину, намовляючи, аби відступила від Сулими. Реєстровці вхопили Сулиму і пятьох його товаришів і вислали в кайданах до Варшави, а там їх на соймі судили й засудили на смерть. Поляки, навіть неприхильні козакам, дуже жалували, що такі славні вояки зтинуть від меча катівського—особливо Сулима. Він був довголітнім ватажком козацьким, кілька разів був гетьманом, безліч ходив на турків і ніколи навіть рани на ыині не дістав. Мав золоту медалю від папи Павла (ідо був папою в другім десятилїтю XVII в.), а дістав її за те, що здобувши турецьку галеру і на нїй взявши в неволю багато Турків, триста тих турецьких бранцїв привів до Риму і подарував папі. Сам король силкував ся якось вира* тувати його від смерти, але не міг. Намовляли Сулиму перейти на католицтво. подаючи надію, що се його уратує, і він послухав, але се нічого не помогло: стято його, потім тіло розрубано і повішено на чотирох рогах міських, улиць. Відсилаючи Сулиму і його товаришів на смерть, реєстровці просили і короля ріжних пільг: аби їх старости не кривдили, та й гроші за службу, давно вже не плачені, аби раз уже їм заплатили. Король обіцяв, та не було чим виплатити, як звичайно; навіть кодаиький замок не було чим відновити. Тим часом наказувано козакам, аби на море не йшли й своєвільних пильнували. Але се приходилось їм все тяжше, бо не тільки виписчики, а й реєстрові козаки все більше почали бунтувати СЯ, жалуючи ся, ЩО ВІД них 228. Церква в с. Сулимівні, збудована служби й послуху хочуть, а грошей не мабуть Іваном Сулимою (зелїзне на- . . . . крите нове),платять і від утисків панських і старостинських не дають оборони. Кисіль, що був тоді комісаром, старав ся підтримувати порядок, прикладом Жолкєвского роздаючи гроші між старшину, аби гамувала „чернь- козацьку. Тодїшнїй гетьман Томиленко і писар військовий Онушкевич теж старали ся гамувати як могли; але козаччина бунтувала ся, особливо козаки правобічні: Черкаський і Чигиринський полк, а головним привідцею невдоволення був Павлюк Бут. На хвилю заняли козаків справи кримські. Хан тодТшнїй Інаетгерай, збунтувавши ся на султана, теж як колись Шагін-герай, намовляв козаків, аби разом з ним ішли воювати Турків і їх підручників. Козаччина своєвільна з Павлюком справді' рушила в Крим і се трохи протягло спокій на Українї. Але вернувши ся з кримського походу на Запороже на весну 1637 р. Павлюк почав відти підіймати козаччину. Уже тепер і гроші, привезені нарешті' королівськими комісарами, не богато поправили: реєстровці' підносили ріжні жалї, Павлюк намовляв Тх підіймати ся, доходити своїх правд, ингкше грозив, що буде їм біда від повстання. Армату козацьку Павлюківцї захопили Й забрали на ЗЬпороже. Томиленко намовляв, аби ке бунтували ся, але сам нічим не виступав против них, і його підозрізали, що він сам до Павлюка хилить ся. Тоді реєстровці скинули Томиленка й вибрали старшим Саву Кононовича, полковника переяславського, яко більш певного— але се послужило тільки початком до повстання. Павлюк вислав на волость своїх полковників Кирпа Скидана і Семена Биховця з листами, закликаючи козаків, міщан, і всякого стану людей, аби підіймали ся й ішли до війська, „а тих зрадників, що їм пан Жолкевский обіди, вечері й бенкети справляв, а за то йому наших товаришів повидавали**— аби не тримали ся й не боронили. Козаки підняли ся; Кононовича й Онушкевича з старшиною вхопили й відвезли до Павлюка, що стояв під Боровицею, за Черкасами; тут їх судили, засудили і смертю скарали. Одначе по сім Павлюк замість зараз іти з військом на волость, вернув ся на Запороже. Говорили, що змовляєть ся з ханом і донськими козаками, аби прийшли йому в поміч. На волости лишив він своїм заступником Скидана і той ширив повстанне й -збирав військо. Розсилав своїх козаків з листами, закликаючи всіх, хто тільки тримаєть ся благочестивої віри, аби підіймали ся на Поляків. І справді народ підіймав ся, громив шляхту й приставав до війська, особливо за Дніпром, де трохи не ціле'селянство покозачило ся—„чисто що хлоп то козак“, як Поляки доносили. Але се була помилка Павлюкова, що він сам тим часом сидів на Запорожу і завчасу не зайняв позиції на волости. Повторило ся подібне як в 1625 р. Військо польське, під проводом польного гетьмана Миколи Потоцкого, рушивши в осени, встигло пройти в Черкащину, поки Павлюк поспів з Запорожа, і се підрізало дух у повстанців—повстанне потахло, не маючи посеред себе головного війська козацького. Скидан, що стояв в Корсуні, не важив ся сам стати против Потоцкого і відступив під Мошни та став туди скликати всіх з волости. Лівобічні козаки під проводом Кизима стояли за Дніпром, вагаючи ся, чи встрявати в війну, що так непевно починала виглядати. Павлюк, притягнувши під Мошни, закликав лівобічних, щоб за віру християнську і золоті вільности козацькі постояли, але перше ніж вони пристали до війська, на Миколин день (6 грудня 1637 р.) стала ся рішуча битва між Мошнами й Россю. Козаки вдарили на Поляків, що заложили ся табором чоло села Кумейків; але пбзиція польська була добра, неможна було до неї близько приступити за болотами, і Поляки відгромивши гарматною стрільбою козацьке військо, сзм; перейшли в атаку Вдарили на табор козацький, розбили його—хоч і з великими втратами; велике ззміщанне серед козаків зробило, то від стрілі би зайняв ся у них на возах порох. По сім Павлюк з К Скиданом та з иньшою ще сзое!0 старшиною. узявши також і частину гармат, побіг наперед під Борозишо і тут став громадити військо. Над військом, що зісталося.взяв провід Дми. тро Гуня і далі в порядку з ним почав уступати ся. Хорих ,і покалічених мусїли кинути в Мошнах; військо польське заставши їх тут, не пожалувало немічних і безборонних,побило їх без милосердя. Гуня тим часом прилучив ся під Боровииею до Пав люка. Почали си переговори. Потоцкий инакше не хотів мири- 229. Адам Кисіль (портрет пізнїйший, як він уже був воєводою київським). ти ся, тільки щоб видали Павлюка, Томиленкп, Скидана; Кисіль та" иньші поручили ся словом своїм, що їм нічого лихого не буде, і реєстровці не втерпіли, видали Павлюка і Томиленка. Скидан з Гунею були в Чигринї; зачувши се, що дїєть ся, подали ся відти на Запороже. Тимчасовим старшиною Потоцкий настановив Іляша Караімовича; козаки мусїли підписати заяву, що вони будуть сповняти роспорядження Потоцкого, своєвільників з Запорожа виженуть, попалять човни. Сю заяву між иньшими. підписав також і Богдан Хмельницький яко писар військовий—вперше ми його тут стрічаємо між козачою старшиною. Приборкавши отак козаків, Потоцкий поручив реєстровцям, шоб зробили тепер порядок на Запорожу, сам же заходив ся пострашити людей на Україні—пройшов на Київ, Переяслав, Нїжин, караючи людей, замішаних в повстаннє: вбивав на палю й иньші нелюдські муки завдавав. Потім розложив для постраху військо польське по всій 'Україні лівобічній і правобічній. Никли трави жалощами, гнулось древо з туги: Дознавали наші предки тяжкої наруги. Кого били-потопили в глибокій Росаві. А кого судом судили в далекій Варшаві. Осудили недобитків на великі муки: Розійшли ся по Вкраїні каліки безрукі Огласили із Варшави, „дивїте ся, люде! Хто вставатиме на шляхту, то всім тес буде1 * Нехай буде, нехай буде, Ѵоли божа воля. Щ об росла в боях крівавих українська доля. Нехай знають на вс м світі, як ми погибали, І гинучи, свою правду кровлю записали! Записали—прочитають неписьменні люде. ІД о до суду із шляхетством згоди в нас не буде Поки Рось зоветь ся Россю, Дніпро в море ллєть ся. Поти серце українське з панським не зживеть ся* 77. Острянинова війна і пригнетеннє козаччини. Придавив Потоцкий козаччину на волости, але на Запорожу не здужав задавити: там далі збирав ся козацький нарід. Ватаги Кизима і Скидана, уступивши ся пеоед реєстровими, громадили ся там. Коли гіолк реєстрових прийшов був робити порядок на Запорожу з поручення Потоцкого, під проводом Караімовича, Гуня, що був старшим на Запорожу, не тільки не піддав ся, а ше й реєстрові з Караімовичевого війська почали переходити до нього, так що той скоріш подав ся назад на волость. Запороже чекало тільки весни, щоб підняти ся наново та нагородити собі проірану війну, і завчасу розіслало своїх людей —підій- мати нарід Старшим вибрано сим разом Яцка Острянина, дозголїтнього полковника козацького. Він кинув ся на лівобічну Україну, де нарід особливо був приготований до повстання. Військо польське силкувало ся загородити йому дорогу, але Сстрянин зручно обминув Його, від Кремінчука скрутивши на північ, і пройшов на устє Голтви, де вона тече до Псла. Тут заложив під м. Голтвою табор на ду>;;е гарній позиції, серед ярів і байраків, і міцно укріпив ся. Польське військо, що стояло на Україні, кинулось на Острянина і пробувало здобути табор козацький, але відбито його, а потім козаки, взявши в два огні з засідки погромили Поляків ще гірше, так що цілі роти польські погинули, і мусїли вони відступити Розохочений тим Острянин зробиз помилку: замість того, щоб зістати ся на добрій позиції та збирати далі військо до себе, він, не чекаючи полків, що наспівали до нього, гіішов зг Поляками на здогін під Лубни. Сподївав ся він в дорозї перейняти ті полки, що поспівали до нього—Скидана з Чернигівшини, Солому з Київщини, Пу тивльця й Сикирявого з иньших мість. Але розминуз ся і підійшовши під Лубни, мусїв сам з с б о їм и силами стати до бею з Поляка чи, програв битву і мусїв спішно відступати в гору до Слобідщиии. А тим часом і ті полки, що йшли йому в поміч—Донцї й Запорозцї, не можучи знайти Острянина, наскочили на Поляків і мусїли піддати ся, видали своїх полковників, але нічого не виграли тим; повторила ся історія солоницька: під час дальших переговорів Поляки несподівано напали на козацький табор і порізали, побили сих козаків до ноги. До Острянина тим часом приступила така сила покозаченого народу з Роменщини, що він задумав знову вдарити на Поляків, зайшовши від полудня, коло Снїпороду, але нова битва знову випала для козаків нещасливо, і після того Острянин став відступати понад Сулою в низ. Поляки йшли за ним; по носій битві під Жовнином Острянин вважав справу програною і покинувши військо з частиною козаків. Пішов за московську границю- оселив ся там в Слобідщинї, теперішній Харківщині. В ті сторони йшли наші люди, з того часу як пани польські стали заподити і за Дніпром польські порядки, а особливо по кождій невдатній війні велика сила нашого народу йшла туди, осідала слободами і заводила подібний устрій козацький, як на Україні'. Над полишеним Острянином військом взяв провід Дмитро Томашович Гуня, що і в торішній війні вже раз виратував військо козацьке від погибели і сим разом не допустив козакам розсипати ся: дав добру відправу Полякам, а потім, чуючи, що надтягає сам гетьман Потоцкий з новими силами, відступив на саме Днїприще й заложив тут новині табор на старих окопах, над старим річищем Дніпровим, де ще за давніх часів били ся козаки з старостою черкаським. Позиція була незвичайно добра, а Гуня ще так добре і'і укріпив, що потім польські інжінєри признавали, що позицію сю ніяк не можна було добути; хіба тільки голодом можна було виморити той табор, а не здобути. Се відступленнє з під Жовнина і оборона на СтариУ-Днїпрі записали Гуню на вічні часи між найславнїйшими проводирями козацькими. Потоцкий обложив козацький табор, але побачив, що здобути його не можна, і розпочав переговори; Гуня відповів, що не від того аби мирити ся, але не так як під Кумейками, а з честю—шоб козакам вернено всї давні вільности. Умисно затягав переговори, сподїваючи ся, шо прийдуть помочи, а Пол'яки постоявши, стратять охоту до вій^' ни. Пробував їх Потоцкий обстрілювати—терпіли. Задумав виманити з табору і почав нищити, палити сусідні' околиці—козаки жалували ся .1 але таки терпіли. Зносили недостачу в поживі й припасі', сподїваючк ся полковника Филоненка, що віз до них всякий запас з-за Дніпра Та спіткало їх нещастє: наскочив Филоменко на Поляків і хоч сам пробив ся, але з голими руками: весь обоз його попав в руки Полякам. Дуже се підрізало козаків і тепер вони вже на правду почали проси ти згоди у Потоцкого. Але той не мав тепер охоти багато говорити козаки мусїли прийняти тяжкі постанови, що уложив на них сойм по торішнім повстанню. Одно що козаки вибороли собі своєю завзятою обороною на Старці: Поляки сим разом не жадали видачі проводи рів—всїм було пробачено, як шо тільки не згинув в битві або в котрійсь різні, що без милосердя задавали козакам польські зояки. де мали до того силу. Аж тепер придушено козаччину. Зіставлено війська козацького всього кілька тисяч. Шість тисяч мало бути по закону, але й сього числа не додержувало, бо не вписувано на порожні місця, а крім того Э04 повписувано в реєстр богато ие-козаків, а Поляків. Виборну старшину скасовано, всіх старших настановляли впасти польські, і то полковників не з козаків, а з шляхтичів польських, і вся вища старшина була польська. П ольські пани мали правити козаччиною. Мешкати козакам позволено тільки в староствах Черкаськім, Корсунськім і Чигиринськім. Всі не вписані в реєстр мали бути послушні панам і старостам. Козаки попробували ще просити короля, щоб зняв ті тяжкі постанови. эпе се нічого не помагало. Ще якийсь час хвилювала ся ко- 231. Чигирин (рисунок Шевченка). заччина, збирали ся купи, але г,о двох невдатних війнах не мали охоти до третьої. Потоикий з військом стояв над душею і не було надії на успіх нового повстання. По тім як козацькі посли ні' з чим вернули ся, При кінні 1638 р. переведено нові порядки. Наставлено війську козацькому нову старшину, замість старшого—комісара польського, полковниками самих „родовитих шляхтичів", з козаків тільки двох осаулівта сотників. Між ними опинив ся й Хмельницький—сотий к о л а чигринським. Відновлено Кодак: сам Конєцпольский вийшов туди з військом польським, вистояв там, поки скінчили замок, і поставив залогу; коменданту кодацькому наказано не пускати нікого на Запороже, а хто б ішов самовільно—того смертю карати. На Запорожу мали чергувати ся два полки реєстрові, щоб стерегти Татар і не давати купчити ся на Низу своєвільникам. На волости розложено польське військо для постраху. Сим разом Польща довгий час не зачинала ніяких воєн, не потрібувала ані свого війська, ані козацького, і новий порядок, заведений законом 1638 р., могли перетримати цілих десять літ. Панам польським здавало ся, що се вони .вже на завсїди задавили „козацьку гидрум Аж тепер могло розвинути у всій своїй пишноті панське хозяйство на Україні, приборкавши „непослушних". Як українська пісня то оспівала: Зажурилась та й за'лопоталась бідна вдова— То то не бідна вдова,—то королевська земля: Що стали Жиди великий одкуп давати— Стали оден другого на милю оранди становити... Як іде український козак то й корчму минає. А Жид вибігає та українського козака за чуб хватає, Та ше його двома кулаками по потилиці затинає: Ще ж і тиа \ Жидове не сконтентѵвали, Що три річки в одкуп закупляли: Що д ав би чоловік піти та рибя піймати,— То те він до річки не добігає, Уже він Жидови за одкуп найкраще обіїдає... Щеж і тим Жидове не скоптентували— Де була яка річка велика, мости в одкуп забрали: Од верхового по два шаги брали, А од іншого по шагу. А од бідного старця, шо він випросить, То одбирали пшоно та яйця. 78. Повстаннє Хмельницького. Таке сильне придавленне українського житя одначе само не віщувало трівкости новим порядкам. Всі з невдоволеннєм терпіли їх, чекаючи тільки першої нагоди, щоб скинути. І реєстрові козаки, позбавлені самопорядкування та піддані чужим для них і неприхильним начальникам Полякам; і козаки виписчики, виключені з війська, що иа рівні з селянами мусїли нести всї тягарі й корити ся панським посіпакам, а ше й зносити всякі напасти і наруги від росквартированих польських вояків; і українське селянство, що шукало земель безпанських, а з страхом і гнівом бачило, як наступає на нього кормига панщинна; і українське міщанство, і духовенство, що стратило поміч і оборону, яку мало в козаччинї. Весь новий порядок держав ся на однім: на спокою в Польщі, що вона своє військо могла тримати на Україні й козаків не 232. Ьогдан Хмельницький, італійська і равюра XVII віку. потрібувала. Перша війна, яка б трапилась, підрізала б сі порядки на Україні, бо до війни треба було б війська, треба було б козаків. На рідкість трапило ся так довго прожити без війни. Шляхта міцно тримала в руках короля і не позволяла йому зачіпати сусідів. Але кінець кінцем того горючого матеріалу на Україні' так богато зібрало ся, шо він навіть і без віііни загорів ся—від одних чуток про королівські бажання війни. Володислая носив ся 3 плянами війни з Туреччиною. Підбивала його до того сильна республіка венецька, шо воювала з Турками — обіцювала приєднати до того й инмііі держави. Знаючи неохоту до війни у панів польських, король за. думу вав напустити козаків на Ту реччину, щоб її зачіпили, і потайки переговорював ся з козацькою старшиною. Але провідавши про се, пани так на нього насіли, що мусїг> того всього вирікти ся, і старшина козача ту справу зовеш затаїла між собою. Се було" в 1646 році. Незадовго по тім одначе стала ся пригода, шо ті королівські заходи вивела на яв. Приключила ся кривда велика отому сотникови читинському Богданови Хмельницькому: забрали йому старостинські урядники його батьківщину Суботівську, знищили господарство, наругали ся з еїмї його, а як він став тої кривди доходити, сам опинив ся у вязницї панській, з котрої його тільки приятелі виручили. Розгніваний і розжалений, стративши все, постановив Хмельницький підняти повстаннє. Бувши сам в тих потайних переговорах з королем, Хмельницьким знав, що король для своїх плянів хотів би збільшення козацького війська і визволення його з панської кормиги; тому сподївав ся, що король не дуже буде против повстання виступати—козаки все занадто вірили в силу і волю королівську, хоч конституція польська дуже мало тої волї королеви полишала. Оповідали, що Хмельницький зручним способом викрав у одного з старшини, Барабашенка, листи королівські» писані до козаків, і з ними утік на Запороже при кінці’ 1647 року. Там між козацтвом своєвільним, а далі й між реєстровим, шо на Запорожу стояли, став він ширити гадку про повстаннє, иокликаючи ся £33. Церква Хмельницького в Суботові (малюнок Шевченка). на спочуте королівське, а шо ще важшйше—через своїх знайомих мурзаків татарських завів зносини з ханом, намовляючи, щоб з козаками післав своїх Татар на Вкраїну. Не нова була се річ, але Хмельницькому вдало ся те, що не вдавало ся ані Жмайлови, ані Павлюкови. Хан був сердитий на Поляків, шо ті не платять йому умовленної річної данини, голод був у Криму, треба було війни, а поки на Україні був спокій, трудно було там чим поживити ся. От і обіцяв хан Хмельницькому помагати, післати йому в поміч Тугай - бея, мурзу перекопського великою ордою татарською. Як про се на Запорожу довідали ся, справа повстання була порішена. Хмельницького вибрано гетьманом. Післано потайки вісти по Україні, що на весну буде війна, і всякими потайними дорогами почав охочий народ збирати ся за Запороже. Але поголоски про се пішли й між панів, вони затрівожили ся й зачали кликати Миколу Потоцкого, аби оборонив Україну (тоді вже був він гетьманом головним, на місце Конєцпольского, що помер, а польним гетьманом Калїновский). Потоцкий став ладити ся до війни, до походу; король відводив його від війни та радив пустити краще козаків на море; але Потоцкий бояв ся сойму і не хотів слухати короля. Писав одначе до Хмельницького, намовляючи його, аби вернув ся на Україну, але Хмельницький добивав ся, щоб скасовано закон 1638 р. і вернено давні вільности козацькі. Сього Потоцкий сам без сойму не міг зробити, і так приладив ся на війну і з весною рушив на Україну. Наперед, по великоднї скоро, післав свого сина Стефана з кін- 234. На хорах Богданової церкви (старий малюнок). «им військом і з козаками, а иньшу частину реєстрових Дніпром на байдаках. Сам же з Калїновским, з головним військом польським, ішов по волі, збираючи роти свої. Необережно Стефан Потоцкии загнав ся в глибокий степ; Хмельницький пустив його, а далї обложив на потоку Жовті Води (шо тече до Інгульця). Затримавши його тут. тим часом взяв ся до тих реєстрових, шо йшли Днїпром; там було також богато таких людей, ідо тягнули до повстання, і під Камінним Затоном вони збунтували ся, побили старшину, шо тримала з Поляками, й пристали до Хмельницького. Тоді й Татари, що ще приглядали ся тільки з боку, що то воно буде, прийшли до табору Хмельницького, і так вдарили всі разом на військо Сте фана Потоикого. Тоді й ті козаки, шо були з ним, пристали до Хмельницького і військо польське погромлено цїле до решти на урочищу Княжий Байрак дня 6 мая 1648 р. Хмельницький по сім не гаючи ся кинув ся на волость. Головне військо польське надійшло вже було під Чигирин, але не маючи вістей від Стефана Потоцкого, оба гетьмани затрівожили ся й боячи ся вско чити в якусь біду, завернули назад і по дорозі вже нищили міста, за пас всякий, щоб ворогови не дістало ся. Проминули Корсунь, коли прийшла вість, що Хмельницький з Татарами вже надходить. Сполошили ся й стали табором між Корсунем і Стеблевим, на місці' дуже недобрім. Побачивши ж велике військо козацьке і орду, налякали ся й кинувши таборище, хотіли відступати. Та вскочили в засідку, і Хмельницький погромив і се головне військо польське до останку—вся старшина польська і самі гетьмани обидва попали в руки Хмельницького, а той віддав їх Тугай-беєви. Польща зістала ся без вождів і без війська, перед лицем побідної козаччини. А ще на нещастє Поляків під ту пору вмер король Володислав, котрого козаки дуже любили і могли б за його посередництвом помирити ся з Польщею. Бо ні Хмельницький, ні козаччина, підіймаючи повстаннє, ще не думали про якийсь перестрій українського житя. Хотіли добити ся скасовання закону 1638 р., щоб вернено давні порядки козацькі, як писав Хмельницький з Запорожа до Потоцкого,— шо найбільше, аби військо реєстрове помножено до 12 тисяч, як задумував сам покійний Володислав у своїх зносинах з козаками. По 235. Околиця Жовтих Вод. корсунській битві Хмельницький вислав своїх послів з листами до короля і до ріжних визначних панів, звиняючи ся за повстаннє, і щоб не дратувати Польщі поступив тільки під Білу Церкву й тут чекав відловіди; але за той же підіймав через своїх людей Україну наоколо Не треба було на те великих заходів: куди тільки приходила звістка про погром польських гетьманів, там самі Поляки й Жиди пакували ся й тікали як швидче, а нарід підіймав ся, грабив панські маєтки, побивав панів і Жидів, захопляв панські грунти й заводив між собою козацький лад. В тім часі Хмельницький міг би перейти вздовш і з поперек тлу не то іцо Україну, а й Білорусь, Литву й саму Польщу, і 236. Місця 'війн Хмельницького —— похід головного війська Хмельницького 1645 року. не стрів би перешкоди, а тільки морем би підняло ся наоколо нього пригноблене хлопство, селянство, щоб зробити кінець панованню шляхти; і так на саму вість про Хмельницького підіймали ся повстання. Але Хмельницькому то не було в голові; йому й так було боязно, що він так сильно образив „маєстат річи посполитої* (величність держави польської) і вона замість прихильного поладнання козацької справи завізьметь ся всїми силами козаків подолїти. Чекав відповіди на свої листи—але довідав ся, що король в домовині, Польща опинила ся без власти. Се робило обставини ще труднїйшими для скорого поладнання: Хмельницький і козаки вірили в добру волю короля, а були перековані, що все зло робило ся від панів,—а Польща опинила ся саме в руках сих панів. До Варшави скликано конзокаційний сойм, і той радив на всякі способи, як бути з козаками, а нічого не робив для полагодження козацької справи. Вислали Адама Киселя і ще кількох комісарів на переговори з Хмельницьким, а заразом постановили зібрати нове військо на козаків. Не виглядало се на охоту полагодити справу, і тому Хмельницький держав ся далі обережно. Сам ніби не виступав против Польщі, чекаючи, що йому привезуть комісари, але тим часом ріжні ватажки козацькі йшли на всі боки підіймаючи далі нарід і побиваючи шляхту й Жидів. Все Заднїпровє, вся Київщина крім Полїся і майже ціла Браславщина була вже в руках козацьких .загонів", як їх називали. Ярема Вишневецький, володар величезних маєтків задніпрянських, найбільший ворог козаччини, бо вона найбільше його підтяла,—мусів аж через Полїсє тікати З Задніпрянщини, бо Київщина була в повстанню. Перейшов на Волинь і там пробував стримати козачину, що наступала під проводом Кривоноса (в піснях званого Перебійносом). Хмельницький посував ся поволі' теж на Волинь, чекаючи комісарів. Але перше ніж ті до нього перебили ся через загони козацькі, нове польське військо зібрало ся в полудневій Волини і почало наступати на Хмельницького. Тодї й Хмельницький рушив против нього й післав по Татарську орду. Зійшли ся під Пилявцями, маленьким замочком над р. Пилявкою. Хмельницький протягав час переговорами, поки діждав ся Татар, а потім вивабивши Поляків на битву, ударив з уеїми силами козацькими й татарськими. Поляки програли битву, а наслухавши ся ріжних перебільшених страхів, які пішли потім по війську, рішили відступати. Але в ночи пішла по табору чутка, що начальники вже втїкли з війська, і се навело такий переляк, що все польське військо кинуло ся тїкати куди видно. Козаки, заставши рано порожній табор потім гонили, побивали, ловили, обловили ся здобичею як ніколи... Недобитки зібрали ся у Львові і віддали головне начальство Вишневецькому. Той позбирав гроші з міщан, з церков, з монастирів, але по всім тим покинув Львів, бо тут оборонити ся вважав неможливим, і подав ся до Замостя. Хмельницький посував ся поволі теж на захід, вичікуючи вибору нового короля, що мав би полагодити справу. Приступив так і під Львів; мав його властиво в руках, бо той стояв майже без усякої оборони. Кругом в Галичині підіймало ся також повстаннє: селяне, міщане, разом з шляхтою українською підіймали ся, проганяли Поляків Але Хмельницький не дбав про те. Простояв під Львовом лва гижнї, обстрілював місто, потім сказас. що жалує його задля Укра- 301 237. Максим Кривонос, сучасна польська гравюра. І02 їнцїв львівських, взяв викуп і пішов далТ на Замостє. З своїми силами міг би й сю кріпость взяти без клопоту, але не хотів сього, умисно вів облогу так; шоб нічим скінчила ся—і нарешті' діждав ся тут вибору нового короля. Вибрано брата Володиславового Яна-Казимира, за котрого Хмельницький теж подавав свій голось. Новий король прислав Хмельницькому лист, повідомляючи про вибір, обіцяв козакам і вірі православній всякі полекші й просив залишити похід та чекати королівських комісарів! Хмельницький відповів, що сповнить волю королівську—вертає назад, і подав ся з військом до Київа. 79. Боротьба за визволеннє України. Хмельницький вертав до Київа в радісній надії на скоре й щасливе поладнаннє козацької справи й кінець війни; він все ще мав перед очима тільки справи козацькі, за котрі повставав. Нарід український для нього, як і для проводирів попередніх повстань, був зиарядом до осягнення козацьких бажань, а через козаччину міг сподївати ся деякої полекші також і собі; національна справа для Хмельницького не виходила по за релігійну справу, котрою теж не знати чи дуже він інтересував ся, бо не бачимо, щоб він стояв у близших відносинах з київськими кругами. Аж тепер, прибувши до Київаг щоб чекати королівських комісарів Хмельницький в сїм центрі тодішнього національного українського житя мав нагоду війти близше в тутешні' пляни, погляди й бажання. Знаємо, які широкі пляни снували ся в КиТві тому кільканадцять літ, за митрополита Борецького. Тільки тодї ще не було сили, на кэтрій було можна оперти ся—козаччина ще була слабка до того;тепер під рукою Хмельницького вона виросла до такої могутности, що з нею можна було снувати ріжні пляни. Патріарх єрусалимський Паісий, 238. Козацьке військо обстрілює Львів в 1618 році. Стара львівська гравюра. ідо тодї нагодив ся в Київі, піддавав теж ріжні гадки, що далеко виходили за межі козацьких ординацій і торгів з польським панством; кажуть сучасники, що він називав Хмельницького князем Руси (України) головою незалежної держави Української. Під впливом тутешніх роз мов Хмельницький сам почав иньшими очима дитити ся на своє повстаннє і його завдання. Добити ся більшого реєстру і більших вільностей для козацького війська—се було мало, треба було думати про весь нарід, про всю Україну. Нові гадки свої Хмельницький висловив перед комісарами, з котрих оден записав їх для нас: „Я доказав уже, про шо не мислив зразу, тепер докажу, що намислив", казав Хмельницький. „Визволю з лядської неволї руський (український) нарід увесь! Попереду воював я за свою шкоду і кривду, тепер воюватиму за нашу православну віру. Поможе минї в тім весь нарід, по сам Люблин, під Краків, і я народу не відступлю, бо то права рука наша. А щоб ви, підбивши селян, не вдарили на козаків, матиму їх двіста, триста тис ям “ „За границю війною не піду, на Турчина і Татарина шаблі не підійму! Досить маю тепер на Україні', на Поділю й Волини. А ставши над Вислою, скажу дальшим Ляхам: „сидіть і мовчіть, Ляхи!" І дуків і князїв туди загоню! А як будуть за Вислою брикати, знайду я їх і там певно! „Не стане минї на Українї нога нїодного князя або шляхегки; а схоче котрий з нами хліб їсти — нехай війську Запорозькому буде послушний. „Малий я і незначний чоловік, але з волі божої став самовладцем і самодержцем руським (українським)'*. Вибираю слова, в котрих яснїйше виривають ся ті гадки, шо тепер займали Хмельницького. Не дуже ясно ше може йому самому уявляли ся ті нові пляни, але ясно виступає головне—те що я сказав више: свідомість, що треба бороти ся за весь український нарід, за всю Україну, за її визволеннє, незалежність і самостійність. З сього погляду вся торішня війна мусїла виглядати страченою, змарнованою. Упущено найкращий час для визволення українського народу. Треба було думати, щоб як найскорше се поправити. І комісари, приїхавши на початку 1649 р., застали вже великі приготовання до війни на Українї, Хмель-* ницький навіть не схотів переговорювати ся з ними про порядки, які мають бути заведені в козацькі.м війську. Розумів, що для того аби говорити про визволеннє українського народу, треба труснути державу польську в самих основах. Та сим разом йому не так щастило як першої війни. Хоч початок був дуже вдатний. У/КІ 239ҐБогдан Хмельницький, портрет його зарисований в Медведівсьхим монастирі в першій половині XIX в. Зараз як комісари повідомили короля про воєнні заміри Хмельницького, скликано загальний похід шляхетський, а оегулярне військо польське, не чекаючи шлях ги, рушило на козаків, на полудневу Волинь Хмельницький пішов навпроти його. Побачивши велику силу у нього, польське військо почало уступати ся назад і стало під міцним замком Збаразьким. До нього пристав Вишневецький, і йому віддано головну команду. Хмельницький обложив Збараж тїсмо і почав томити польське військо неустанними атаками й стріляниною, гак шо Полякам скоро прийшла остання біда. На .милості» божу кликали короля, шоб ішов в поміч; але король не мав з чим іти, бо шляхетське військо тільки ще збирало ся. Нарешті, щоб не дати війську під Збаражом пропасти, пішов туди не чекаючи иньших полків. Та зовсїм несподівано вскочив у засідку. Бо Хмельницький, зіставивши частину війська під Збаражем,сам з Татарами пішов потиху напроти Короля і заступив йому дорогу на переправі під Зборовим. В хмарний, дощовий день обложив він його так, що не можна було рушити ся. В війську королівськім вже підняв ся був такий страх, що готові були тікати куди видко, не краще як під Пилявцями,—та в останній біді знайшли ратунок. Задумали відвести орду від козаків, написали до хана, то сим разом сам* був з ордою,—обіцяли йому все що схочеі аби відступив від Хмельницького. І зрадив хан. Почав наставати на Хмельницького, аби мирив ся з королем. Тоді побачив Хмельницький, як небезпечно він на орді опер ся: мусів тепер чинити волю ханську, аби той не вдарив на нього разом з Поляками. Пішли переговори, стала ся умова в перших днях серпня 1649 р. Розуміють ся, в таких обставинах, в яких сю умову прийшло ся укладати, ані думати було про ті широкі справи визволення українського народу; приходило ся вертати до старих справ реєстру козацького, прав віри православної. Розглядаючи її з такого вузшого становища умова була великим кроком наперед. Реєстр війська козацького устазляв ся на 40 тисяч; списані до нього козаки й їх еїмї могли мешкати в королівських і панських маєтностях воєводства Київського, Чернигізського і Браславського. не підлягаючи ані урядам анї панам своїм. В сих сторонах не могло .бути роскватироване польське військо, анї не мало туди входити. Не мали там мешкати також анї Жиди анї єзуїти. Всі уряди в сих воєводствах що до найвищих, мали діставати тільки православні. Гетьман козацькиіі одержав „на булаву" староство Чигиринське. Унїя мала бути скасована, митрополит православний дістав місце в сенаті польськім. Се було дуже богато в порівнянню з тим, про що думав Хмельницький рік тому, по перших погромах Польщі. Але було ніщо в порівнянню з новими плинами визволення українського народу. Хоч уся східня Україна на ділі мала перейти тепер, по тих постановах, під власть козацького гетьмана і війська козацького, то все таки шляхетське право не скасовано, величезна більшість людности не могла попасти між реєстрову козаччину і мала далі зістати ся в підданстві панськім. Не того сподівало ся селянство укріанське, підіймаючи ся на зазиви висланців Хмельницького. Тепер довідувало ся воно, що підданство й панщина зістають ся далі, й пани хочуть вертати ся назад на Україну, а Хмельницький видає накази, щоб піддані слухали ся своїх панів. Можемо собі представити, як се мусїло знеохотити до нього людей. Та були й иньші подїї, що впливали на те знеохоченнє—як от татарський погром по зборівській угоді, коли Татари за згодою польського правительства вибрали величезну силу невільників з України, а по УкраГнї пішла чутка, шо то Хмельницький позволив Ордї брати людей. Так само і кари смертні, що почали чинити ся над людьми, замішаними в попередніх повстаннях. Хмельницький розумів, шо велике народне повстаннє, викликане ним, може обернути ся по такім нещасливім закінченню проти нього самого. Богато народу, по такім розчарованню в великій війні за визволеннє кидало Україну й ішло на слободи за московську границю, оселяючи ся в теперішній губернії Харківській. Воронізькій, Курській. А те що лишало ся на Україні, кипіло гнівом і жалем, і який небудь відважний чоловік міг підняти нове повстаннє—не тільки против панського пановання, а й против того, хто позволяв вертати ся панському панованню—против самого Хмельницького. Хмельницький довго навіть не важив ся братись до списування реєстру; потім, взявши ся до нього, казав приписувати до кождої козацької сімі ше сі мі підсусїдків козацьких, потім богато ще понад сорок тисяч приписав,—але все се була тільки латанина. Хмельницький, як що навіть і мав з початку щиру охоту помирити ся на Зборівській умові, мусів дуже скоро переконати ся, що нарід і громадянство українське не дадуть йому виконати сю умову А з другого боку бачив він, шо і з польської сторони нема щирої волі на сю умову. Дещо не було сповнено від разу (митрополита до сенату не пустили, унїї не хотіли скасувати),—а і в иньшім, очевидно, тільки чекали догідної хвилі', щоб того всього скинути ся І Хмельницький з старшиною дуже скоро мусів в серці своїм рішити воювати на ново, дибивати ся того, чого не удало ся добити ся під Зборовим. 8о. Заграничні союзи. Не навчений тяжким досвідом з ханом, Хмельницький знову будував свої пляни на союзах і помочах заграничних, замість опирати ся на силі народній, на щирім і нелукавім союзі з народом. Намовляв знову хана на Польщу, а ще й через султана, котрому піддав ся під зверхність і опіку, хотїв хана примусити щоб з наказу султанського йшов воювати на Польщу. Всїми спосо- 242. Військова печатка Хмельницького- бами силкував ся подвигмути до війни з Польщею Москву і теж аби злакомити московських політиків, обіцював піддати Україну під руку царську. Вів зносини також з сусідами своїми підданцями турецькими: господарем молдавським і князем семигородським. З господарем молдавським Василем Лупулом змовив ся посвоячитись: взяти його доньку за старшого свого сина Тимоша; коли ж Лупул став відтягати ся, то Хмельницький пішов походом на Молдаву, знищив страшенно країну і столицю молдавську Яси, так то Лупул мусів відкупити ся великими грошима й пообіцяв віддати доньку певно. З сих зносин найбільше значіння для української політики на бу~ душе набрали переговори Хмельницького з Москвою. У козаччини з нею були давні зносини і рахунки. Боротьба з Кримом ішла спільними силами вссї пограничної України, дарма що вона була тодї розрізана московською границею. Ще в 1530-х роках кримські хани нарікали перед правитсльством литовським, що невважаючи на союз Литви з Кримом, а воєнні відносини Москви з Литвою, —все таки боротьба з Кримом ведеть ся спільно українською козаччиною, і тою що сиділа в городах литовських, і тою що жила за московською вже границею. Пізнїйше ми бачили такий плян Вишневецького: зєднаги обидві держави в спільній боротьбі з Кримом, спільним ворогом всього погранича. І потім ріжні козацькі ватажки практикували в меиьших розмірах сю Політику, представляючи справу так, що вони ведуть боротьбу з бісурменом так само в інтересах ^Москви, як і в інтересах Литви й Польщі, тому з одного боку претендували на платню від короля, а з другого боку допрошували ся „казни" (грошей) від московського правительства—служили на дві сторони, як колись казали. Правда, се не стояло на перешкоді тому, що на поклик польського правительства сї самі козаки без клопоту йшли воювати московські землї: вони дивили ся на війну як на своє ремесло й продавали свою службу тому хто платив (так робили всякі восннї ватажки тодішньої Европи), та й з українськими землями Польщі стояли вони в тїснійшім звязку і яалежности, тому мусїли оглядати ся на королівське правительство. На иньший грунт переводять справу київські круги в 1620-х ррм Зачинаючи з московським гравительством розмову про те, щоб воно прийняло під свою зверхність і оборону козацьке військо з цілою Україною, принаймні' поднїпрянською. Хотіли, значить, відірвати ся від Польщі всею землею й перейти під зверхність московську, так як колись укладали такі пляни українські ворохобники XV XVI вв. Нема сумніву, що й пізнїйше такі пляни й розмови виникали і в київських і в козацьких кругах. Хмельницький, оперши ся в перших початках на помочи кримській, також завів слідом переговори і з московським поа- :Ш8 вительством, просив помагати козакам і взяти під свою оборону їх і „всю Русь-—всю Україну. Московські політики не розуміли сього инакше, як тільки так, що українська Русь, як давнє володїинє Володимирового роду, мала б прилучити ся до Московського царства й признати „царем і самодержцем* московського царя як наслїдника княжого київського роду і його прав. Тому Хмельницький, потрапляючи під їх мисли, так і переказував через своїх послів. Взагалї він хитрував старим козацьким звичаєм і силкуючи ся залучити як найбільше сусідів до своєї боротьби з Польщею, кождому говорив те, шо йому було б приємно почути, аби тільки затягнути. Так переказував і до московського царя, що хотів би мати його царем і самодержцем: видко, так продиктував йому московський посол, що тими словами треба просити. Але заразом піддав ся під зверхність султана і був ним прийнятий, як його підручний (васаль)—маємо грамоту султанську з 1650 року, котрою султан про се його сповіщав і посилав йому кафтан на знак своєї опіки і зверхности. Пересилав ся також і з семигородським князем, заохочуючи його, щоб схотів бути королем України, а пізнїйше піддав ся ще під опіку шведського короля. І в тих же часах, укладав умови з королем польським, признаючи його своїм володарем. Хмельницький мав великий талант політичний і державний, без сумнїву любив Україну і відданий був її інтересам. Але він занадто хитрував і мудрував і більше дбав, як я вже сказав, про помочи заграничні ніж про те, щоб розбудити силу і витрівалість, свідомість і завзяте у власнім народі. Хоч уже в тих київських розмовах на початку 1649 р. він ставив своєю метою визволеннє всього українського народу і всеї України, все таки сї нові думки й пляни не представляли ся йому ще вповні ясно, і він і пізнїйше зіставав ся ще занадто козаком, стояв під сильнїйшим впливом чисто козацьких поглядів і інтересів, ніж нових, всенародніх, загально українських. Треба було часу, •Поки вони виробйли ся і усвідомили ся. А житє не стояло, треба було 243. Михайло КриневськнП, иолковниКИвРР ясловський, убитий 1649 р. кувати долю України в тій же хвилі. Не легке діло було обертати такими величезними масами народніми, відірваними просто від плуга, або тою змінною, бурхливою масою козацькою, що привикла міняти собі гетьманів що кілька місяців. Важили ся занадто великі справи, аби можна було віддавати їх хвилевому настроєви козацької ради. Хмельницький зелїзною рукою уйяв козаччину, але не покладаючи ся на її витрівалїсть. тим меньше на ліаси народні, шукав помочи за границею. Нещастєм його і цілої України було, що найвищий порив, коли ставлено метою дійсне визволеннє народу і напружено до того всі сили, скінчив ся зборівською катастрофою. Ся катастрофа розчарувала народні маси, знеохотила і утомила їх, і після сього вони вже не охотили ся до повстання. Се ж не були вояки з ремесла, а в переважній більшости хліборобське селянство, що повстаннєм хотіло збути ся панської і польської кормиги, стати хозяїном своєї праці, жити і дбати свобідно про свій добробут, про задоволеннє своїх економічних і культурних потреб. Коли повстаннє не здійснило його надій, воно відкаснуло ся від нього і з неспокійного правобіча йшло за Дніпро все далї й далї, на степове пограниче і границю московську, а Хмельницький де далї то все більше мусів покладати на заграничну поміч, щоб вибити ся з польської матнї. Слідячи за заграничними зносинами Хмельницького, польське правительство скоро після зборівсь^кої згоди зачало також приготовання до війни. Перша зачіпка одначе вийшла досить несподівано: зачепив козаків в Браславщинї Калїновский і знов його розгромлено під Винницею, зимою 1650 р., не гірше як під Корсунем. Польське правительство до війни було не готове, і тепер Хмельницький мав дуже добру нагоду погромити Польщу на ново. Упустив одначе час, напираючи на хана, щоб ішов в поміч. Хан пішов, але був розгніваний, що Хмельницький хоче через султана змушувати його, і при першій же оказії пімстив ся над Хмельницьким. Коли Хмельницький зійшов ся з польським військом під Берестечком (недалеко Володимира), в рішучій битві орда покинула козаків, почала тікати, а як Хмельницький поїхав завертати хана, той вхопив і завіз його з собою. Полковники, зіставши ся без гетьмана, не сміли брати на себе команду, знаючи, який Хмельницький завистний в таких справах. Рішили відступати, але на переправі через болото, що лежало за табором, счинило ся замішаннє, військо козацьке пішло розсипкою і було страшно погромлене. Потоцкии з військом польським рушив через Волинь на Україну, з півночи з Литви гетьман литовський приступив під Київ і здобув його. Хмельницький, вирвавши ся від хана, став збирати військо під Корсунем. Але козаччина війна зморила Й утомила всіх. Головна увага була звернена на молдавську історію, що скінчила ся вмішаннєм до неї Поляків і облогою Тимоша в Сучавї, де він згинув, поцілений з гармати. Не поспівши синови в поміч, Хмельницький зійшов ся з Поляками на Поділю неда леко Жванця, і оба війська довго стояли, не маючи охоти нападати Нарешті* хан ще раз зрадив козакам і погодив ся з Поляками, з тим щоб вони козакам вернули зборівські права. Але сим разом Хмельницький вже не приступив до тих переговорів: він не журив ся ханом, бо мав уже вість, що в його боротьбу з Польщею входить новий союзник, московський цар По довгих ваганнях московське правительство рішило ся прийняти Україну під царську руку й . розпочати з Польщею війну. 8і. Московська зверхність. Московське правительство мало велику охоту вмішати ся в козацьку війну, шоб вернути собі втрати смутного часу, а може й на Україні що небудь заробити; але довго вагало ся, боячись рискувати: дуже вже ГІольша дала ся в знаки Москві в попередніх ьійнах. З другого боку одначе московські політики мусїли рахуватись і з тим шо якби Поляки зломили Хмельницького, то першим ділом обернули б Кримцїв і козаків на Москву: так і пробували вже зробити. Тому скоро по нещасливій війні' Хмелницького з Польщею 1651 р. в Москві рішили, що таки треба вмішати ся в українську справу. Поставлено се, по давнім звичаям, на релігійний грунт: що Москва мусить взяти в свою оборону православних людей в Польщі. Для форми післано посольство в Польщу, домагаючи ся, щоб козакам вернено зборівські права. Колиж Польща на се не пристала, московський земський собор, скликаний на те в осени 1653 р., постановив, що цареви годить ся „прийняти під свою високу руку гетьмана Богдана Хмельницького і все військо Запорозьке з ^містами й землями* і воювати за них з Польщею. Про се зараз же післано вість Хмельницькому-шо Москва його 245. Сава Туптало, сотник часів Хмельницького (батько звісного письменника Цмитра митрополита ростовського). була неохоча до війни по такім погромі, а селянство було втомлене Й розчароване в тих усїх війнах ще більше. Одначе й Поляки, бачучи, як завзято, до загину боронить ся скрізь українська людність і як тяжко йде похід, теж стратили охоту до дальшої війни. Кисіль був знову посередником і довів до нової згоди, уложеної в середині вересня (сентября) 1651 р. під Білою Церквою. Ся друга угода була обкроєним, обрізаним повтореннємЗборівської умови. Війська реєстрового вже мало бути тільки 20 тисяч і сі козаки могли проживати й користувати ся козацькими правами тільки в королївшинах Київського воєводства. Про скасованнє унії вже мови не було. Пани й урядники мали зараз вертати ся до своїх маєтків, і тільки вибираннє данин відкладало ся на кілька місяців (поки буде споряджений реєстр). Хмельницький мав відправити орду й не вести більше зносин з чужими державами. Сим разом одначе Хмельницький певно вже не налавав сим умовам ніякої ваги і сю угоду прийняв тільки на перепочинок. На весну (1652) він уже закликав Орду і пішов з нею, провожаючи сина Тимоша, що пішов на Молдаву справляти своє весїлє. Хмельницький видко знав наперед, шо Поляки Тимоша не пропустять, і так справді вийшло. Калїновский заступив Тимошеви дорогу на Поділю і несподівано наскочив на старого Хмельницького з усїм його військом і Татарами. Стався ще оден погром польського війська; сам Калїновский поліг в битві, козаки відплатили за Берестечко. Але дальша війна потягла ся сіра й марудна, обидві сторони, й українська й польська, не спромагали ся на сили й енергію, щоб ударити на ворога сильно і завзято; безконечна 244. Нагробних Адама Киселя в церкві с. Ннскинич. 246. Портрет Хмельницького 1651 р. гравірсванний Гондіусом в Гданську. бажанне сповняє, приймає його в свою оборону і на весну пішле військо на Польщу. Хмельницькому се під ту хвилю здавало ся дуже на руку. Иньшого союзника не було в тій хвилї. Туреччина сама не хотіла мішати ся; хан показав себе не зірно; з Молдавою й Семигородом не виходило нічого путнього. Шведське правительство, вороже Польщі й польським королям, здавна, ще з ! 620-х рокіз сил кувало ся війти в близше порозуміннє з козаками, але тепер не показувало охоти до війни з Польщею, а з Польщею розірвати ся козакам хотіло ся доконче. Тому Хмельницький махнув рукою на Польщу на хана і одержавши вість, що вже виряджено на Україну великих бояр, прийняти присягу від Хмельницького і всеї України, він призначив їм, щоб їхали до Переяслава і залишивши війну, поїхав туди сам. В перших днях січня 1654 р. зїхав ся він з московськими послами в Переяславі. Московські посли хотіли, щоб скликано військо на раду, аби всім військом ухвалили піддати ся під Москву. На жаль не маємо про се ніяких близших відомостей, окрім того як описав московському правительстзу сам посол, боярин Батурлін. Він оповідає, що військо на запитаннє Хмельницького ухвалило піддати ся цареви. Потім прочитано царську грамоту, де цар обіцяв Українців в ласці тримати й від ворогів обороняти. Посли тоді сказали, шоб усї йшли до церкви —присягти цареви. Але тут вийшло непорозуміннє. Хмельницький сказав наперед присягти послам іменем царським, що цар не видасть Украіну Польщі, буде боронити від ворогів і права та вільности українські в цїлости буде держати—так як польські королі складали присягу на расїа сопѵепіа. Але бояре заявили, що не можуть присягати, бо цар московський самодержець, править по своїй волї і не “ присягає своїм підданим. Се дуже збентежило старшину, вона довго, змагала ся і тільки шоб не розбити справи, присягла нарешті*. Потім посли розіслали своїх людей по містах і місточках—приводити до присяги Україну, ту що була у власти козацькій. Уже ся історія з присягою була неприємним розчарованнєм для Хмельницького; за нею пішли иньші. Коли Хме.чьнииький вислав по сім своїх послів - предложити царському прааительству бажання війська 247. Під писк Хмельницького з останніх літ його гетьманування (зменьшена). 31 г> що до відносин України до Москви, то далеко не всї отсі бажання знайшли згоду у .московського нравигельства. Важнійші статі, на які. дало во'Ю свою згоду, були такі: Права і вільности всякого стану людей на Україні'потверджують ся. Всякі виборні суди козацькі і виборні уряди міські мають далї свобідно відправляти ся. Гетьмана вибирав військо свобідно і тільки сповіщає иаря про вибір. Гетьман і військо Запорозьке можуть приймати посольства від чужих держав, тільки сповіщати царське правительство про те, з чого йому може вийти шкода. Війська козацького має бути 60 тис. Тут декотрі пункти—як отеє право заграничних зносин, давали дуже богато, так шо Україна мала права осібної держави, зовсім самостійної, автономної, тільки звязаної особою царя з Московщиною. Але з другого боку московське правительство не хотіло віддати повного самопорядкування українському громадянству, не хотіло позволити, щоб воєводи і всякі уряди настановляли ся самою людністю, щоб всї доходи з України збирали ся самими українськими виборними урядниками до місцевого скарбу і віддавали ся на місцеві потреби. Правда, у самого українського громадянства сї думки про автономію тільки шо 248. Богдан Хмельницький, сучасна гравюра (ІѴаитапз). :И6 наростали і виясняли ся, і різко їх сталити воно не важило ся, щоб не відіпхнути від себе Москви і не знеохотити її до війни з Польщею за Україну. Ллє все таки ся неохота Москви до пляиів українського самонорядкування виявила ся виразно і зробила прикре вражіннс на Україні. Було очевидно, що на місце польських урядників Москва хоче прислати своїх воєвод на Україну, і першим ділом уже прибули такі воєводи до Київа, поставили собі тут нову кріпость, своє військо московське і оснували ся тут так як хозяєва, не дбаючи про гетьмана і його власть, і такі воєводи мали згодом прибути й до иньшнх вкраїнських міст. Не хотї.іа Москва також признати церковної автономії України: намагала ся привести київського митрополита і владиків під власть московського патріарха Хмельницький І старшина побачили, що мого иньшого вони хотіли від Москви, а до чого иньшого вона берегь ся Вони хотіли від неї помочи в боротьбі з Польщею для визволення України і свобідного житя. Москва ж дивила ся на Україну як на повий прибуток свого царства і хотіла взяти и міцно в свої руки. Війну з Польщею звела, але мала на от прилученне білоруських земель, до котрих брала ся вже давнїйше; Хмельницького теж просила вислати своє військо на Білорусь в поміч московському, і гой се сповнив. В заміну московське правительство прислало своє військо на Україну, щоб з Хмельницьким іти на Волинь і там зійти ся з тим військом що було на Білоруси. Але Хмельницький відразу стратив охоту до московької помочи, побачивши, як Москва сильною ногою ставала\на Україні, як хапала ся кождого необережного слова, кождого нерозважного руху, шоб забирати українське житє в свої руки. Бояв ся, що з сього московського походу виростуть тільки нові претенсії московські до України і українського житя. Похід звів ся нї на іцо. Хмельницький не рушив ся з Київщини, так що московське правительство аж докоряло йому за се відтяганнє від війни, А Хмельницький думав, як йому вийти з тих трудностей, в яких опинив ся, зєднавши ся з Москвою, та пильним .оком приглядав ся до нових відносин, які тепер зовеїм иньшою дорогою пішли від заданого ним удару 82 Між .Москвою і Швецією. Війна Москви й козаків на Білоруси пішла незвичайно вдатно з почагків. Городи білоруські здебільшого піддавали ся добровільно козакам і московському війську. Козаки зайняли білоруські землі пограничні з Гетьманщиною й заложили тут новий полк. Московське військо опанувало білоруські землГ аж по саме Вильно. Така перемога Москви над Польщею заохотила й иньших сусідів покористувати ся нагодою. В Швеції настав новий король Карло X і задумав відновити стару війну з Польщею. З Шведами ж у зносинах стояв здавна князь Семигороду (або Трансильванїї, на Угорщині): се був союз протестантських держав против держав католицьких—Польщі й Австрії. Тепер король шведський і князь семигородський надїяли ся знищити Польщу. В Польщі і Литві вони сподївали ся оперти ся ,на панах-протестантах. що дуже терпіли, як і православні, від католицької шляхти і прави тельства. Мали на думці також Хмельницького, що здавна вів приязн переговори і з Семигородом і з Швецією, заохочуючи їх на Польщу. Досі о т і його заохочення не мали особливого успіху, і тому він мусів особливо заходити ся коло Москви. Тепер же, саме як московське правительство вже знеохотило Українців першими своїми заходами, Швеція, і з нею Семигород ставали до боротьби з Польщею, робили ся союзниками України, і Хмельницький задумує оперти ся на них не тільки для визволення Українців від Польщі, але також і на те, щоб розвязати собі руки в відносинах з Москвою. Він з великою утіхою прийняв заклик шведського короля до спільної боротьби з Польщею і чекаючи тої спільної війни не дбав про московські походи. Зима 1654 на 1655 рік пройшла в досить млявій оборонній війні з Польщею: хан зєднав ся з Поляками, по тім як Хмельницький пристав до Москви, і польське військо з татарською ордою пішли походом на Браславщину, відти на Київщину. Хмельницький з московським військом стрів їх недалеко Білої Церкви під Охматовим; московське військо показало себе не особливо, але наспів в рішучу хвилю Богун з своїм полком, і Поляків відбито, а хан після сього покинув поль ське військо, побачивши, що йому не ведеть ся. Хмельницький дав Полякам спокій. Весною 1655 р. він дістав звістку від шведського ко роля, що той вибераєть ся походом на Польщу і просить Хмельницького, щоб і той напав на Поляків під ту пору. Хмельницький вибрав ся на Поділе, на Камінець, відси прийшов під Львів і далі під Люб 249 Портрет Хмельницького, з літописі Величка. уіин. Але разом з ним пішло і московське військо під проводом боярина Бутурлїна, і се дуже звязало Хмельницького: він не міг свобідно своїм військом роспоряджати ^:я. Погромивши Потоцкого під Городком, мав цїлу Галиччину в руках, але не хотів здобувати міст, щоб Москва не схотіла там ставити свого війська. Взяв зі Львова тільки окуп, замісць його здобувати, і навіть як вели ся переговори з львівськими міщанами, Виговський, військовий писар і довіренний чоловік Хмельницького, умисно намовляв їх, шоб не переговорювали з Бутурліним і не піддавали ся на царське імя. Так і шведському королеви Хмельницький відписав, що не хотів пускати Москву в західню Україну, тому не здобував там нічого. Шведський король з своєї сторони наставав на гетьмана старшину, аби зовсім розірвали . з •Москвою; він 250. Герб Хмельницького, тал\ же. остерігав ЇХ, що і московське правительство при своїм' самодержавнім устрою „не потерпить у себе вільного народу", не додержить даних обіцянок що до вільностей українських і поневолить козаків. Хмельницький з початку старав ся впливати на Швецію, щоб не доводила до розриву з Москвою та не зневолювала й його до розриву. Бажаннєм його і старшини було мабуть—зробити Україну нейтральною державою під протекторатом Москви й Швеції, а може й Туреччини, з котрою по своїм підданню під Москву Хмельницький відновив незадовго свої давні відносини. Але затримати нейтральність між Москвою й Швецією було трудно: обставини змушували вибирати щось одно між ними. Коли Шведам почало щастити на війні' й вони захопили всю північну Польщу, Поляки постарали ся розсварити Москву з Шведами: подали надію цареви, що виберуть його королем польським, і так ціла Польща зєднаєть ся з Московщиною. Так привели до того, що Москва з Польщею уложила перемирє, а розпочала війну з Шведами. Се зараз поправило польські діла і дуже було неприємне Хмельницькому: він нарікав, що Москва видає Україну Полякам, не додержує своїх обовязків перед Українцями. Особливо його гнівало, що переговори Москви з Поляками ідуть потайки від нього, без участи послів козацьких, хто зна в якім напрямі—може на. шкоду України. Король польський, довівши до замирення з Москвою, силкував ся приєднати до Польщі й Україну. Про се він вів переговори, уживаючи всяких способів ї обіцянок: обіцяв уже навіть повну автономію Україні, але Хмельницький на се не піддавав ся. З Москви наставали на нього, щоб розірвав свої відносини з Швецією, взяв участь у московській війні' з Шве* дами. Але Хмельницький тепер далеко більше дорожив союзом з Шведами нїж союзом з Москвою: московське правительство відкривало все більше свою політику, і Хмельницького дражнили московські претенсії—що хотіли йому з Москви наказувати, як має поступати. Сердив ся і на московські заходи коло вкорочення української автономії, на московських воєвод, котрих йому хотіли насилати в українські городи. Все більше прихилив ся він до гадки, щоб розірвати свої відносини до Москви. Як оповідав Виговський московським боярам (запобігаючи *їх ласки собі на будуче) на раді старшинській в осени 1656 р Хмельницький, розжалений наріканнями старшини на московські діла, „скричав , як божевільний і несамовитий", що нема иньшого виходу, як відступити від Москви й шукати собі иньшої помочи. З Швецією і з Семигородом Хмельницький укладає в 1656 р. тісний союз: обіцяє Шведам стати з своїм військом проти кождого ЇХ. ворога, хоч би й против Москви, і умовляєть ся поділити ся землями польськими з Швецією і з Семигородом. З початком 1657 р. розпочато спільними силами України, Семигороду і Шведів рішучу війну з Польщею, против волї московського правительства Сам Хмельницький одначе був настільки вже хорий, що не пішов в похід: вислав київського полковника Ждановича з трома полками в Галиччину Разом з тим рушив Юрий Ракочій князь семигородський на Варшаву, шоб там зійти ся з шведським військом. Війна ся, як би повела ся щасливо, мала зробити кінець Польщі, віддати під власть козацьку західню Україну і визволити гетьмана з під власти і впливу московського правительства. Але кампанія не удала ся: Ракочія Поляки погромили і 251. Камяна баба в Суботові, про яку оповідають, що прн ній карано людей. напустили на нього Татар, так то він мусів помирити ся з Польщею Ждановичу не удало ся доказати нічого важнїйшого, а особливо при* кро й небезпечно було, шо в війську його прокинув ся бунт: козаки, прочувши, що старий гетьман доживає останні' днї, бояли ся нової завірюхи по його смерти, говорили, що вони не будуть воювати Польщі против царської волї; здибавши в поході московського посла, вони просили його переказати цареви, що против царської волї не підуть Жданович, побачивши такий настрій в війську, скоріш залишив п,охід і пішов назад. Хмельницький, без того вже дуже хорий, був незвичайно розжалений сею подією; покликавши перед себе Ждановича, він так схвилював ся, шо вдарив його параліч, відібрало йому мову і через шість день він умер, 27 липня 1657 року. Україна в найбільш рішучу хвилю, коли важила ся вся її доля, стратила свого довголітнього провідника—одинокого чоловіка, котрий міг покермувати нею, і на місце його 'дістала недосвідченого півголовка— Юраська Хмельниченка, ще за житя батька вибраного на його місце гетьманом—за для самого його великого імени. Був то оден з найбільш трагічних моментів в історії України. 83. Гетьманщина. Великий рух народній, піднятий Хмельницьким, дав новий лад усій східній Українї—Гетьманщині. Воєнна організація козацька уже в перших десятилїтях XVII віку поволі осідала на землю, в міру того як все більше осілої й господарської селянської й міщанської людности віддавало ся під присуд козацький і приписувало ся до війська. Поділ козацького війська на полки переходив в поділ показаченої території на полкові округи. Вже в 1630-х роках стрічаємо ми такі полки як чигиринський, черкаський, канівський, корсунський, білоцерківський, переяславський і навіть лубенський—хоч Лубенщина була маєтністю панською, а не королівською. Вже в сїм часї полковнихи, сотники й отамани були не тільки начальниками своїх військових відділів на війні, але і в спокійний час мали значіннє власти судової й адмінїстраційної для всеї козачої людности свого округа даст> рчючи для неї всяку иньшу власть. 252- Суботівські хрести, малюнок Шевченка (з першій половині* XIX а. про хрест що з лівого боку оповідано, що під ним поховано кости Богданові, як їх Поляки викинули з церкви). Хмельнищина на довгий час викинула з великих просторів східньої України, з воєводств Київського. Браславського і Чернигівського всяке иньше на- , , м ,, ............................... чальство; зістали ся тільки виборні уряди міські, зістали ся маєтки монастирські й церковні, де далі задержали ся старі порядки і управа, а поза тим була сама свобідна, переважно показачена людність. Ті що не приставали до козаків, писали ся в міщанс, однаково чи сиділи по містах чи по селах, і з них збирали ся ріжні доходи до козацького військового скарбу. Людність козацька не платила податків, тільки служила службу військову. В часах тих неустанних воєн військо козацьке старало ся мати тої козацької людности як найбільше, та й самі люде за безпсчнійиіе вважали писати ся в козаки, щоб не попасти назад під панщину. Число полків за Хмельницького було не однакове. В реєстрі 1649—50 р. на правім березі Дніпра бачимо 9 полків: Чигиринський, 253. Хмельницький і сучасна Україна (картина кінця XVII в.). Під фігурою Хмельницького карта України поділеної на полки (означені булавами); на низу Дніпровім Січа (шатро з корогвою і булавою). З лівого боку військо козацьке, представлене старшиною, по числу полків. З правого-шатро гетьманське, над ним герб військовий, на долі група переляканих Поляків з написом: „А ляхамъ так страшно, что гдѣлибо повѣютъ вЪтри, вси яко Хмильницкій идстъ разумѣютъ*. Черкаський, Канівський, Корсунський,1 Білоцерківський, Уманський, Браславський, Кальницький і Київський, а на лївім боці сім: Переяславський, Кропивенський, Миргородський, Полтавський, Прилуцький,* Нїженський і Чернигівський. Полки поділяли ся на сотнї, але неодна* ково: в иньшім полку не було і десяти сотень, а в иншім до двадцяти, і число козаків було в них нерівне: в реєстрі 1649 р. в одних сотнях бачимо козаків по двіста і по триста, в иньших по кількадесять тільки. Полковник був начальником свого полкового округа; полкова старшина: полковий обозний, судя, осаули, писар —радила при полковнику у всіх ділах свого полку; сотник правив своїм сотенним округом, козацькими громадами завідували отамани. Властиво військові власти мали начальство тільки над козацькою людністю, але на дїлї до них перейшла власть загальна, над усею людністю, тільки значнїйші міста та маєтки церковні і панські були в меньшій залежности від них, а підлягали просто гетьманови (але маєтків панських з початку було дуже мало, бо їх народне повстаннє понасувало). Взагалі' військовий устрій хоч ніби то належав до самого тільки козацького стану, до одного тільки війська, уже за десятилітнє панованнє Хмельницького прийняв характер краєвого правительства. Се не зразу зрозуміли, але на дїлї уложило ся так дуже скоро. Переговорюючи з Москвою, Хмельницький по давній памяти говорив, що військо буде правити ся по своїм порядком, а московське правительство. може на себе прийняти те що давнїйше належало до правительства польського. Але коли московське правительство почало присилати своїх’ воєвод і хотіло на себе збирати доходи з некозацької людности та правити нею від себе—козацька старшина, привикши за сей час правити нероздільно, почула, що властиво для чужої, иньшої управи вже нема місця—вона б нарушала значіннє і силу козаччини. Гетьман став володарем краю, головою правительства українського, і все що було на Україні мусїло йому підлягати. Але гетьман був головою військової організації, значить і іі областні представники—полковники повинні були мати значіннє власти загальної, всенародньої. Військовий штаб гетьмана • займає місце кабінета міністрів, правительства українського. Генеральна старшина: обозний, судя, осаул, писар, що звуть ся генеральними для відміни від таких же чинів полкових,—стає радою міністрів при гетьмані і рішає у всіх справах загальних, політичних. Рада старшинська—генеральної старшини і полковників і військова рада загальна збирають ся в важнійших справах і рішають про долю краю. Козацька старшина і громадянство українське чуло пильну потребу такої автономної, загальної, всенародної (всесословної) організації і отся військова козацька організація сповняла її ролю; але сой 32а новий український автономний устрій не був продуманий до кінця і не проведений формально (се пробували зробити при гадяцькій унїГ з Польщею 1659 р., але її конституція не устояла ся). Через се між понятем краєвого правительства і понятєм козацького ладу, як устрою тільки військового, так би сказати—лишала ся щілина, в яку заходили постороннї претенсії, особливо московські, й викликали замішання, непевність, роздражненнє. Не доладу також було, що військові чини, старшинська чи військова рада, до котрої входили тільки козаки, а не всі’ стани людей—духовенство, міщанство, селянство шляхта мали 254. Українське діловодство середини XVII в.—письмо київського магістрату, 1638. правити всім краєм і всякого стану людьми. І тим більше що се було діло нове, воно не укладало ся так легко, а викликало непорозуміння і боротьбу. Новий лад занадто був клясовим, становим (сословним), звязаним військом, і се робило тру цности в переходї його до нового, всенароднього, краєвого значіння. Старі порядки військового самопорядкування, коли рада, зібрана з якої небудь нагоди ким небуд з козаків, без церемонії скидала гетьмана і старшину,—не підходили до нових відносин. Власть мусїла бути трівка, певна, коли відповідала за долю цілого краю, особливо в таких тяжких і многоважних обставинах. Хмельницькому справдї удало ся, завдяки своїм талантом і щастю, дуже сильно підняти гетьманську власть против давнїйшого. Військова рада збирала ся тільки юдї, як уважав се потрібним гетьман,—зрідка, в найважнїйших справах, і то більше для форми. Обмірковували ся справи на раді старшини, яку також скликав гетьман, коли вважав потрібним. Але така переміна була занадто новою й свіжою, викликала невдоволеннє серед деякої части козаччини, особливо на Запорожу, і наступникам Хмельницького не завсїди удавало ся підтримати свою власть над ра дою, а всяке ослабленню і захитаннє гетьманськоТ власти ослаблювала зараз значіннє її і всього ладу козачого як власти і управи загальної краєвої. Не зараз можна було вирвати старі погляди, сотворені всею попереднею історією козаччини, про те шо центр козацького житя і устрою—се Запороже, Сі'ча, і відти повинний виходити і вибір гетьмана, і весь напрям української політики Уже в 1620 -30-х роках, як козаччина починає опановувати волость і тут завязуєть ся трівка організація і управа козача,—уже юді Січа тратить своє значіннє козаць- 255. Волинське письмо середини XVII в. (Луцьк, 1649). кої столицї, козацького центра. В нових порядках центром українського житя стає гетьманська резиденція, де пробуває найвища старшина козача, де рішають ся всякі справи в військовім суді і в генеральній канцелярії військовій. Претенсії Січи на давнє значіннє являли ся вже пережитком старини, анахронізмом. За Хмельницького Сїча стала собі прибіжищем сміливого вояцтва, передовою сторожею України без всякого політичного значіння. Але коли не стало славного гетьмана, Січовики претендують на те, шоб таки від них виходив вибір гетьмана і старшини; нарікають на старшину, що вона собі захопила правліннє й не хоче признавати власти Січи. В усім сим лежали зерна пізнійших завірюх. Як би Хмельницький не вмер так рано, і ще більше—як би по його смерти Україна могла б пожити спокійно яких кільканадцять літ, сї зерна не проросли б. Українське громадянство виявило великий хист організаційний. Воно жило незвичайно скоро і швидко поступало в своїм політичнім усвідомленню Як би воно було полишене саме собі й могло спокійно по- працювати над своїм суспільним і політичним устроєм, над своєю конституцією,—певно зуміло б зробити новий устрій трівким і певним, потрапило б вигладити ріжні суперечности й приладити до нових потреб державного житя старі відносини й порядки. Та власне отсього воно не мало—змоги спокійно і свобідно попрацювати над виробленнєм і утріваленнєм нового ладу. Весь час Україна жила на воєнній нозі, з усїх боків сторожили її иньші держави, які жадно хапали ся за всякий слід внутрішнього роздвоєння чи замішання на Україні, шоб його роздмухати, шоб забити клин в кожду шілину та ним розбити і ослабити українське житє. Крім тих слабих сторін політичних, про котрі ми говорили, сим ворогам служили службу й суспільне, соціальне роздвоєннє між українськими народнїми масами і старшинськими кругами, між народом і старшинським правительством. Нарід підняв повстаннє, шоб визволити ся з панської кормиги; він покористував ся ним, шоб вигнати шляхту з України, 'заволодіти землями, які шляхта поміж себе розібрала, і стати паном своєї праиї й своєї долї. Більш за все він бояв ся, шоб не вернули ся знову пани на Україну і не завели на ново своїх порядків. Тому ні за шо не хотів мирити ся з Поляками, тому невірним оком дивив ся на все, шо заносило на поворот до старих, панських порядків. Тим часом старшина козацька, маючи в своїх руках власть—зайнявши з сього погляду місце шляхти, мала охоту іти її стежкою: володіти землями, закладати собі села, способити підданих. В тім вона виросла й инакшого способу матеріального забезпечення свого не знала й не бачила. При першій оказії—уже в першім посольстві до Москви 1654 р. почала вона від московського правительства випрошувати собі грамоти на ріжні маєтности, з правом садити на них підданих. Правда, тих випрошених грамот бояла ся навіть показувати на Україні, знаючи, як неприхильний до того народ. Але нарід український зачував уже, що нова старшина топче стару стежку й ставив ся ворожо, до неї, бо підозрівав в її політиці оті власні, своєкористні забаганки Ей дуки, кажуть, ви дукиї за вами всї луги і луки! Ніде нашому брату, козаку-нетеязі, стати І коня попасти, як кажуть козаки дукам иолковникам в думі про Ганжу-Андибера зложеній під вражіннями сього вороговання. Різко се ворогованнє виявило ся пізнійше, але початки його прокидають ся дуже скоро по смерти Хмельницького і ослаблюють позицію старшини й її політику, і се була шкода велика, бо старшина мала на оці визволенне цілої України ■політичні інтереси* цілого народу. 256—7. Київські Міські печатки: ліва старша, першої пол. XVII в., права новійша, 167] р. 84. Гадяиька унія. В трудних тодішніх обставинах непростимо нерозважним ділом був вибір Богданового сина, недосвідченого і нездатного молодика. Старшина не відважила ся виступити против сього перед очима умираючого Богдана, але задумала „поправити" се діло по його смерти і поминувши Юрася, вибрала гетьманом довголітнього військового писаря, довіреного чоловіка покійного гетьмана Івана Виговського. Потім оповідали, шо вибрали його з початку на тимчасового гетьмана, поки Юрась покінчить науку і постаршає, а Виговський захопив собі булаву й став „совершенним гетьманом** Але сучасні документи про се нічого не говорять: Виговського вибрано таки гетьманом відразу, тільки старшина бояла ся, щоб „чернь козацька" не протестувагримаючи ся Юрася, / тому зробила сей вибір не на повній військовій раді, а на старшинськім зїздї і аж потім, як пішли до Москви доноси на се, Виговський повторив свій вибір на повнійшій військовій раді і був знов вибраний гетьманом. Новий гетьман, певно, був цілою головою вищий від Юрася, був чоловік дуже досвідчений, розумний, бувалий, не кепський політик, при тім безсумнїву—патріот український, завзятий автономіст, однодумець старшини, що разом з нею щиро бажав забезпечити свободу і незайманність України. Але він не мав популярности такої як Хмельницький: був він український шляхтич з київського Полїся, служив по канцеляріях, до військового діла не мав особливої охоти і до війська попав припадком: оповідали, що Хмельницький його викупив у Татар, як він попав в неволю над Жовтими Водами. До того ж і на гетьманство Виговський попав не вибором повної ради, а против її волі'. Все се в тодішніх обставинах, незвичайно трудних і без того, ще більше утрудняло становище новаго гетьмана. В перших початках Виговський хотів далі' вести політику Хмельницького: держати ся по можности нейтрально між Москвою і Швецією, Кримом і Польщею, щоб мати спокій на Україні, зміцнити в ній лад і порядок і свою власну позицію. Приєднав до себе знову Кримську орду, що була перехилила ся на сторону польську. Довів розпочаті переговори з королем шведським до дуже важного союзного трактату, котрим король шведський обовязав ся „признати і проголосити військо Запорозьке з усїми підвластними йому землями за нарід свобідний і ніколи' не підвластний“, його свободу і права боронити против усіх ворогів, а спеціально--добити ся від Польщі признання свободи і незалежности „війська Запорозького1 4 , себ то східньої України, та розширити його територію і на західню Україну. Се були дуже важні обіцянки, але висловляли ся тодї, коли в>;се упадав розмах шведської політики: шведський король мусів вивести військо з Польщі бо напала на нього Данія, і Швеція таким чином не .могла бути опорою для України. Зіставала ся Польща і Москва; Польща вела далі' переговори з козаками, аби вернули ся назад до польського короля, і обіцяла за се всякі права, аж до автономії України. Москва навпаки з смерти Хмельницького хотіла скористати, щоб поширити свої впливи і власть на Україні' взяти в свої руки збираннє доходів, поставити воєводів в иньших українських городах(досї воєводи були тільки у Київі) і скасувати церковну незалежність України. Все се були новини прикрі українській старшині’ й громадянству, але Виговський скільки міг ішов під лад Москві і не протестував виразно проти сих московських плянів, бо не чув себе ще певно. За свою покірність сподївав ся від московського правительства, що воно його підтримає супроти неприхильних течій, які зазначали ся против нього на Україні'; але сї надії його не сповнили ся. Тому що Виговського провела на гетьманство старшина без повної ради, з сього скористали всякі елементи ворожі старшині” , а особливо Запороже, що власне найбільше вороже було новим порядкам, а стояло за старий демократичний лад військовий, коли військова рада правила веїм, відбирала і надавала булаву, а центром того була Сїча. За Запорожем тягнули також і сусідні лівобічні полки Полтавський і Миргородський, що по сусідству стояли в найбільш тісних і близьких звязках з Запорожем. Там ото й прокинули ся зараз ворожі Виговському і старшині течії, і з них задумав скористати полтавський полковник Мартин Пушкар, щоб зсадити Виговського. Нарікали, що Виговського посадила старшина штукою, без військового- вибору, без Запорожа, а гетьмани повинні вибирати ся на Запорожу, і Виговський не козак, а Лях, і не мислить добра війську і народовн, а хоче запро258-9. Печатки міста Переяслава: старша, польських часіа (першої полов. XVII в.) і «ов.йша—другої полов. ХѴіІ в. дати Україну Полякам. Щоб зробити кінець тим говіркам, Виговський скликав нову раду, куди були вислані виборні козаки з полків, і на тій раді вибрано Виговського на ново, і московське правительство його признало гетьманом правильним і законним. Але противники Виговського і старшини через те не заспокоїли ся. Від Пушкаря і від кошового запорозького Барабаша далї раз у раз ішли до Москви післанцї, а з ними доноси і скарги на Виговського, що він неправильно вибраний і військо його гетьманом мати не хоче, бо він зрадник і таке иньше. Виговськии сподївав ся, що московське правительство за його покірність поможе йому придавити ті неприхилні течії, накаже його ворогам, щоб слухали ся його як законного гетьмана і навіть їм ріжні устуики, а ті з того ширили поголоски, що Москва з ними тримає, а Виговського теж не вважає правдивим гетьманом Виговський побачив, що Москва щиро його не підтримує, а ворожий рух змагаєть ся, і порішив ісам приборкати своїх ворогів. З Москви наказували йому, аби не воював, а чекав, чи не послухають його противники московських намов. Але довше чекати йому не можна було. На весну, закликавши в поміч Татар, Виговський пішов походом за Днїпро і під Полтавою погромив Пушкарівцїв. Сам Пушкар наложи* головою, Полтаву здобуто, посаджено нового полковника з руки гетьмана і тяжко покарано всіх провідників повстання. По сім свої відносини до Москви Виговський і його прихильники вважали рішучо і безповоротно розірваними. Митр. Діонисий Балабан, поставлений Українцями без московської волі, вибрав ся тепер до Чигрина. Між народом прихильники української автономії розпочали агітацію против Москви, щоб знеохотити до московської власти: оповідали, що як Москва візьме Україну в свої руки, то попереводить Українців до Москви і Сибіру (подібне саме діяло ся тоді на Білоруси), забере з України попів, а пришле з Москви московських, і т. ин. А до європейських держав розіслали маніфест, де поясняли причини свого розриву з Москвою і оголошували їй війну: „Заявляємо і свідчимо перед Богом і цілим світом, що розпочапоможе йому оружно їх приборкати. Тим часом московське правительство не хотіло так різко виступати против людей, що перед ним представляли себе найвірнїйшими прихильниками й слугами Москви. Вона приймала від них післанцїв, посилала до них листи, робила 260-2. Печатки ос герські:магістратська, сотника остерського(Як. Шафрана) і атамана городового (Вас. Щупака). та й ведена нами війна з Поляками мала не иньшу причину і не иньшу мету, як оборону святої східньої церкви і предківської свободи нашої,—любов до неї водила нас з покійним вождем нашим, безсмертної памяти Богданом Хмельницьким, і Іваном Виговським писарем нашим. Свої приватні справи відсунули ми далеко перед славою божою й справою громадською. За для того війшли ми в приязнь з Татарами та з пресвітлою королевою шведською Христиною, а потім з пресвітлим Карлом Ґуставом королем шведським. Всім їм ми заховали свою вГрність міцно. І Полякам не дали ми ніколи приводу для розірвання трактатів, ,але всім додержували ми свято нашу вірність,умови і союзи. Не з иньших мотивів припяли ми протекцію великого князя московського, як тільки для того шоб заховати і примножити для себе і потомства нашого за помічю божою зброєю здобуту і кровю стільки разів вернену свободу нашу. Обдароване ріжними обіцянками і приреченями в. кн. московського, військо наше сподївало ся, що з огляду на спільність віри і добровільне наше піддане в. князь буде для нас справедливим. прихильним і ласкавим, поступатиме з нами щиро і на свободи наші не замишлятиме, а ще примножатиме їх більше, і більше, відповідно до обіцянок своїх. Але здурили нас ті надії! Міністри і вельможі московські намовили того пречеснїйшого, всепобожного і найласкавійшого володаря до того, шо зараз же першого року, як завели ся переговори між Москвою й Поляками, під впливом надій на польську корону, рішено заразом нас придавити і поневолити, і до того вели вони свої замисли, щоб занявши нас війною з Швеціею, лекше нас прид?- вити і поневолити“... 263. Іван Вигоиський (малюнок з літописи Величка) За найбільшу вину московських політиків ставить ся тут, шо мо сковське правительство зрадило Україну, війшовши в порозуміннє з Польщею; за другу-що воно внесло розділ і усобицю в українське політичне житє, підтримуючи ріжних ворохобників. І маніфест кінчить ся такою заявою: 1<Л - Л, Так відкриваєть ся хитрість і обманство тих, що з початку через внутрішню усобну війну, а далі й відкрито своєю власною зброєю приготовили на нас ярмо неволі, без всякого приводу з нашого боку. Свідчачи неповинність нашу нї в чім і кличучи Бога в поміч, змушені ми для заховання своє» свободи взяти ся до законної оборони, щоб скинути з себе те ярмо і шукати для сього помочи наших сусідів. Отже не на нас спадає ^ина сеї війни, що вже загораєть ся. Ми були вірні й зістаємо ся вірними великому князю (царю) і против врлї нашої беремо ся за зброю". Швеція, що мала бути союзником України з Москвою, вже тепер не значила нічого—вона облишила війну і в 1660-х р. формально замирила ся з Польщею і Москвою. Через те щоб мати союзників против Москви те иньших окрім Кримської орди, Виговський порішив довести до кінця переговори з Польщею, що тягли ся так довго. Літом 1658 р. він сю справу вже полагодив через свого післанця Павла Тетерю, полковника переяславського, з післанцем польським Стан. Бєньовским, а 6 (16) вересня (сентября) в Гадячі списано формальний трактат, котрим Україна вертала ся під зверхню власть короля, але як осібне автономне тїло—„велике князівство Руське * 4 Хоч з сього трактату властиво не вийшло нічого, все таки він і пізнїйші додатки до нього інтересні тим, що показують, чого хотіли для України тодішні політики українські, Виговський і його товариші: Східня Україна (воєводство Київське, Брлславське і Чернигівське) має стати осібною державою, з осібними міністрами, скарбом і навіть монетою, подібно як велике князівство Литовське. Сойм (власть законодатна) буде спільний з Польщею й Литвою. Головою вел. кн. Руського буде гетьман вибираний всїми станами (сословіями): стани в. кн. Ргського будуть вибирати кандидатів, а з них король буде одного ш Гмсиувати гетьманом. Козацького війська буде ЗО тисяч, і крім того насммого війська в роспорядженню гетьмана 10 тис. Православна віра мас бути у всім зрівняна з католицькою, митрополит і владики мати* муть місце в сенаті'. Київська академія буде зрівняна в правах з краківською, і ше в котрімсь місті України має бути заснована одна академія. Трактат укладав ся спішно і богато дечого в нїм ше не було продумано і вияснено. Наздогін потім, на соіім, то мав сей трактат затвердити, післано бажаннє, шоб в велике князівство Руське війшла не тільки східня, а й західня, ціла Україна. Виговський спішив ся з трактатом, шоб дістати поміч від Польщі прогив Москви. 85. Боротьба з Москвою. Війна почала ся. Виговський попробував вигнати московського воєводу з Київа, але се йому не вдало ся. Московське правительство після сього проголосило Виговського зрадником і наказало вибрати нового гетьмана. Але довідавши ся про трактат Виговського з Польщею, так замішало ся, шо готове було відступити від своєї політики: воєводі Трубецкому наказано завести переговори з Виговським, обіцяти йому пробаченнє всього шо стало ся і всякі уступки—навіть вивести воєводу з Київа, як би Виговський того домагався. Але Виговський не вірив уже в московську щирість і не хотів вертати ся. З початком 1659 р. він пішов за Дніпро, аби приборкати своїх противників, що знов підняли голову, як Москва була виступила против Виговського. Коли против нього рушило московське військо, він уступив ся за Дніпро, а московське військо почало підбивати собі сїверську Україну і обложило полковника Гуляницького в Конотопі (див. карту 262)! Виговський же діждав ся Татар і з ордою рушив під Конотоп. Московське військо не мало докладних відомостей про його сили, рушило на зустріч тай попало в два огні, між козаків і Татар. Став ся погром небувалий: знищено ціле військо московське, двох московських воєвод попало в неволю. Трубецкой покинув Конотоп і подав ся скорше з України. Все було тепер в руках Виговського. Але він не вмів скористати з такої користної хвилі, не вигнав московських залог з українських міст, а відійшов за Дніпро, бо кошовий Сірко з Запорожцями—вороги Виговського—вдарили на Крим, змусили Татар покинути Виговського, а далі напали на Чигирин, столицю гетьманську. Московська партия за Дніпром підняла голову знову; поголоска, що Виговський піддав ся Полякам, підіймала против нього людей; ніхто не розбирав, на яких умовах се стало ся: бояли ся польського пановання і не хотіли про Польщу нічого чути. Польське помічне військо, розложене Виговським в Сївериіинї, по старій памяти викликало таку ненависть, що в сих полках, прихильних Виговському, під- няло ся повстанне. Поляківґубивали, і з ними загинув і визначний однодумець Виговського, Юрий Немирич, дуже освічений український шляхтич, котрого вважали дійсним автором Гадяцької унїї. З лївого берега сей рух перекинув ся й на правий: козаки й тут заявляли, шо не хочуть вертатися під Польщу. Тодї уманський полковник Михайло Ханенко зєднав ся з Січовиками Сірка й підняз повстанне против Виговського. Не хотїли його, хотїли Юрия Хмельниченка, як законного гетьмана. Зійшли ся і в перших днях вересня 1659 р. під м. Германівкою стали против себе оба війська. Юрий Хмельницький з своїми, Виговський з своїми. Всї козаки одначе покинули його тепер і перейшли до Хмельниченка: поголоски, що Виговський віддає Україну назад Полякам, знищили його діло. З Виговським було тільки його наємне військо й Поляки. Військо вчинило раду й на ній окричало, що не хочуть піддавати ся Польщі, не хочуть воювати з Москвою. Поголоски, ідо Виговський підняв ся проти Москви на те тільки, аби піддати назад Україну польським панам, знищили цїле повстанне. Против Виговського підняло ся на раді таке роздраженнє, що мусїв іти геть, аби не вбили. Окричали гетьманОм Юрася і післали до Виговського, щоб віддав йому гетьманські клейноди. Виговський, бачучи таке завзяте, віддав клейноди й уступив. Тодї старшина, однодумці ■Виговського, побачивши, з яким завзятем виступає вїмсько против Польщі, поміркувала, що з Гадяцькою унїєк» тепер, видко, нічого не зробиш—треба вертати ся під зверхність московську. Але хотіла все таки використати хвилю, щоб виторгувати від Москви, аби не мішала ся на будуще в українські справи. Тому намовила Юрася, аби прийнявши гетьманську булаву, не спішив зачинати з Москвою. Ставши з військом над Дніпром, під Ржищевим, чекали, що скаже Москва. Коли Трубецкой прислав до них заклик, аби вернули ся під зверхність московську на давніх правах і вільностях, Юрась за радою старшини післав Петра Дорошенка, щоб передав Трубецкому їх умови, на яких воші згодні піддати ся Москві на ново. Там вони домагали ся. щоб на будуче на Україні московських воєвод не було нїде окрім ?С% Печітка Виговського „гетьмана поаикого князівства Руського1 по Галицькі унії (на печатні голуб з олнапою ГМузкою— В ІС ТН И К ЗГО Д И ). тільки Київа, і шоб московське військо, яке буде присилати ся на Україну, було під властю гетьмана. Щоб московське правительство поза гетьманом не мало зносин нї з ким з війська, анї не приймало листів, і шоб взагалі власть гетьманська нї в чім не обмежувала ся московськими мішаннями. Щоб гетьману вільно було мати зносини з чужими державами, московське ж правительство, ведучи переговори з чужими державами в українських справах, брало до тих перегорів українських депутатів. Щоб українське духовенство зістало ся під властю константинопольського патріарха, як сього бажало, вибираючи митрополита Діомисия Балабана і т. и. Трубедкой промовчав, шо від московського правительства прислані йому статї зовсім иньшого змісту, а закликав гетьмана з старшиною, шоб їхали до нього, аби умовити са в тих справах. Коли ж вони, послухавши, справдї приїхали до Переяслава,—виявило ся, на що їх туди манили. Трубецкой сказав, що переговорювати ся нема чого, треба наперед скликати раду. Раду ж він скликав з лівобічних полків, ворожо настроєних для старшини, і крім того привів ше з собою московське військо, а московські прислужники своїх козаків. Рада була така, що перед нею Хмельниченковій старшині анї думати було виступати з якими не будь домаганнями против Москви, і на се рахував Трубецкой. Він обяппв тут нові статї. прислані з Москви. До старих „статей Богдана Хмельницького", себто до тих рішень, які були дані московським правительством на козацькі бажання по прилученню до Москви, тепер пороблені додатки й зміни. Гетьману наказано посилати військо, куди цар звелить і без волі московського правительста нїкуди не посилати; гетьмана заборонено переміняти без царського указу; московських прихильників заборонено карати без слідства московського; людей близьких до Виговського велено не пускати до ради анї давати їм урядів ніяких під карою смерти; воєводи московські крім Київа мати бути заведені також в Переяславі, Нїжинї, Чернигові, Браславі, Умани Сї додатки стісняли й зменьшали ще гірше українську автономію. Але Хмельниченко з своєю старшиною, опинивши ся в руках Трубецко- . Мшрополит Діонисиґі Балабан. го и маючи перед собою порожо настроєну раду і військо московське, не иасмілили ся протестувати. Москва по.\\ішала всі їх рахунки і вони покорили ся, присягли—і затаїли гніві злість, ідо Москва так іх обдурила. Але не глянули в справу глубше, не поміркували, в чім причина їх слабости, а московської побіди—в їх відчуженню від народу, в тім, що свою політику вони будували, як старий Хмельницький, на заграничних союзах, а не на свідомій помочи і участи свого народу. Се зістало ся закрите перед очима їх, і вони кидали ся далї, від Москви до Польщі, коли стрічали ся з хитрою і своєкористною московською політикою обрахованою на погибіль української свободи, і від Польщі до Москви, коли народ підіймав ся против них. боячи ся польського пановання. І віА кождого такого їх хитання спадали нозі біди на українську людність, зростала її неохота до дальшої боротьби, до старшини й її політики, і все затїсняв ся коло України зелізний обруч польсько-московського панування. Пройшло потім пів року. Моськовське правительство, поріжнивши ся наново з Польщею, лїтом 1660 р. задумало похід на Галиччину, щоб відтягнути польські сили з Білої Руси. Московський воєвода Шереметєв пішов з лівобічними полками на Волинь, Хмельниченко з правобічними полками йшов до нього полудневою границею, охороняючи її від Татар. Та польські гетьмани, діставши велику поміч з Криму, зійшли ломіж Шереметєва і Хмельниченка, вдарили на московська військо під Любаром і обложили його зі всіх боків, так що воно не ззь могло порозуміти ся з Хмельниченком. По кількох днях збентежений Шереметєв став відступати назад, сподїваючи ся через те скорше здибати ся з Хмельниченком, і став під Чудновим. Але з Хмельниченком тим часом вели переговори Поляки, намовляючи його відступити від Москви і відновити унїю з ГЪлыдею. До сього ж намовляв його і Виговський, що таки хотїв утримати гадяцьку унїю. Не можучи нїяк зійти ся Шереметєвим і маючи против себе сильніше польськотатарське військо, Хмельницкий завагав ся. Старшина, ображена на Москву, що так їх підійшла попереднього року, не противила ся згоді з Польщею. Але Поляки також не були розумнїйші від московських політиків і покладаючи на трудне тодішнє становище Українців, уже не згодили ся відновити Гадяцьку унїю, так як була уложена, а викинули з. неї все, що говорило ся про велике кн. Руське. На таку унїю старшина не мала охоти приставати, але не час був противити ся і кінець кінцем Згодили ся. Шереметєв по сїм мусїв піддати ся Полякам—віддав їм зброю, запаси і пообіцяв вивести всяке московське військо з України. Зірвав серце на козацькім війську, що було з ним: видав його Полякам і Татарам, аби ті не грабували й не брали в неволю московського війська. Такий мерзкий вчинок викликав ло всїй Україні великі жалї і гнїв на Москву. 86. Роздвоєннє України. Московські політики одначе не схаменули ся й тепер, не подумали відступити від своєї політики, аби прихилити до себе українське громадянство:* задоволити його і так уже невеликі бажання, щоб не хилило ся до Польщі. Москва далї вела свою лїнїю і супроти таких хитань Українців навіть ше більше налягала на те, шоб забрати Україну як найбільше в свої руки, завести своїх урядників, заставити московськими залогами, взяти все під московське начальство. На її шастє чи нещастє Поляки нічого не зробили, щоб скористати з розгрому московських сил під Чудновим. Московські залоги не були з України виведені. Приборкано повстання української людности, що близше придививши ся тепер до московських людей, по чуднівськім погромі стала їх вигоняти і побивати. Походи, які Поляки потім робили за Дніпро, не тільки не.привернули до них тутешніх людей, але навпаки вони почали горнути ся до Москви, бачучи перед очима Польщу. Кінець кінцем Лівобічні полковники: свояк Юрасїв Яким Сомко, полковник переяславський, і Василь Золотаренко ніжинський привели лівобічну Україну під власть московську і стали просити дозволу вибрати нового гетьмана на місце Хмельниченка,— бо кождий з них за свою услужність перед Москвою сподївав ся тепер стати гетьманом. Москва одначе відкладала вибір, бо хотіла привести назад під :13С свою власть і правобічні полки з Хмельниченком. А той не знав сам на яку ступити. Старшина, шо його окружала, не мала охоти вертати ся під власть московську, після того як Москва не сповнила їх бажань що до української автономії. Але козаки й уся людність українська не хотїла польської зверхности.^Хмельниченко просив польське правительство, аби прислало принаймні якесь більше військо на Україну, аби затримати її від хитань; але Польща на се була не спроможна, а ті дрібні польські війська, шо приходили часами на Україну тільки знеохочували людей до Польщі. А ще більше знеохочувала їх польська шляхта, що тисла ся на Україну, до своїх маєтків, виго* няла з них козаків, і так роздражнювала людей, що Хмельниченко нарешті свому війську звелів вигоняти й не пускати ту шляхту на Україну. Так само не причиняла Хмельничен* ку охоти в народі-і орда Кримська, що ніби то йому помагала, а тим часом грабувала людей, забирала в неволю, і поговорювала вже, що Україна властиво повина бути під власно Криму. Декотрі з старшини, невдоволені нї з Москви ні з Польщі, що на права скупила ся, а оборонити своїх прихильникіз теж не мала сили, —не противили ся гадці признати над собою власть хана кримського—спробувати ще татарської опіки. Але люде й чути про се не хотіли. 263. ІОрасі. Хмелі,ничемко, сучасна гравюра. Кінець кінцем Хмельниченко, побачивши як з усїх сторін підіймаєть ся на нього роздражненне і неохота, а не знаходячи виходу з таких прикрих обставин, стратив охоту до всього, і до свого гетьманування. На початку 1663 р. він поклав булаву і почуваючи себе корим і до житя нездатним, постриг ся в монахи. На його місце вибрано гетьманом зятя його Павла Тетерю, чоловіка проворного і хитрого—говорили про нього, що купив собі булаву, роздавши великі гроші старшинП Сей був рішучий прихильник Польщі і з його вибором московські політики мусїли відложити гадкѵ про те. шоб поиєднати до себе правобічного гетьмана. В лівобічній Українї тим часом тягали ся за_ булаву Сомко і Золотаренко та все скликали ради, бо той котрого не вибрали раз у раз опротестовував і добивав ся нової. Московське правительство водило їх обох, але тим часом підіймав ся новий кандитат на булаву і ставав все небезпечнїйшим конкурентом. Був се Іван Бруховецький, кошовий запорозький. Він виступає як представник Січи, а противник старшини, в тім дусї як Пушкар і Барабаш. Уже в осени 1659 р., ставши ко- 269* Павл0 Тетевел^ч а ка10и0к в ЛіТОПИСН шовим, він приймає небувалий титул „кошового гетьмана-. Граючи на запорозьких амбіціях, він ширить ту гадку, що булава по старим порядкам повинна бути в руках Сїчи і Запорожці мусять мати перший голос при виборах гетьмана. Заразом, під лад Запорожу, де збирав ся головно народ незаможній, не родовитий, він виступав против дуків-старшин і противставляв себе їм як носитель справжніх запорозьких традицій, та з сього становища агітував против Сомка і Золотаренка як старшинських кандидатів. Його то фігура оспівана в славній думі про Ганжу Андибера під образом „Феська Ганжі Андибера, гетьмана запорозького": перебраний; за козака-нетягу вештаєть ся він на волости-^ Козак-нетяга до города Черкас прибуває, На козаку нетязї Три сїромязї, Опанчина рогозовая, поясина хмельовая; На козаку бідному нетязї сапянцї—видні пйти і пальц?. Де ступить—босої ноги слід пише... Опинившиші в корчмі, де шотьтри пЛяхи\ Дѵки срібллНки: „Гаврило Довгополенко переяславський, Війтенко ніженський, Золотаренко чернигівський", себ то Сомко з Золотаренком і иньшою старшиною,—козак нетяга стає предметом їх глузувань. Та иньшими очима починають дивити ся на нього, як він „почав чересок виймати, увесь стіл червінцями устилатиа далї бачуть ще більше: „Тодї-то козак, бідний нетяга, по кабаку похождає, Кватирку одчиняє, на бистриї ріки поглядає, кличе, добре покликає: „Ой ріки—каже—ви ріки низовиї, помошниц» Дніпровій 1 Тепер або мене зодягайте, або до себе приймайте!1* Оттодї оден козак іде, шати дорогиї несе. На його козацькі плечі надїває, Другий козак іде, жовті сапянцї несе, На його козяцькі ноги надїває, Третій козак іде. шличок козацький несе. На його козацьку главу надїває. Вони йому приношали і до його примовляли: „Гей Фесько Андибере, батьку козацький, славний лицаре! Доки тобі тута пустувати? Ч&с—пора йти на Україну батькувати*. Тоді дуки-срібляники стиха словами промовляли: „Ей, не єсть же се, братці, козак, бідний нетяга, А єсть се Фесько Ганжа Андибер, гетьман запорозький! .. Присунь ся ти до нас, кажуть ближче, Поклонимось ми тобі нижче. Будем радить ся, чи гаразд—добре на' славній Українї проживати". Але Андибер не потрібує їх Товариства й їх залицянь. Він каже своїм козакам дати їм доброго прочухана, щоб на будуче не гордили ся перед ГОЛОТОЮ: „Ей козаки, каже, дїти, друзї, молодці, прошу я вас, добре дбайте, Сих дуків-срібляників за лоб наче волів із-за стола вивождайте, Перед окнами покладайте, у три березини потягайте, Щоб вони мене споминали, мене до віку памятали**. В сїй прегарній думі з становища Запорозцїв описана боротьба за булаву, яку повів їх кошовий з дуками полковниками городовими і дійсно переміг їх. Але боров ся він не по лицарськи, а доносами Москві, неправдиво обмовляючи своїх противників в зрадї, а заразом своєю агітацією, против старшини копав погибельну прірву в українськім громадянстві, на користь московським політикам, а на шкоду українському житю. Перед московськими кругами він рекомендував себе як найбільш податливого чоловіка для московських плянів і тим підкопував свого головного противника Сомка. Побачивши таку небезку, Золотаренко в останній хвилї зєднав ся з Сомком—але було вже пізно На останню раду, визначену на червень 1663 р. під Ніжином Бруховецький привів з собою ватаги Запорозцїв і „черни" (простого ко* зацтва) з полудневих полків, що тримали ся разом з Запорожем. Сомко тому привів також козацьке військо і навіть армату. Рада з самого початка перейшла на бійку. її перервано, а тим часом Бруховецькому вдало ся перетягнути до себе козаків Сомкових: вони підняли бунт на свою старшину, і Сомко з иньшою старшиною мусіли тікати до обозу московського боярина, присланого на раду—а той їх велів арештувати як ворохобників. По сім рада вже пішла спокійно, вибрано Бруховеиького, московський посол потвердив Сей вибір, а Сомка, Золотаренка і ше кількох суджено за зраду, осуджено і стято, без всякої вини. Всій старшині' взагалі' партия Бруховецького дала тепер почути свою побіду: брали з них всякий припас і одежу—„барзо притуга великая на людей значных была“, каже український літописець. 87. Замисли Дорошенка. Отаким способом з вибором Тетері й Бруховецького Гетьманщина розділила ся на дві части. Правобічна Україна зістала ся під зверхністю Польщі, лівобічна під зверхністю Москви. Ослабило се ще гірше сили України, і зробило для. неї майже безнадійним діло її визволення. Коли воно так тяжко йшло досі', хоч вело ся ще з свіжійшими силами, і то цілої Гетьманщини,—то ще тяжше було вести його силами самої правобічної чи лівобічної України—тим більше, що багато сили йшло на суперечні змагання обох частей. До тогож і тут і там серед заміщань, зневіри й несвідомости народньої повиходили на верх і захопили в свої руки власть інтригани, самолюбці', які не думали про те, щоб вивести Україну з тої матнї, а тільки про свою користь і власть. Та житє було таке тяжке й трудне, що вилізши інтригами на верхи його, не легко було утримати ся на тих верхах, і першим випливши, першим се почув#на собі Тетеря. Діставши булаву, першим ділом зачав він радити королеви, аби вислав великий похід за Дніпро— здобути і лівобічну Україну. Король справді спроміг ся на таку, останню вже пробу, і з кінцем року сам пішов з досить значним військом і з Татарами за Дніпро, палячи й руйнуючи меньші місточка, а кріпші обминаючи,—пройшов аж до Глухова, попробував його здобути, 270. Іван Бруховецький, малюнок в літописи Величка. № але нТчого не доказавши, пішов назад, почувши, що наступає московське військо. Нарід український держав ся проти Польщі ворожо, і з великими утратами, а зовсім ніякими результатами скінчила ся отся остання проба Польщі вернути собі задніпрянську Україну. Тим часом серед сього походу почав ся ворожий Польщі рух і на Правобічній Україні (винувачено в підмовляннях до бунту Виговського і зовсім беззаконним способом його на підставі сих підозрінь засуджено воєнним судом і розстріляно для страху иньшим). Колиж московське військо з Бруховецьким слідом за Поляками пішло також на правобічну Україну, рух сей поширив ся ше більше. Тоді Бруховецький міг би легко підбити правобічну Україну, але він не подбав про се, а московське правительство й того меньше, бо наскучила йому війна, і не мало воно надїїзатримати правобічні землі. Польські війська, особливо лютий Чарнецкий (той що спалив кости Хмельницького), не- 271. Павло Тетеря, стара гравюра. людськими карами силкували ся загамувати повстаннс, але воно ширило ся все більше. Далі’ польське військо зовсім вийшло відси, бо треба було його де инде, і тоді Тетері пішло ще тяжче. Коли на початку 1665 р. оден з проводирів тутешніх повстань Дрозд погромив його на голову, Тетеря забрав свої манатки, зовсім покинув Україну і взагалі зійшов з овиду. Так правобічна Україна визволила ся від Польщі. Але не мала охоти піддавати ся й Москві по тім що вже зазнала. Тоді відновила ся давнїйша гадка—піддати ся під опіку Криму. Медведівський сотник Опара перший пішов сею дорогою: він оголосив себе гетьманом з ханської руки і приняв від хана потвердженнє. Се було літом 1665 р. Але скоро Татари скинули Й арештували його, а козакам на гетьмана 3*1 предложили особу поважнТйшу—Петра Дорошенка. Козаки прийняли його за гетьмана (в місяці' серпні 1665 р.). Се був справді чоловік між козацтвом знаний і поважаний, „з прадіда козак“, як він казав про себе. Полковником був уже за Хмельницького, але тільки тепер виступає на перший плян і на кільканадцять літ стає головною фігурою українського житя. Був він чоловік великого духа, душею і тілом відданний визволенню України і приймаючи булаву з рук ханських, вертав ся до старої гадки Хмельницького поставити Україну в невтральне і незалежне становище між Москвою, Польщею і Туреччиною і запевнити їй повну свободу і автономію. Не вдоволяючись опікою ханською, він прикладом Хмельницького слідом заводить переговори з Туреччиною та заручаєть ся її підмогою. Дорошенко признав султана своїм зверхником, а той обіцяв помагати Україні' визволити ся цілій, в етнографічних її границях—до Перемишля і Самбора, до Висли і Нїмана, до Сївська і Путивля (на московській границі). По сім хан дістав від султана наказ у всім помагати Дорошенку. З Польщею він до часу старав ся не загостряти відносин, але се не перешкоджало йому вигоняти з України польські військові відділи, які де були; вигнав їх з Браславишни, і взяв її також у свої руки. Знищив також головного прихильника московського Дрозда. Таким чином правобічна Україна стала свобідною й нейтральною. Ставши на ній сильнїйшою ногою, маючи за собою також митрополита Иосифа Нелюбовича-Тукальського, котрого польське правительство протримало перед тим два роки в маріенбурській вязницї і саме випустило на волю, Дорошенко разом з ним задумував вирвати тепер з під-московської власти також і лівобічну Україну. Помітивши, шо Бруховецький починає хитати ся, Дорошенко і Тукальський завели з ним зносини і з свого боку почали підбивати на Москву, подаючи надїю, що Дорошенко готов зрікти ся гетьманства й віддати Бруховецькому правобічну Україну, аби вже раз Гетьманщина вернула ся до давнїйшої цїлости. Тодї Бруховецький, що тим часом зайшов т£ц<, що далї вже нїкуди було, понадїяв ся на поміч Дорошенка і Татар та справді' підняв повстаннє проти Москви. Подібно як Тетеря, і Бруховецький досить скоро побачив, діставши булаву, що хитрими інтригами не так легко держати ся на гетьманстві. Приподоблював ся Москві, як тільки міг, щоб мати її за собою: 1665 р. поїхав до Москви на поклін (сього московське правительство добивало ся і від попередніх гетьманів, тільки ті не хотїли) Попросив, щоб його там оженили „на московской дѣвкѣ“, і там його справді оженили з донькою окольничого Салтикова і справили гучне З» 2 весїлє. Випросив собі двір у Москві й обіцяв там тримати свого племінника—для безпеки. А нарешті сповняючи волю московських політиків, подав цареви прошеннє «ід себе і старшини, щоб цар перейняв на себе управу на Україні, збирав на себе всякі доходи, а для того вислав своїх воєвод на Україну і військо, а також щоб митрополита Українцям прислано з Москви. За такий подвиг свій дістав боярський чин і гойні дарунки—між иньшим цілу Шептаківську сотню в Сївершинї йому подаровано на маєтність. Але вернувши ся на Україну скоро побачив яке угіллє огненне зібрав на голову свою. Духовенство, старшина і прості люде, навіть само Запороже—все підняло ся на нього. Духовні підняли бучу за підданнє їх під московське начальство. Старшина страшенно була роздражнена тими нечуваними нарушення* ми українських порядків, а ще більше—що Бруховецький взяв собі моду всякого, хто йому противив ся, засилати до Москви, аби там його запроторили на засланнє. Простих людей Бруховецький підняв на себе тим, що відступивши збираннє доходів Москві,-тепер, вернувши ся на Україну, заходив ся яко мога найбільше здерти з людей до військового скарбу, поки приїдуть московські зборщики. Пішов по Українї крик про здирство гетьманське і всяку принуку, яку при тім чинено. Запороже, побачивши таке, почало само виступати против свого недавнього представника, а Бруховецький старим звичаєм став зараз обмовляти Запорозцїв перед московським правительством, що вони зрадники. Коли приїхали московські перепищики, переписали людей, їх грунти і весь маєток і стали накладати московські податки і настановляти московських зборщиків, гнів на Бруховецького і на Москву підняв ся ще більший: таких високих податків перед тим не чували Крім того були великі нарікання на московське правительство, що воно згодило ся відступити Польщі правобічну Україну, укладаючи перемирє 1667 року: поділило ся Україною з Польщею, не додержало того, що обіцяло приймаючи Україну під царську руку. Почало підіймати ся повстаннє. Бруховецький просив з Москви війська, щоб карати всіх непослушних як найтяжше: всї побунтовані міста і села урізати, випалити і зруйнувати. Та тут уже Москва не схотіла слухати його, і Бруховецький побачив, що як так далі піде рух на Українї, то й Москва не схоче його підтримувати, невважаючи на всі його залицяння. Тоді ото й надумав він за помічю Дорошенка підняти повстаннє проти Москви, щоб тим способом скинути з себе ненависть народню. Не знав що Дорошенко хитрив з ним і за його хитрощі тимже добром тепер відплачував. Підбиваючи Бруховецького на Москву, Дорошенко заразом вів зносини з московським правительством. Замирив він саме тоді з Польщею, на тім що вона виведе свої війська з України, а Україна правобічна буде признавати власть королівську, а тепер хотів війти в порозуміннє з Москвою, щоб вона так само обмежила ся такою ж тільки зверхньою властю над лівобічною Україною та віддала її під його власті Бруховецький, не знаючи тих замислів Дорошенка, на початку 1668 р. підняв повстанмє на Москву. Старшина підтримала його. По всій Україні' люде, наскучивши кривдами і своєвільствами московських урядників і людей воєнних, побивали їх або виганяли. Бруховецький розсилав листи, аби скізь Москалів виганяли, і до воєводів писав, аби йшли з України, инакше буде їх воювати. Залоги московські, настрашені тим повстанцем, справді піддавали ся й виходили. Тільки в Київі і Чернигові воєводи утримали ся. На весну Бруховецький ладив ся до війни з московським військом, шо прийшло зза границі' з боярином Ромадановским. До помочи йому прийшли Татари, і Дорошенко йшов зза Дніпра — Бруховецький думав, що то йому 1272. Петро Дорошенко, малюнок з літописи Величка. в поміч. Але з дороги Дорошенко прислав до Бруховецького своїх людей жадаючи, аби зрік ся гетьманства, віддав клейиоти, а за те дістане Гадяч в державу до житя свого. Як громом се вдарило Бруховецького. Хотів був боронити ся, арештував післанцїв Дорошенка, але слідом надійшов він і став недалеко від Опішнї. Тут виявила ся народня неохота до Бруховецького. Не вратувало його повстанне против Москви. Перші покинули Бруховецького Татари, потім козаки крикнули, що не будуть бити ся з Дорошенком, і кинули ся грабувати обоз Бруховецкого. Вхопили його самого і привели до Дорошенка—той звелів його прикувати до гармати. При тім Дорошенко махнув рукою, а козацька юрба подумала, що то він махнув, аби Бруховецьким кінчили —кинули ся на нього з незвичайним розяреннєм, били рушницями, списами, „як скаженого пса\ обдерли Й кинули голого. Дорошенко велів його від везти до.Гадяча й поховати в церкві, що збудував Пруховенький. Потім рушив па Ромадановского, але той не зваживсь виступати против нього і вийшов за українську границю. Так ото вся Україна гетьманська тодї, весною 1663 р., опинила ся в руках Дорошенка. Послужила йому фортуна. Мав силу і міг договорювати ся з Москвою та допевняти ся Україні прав і свобід. Його плян забезпечення автономії України під зверхністю Москви і під протекцією Польщі й Туреччини був близький до свого здійснення. Але 273. Петро Дорошенко, сучасна італійська гравюра. тут стала ся біда—як з Виговськи.м по конотопськім побідї: раптом Дорошенко завернув ся з лівобічної України. Оповідали, що він з дому, з Чигирина дістав звістки про жінку —що вона „через пліт скочила з молодшим**. Зіставивши наказним Гетьманом полковника чернигівського Демка Многогрішного, Дорошенко подав ся до Чигрина. 1 се зіпсувало все діло. По його виході Ромадановский з московським війском знову рушив в Сївершину, і все що держало ся московської думки, або просто бояло ся заводитись з Москвою—підняло голову. Особливо в Сїверщині, сумежній з московською границею, мало хто міг мати нално розвязати ся'з Москвою: видко було, що не зрічеть ся вона добром Н45 тутешніх країв, тому за краше вважали корити ся. як бороти ся і бути повойованими. Архієпископ чернигівський Лазар Баранович, шо правив лівобічними єпархіями (бо Тукальського, вибраного правобічними, Москва не признала митрополитом), виступив проповідником московського підданства і став намовляти й Многогрішного, шоб піддав ся Ромадановскому. Дорошенко не присилав помочи, і Многогрішний пождавши піддав Ромадановскому Чернигів Потім скликано раду старшинську до Новгорода Сїверського і тут вибрали Многогрішного гетьманом і рішили прийняти зверхність московську, але забезпечити при тім автономію українську. Многогрішний по сім поийняв титул „гетьмана сі- 274. Демян Многогрішний, малюнок в літописи Величка. верського*' і просив Барановича бути посередником між ними і Москвою в справі дальших відносин: щоб Москва відновила статі Богдана Хмельницького, вивела своїх воєвод і військо з України—в такім разі вони піддадуть ся і розірвуть союз з Татарами, а инакше будуть бороти ся, хоч би прийшло ся пропасти або йти з України в Лольшу. Гарні то були слова, але пізно їх було говорити, раз уже піддавши ся. Можна було з Москвою торгувати ся, державши ся разом при Дорошенку. Тепер же вхопивши за край, московські політики вже не хотіли пускати з рук нічого, і почали зводити, поки не виводили на своє. 88. Упадок Дорошенка. Вибір Многогрішного сильно підрізав Дорошенка. Не знав як з тим. буть, і не уладив ся з ним. Якийсь час поминав його—так наче того й не було, і се ставило в трудне стано вище Многогрішного: бачи*, то Дорошенко його не хоче терпіти, через те мусів бути полатливійшим для Москви. Та ж тепер вела переговори з обома, пробуючи котрий попустить. Оба якийсь час держали ся тих самих жадань що до української автономії, але що позиція Многогрішного була дуже тяжка, і Сїверіцина, де його признали гетьманом, була фактично в руках московських, тож Многогрішний не міг так рішучо стояти на своїм; і так ще він досить показав завзятя і щирої відданости українським інтересам. Московське правительство через своїх воєвод мало звістки, які потверджували, що домагання Дорошенка і Многогрішного згідні були з бажаннєм всеї української людности—що вона теж не хотіла війська московського і воєвод та урядників, взагалі ніякої управи московської. Так доносив і найповажнїйший, довірений представник московської власти на Українї київський воєвода Шереметєв. Тому Многогрішний так міцно стояв на своїм. Але московські політики все таки не хотіли попускати з своїх замислів та далі живосилом тягли Українців під свою власть, використовуючи кожду скрутну хвилю в укра- 275. Михайло Ханенко, малюнок в літописи інськім житю, аби ту власть Величка. свою поширювати. Тепер покладали ся вони на те, що Многогрішний мусить попустити, і він справді попустив. В мартї 1669 р. на раді* в Глухові предложені були нові московські статі, що мали заступити місце статей Хмельницького. Многогрішний з старшиною й Барановичем і всі присутні дуже сильно відпрошували ся від московських воєвод і не хотіли приймати сих статей; кілька день пройшло в тім, але нарешті' дня 6 марта справу було таки покінчено. Московські воєводи мали бути крім Київа ще в Переяславі, Ніжині, Чернигові й Острі, але не мішати ся ні в суд нї в які справи, тільки мати власть над московськими залогами. На тім списано договір, зовсім як між двома державами, і підписано* обома сторонами, а Многогрішного потверджено на гетьманстві. З початку Многогрішного тримала ся тільки Сїверіцина з Київом, потім приступили також полки: Прилуцький і Переяславський. Полуд неві полки з початку зістали ся при Дорошенку, але скоро з Запоро** стали виходити нові гетьмани, поставлені Запорожцями—з початку Петро Суховієнко, прозваний Вдовиченком (1668), потім, як його погромив Дорошенко, на його місце вибрано на Запорожу Михайла Ханенка (1670). Сї запорожські гетьмани баламутили пограничні полки й робили багато клопоту Дорошенкови—переманювали на свою сторону Татар та пробували підірвати Дорошенка й на правім боцї; почавши від 1669 р. він все мусїв вести дрібну війну з ними. Коли у Дорошенка попсували ся відносини із польським правительством, тому що воно не хотіло сповнити бажання Дорошенка— відновити Гадяцьку унію і признати правобічну Україну самим тільки козакам,—тодї Ханенко війшов в переговори з польським правительством. Він не бажав майже ніяких уступок, отже польське правительство признало його гетьманом замість Дорошенка. Підтримувати його, правда, не спромогалось, і Ханенко великої сили тут не мав, а все таки бороздив Дорошенку і утрудняв і без того трудне Його становище. З Многогрішним, після того як його потверджено на гетьманстві, Дорошенко помирив ся і підтримував з ним добрі відносини,—хоч і нарікав ла таких „покутних гетьманчиків“. Вони були однодумці в політичних справах і в відносинах до Москви старали ся не перешкоджати один одному. Обох їх дуже смутив подїл України між Москвою і Польщею, довершений тим перемирєм 1667 р. Особливо займало всіх питаннє про Київ, що був тільки на два роки зіставлений за Москвою, і потім мав відійти до Польщі; Москва потім його не віддала, *але на УкраТнГ тим часом дуже трівожили ся і нарікали на Москву (потім сі нарікання Многогрішного дали привід ворогам повалити його). Не можучи дійти до кінця з Москвою анї з Польщею, Дорошенко все більше налягав на Туреччину. Народови гадка про підданство бісурменови була ненависна, так що Дорошенко мусїв таїти ся перед ним з своїми відносинами до султана. Спустошення, що чинили на Україні його союзники Татари, викликали велике невдоволеннє. Але в тодішніх обставинах Дорошенко не бачив иньшого способу вивести Україну з тих нетр, в яких вона застрягла, й закликав султана, аби сповнив свою обіцянку—поміг Українцям визволити ся від Польщі. СТ пригадки довго зіставали ся без успіху. Але 1671 р. султан Магомет IV постановив іти на Україну і сповнити свою обіцянку: 3 кінцем того року оповістив він Польщу, що буде воювати її за те, що нападає «а землі присяжника султанського Дорошенка і на весну 1672 р. з великою армією рушив на Україну. Наперед післав кримського хана той з Дорошенком розігнав відділи польського війська,, які були на Україніста козаків Ханенкових. Сам султан, обложив Камінець на ПоЗА? :мн цілю; крімость ся була слабо обсаджена і скоро піддала ся; з вілл п султан присгупив під Львів Польща не мала відваги бороти ся з іаким сильним військом і поспішила замирити ся: відступила Іуреччині Поділе й обіцяла^платити що року данину. „Україну в давніх границях" віддала Дорошенку й обтяла вивести польські залоги, які ще там зіставали ся (Бучанька угода, 7 жовтня 1672 р.). Так була сповнена одна половина Дорошенкових плянів; Україна визволила ся від Польщі. Здавало ся. що тепер не тяжко буде сповнити і другу половину: зєднати обі половини України під московською протекцією, але з повним запезнеченнсм автономії України. Московське правительство, налякане турецьким походом, готове було зробити ріжні уступки Дорошенку, шоб не навів Турків на задніпрянські землі (а такі поголоски ходили, шо на другий рік Турки обіцяли прийти і завоювати лівобічну Україну). Земський собор московськії й, скликаний царем, постановив прийняти Дорошенка з правобічною Україною під царську руку, бо Польща зрікла ся її Г>учацькою умовою. Само собою розумієть ся, що при тім треба було сповнити бажання Дорошенка. А Дорошенко хотів тогож шо в 1664 році: на всїй Україні має бути оден гетьман, і йому мас підлягати також і Запороже; воєводів не має бути ніде—навіть і в Київі; московське правительство буде охороняти Україну, але у внутрішні справи України не буде мішати ся. Тепер Москва готова була згодити ся на се, але такий настрій у неї не потрівав довго. Насамперед за Дніпром не було вже однодумця і союзника Дорошенкового Многогрішного. Він не жив добре з старшиною: та дивила ся на нього згорда як на мужичого сина, і Многогрішний, підозріваючи за нею ріжні інтриги, нерідко поводив ся з нею різко. Се принесло йому погибіль: ображені старшини змовили ся на нього і порозумівши ся з московським полком,, в мартї 1672 р. вхопили його й вислали до Москви, ніби за зраду, а собі просили позволити вибрати :149 нового гетьмана. Хоч за Многогрішним ніякої вини не будо, проте московські бояре взяли його на суд і на муку і потім з усею його сїмєю, відобравши все шо мали, вислали на засланнс: до Сибіру, де він з своїми дітьми в великій біді жив дуже довго —пережив усїх своїх ворогів, що його туди запроторили. Старшині' позволено вибрати нового гетьмана, і вона сей вибір вчинила за московською границею, під охороною московського війська — бояла ся, щоб не повстали люде на неї за таку зрадливу і беззакону рос праву з Многогрішним. Вибрала собі гетьманом Івана Самойловича, „Поповича*4, так званого, і при виборі виговорила то собі, щоб не смів самовільно переміняти старшину без військового суду. З Москвою відновлено глухівські статі, але з них1 вичеркнено останню тінь політичної самостійности України: що на зїзди в дипльоматичких справах, які дотикали ся б України, мали посилати ся українські делегати З сим новим гетьманом у Дорошенка не було таких добрих відносин як з Многогрішним. Самойлович був незвичайно услужний для Москви і мав у неї віру, а боячи ся, шо прийдеть ся йому положити булаву, як що Москва ^говорить ся з Дорошенком, всіми силами відводив Москву від порозуміння з Дорошенком: радив з ним не мирити ся, а воювати, і справді таки намовив. Крім того трудність вийшла також і в тім, що Польща, хоч зрікла ся України перед Турками в Бучацькій умові, на правду не хотіла зрікати ся: не вивела своїх залог з України, далі підтримувала Ханенка против Дорошенка, і московському правительству заявила, що як би Дорошенка прийнято під московську власть, то се вважатиме нарушеннєм перемиря. А Москва не хотїла воювати ся з Польщею, і се теж спинило її в порозумінню з Дорошенком. Страх від Турків тим часом зачав проходити. На другий рік вони свого походу не поновили. Навпаки гетьман польський Собеский сам зачав війну з Турками і побив їх під^Хотином. Виявило ся що Турки не такі страшні і нема чого їх так дуже бояти ся та з Дорошенком панькати ся. Серед українського ж народу торішній похід Турків Дорошенкови не поміг, а пошкодив. Досі він таїв ся з своїм підданнєм Туреччині, тепер се вийшло на яв. Все те що діяло ся під час турецького походу: перероблення костелів на мечети на Поділлю, оповідання про знущання Турків над християнськими святощами, заби- 277.Мінарет при катедральнім костелі в Камінці, памятка турецького ВОЛОДІННЯ. раннє ними дітей силоміць в турецьку віру—все ставило ся тепер в вину Дорошенку, шо він Турків на Україну навів. На сім грали вороги Дорошенкові й підіймали на нього нарід; навіть найблизші люде докоряли йому гірко за Турків. Самойлович вірно вгадав сей час і намовляв Москву не мирити ся з Дорошенком,# а воювати його і підбити силомішь. Москва війни не хотїла і кінець кінцем наказала Ромодановскому, іти з Самойловичем за Дніпро, щоб поладити справу з Дорошенком, але поладнати згідливо, без війни. Та Самойлович хотїв знищути Дорошенка до решти, щоб він не міг йому бути більше конкурентом; замість переговорювати ся з Дорошенком, він рушив з Ромодановским з військом і почав перетягати до себе правобічну старшину і людей. Зачав похід з гори, від Канева, і справді люде і старшина, помітивши як усе знеохотило ся до Дорншенка, без боротьби піддавали ся Самойловичу. Дорошенко даремно кликав Турків і Татар; хан, як і за Хмельницького, гнівав ся, що Дорошенко хоче ним командувати через султана, і не спішив ся помогати. Майже всі покинули Дорошенка і сидів він безпомічний на своїй Чигринській горі. Але Самойлович навіть не пішов на Чигрин: повів діло так наче й не було вже Дорошенка. В Каневі і Черкасах посадив він своє війско Депутати від десяти тодішніх правобічних полків (Канівського, Білоцерківського, Корсуньского, Черкаського, Паволоцького, Кальницького, Уманського, Браславського, Подільського, Могилївського) признали над собою власть його і зверхність московську На заклик Самойловича прибули до Переяслава і тут дня 15 марта 1674 р. на предложеннє Ромодановского „вільними й тихими голосами” (як доносило ся московському правительству) признали правобічним гетьманом Самойловича. Ханенко, шо теж прибув на сю раду, передав йому і свої клейноти. Так Самойловича проголошено єдиним гетьманом цілої України. 89. Руїна. Дорошенко був так збентежений сим несподіваним крахом, шо стратив всяку охоту до дальшої боротьби. Післав через свого післанця Івана Мазепу поздоровленнє Самойловичу—докорив тільки, що той його так по воєнному трактував, # не звернувши ся з 278. .Руська брама" в Камінці. переговорами Готов був сам піддати ся Самойловичу. Ллє на той час поспіли післанш вгд кошового запорозького Сірка. Сей славний войовник запорозький як перед тим був прихильником Москви, так тепер став завзятим ії ворогом, покоштувавши московського заслання. Він радив не їхати до Самойловича, не піддавати ся, і обіцяв поміч Запорожців, що не хотіли корити ся Самойловичу. Прийшла також вість, шо Собєский мас бути вибраний королем в Польщі, а він здавна мав зносини з Дорошенком і радив йому покинути Туреччину й піддати ся під протекцію Польщі—більше меньше на тих умовах, яких хотів. Прийшла також відомість, що Татари йдуть в поміч. Дорошенко рішив бороти ся далі—та гірка вже була та боротьба! Післав Мазепу в Крим по поміч, а имьших знов післанцїв до візира турецького, скаржачи ся на хана; просив конче ратувати, бо як ще за місяць-два не прийде пом:ч,то кине Україну і піде в Туреччину. Справді, не було вже як тримати ся, і треба було дати спокій нещасливій Українї. Та прийшла татарська орда і з нею Дорошенко став навертати назад правобічні міста живосилом, страхом караючи нещасливий нарід, віддаючи Татарам. Але тільки він завернув ся, а Самойлович прислав своє військо—знов правобічне побереже відпало від Дорошенка. Самойлович приступив під Чигрин і обложив його. Дорошенко був в останній біді. Козаки тікали до Самойловича; в Чигринї, як казали, було з Дорошенком всього 5 тисяч козаків, та і з тих багато було незадоволених на його турецьку політику. Про Дорошенка оповідали, що сидить в малім замку і в останній бідї хоче сісти на бечку з порохом і запаливши її, так з собою покінчити. Та тут прийшли вісти, шо йдуть Турки й Татари в поміч. Самойлович покинув усе й пішов за Дніпро. Дорошенко виратував ся, але то йому нічого не помогло. Турки прийшли, але не помогли нічого, а зайняли ся караннєм непослушних на Поділлю і в Браславщинї, і сей прихід їх не тільки що не поміг Дорошенку, а ще пошкодив, бо страх перед Турками розвіяв ся по сім їх невдалім виступі ще більше. Але й Самойлович не приложив якихось сильнїйших заходів, щоб взяти в свої руки Правобіччину, і так ще оден рік (1675) пройшов в дрібній війнї: то Дорошенко йшов, руйнував оселі', карав людей, примушуючи під свою власть, то приходили з тим самим полки Самойловича, а нарешті ще проявили ся й польські відділи та почали людей змушувати піддавати ся Польщі. Від сих походів і претенсій, від руїни татарської, турецької, польської, московської і своєї української люде стратили всяку терпеливість і почали зовсім покидати правобічну Україну. Уже й перед тим, від перших воєн козацьких, що упадали головно на правобічну Україну, люде йшли в великім числі на Заднїпровс; після того як програно було велике повстаїшє 1618-9 років (Хмельницького), сей рух українського народу за Днїпро став величезним, масовим: сила людей, цїлими осе* лями, кидала Правобічну Україну, не хотячи вертати ся назад під власть панів, не зносячи воєнної трівоги, що тут загнїздила ся й не переставала. Ішли за Днїпро, все далі й далї, навіть за московську границю, в Слобідщину, і так се тягнуло ся всї пізнїйші десятилїтя: ще збільшило ся в 1660-х роках, а тепер, в 1674-6 роках доходило до крайности. Придніпрянська Київщина і Браславщина пустіли таки зовсім до решти, а навіть і з подальших сторін почав нарід сунути за.Днїпро. Дорошенко бачив, шо як так далї піде, то пропала його справа, бо не над ким буде й гетьманувати. Брав ся на всякі способи, розсилав листи, відмовляв, грозив ся, стримував силою, казав непускати, навіть розбивав ватаги пересельців та віддавав їх Татарам, шоб налякати і відвернути від сього пересельського руху— не помагало. Уже в 1675 р. Самойлович писав до Москви шо на Правобережі зістало ся дуже мало народу. Тому що на лівобічній Україні' під ту пору зіставало ся дуже мало порожнїх земель, люди йшли за московську границю, в теперішню Харківщину і Воронїжчину. Дорошенко бачив, шо справа його вбита вже безповоротно, але хотів бодай чогось добити ся від московського правительства—виторгувати гетьманство в якійсь частині України, і держав ся до останнього, шоб видерти сю уступку. Дивно і трагічно виглядав сей „останній козак 14 на своїй Чигринський горї, веїми покинений, серед спустілого краю, з горсткою своїх наємних козаків „серденят". Але все меньше зіставало ся вже духової сили в нїм самим. Самойлович рішучо противив ся всяким уступкам, і московське правительство стояло також на тім, шо єдиний гетьманом на цілу Україну має зістати ся Самойлович^ а Дорошенко мусить піддати ся під його „регімент** (власть). Переговори тягли ся, московське правительство хотіло закінчити справу по можности тихо, аби не накликати турецької біди. Дорошенко даремно кликав Турків, щоб його ратували. Сірко, ратуючи свого союзника, виступив з старою запорозькою теорією, що справу треба віддати на рішеннє За- 279. Іван Сажойлович, ліалюнок в Літописи Величка. порожу воно мас вибирати гетьмана, і воно рішить справу. Дорошенко передав свої клейноти Запорожцям, і Сірко збирав ся скликати військову раду для вибору гетьмана наново. Але Самойлович, розумієть ся, сих запорозьких претенсій не хотів признавати. Весною 1674 р. вислав він за Дніпро чернигівського полковника Борковського, покінчити справу; але Дорошенко не піддав ся. а Боркосський не відважив ся здобувати Чигрин. Тоді під осінь вибрав ся великим походом сам Самойло- 8ич з Ромадановським. Дорошенко кликав Турків і Татар—не прийшли. Тодї він рішив піддати ся 8 останнє, не зчинаючи непотрібної усобиці: вийшов з чигринського замку на зустріч передовому полкови, а потім поїхав за Дніпро, зложив клейноти перед військом, і їх передано Самойловичу. Се було в вересні 1676 р. Політична роля Дорошенка скінчила ся. Вимовив собі тільки, шоб дали йому спокійно і свобідно дожити віку— але й сього московське правительство не додержало: виписало його в Москву, невважаючи на гіркі жалі Дорошенка і самого Самойловича. Протримали його кілька років в Москві в почеснім арешті', потім післали воєводою в Вятку (1679 -82), і вже* після того дали йому село Ярополче в Волколамськім повіті, доживати віку, а на Україну так уже більше й не пустили. Знеміг славний Дорошенко, сидячи в неводі', Та й умер з нудьги—остило волочить кайдани! 1 забули на Вкраїні славного гетьмана. Вмер р. 1698, переживши і свого союзника С'їрка, шо помер 1680 р., і противника Самойловича, шо скінчив своє житє р. 168? на сибирськім засланні-. 90. Згін і нова козаччина на Правобережі. Підданнєм Дорошенка справа правобічної України не була розвязана Самойлович сподївав ся бути тепер гетьманом обох сторін Дніпра, та дарма. Туреччина, не підтримавши Дорошенка в час, не хотїла випускати з рук правобічної України. Польша також, і так далі за нещасливу, майже спустїлу країну били ся й шарпали ся суеїди. Довідавши ся про капітуляцію Дорошенка, турецьке правитель* ство на його місце задумало поста&ити з своєї руки Юрася Хмельни- 280. Петро Дорошенко, Сучасна гравюра флямандська» ( ченка: під час походу на Україну 1672 р Турки його забрали до Царгороду і тримали там; тепер султан наказав- патріархови зняти з нього чернецтво і з військом післав на Україну як гетьмана. Літом 1677 р. турецьке військо прийшло з ним під Чигрин. Там стояла московська залога; Ромадановский з £амойловичом пішли її виручати, тоді Турки відступили. Але на другий рік почали ладити ся до нового походу, а від Москви вимагали, аби вирікла ся Правобічної України. Се дуже стурбувало Москву і московське правнтельство хотїло справді покинути Правобіччину щоб не напитати біди. Але Самойлович не хотїв на се пристати. Тоді Ромадановскому дано секретне порученне іти з Самойловичом, як прийдуть Турки, але до війни не доводити, а умовити ся з Турками, щоб не ставили там своїх кріпостей, знишити Чигрин і забрати звідти людей. Літом 1678 р. Турки прийшли справді й обложили Чигрин; чигринська залога, не знаючи тайної московської інструкції, боронила ся завзято, але дістала від Ромадановского наказ вийти відти і знищити замок. Заложивши міни, вийшла, і потім вибух знишив чигринську кріпость і побив богато Турків, що поспішили ся були зайняти замок Людей силоміць перегоняли за Дніпро. На Україні дуже були з того невдоволені і сильно нарікали на Москву шо так легко спустошила і віддала ворогови країну, яку люде піддали під її оборону. Перегнаних з-за Дніпра людей Самойлович хотїв осадити в Слобідській Україні, з тим щоб її передали під його гетьманську власть. Але московське правительство на се не пристало, бо ті слобідські українські землі були під властю московських приказів. Тоді Самойлович осадив правобережні в на степовім пограничу, понад р. Орелею. Сї перегони людей з правого берегу зістали ся в народній памяти під назвою „Згону 4 4 Новий король польський Ян Собеский, вибраний 1676 р., збирав ся повести з Туреччиною велику війну, щоб відібрати назад Поділе. Для того Польща відступила Москві КиТв на віки, за 200 тис. рублів, і уложила з нею трактат вічної згоди в 1630 році та заохочувала до 281. П Дорошенко, з портрета в Волоколамськім монастирі, де його поховано. спільної війни з Туреччиною. Але разом з тим вели ся переговори про мировий трактат Москви з Туреччиною. Московські бояри питали ся тодї Самойловича і він радив Полякам не вірити, в союзи з ними не заходити, а помирити ся з Туреччиною, але виторгувати від неї землі від Дніпра до Дністра, а бо хоч до Богу. Московське правительство послухало сеї ради, але хай спротивив ся, і стали на тім, щоб границею прийняти Днїпро, а край між Дніпром і Богом зіставити пустим. Так і списано трактат між Москвою й Туреччиною в 1681 р.; але при затвердженню його в Царгородї вичеркнено сю статю, щоб землі' між Дніпром і Богом зіставали ся пусті, — бо Туреччина хотіла їх освоїти. Але се вело ся їй дуже тяжко. По чигринських походах 1677—8 рр. Турки зіставили правобічну Україну під регіментом Юрася Хмельницького: сподівали ся, що славне імя притягне до нього людей, але Юрась крім славного імени нічого взагалі* не мав і не спроміг ся нічого путьнього зробити в таких трудних обставинах. В 1681 р. Турки забрали його з України, а її віддали під начало волоського воєводи Дуки,2) і той через своїх людей зайняв ся кольонїзацією сього краю, закликаючи людей на тутешні осади й обіцюючи їм довголітні свободи. На сї заклики пішли люде назад зза Дїнпра, скоштувавши, що й там не з медом. Але Дуку вхопили *) А військо московське, & козацьке, д Днїпро, и козаки в човнах, ді3 к Чигрин, з і КБ війська турецькі (пояснення Величка).< 3) Український літописець Величко оповідає, що Юрась Хмельниченко, потім ще раз був висланий на Україну, після Дуки але скінчив гірко, бо за те що замучив одного богатого немирівського Жида Турки засудили його на смерть в Камінцї й заду* шили. Але се досить сумнівне оповіданнє—з иньижх джерел про се нічого не знаємо. 282. Облога Чигрина 1677 р. (малюнок в літописи Величка )1). Поляки 1683 р. і так його заходи скінчилися, а по нїм вже Турки не спромогли ся на мїякі замітнійші заходи коло заселення тутешніх країв, хоч пробували й пізнійше щось з тим краєм робити. З більшим успіхом повели заселеннє правобічної України ріжні осадчі з руки польської. Собєский в своїх війнах з Туреччиною хотів мати поміч козацьку і ріжні ватажки з його поручення збирали козаків. Були козаки і в поході Собєского 1683 року, як він ходив ратувати Відень від Турків, служили йому добру службу, і він заходив ся заселити полудневу Київщину ріжним народом, щоб мати з нього козацьку службу. Універсалом 1684 р. Собєский призначив на козацькі осади землі* на полуднє від Роси, обіцюючи всякі права і свободи, і се потім потвердив і сойм (1685) Тоді зайняли ся скликуваннєм людей свої люде, що прийняли титули полковників тутешніх полків: Іскра в Корсуні Самусь в Богуславі, Абазин на Побожу, а Семен Гурко, прозваний Палієм—найбільш славний між ними, зайняв Хвастівщину, між Росею і тодїшнєю границею Гетьманщини. До них народ повалив валом і з правого берегу — з Полїся, з Волини, з Поділя, на тутешнї слободи, і з лівобічних полків, особливо з сусідніх полудневих—Гадяцького, Лубенського, Миргородського. Як перед тим валом валив нарід з правого боку на лівий, так тепер ішов назад, так що застави на них ставили і силоміць перепиняли, і не могли стримати. Саме тоді старшина в лівобічній Українї, скориставши з попереднього припливу селянських осадників, починала заводити всякі податки і панщину на селян, тіснила їх в землях; то ж тепер на поклики Палія й иньших полковників на вільні землі посунула їх сила силенна. За яких три-чотири роки зявила ся знову значна людність козача і значне козаче військо на Правоберёжу. Воно було на руку Собескому в його війнах з Туреччиною; але під Польщею жити не хотіло, і вже з 1688 р. починає Палій з иньшими полковниками заходити ся коло того, щоб приєднати сї відновлені правобічні полки до лівобічної Гетьманщини. 283 Могила Сірка коло Чортомлицької Січи. 91. В Гетьманщині Тим часом як правобічна Україна перехо* дила такі сильні зміни, такі страшні катастрофи, переходила з рук польських до московських, з московських до турецьких, пустіла і наповняла ся, умирала і оживала, стогнала під вічними екзекуціями й карами і знову поправляла ся на свободі, невмируща як саме жите—житє лівобічної Гетьманщини тихо й поволі’ котило ся під гору своєї І пол ітичної і суспільної вільности. Від року 1668, від повстання Бруіховецького протягом кількадесяти лїт вона не переживала ніяких різ- |них заворушень, сильних схвильовань. Келейнйм, конспіративним способом спрятала старшина немилого їй „мужичого сина* й посадила на його місце гречного і оглядного Поповича,—так само пятнадцять літ пізнїйше келейнйм способом спрятала Поповича і перемінила його на Мазепу. Келейно обкарнала при тім, чи позволила московському правительству обкарнати ще деякі останки українських політичних прав, і вірно сповняла всякі бажання московських політиків, і Маючи-перед очима приклад Многогрішного, що бідував в Сибі- | ри, „скитаясь меж дворовь и помирая голодною смертью“, як сам пи- Iсав у своїх прошеннях,—обережний Самойлович пильно обминав все* | шо могло б збудити на нього невдоволеннє московських правителів. ; Синів своїх повисилав до Москви—се було добре для них, бо зароб- I ляли собі тут ласку московських правителів, а заразом се свідчило про вірність їх батька. Сих синів потім він вивів на полковників: оден ! був стародубським, другий чернігівським; третім полковником-гадяць- \ ким був його племінник; доньку Самойлович видав за боярина Ф. Шеі реметєва і випросив, шо його прислали воєводою в Київ. І Москва | цінила службу вірного гетьмана і його розумні ради, не давала ходу доносам, які йшли на нього, і здавало ся Самойловичу, шо вже може бути безпечним своєї булави. Підбив ворогів своїх, обсадив ся свояками, мав ласку царську. Правда, за сю ласку приходило ся Самойловичу сповняти часом і досить прикрі річи, а його прошення, як зачіпали московську політику, зіставали ся даремними. Знаємо вже, як він просив піддати під його реймент Слобідські полки і не випросив; бувало того й більше. За те мусів зробити московському правительству те, чого досі ніхто не хотів зробити—поставити митрополита на Україні з московської руки. Коли вмер Тукальський (1684), московські правителі пору» чили Самойловичу провести на митрополію такого чоловіка, що прийняв би посвященнє від московського патріарха й признав його власть над собою. Самойлович вишукав такого—буз то його свояк Гедеон. кн, Святополк-Четвертинський, владика луцький. Поведено діло так, шо його вибрано на митрополію, против Барановича, котрого СамоІЬ ЛОВИ1! не любив. Просив тільки московських правителів, шоб вони самі обладили се дїло з царгородським патріархом. Ті й звернули ся до патріарха,—але той спротивив ся; казав що він не може сього рішити без иньших патріархів. То.чї московські політики поручили се діло візирови турецькому, і той притис патріархів так, що мусїли дати згоду (Туреччина тодї запобігала Москви, щоб не пристала до союзу, який збирав Собеский против Турків). Так зломлено церковну автономію України церкви і взято під московську церковну власть, а з нею разом — тодішнє освітнє й культурне житє українське. Та всї сї вислуги і заслуги перед московськими правителями не виратували Самойловича від сумного кінця. Покладаючи ся на ласку московську, сей колись „добрий і до всіх людей склонний і прихильний* попович став забувати ся. Почав правити всім самовластно, без ради старшини, поводив ся з нею згорда, за уряди брав забари, дуже запанів, і як підозрівали—задумував по собі передати булаву синови та зробити гетьманство дїдичним (наслїдствєнним) у своїм роді. Тим всім підняв на себе старшину і вона тільки чекала нагоди, щоб підвести під нього інтригу, як і під його попередника. І така нагода прийшла — зовсім несподівано* Незважаючи на відраджування Самойловича, московське правительство таки приступило до союзу з Польщею против Туреччини. В 1686 р. уложило з Польщею вічну згоду (доплатило при тім за Київ ще раз 146 тис. рублів) і пообіцяло воювати Кримську Орду, тим часом як Польща з Австрією й Венецією мали воювати Туреччину. Самойлович досить неприхильно відзивав ся про се, тим більше, що не вдало ся при тім виторгувати від Польщі, аби зрікла ся прав на правий беріг Дніпра, як хотів Самойлович. Але кінець кінцем стало ся, перемінити не можна було, і треба було йти походом на Крим, разом з московським військом, з хотрим ішов тодішній голова московської 284. Митрополит Иосиф Нелюбович- Тукальський. .359 політики, боярин Вас. Гол шин, улюбленець царевни Софії, тодішньої правительки, що правила іменем своїх малолітніх братів царевичів Івана і Петра. СамоЙлович, знаючи обставини степової війни, дав розумні поради, як треба повести сей похід: іти з рангі£ю весною і великою силою Але порад сих не послухали, в похід пішли пізно, коли трава вже висохла; Татари випалили степ, і прийшло ся вернути ся нї з чим. Се дуже засмутило Голшина, бо могло підірвати його позицію; йому треба було знайти, на кого зложити вину. І от старшина, зміркувавши се. подала Голїцину, вертаючи ся з походу, донос на Самойловича, шо се він умисно так підстроїв, аби похід не вдав ся, бо взагалі Москві був неприхильний, а союзови з Польщею й війн? з Кримом поготів. Хоч се була все чиста брехня, то царівна з Голіиином, не памятаючи заслуг старого гетьмана, вхопили ся за се, щоб звалити на нього вину походуЛГолїцину дано 285. Лазар Баранович архиепископ чернігівський, порученнє зсадити Самойловича з гетьманства, з огляду на незадоволеннє на нього старшини, вислати його з родом до Москви й вибрати нового гетьмана. По тім Самойловича арештовано і з старшим сином без суду вислано на Сибір, а маєток забрано і розділено по половині—одну половину до скарбу царського, другу до скарбу військового. Меньшого сина Самойловича, полковника чернигівського, тому що він „бунтував"—пробував відбити ся при арешті—дано під суд, засуджено на смерть і немилосердно страчено в Сівську. Старий Самойлович два роки пізнїйше вмер на засланню в Тобольську. Тйм часом на першу вість про арештованнє Самойловича в вій зсо 2Я6. З рукописного служебника Л. Плрановича: Посвята диякона. съку і по полках почали ся розрухи против старшини: в таборі під Кодаком прилуцькі козаки вкинули свого полковника і судю полкового в огонь і засипали землею; в галицькім полкѵ побили декого з старшини, в иньших гро* мили старшину, арен дарів і иньших людей значних, приятелів гетьмана бувшого. Тому старшина просила скорше вибрати гетьмана, на місце поставленого тимчасом Борковського Очевидно, справа вибору була обладжена на-перед—Ів. Мазепою. Він пообіцяв Голіцину за свій вибір 10 тис. рублів і під впливами всесильного тоді Г оліцина його кандидатура не стріла ніяких перепон» Перед радою уставлені були статї-г глухівські (1672 р.) з деякими змінами; потверджено за старшиною маєтности, роздані і'й царями і гетьманами; Лостановлено, що гетьман не може відбирати від старшини урядів без указу царського; аби Україну тїснїйше звязати з Московщиною, ухвалено дбати про те, щоб більше було мішаних шлюбів українсько* московських і щоб люде з українських міст переходили до Московщини, але сього в статї не заведено. По тім Толіцин порадив старшині вибрати Мазепу і так старшина зробила (25/ѴІ І. 1687). Новий гетьман, Іван Степанович Ма зепа був з української шляхти з Білоцерківщини. Родив ся коло 1640 року і хлопцем висланий був на королівський двір; в 1659—1663 р. вже його посилають відти з ріжжними порученнями на Україну. Потім він кинув королівський двір (се звязують з звісною його любовною пригодою вже оспіваною стількома поетами), осів ся на Україні і вступив до війська козацького; був близьким чоловіком до Дорошенка, потім в 1675 р. його зловлено В ПОСОЛЬСТВІ до Криму Й він опи* лив ся на лівобічній Українї, тут він знайшов ласку у гетьмана Самойловича і у Москви і в хвилі упадку Самойловича був гене ральним осаулом. 287. Посвяшсинє козацької корогви (.звідти ж). 9 2 Старшина і поспільство Переміна гетьмана не зробила переміни в українськім житю* Мазепа йшов слідами свого попередника, гою протореною стежкою якою пішла вся старшина лівобічна, жадна ’ спокою і вжитку по десятилїтях безладної і нещасливої боротьби. Упадок Дорошенка послужив наукою і заразом показчиком нових обставин. Се був останній діяч Хмельниччини, останній вірний представник плянів українського визволення, і ті крайні способи, яких хапав ся він для їх здїснення, і та доля, яка його спіткала—покиненого веїми, зненавидженого народом —наводила його сучасників на гадку, що Україні нема виходу з московської стежки. Даремно, думали, борюкати ся з московською силою, маючи против себе поспільство, ворожо настроєне против старшини з мотивів соціальних і підозріливе навіть для найчистїйших політичних ходів її, і таке ж вороже і непевне Запороже. Лекше, було плисти за 288. Водосвятие (звідти ж). московською течією та користати з ласк московських правителів для власного достатку. Обкроюючи політичні свободи України, добиваючи ся все нових і нових уступок від старшини в політичних справах, московські правителі сповняли їх прошення що до маєтностей І ВОЛОДІНЬ і в сей бік справляли інтереси старшини. Витворити на Українї маючу поміщицьку верству, закріпостити їй селянську людність—се значило зблизити » приподобити Україну до такогож поміщицького, невільничого ладу Московщини. Заразом се збільшало ворожнечу між народом українським і його політичними проводирями, роскопувало все ширше той рів, що відділяв їх. Приборкувало й свободолюбну народню масу—„род сйцев иже свободы хощет“, як писав про Україну старий Баранович,—сей нарід що не хотів корити ся московським порядкам (як то показав повстаннєм 1668 року). 1 заразом віддаючи в неволю нарід, давало налигач на старшину. Московські правителі розуміли, як добре кождої хвилі зможуть пострашити її, що підіймуть на неї сей, поневолений нарід. Московське правительство знало що робило, щедро роздаючи маєтности старшин) за вірну службу та потверджуючи надання гетьманські—воно накладало тим міцне ярмо на старшину. Але „іго“ се було солодке і старшина приймала його радо й легко йшла сею дорогою, яку показувало їй московське правительство. Вона перетворялась на поміщиків, освоювала землі вільні перед тим або військові, кріпостила людей і вірно служила московському правительству за поміч в сих ділах. І ту ж лінію ведуть гетьмани-вибранцї старшини—Самойлович і Мазепа. Вірно тримаючи ся московської власти і сповняючи її волю, вони служили інтересам старшини, помагали їй присвояти собі військові землі й кріпостити людей,—і не бачили, чи не задумували ся над тим, який небезпечний розбрат сей новий суспільний лад творив на Україні, підкопуючи всяку політичну роботу, відбираючи всяку змогу до неї. Часи Самойловича і Мазепи, що разом зайняли майже сорок лїт часу—многоваж ного часу, коли рішала ся доля вільного ладу, заведеного великим повстаннєм 1648—9 рр., власне на руїнах недобудованого вільного устрою будували нову неволю українського народу, що зїла потім всі останки й початки того вільного ладу. А йшло се авома дорогами— присвоюваннєм земель і поневоленнєм люду. По великім повстанню 1648—9 р., по вигнанню панів, на Українї лївобічній проявила ся велика маса свобідних земель, котрі собі люде займали вільною займанщиною, садячи оселі, хутори й розробляючи скільки хто мав сили. Але хоч здавало ся, що весь старий, панський устрій був «скасований козацькою шаблею**, але останки його пережили Ловстаннє, і як пройшла перша буря, воьи зараз стали відживати й поширювати ся, заглушуючи перші сходи нового, ще слабкого, неоформленого ладу. Зістали ся маєтки православних монастирів і цер ков, що господарили в них по давньому; задержали свої маєтки деякі пани-шляхтичі, що пристали до козацького війська й повип рошу вали собі потвердження на маєтки свої від царського правительства; а за ними почали собі випрошувати грамоти на маєтности і козацькі старшини. Зайнявши місце польської шляхти, козацька старшина, як уже згадувано, вважала себе також за панську верству, що має стати на. місце шляхти. Старшинські роди приймають герби шляхетські, винаходять або й видумують собі родоводи від ріжних шляхецьких родів. За недостачею власних збірників законів, які б нормували новий лад, вони по судах і урядах міських і козацьких уживають старі збірники законів—Литовський Статут і Магдебурське німецьке право міське, і з них старі понятя про права панські» властительські починають всякати в нові відносини, точать самі підстави нового ладу та зводять його поволі на старі дороги. На підставі тих старих законів серед старшини росли й скріпляли ся права на землю, права на селянський, не козацький люд. Свобідні, незайняті землї старшина освояла без всяких формальностей, так само як робили то козаки й селяне—тільки її за'мки були далеко більші, обраховані не на працю власних рук, а на підданську, кріпацьку. Не вдоволяючи ся землями пустими, старшини випрошують від гетьмана, полковників, а то й від царського правительства, землї заселені, на яких жили вільні селяне і господарили на своїх землях як >іа власних. Несподівано сї селяне з своїми землями опиняли ся в руках „пана"—старшини, і коли сьому панови удавало ся дістати потвердженнє за якусь заслугу від царського правительства—западала клямка на віки: так як за польських часів соймове або королівське наданнє віддавало землї й їх вольних осельників на власність польському шляхтичеви. Знаємо вже, що р. 1687 гуртом потверджено за старшиною все, що встигла вона за той час випросити від гетьмана; старшина хотіла тодї, щоб і на будуще царське правительство гуртом потвердило надання гетьманські й вищої старшини, а також землі* купле* 289. Самойлович, з старого портрета. ні, але на се московське правительство не пристало: треба було В И * прошувати .кождий раз осібно, а значить—і вислугувати ся. Низша старшина, яка не могла вихвалити ся заслугами перед царським правительством, розширяла свої займаншини скуплею, то значить купувала від селян і козаків їх землі за дурничку, користаючи з тїсних часів, або й докучивши наперед та попросту змусивши до продажі, так що часто одно тільки слово було, шо се була купля, а покривало ся нею чисте насильство. А що козакам їх земель продавати не позволяло ся, то переводили козаків в підданство часом також ( (заЛ*Зи Ш пгвіо < її/(тУь.іб2о їнй/і (^ / <ЩсКнури) ІйїиуііиУоіи) щ &иоі» х 'енні і не V» Ул ^ріисі/ бїґіш 2и 44 Сії ^ ъ ж уоС Ільг . ъфг ^ $ 0 Гї/іхл/7б 290 Підписи генеральної старшини на присяжнім листї 1632 р. (Домонтовича, ПрОКОповича, Мазепи й ин). против їх волї. Особливо все се почало робити ся вже пізнїйше, ПІСЛЯ Мазепиних часів, як не стало свобідних земель. Всїми тими способами в руках старшини зібрала ся величезна маса земель. Справді, не стало бідному козаку нетязї й коня попасти, як скаржила ся дума. А тим часом неспокої й війни протягом шістдесятих і сімдесятих років гнали ще масу нового народу з правого боку до Гетьманщини. Нарід сей, не знаходячи свобідних земель, мусїв осідати на землях панських, церковних, старшинських і—приймати на себе ріжні обовязки данні і роботні, панщинні для свого „пана“. З початку називають їх скромнїйшою назвою „підсусїдків®, але далї в повну силу входить звичайне „підданство*4. Вже за Самойловича старшина без церемонії говорить про підданські обовязки людей, що сидїли на їх землях, і ті обовязки, які накладала на новоселих, починає вона перекладати на давніх осадників, що сидїли на своїх землях, а дістали ся разом з маєтками на власність, чи 8 державу при якімсь уряд! (такі маєтки, що звязані були з якимись урядами, звали ся ранговими). Для того насамперед пильнує загородити дорогу селянам до козацтва—точнїсенько як польські пани перед Хмельниччиною. По повстанню 1648 р. вільно було писати ся в козаки кождому хто хотів і мав змогу і достаток служити своїм коштом військову службу. Тепер заводить ся „компут** (реєстр), і хто не вписаний був в той компут, не міг дістати ся між козаків, а був „посполитим**, селянином. Сих селян обкладають данинами і податками, а коли дуже були завзяті, то їх ріжними способами зганяли з їх грунтів, а на їх місце осаджували новоприхожих, за. умовою, чи без умови—„так як всї“; і так поволї всіх підводили під новий панщинний лад. Власне в часах Самойловича, коли ото сунув нарід без памяти з Правовіча, а потім і силоміць переганяв ся,—починає гетьманський уряд і з свого боку також приводити „поспільство** до „обиклого послушенства підданих** своїм панам. В тім часі се послушентво ше не було дуже велике: селяне мали помагати при покосї, ставити гати для млинів то що. Але раз взявши селян в свої руки, вагородивши їм заставами дорогу назад на правий бік, повели пани се діло скоро і вже в Мазепинціх універсалах перших років XVIII в. (1701) признаеть ся законною панщина— два дні на тиждень, і крім того дань вівсяна, і то все для селян, що сиділи на своїх власних грунтах, не були підсусїдками. Ой горе нам, не Гетьманшина—• Як на панщину Йду—торбу хліба несу, Надокучила вража панщина, А з панщини йд^—анї кришечки, Що ходячи поїси, сидячи виспиш ся Обливають мене дрібні СЛІЗОЧКИ.» —яц спїваеть ся в пісні. Розумієгь ся, ся нова панщина страшенно бентежила селянство, що ще в свіжій памяти мало часи безпанські, як собі на вільній землї господарило. Гірка злоба підіймала ся в нїм на сю старшину, що так хитро й швидко вміла взяти його в свої лабети. Особливим гнівом дихали люде на гетьмана Мазепу, підозріваючи, що то він як шляхич і „поляк**, як його прозвали, напосів ся завести на Україні* польські панські порядки. З великою підозріливістю ставили ся до всіх вчинків його і старшини; навпаки не підозрівали в тім руки московського правительства і навіть готові були вірити, що все се дїєть ся против Його волї. З особливою теж симпатиєю звертали ся до вождів правобічної козаччини, особливо до Палія, величаючи його як вірного представника свободолюбної і вільної козаччини в гіротивставленню до Мазепи. Мазепа і старшина чи не розуміли ваги сього, чи не вміли тому запобігти. Свідомі народнїх жалів і недовіря, вони не звіряли ся навіть на козаків і побіч козацьких полків заводили собі полки наємні, з усякої наволочи—так званих сердюків, компанейцїв; просили також московського війська на Україну. Але не робили нїчого, шоб знищити причини народнього невдоволення і їх відчуженнє від народу і простого козацтва все збільшало ся. А се з часом відбило ся дуже тяжко на них—коли їм прийшло ся стрінути ся з московським правительством, за кермою котрого так довго і спокійно плили. 93. Мазепине правлїннє. Перші роки гетьманування Мазепиного виглядали як звичайне собі продовженнє гетьманування Самойловича. Далї будовано при помочи московського правительства і гетьманського „рейменту" поміщицьку верству старшинську і пильно держала ся і вона і гетьман московської клямки. Неприємностями грозили тодїшнї московські замішання, боротьба парти! царя Петра і царевни Софії— не вгадати було, кого тримати ся; але Мазепі пощастило вийти з сього ціло. Його покровитель кн. Ґолїцин упав на другий же рік, після нового, також нещасливого походу на Крим; але Мазепа, що ходив з ним разом, не тільки не попав в біду з ним укупі, а нагодивши ся в Москві під ту хвилю, попав в особливу ласку новому цареви, виправив з Голїцинсьсих маєтків ті гроші, що заплатив йому за свій вибор, а для своїх рідних і близьких і для все» своєї партиї старшинської при сій оказії нового царювання випросив цїлу купу ріжних надань маєтків, що як весняний дощ пролили ся на старшинські души, заохочуючи їх до дальшої вірности й „служби великому государю". Все се зробило дуже сильним становище Мазепи на Українї. Заразом, користаючи з великих засобів, які дала йому спадщина по Самойловичу і всякі доходи військові, він дуже жваво заходить ся коло будівництва церковного, жертв на духовні й просвітні цїли. Немов щоб заглушити всякі поговорки ворогів, що він чоловік чужий, скатоличений, „Лях", заходить ся Мазепа коло величних як на той час будівель, головно церковних, обдаровує важнїйші, найбільш шановані українські монастирі і церкви богатими роскішними#будовами, образами, ріжними дорогими річами, записуючи на кождім місцї перед очима і уявою народу свою побожність, прихильність українській народности і культурі, і заразом—свою славу, могутність, богацтво. Навіть після того як ся українська церква, так богато ним обдарована,—мусїла за наказами царськими його проклясти і відректи ся від нього, і всякі памятки по Мазепі нищено, затирано всяку память по нім,-ще й тепер уся Україна повна тих ріжних памяток небувалої гетьманської щедроти для церкви і всього того що в тім часі підходило під розуміннє української культури. Печорську лавру Мазепа відновив, обвів монументальною камінною огорожею, що й тепер дивує око глядача, поставив гарні брами з церквами на них—так звану Святу браму і другу, так звану Економську: не дурно його портрет на стіні олтаря лаврської церкви ховав ся до самих останніх часів. В Пустинно- Миколаївськім монастирі вибудував нову величаву церкву сс. Миколая (відібрану потім в 1831 р. від монастиря на воєнний собор). Вибудував наново брацьку церку Богоявлення і поставив новий будинок для академії. Поставив величаву церкву вознесення в Переяславі— згадану Шевченком в його славній панорамі України: Вечірнєє сонце гай золотило, Днїпро і поле золотом крило; Собор Мазепи сяє біліє, Батька Богдана могила мріє... Київським шляхом верби похилі Требратні давні могили вкрили; 1 3 Трубайлом Альта між осокою Зійшлись зєднались мов брат з сестрою— І все те, все те радує очі, А серце плаче, глянуть не хоче... Довго було б вичисляти всї памятки Мазепині по Україні і по за нею. В церкві Гробу Господнього в Єрусалимі на великі свята й досї уживають замість антімінсу срібну плиту, артистично гравіровану (мабуть італійської роботи), „подаяніемъ ясновельможного єго милости пана Іоанна Мазепи, россійского гетьмана"1), як значить ся на нїй. Без сумніву, духовенство, старшина і вся так сказати тодїшня українська інтелігенція славила такого щедрого і гойного гетьмана, і як би не пізнїйше нещастє, він зістав ся в памяти українській як незабутній протектор українського духового і культурного житя. Без сумніву, сї памятки робили сильне вражіннє і на маси народні, викли292. Мазепа—з портрета в олтарі київської лаври. 1) (.Російського** в значінню „руського*1, того,що ми тепер звемо українським— мішанина імен, яка тодї не шкодила, аж нашими часами дала себе знати.' кали подив для гетьманської власти і вельможности. Але через се не зменьшало ся незадоволеннє на гетьмана за всї ті явища суспільні й економічні, які будили гнїв і ненависть серед народу. В сїй сфері Мазепа не показав відповідно» розваги І проникливости, хоч^»ріжні подїї аж надто сильно накликали його увагу в сей бік—почавши від тих бунтів і розрухів, які підняли ся в війську і по Україні против стао- 293 Мазепин дар Гробови Господнему. шини по скиненню Самойловича. Мазепа з старшиною заходили ся приборкати нарід страхом, залякати: замішаних в тих розрухах ловлено і віддавано на ріжні суворі карі, від битя киями включно до кари смерти в ріжних тяжких формах, і по сім .станула в мирі тишина і безбоязненноє людем тамошним мешканє“, як записує сучасник Величко. Не можна сказати, щоб старшина не задумувала ся над причинами такого невдоволення, одначе на утишеннє його не знайшла нічого більше, як те щоб скасувати аренди заведені за Самойловича в 1678 р., за дозволом царським, на ріжні військові потреби, а головно на утриманнє наємного війська, яким окружав себе гетьман і старшина з огляду на неприхильний настрій народу і простого козацтва. Віддавано в аренду куреннє горілки, шинкованнє нею і продажу іютюну і дегтю, і хоч при тім зіставлено право варити горілку для власної потреби (селяне господар* мали право зварити на рік оден казан горілки для себе, козаки*- о два, а пиво і мед скільки схочуть), то все таки сї „оранди" розбудили велике невдоволеннє між народом. Тому рішено було тепер пошукати якихось иньших доходів, а оранди скасувати. Але що нових доходів не знайшли, а загального податку завести бояли ся, щоб не роздражнити людей ще гірше, то кінець кінцем таки аренди зістали ся далї і покасовані були тільки деякі дрібнїйші оплати. Бо без наємного війська таки й старшина й гетьман вважали неможливим підтримувати „безбоязненне мешканнє" своє. Тим гетьман з старшиною і заспокоїли ся, але нарід не заспокоїв ся, хоч і не важив ся піднятись против захищеного компанейськими та московськими ратями нового ладу. Цікавим проявом тодішнього настрою являють ся проби повстання, вчинені Петриком Іваненком в 1692 —6 роках. Се 'був канцелярист військової канцелярії, що з якихось причин мусїв сховати ся 1691 р. на Запороже, і там пробував порушити Запорожців до боротьби з «Мазепою за визволеннє українського народу від „нових панів." Січ як за Самойловича так \ за Мазепи була ворожо настроєна до гетьманського і старшинського правління і до московського правительства, на котрім опирав ся новий лад. Кошовий запорозький Гусак в листах до Мазепи дорікав, що тепер в Гетьманщині бідним людям стало гірше як за Ляхів, бо кому й не треба і той завів собі підданних, щоб йому сіно й дрова возили, в печах палили, стайнї чистили (зовсім так як нарікали на Поляків перед повстанцем Хмельницького). Петрик, знаючи такий настрій Запорожа, сподївав ся підняти Запорожців, і крім того дістати поміч від Кримської орди. Московське правительство, а з ним і Гетьманщина далї стояли на воєннім становищу супроти Криму й Туреччини, і хан признав Петрика гетьманом українським і обіцяв поміч для визво- ч пєння України, шоб князівство Київське і Чернигівське з усім військом Запорозьким і народом малоросийським, з Слобідшиною і Правобережем стало осібною державою, а Крим буде її боронити від ворогів, за теж козаки не боронитимуть Кримцям воювати дюсковські землї. Запорожцям Петрик казав: „Я стою за посполитий нарід, за самих бідних і простих—Богдан Хмельницький визволив .нарід малоросийський з неволї лядської, а я хочу визволити його від нової неволї—від Москалів і своїх панів". 1 обіцяв, що весь нарід український повстане з ним: „Я, пане кошовий, горло своє ставлю—веліть мене на су ста ви порубати, коли вся Україна від самої Пол тавИ почавши, не поклонить ся тобі—аби тільки хоч шість тисяч Орди взяв тай ходім! Думаєш, не поможуть нам братя наші голоколїнки з бідними людьми, котрих сердюки, орандарі та тиі дуки, що їм царі маєтности понадавали, мало вже живими не їдять? Та вони як почують тільки, що ти з військом з Січи рушаєш, то самі тих чортів панів подавлять, і ми вже на готовий лад прийдемо А гетьман зараз на Москву втїче, бо там вся його душа, а тут тільки тінь одна, у війську Запорозькім-... Від сих вістей про Петрика справдї пішов гомін по Україні й затрівожив гетьмана й старшину. Люде похваляли ся: як прийде Петрик з військом Запорозьким, пристанемо, побємо старшину, орендарів та зробимо по давньому, щоб усї були козаки, а панів не було. Мазепа трівожив ся, просив московського війська, бо бояв ся, що як рушить сам з України, то піде повстаннє. Але страхи сї не справдили ся. Запорожці, хоч самі, таким же духом дихали на Мазепу й усю старшину, не дуже охотили .ся йти з Петриком на Україну, та й ставати союзниками Кримцїв не дуже їм хотіло ся. Літом 1692 р. Петрик дістав 295. Мазепина церква св. Ми кола я ь Киї ви ЗТ2 296. Мазепииа церква Возиесення в Переяславі. поміч від хана і з Татарами пішов на Україну; кликав і Запорожців іти з ними визволяти Україну від Москви, шо замишляє поневолити до решти нарід український і для того каже гетьманови роздавати людей в підданство старшині—„аби люде наші за тим тяжким підданством оплошили ся і не змогли противити ся, як Москалі захотять сповнити свої замисли: посадити своїх восвод і взяти нас в вічну неволю4 *. Але січове товариство не пристало до Петрика, позволило тільки йхи охочим, і таких назбирало ся небогато. Петрикові листи, розіслані в пограничні місця українські, теж не мали впливу: Мазепине військо вже стояло на границі, і коли люде побачили, з якими слабкими силами йде Петрик, не важили ся повставати. Мусів вернути ся з самого погранича і по сім нещасливім початку люди мали ще меньше віри в можливість повстання. В 1693 і 1696 р. Петрик пробував ще підняти Україну, але мав з со^ою самих Татар, і за останнім разом вбив його оден козак, щоб дістати нагороду, обіцяну Мазепою за голову Петрика—тисячу карбованців. Але настрій через се не покращав. На Сїч далї тїкала сила всякого бідного, неімущого, незадоволеного люду,—даремно гетьман наказував своїм „компаніям1 * стерегти і не пускати туди людей. Далї йшли з Сїчи погрози, що підуть на Україну бити панів і арендарів, а Мазепа скаржив ся цареви, що „не такі страшні Запорожці, як цілий український посполитий нарід, весь перейнятий своєвільним духом—не хоче бути під своєю властю1 * і готов кождої хвилі перекинути ся до Запорожців. Коли в 1702 р. гетьман хотїв стягнути полки против Січовиків, що під проводом нового кошового Гордієнка грозили ся „знайти собі иньшого пана",—полковники спротивили ся тому, боячи ся, щоб не підняло ся повстаннє на Українї. В другий бік так само тікали люде за Дніпро до козаків Палїєвих, що почавши від 1689 року починають повставати проти сусїднїх панів, грозять ся „прогнати Ляхів за Вислу—щоб і нога їх тут не постала", і справді швидко поширюють свою козацьку територію на всї боки, вигоняючи шляхту. Поляки пробували приборкати сю ко- заччину, а скінчивши війну з Туреччиною в. 1699 р, ухвалили скасувати її зовсїм. Але Палій з иньшими полковниками не давали ся, здобули найважнїйші польські кріпости—Немирів і Білу Церкву і не на жарт збирали ся воювати ся з Польщею. І се вабило людей, незадоволених порядками в Гетьманщинї. Палій ставав народнім героєм і Мазепа зачинав уже бояти ся його гірше як перед тим Петрика—шо з нього піде повстаннє по Гетьманщинї. „У всіх одна думка—йти за Дніпро, і з того може вийти велика біда", писав гетьман в Москву. „1 козаки й посполиті—всі на мене недобрі, всі' кричать в оден голос: пропадемо до кінця, заїдять нас Москалі". 94. Перед розривом. Мазепа росписував перед московським правительством невдоволеннє народне, що підіймаєть ся на нього від сих „легкомисних і непостоянних людей** за його вірну службу московському правительству. Він хотїв тим, очевидно, розігріти вдячність московську за такі прикрости, що спадають на нього за сю вірну службу, але не була се дуже мудра політика, бо всї попередні’ досвіди показували, що звичайно всі вірні служби забували ся, коли против гетьмана прокидав ся рух на самій Україні і московському правительству не рука була підтримувати його. Та мабуть Мазепа дуже сум* но не дивив ся на українські обставини Й сподївав ся, що за московською підмогою й своїми компанійцями він потрапить далі тримати ся безпечно, не дбаючи про настрій народній. Тим часом Його вірні служби московському правительству дійсно стягали на козацтво і весь нарід український де далї все більші тягарі, і через те у людей не тільки „відпадало серце до великого государя*4, як говорили сучасники, себ то пропадала охота до московської опіки,—але й на гетьмана як на вірного слугу Москалів підіймало ся все більше- гніву і жалю народнього—як то ми вже з попередніх відзивів бачили. Нове правительство московське, царя Петра, відновило війну з Туреччиною і Кримом в 1695 році* і чотири роки раз-у-раз козацьке військо мусїло ходити походами куди посилав цар—то на турецькі городи, то на Татар, а крім того сильно терпіла Україна ще й від татарських нападів через сю війну. Та се ще було нічого, як виявило ся потім. Гірше йшло далі. Скінчивши війну з Турками, цар Петро пристав до війни Польщі з Шведами, щоб при сїй оказії відкрити Московщині дорогу до Балтийського моря. І знов почавши від 1700 р. козацьке військо мусїло ходити рік за ріком, своїм коштом, не маючи ніякої заплати, в далекі походи на північ, де богато козаків пропадало зовсім від непривичного повітря, від тяжкої служби, а котрі й вертали ся—то піші й голі, а до того приймали всяку зневагу від московського начальства, що ними там роспоряджалось—било, лаяло. 37* калічило, робило що хотїло. Крім вГйни раз-у-раз уживано їх на ріжні тяжкі роботи, на будованнє кріпостей; 1706 —7 роки сила народу мусїла працювати коло будови нової кріпости в Київі, на Печерську, бо цар Петро бояв ся шведського походу на Україну. Козаки мусїли робити зимою і лїтом, під доглядом московських приставників, що поводили ся з ними грубо і немилосердно. До того ще раз-у-раз швендяли через Україну московські полки й команди і чинили всякі кривди, забирали всякий припас, поводили ся грубо не тільки з простим народом, але і з старшино (о. З ус їх боків підіймали ся „плач, стогін і лемент* козацтва, народу, і навіть найбільш покірливі перед московським панованнєм-люде починали нарікати, що так далї бути не можна. Ось як описує се ФиЛип Орлик, писар військовий і довірений чоловік гетьмана в пізнїйшім листі: „Зачала ся робота коло фортифікації печерської, насту- .пили переходи через українські городи до головної армії то рекрутів то всяких начальників, 297. Мазепа-з портрета Бутовичів, і полковники з старшиною часто приходячи до гетьмана з жалями оповідали, шо пристави коло тої фортифікаційної роботи козаків палицями по голові бють, уха шпадами обтинають і всяку наругу чинять. Козаки, покинувши доми свої, косовицю і жнива, зносять тяготу і спеку на службі царського величества, а там великоросийські люде доми їх грабують, розбирають, палять, жінкам і донькам їх чинять насильства, коней, худобу і всяке майно забирають, стзршину бють смертельним боєм. Два полковники, миргородський (Апостол) і прилуцький (Горленко), як головнїйші і від иньших до Мазепи сміливійші, так сказали Мазепі: „Очи всїх на тя уповають і не дай Боже на тебе смерти, а як зістанемо ся в такій неволї, то й кури нас загребуть*. А прилуцький то потвердив такими словами: „Як ми за душу Хмельницького завсїди Бога молимо, так навпаки ми і дїти наші во вічні роди будемо душу і кости твої проклинати, коли нас за гетьманства свого в такій неволї зіставиш". Мусїла боліти від того душа й Мазепі самому, а крім того й ріжні тревожні гадки виникали у нього. Досї він опирав на московській підмозі; але з кінцем 1705 року московська справа в шведській війнї починає обертати ся на гірше. Шведський король, сміливий Карло XII за сей час упорав ся з иньшими участниками війни: королем данськимі польським. Знищив партию короля Авґуста в Польщі, довів до вибору нового короля, а Августа примусив замирити ся і зрікти ся польської корони (1706), і так зістав ся сам оден Петро против сього страшного противника, що здобув собі славу непобідимого і необорного ВОйовника. Треба було споді вати ся Шведів і на Україні, а на Москву була мала надія. Коли Мазепа завів мову з царем про небезпеку від Шведів, то цар сказав йому рішучо, шоб не сподївав ся помочи: не може йому дати московського війська, бо самому потрібне. Ну а з своїми силами Мазепі не було шо й думати бороти ся з Карлом. Очевидна річ, що як би Шведи тільки вступили в покинену Москвою Україну, то там зараз би підняло ся повстанне: люде, роздражнені московськими кривдами, певно пристали б до Шведів, а й старшина хто зна чи схотіла б стати проти них. Треба тямити, що з Шведами була звязана память про давнїйші трактати за часів Хмельницького та Виговського, коли то під шведською протекцією і охороною мала бути забезпечна свобода і незалежність України. З сим були звязані ріжні надії і вони так і зістали ся не. розбиті і не опоганені, тільки не здійснені, бо Шведи тоді відійшли на бік. Тепер вони йшли на Вкраїну, і старшинз чула, як на неї неначе спадає обовязок довести до кінця діло, не доведене її предками—спробувати за помічю шведською визволити Україну від московської власти, що останніми роками так тяжко, безжалісно і немилосердно затяжіла над українським житєм. З другого боку мав Мазепа не раз добру нагоду переконати ся, що московська ласка швидким конем їздить. В неспокійній голові царя Петра виникали все нові й нові проекти, і між ними дуже часто випливали й ріжні комбинації що до України. То він задумував скасувати військо козацьке й завести на Україні* рекрутчину. То думав зробити з України князівство для якогось потрібного чоловіка (напр. для англійського герцога Марльборо, через котрого цар думав втягнути в свої 2У8. Княжий герб, приготовлений для Мазепи. пляни Англію). ? навіть на потїху Мазепи Петро був випросив уже у німецького цісаря титул князя німецького цїсарства; виготовлено вже для нього і грамоту від цісаря і герб (див. мал. 298). Знаючи близше Петра, Мазепа бачив, що як справді трапить ся якась користна комбінашя з Україною, то не пожалує він ані гетьманських заслуг, ані його вірности. неможна було на нього полягати, а треба було самому думати про себе. До ріжних иньших болючих справ приєднала ся ше одна, а то Яро правобічну Україну. Правобічні полковники, задумуючи боротьбу з Поляками, хотіли зєднати ся з Гетьманщиною, щоб мати від неї поміч. Почавши від 1688 р. Палїй і иньші полкое* ники раз-у-раз просили Мазепу, шоб прийняв їх під свій „реймент*. Мазепа дуже рад був взяти під свою власть правобічне Подніпрове, але цар тому протививсь, бо був в союз! з королем польським і не міг прийняти земель, котрі Польща вважала своїми. Тим часом на правобічну козаччину налягла польська хмара: гетьман польський Сєнявский в 1793 р. ударив на полудневі полки, в Браславщинї і на пограничу подільськім; тут козаччина була найслабша і Сєнявсгіий погромив тутешніх полковників і залив кровю тутешнє повстаннє. Палїя він зачепити не насмілив ся, бо той був сильнїйший. Але і Палієви не було безпечно, і він по сім ще пильнїйше просив Мазепу, взяти його в оборону. Але цар не тільки не хотів сього, а навпаки ше пообіцяв Полякам, що сам приборкає і'м Палїя. ТодТ Мазепа, не хотячи упустити провобічну Україну, постановив поступаїи, не оглядаючи ся на царську волю. Літом 1704 р. цар поручив йому Йти в правобічні сторони, нищити панів, що тримали ся шведської партиї; от при сїй оказії Мазепа й поста* новив забрати правобічну Україну. Але він бояв ся, що ПалїЙ може стати Йому небезпечним противником, через свою велику популяр* ність між козацтвом. Тому обернув справу зовсім несподівано: закликавши до себе Палїя, звелів його взяти, а до Білої Церкви на місце Палія післав полковником свого племінника (Эмельченка. Палієві козаки здебільшого були при війську Мазепи; котрі були в Білій Церкві, хотіли боронити ся, але міщаме білоцерківські, ме хотячн усобиці, під* 290 Портрет Мазепи в королівськії! шведській ГрІИСГОЛЬМСЬЯІЙ ! алеее* дали місто, і Омельченко став правити Хвастівщиною. Перед Петром Мазепа неправедно обвинуватив Палія, що він накладав з шведською партією, і його заслано на Сибір. Палїєву пригоду оспівано в пісні, дуже росповсюдненій між народом, що довго памятав Палія й богато зложив про нього ріжних оповідань і казок: „Пише, пише та гетьман Мазепа Ой, вже Семен, ой вже Паліємко Та до Палія листи: Меду-вина та й напив ся, — „Ой, прибудь, прибудь, Палію Семене, Та свойому вороному коню Та на бенькет до мене....4* Та й на гриву похилив ся. Ой, вже Семен, ой, вже Палїенко Ой, як крикнув вельможний Мазепа На подвіре виїзжає, Гей на свої сердюки: А там його вельможний Мазепа — „Ой, візьміть, візьміть Палія Семена Вином з медом напуває. Та закуйте йому руки". Так Мазепа заволодів правобічною козаччиною. Вперше отеє відважив ся Мазепа поступити против царської волі, але з початку пройшло се гладко: він виправдував ся, що поки в Польщі була сильна шведська партия, не годило ся віддавати Полякам правобічних земель, і цар прийняв сї пояснення. Під Мазепиною рукою правобічна козаччина знову починає поширювати ся сильно. Одначе кінець кінцем в 1707 р. цар наказав Мазепі віддати правобічні землі Полякам. Мазепа не слухав і під ріжними вимівками далі держав. правобічні землі, бо дуже дорожив ними і сгіодївав ся затримати їх за Гетьманщиною. 95. Шведчина. Між ріжними доказами на Мазепу переслав Кочубей при своїм доносі пісню Мазепою зложену. Як близькому до гетьмана чоловікови можна Кочубесви повірити, що зложив її справді Мазепа: 300. Військова печатка Мазепи. Всї покою щире прагнуть А не в єден гуж тягнуть; Той направо, той наліво, А всі браття: то-то диво! Не маш любви, не маш згоди; От Жовтої взявши Води През незгоду всї пропали Самі себе звоовали* Ей, братища, пора знати, Що не всім нам панувати. Не всім дано всеє знати і річами керувати! На корабель моглядимо: Много людей полічимо, Однак стирішк сам керуєт, Весь корабель управуст. ГІчулка бідна матку маст І оное послухает. Жаль ся, Боже, України Що не вкупі маст сини! Сдсн живет із погани, Кличет: „сюди, отамани! Ідім матки ратувати, 11е даймо ей погибати*4. Другий Ляхом за грош служить, По Вкраїні і той тужит: „Мати моя, старенькая! Чом ти вельми слабенькая? Розно тебе розшарпали, Гди аж по Дніпр Туркам дали. Все то фортель, шоб слабіла І аж в конець сил не мілаи. Третій Москві юж голдуєт 1 єй вірне услугуєт. Той на матку нарікаєт і недолю проклинаєт: „Ліпше було не родити, Нежли в таких бідах жити! От всіх сторон ворогують, Огнем, мечем руїнують, От всіх немаш зичливости, Анї слушной учтивости: А подланством дорікають Ей, панове єнерали, Чомуж есте так оспалі? І ви, панство полковники Без жадної політики Возьміте ся всі за руки, Не допустіть гіркой муки Матці своїй більш терпітиі Нуте врагов, нуте битиі Самопали набивайте, Острих шабель добувайте, А за віру хоч умріте І вольностей бороніте! Нехай вічна буде слава, Же през шаблю маєм права. Мужиками називають, Ся пісня може служити до певної міри поясненнєм політики Мазепи. Він хотів сотворити сильну власть гетьманську, оперту на відданій їй старшині, піднести особу гетьмана високо в очах громадянства і народу і заступити розномисленність демократичного устрою однодушністю монархії обєднаної в особі гетьмана. На се й пішли двадцять лїт пановання Мазепи. Але коли настав час, не зважив ся старий гетьман сміливо і одкрито покликати Україну до повстання, як писав у сій „пісні** Він все чекав, мудрував до останньої хвилї. Правда, шо й риск був великий і небезпека страшна. Трівожно приглядаючи ся до успіхів Карлових, Мазепа вже досить давно забепечив ся на обидві сторони—держачи далі* лінію вірного слуги московського, мав зносини з шведською партиєю через своїх знайомих, і через них в 1707 р. завів переговори з новим польським королем з. Карлової руки—Стан. Лєщиньским. Подробиць тих переговорів досі* не маємо: Мазепа вів їх дуже секретно, не відкриваючи навіть перед найблизшими своїми повірниками, дарма що між ними декотрі дуже налягали на нього, аби заводив зносини з Карлом—не знали, що гетьман уже мостить в той бік стежку. Та власне ся обережність найбільше підрізала Мазепу. Він все бояв ся чимсь показати себе аж до останньої хвилї, ждав, що може без нього самі справи вияснять ся, і через сю обережність власними руками нищив те, що могло б потім йому дуже стати в пригодї. Не важив ся нїчим показати народови свою неохоту до Москви. Посилав війська далї, куди йому цар казав. А як на Дону, при самій границі’ українській підняло ся в 1707 році* дуже небезпечне для Москви повстаннє донських козаків, під про* водом- Ьулавіна, Мазепа не тільки нічим не підтримав Донцїв, а ще й -І своїми козаками поміг Москві задавити се повстанне—саме передхим як сам він підняв ся против Москви. Правда, за те йому до останьої хвилі удало ся затаїти ся перед Москвою, і Цїр йому вірив у всім. Весною 1708 р. військовий судя Кочубей, розгніваний на Мазепу, що збаламутив йому доньку, з свояком своїм полковником Іскрою подали донос цареви і в нїм оповіли про зносини Мазепи з шведською партиєю; та цар не увірив тому й віддав Кочубея й Іскру на військовий суд, а той засудив їх на смерть. Але виграшка з того була невелика. Мазепа, видко, покладав ся, як свого часу Бруховецький, що нарід український так уже на Москву розїв ся, що кождої хвилі за ним повстане на неї. Але вийшло, що премудрив у тім, бо не приготовивши грунту для повстання, наперед знишив для нього всякі надії; але того він не знав. В 1708 р. в осени Карло воював в землях литовських, на пограничу України і Московщини. Саме мав рішити ся дальний плян шведської війни —чи буде вона перенесена в землі московські чи на Украіну. Як би Карло пішов на Московщину, Мазепа міг би зістати ся далї глядачем, і по тім, котра сторона взяла, гору, міг би безпечно виміркувати собі, кого тримати ся. Отже трудно вірити оповіданням, буцім Мазепа кликав Карла на Україну: дуже не на руку було се йому. Взагалі про переговори Мазепи з самим Карлом досі нічого не відомо. Знаємо, що Карло збирав ся йти на Смоленск, на Московщину, аж раптом побояв ся, що в спустошених московських сторонах не буде чим прогодувати військо, і в місяці* вересні'(сентябрі) повернув на Україну, на Стародуб. Ся вістка захопила Мазепу зовсім не приготованим. Саме перед тим за наказом царським повисилав він козацькі полки з України—в землї литов* ські (білоруські) і за Дніпро, на Поляків, а на Україну, в саму середину її Петро прислав московське військо, вважаючи на нарікання Мазепи на непевний настрій українського народу. Тепер, одержавши вість про рух шведського війська, цар вперейми післав своє військо, що й перехопило Стародуб у Шведів, а Мазепі наказав післати 301. Шабля Мазепи в чернигівськім музеї (з написом: І вам Мазепа, 1662). туди ще й своїх козаків, в поміч московському війську. Слїдом і сам иар рушив на Україну і Мазепі звелів прибути до нього самому. Настала страшна хвиля, де треба було рішити ся в той або другий бік. Властиво під ту хвилю Мазепа був уже так обсочений, що не міг і рушити ся против Москви. Але він і старшина горіли бажаннєм не упустити сеї нагоди, коли можна було ще визволити Україну; ся думка, очевидно, так глубоко впила ся в їх голови, що вони вже не міркували, як обставини обертають ся против них, рішили своїм переходом на шведську сторону і переважити справу в шведський бік. День у день старшина наставала на Мазепу, щоб посилав до Карла, порозумів ся з ним що до дальшої боротьби з Москвою спільними силами, і нарешті Мазепа за спільною радою розпочав зносини з Карлом, просив його—як каже Орлик, перейти за Десну, щоб зійти ся з Мазепиним військом. А в 20-х числах жовтня, обсадивши козацьким військом свою резіденцію Батуринську, з тим військом козацьким, яке йому зістало ся, І з старшиною поїхав до шведського табору, що стояв саме над Десною. На чім тут стало порозуміннє між ними, не маємо близших відомостей, і тільки з пізнїйших документів можемо міркувати, чого хотіли Мазепа й старшини, пристаючи до шведського короля: „Україна обох сторін Дніпра з військом Запорозьким і народом малЪросийським має бути вічними часами свобідна від всякого чужого володіння". Швеція чи иньші союзні держави „ані для визволення ані для опіки анї для иньших цілей не мають претендувати на власть над Україною і військом Запорозьким, чи на зверхність або яку небудь підвластність, анї не мають брати яких небудь доходів чи податків. Не мають забирати собі або займати своїми залогами кріпости українські, які були б зброєю чи трактатами здобуті від Москви. Мають Україну со держу вати в цїлости І иньшим не позволяти ЇЇ неволити яким небудь чином. Мають свято заховувати цілість границь, непорушність вільностей, законів, прав і привілєгій, аби Україна вічними часами свобідно уживала своїх прав 1 вільностей без усякого, ущербку*. Се може служити за характеристику бажань і змагань Мазепи і його однодумців в сїм моадентї. Та скоро вони мусили переконати СЯ, що помилили ся.в своїй рахубі. 96. Погром Мазепи. Свою політику Мазепа вів у такім секретї, 40 навіт? козацьке військо, яке він вів з собою до короля, не знало 302. Бандура Мазепи (з його гербом), тамже. про його замисли і довідало ся тільки на дорозі*. Про союз Мазепи з Карлом довідав ся цар Петро скорше, нїж українське громадянство; перше нїж Мазепа встиг оповістити українську людність про свій союз з Шведами, цар уже наложив свою тяжку руку на Україну, не дав і рушити ся. Зараз же московське військо обложило Батурин, здобуло його через зраду одного чоловіка, захопило Мазепині запаси і скарбй, армату і всякий припас і страшно росправило ся з людністю: людей порізало, місто зруйновало до решти, начальників віддало на страшні муки. По иньших місцях також всіх підозрених в спілці з Мазепою і Шведами страшно карано, але з старшиною велено поводити ся ласкаво, аби затримати при московській стороні'. Розіслано царські листи між народ, де представлювано, що Мазепа передав ся до Шведів на те, аби Україну віддати під Польшу, завести на Україні унїю, а благочестиву віру викорінити; що був він богоодступник, тайний католик, українському народови ворог, обтяжав його беззаконними по борами. А від московського правління обіцяно Українцям всяку полег кість і ласку. Заразом усю старшину оповіщено, аби зїхали ся до Глу хова вибрати нового гетьмана на місце Мазепи. Натомість Мазепа і король шведський в своїх листах, котрі теж розсилали до українських людей, закликали всіх до себе, запевняючи шо коцоль шведський не мислить ніякого лиха, а хоче Україну „од того московського тиранського іга оборонити”, вернути давні права і вільности, а Москва хоче Україну поневолити і коли тепер тому не запобіжать, не мине її погибіль. Не знати, за ким би пішов український нарід і старшина—чи за листами царськими чи за Мазепиним, якби мали волю вибирати між ними. Знаємо, що на Москву і людей великоросийських мали люде жалі великі; але не любили й Мазепи, не вірили йому й уважали досі за найвірнїйшого прислужника московського. Але тепер не могли вони вибирати. Військо московське вступило в саму середину України, страшно і немилосердно карало всіх прихильників Мазепиних і грозило всім тимже за всяку приклонність до Шведа. Військо козацьке було між військами московськими, а з Мазепою було всього яких чотири тисячі козаків! Україна не важила ся ворохнути ся проти Москви. Старшина покірно прибула до Глухова, тут перед нею з ріжними церемоніями скинено Мазепу з гетьманства, повішено заочно фіі^уру його на шибеницї й проклято всенародно, потім вчинено вибір нового гетьмана і по волї царській вибрано покірного і плохого полковника ста^ родубського Івана Скоропадського. Духовенство послушно кидало церковну анахтему на гетьмана, найбільше заслуженого для української церкви з усТх попередників. Громадянство українське, спішачи скинути з себе підозріннє, свідчило свою вірність цареви і при тій оказії пильнувало урвати шо небудь і собі з тих богатих милостей, які розливав цар на всю вірну старшину, в виді надань маєтностей, нових і відібраних від Мазепинцїв Навіть з тої старшини, що пішла була за Мазепою до Шведів, чимало поверталося назад —як полковник лубенський Апостол, генеральний хорунжий Сулима, Галаган і иньші. Сам Мазепа завагав ся і завів листуванне з царем, але кінець кінцем побояв ся звірити ся на слово Петрове, та й Шведи стерегли його пильно. Що замисел не удав ся, було очевидно. Але Мазепа ше дурив себе надіями, шо справа обернеть ся на його користь, тому намовив Карла зимувати на Україні', і тим підірвав ше гірше свого союзника: ся зимівля на Україні знищила шведські сили. Одиноким успіхом було- шо Запорозька Січ пристала до Шведів. Давнїйше була вона дуже неприхильна Мазепі, як московському і старшинському прислужнику—се ми знаємо. Кошовий Кость Гордієнко, Головка призвишем, шо старшу? вав з Січи почавши від 1701 р., був великий ворог московської і старшинської неволї й дуже різко виступав против Мазепи. Але тепер, як Мазепа перейшов до Шведів, Гордієнко потягнув в його бік. Одначе пройшло кілька місяців, поки йому вдало ся повести за собою січове товариство: запорозька старшина досить довго тримала ся між Мазепою і Скоропадським як нічия, і тільки в перших місяцях 1709 року перехилила ся рішучо на шведський бік і післала своїх послів до Мазепи, а в марті кошовий з військом Запорозьким прибув сам в шведський табор і витав короля латинською промовою. Шведи були дуже утішені сим запорозьким військом, його воєнним вишколеннєм і досвідом, але їм сей прибуток не пішов на здорове, а Запорожцям тим меньше. Шведський король, щоб забезпечити собі зносини з Запорожем, посунув ся ше далї иа Україну й застряг під Полтавою, що не піддала ся йому, а загоро- 303. Похід Шведів через Україну (—марш Карла. -марш Мазепи йому на зустріч). жувала дорогу на Запороже. А на Січ післано московські війська и здобуто її, завдяки бувшому Січовику Ґалаґану, що тепер, відставши від Мазепи, з усіх сил вислужував ся перед царем, а знав усї запорозькі стежки і доріжки Запорожці' піддали ся на обіцянку Галагана і московських офіцерів, але слова їм не, додержано і немилосердно покарано за повстанне: „голови луплено, шию до плахи рубано, вішано й иньші тиранські смерти задавано, мертвих з гробів богато— не тільки товариства (козаків), але й ченців відкопувано, голови їм відтинано, шкуру луплено, вішано*; Запорожці по сім, які заціліли, перенесли свій кіш на татарську територію, до Олешок, недалеко устя Дніпра. І там Січа була 19 лїт. За сим погромом Січи, в місяці маю, наступив, місяць пізнїйше, погром і шведської армії під Полтавою. Розгромлено шведське військо і останки його рушили за Дніпро на турецьку територію. Але московське військо йшло за ними слідом Карл і Мазепа зневеликими відділами салдатів і козаків ледви встикли утїкти за Дніпро, решта війська мусіла піддати ся московському війську, що догонило їх над Дніпром. Старшина українська, що була ще з Мазепою, піддала ся Москві здебільшого зараз по полтавській битві. Мало хто пішов за Мазепою: Генеральний писар Пилип Орлик, племінник Мазепи Андрій Войнаровський, прилуцький полковник Дмитро Горленко, військовий обозний Іван Ломиковський, генеральний бунчужний Федір Мирович, Генеральний осаѵл Гр. Герцик н иньші. Через сгепи утїкли вони з королем до Тягинї (Бендер) і тут отаборили ся з ним на кілька лїт. Карло заходив ся втягнути доконче Туреччину в війну з Москвою, і се вдало ся йому. Але Мазепа не дожив до сього: зломлений, перемучений всякими грівогами, непевний свого житя (бо цар Петро неустанно силкував ся добути його в свої руки і візиру турецькому обіцяв 300 тис. талярів як би його видав) він росхорував ся і вмер 22 серпня Похоронено його в монастирі в Галаці, на Дунаї. 07. Орликові заходи. Старшина, що була при Мазепі, козаки та січовики з своїм Гордієнком все таки ще не покидали своєї думки про те, щоб за помічю Швеції й Туреччини вирвати Україну з московських рук: в тім була тепер вся їх надія. По довгих переговорах на місце Мазепи вибрано гетьманом Орлика (в квітні' 1710 р.). При тім списано інтересні постанови, яке має бути правлїннє гетьманське. Хоч сї постанови не були здійснені, бо взяти Україну в свої руки сим людям не удало ся ніколи,—але вони цікаві, як вираз поглядів і бажань сих людей, що звязали свою долю з визволеннєм України. В постановах сих богато нового, що могло б бути важним кроком наперед. Єсть тут і замітні початки чисто парляментарного устрою. Зазначено тут, шо останніми часами гетьмани стали присвоювати собі „самодержавную владну, узаконили самовластієм такоє право: так хочу, так повеліваю4 1 Тому ся конституційна хартия постановляє на будуче такі порядки: три рази до року, на Різдво, Великдень і Покрову мають бути ..генеральні ради“ в гетьманскій резинденціі для порішення всяких важнїйших справ; на ті ради мають приїздити: генеральна старшина, полковники з усею полковою старшиною і сотниками, виборні від полків „генеральні совітники" і депутати запорозької Січи. Як би в управі гетьмана або в його ділах помітне було щось шкідливе для народи ього добра, тодї старшини і совітники мають право то „виговорити** гетьманови, а він за те не має на них гнівати ся або їх карати. Без рішення отсеі генеральної ради гетьман може відправляти, тільки пильні справи, яких не можна відкладати, і то тільки за радою Генеральної старшини. Ніяких секретних зносин і кореспонденцій гетьман не має права вести. Не може також роспоряжати скарбом військовим: до того має бути вибраний Генеральний підскарбій, а гетьман має свої доходи, призначені „на булаву і особу його гетьманську'4. Далі постановляло ся, аби гетьман пильнував, щоб людям військовим і посполитим не чинено надмірної тяжкости, утиску і здирства, від котрого вони кидають свої оселі та йдуть „у прочку“, шукати лекшого прожитку в заграничних сторонах: Забороняло ся старшині і всяким „військовим і посполитим урядникам * 4 обертати козаків і посполитих до них не належних на свої господарські роботи, відбирати ґрунти або силою змушувати до продажі, забирати за які небудь вини майно людське або обертати людей собі на роботу, і т. д. Добре то все було—але не удало ся його здійснили, не удалося укладчикам сеї хартиї вернути ся на Україну—заводити ті нові порядки: Надія, правда, якийсь час манила, а була хвиля, що й здійсненне її здавалось дуже близьким. Король шведський прирік, шо не замирить ся з Москвою, поки не дібєть ся, що Україні' привернена буде її свобода- Те саме пообіцяв Запорожцям хан кримський. Туреччина, боячи ся московської переваги, теж пристала до Швеції, в осени 1710 р. розірвала зносини з Москвою і на весну визначила похід. Весною 1711 р. Орлик з своїми козаками і Татарами та помічними полками польських панів з шведської партиї рушив на правобічну Україну, в ті полки правобічні, шо від 1704 о бѵли під московською зверхністю. Тутешні городки піддавали ся йому; піддала ся Умань, Богу слав, Корсунь; генер. осаула Бутовича висланого зза Дніпра Орлик розбив. Але коли приступив під Білу Церкву, тут діло не пішло, богато з Орликового війська погинуло, а Татари тим часом почали грабувати край, серце людей тутешніх почало відОрлика відпадати, і він скорше завернувся назад. Літом 1711 року рушив на Турків цар Петро. ПонадТявши ся на обіцянки молдавські, необережно загнав ся він на Прут, як Шведи на Україну. А тут його обступило турецьке військо і попав він в останню біду. Орлик сподївав ся, що тепер можна буде продиктувати цареви свої бажання шо до Українців: цар мусить зрікти ся всяких прав на Україну. Та все поправили побрязкачі царські: візира турецького підкуплено він випустив Петра з його армією на дуже легких умовах, а українську справу в умові згадано такими неясними словами, що кождий їх собі по своєму тол кував. Орлик казав, що на основі сеї умови Москва обовязала ся уступити ся з України по обох боках Дніпра, а царські представники доводили, що в тих словах нема для Москви такого обовязку. Турецьке правительство приняло толкованнє Орлика і заповіло нову війну з Москвою за те, що вона не хоче уступити.ся з України. Але знов московські гроші все змінили: таки потверджено торішню умову, а справу українську при тім пояснено так, що Москва зрікаєть ся правобічної України (окрім Київа) і Запорозької Січи, а лівобічна Україна зістаєть ся під Москвою. Коштувало се цареви ще 305. Мазепа з гравюри кінця XVII! вік 100 тисяч червоних, але за те як ні силкував ся Орлик подвигнути Турків, шоб допоминали ся й лївоб.чної України -як козакам обіцяли, —все було даремне. Та й з правобічної України не було потїхи, бо на підставі давнїйших трактатів претенсіГ на неї заявили Поляки. Кілька років одначе' з тим ще протягло ся, бо цар не виводив своїх* військ з правобічної України: казав наперед перегнати людей звідти на лївий бік. Про се оголошено ще в осени 1711 р. і потім чотири роки московські салдати перегоняли людей за Дніпро: тільки З кінцем 1714 р. віддали Полякам Білу Церкву й пішли за Дніпро. Орлик при кінцї 1712 р. попробував з Запорозцями захопити собі иравобічні краї, але сила їх була мала, і польське військо під проводом Сенявского (що йшло займати правобічні землі) розігнало їх без великого труду. Москва з Туреччиною в 1713 р. прийшла до повної згоди, і король шведський мусїв виїхати з Туреччини в свої краї. З ним поїхав і Орлик з кількома товаришами; иньші вернули ся на Вкраїну. Запорожці теж почали просити ся назад, але московське правительство приймало ватаги їх, а цілої Сїчи не хотіло прийняти через умову з Туреччиною (1712 р.)-аж як прийшла нова війна з Туреччиною, тодї її прийнято (1733 р.). Орлик з Гордієнком даремно намовляли Запорозцїв, щоб не вертали ся під Москву. Взагалі' Орлик кількадесять лїт ще пробував використати кожду нагоду, щоб знайти нових союзників против Москви, заінтересувати їх українською справою, але зовсім безрезультатно і 306. Ру.ни Мазепиного буднику в Батуринї, з старого малюнка. 307. Мазепині церкви (з гравюри архид. Мігури, зробленої на честь Мазепи в 1706 р.)« ЧАСТИНА ПЯТА. Упадок козаччини і українського житя. 98. Обмеження гетьманської управи. Союз Мазепи з шведським королем мав великі наслідки для українського житя. Він дав притоку правительству московському— цареви Петрови і його помічникам взяти ся сильні'йше до касовання української автономії. Таку лїнїю московське правительство вело з самого початку, ми вже се бачили. З початку полишило Україну в повнім завідуванні гетьмана і старшини, але потім все покорочувало власть гетьманську і самопорядкуванне українське. Кожду переміну гетьмана, кожду трудну хвилю українського житя використовувало воно на те. Кождого разу говорило ся, нїби то потверджують ся „статї Богдана Хмельницького*4, і Україна стоїть на тім, на чім до Москви приставала, але в дїйсности відносини України до Москви все далї й далї відходили від порядків Хмельницького. Правда, від того шоб завести на Україні' податки московські і управу московську—від сього наміру московські бояре після народнього повстання за Бруховецького відступили, або краше сказати—на иньші часи то відложили. Поки шо зіставили Україну ніби то у власти гетьмана і козацької старшини; але посадивши своїх воєводів по всіх більших містах і свої залоги військові, звязали ту гетьманську управу так, що анї ворохнути ся було їй Всі важнійші справи не инакше мали робити ся як за дозволом московським. За всім правительство московське пильно стежило, а роздаючи маєтности старшині', певне було, що сї московські прислужники і від себе за всім будуть слідити, аби Москві чимсь прислужити ся. Та сим московські правителі ще не були вдоволені, бо вели до того, щоб зовсім скасувати всяку окремішність українську та порівняти Україну у всім з землями московськими. І тепер от задумали вони скористати для сього з Мазепиної справи. Хоч Україна, несподівано захоплена Мазепиним переворотом, ані рушила ся на поклик гетьмана, але московські правителі вхопили ся за сю нагоду. „Мазепина измѣна" ніби то* кинула тінь на Українців, ославила як зрадників все українське громадянство і, мовляв, змусила московське правительство до заведення нових порядків, шоб запобігти зраді на буду ще. Під першу хвилю, коли важно було стримати Україну від усякого нахилу в Мазепин і шведський бік, про се не говорило ся. Як найскорше перевели вибір нового гетьмана, шоб його Мазепі противставити, але справу затвердження прав українських відложили на пізнійше, мовляв на спокійнїйший час. Коли пройшов найгорячійший час і Шведів знищено,—старшина з гетьманом Скоропадським стала нагадувати цареви про потвердженнє. Просили охоронити Україну від самовїльства московських Генералів і всяких начальників, що за час Шведчини, посилаючи ся на воєнні потреби, хозяйнували на Україні як хотіли, не питаючи ся ні* полковників, ні гетьмана, страшенно гнобили нарід не шануючи нїяких прав нї законів. Цар на сї пригадки ніби то згодив ся, старі права потвердив, але гетьманській власти давнїйшого значіння вернути не схотів. Навпаки, за кілька днів по тім потвердженню (31 липня 1709 р.) призначив московського боярина Ізмайлова „бути при гетьмані для порядковання разом з ним всяких справ, за спільною радою,—з причини останнього повстання на Україні і запорозького бунту" Ізмайлову поручено було разом з гетьманом пильнувати порядку на Україні і всього правління гетьманського і старшинського, а заразом пильно наглядати за гетьманом і старшиною. Рік пізнїйше додано ше одного такого резидента, і стало їх двох при гетьманї. Гетьманську резіденцію перенесено з Батурина до Глухова, під саму московську границю і поставлено два московські полки залогою, щоб ті резіденти могли зараз арештувати гетьмана і старшину, якби за ними виявило ся щось підозріле. Сим одним уже підірвано гетьманську власть і відібрано гетьманови 888 308. Мазепа окруженний алегоричними фігурами, з тоїж ґравюри. давнїйшезначіннє. Нїчого він не міг зробити без відома, а властиво— без дозволу царських резідентів, і кождий на Україні розумів, що сила не в гетьмані, а в тих резідентах, в царських міністрах та ріжних довірених людях. Вони далі роспоряджали ся на Україні як хотіли по своїй волї. Правитель» ство царське об» тяжало Україну постоями військ московських, шо страшенно оббірали людність українську А козаків ганяло в далекі сторони, на копаннє каналів, на будову кріпостей, в околиці Петербурга, в Астрахань,. на Кавказ, „на линїю“—як тодї казали, і там козаки гинули й мерли цілими тисячами, а котрі й вертали ся, то потративши здоровє і весь припас, а не діставали за се ніякої заплати. У Глухові у городі, во ВСІ ДЗВОНИ дзвонять. Та вже наших козаченьків на лин'ио гоняіь. У Глухові у городі стрільнули з гармати — Не по однім козаченьку заплакала мати. У Глухові огні горять, у Полтаві димно На могилі гетьман стоїть—геть там його видно. „Доповняй ся, пан-гетьмане, доповняй ся плати, Як не будеш допевнятись, будем утікати". „Ой ідіте же, панове, до Петра до свата, Ой там буде вам, панове, велика заплата— По заступу у рученьки та ще і лопата!4 4 Сидить козак на могилі, сорочку латає— Ой кинув ся до черешка—копійки не має. їхав козак на линію'та й вельми обдув ся ')» Іде козак із лині'і—як лихо зігнув ся! Полковник Черняк, шо був при роботах на Ладозькім каналі, б 1722 р. так описував сю козацьку біду в доношенії своїм росийському сенатови: «При Ладозі у канальної роботи многеє число козаків хорих і померших знаходить ся, і шо раз то більше умножають ся тяжкі хороби—найбільше вкорінила ся горячка і опух ніг, і мруть з того, одначе приставні офіцери, не вважаючи на таку нужду бідних козаків, за повелїннєм господи на бриґадіра Лєонтиєва без жадного бачення немилостиво бють при роботі палками,—хоч і так вони її не тільки в день і о ночи, а навіть і в дні недільні і празничні одправляють— без спочинку до неї приганяють. Бою ся я отже, шоб козаків тут не 4) Мав чсрес повен грошей. погубити як торік—що їх хіба третя частина в минулім роцї до дому вернула ся, тому поперджаю сенат сим покірнїйшим моїм писаннєм і рабсько прошу: благоволіть не допустити моєї команди погинути до кінця при канальній роботі і аби не була переведена на иньші місця для зачинання иньшої роботи—сам Бог видить, нема ким її робити, бо всї козаки в силі своїй дуже ослабіли і ледви живі,—але щоб пустили їх до дому принаймні в первих числах септемврия. не заводячи в глубоку осінь, до роскиса і плюскоти1 4 . В народи їх піснях теж зістали ся ще, хоч слабі спомини сих канальних робіт: Ой дали хлопцям широкі лопати, Ой летів ворон та із чужих сторон Та післали хлопця молодого та канави Та летючи в гору крикнув: копати. „Шеж бо я хлопець, хлопець молоденький Ой летів ворон да із чужих сторон, Ой тутечки не привикнув! Та летячи кряче: Ой продай же, тату, та ворониї коні, Ой сидить хлопець та над канавою Та викупи мене, хлопця молодого, Та жалісно плаче. Із темної неволі!*4 Орлик, пізнїйше пригадуючи Запорозиям сю біду, толкував їм, що се „Москва 4 4 умисно хотіла військо козацьке вигубити і для того „по кількадесят тисячей козаків указами своїми спровадивши, одних тяжкими і незвичайними роботами помордували, других голодом поморили, а иньших борошном гнилим отрухлим з яшурками і з вапном помішаним потруїли4 4 ... Умисно не умисно, але страшенно тяжко лягало се на Україну. Та ніхто не осміляв ся підняти голос против волї грізного царя. Нїхто не був певний ні свого житя, нї тим меньше—свого уряду. Цар Петро не вдоволяв ся тим. що гетьманську управу піддано під такий пильний догляд, ще і від себе вмішував ся, визначав полковників і старшин сам своєю волею, против волі і без відомости гетьмана. Ріжні пролази за дарунки генералам та міністрам діставали собі уряди на Україні', поминаючи гетьмана, і потім і в вус собі не дули на нього. Почали далі давати українські уряди не тільки Українцям, а й Великоросиянам. Цар Петро наказав гетьману, щоб видав доньку за якого небудь великоросийського чоловіка, і коли Скоропадський, послухавши царського наказу, став питати для доньки якогось приємного цареви жениха—вказали йому на одного з царських довірених людей Петра Толстого, а потім цар, мовляв вважаючи на заслуги Скоропадського, сам від себе дав Толстому стародубське полковництво, найбільший з полків українських. Так зроблено перший початок, і потім все більше роздавано полковництва великоросий* ським офіцерам, комендантам (давнїйшим воєводам), так що перед смертю царя вже мало що лишило ся полковників з Українців. Мішаючи ся так в управу українську в усяких справах малих і великих та чинячи тим велику замішку, цар заразом користав з кождого непорядку в гетьманській управі, щоб показувати на ті недоладности та немов для кращого порядку все більше покорочувати гетьманську та старшинську власть. Скоропадського він і призначив на гетьманство тому, що він був старий, плохий недотепа і ним лекше було по своїй волі обертати. Старшина хотїла Полуботка, так цар, оповідають, не згодив ся: він, каже, занадто розумний, з його може вийти другий Мазепа. А при Скоропадськім забрали велику силу ріжні його свояки і особливо молода і гарна гётьманиха Настя, з Маркевичів родом: про неї казали, що то вона, Настя, носить булаву, а Іван (гетьман) — плахту. Зять гетьманський Чарниш, настановлений судею генеральним; завів великі непорядки, хабарництво і неправду в військовім судї. Посилаючи ся на такі непорядки в гетьманській управі, цар в 1722 р. приготовив новий удар українській автономії. При гетьмані поставлена була рада, так звана „малороссійская коллегія“, з шести великоросийських старших офіцерів, з тих Гарнізонів (залог), що стояли на Україні, з бріґадіром Веляміновим у головах. Ся колегія мала пильнувати судів і приймати скарги на всякі суди і уряди українські—навіть на найвищий військовий суд і військову (гетьманську) канцелярію. Мала наглядати, щоб від старшини не були кривди і тісноти козакам і посполитим і за порозуміннєм з гетьманом робити против того всякі заходи. Мала стежити за гетьманською канцелярією і всякими писанями, що туди входять і звідти виходять. Мала пильнувати всяких доходів українських, приймати їх від війтів і урядників і видавати на військові та всякі иньші потреби. А про всякі непорядки мала доносити просто сенатови. Таке небувале розпорядженнє цар Петро в своїм указї пояснював непорядками гетьманськими, в канцелярії і в судї і в зборі доходів, і старшинськими кривдами: що у козаків і посполитих землї за311. Іван Скоропадський. бирають. в кріпацтво повертають. Даремно Скоропадський іменем „всіх малоросийських людей* з плачем і слїзми просив царя не вірити огю віданням про ті непорядки, не ламати старих прав і порядків украТн ських. Цар не послухав, а щоб народови українському з кращої сто рони ті нові порядки показати, розіслав по Українї друкований указ і в нїм писав, що колегія заводить ся на те тільки, аби старшина людей не кривдила, і додав свій наказ, даний колегії, де згадувало ся про кривди старшинські. Страшенний се був удар і гетьману і всій старшині', всій гетьманській управі. Ясне дїло було, що справжня управа буде тепер в руках сеї колегії чи її голови, а за гетьманом з старшиною тільки порожнє імя зіставало ся. Дуже непокоїло також старшину отеє, що цар, покорочуючи її власть заразом підіймав против неї поспільство, обіцюючи суд і управу на старшинські кривди, виносив на верх справу неправедно захоплених земель і незаконно закріпощених людей та показував стежку до нової колегії з усякими скаргами в сих справах. 99. ГНрше скасованнє Гетьманства. Полуботок. Скоропадський так був вражений тим. що захворів і вмер. Але його смерть дала цареви нагоду тільки до нового удару: він постановив зовсім скасувати гетьманщину. Одержавши відомість про смерть Скоропадського, він поручив заступати гетьмана полковникови Полуботкози з генеральною старшиною і в уеїх справах радити ся з Веляміновим. Разом з тим Україну з-під міністерства чи колегії (як тодї називали) заграничних справ, через котру гетьмани досї мали зносини з царським правительством, велів перевести в завідуваннє сенату, зарівно з звичайними провінціями Росії. Коли ж старшина прислала до нього своїх послів, просячи дозволу вибрати нового гетьмана на місце Скоропадського, то дуже довго на се не давано відпозіди, а як старшина на312. Гетьманиха їїастя Сйсроладська. гадувала, то лїтом 1723 р. цар дав таку відповідь, шо справа гетьманського вибору зовсім відкладена не знати до якого часу. Цар писав в тім указі, шо царське правительство підшукує особливо вірного і певного чоловіка на гетьманство, вважаючи на те, шо „від часів першого гетьмана Богдана Хмельницького аж до Скоропадського всі гетьмани виявили себе зрадниками4 *, і не належить цареви про се докучати, „бо тим часом визначене Україні правительствоі в ділах нема замішки4 *. Сими словами грізний цар не тільки відкладав справу, але й нагадувати про неї забороняв. Гетьманство мало бути скасоване очевидно— на завсїди. Але те шо настало по скасованню гетьманства змушувало українське громадянство гірко жалувати за гетьманами. Хоч царське правительство справу так обертало, мовляв усе робиться для кращого порядку і для охорони народу від кривд старшинських, але на дїлї нові великоруські, правителі не приносили ніякого порядку анї полекші народови, навпаки ше більше кривд, насильства і всякого обтяження нароДОви прибувало, І всї жалували, що нема кому за нарід, за Україну стати—нема голови, нема гетьмана. Голова нової колегії Велямінов поводив ся як правдивий старший, давав накази старшині', всім роспоряджав ся, на самого Полуботка, гетьмана наказного, кричав як на свого підвладного: „Що твоя служба проти моєї? знаєш, що я брігадір і президент (колегії), а ти проти мене нїщо!“ Старшині* похваляв ся, що так їх зігне, що тріснуть; а на пригадки про старі права українські кричав: „уж ваші давнини велено перемінити, а поступати з вами по новому,—я вам указ!" Коли так поводили ся з наказним гетьманом і генеральною старшиною, то можна собі уявити, як ставили ся сї великоруські начальники, почувши свою силу, до низшої старшини і до простих людей. Колегія позаводила небувалі податки і збори, против давнїйших прав, і роспоряжала тими сумами самовільно. Полковники з Великоросів, покладаючи ся на те, що правительство за них завсїди постоїть,—допускали ся ще більших самовільств і кривд, ніж Українці'. Далї своєволили росийські військові, обїдали нарід постої А козаків далї посилано великими партиями на далекі роботи, де вони гинули як мухи від тяжкої І непривичної роботи, від незвичайного повітря і страви. Трапляло ся, що з пяти—десяти тисяч, що посилали ся на ті роботи, гинула на місцї третина, половина, а решта вертали ся калїками. Рахують, що за пять літ 1721 —5 отак згинуло на тих роботах—на Ладозькім каналі, на Кавказі, на Волзї, до двадцяти тисяч козаків!... Полуботок, чоловік енерґічний і перейнятий любовю до свого краю, не міг дивити ся на се. Вважаючи, що за притоку до ламання старих-українських прав'служать ріжні українські непорядки, він пильнував завести кращий лад в українській управі і зробити край кривдам старшинським, на які посилав ся цар Петро. Росписав універсали, під тяжкими карами забороняючи старшині уживати козаків на свою службу. Заводив кращі порядки в суді, щоб не було там хабарництва і суді для своєї користи щоб не кривдили людей: наказав, щоб у судгіх сільських, сотенних і полкових судив не сам оден судя чи отаман, а засідало в суді кількох—аби оден другого пильнував. Уставив порядок для апеляції — як на рішеннє низшого суду скаржити ся до вищого. Завів краший лад в навищому військовому суді. Одначе правитель* ство московське тільки посилало ся на ті непорядки та кривди, шоб за їх притокою Малую Россію къ рукамъ прибрать-, як поясняв потім політику Петра його повірник— отой Толстой. Тому заходи Полуботка коло кращих порядків не тільки не сподобали ся московським правителям, а навпаки —накликали на нього великий гнїв їх. А то тим більше, що він разом з тим не переставав вкупі з старшиною допоминати ся (ще перед тою царською відповідю) дозволу на вибір нового гетьмана, скаржив ся на непорядки і грубе поводженчє великоросийських правителів і посилав ся на статі* Богдана Хмельницького против тих нових порядків. Коли Велямінов прислав скаргу на Полуботка, що він противить ся колегії, цар Петро рішив ще далі покоротити права українські, викликав Полуботка до Петербурга з иньшою головнїйшою старшиною, а шоб на Україні' меньше було взагалі старшини і козацтва під сю пору, наказав вивести військо козацьке на полудневу границю—мовляв стерегти Україну від Татар. В Петербурзі Полуботок з старшиною подали цареви прошеннс, шоб Україні повернено старі права. Посилали ся на те, шо по статям Богдана Хмельницького ніхто не має мішати ся до козацького суду, а тепер великоросийська колегія мішаєть ся в судові справи* приймає скарги і таке иньше. Але разом з сим наспіло прошеннє з Стародубського полку, де просили завести московський суд і полковником дати Великороса. Полуботок казав, що се прошеннє підстроїв Велямінов — щоб противдомагань старшини правительство могло покликати ся на бажання української людности і касувати далі українські порядки. Цар, одержавши прошеннє, вислав на Україну свого довіреного чоловіка, Румянцева, шоб він розпитав ся між козацтвом, чого вони хочуть—чи давніх порядків українських, як Полуботок з старшиною, чи порядків московських, як Стародубівцї, а заразом щоб зібрав відомости про кривди людям від старшини. Полуботок, довідавши ся про се, зрозумів додре, до чого воно прямує і чий може скінчити ся. Румянцев з Веляміновим легко могли добути від людей такі відповіди яких їм було треба, особливо, що Україна зістала ся без старшини і не було кому запобігти тому. Перед грізним московським начальством люде здебільшого відповідали б так, як їм відповіди піддавали, значить богато зібрало ся б голосів за заведеннє московських порядків на Україні—ще як би до того подавала ся надія, що людям повернуть землі забрані старшиною. Не можучи сам виїхати з Петербурга, Полуботок післав від себе людей на Україну з наукою, як поводити ся при тій ревізії старшинських кривд, яку буде вести Румянцев, і які давати відповіли на Його запитання. Разом з тим, на його бажаннє, козацьке військо, що стояло на полудневій границі над р. Коломаком, вислало до царя свої прощення, де скаржило ся на всякі кривди від нових великоруських правителів, на незаконні побори, на тяжкі постої московських військ і зни щеннє народу від них, та просило знову дозволу на вибір гетьмана по давнім і порядкам. Не було в тім, як бачимо, нїчого незаконного, але цар Петро страшенно розгнівав ся, що Полуботок так іде йому впоперек дороги, звелів арештувати його і всю старшину, що була з ним в Петербурзі', і всадити до вязницї. Також наказав арештувати всїх хто складав коломацькі пункти і прислати їх до Петербурга. Не маючи в чім обвинуватити Полуботка в його політичній дїяльности—бо власне поступав як найкраще для добра свого краю, розпочали против нього слідство про його правлїннє полкове та про господарство—про кривди людям і козакам, які звичайно тодї були за кождим старшиною—в тих скуплях земель козацьких, в кріпощенню. Так його тримали під слідством кілька місяців, і не діждавши ся того кінця він умер в осени 1724 р., в Петропавловській кріпости. Ся смерть його у вязницї зробила велике вражінне на Україні, особливо між старшиною. Полуботка прославляли як героя—мученика за Україну. Оповідали, що він сміло докоряв Петрови за нарушенне українських прав, доводив, що придавленне України не робить йому ніякої чести—далеко більше слави правити свобідним і вдячним народом, ніж гнобити його силою. Пригадував вірність і службу Українців, і докоряв цареви, що за ті служби кріваві платить їм гнівом і ненавистю: „За те все ми замість вдячности здобули тільки зневагу і поневірку, попали в останню неволю, платимо дань ганебну і незносну, змушені копати вали і канали, сушити болота непроходимі, гноючи їх трупами наших покійників, що цілими тисячами гинули від утоми, голоду і нездорового повітря; і всї ті біди і кривди наші тепер ще збільшили ся під теперішніми порядками: начальствують над нами чиновники московські, не знають прав і звичаїв наших і майже безграмотні—знають тільки, що їм все над нами чинити можна“. Розгніваний Петро крикнув на Полуботка, що буде йому смерть за се, і звелів всадити до вязницї. Але як довідав ся, що Полуботок у вязницї тяжко розхорував ся, прийшов до нього сам, просив йому вибачити і лічити ся, щоб не довести до смерти. Та Полуботок не прийняв царської ласки і відповів: „За невинне стражданнє моє і моїх земляків будемо судити ся у спільного і нелицемірного суди!, Бога нашого: скоро станемо перед ним, і він розсудить Петра з Павлом**. І справді скоро після того умер і цар Петро. Так оповідали на Україні, і по старих домах українських дуже часто можна було стрінути портрет Полуботка і під ним підписані слова „з мови, що Полуботок говорив цареви Петрови4 4 : „Вступаючись за отчизну, я не боюсь нї кандалів нї тюрми, і для мене лучче найгіршою смертю умерти, як дивитись на повшехну гибель :.юїх земляків4 4 . Одначе Полуботок на сих портретах не подобає на дїйсний портрет Павла Полуботка: малюєть ся він тут далеко старшим, тож думають, що на сих портретах представлений його батько Леонтий, котрого помилкою помішали з його сином Павлом. юо. Відновленне гетьманства і гетьман Апостол. Україна зістала ся безбороню в руках колегії й Велямінова. Визначнїйші старшини сиділи в вязницях в Петербурзі*, всї иньші присїли з страху від царського гнїву і кар і не насміляли ся піднести голосу против всесильного Велямінова, а ріжні підлизи прислужувались йому, помагаючи заводити московські порядки на Україні*. В Стародубський полк полковником призначено майора Кокошкіна, в 315. Звичайний (хибний) портрет Полу- Чернигівський ТЄЖ Великороса ботка- Богданова. Україну наповнено великоруським військом: в декотрих полках стояло по цілому полку, в декотрих по половині і більше. Все се військо против всяких прав утримувало ся от уже другий десяток лїт коштом української людности, і колегія накладала на удержаннє московських військ все нові й нові податки і побори. Так напр. в 1722 р. вона зібрала 45 тис. рублїв податків і 17 тис. мір муки для московських військ, а в 1724 вже 140 тис. рублїв і 40 тис. мір муки І разом з тим далі* нищило ся козацтво всякими роботами: так в 1723 р. вислано 10 тис. козаків над КаспиЙське море, на р. Сулак, будувати кріпость св. Хреста, в 1724 р. їх велено вернути, але на їх місце вислано свіжий віддїл козаків, теж десять тисяч, і так далі... Страшенна руїна нависла над Україною і люде вже не знали, звідки сподївати ся ратунку. Але смерть Петра (на початку 1725 р.) змінила відносини. Його жінка і наступниця Катерина з своїм головним помічником Меньшіковим не чула себе так сильно і певно, як грізний Петро, і вважала потрібним дещо попустити—між иньшим і Україні Тим більше що заносило ся на нову війну з Туреччиною, військо козацьке потрібне було для війни, а заразом побоювали ся петербурські правителі, щоб українська старшина, розгнївана всім попереднім, не задумала вчинити якогось бунту. Через те Катерина з Меньшіковим збирали ся дозволити вибрати гетц/иана, скасувати колегію—повернути давні порядки в управі і скинути новозаведені податки. Одначе знайшли ся й рішучі прихильники Петрової політики, які завзято противили ся таким відмінам. Особливо Толстой між ними посилав ся на наміри покійного царя, шо він умисно не позволив поставити гетьмана і покоротив власть полковників і иньшої старшини, „даби Малую Россію к рукам прибрать",—в тім напрямі вже зроблено богато, а заразом підкопано становище старшини, піднявши против неї поспільство—„полковники и старшины съ подданными пришли въ немалую ссору4 4 , і ніяк не можна тратити сих здобутків Петрової політики, повертаючи Україну до старих порядків. Сї голоси взяли гору, і все скінчило ся на дрібних полекшах: випущено з вязнииь арештованих старшин—котрі ще там не повмирали. Також зменьшено трохи податки і замість походів на Сулак заведено грошевий даток. Одначе незадовго, весною 1727 р., вмерла цариця Катерина, імператором росийським став внук царя Петра, малий Петро II, а при нїм всевласною особою опинив ся Меньшіков. Меньшіков же, захопивши величезні маєтности на Українї, був не в згодї з малоросийською колегією й стояв за приверненнє старих українських порядків. А скоро по тім Меньшікова повалила партія Долгоруких, захопивши під свої впливи молоденького імператора, ті ж Долгоруки були противниками взагалі' Петрової політики, хотіли вертати все до старини, так що ся зміна тільки ще скріпила заміри повернути Україну до старих порядків. Зараз переведено її наново з-під сенату в міністерство заграничних справ. Скасовано малоросийську колегію і заведені нею податки і побори. Старшин, яких ще тримали в Петербурзі, пустили на Україну, а натомість Велямінова притягли до слідства за ріжні непорядки, на які скаржила ся старшина. І нарешті найважнїйше—рішено переве* сти вибір нового гетьмана. З тим уже літом 1727 р. вислано на Україну тайного совітника Наумова, щоб він вчинив вибір гетьмана і був при нїм резідентом. В тайній інструкції поручеио йому не допускати вибора иньшої особи як тільки тої, котру правительство на се призна* чило. А був нею старий полковник миргородський Данило Апостол, Про те одначе щоб противити ся такій волї царській, старшина ані гадки не мала. Рада була, що відновляють ся старі порядки і прийняла б якого небудь , гетьмана. Апостол же був таки дуже підхожий чоловік для Українців, не тільки що його пстер« бурське правительство призначало. Він був старий козак,—казали, що мав сімдесят літ, а може й більше. Виростав в тих часах, як українська сила не була зломлена і люде не зневірили ся в можливости вибороти для українського народу свободу і крашу долю. Був оден з близших товаришів Мазепи, як той укладав ся з Шведами, але вернув ся скоро, поміркувавши, що з того шведського союзу нічого не буде. Тримав ся здержливо і тим кінець кінцем здобув собі віру і ласку правительства, але заразом ніколи не встряв в якусь ворожу для України справу — вів свою лїнїю українську. Належав також до невеликого числа старшин, які не замазали рук своїх кривдою народньою. Так що справді' можна було радіти такому гетьманови. Старшина заявила, що радо приймає Апостола на гетьмана і по сім дня 1 жовтня (октября) в Глухові вчинино парадний вибір. Наумов приїхав на площу під церкву, де стояло військо козацьке і нарід; за ним несли гетьманські клейноти. Прочитано царську грамоту, котрою' ' »<ї- ж $ Ш /• ’$*'•*/г! .і^кѵчіѵп ' 1 ОМУ. І З і б. Данило Апостол, „нововибранний гетьман'4 (сучасна нїмецька гравюра). визначено вибір гетьмана, і по сі'м Наумов запитав, кого хочуть мати гетьманом. Всї в один голос назвали Апостола, і так по три рази запитавши, Наумов проголосив Апостола гетьманом. Апостол, як годить ся. відмовляв ся, але коли наставали на нього, прийняв вибір і зложив гетьманську присягу на вірність цареви. Була велика радість у веїх—описує в рапорті' правительству Наумов. Вже з сього оповідання бачимо, що повного привернення давніх порядків українських все таки не було. При виборі гетьманським не було вже мови при укладаннє статей, які мали бути підставою української конституції; не потверджувано й старих прав українських іменем царським. Резидент царський Наумов мав разом з гетьманом полагоджувати ріжні справи, як от скарги на суд військовий. Сей військовий суд (генеральний) мав тепер бути мішаний, зложений з трох українських старшин і трох великоросийських офіцерів, визначених правитель- СТ80М. Скарбом військовим мали завідувати підскарбії- оден Українець, другий Великоросиянин. І в військових справах гетьмана з військом козацьким віддано під власть фельдмаршалови росийських військ. А хоч вірили Апостолови більш ніж кому з української старшини, проте по виборі його на гетьмана одного з його синів держали в Петербурзі як 8акладня, для більшої вірности. Політика царя Петра таки не минула дурно н не була цілком відкенена новим правительством. Але Українці' тішили ся й тим, що позбули ся велямінівського правління й вернули ся до свого автономного житя—хоч і обкроєного. Апостол помаленьку і потихеньку пильнував скріпити власть і значіннє гетьманське, ослабити впливи й мішання в українські справи росийських міністрів і воєнних та адміністративних чинів. Заразом, як і Полуботок, пильнував завести кращі порядки в урядах і судах і в цілім правлінню українськім, оборонити нарід від кривд старшинських, вивести самовільство і хабарництво, щоб не було притоки росийському прави- 317. Данило Апостол, з старого портрете. тельству мішати ся в українські справи та ламати українського устрою. А в відносинах своїх до росийського правительства, показуючи йому всяку охоту і вірність, вів до повернення старих прав, стверджених статями Богдана Хмельницького. При нагоді коронації молодого царя, на початку 1727 р. виїхав Апостол з старшиною і пробув при дворі більше як півроку, запобігаючи ласки царської й ріжних впливових на царськім дворі людей для можливого привернення української автономії до давнійших прав. Наслідком сих заходів були „рішительні пункти" постановлені царем і його тайною радою на подані гетьманом прошення в серпні 1727 р. Не привертаючи Україну до статей Хмельницького вповнї, вони все таки дещо попускали з дотеперішньої політики, признавали деякі права українські бодай загально і подавали надїю в будуччинї на ділі дещо з того здійснити. Дуже важні обмеження української автономії зіставали ся все таки й на далі. Так напр. признано право свобідного вибору гетьмана—одначе не инакше як за царським дозволом. Право вибору старшини зіставлено за військом, але на дїлї тільки що до низших урядів: так сотників мають вибирати сотенні козаки і вибравши кількох кандидатів, давати їх на затвердженнє гетьманови, полкову старшину має вибирати полкова старшина з сотниками і значними козаками і подавати на затвердженнє гетьманови; але кандидатів на полковників і генеральну старшину мали подавати на затвердженнє цареви. Суд український затверджено по статям Хмельницького—але з тим шоб далі в генеральному суді було три члени українські, а три Великороси,—хоч се зовсім не згідне було з статями Хмельницького; і так дальше. Найгірше було, що і се все випрошувало ся, викланювало ся і так як дане було з ласки, могло бути каждої хвилі назад відібране— як і справді' відібране було дуже скоро. Але що ж було робити, коли не чуло ся сили бороти ся, доходити свого права. Попередні події показали повну недостачу відпорної сили у українського громадянства—і Апостол вважав своїм обовязком гетьманським кланяти ся, просити і буквально—чолом бити за ласку цареви На підставі тих рішительних пунктів переведено вибір нових кандидатів на українські уряди і заповнено вакансії в українській управі. Далї, вибрано осібну комісію з українських юристів, яка мала зібрати в одно закони і права українські і виробити таким чином український „свод законів". Щоб зробити кінець розхапуванню військових і козачих земель, переведено ревізію прав на землю всеї старшини. Упорядковано на нових основах полкові канцелярії, де збирали ся справи полкової управи, В 1730 році видано дуже важну науку судам, в тім дусі як заходив ся Полуботок: всї суди від сільських і сотенних по чавши до військового мали судити ся не одним судєю, а з товари* шами, колегіяльно, І вказано порядок апеляції—обжаловання судових рішень: з судів сотенних в полкові, а з полкових в генеральний військовий; сей генеральний суд мав бути судом тільки апеляційним: вчи* нати в нїм справ не можна було. Важною подією було також поверненнє Запорожців. Я згадував уже (гл. 97), що відчуженнє від України під турецькою зверхністю уїло ся Сїчовикам дуже скоро і вони почали просити ся, щоб росийське правительство прийняло їх назад. Гордієнко і Орлик стримували їх, як могли, але по смерти Годїєнка тим сильніше зачали вони просити ся на Україну. Росийське правительство одначе не вважало можливим їх прийняти назад, поки стояла згода з Туреччиною, щоб не нарушити трактату, яким Запорозцїв признано турецькими підданими; але обіцяло їх прийняти, як тільки піде до війни з Туреччиною: росийському війську на випадок такої війни було дуже важно мати Запорожців по своїй стороні. На війну ж зачало ваносити ся вже з кінця 1720-х років і поверненнє Запорожців стало справою найблизшого часу. В 1733 р., коли почало ся безкоролївє в Польщі, війна була прінціпіально рішена, і лїтом того року Запорожцям післано царську грамоту, що іх приймають назад під росийську зверхність, але коли перейти—про те обіцяно дати зиатм. Одначе далі чекати Запорожцям не можна було, бо хан кликав їх в похід у. Польщу. Тому на початку 1734 р. вони вийшли з Алешок і перейшли на Запороже, на Базавлук. Потім в Лубнях постановлено з запорозькими делегатами статї, на яких Запороже вертало ся під Росію: жити їм на старих місцях, як жили до 1709 р., І свобідно промишляти; правити ся своєю старшиною, підлягаючи безпосередно головному начальнику росийських військ на Українї; стерегти границь, а за службу свою діставити від росийського правительства що року 20 тис. рублїв. По сїм Запорожці зложили присягу ішрицї. Було їх тоді всїх понад 7000 чоловіка. Так були похоронені останні пережитки Мазепиного повстання на Українї. Тільки невгомонний Орлик, користаючи з нових заворушень: 318. Могила Гордієнка недалеко Алешок (коло с. Камянки). я польського безкоролТвя і боротьби ріжних партий за польську корону, куди замішала ся також і Росія, та з росийсько-туреиької війни. силкував ся заінтересувати ворожі Росії держави українською справою та побудити їх, що'б сею справою зайняли ся,—але все те було даремне. Сї Орликові заходи і в оден майже час розпочата війна в Польщі, в Криму та Молдаві змушували росийське правительство бути обережним в відносинах до України. Воно стримувало ся і не повертало різко своєї політики, хоч в правительственних кругах росийських давно повіяло иньшим вітром. Цар Петро 11 вмер 1730 р., його місце зайняла його тїтка цариця Анна і з нею вернув ся суворий настрій її дядька Петра І. Коли старий Апостол захорував тяжко—розбив Його пара- ДЇЖ 1733 р., цариця не дозволила передати правління українській старшині, а поручила правити Україною свому резидентови кн. Шаховскому з радою, зложеною пополовині з Українців і Великоросів; так приготовлено було нове правительство, що мало зайняти місце гетьмана по його смерти. За те зроблено деякі полекшГ в поборах та податках і зменшено число великоросийських полків, розкватированих' «а Україні, то що. Апостол скоро вмер (в січні 1734 р.). Була то як на ті тяжкі часи Теж на мала утрата для України. Без сумніву, він щиро бажав добра своїй Україні і вмів працювати для того добра. Коли його політика похила і покірна може вражат^ неприємно, то треба памятати, як трудно було здобути ся йому на яку небудь твердщу політику маючи наоколо себе нові покоління українського громадянства, виховані в московській школі, зневірені в можливости не то що боротьби, а й просто якогось гідного повожденйя. призвичаєні запобігати перед усім московської ласки,—та всяких пройдисвітів, нї з чим не звязаних з українським народом і Україною, що з ласки царських близьких позасідали на ріжних визначних урядах і не мали перед собою иньшої мети, як збогаченнє своє і своєї сїмї. юі. Друге скасованне гетьманства. Смертю Апостола росийське правительство покористувало ся, щоб знову скасувати гетьманство. Ка першу відомість про смерть його роспублїковано друкований указ, що на те аби вибрати „доброго і вірного чоловіка к тому знатному уряду“ треба пильної і міцної розваги, отже поки знайдеть ся такий, цариця заводить „правлїннє'зложене з шести осіб*. Царський резидент кн. Шаховской з двома товаришами Великоросиянами і генеральний обозний Лизогуб з двома товаришами-старшинами будуть спільною радою полагоджувати всї справи гетьманського уряду „А бути їм в засіданнях в равенстві, а засідати по правій стороні* Вели- коросийським, а по лївій Малоросійським". Правити ім по „рішительним пунктам" Апостола, а цариця обіцяє український народ заховувати при привилеях по статям Богдана Хмельницького. Все се навіть виразами своїми дуже сильно нагадувало звісну вже нам грамоту Петра І, і справді згадки про статї Хмельницького, і про тимчасовий характер того правління писали ся про око, а в тайній інструкції кн Шаховскому таки по ширости пояснено, шо про вибір гетьмана згадано на те тільки, аби не вийшло якого замішання, а по правді* правительство зовсїм не думає більше вибирати гетьманів, — Україну переведено назад під власть сената, як зви чайну провінцію, фактичним її прави телем мав стати пер ший член нової ко лєгії, кн. Шаховской Рівність членів, зга дувана в указі, зіста вала ся порожнім звуком супроти тих прав, якими був наділений перший член. Князеви Шаховскому секретно поручало ся пильнувати і. наглядати українських членів правління, і як би за ними виявило ся щось підозріле, то арештувати і на їх місце своєю волею призначати людей прихильних росийському правительству, і взагалі в важних випадках не оглядати ся на ніякі інструкції, тільки поступати по мисли своїй. Таким чином новий перший член мав в дїйсности бути справ- 319. Порошниця запорозька, 1726 р. *нїм Правителем України, так само як колишній президент Петрової малоросійської колегії. Але в тодішних своїх правителях і взагалі с Великоросиянах призначуваних на українські уряди прийшло ся правительству росийському розчарувати ся. Вони своєволили, уїдали ся народови і тїснили його, правили неправедно, покладаючи ся на довіре правительства. Тим відбивали у громадянства всяку віру в московські порядки й московських людей, і в ті привабні слова про справедливість і оборону народу, що розсипали ся в московських указах про заведеннє нових порядків. Тому Шаховскому наказано дбати також і про те, аби членами нового правління і генерального суду призначували ся з Великоросиян люде гідні, такі щоб український народ до 406 320. Козацька шабля (збірка Українського Наукового тов, в Київі). московських людей і московських порядків набирав охоти. Пору чало ся також по давньому толкувати людям з простого народу, що ті нові порядки заводять ся для охорони людей від кривд старшинських, а на гетьманське правлїннє валити всі непорядки і кривди, аби люде не бажали відновлення гетьманства. Нарешті для того, щоб українські вищі верстви зросийщити, рекомендувало ся Шаховскому непомітно, але пильно відводити українську старшину від Поляків і иньших „заграничних жителів", і зручно вести до того, щоб Українці женили ся і своячили ся з Великоросиянами. Такі інструкції діставав Шаховской і його наступники; можна собі •уявити, як мусїло себе почувати українське громадянство під таким правлїннєм. Хоч царське правительство при тім наказувало звичайно вести свою політику „секретно", „подъ рукою", искуснымъ образомъ", але не було чого сподївати ся якоїсь делїкатности в тих часах, коли не жалувано й своїх та найвиших, а не то що ту придавлену й перелякану українську старшину. Само правительство, як доходило до діла, забувало про всяку делікатність. Київського митрополита Ванатовича разом з ігуменами київських монастирів скинуло з урядів і заслало за ТЄ, ЩО НЄ ОДСЛуЖИЛИ МОЛебнЯ В ЦарСЬКИЙ ДеНЬ. ВЗЯВШИ рІЖНІ, ЗОВСЇМі безоснові підозріння на старшину, поручало обшукувати й забирати папери й листи найвизначнїйших і ні в чім. непідозрілих старшин—в тім самого Лизогуб, а найстаршого українськогб представника. Можна собі уявити, як поводив ся і Шаховской і його наступники з українськими людьмиї.. Шаховской вважав навіть, що правительство занадто І ще панькаєгь ся з старшиною, і радив зовсім віддалити її від всякої ,участи в правлінню та визначити одного намістника Великоросиянина (розумів мабуть свою чесну особу). Правительство царське одначе не приставало на сї ради і заспокоювало свого занадто горячого представника, що українські члени в правлінню однаково нічого не значать, а як би їх зовсїм віддалити від всякої участи, то се могло б українське громадянство „привести в сумнів1 *. А як заховували ся при тім затверджені царським правительством права і привилеї, може показати такий приклад: київський міський магістрат боронив своїх прав против самовільств московських властей, отже 1737 р. тодішній правитель український (перший член колєгіі*) кн. Барятинський, прискіпавши ся до якоїсь дрібниці, арештував весь київський магістрат і разом з ними всі грамоти міста Київа, а правительству пояснив, що зробив се на те, аби магістрат не мав на що посилати ся на доказ своїх прав і вільностей. Крім отсього великоросййського правління тяжіла над Україною в сих часах також важка рука всякого воєнного начальства: київських воєнних губернаторів (що заступили місце давнїх воєвод) і начальників росийських військ, що під час затяжної кампанії турецької і кримської та війн польських роспоряжали ся як хотіли на сусїднїй Україні', командували українськими полками і всякою старшиною, не питаючи ся ніяких прав нї пунктів. Перелякана самовластєм своїх московських правителів, їх суворим поводженнєм, підозріливістю і неперебірчивістю в тяжких карах, україніка старшина мовчки корила ся, не осміляючИ ся навіть піднести голоса за своїми правами, за обіцяним вибором гетьмана і давніми порядками. Раділа, як ще їй давали якось жити, і держала себе як то кажуть „тихше і оди, низше трави*. Яке було тяжке те московське правлїннє, виховане в суворий школї Бірона, показують пізнійші згадки Українців, коли на місце московських правителів в 1740 р. визначено Англійця генерала Кейта: сей суворий вояка лишив по собі добру память тим, що був неохочий до тортур і всяких слідчих мук, був обережний в визначуванню кар, поводив ся з людьми привітно і ласкаво. І се вже було в дивовижу! Коли так тяжко приходило ся українським верхам, то як уже було на споді? Тяжко приходило ся і від своєї старшини, що відсунена вія усякого політичного значіння, не маючи смілизости противити ся по- літи ці московській, з тим більшою запопадливістю заходила ся коло збільшення своїх маєтків та хозяйства, коло збогачування свого потомства землями і майном усяким. Уступаючи ся перед московською політикою, чинячи волю її, за те свобідно, заробивши ласку правителів московських, загарбувала собі землі*, кріпостила козаків і по* сполитих, певна, що правителі* дивитимуть ся кріз пальцї і не дадуть ходу дїлу, коли який небудь покривджений селянин або козак доходитиме своїх кривд перед московськими властями. Правительство, щоб налякати старшину, вміло пускати чутки, шо нові порядки заводять ся на те, аби оборонити людей від старшинських кривд; але на дїлТ у тих нових московських правителів так само не можна було знайти ніякої управи на старшинські кривди: вирощені серед лютого кріпацтва Московщини, до того звичайно великі хабарники, вони тягли за панами, а не за покривдженими людьми. Замість справедливих і чесних людей, котрі могли б заохотити людей до московських порядків, українська людність бачила перед собою московських хапугів і своєвільників, призвичаєних до незвичайно суворого і жорстокого поводження з людьми. Бачила ріжних пройдисвітів, що лякали людей доносами, і доводили людей до тк>рм, вязниць і заслань страшним „словом і діл ом “ (такими словами: що вони знають „слово і дѣло государево* доношувано в страшну „тайну канцелярію*4 росийську в усяких політичних справах). Звісний анекдот проте, як переїзжий росийський офіцер, заїхавши з своєю командою до одного українського пана і не вдоволивши ся трактованнєм, яке було йому зроблене, причепив ся до свого хозяїна, що у нього на кафлях печи між иньшим намальовані росийські двуглаві орли. Арештував його і відіслав в тайну канцелярію обвинувативши, що він пече на своїх печах царський герб „невідомо з яким замислом**. Тайна канцелярія, побачивши в тім „слово и дѣло“. взяла того бідного панка на допити, нащо він поставив на печах царський герб і його пече? А хоч той свідками показав, що се звичайні кафлї, куплені на ярмарку, то все таки, щоб визволити ся з рук страшної' канцелярії, мусів пожертвувати добрий табун коней, рогату худобу і чималу суму грошей. 321. Булава (чернигівський музей). Правительство і правительственні сфери, розуміючи, що Українцям не могло бути по серцю все те що виробляли вони з Україною, незвичайно підозріливо були настроєні для Українців: все прислухали ся до якихось змов, зрад, і за кожду дрібницю готові були брати людину на слідство—тодїшне слідство, нечувано суворе, з немилосердними муками, що й оправданному нераз відбирало здоровле на завсїди. Страшні перекази про сї допити і слідства довго ходили по Українї. „Не переставали допитувати, розпитувати, мучити ріжними машинами і нарешті*—пекти шиною нещаславих людей, що попались їм в руки**, оповідає сї перекази пізнїйший Українець, автор „Исторії Русов или Малой Россіи"; дїла сї і подвиги на теперішній час здали ся б горячковими привидами або божевільством, але тоді се були справи важні, секретні—і давали великі доходи. Людей катували і мучили на підставі самих тільки доносів та всіляких причіпок перехожих і роскватированих салдатів, а ще більше—дезертирів і всяких заволок; для доноса, досить було сих слів—„о словѣ и дѣлѣ государевѣ", І се „слово и дѣло“ було для злих і нікчемних людей немов талісманом злоби і пімсти; містило в собі три пункти: житя, чести і добра государевої особи і його фамілії. Кождого обивателя, хоч би й найчеснійшого і зовсїм певного, брали на муки за доносом очевидного злодія і нікчемника: не участував хто салдата або якого небудь заволоки, не обдарував або необережно чимсь розгнівав—вже біда) Заволока іде до міського або сільського начальника і кричить перед ним, що ігі&є на того і того донести „слово и дѣло государево4 *—„куй (в кайдани) його і мене!* Начальство не маючи що розбирати, остовпівши від одного слова доносчикового, кує в кайдани однаково обвинуваченого і доносчика і відсилає під найпильнїйшою сторожею в міністерську канцелярію 0. А там не входять в відносини доносчика і обвинуваченого і в причини доноса —чи може він бути правдивий, не розбирають навіть, чи обвинувачений по свому віддаленню і способу житя може вчинити якусь шкоду цареви і його фамілії, котрих він нє бачив і бачити не може. Сліпо тримають ся інструкції, ставлять до« Иосчика на тортури і коли він три способи їх витримає і тим доно< 322. Пернач Полуботка (тамже). і) Тут автор мішає з тайною канцелярією. свій потвердить, то вже обвинувачений не має шо казати: Його мучать і замучують напевно4 *. При тім тяжка військова служба для козаччини в турецьких, кримських і польських походах, а для людей ходженнє з підводами, даваннє провіанту на військо, то задурно, то немов би за плату, котрої одначе не можна було дочекати ся. Москалики, соколики, поїли ви наші волики, А коли вернете ся здорові—поїсте й остатні корови— записує автор тоїж історії України на память, „як українські народи хвалили свою гостинність московському війську в турецьку війну4 4 . З записок сучасника Якова Марковича, генерального підскарбія, довідуємо ся як цілими десятками тисяч забирано волів з України для війська—„з тим шо на них пізнійше буде дана плата1 4 !... Страшенно нищено людей, отим забираннєм худоби і провіанту, як і тими підводами, де люде не раз тратили свою худобу і з батіжками вертали ся на Україну без усякої заплати. Ой у неділю рано пораненьку усї дзвони дзвонять, Ой там наші, наші чумаченьки вози й воли гонять Ой почім тая Молдава славша що жовтні піски? Ой у Молдаву гнали по чотирі вози, з Молдави пішки. Ой,почім тая Молдава славна, що крутні гори? Ой у Молдаву йшли чумаки в жупанах, назад та голі. Ю2. Гетьманство Розумовського. Всі отакі- обставини незвичайно тяжко відбили ся на наріднїм житі. Україну зруйновано до решти. Московський міністр Волинский переїхавши через Україну в 1737 р. писав тодішньому правителеви Біронови: „До самого вїзду мого в Україну не думав я, що така вона пуста, і стільке множество тутешнього народу пропало, а й тепер стільки вигнано (на війну), що не зістало ся й стільки хліборобів, щоб їм самим для себе збіжа посіяти, і хоч то вважають за їх упертість, що богато поля лишило ся без засїву, але як по совісти розсудити, то й робити нема кому і нема чим—бо вже скільки торік волів викуплено і на підводах поморено, а тепер ще й понад то з одного Ніжинського полку взято в армію 14 тис. волів, а скільки з иньших полків узято, того докладно сказати не можна“. А ще пізнійше, 1764 р., пригадуючи се все, старшина українська писала в своїм прошенню до цариці: „За минулої турець- 323. Гіернач Якубовича. кої війни крім того що Україна кілька лїт несла її тяготу, утримуючи армію на кватирах, постачаючи провіант і фураж дачею, а ще більше— забираннєм силоміць йа підводи коней і' волів від усякого стану людей,—ще брано з неї всякі побори: волами і кіньми до кількасот тисяч і всякими иньшими для армії потрібними річами—на рахунок пізнїйшої заплати, по квіткам або й без квітків. Так теж і під час нинішньої пруської війни забрано волів і коней. А крім того як попередніх років, так і тепер Україна утримує провіантом і фуражом кілька полків на рахунок будучої заплати. Але за все вище писане, окрім деякої суми, заплаченої за волів і коней, забраних під час турецької війни, ніколи заплати не було,—і через се всї загалом обивателі українські, а особливо козаки й мужики прийшли до крайньої нужди і бідности4 *. Такі обставини викликали велике невдоволеннє, горячі бажання повороту до гетьманської управи—і велику радість, коли сей поворот сгав можливим. Закінченнє тяжкої турецької війни (1740) кількома місяцями тільки випередило смерть цариці Анни. По недовгім регентстві другої Анни в осени 1741 р.'став ся переворот і на царськім престолі, скинувши регентку, засїла донька Петра І Єлисавета. Се принесло зміну росийської політики що до України. Хоч Єлисавета вважала себе вірною ученицею свого батька в політиці, але в відносинах до України особисті симпатії змушували її до більшої поблажливости. Ще бувши простою вел. княжною, позбавленою всяких впливів і значіння, вона закохала ся в гарнім двірськім співаку Олексїю Розумовськім. Він був син реєстрового козака з села Лемешів з Чернигівщини (теперішнього Козелецького повіту), мав гарний голос, співав у церкві, потім був післаний до Петербурга, до царського хору. Тут впав він в око царівні, котра зробила його управителем одного свого маєтку, ставши царицею обвінчала ся з ним потайки і до самої своєї смерти мала в ласках, зробивши фельдмаршалом і графом римського цїсарства. Хоч неучений і не визначний здібностями, Олекса Розумовський був чоловік з тактом, при тім добрий і щирий; він умів* добре знайти ся на такім незвичайнім становищі, в політику не мішав ся, але вірний зістав ся своїй українській отчинї і здобув для неї симпатиї цариці. Зпочатку Українцям дано тільки деякі дрібні полекші, але в принціпі рішено було відновленнє гетьманства і привернениє иньших українських порядків. В р. 1744 нова цариця приїхала в Київ, оглядала його святощі і відповідаючи на радістні привитання громадянства, заявляла свою прихильність і ласку українському народови. Прихильний настрій царицї до української справи, розумієть ся, був звісний старшині, і сї обопільні заяви прихильности і довіря приготовляли грунт для нового напряму української політики. Запевнені в приязнім на- строю царицї, генеральні старшини й полковники подали їй прошеннє, аби позволила вибрати гетьмана, і цариця заявила свою прихильність сїй справі та велїла прислати за сим парадну депутацію до столицї при нагоді шлюбу наслїдника Петра (з будучою царицею Катериною II). Коли ся депутація прибула, їй показана була велика честь, а на предложене прошеннє про вибір нового гетьмана обіцяна прихильна відповідь. Справу протягано тому, що чоловік призначений правительегвом на гетьманство ще не був готовий. Був то молодший брат Олексія Розумовського Кирило. Йому тоді тільки скінчило ся двадцять літ (родив ся 1724 р.); виховували його на великого пана і вислали з гувернерами за границю, кінчати свою освіту. Розумієть ся, се було звісне українській старшині, і її депутати, сидячи в Петербурзі, терпеливо чекали, аж поспіє той будучий гетьман. Нарешті в 1746 роцї привезено його з заграничної подорожи, оженено з царською своячкою Катериною Наришкіною, обдаровано ріжними високими чинами, орденами і титулами (між иньшим визначено його президентом росийської академії наук!), і по тім усім вважали можливим подати його українській старшині на гетьмана. В 1747 р. дано сенатови указ про відновленнє гетьманства, а з кінцем 1749 р. цариця повідомила нарешті депутацію українську, яка все ще сиділа в Петербурзі', чекаючи відповіди, що на Україну посилається царський представник і міністр, царицїн свояк Граф Гендріков для вибору гетьмана, і з тим відіслала її на Україну. Дійсно в лютім 1750 р. прибув до Глухова сей царський міністр, З великою парадою. Українська старшина і всякі військові чини з духовенством заздалегід чекали його там. 22 лютого справлено в незвичайно святочній обстанові вибір гетьмана. Напереді йшла військова українська музика, потім секретар міністерства заграничних справ віз царську грамоту, котрій зібрані полки оддавали честь. За ним бунчуковії товариші Гамалїя з товаришами несли гетьманську корогву, а за нею йшов Генеральний хорунжий Ханенко з двадцятю бунчуковими товаришами.') Потім бунчукові това- 4) Бунчукові і військові товариші—почетні чини, вони давали ся значним особам, З заслужених старшинських родів, котрі не займали ніякого уряду. 324. Медальон з портретом Олексія Розумовського і волосєм цариці єлисавети (переховуєть ся в родинї Милорадовичів). риші Марковим і Ширяй несли на червоній подушці гетьманську булаву і за нею йшли генеральні старшини: судя Горленко, підскарбій Скоропадський і писар Безбородко, й при них 24 бунчукові товариші. Бунчукові товариші Лизогуб і Чорнолузький несли на оксамитній подушці гетьманський бунчук і йшов генеральний бунчужний Оболонський з бунчуковими товаришами й иньшою старшиною. Бучмукові товариші, два Горленки несли на оксамитній подушці гетьманську печать і за нею йшов писар генерального суду Гіиковеиь з канцеляристами генеральної канцелярії і військового суду. Нарешті' бунчуковий товариш Мокрієвич нїс військовий прапор і з ним ішли військові товариші, а в кінці їхав каретою царський представник Гендріков. Ся процесія пройшла в церкву і тут по прочитанню царської грамоти предпожено присутному „війську і народови* вибрати собі гетьмана. Розумієть ся, всі заявили, що гетьманом хочуть Кирила Розумовського. Повторивши тричі своє запитаннє і діставши все туж відповідь, царський представник проголосив вибір Розумовського, і потім вся процесія з клейнотами пішла в иньшу церкву, св. Миколая, на святочну службу Божу, відправлену з нагоди сеї радісної* події. 'Генеральна старшина піднесла в дарунку царському представникови за труд і честь 10 тисяч рублів (величезну на той час суму;, його товаришам 3 тис., а полкам на утіху видамо більше 900 відер горілки. По сїй усій параді* вислано до цариці депутацію з повідомленнєм про вибір гегьмана; тоді цариця потвердила Розумовського на гетьманстві і видала укази, шоб гетьмана рахувати в рівні* з росийськими фельдмаршалами, а потім ще надано йому найвиший орден росийський св. Андрія. Великоросийських урядників, заведених в Гетьманщинї, покасовано; під власть гетьмана піддано також Запорозьку Сїч і взагалі відновлено український устрій, який він був перед 1722 р.— перед заведеннєм малоросийської колєґії, і Україну знову переведено в міністерство заграничних справ. Одначе Розумовський, посваривши ся з міністром, чи як звано його—президентом іностранної колегії, сам потім попросив перевести його назад під сенат. Так розпочало ся правлїмнє останнього українського гетьмана, що потрівало без малого пятнадцять літ. Весною 1751 р. новий гетьман одержав від цариці гетьманські клейноти і грамоту подібну змістом до грамоти даної Скоропадському, відпушено його на Україну і він прибув в свою столишо Знов з великою парадою справлено наступленнє на уряд нового гетьмана. Подібним порядком як при виборі, тільки вже везли ся генеральними старшинами на конях і в каретах гетьманські клейноти, окружені бунчуковими і військовими товаришами; везено царську грамоту дану-Розумовському і їхав він сам теж в роскїшній кареті, запряженій шістьма конями, окружений скороходами і лакеями, в супроводі' бунчукових товаришів, запорозьких козаків і компанейцїв. В церкві наступило проголошеннє царського потвердження, потім клейноти відвезено до гетьманської палати, і там гетьман приймав обідом старшину й иньші чини. Українські літописці з великою доклад* ністю поописували всі сї церемонії—останній відблиск української державности, і заховали їх в своїх л їтописах як останню радісну подію українського житя перед доконечним скасованнєм української автономії. Сам новий гетьман був чоловік зовсім чужий Україні й її житю. Він виріс в Петербурзі, був усім звязаний з петербурзьким панством. Його довіреним дорадником був> Гр. Теплов, бувший його учитель, 325. Кирило Розумовський. ЧОЛОВІК хитрий І недобрий, українським порядком неприхильний. Його пізні'йша записка „про непорядки в Малоросії" дала цариці Катерині матеріал против українського гетьманського І старшинського правління, для його скасовання, і на Україні Теплова вважали головним провинником в скасованню геїьманства. Оповідали, як ще в перший обізд України з новим гетьманом стала ся пригода: в Чернигові вітер здер з Розумовського кавалерію св. Андрія і Теплов підхопив її; 9 того стара Розумиха ворожила синови лихо від Теп- жіва і радила не держати при собі Теплова і не слухати, але той не послухав і від того пропав. На Українї РозумовськиЙ нудив ся, проживав частїйше в Петербурзі; держав себе не як товариш української старшини, а немов якийсь володар з божої ласки, і завів у своїй глухівській резиденції двір на взірець двору петербурського. В справи українські не дуже мішав ся, і Україною правила старшина по своїй волї, зносячи ся безпосередно з сенатом і росийським правительством. З огляду на впливи і значіннє Розумовського в правительственних кругах, ріжне росийське воєнне і иньше начальство не важилось мішати ся і командувати на Українї по давньому. Клопіт був тільки через Запороже: все виникали на Січовиків скарги, то з приводу нової лїнїї кріпостей, шо захопила старі запорозькі землї, то з приводу нападів Запорожців на землі кримські, турецькі і польські, і з Петербурга раз-у-раз наказували гетьманови тримати Сїч в порядку, а в дїйсности се було, розумієть ся, неможливо, і приготовляло Січи гіркий кінець. Поза тим українське житє під охороною царської ласки до останнього гетьмана текло досить спокійно, старшина мала змогу упорядковати устрій і відносини українські по мисли своїй: те що зроблене було нею за сей час, пережило потім і скасованнє гетьманства, а в дечім дожило і до наших часів. В сім вага сих часів останнього українського гетьмана, хоч який не цікавий був він сам своєю особою. 103. Устрій і суспільні відносини Гетьманщини. З попереднього ми знаємо в головнїйшим, як формував ся устрій української Гетьманщини (див. особливо гл. 83). Військовий поділ на полки й сотнї з часом осїв на землю, став поділом на округи полкові й сотенні, а потім як скасовано польський устрій, сей військовий козацький устрій, зайнявши його місце, почав переходити в загальну управу, адміністрацію. Не так легко одначе було сьому військовому устроєзи; приладженому більше до воєнної мобілізації, ніж до адміністрації, перейти в систему такого загального, общеземського правління. Коло сього треба було богато попрацювати, і кращі представники української старшини працювали над сім щиро—але #бачили ми, які трудности стрічали вони в тім з боку росийського правительства, що замишляло зовсім скасувати автономний український устрій, посилаючи ся на його непорялки, а зовсім не бажало його упорядковання. Полуботок згинув через сі свої заходи; Апостол в коротке своє правлїннє встиг тільки дещо зробити в сім напрямі, а потім наступили тяжкі часи великоруського правління, коли нові власти і ріжні постороннї великоруські начальства, воєнні і адміністративні, своїми мішаннями й роспорядженнями, часто суперечними і безтолковими, заплутували до решти українську управу. В центральнім правлінню цілої Гетьманщини з початку сформували ся два зверхні уряди, оден—військова або генеральна канцелярія другий—генеральний суд. Військова канцелярія завідувала справами військовими і загальними, на чолї її стояв військовий (генеральний) писар. По смерти Апостола вона обеднала ся з правящою колегією, як вищий уряд, під назвою генеральної військової канцелярії. Військовий суд судив генеральний судя, з початку сам оден, а потім, як знаємо, зроблено сей суд колегіальним: придано суді засідателів, і так став ся пізнїйший генераляний суд. При поставленню на гетьманстві Апостола відділено було в осібну управу ще скарб військовий визначивши до того двох підскарбіїв; рахунки вела осібна скарбова канцелярія і при ній рід державного контроля: комісія рахункова (счетная). Нарешті була ще осібна артилєрийська канцелярія, під начальством обозного: вона за відувала військовою арматою і призначеними на те маєтностями і доходами. Рада військова перестала збирати ся уже з часів Самойловича і деяка память про неї зіставала ся тільки при виборі гетьмана, і то тільки для прикраси. Всякі важнїйші справи рішала рада старшини, скликувана гетьманом; справи звичайнїйші або пильнїйші—рада гетьманська з генеральною старшиною і полковниками. Після гого як правобічна Україна одійшла до Польщі, Гетьманщина поділяла ся на десять полків: Стародубський, Чернигівський, Київський, Ніжинський, Прилуцький, Переяславський, Лубенський, Гадяцький, Миргородський і Полтавський. Полки і тепер були дуже не однакові що до величини, людности та числа козаків, яке значило ся в них. Так напр. в 1723 р. в Ніжинськім полку було 8 сотень і в них без малого 10 тис. козаків (6566 конних і 3379 піших), в Київськім 8 сотень і в них не сповна 3 тис. козаків (1657 кінних і 1269 піших). Всього в десяти полках було тоді 114 сотень і близько 50 тис. коза326. Гетьманщина XVIII віку, з поділом на десять полків (з карти зробленої в 1780-х роках Оп. Шафонським). Кільце з хрестиком значить полкове місто; — границі полків. ків. В 1735 р. правительство відділило зпоміж козаків для дійсно військової служби ЗО тис. „виборних1 4 заможнїйших, поділивши їх пропорціонально по полкам, а решту призначило в „подпоможчики- виборним (пізнїйше одначе так обернуло ся, що навпаки сі підпоможчики служили службу коштом заможнійших виборних). Головна власть в полку належала полковникови. Хоч в кождім полку була подібна полкова старшина як в цілім війську, але вона не мала в правлінню особливого значіння, і взагалі в XVIII віці власть і сила полковників незвичайно зросла. З того часу як московське правительство взяло в свої руки іменованне полковник в і заборонило гетьманови скидати їх без волі царської, значіннє полковників дуже підняло ся, і гетьман з Генеральною старшиною не мали великої сили над ними. З другого боку стратило всяке значіннє в і полковій управі, так само як і в військовій, рядове козацтво Самопорядкуваннє зістало ся тільки в громадах козачих. Навіть сотників полковники звичайно визначали , своєю властю, а хоч по закону сотників, чи кандидатів на сотника нТби то мала виберати сама сотня, та се робили вже не сотенні козаки, а сотенна старшина—як що так» вибори робили ся Таким чином од козацького самопорядкування не зістало ся майже нічого, і на скільки зістало ся ще взагалі самопорядкуваннє, в справах, які виходили за межі громади, то було воно старшинське — лежало в руках старшинських родів, що під назвою товаришів бунчукових, значкових і значних військових сотворили привілейовану дїдичну (наслїдственну) верству— „шляхецтво**, як вони себе називали, і все правліннє гетьманське XVIII віку має характер панський, аристократичний (старшинський). В повній залежности від нього стояли міщанські громади. Меньші, так звані ратушні—підлягали просто полковій і навіть сотенній управі; більші, так звані магістратські—такі що мали повний магістрат, управу німецького права,-мали бути незалежні не тільки від полковників, а навіть, самому гетьману тільки в деяких справах підлягати (таких городів в середині XVIII в. рахують десять). Але й сими в XVIII віці розпоряджали ся полковники досить самовільно. Духовенство, 327. Панський будинок ХѴЧІІ в.: хата поставлена полковником Гнатом ґалаґаном 1721 року. хоч підлягало безпосередно синодови, через своїх владиків,—одначе на дїлї стояло також в сильній залежности від старшини. Не говорити вже про рядове козацтво і посполитих—панських підданих: вони стояли під повною властю старшини. Останнє панованнє старшини під рейментом Розумовського взагалі розвинуло і ствердило сей старшинський, панський характер ГетЬманшини, який уже перед тим, з кінця XVIII віку так сильно почав зазначати ся. Пильнуючи можливо упорядкувати, довершити і викінчити суспільнополїтичну будову гетьманщини, старшина робила її на своїх панських підвалинах і розвиваючи принціпи панських прав старшинських, руйновали до решти останки старого демократичного люду. Велико заважили тут, на сї старшинські змагання, також законодатні памятки, за недостачею свійського писаного права прийняті від старого устрою. Я вже згадував (гл. 92), що «звичайове народне українське право, яким мали судити суді вусяких судах, не було списане, і через се суди звертали ся до помочи збірників права, які були під рукою і задержали ся в судах міських — до магдебурського права, також до Литовського Статута, і то не в першій, близшій до місцевого права, а в пізнїйших редакціях 1566 і 1588 рр. глубоко перйнятих впливами польського шляхетського устрою і права. Хоч до них звертали ся в питаннях права приватного і карного, але при загальнім шляхетськім характері сеї збірки зако- 328- Значний старшина, нів її шляхетські основи набували все більшої з ікони початку хѵш в. сили, в міру того як виростала повага Л ит. Статута. Коли при відновленню гетьманства в 1727 р., на основі „рішительних пунктів*, була зібрана комісія українських юристів, щоб звести в одно українські закони, ся комісія, замість заходити ся коло збирання права народнього того що вважало ся справедливим і законним в народї,—взяла ся також за сї ж готові збірки права, уживанів українських судах: Литовського Статута і Магдебурського права. На сїй підставі зробила вона свій збірник законів, скінчений в р. 1743, під назвою: „Права, по которимъ судится малороссійскій народъ*. Хоч він не був правительством затверджений, але скріпив ще більше значінню сгатутово-магдебурського права, і правлїннє Розумовського, заходило ся перевести постанови Лит. Статута про устрій і порядок судовий. Оден з українських юристів того часу Федір Чуйкевич в 175и у . предложив новому гетьманови записку „Суд і росправа в правах малоросійских" і в ній, показуючи недостачі і хиби українських судів, подав плян реформи його в дусї Литовського Статута. В такім напрямі справді була переведена реформа в остатні роки правління Розумовського. Генеральний суд доповнено виборними депутатами від полків, на взірець польського трібуналу. Суди полкові були перемінені в суди гродські і мали правити ся на взірець польських старостинських судів. А для справ цивільних (гражданських) і поземельних заведені повітові суди підкоморські і земські, з виборних шляхетських (старшинських) судів. Гетьманщину розділено на 20 таких повітів. Ся реформа, правда, не простояла* довго, але вона показує нам загальний напрям старшинських змагань. Прийнявши за своє право Литовський Статут, старшина при кождій нагоді проводила в житє ті основи шляхетського устрою, якими сей Статут перейнятий. Старшина дивить ся на себе як на шляхетську верству (сей термін—„шляхецтво малоросийське“ з серединою XVIII віку входить все в ширше уживаннє в усяких справах українських). Прикладаючи до себе постанови Литовського Статута про шляхетські права і привилеї, старшина претендувала на такі ж права в українськім устрою і житю. Так само як бтсе реформував ся старий військовий устрій Гетьманщини на подобу шляхетського устрою Польщі—так само проводили ся понятя про шляхетські права в права маєткові, в відносини поспільства до панів, в права селянські—властиво в безправність селянську. З того дуже богато зацїлїло і по скасованню гетьманства. Так ріжні постанови цивільного права, взяті з Литовського статута, ще й досі мають вагу в старій Гетьманщині'—нинішній губернії Чернигівській і Полтавській як тутешнє місцеве право; а понятя про шляхетські права старшини над поспільством дуже сильно вплинули на весь суспільний уклад Гетьманщини. 104. Слобідщина., Ослабленою, блїдшою так би сказати копією Гетьманщини XVIII віку була сусідня українська Слобідщина, що займала нинішню Харківську губернію з сусідніми частями Курської й воронізької. Ми вже не раз згадували про неї, знаємо, що вона заселила ся українськими виходнями, як ті в тїсні часи мандрували з українських земель, що були під Польщею, за московську границю й осідали за лінією пограничних кріпостей, вибудованих московським правительством—за так званою „білгородською чертою** що загорожувала дорогу Татарам в московські землі'. Осідаючи тут на татарських шляхах, наші виходнї приймали на себе сторожеву службу й воєнну оборону отсього погранича, а за се від московсько правитель* ства діставали ріжні права й привилеї. Звістки про таких українських виходт'в маємо ше з другої половини XVI, потім в першій половині' XVII в. Значна маса таких пересельців вийшла в 1638 р. з гетьманом Яиком Острянином—було їх самих козаків звиш 800 душ, не рахуючи жінок і дітей Вони оселили ся в околицях Чугуєва й організували тут осібне військо козацьке, але шось скоро сприкрило ся їм тут, вони збунтували ся, вбили Острянина й пішли на*ад за польську границю. Потім особливо великий рух наступив, як нарід розчарував ся в Хмельниччині, особливо після Берестечка, в 1651 р. Українці’ йшли великими партиями і меньшими ватагами, селили ся слободами, ставили городи, та переносили козацький устрій в ті сторони. Так 1652 р. тисяча козаків з полковником Дзиньковським, прийшовши з сїмями і всім господарством, оселили ся над р. Сосною, поставили город Острогожськ і зробили початок Острогожському полкови. В тім же часі иньші Українці' оселили ся над Пслом, поставили город Суми й положили початок полкови Сумському. .1654 р. стрічаємо перших осадників в Харкові, що будують тут на другий рік город і т. д. Переселеннє потім трівало й дальше, в 1660, 1670 і 1680 х роках, і зайняло велику просторонь, як добра половина Гетьманщини, тільки рідше заселена. За свою військову службу сі' українські слобожане були увільнені від всяких податків і повинностей, їм позволено жити й правити ся „по своїм обиклостям**, і на взір Гетьманщини вони організували тут полки, числом пять—Сумський, Ахтирський, Харківський, Острогожський й Ізюмський. Полки пЬділяли ся на сотні й мали такий же устрій як в Гетьманщині, правили ся виборною старшиною; тільки безпосередно підлягали московським приказам, і взагалі стояли в більшій залежности від московського начальства, ніж полки Гетьманщини. Гетьмани пробували намовити московське правительство, щоб віддало слобідські полки під гетьманське начальство. Особливо Самойлович добивав ся того, як Москва відрекла ся правобічної України. Але Москва, маючи замір з часом і Гетьманщину поставити в подібне становище, не здавала ся на сі представлення. Рано заведено в Слобідщинї московське право—судили по законам московським, тим більше що між українськими осадниками було де що і московської домішки таки від разу, і тутешня старшина росийщила ся ще скорше і лекше ніж у Гетьманщині. СлобГдщина служила московським правителям немов пробним камінем для касовання козацьких порядків, і звичайно правительственні реформи в Гетьманщині на кількадесять літ попередержа ли ся реформами в Слобідщинї. Уже в 1732 р. в Слобідщинї попробували були зовсім скасувати старий козацький устрій: заведено замість козацьких полків драгун- ські, здатнїйших козаків зачислено туди драгунами, а всіх иньших переведено в селянський стан; офіцерів визначено великоросийських. Се викликало одначе таке невдоволеннє, що цариця Єлисавета 1743 р. скасувала сю реформу і відновила козацький устрій—одначе в справах не-воєнних віддала сї полки під власть білгородського губернатора. Такий порядок протримав ся ще двадцять літ, до 1763—4 ррм коли слобідські полки покасовано і заведено на їх місце гусарські вже на завсїди. Суспільні відносини теж складали ся тут подібно як у Гетьманщині, але також ще скорше підводили ся під московські. На старих заїмках і військових землях виростали маєтности старшинські, заселяли ся підданими; старшина переходила в положеннє московських поміщиків, некозацька селянська людність—в становище кріпаків. Величезні надання від московського правительства тим старшинам, які вміли особливо зарекомендувати свою вірність і покору* помагали тому. Сумський полковник Кондратіїв напр. за свою вірніссь дістав такі величезні надання, що в 1780 р. Його еїмя володїла 120 тисячами десятин. Коли в 1767 р. обмірковував ся проект нових законів для Росії, декотрі слобідські депутати підіймали мову про відібранне забраних старшиною земель і закріпощених людей та поверненнє їх в свобідне селянство; але се не мало ніякого успіху: поміщицькі й кріпацькі порядки московські встигли вже занадто сильно закорінити ся. 105. Культурне житє Східньої України—письменство і школа. З суспільного становища, як бачимо, Гетьманщина з Слобідщинок) 329. Слобід шина въ XVIII в. Подвійним кільием означені полкові міста; кільцем з кропкою сотенні, пунгНром старі татаоські шляхи; лїнї» Ахтирка-Білгород-Острогожськ се стара БІжгородська л ін ія укріплень; Орель-Донеиь се нова т. зо. українська лінія, будована в XVIII а. з їх устроєм все більше тратила свою вартість. Народне і козацьке самопорядкуванне почасти було знишене московським правительством, а шо в нім не було знишене—набрало характеру самопорядкування старшинського, папського. Міщанське самопорядкуванне придавлено, духовенство—теж Селянську сїрому поневолено. Козацтво лишило ся без усякої участи в управі, та крім того козаків всякими способами позбавлювано козацького звання, переводжувано в поспільство без всякого права: уряди українські наповнили ся безконечними процесами про безправно відібрані козацькі права (так звані „искавшіе козачества**) і неможливість добити ся права законною дорогою нераз доводила до крівавих бунтів против гнобителів-панів. Так само тратила свою цінність Східня Україна і з погляду національної культури. При тім переважно церковнім характері, який мало українське культурне житє XVII віку і першої половими, або принаймні четвертини XVIII,— 1 величезне значіннє і вплив мало підданнє української церкви під власть московського патріарха Перед тим вона числилася під властю идогородського патріарха, а в дїйсности була Ї1Л __„„ вповні автономна і незалежна, жила330. Покропська церква в Харкові ’ (XVII віку). своім самостійним житєм, під безпосередніми впливами громадянства, що громадським вибором обсаджувало всї важнійші церковні посади. Коли ж завдяки Самойловичови московському правительству удало ся добити ся, що митрополит київський піддав ся „під благословеннє* московського патріарха (1685 р.) і константинопольський патріарх, під натиском турецького правительства дав на се своє призволеннє (1687),— тодї укра7нському духовенству дуже скоро прийшло ся почути над собою московську зверхність, а з тим і видання і школи українські взято під московську цензуру, дуже підозріливу і неприязну. Вже перед тим в московських кругах скоса дивили ся і на українських духовних і на їх школи та письменство Київську академію московські власти в 1660-х роках хотіли зовсім закрити, користуючи ся № тодішніми політичними замішаннями, шо привели * упадок і київське культурне житє і академічну науку; тільки боячи ся, що з сього вийшло б велике невдоволеннє на Україні, кінець кінцем московське правительство полишило сей намір. Київські видання також досить часто забороняли ся в Москві, а за патр. Иоакіма, в 1670-80 рр. підняло ся правдиве гоненіє на українські книжки. Коли ж київську митрополію піддано під власть московського патріарха і московські власти могли Забороняти українські видання не тільки у себе, в Москві, але і на Україні,—тодї неприязне становище московських властей дало себе почути дуже сильно і на самім видавничім руху. З початку мотиви були ніби церковні—щоб не було неправославних гадок в тих київських виданнях. Але скоро перейшло»се і на грунт язиковий, чисто національний. В 1720 р. видано указ, щоб на Україні не друковано ніяких книг окрім церковних, і то з старих видань, а при тім щоб сї передруки старих церковних видань перед друкованнєм виправлювано на взір видань великоросийських, аби в них не було ніякого сліду української мови -„даби никакой розни и особаго нарѣчія не было". І за сим слідили дуже пильно; осібний цензор був призначений для виправлювання українських книжок, і тільки після такого справлення дозволювано друкувати книгу. Напр. в 1726 році хотїли надруковати в Київі акафист св. Варварі, написаний митрополитом; але на се був даний дозвіл тільки під тою умовою, що акафист той перед виданнєм буде перекладений „на великороссійское нарѣчіе**. Так бувало й потім, і дістати дозвіл на яку небудь книжку було дуже не легко, а коли вона .мала бути українська, мала якісь українські прикмети—то й зовсім неможливо. Так от 1769 року лавра київська просила синод, щоб позволив надрукувати українську граматку, бо московських букварів на Україні не хочуть купувати. Але синод дозволу не дав. Навіть старі церковні книги українського друку синод владикам наказував забирати по церквах і заводити натомість книги московського друку. Все се, розумість ся, мусїло дуже сильно відбити ся на літературній творчости і видавничім руху Східньої України. Народній елемент в старім українськім письменстві XVI—XVII вв. і без того не був сильний. Хоч народня мова для зрозумілости народньої була введена в ріжні релнпйні видання ще в XVI в., але, бачили ми, не переводили ся противники такої простонародньої мови в релігійнім ужитку, а й ті що стояли за уживаннє народньої мови, все таки дивили ся на неї як на щось низше і меньш поважне в порівнянню з „справжньою", словянською мовою. По школах українських дбали головно про те, Щоб навчити своїх учениібв правильно писати словянською мовою, а № не журили ся зовсім про мову народню, її -чистоту і правильність. Українські письменники X V II-X V III вв. лишають ся церковно-словянщиною, а до народньої мови звертають ся в ужитку буденнім, в листуванню, в записках, в віршах і жартах. Теж саме бачимо і що до самого змісту, що до тем писань. Школа українська зложила ся під впливами релігійної боротьби і всю увагу свою звертала на школениє богословське і полемічне; все иньше 331. Полтавський собор служило другорядним додатком—історія, література, і ще меньше науки природні і математичні Книжність майже виключно була церковна. З рукописного матеріалу бачимо, що люде дуже інтересували ся історією, списували старі літописи (маємо цілий ряд українських відписів з старого збірника лїтописей київських і галицько-волинських), складали хроніки близшого до них часу й історичні збірки. Але з сього нічого не було надруковано, окрім одного однїсїнького „Синопсиса**— коротенької історії Руси, зложеної в Печерській Лаврі, дуже мертво і неповно (історія козаччини, боротьба з Польщею і вся новійша історія України проминені в ній майже цілком). За браком иньшої книжки, а може й завдяки такій своїй „серіозности** ся книжка була видана кілька разів (перше вид. 1674 р ), тим часом иньші, далеко цїннійші і цїкавійші річи зістали ся в рукописях. Історичне письменство було взагалі досить богате, до наших часів заховали ся такі прецікаві річи як Львівська лїтопись про події першої половини XVII в., літолись Са мовидця про війну Хмельницького і тПзнїйшу історію козаччини до кінця XVII в., богато лїтописей та хронік (напр. Супрасльська, Густинська, хроніка Сафоновича, Боболинського й ин), богато козацьких хройїк, як от Грабянки, Лизогуба, Лукомського й ин, прецїкава, хоч часто невірна повість Величка. Твори сї Часто дуже живо відбивають у собі те, чим жило, цікавилось і хвилювало ся тодїшне українське громадянство,—але нічого з того не вважали потрібним надрукувати ті духовні книжники, в руках яких лежали видавничі засоби. Не пройшло в друковані видання нічого і з чудових історичних українських пісень, що складають ся протягом XVII віку, виробляючи поволї особливу форму—так званих дум, шо обєднали в собі прикмети книжиьоі мови і стилю з народнью поетичною основою Навіть чисто книжні вірші на теми історичні або побутові не попадали звичайно до друку — хіба якісь похвальні вірші ріжним добродіям, найменьше інтересні, писані задля ріжних грошевих цїлей. Друкували ся книги як не церковні—богослужебні, то релігійного змісту; але релігійна боротьба в другій половині' XVII в. ослабла, чисто-церковні інтереси у ширшого громадянства тратили своє давнїйше центральне значіннє, а з тим і та релігійна книжність все меньше інтересувала і захоплювала читача. Хотіло ся людям чогось живійшого, свіжійшого, близького до біжучого житя та його інтересів, а сього книга не давала. На перешкоді ставала, з одного боку, та обставина, що всї тодїшнї українські друкарні були в церковних руках, а з другого—ще більше те, що московська власть, як ми бачили, своїми заборонами просто таки загородила українській літературі всяку дорогу до тем живійших І сучасних. Правда, придавлені підозріливістю і суворістю московських властей люде навіть бояли ся порушувати теми звязані з сучасним житєм • його політикою. Але все таки з рукописної спадщини тих часів, з першої половини XVIII в., маємо й інтересні історичні писання, і побу332. Стара митрополича брама в Київі. тові вірші, І з шкільної драми часом виходили ріяи живійші Й інте реснїйші. Така наприклад драма „Милость Божія Украйну отъ неудобь носимыхъ обидъ лядскихъ черезъ Богдана Зѣновія Хмельницкого свободившая‘4 написана 1728 р. при нагоді відновлення гетьманства. Во на не тільки будила спомини тої великої доби, але й зачіпала ріжні сучасні справі, відносини України до Росії. Драма Георгія Кониською: „Воскресеніе мертвих** (1747) зачіпали справи суспільні, становище селян-підданих. Були жартовливі інтермедії—побутові народні комічні сценки, писані народньою мовою, що вставляли ся в перервах шкільних драм для розвеселення публіки. До наших часів дійшли в рукописях такі сценки писані Митрофаном Довгалевським в 1730-х і тимже Кониським в 1740 х роках, справді досить живі й цікаві: вони виводять з комічного боку ріжні типи сучасної України та иньших народностей. Пізнїйші Українці ставили дуже високо сї інтермедії, прирівнювали до творів світових коміків Плявта і Мольєра, але нічого з того не могло тепер пройти в друковану книжку, через московську цензуру. Літературна творчість українська ниділа, зістаючи ся в ужитку рукописнім, а й всякий взагалі видавничий рух на Україні нидів і завмерав, відступаючи перед конкуренцією видавництв великоруських, і українська книжність все більше тратила впливи і значіннє перед новими великоруськими впливами. Теж саме було і з шкільною освітою, і з тих же більше меньше причин. Головним огнищем сеї освіти і взагалі культурного руху українського була київська академія. Після свого упадку в 1660-х рр., як її московське правительство трохи не закрило,—вона наново упорядкувала ся, поширила свою програму на взір католицьких, головно єзуїтських академій, і 1694 р. одержала від московського правительства потвердженнє титула і прав академії. Отсї часи гетьманства Мазепи, щирого покровителя українського культурного житя (як тоді сю культуру розуміли) були добою найвищого розвитку київської академії. З неї вийшло богато людей, які зайняли перші місця в літературнім, церковнім і політичнім житю тодішньої України і Московщини. Потім майже до самої половини XVIII в. вона зіставала ся головною школою для освіченого українського громадянства—не тільки духовного, а й світського. Гетьман Апостол, потверджуючи маєтности академії, зве її школою „всьому суспільству нашому благопотребною, де сини малоросийські в науках свобіднйх мають наставленіє*. Справді, переглядаючи реєстр учеників академії того часу (1727), бачимо між ними хлопців майже з усіх значнїйших старшинських родин; звичайно бувало в академії більше світських нїж духовних, і виходили вони потім на ріжну світську діяльність. Через те київську академію дуже цінено і на взірець її засновувано вищі школи по иньших місцях і в Московшинї (почавши від московської славяно-греко-латинської академії, заснованої і веденої київськими вихованцями) і на Україні, де на київський взір заснували ся колегії й семінарії в Чернигові, Переяславі, Харкові, Полтаві. Тридцяті й сорокові роки XVIII в. власне були часами останнього розцвіту київської академії. Тодішній митрополит РаФаїл Заборовський (1731 —1747) був великим прихильником академії. Він дуже богато нею займав ся і зробив для її добробуту і всякої вигоди (добудував нові будинки, бурси, церкви), так шо її звали на честь його „академією могилянсько-заборовською“. Між тодішніми професорами її бачимо таких визначних своїми талантами і діяльністю людей як Митрофан Довгалевський. Юрий Кониський, Михайло Козачинський, а між вихованцями тих років цілий ряд пізнїйших дїячів, між ними Григория Сковороду і росийського Ломоносов*. Учеників бувало дуже богато, більше тисячі (1742 року 1243 душ, 17^1 р. П93 душі, 1765 року 1059 душ). Але за сим останнім розквітом наступав уже упадок. Служачи вишою школою для світського громадянства, академія мала характер богословський в своїй науцї; при тім її наука опирала ся на давніх схолястичних методах, для того часУ перестарілих і не цікавих І не йшла за поступами сучасної європейської науки. Реального знання вона не давала; літературне приг-отованнє, оперте па перестарілих взірцях, теж все меньше було придатне для тодішнього часу. Отже коли появляють ся в Росії, в Петербурзі’ і Москві перші світські школи, київська академія й на взір її засновані провінціальні колегії не витримують конкуренції з ними. Заможніше громадянство українське, старшинські родини починають посИлати своїх дітей в школи столичні, або в університети заграничні, ні мецькі. А київська академія з иньшими колегіями ставала все більше спеціально-духовною школою, де хлопцї вчили ся на попів, а ширшого культурного значіння вона вже не мала. Українське громадянство. дуже піклуючи ся про освіту своєї молодїжи, задумувало ся над заснованнєм університетів. Між ріжними бажанями, поданими новій царицї Катерині II було поставлено також і се, щоб замість київської академії заложено університет з богословським факультетом, другий унїверсмтет, без богословського факультету відчинено в Батуринї, а по иньших містах гімназії. Але росийське привительство не сприяло сьому, і тільки з заснованнєм харківського університету, коштом місцевого дворянства, на початку XIX віку Україна дістала першу світську вищу школу. іоб. Національне житє східньоі України. Полїтичні й культурні обставини, котрі ми отеє розглянули, приводили українське житє до все гіршого упадку, і се було тим більш болюче, то східня Україна, а особливо Гетьманщина з поміж українських земель поставлена була ще в найкращі обставини—мала змогу якогось розвою і самопорядкування. Одначе Й тут під суворим і підозріливим оком нового начальства завмерало всяке взагалі* суспільне житє, западали ся дороги до якої небудь громадської дїяльности і люде замикали ся все більше в тісний круг своїх особистих, домашніх І родинних інтересів, затрачуючи самий нахил, самий інстинкт до громади І громадського житя. па розвалинах широкого і бурхливого житя козаччини, на руїнах політичної автономії, самоуправи і самопорядкування розвивало ся піклуваннє про збогаченнє і забезпеченнє своєї родини, про збиваннє великих маєтків, великих засобів, великих доходів. Внуки козацькі, потомки тих що під проводом Хмельницького повставали і розвалювали шляхетське ианованнє над Україною, проганяючи магнаті в-королевят,—тепер самі поставали паналш-магнатами, правдами й неправдами назбиравши великі маєтиости і заселивши їх безправними підданими. Переконавши ся про неможливість боротьби з московською політикою І махнувши рукою на державні змагання українські, дбали про те щоб закріпити за собою зібрані мгєтки, забезпечити поміщицькі, панські права свої, порівняти ся в правах з шляхецтвом росийським, відкрити собі дорогу до вищих посад, увійти між панство московське. Подібно як панство українське двіста—триста літ перед тим приспособляло ся до порядків і обставин Польської держави, в котру закинула Його лиха доля, і не тільки старало ся навчити ся польського права, польської мови, а польщило ся й католичило ся. приподобляючи ся до державної національности, так тепер се нове українське панство з такою ж готовістю і скороспішністю йшло на зустріч бажанням росийського правительства: не тільки ПрИСПОсобляло ся до нових порядків, але й приймало культуру нової держави, росийську мову урядову і письменську. Дарма, що культура росийська стояла ще дуже низько. Кількадесять лїт тому, за часів Дорошенка та Мазепи Українці були пер шими учителями в Московщині, що пересаджували туди здобутки українського культурного житя, а за Петрових часів трохи не всї вищі духовні посади в Московщині'позаймали київські вихованці, духовні Українці', і навіть по московських школах заводили були з початку українську вимову, наломували хлопцїв московських на мову українську. Але так само як і перед тим, в XV—XVI вв., рішала тут не висшість і низшість культурна, а державна перевага. Відірвана від народу, не чуючи в себе міцного ґрунту під ногами, українська старшина хилила ся в політиці, хилила ся і в культурнім національнім житю та з легким серцем приймала чужі звичаї, чужу мову, Мужу культуру. Дивила ся на Великоросів як на варварів, на півдиких, некультурних людей, але приймала великоруську мову і звичаї. Почавши вже з Петрових часів росийська мова входить все в ширше уживаннє не тільки в зносинах з росийськими 335. Митрополит Рафаіл Заборовський. властями, але впливає і на мову внутрішнього українського діловодства. входить і в приватне житє, і в письменство України. Перед тим народня мова відступала на другий плян перед мовою цорковнословянською та мішаною книжною мовою українсько-с/ювянськопольською. Тепер нова цензура не тільки виключила зовсїм з друкованого слова народню мову, а і до всяких невеликоруських елементів церковно-словянської і книжної мови поставила ся незвичайне підозріливо, домагаючи ся, щоб не було ніяких ріжнииь від мови прийнятої в московських сторонах—ніяких слідів українства. Через се стара книжня українська мова виходить з уживання, а її місце займає мова великоруська А з тим як культурне житє обновленої Росії потроху наростає, з серединою XVIII віка, — великоруська мова й культура опановує все сильнїйше і українське громадянство. Українці- пишуть по росийськи, беруть участь в росийськім письменстві, а чимало їх входить навіть в перші ряди нового великоруського письменства, займає в иїм визначні і поважні місця, а нічого не робить для культурного житя українського, для письменства і культури України. Такими слабкими показали себе Гетьманці, потомки борців за волю і самостійність Украіниі Але при всім тім не можна сказати все таки, що істнованнє української автономії, хоч би і в такій злинялій, обкроєній і зросийшеній формі було річею байдужою з погляду національного українського житя. Під пудреними французькими париками і модними вишитими камзолами нового покоління українського громадянства, під його великоруською мовою і політичною услужністю зіставав ся певний український патріотизм, який з часом міг вилити ся в.иньші, далеко живійші і симпатичнїйші форми. Но<рий правитель України, шо зайняв місце гетьмана Розумовського, Румянцев, з здивованнєм завважав не одного з тих людних Українців, шо „при всіх науках і в чужих сторонах обращеніях зістали ся козаками і заховали горячу любов „до своєї власної нації й „солодкої отчизни", як вони ЇЇ називали Не вважаючи на своє підданнє під культуру великоруську вони були дуже високої гадки про український нарід. „Ся невелика купка людей инакше не відзиваєть ся, як тільки шо то вони найперші на цілім світі і що нема від них нікого сильнїйшого, нікого хоробрій- 336. Київські школяри, на гравюрі зробленій на честь Заборовського (1739) ШОгО, нікого розумнїйшого, і нема ніде нічого доброго, нічого користного, нічого дійсно свобідного, що могло б їм придати ся, і все що у них—то найкраще" — так нарікав на український дух той же Румянцев в листах до цариці. Справді' при нагоді складання „наказів" до комісії 1767 р., що мала виробити нові закони для Росії, з несподіваною силою в усім українськім громадянстві виявило ся щире привязаннє до української автономії і самоуправи, до старих прав і привілєґій,—бажаннє відновити їх при першій нагоді. Нема сумніву, що істнованнє українських автономних форм, хоч би й сильно вже обмежених і поруйнованих, підтримувало в українськім громадянстві і почутє своєї осібности і сей український патріотизм — „республиканські мисли", як їх називав Румянцев. З сього погляду захованнє Гетьманщини при давнїйших правах і порядках було все таки дуже важне і користне. Громадянство українське не було вироблене політично, національне почутє його було слабке, народні елементи в культурі малі; з огляду на се збереженнє форм політичної окремішности навіть тих, які ще зіставали ся, було важне для збереження і поглублення національного почутя Можна напевно сказати, що як би сї українські форми не були покасовані, а задержані далі, вони б не дали потонути до решти українському громадянству (його вищим інтелігентським верствам) в росийському морі, як се стало ся по скасованню української автономії. Нові політичні й культурні течії європейські з часом однаково влили б иньший зміст в жите українського громадянства, дали б йому нові інтереси, нові відносини до народу і народнього житя. А національні форми як би не були знищені так, як се стало ся з повним скасованнєм старих українських порядків, а стояли цілі, то новий культурний і поступовий рух на українській національній основі при щасливій хвилі міг би розвинути ся від разу серед цілого українського громадянства, і не приходило ся б зачинати його наново серед порожнього майже місця, як то прийшло ся потім робити діячам українського відродження XIX віку Отсим цінні були навіть ті поруйновані остатки української автономії, які держали ся в середині XVIII віку, і тому ми близше спинили ся на їх історії. Які б не були вони ослаблені, розбиті, з національ337. Митрополича палата, з тоїж гравюри. ного станокиїца не виразисті,—все таки навіть память про них мала потім велике значіннє в пізнїйшім українськім відродженню 107. Упадок українського житя в західній Україні. Обмеження українського житя Гетьманщини і його упадок тяжко відбивали ся на всій Україні, бо саме в Гетьманщину до Киіва перенесло ся культурне житє України ще в середині XVII в. Його освітними й культурними засобами живила ся й західня Україна і болїзно відчула своє відокремленнє, коли польсько-росИЙський кордон перерізав по живому тілу українську землю в 1667 р., відділивши західню Україну від східньої і Киіва. Тому такі велИК» жалї й гнів підняли ся тоді серед українського громадянств» на Москву, що вона зрадила Україну і поділила ся нею з Польщею. Хоч як силкували ся Українці затримати своє культурне І національне житє в одности і суцїльности,—се ставало все тяжше й тяжше. Розділені політичними межами обидві головні части України все більше й більше росходили ся, йдучи ріжними дорогами. Західня зіставала ся під впливами житя польського, східня підпадала впливам росийським. Підданнє київської митрополії під зверхність московського патріарха, довершене против волі й бажання українського духовенства й суспільства, ослабило звязь єрархічну й улекшило заведеннє унії в західній Україні, а се розірвало звязь церковну. Зросийщеннє української школи і книжности в східній Україні відчужило від неї Україну західню А що тим часом власні джерела національної культури ослабли Й висохли в західній Україні, то з відчуженнєм її від України східньої іде все більший упадок у ній національного українського житя. Ми бачили, що з кінцем XVI в. культурним центром західньої України стає Львів з своїм брацтвом, Що зібрало наоколо себе і організувало не тільки львівське українське міщанство, а й взагалі' українські елементи східньої Галич чини. Одначе сї елементи польшили ся і слабли, а слабло і львівське міщанство. Всї заходи його коло того, щоб вибороти собі рівноправність, можність свобіднїйшого житя і розвою зіставали ся без успіху. Польське міщанське правліннє відсувало Українців від усього, не давало ніякої можности не то що національ зза. Академічний будинок, звідтй ж. ного, а Й економічного житя, і всі скарги Українців до правительства не приносили дійсної полекші. До того ж Львів в XVII в. все більше упадав економічно, завдяки нерозумній економічній політиці Польщі, а з тим марнїла і слабла українська міщанська громад*. Відносини здавали ся безвихідним, і тому енергічнїйші, рухливійші елементи відпли вали зі Львова і взагалі’ з Галичини на схід, коли там під охороною козацькою зачав ся живійший національний рух. Ми бачили, що київський національно-культурний рух другого і третяго десятилїтя XVII в. весь опирав ся на львівських силах, робиіі ся львівськими, взагалі' галицькими руками. Вони зробили Київ центром українського житя, за те Львів, взагалі’ Галичина, покинена найбільш енергічними, рухливими силами —упадають тим більше. Брацтво львівське тратить своє давнїйше значіннє; підупадає його окраса—школа в середніх десятилїтях XVII в.; воно проявляє себе головно тільки друком церковних, богослужебних книг, котрими користувала ся цілазахідня Україна—се давало дохід брацтву, і тому воно дуже пильнувало сеї справи і своєГ друкарської монополії на дру* кованнє церковних кних у Львові та не давало засновуватись у Львові иньшим українським друкарням. В другій половині XVII в. українське національне житє в західній Україні упадає ще більше. Хмельниччина, що відкрила собою нову добу в житю в східній Україні, в західній була порогом ще більшого ослаблення. В 1648 р. західня Україна—Волинь, Поділє, Галичина підняли ся, сподїваючи ся визволення з польської кормиги за помічю козаччини; міщанство, селянство, дрібна українська шляхта підіймали ся, приставали до козаків, громили і проганяли Поляків, заводили своє українське правлїнне. В Сокалї. в Тернополі, в Рогатині, в Товмачі, в Заболотові, в ЯнОві під Львовом, в Городку, в Яворові, в Калущинї на Підгірю, в Дрогобичі чуємо більші або меньші повстання, що нераз обхоплювали й більші околиці. Шляхта й міщанська старшина ставали на чолї доохрестних селян, організували іх в воєнні ватаги й громили шляхетські замки. Але Хмельницький, зайнятий ко* ЗЗѴ. МикОла Красовський, старшина львівського брацтва в останніх десятилїтях XVII ь (портрет з його домовинній зацькою справою, не підтримав годі сього руху енергійно, покинув за* хідню Україну, й тутешній рух потах. Сильнїйше замішані в сї рухи і взагалі завзятїй ші люде пішли за козаччиною на схід, а те що ли* шило ся—мусїлї* тим низше схилити голову перед польським пановаинем, що тепер ще з більшою підозріливістю і завзятєм пильнувало задавити український елемент, після того як він показав йому свої роги підчас Хмельниччини. Незвичайно скоро польщать ся останки православної шляхти не тільки в Галичині й на Поділю, але навіть на Волини і в тих частях київського Полїся, що не були захоплені козаччиною. На тутешніх соймиках все рідше й слабше підіймають ся голоси на оборону православної віри й української народности і зовсім замовкають в останній чверти XVII в. Зіставши ся без помочи шляхетської, упадають і міщанські брацтва, тим більше що взагалі’ міщанство зовсім марніє під тяжкою рукою всевластної шляхти Правительство ж з свого боку пильнувало ослабити звязки з східньою Україною й иньшими православними краями. 1676 р. сойм під карою смерти і забирання маєтку заборонив виїздити православним за границю і приїздити з-за границі’, мати зносини з патріархами і віддавати їм на рішеннє справи віри. Брацтвам наказано у всім бути підвластними владиками, а в яких небудь суперечках віддавати справу на розсуд не патріархів, а судів польських. I заразом роблено нові заходи, щоб перетягнути на унїю православних владиків і иньше вище духовенство. Помічником польського правительства в сім дїлї став владика львівський Иосиф ШумлянскиЙ. Він перейшов замолоду на унїю; потім, щоб стати владикою львівським, перейшов назад на православну віру, а діставши владицтво львівське став з иньшими духовними змов' ляти ся про те, щоб перевести православних на унїю. Був у тій змові Інокентий Винницький, що нїяк не міг дістати владицтва перимиського, Варлам ШептицькиЙ, що хотїв стати владикою холмським; сам Шумлянський хотів дістати в свої руки завідуваннє митрополичими маєтками, по тім як правительство польське викурило митрополита Тукальського, посадивши без всякої причини до вязницї. Прочувши про се, король задумав перевести на соборі приєднаннє православних до унії й на 1680 р. визначив на се собор у Львові, покликавши туди православних і унїатів. Але Шумлянський і його товариші, навчені досвідами берестейської унії, не хотїли вести діла так відкрито: вони на собор не ставили ся і удавали зовсім непричетних до того. Луцькі братчики заявили перед королем протест против соборного трактований справи без участи патріархів, і з собору нічого не вийшло, а Шумлянський пояснив королеви і правительственним кругам, що діло треба вести потайки, визначати на владицтво людей прихильних унії, можливо за* тирати ріжницю між унїею й православєм, а заразом робити всякі полекші і привілєгїї духовенству уніатському. Правительство польське прийняло сей хитрий плян і потім вело таку лінію, як радив Шумлянський: роздавало православні владицтва людям, які обіцяли бути 'унїатами, митрополичі права надало Шумлянському, забирало маєтки православних владиків і монастирів заграничних та віддавало йому й иньшим своїм людям. Православних у всім обмежало, права коли які признавало то тільки за унїатами- напр. в 1699 р. на соймі видано закон, що тільки уніати можуть займати уряди міські, а в Камінцї, що тодї вернув ся під Польщу від Турок, заборонено мешкати Жидам і православним. З унїєю відкрито не виступало, і владики також, тільки роздавали від себе всякі кращі місця людям прихильним до унїї. Так за кільканадцять літ сим хитрим і зрадливим способом підточили вони в самім корені православне житє, І. нарешті* в 1700 р. Шумлянский вважагв уніатську справу вже на стільки доспілою, що рішив проголосити унію. Він явно ^ Иосиф Шуимнськнй. повторив присягу на унію, потаики зложену ним тому двадцять літ, і почав у своїй єпархії—в Галичині й на Поділю заводити унїю явно. Справді православє на стільки вже було підкопане, що духовенство не важило ся противити ся унїї. Брацтво львівське пробувало спротивити ся, але Шумлянський, напавши з вояками гетьмана польського, силоміць вирубав двери в церкву брацьку і відправив тут уніатську службу. Братчики одначе не хотіли прийняти унїї, на насильства Шумлянсьгіго скаржили ся королеви і той потвердив брацькі права, але все таки против натиску Поляків і свого владики вони не могли устояти ся. 1704 р., коли Шведи обложили Львів і захотіли контрибуції, польське начальство звернуло сю контрибуцію на брацтво, братчикам прийшло ся віддати ВСІ гроші і дорОгоцїнности, на 120 тис. золотих. Зістали ся нї з чим, а Шумлянський, щоб підорвати їх одиноке джерело доходу—друкованнє книжок, заложив при своїй катедральній церкві свою друкарню для конкуренції. Сього останнього удару братчики не витримали і 1708 року покорили ся Шумлянському; прийняли унїю. Унїя запанувала в львівській і подільській єпархії. Тільки Великий Скит в Маняві, на підгірю карпатськім (за Станиславовом, в повітї Богородчанськім), заснований на поч. XVII в. (1611 р.) афонським монахом Иовом Княгиницьким, приятелем Вишенського, зістав ся при православній вірі аж до кінця Польщі (закрило його вже австрийське правительство в 1785 р.). 341. Манявські руїни. На кілька літ скорше, в 1691 р. проголосив унію в своїй пере- Миській єпархії Ін. Винницький і став силоміць переводити на унїю тутешнї парафії, а на непокірних скаржив ся світським властям, щоб їх примусили до покори як свому законному пастиреви. Число таких непокірних зменьшало ся через сї примуси і кари з року на рік, і в 1761 р. наступник Винницького міг уже похвалити ся, що в його єпархії нема уже нї одної православної церкви. Трохи пізнійше, в 1711 р* попала в уніатські руки єпархія волинська (луцька), і тут також почали силоміць навертати парафії на унїю. В першій половині* XVIII в. вся західня Україна була вже переведена на унїю, і уніатське духовенство стало поширювати її також і в Київщині —але тут не йшло се так легко, через трівожні тутешнї обставини, що під тримували силу сопротивлення православних. Та перше ніж перейти до обставин наддніпрянської Правобіччини, кинемо оком ще на Україну закарпатську—на угорську Русь, де одночасно з релігійною боротьбою в Галичині також ішла подібна боротьба за унїю і против неї. ю8. Угорська Україна. Здавна відділені політично від передкарпатської України, закарпатські українські землї жили своїм окремішним житєм, про котре тільки деякі слабкі відомости долітають до нас. Житє саме було досить глухе і мало замітне в тих гірських карпатських нетрях і ми не маємо навіть звісток про те, як розвивало ся заселеннє сих гірських сторін. Люде довго випасали там худобу тільки літом, згодом стали осідати оселями. Думають, що такі трівкі оселі стали тут поширювати ся десь в XI—XII в., хоч Угри памятали, шо прийшовши в сі сторони з кінцем IX віку, вони вже застали Русинів- Українцїв в Карпатських горах. Притикаючи до українського розселення на північ від Карпатів, українські закарпатські оселі мусїли стояти в тїсних звязках з галицькими оселями по другий бік Карпат, але Про се знаємо дуже мало або таки й зовсїм нічого. Бачимо, що за сі гірські краї довго ішла боротьба між Галичиною і Угорщиною. Угорські королі, поширивши свою власть на полуднє від Карпатського хребта, хотїли забрати Й північне галицьке згірє і часами, хоч на короткі хвилі' їм се удавало ся при кінці' XII і в початках XIII в. І навпаки, як Угорщина підупала з кінцем XIII в., галицькі князі пробували собі загорнути закарпатські краї. Нарешті' після того як королеви угорському Людовику і його сїмї не удало ся забрати Галиччину під Угорщину в 1370-х роках, з 1380-х років уставила ся на довгі часи та галицько-угорська границя, яка додержала ся і до наших часів. Чи була ся закарпатська Україна колись одноцїльною політичною областю, не знаємо; на се бачать деякі натяки в старих звістках, але з ранніх часів, XII—XIII в., бачимо сї закарпатські землі* вже поділені на стблииї або комітати, великі округи, на котрі поділена була цїла Угорщина, і вони розрізували по річним долинам закарпатські українські оселі на кілька округів. Більші части українського розселення припадають на отсї пять стблиць: Шаришську, Землинську, Ужську, Бережську і Мармароську. Сей поділ на стблицї розєднав ще більше і без того розкидану і географічними обставинами розєднану українську закарпатську територію, бо подробивши її на части, звязав кожду г них з сусідніми неукраїнськими територіями угорськими, словацькими, румунськими Майже не стрічаємо фактів, де ся закарпатська Україна виступала б разом і одностайно. Правда, що й не легко їй було себе проявляти, бо і тут, як і в сусї&нїй Галичині XVI—XVII в. українська людність представлена була тільки поневоленим і обтяженим ріжними тягарами селянством та темним і бідним сільським духовенством, а відгомони ширших рухів нарсднїх з иньшоі України сюди ше слабше долітали. З ранньої пори в ролі привілєґіованої людности зявляють ся і тут чужі елементи; угорські, німецькі, католицькі духовні; українська людність опинила ся в ролі підданих кріпаків, навіть сільське духовенство було з кріпаків же і сільський піп мусів відбувати панщину: його відривали від олтаря для якої небудь роботи і задавали хлосту як кождому иньшому кріпакови. Все що підіймало ся над сим сГрим рівенем, звичайно відривало ся від свого народу ранніше чи пізнійше, пристаючи до панів-Угрів. Одиноким проявом національним і зара зом-єдиним національнимзвязком була тут віра, як і в сусідній Галичині. Довгий час закарпатські землі' одначе не мали своєї організованої православної церкви, мабуть стояли під зверхністю перемиських владиків* шо й пізнійше не раз розтягають свої впливи на закарпатські парафії. Відомостей про церковне житє з давнїйших століть також маємо дуже мало: вони стають трохи богатші тільки з часів унії I боротьби нею викликаної, і тодї в перше кидають світло на тамошнє житє. З памяток письменности XVII—XVIII вв. бачимо, що закарпатські землі жили одним спільним духовим житєм з сусідніми галицькими землями: ті самі твори і рукописи поширювали ся тут і там. і така спільність між ними, розумієть ся. мусїла істнуиати й ранїйше. Релігійними центрами закарпатських сторін виступають головно два монастирі: св. Миколая на Чернечій горі в Мукачеві, в Бережській стблицї, І св Михайла в Грушеві в МармароськіЙ стблицї. Фундатором Мукачівського монастиря вважали Федора Коріатовича. По тім як Витовт відібрав у нього Поділе, він оселив ся на Угорщині, дістав в державу Мукачів, був намісником бе* режським, і в пізнїйшій памяти угорських Українців, як замітна історична особа, став початком не тільки ріжних національних інституцій. 34.?. Угорьска Україна. а й самого заселення: від нього і приведеної ним дружини виводили саме українське розселеннс за Карпатами. Але не тільки се розселен* не, але й Мукачівський монастир був здаєть ся старший, заснований „від часів непамятних**, і тільки потім його стали виводити Віл Коріатовича і Його фундації 1360 р. Так само незвісні початки теж без сумніву дуже старого Грушівського монастиря,—його історію ведуть з часів ще передтатарських; при кінці XIV В; він дістав від патріарха ставропігіальиі права і його ігумени мали зверхні права над церквами і духовенством в стблицї Мармароській і Угочській, замість владиків Владики зявляють на Україні угорській при кінці XV в. в Мука чівськім монастирі. Першу таку звістку маємо з 1490-х років, але організувала ся мукачівська єпархія, здаєть ся, пізнїйше, з другої половини XVI в. Одначе трудне було ЇЇ істнованнє, бо ті монастирські маєтки, з яких владики могли мати дохід, заграблені були під час розрухів XVII в., і єдиним доходом владиків були оплати за ст^івленнє священиків і річна данина від них. Епархія обіймала все закарпатське підгірє; в XVII в. тут рахували 200 тис. православних і коло 400 священиків, одначе се духовенство роскидане було нерівномірно: були села без попа, а були такі, де сиділо їх по кілька. За недостачею скільки небудь порядних шкіль духовенство було темне, наповняло ся ріжними захожими людьми з Галичини і Молдави. Просвітний рух кінця XVI в. не видко аби захопив закарпатську Україну. Є звістки про друкарню в Грушівськім монастирі, але до^ї нема ніяких певнїйших відомостей про неї. Як доносили католицькі духовні в середині XVII в., тоді як стали тут заводити унію—нарід в справах віри був зовсім темний, тому надїяли ся, що як затягнуть на унію владику і вище духовенство, то нарід слїпо, навіть не відчуваючи, прийме унїю. Се було в значній мірі правда: навіть пізнїйше, в XVIII в., під час останнього бунту против унїї (1760 р.) люде говорили, що вони досї не знали, що їх держать в унїї, але довідавши ся, що се лиха віра, вони рішили зараз вернути ся до старої правдивої віри. Се була єдина святощ у їх темнім, майже не людськім, поневоленім житю, I вони тримали ся її з усеї сили і з незвичайною ворожнечею приймали всякі заходи коло зміни віри. „Імя унїї їм ненавистне гірше змії—думають, що під нею криєть ся бо зна що, і хоч несьідомо, за своїм владикою, вірують в те що унїати, але імя уиїатів відкидають з огидою*4 писав тоді* мармароський намістник, і сї слова дають нам добру змогу розуміти попередню боротьбу сього бідного сліпого народу за віру свою. Першій вибух боротьби звісний нам в другім десятилїтю XVII в. Оден з місцевих магнатів, Гомонай, заходив ся поширити унію в своїх маєтках, де було до 70 парафій, І закликав уніатського владику перемиського Крупецького. Зібрані з маєтків Гомонаєвих попи і монахи під натиском пана згодили ся прийняти унію: але селяне збунтували ся, взяли на вила та на киї і тих нових уніатів і самого Крупецького, зранили його і ледви не вбили, і так зробили кінець тим Гомонає вим замислам. Але ті заходи коло унїї не перервали ся і після сього: католицькі магнати і католицьке духовенство не пе£ реставали нахиляти до унїї православних владиків і духовних, обіцюючи, що з унїєю вони дістануть права католицьких духовних, будуть свобідні, вільні від підданства і панши* ни. Велика се була спокуса для тяжко гоеєволєного духовенства і для владиків в їх трудних матеріальних обставинах, і вони рішають ся потайки від народу проводити унїю. В 1640-х роках таких прихильних унїї духовних назбирало ся досить богато і в 1649 р. вони прийняли в Ужгороді формальну ухвалу 343. Портрет-Ікона з Угорьскої України (в музеї тов. їм Шевченка) „Сѵ .ю уко ну д а в зробити рабъ бсжий Семионъ Стефгнікувъ, дѣьиіу евсю^«дк>, ксторая зийшла з того свѣта до Бсга Отиа в лѣтех четверох во лѢ, первой тнсячи шестьсотъ шесьдесять ссмопа, котрой дай. Пане Боже, вѣчный покой** в сій справі, а в 1652 р. ся справа була відлана на затвердженнє папи. Одначе і по сім з унією так легко не пішло. З одного боку зіставали ся духовні до унії не охочі, які хотїли разом з народом тримати ся старої віри, з другого боку -вся друга половина XVII віку пройшла в східній Угорщині' в великих повстаннях і замішаннях, і партия противна Австрії, тримаючи ся протестантської віри, з свого боку перешкоджала, бороздила католикам в справах унії. І так було звичайно два владики—православний і уніатський, і духовенство вагало ся то 344. Мукачівфкий замок. в ту то в другу сторону. Мукачівський монастир буз довго ще в руках православних, і носив на своїй церкві напис про своє відновленнє руками православних, за помічю молдавських воєвод: Ѳеодор Коріатович князем бил, За отпущеніє гріхов монастир зробил, Дравяна церква от віку зоставала, А теразнейшого року 1661 каменная стала, През Константина воєводу молдавского З Неделею на имя госпожею єго. Владикою на той час Іоанникій зоставал, Зо Мстичова (свого маєтку) о том ся пильно старал Року 1661 мая ІЗ. Тільки з 1680 років, як Австрія сильнїйшою ногою стала в східній Угорщині’, за помічю австрийського правительства унїя стала певнїйше поширювати ся в' західній части Угорської України, в столицях Бережській, Ужській і далі на заході. Поширювала ся одначе не стільки дюбрими способами, скільки насильствами, воєнною силою і ріжни- ми тяжкими карами на тих, що вертали ся на православє. .Ужаснїть ся зо мною сущиї люде вірниї, що овії Римчикове творять!" записує якийсь духовний з під Мукачева, що теж вернув ся з унії на стару віру, в своїй літописи в 1690-х рр., „Чому волокуть, тягнуть силою нашу церков? раді б вони минї погибнути скоро, борзо, просят молят мД обратити ся —на шо? на унію їх? пге, плюю на ню, не хошет ниже одежда моя, анї кость, анї прах одежди моєя! не потрібно мені Бога їх*4! Кінець кінцем в XVIII в. унїя стала вже тут певно, і західня частина була в руках уніатських мукачівських владиків. Але в Марамароші, по сусідству з православною Молдавою держали ся ще православні владики—до р. 1735, і тутешні свяше* ники і пізнійше брали собі посвященнє у владиків православних, молдавських і сербських. А в 1760 р. несподівано прокинув ся останній рух против унії між Українцями й Румунами в Марама* роських сторонах. Між православними пішли писання про те, що правительство австрийське не примушує до унії, можна бути по волї своїй православним чи уніатом; натякали навіть про особливу опіку над православними, яку Ьоказують „восточні володарі'; обіцювали тим котрі будуть тримати ся православної віри, що будуть свобідні від панщини. Сї листи й поголоски мали великий вплив: люде не хотїли бути в унії, вертали ся до старої віри, виправляли кандидатів на священство до православних владиків, не тільки з Марамороша, а і з західнїх столиць. Священики, розчарувавши ся в своїх надіях на те, що з унїєю покращає їх становище, а не діждавши ся того, та ше й попавши в прикру залежність від латинського духовенства, теж не тримали ся унії. Все се досить сильно занепокоїло азстрийське правительство і воно пильно розвідувало ся про причини такої упертої неохоти до унії. Як на такі причини уніатські духовні і австрийські урядники вказували неосвіченість духовенства, його тяжке матеріальне становище. Тому цїсарева Марія Тереза, коли вдало ся рух сей придавити ріжними способами, все таки дуже серіозно взяла ся до піднесення становища уніатської церкви на Угорщині, її освіти й матеріального забезпечення. Сї заходи мали потім своє значіннє в історії українського відродження. 345. Мукачівський монастир. Ю9- Правобічна Україна. В Правобічний Україні—себ то в полудневій Київщині з сусїднїми частями Браславщини, як ми вже знаємо (гл. 90 і 94), по недовгім оживленню козаччини за Палія та иньших полковників правобічних, з другим десятилїтєм XVIII в. стало на ново поширювати ся польське шляхетське панованнє з кріпацькою неволею для народу. Як в 1714 р. Москва вивела за Дніпро наших людей з Правобережа і віддала сї пусті землї Полякам, посунули сюди потомки панських родин, що повтікали з сих країв за Хмельниччини, та ріжні иньші пани, що за безцїн покупили у тих старих родин права на тутешні маєтки. Вони самі або їх служебники і фактори почали закладати слободи в сих пустинях київських, браславських, подільських та приманювали людей, обіцюючи доіуолїтню свободу від усяких податків і обовязків, на пятнадцять, двадцять і більше літ. Висилали также своїх людей в сторони густїйше залюднені, аби манили людей тікати на вільність у слободи, і такі висланці, так звані викотцї, справді богато людей зваблювали на українське дозвілє і свободу. Сила людей тікала, як півтораста літ тому, з Полїся, з Волини і з дальших сторін і за кільканадцять літ правобічні пустині вкрили ся знову густими селами і хуторами, а серед них залишали ся панські палати, замки і католицькі кляштори (монастирі). Почали заводити ся панські фільварки, а як виходив кінець обіцяним свободам, стали селян потягати до панщини, до ріжних робіт, чиншів і данин. Одначе приходило сЯ се робити оглядно, щоб не перетягнути струну, бо житє було трівожне і небезпечне, і аж поки росийське правительство не почало заводити тут свого порядку, не могла польська шляхта міцною і певною ногою стати в тутешніх краях. Козаччини, по тій небезпечній пробі, вчиненій Собєским, польське правительство вже не важило ся наново заводити. Правда, люде не забували про неї. Після того як умер Палій, повернений з Сибири царем потім як скинено Мазепу,—люде покладали надії на його зятя, полковника Танськсго: й самому Палїй перед смертю передав білоцерківський полк, і в домі йогож доживала свого віку Паліїха, колись діяльна і енерг ійна помічниця свого чоловіка в його хвастівській роботі. Після того, як Білоцерківщину прийшло ся віддати Полякам, Танський став полковником київським, і правобічні землі, маючи його під боком, до самої смерти його все сподївали ся, що він їх визволить від Польщі і відновить козаччину. Але до того не приходило. Невеличкі дружини козацькі утримувано по панських дворах і староствах, з селян-кріпаків, що за сю службу звільняли ся від паншини, але вони звичайно не мали ніякого значіння в місцевім житю: занадто були слабкі і сто яли у всій волі панській, аби щось могли значити Не раз сТ козаки " І • приставали до ватаг повстанських, але повстання звичайно виходили не від них, і не від місцевої людности, а з-за росийської, по части також молдавської границі, а ще більше з Запорожа як воно в 1730 роках, на Україну вернувши ся. присунуло ся до границь України польської. Память козацьких вільностей і безпанського житя була тут іще занадто свіжа і панські заходи коло заведення кріпацьких порядків будили велике роздражненнє і серед місцевої людности і в пограничних українських сторонах. Та не було такої організованої форми для народньої опозиції, як давала давнїйша козаччина, хоч грунт для всяких повстань народнїх був тепер ще придатній ший, бо державна організація польська за сей час, що проминув від часів Хмельниччини, ослабла ше більше і правительство стратило всяку силу і значіннє. Україна була зіставлена місцевій шляхті, властиво — панам магнатам, шо володіли тутешніми староствами і величезними власними маєтностями, а сї магнати хоч мали величезні засоби, одначе дуже мало займали ся своїми українськими володіннями та й між собою найчастїйше не жили в згоді. Тому весь майже XVIII вік під польським панованнєм, аж до часів росийського та австрийського володіння не переводять ся на Україні ріжні народні рухи, то дрібнїйші, в видї розбійничих ватаг, то більші, що нераз переходили в народні повстання, захоплювали велику територію, так шо тільки за помічю чужих військ удавало ся Полякам сї повстання гасити. Одначе не тільки такі більші повстання, але й ті розбійничі ватаги, шо нишпорили головно на пограничах—росийськім, молдавськім, угорськім, мали за собою спочуте народне, по міч і всяку підмогу у народу. їх розбої були звернені на панів та на Жидів, шо уїдали ся народови, як панські помічники і фактори, арендарі ріжних панських доходів і монополій. Тому нарід дивив ся на сих розбишаків як на своїх местників і оборонців, і нема сумніву, що так дивили ся на себе і самі розбишаки. їх оспівано в піснях, описано в оповіданнях як народнїх героїв, наділено ріжними легендарними прикметами надлюдськими, або змальовано як борцїв з кривдою народнью. Гуцульщина галицька і сусїднї місцевости досі ще повні оповіданнями про опришків, що гніздили ся в Карпатах, на границі' Волощини, Угорщини, Польщі, в порічях Прута і Черемоша, розбивали панів і купцїв. Найславнїйшим ватажком тутешнїх опришків був Олекса Довбуш, син бідного зарібника з Печенїжина. Знаємо його яко ватажка опришків від р. 1738 до 1745, коли він згинув від кулі пущеної з засідки в Космачу. Звісна пісня народня оспівала сю подію дещо змінивши—немов би Довбуш згинув з руки завистного чоловіка, котрому ЗВІВ жінку: Ой по під гай зелененький Щоби Кути не минути, Ходить Довбуш молоденький. До Косоза повернути. На ніженьку налягає, Та вставайте всі раненько. Топірцем ся підперає, Уберайте ся борзенько Тай на хлопці покликає: У постоли скйряниї, „Ой ви, хлопці, ви молодцТІ У волоки шовковиі А сходіть ся разом д купці, Бо зайдемо та до Дзвінки— Бо будемо раду мати. До Штефанової жінки". Де підемо розбивати На сусіднім з Галиччиною Поділю ватаги „левенцїв* та „дейнеків*4 держали ся особливо понад Дністром, ховаючи ся в небезпечній хвилї за Дністер, на молдавську територію. Браславщину і полудневу Київщину навідували розбійничі ватаги з околиць Київа, з-за Дніпра ітсобливо з Запорожа. їх звали найчастійше гайдамаками (назва неясна що до свого походження і значіння, толкують її з турецької мови як „ворохобник*, „своєвільник"). Вони збирали ся за росийською границею або в запорозських степах. Росийська границя коло Київа рогом врізувала ся в правобічну Україну; тут було богато церковних і монастирських сїл, завідуваних монахами, і в сих монастирських маєтках, по пасіках і хуторах, так само в монастирях полудневих, на запорозькім пограничу знаходили собі захист, охорону і поміч гайдамаки, тут приготовляли ся до походу, відси йшли і потім сюди вертали ся. Тутешнї монахи, міщане і навіть московські вояки дивили ся також на гайдамаків як на борцїв против польської неволі, за кривду українську і тому вважали за добре діло всяким способом їм коли не помагати, то принаймні не шкодити. На правобічній Україні, коли гайда- маки зявляли ся, до них приставали також всякі люде, потім нераз і виходили з ними за границю, иньші ж старали ся їм помагати чим можна на панів-Поляків. Завдяки тому гайдамаки нераз заходили дуже глубоко на Україну, збирали коло себе богато людей і чинили Полякам велике спустошеннє. А часами підіймало ся наоколо них ціле велике повстаннє, шо обхоплювало весь край. ио. Гайдамаччина. Перший раз більше повстаннє на Правобережі зняло ся в 1734 р., при нагодї польського безкоролївя. Польські пани поділили ся на дві партиї, одні хотїли сина помершого короля, князя саксонського Августа 111, другі старого Лєщинського, шо то його свого часу ще король Карло шведський підтримував та не здужав посадити на польськім престолі'. Росія і сим разом підтримувала князя саксонського, тож його прихильники запросили, щоб вислала своє вісько їм в поміч. Московська армія пішла виганяти Лєшиньского з Польщі і обложила Гданськ, де він засів Разом з тим московські й козацькі війська з кінцем 1733 р. були вислані також на правобічну Україну— громити панів, що завязали воєнний союз, „конфедерацію* на Україні на користь Станислава. Пани конфедерати займали ся тим, що громили панів з противної партиї, а війська козацькі й московські зачали їх самих громити. Серед сього замішання й колотнечі гадамацькі ватаги робили, що хотїли, а поруч них почало підіймати ся й селянство, спОдїваючи ся, що тепер удасть ся вигнати панів з України, як за Хмельницького. Прихід військ козацьких і московських люде розуміли так, що се вони прийшли виганяти Поляків і визволити Українців; ходили поголоски про царицині грамоти, що закликали людей до повстання на Ляхів та Жидів; оповідали про давно покійного полковника Самуся, Палїєвого товариша, і Палієвого зятя Танського, буцїм їх вислано підіймати нове повстаннє козацьке. Особливо велике повстаннє розгоріло ся в Браславщинї. РосиЙський полковник, висланий сюди, зайнявши Умань, розіслав листи до панів з саксонської партиї, щоб приставали до нього, присилали своїх двірських козаків та иньших вояків та воювали Стариславових прихильників. Одержавши такий лист старшина двірських козаків князя Любомирского, Верлан на імя, пустив чутку мїж людей, що цариця Анна прислала указ, аби всі люде повставали, побивали Ляхів і Жидів та ставали козаками—на те й отеє московське військо з козацьким іде на Україну; а як вичистять Україну, і заведуть у ній козацький лад, тоді їх з усім краєм заберуть з під Польщі до Гетьманщини. Ся поголоска страшенно зворохобила нарід. Стали справді' повставати, писали ся в козаки, заводили козацький устрій, складали десятки 1 сотні. Верлан прийняв титул полковника і визначав від себе сотників І иньшу старшину. Богато приставало до нього особливо двірських козаків та Волохів, з котрих набирали собі двірські роти тутешні пани. Зібравши значне військо, Верлан почав з ними робити походи, з початку по Браславщинї, руйнував оселі панські та жидівські, підіймав людей та казав їм присягати на підданство цариці. З Браславщини перейшов на сусїднє Поділе, тут чинив теж саме, потім перейшов на Волинь, погромив в кількох стрічах невеличкі польські відділи й своїми загонами сягав уже в околиці Камінця і Львова, здобув Жванець і Броди. Але в сїй хвилї урвали ся ті політичні обставини, що сприяли розвою повстання. Московське військо літом 1734 р. здобуло Гданськ, Станислав утік за кордон, пани з його партий піддавали ся Августови Саксонському і першим ділом просили московське військо, щоб- уже їх не громило, а помогло вгамувати селян. Московським начальникам тепер повстання не треба було, і московські війська, що кілька місяців перед тим закликали людей до 347* Мотронин монастир, з котрого пішла Коліївщина.повстання, почали тепер разом з панами їм „гамувати**—ловили, відставляли до суду, а котрі противили ся—тих побивали. За помічю московського війська панам удало ся дуже скоро змусити своїх підданих-селян до послушности. Побачивши, що надії на Москву були марні, селяне й козаки переважно піддавали ся своїм панам; богато одначе знаходило ся таких, що не хотіли вертати ся в неволю і разом з ватажками тікали на Запороже або за волоську границю та пізнїйше з гайдамаками приходили знову громити Поляків. Такого воєнного народу за се повстаннє поробило ся богато І вони потім зза границі, а особливо з Запорожа та зимовників запорозьких в дальших роках раз у раз чинили сильні напади на правобічну Україну, на панські двори та замки. Так в 1735 і 1736 рр. великого страху на Поляків навели напади ватажків Гриви, Медвідя, Харька і Гната Голого, що здобували міста, місточка й замки, та чинили росправу з ріжними зрадниками, що покаявши ся з попереднього повстання, пристали до панів і тепер воювали з гайдамаками. Найбільш вражіння зробила гайдамацька кара, вчинена над одним з таких зрад- ників Савою Чалим— ї? оспівано в пісн?, шо незвичайно поширила ся по цілій майже Україні' і зробила сього малозамітного чоловіка звісною особою. Сей Сава був з роду міщанин з Комаргорода, а служив двірським козаком у кн. Любомирського, був сотником його козаків; під час повстання пристав до Верлана і утік разом з иньшими ватажками, як росийське військо задавило повстаннє. Потім покаяв ся перед паном, зроблено його полковником над иньшими козаками, що вернули ся в панську службу—умисно посилано їх на товаришів гайдамаків і вони ходили. Гайдамаки постановили покарати зрадника— 1741 р. Гнат Голий з ватагою на саме різдво напав на Чалого в його маєтку, вбив і забрав його майно Про сю подію Й зложено ту пісню: Ой був Сава в Немирові в Ляхів на обідї І не знає не відає о своєї бідї. Ой пє Сава і гуляє, Ляхом вирубав, А до його—що до Сави—гонець приїзжає. „А що ти тут, малий хлопку, чи все гаразд дома?** „Протоптана, пане, стежка до вашого двора. Та все гаразд, та все гаразд—усе хорошенько. Виглядають гайдамаки зза гори частенько...* Розколихана повстаннєм 1734 р. гайдамаччина не переставала непокоїти польську шляхту на правобережу й потім, в 1750 і до 1760-х роках. Розвело ся чимало таких людей, що для них сї походи стали звичайним занятєм, і вони його вели рік у рік. Нї пани ні малосиле військо коронне не спроможні були зробити тому кінець. Селянство, розхвильоване поголосками повстання, підтримувало гайдамаків і помагало чим могло; сміливійші з селян, раз приставши до гайдамаків, не раз потім на все житє віддавали ся сьому занятю. До того ще новий привід прилучив ся до сих розрухів гайдамацьких, коли почали заводити і тут на ПоднГпровю унїю, по тім як удало ся задавити православну віру в західнїй Україні' (дивись гл. 107). Гайдамацькі ватажки охоче мішали ся в боротьбу українських громад з уніатськими священиками, що їм настановляли польські пани; вони підтримували православних, і М8. МошПогор«^«о^тир, з ста- „авпаки „православні духовні, місцеві І ті шо за границею московською, І ті монастирі надднГпрянські шо тримали ся міцно православя, всі вважали спасенним ділом помагати гайдамакам, як оборонцям „благочестивої* як її звали-православної віри. І нема сумніву в тім, що хоч для гайдамаків близшою метою дуже часто було тільки добичництво, то вони, як і козаки в XVI— ХѴІІ в. мали чималий вплив на відносини суспільні і національні, бо 349. Медведівський монастир. не давали стверднути і зміцнити ся польському панованню, завести такі кріпацькі порядки, які були в західній Україні, й задавити „бла гочестиву віру“— єдину ознаку тодішнього національного житя, так як задавлено її там. Так що симпатія української людности до гайдамацтва не була зовсїм неоправданою, не вважаючи на всї прикмети грабіжництва, які виявляли часто гайдамацькі ватажки. Полякам се зістало ся незрозумілим, що ми, давні і нинішні* Українці, можемо бачити в гайдамаках щось більше нїж звичайнГсеньких розбишак. Галицькі вороги українства прозвали нинішніх Українців гайдамаками, обвинувачуючи їх, що вони спочувають старим гайдамакам. Та се не відстрашило галицьких УкраТнцїв, і вони відповіли на се піснею: „Ми гайдамаки, ми всї однакі**... Після великого повстання 1734 року гайдамаччина, раз у раз роз- махуючи ся завдяки слабкій оборон?, особливої сили дійшла в 1750 році'. Протягом майже цілого року Браславщина, Східне Поділе і Київщина трохи не вся—аж до границь Полїся була в руках гайдамацьких ватаг і селянського повстання. Взяго й знищено богато міст, місточок і замків панських—навіть такі більші тодішні міста як Умань, Винниця, Летичів, Радомисль впали в руки гайдамаків. Але гайдамацькі ватаги й повстаннє селянське не організували ся в якусь скільки небудь трівку організацію, не сотворили собі певних центрів тут на Правобережу, і так погосподаривши протягом року сей рух гайдамацько-селянський став слабнути і потахати. Дарма, що нї з боку шляхти, нї з боку правительства не бачимо в сім часі теж ніяких енерґічних і організованих заходів. Гайдамацькі ватаги сплипи; селянство, не бачучи ніяких реальних наслідків свого повстання, почало теж заспокоювати ся, і в дальших роках знов усе вертаєгь ся до та* :ких розріжнених гайдамацьких нападів і походів, які ми бачили і в попередніх роках. пі. Коліївщина. По тім гайдамацька хвиля починає знову наростати в 1760-х роках, і при тім більше ніж коли небудь значіннє в сих гайдамацько-селянських рухах здобуває собі справи віри. Перед тим уніатські митрополити оснували ся в Радомислї, завели тут свою консисторію, та дуже завзято взяли ся поширювати унію в Київщині Переяславські владики, котрим підлягали православні парафії Київщини, не могли з-за границі успішно бороти ся з унією, але у них знайшов ся на місці дуже зручний і завзятий помічник: Мелхиседек Значко- Яворський, шо з 1753 р. був ігуменом Мотрониного монастиря коло Жаботина. Йому поручено завідуваннє православними парафіями полудневої Київщини і він дуже енергічно заходив ся коло орган заіігі православних громад, заохочуючи їх міцно тримати ся православно віри, не приймати священиків уніатських, тільки православних, посвящених .або прийнятих владикою переяславським. Могронин монастир і сусідні: Жаботинський, МошногорськиЙ, Медведівський, Лебединський й ин. служили захистом і опорою для православних. Так виникає в 1760-х роках завзята боротьба унії з православем. Уніатські духовні за помічю польського війська силоміць повертали духовних і громадян на унїю. Але громади не хотїли приймати уніатських попів, змушували їх переходити на православє або проганяли й знаходили собі православних. Уніатські власти брали ся до кар і насильств, непослушних сажали до вязницї й карали ріжними карами, та настановляли від себе уніатських духовних. Супроти сих польських утисків православні просили помочи і оборони у росийського правительства, що з давна взяло на себе ролю оборонця православних в Польщі. Мелхи- седек їздив у сій справі до цариці й дістав ріжні обіцянки, російському послови в Варшаві наказано заступити ся перед польським правительством. Заступство се одначе не зробило особливих перемін, а тим часом між народом по Київщині від чугок про царицине заступництво почав ся великий рух; проганяли попів уніатів або змушували їх приставати на православє. Уніатські духовні взяли ся до ше сильшійших способів примусу, кар, настрашувань. Серед сього заворушення не раз дїяли ся і незвичайно нелюдські, огидні події, як наприклад оспіване Шевченком убитє титаря в Млієві. У нього ся подія описана на основі устних оповідань і через те досить змінена; сучасне оповіданнє, списане зараз по події росказує, що того млїівського титаря Данила Кушніра, чоловіка побожного і справедливого, замучено за те що важив ся сховати дароносицю церковну, з наказу громади, що не хотіла допустити до своєї церкви попа-унїата. Хоч Данило дароносицю прийняв і сховав з усякою побожністю, але на нього видумано» буцім він з нею ходив до корчми і пив з неї горілку, і за се йому спалено живому руки, обмотавши клочем і смолою, а потім відрубано голову і прибито на палю на очах народу, силоміць пригнаного на се позорище (1766). Про вязнення, тяжке бите і всякі муки—і не говорити. Все се страшенно хвилювало нарід, виникали ріжнї рухи, в яких брали участь і Запорозцї, й гайдамацькі ватаги, аж нарешті весною 1768 року виникло велике повстаннє, звісне під назвою Коліївщини. Привід до того, як і в 1734 р., дав прихід росийських військ. Коли в Варі, на Поділю з початком 1768 р. роспочало ся повстаннє против польського правительства, за зроблені ним уступки Росії, Польща просила царське правительство, щоб своїми військами приборкало се повстаннє, і росийське військо післано на Україну. Коли про се пішли вісти на Україну, люде розуміли се не инакше, тільки що Росия посилає своє військо на визволеннє іх від Польщі. Пішли знову поголоски про царицині укази, навіть потім показувано копії такої .Золотої грамоти**, де наказувано знищити Поляків і Жидів і саме їх імя вигубити, за кривди, які діють ся від них православній вірі. Сї копії були видумані, але їм вірили і люде і самі проводирі повстання. На чолі повстання став Максим Залізняк, Запорожець, що перед тим довго пробував по монастирях—з початку в Жаботинськім, потім в Мотронинім Приходили таким же чином і иньші Запорозцї, і між 350. Мелхиседек Значко- Яворський. ними йшла змова про повстаннє. З кінцем квітня 1768 р. Залізняк зібравши ватагу вийшов з Мотрониного лісу до Медведівки і закликаючи людей до повстання Й приймаючи до свого полку всякий охочий люд пішов відти через полудневу Київщину—на Жаботин, Смілу, Черкаси, Корсунь, Богуслав, Лисянку в Уменшину, по дорозі здобуваючи польські двори, по* магаючи селянам проганяти й громити уніатських попів, Поляків і Жидів. В Уманщині пристав до нього сотник двірських козаків Потоцкого Іван Гонта, що мав в своїй обороні Умань; був він чоловік значний, обдарований панськими ласками, але коли підняло ся повстаннє, рішив покинути панів і пристати до гайдамаків. Завів зносини з Залізняком і коли той притяг під Умань, Гонта, вийшовши насупротив, пристав до нього. Разом з Гоитою Й иньшими козацькими ватагами Залізняк здобув Умань, де зібрала ся околична шляхта, і вчинив погром, в оповіданнях сучасників Поляків розписаний потім незви- 35і. іван гонта. чайно яскравими фарбами і сильно побільшений: в дїйсности такої страшної різнї не було. За той час иньші гайдамацькі ватажки громили шляхту і уніатів по иньших околицях Київщини. Семен Неживий, сам з-під Мошен, з своєю ватагою громив Ляхів і уніатів в Черкащині*, Іван Бондаренко—на Полїсю, в околицях Радомисля. Яків Швачка господарив близше до росийської границі, в околицях Василькова і Білої Церкви. Він уславив ся між ватажками особливою жорстокістю. Головним пристановищем його був Фастів, туди до нього приводили зловлених Ляхів і Жидів, їх там судили і вбивали: слідча комісія нарахувала потім таких вбитих на 700 душ. Народня пісня так оспівала його страшне кріваве діло: Ой хвалив ся та батько Швачка, Та ходить Швачка то по Хвастові Та до Хвастова йдучи— Та у жовтих чоботях— Ой будемо драти, пайове молодці, Ой вивішав Жидів, ой вивішав Ляхів З китайки онучі. Та на панських воротях. Повстаннє одначе не трівало сим разом довго. Повторила ся таж історія шо в 1734 р. З початком червня барську конфедерацію при* боркано, і Поляки просили росийських начальників помогти їм вгамувати повстаннє гайдамацьке. Цариця Катерина, занепокоєна поголосками про її грамоти, що ними піднято повстаннє, видала маніфест, вирікаючи ся і тих фальшивих грамот і гайдамаків, а свому війську наказала знищити гайдамаків. Гайдамаки, вважаючи Росиян своїми союзниками, не стерігли ся Тх, тому їх легко вдало ся половити і [, розігнати. Оден полковник, прийшов- | ши під Умань, закликав до себе Гонту І й Залїзняка і арештував їх, коли ті | до них прибули; подібне стало ся з \ Неживим і Бондаренком. Росийських підданих відіслано на суд в Київ, польських віддано польському начальству, що справляло лютий суд на місці', побиваючи богато людей на смерть, або засуджуючи на ріжні люті муки. Так тяжкими муками замучено Гонту і богатьох иньших; сучасники Поляки оповідають страхіття особливо про рейментаря польського Стемпковского, як він забивав і калічив людей. Тих що не були вбѴіті від разу, судили потім ще перед судом в м. Коднї й засуджували на ріжні кари, найбільше на кару смерти. Ой й звязали та попарували, Ой засмутилась уся Україна, Ой як голубців в парцї А як сонечко в хмарці— згадує пісня сумний кінець останнього великого повстання наПравобережу. Шляхта польська, правда, і потім полохала ся від поголосок про гайдамаків, про Гонтиного сина, що збираєть ся йти їх різати; особливо великий такий пополох був на Волини 1788 р. Але повстання не було. Знищено Запороже, придавлено українське житє в Гетьманщині —затихла під панською рукою й Правобічна Україна. П2. Останнє скасованне гетьманства- Скасованнє гетьманського і всього українського устрою було рішене новим правительством Катерини II від самого початку. Вступаючи на царство по короткім панованню свого чоловіка (1762 р.) вона в своїй інструкції сенатови поставила своїм завданнєм заведеннє одного устрою і права у всіх краях, які мали ще свої закони і свій устрій—на Україні, в балтийських провінціях і Фінляндії. Вважала потрібним вести до того „аби вік і 353. Церква збудована Гонтою в с. Рссошках. імя гетьманів счезало, а не тільки щоб яка небудь персона була визначена на сей уряд1 4 . Одначе Кирило Розумовський був одним з найблизших і найвірнїйших прихильників нової царицї, вона богато завдячувала йому і політичні пляни мусїли до певної міри стримувати ся перед такими відносинами. Та стала ся пригода, що подвигнуда Катерину підняти руку на сього свого вірного приятеля. При кінцї 1763 року донесено їй з Київа, що між українською старшиною збирають підписи на прошеннє до царицї, аби гетьманство зіставлено в родї Розумовського, як особливо вірнім царству росийському, а для прикладу вказувало ся на Хмельницького, як вГн по собі передав булаву синови. Чи справді старшина сподївала ся сею дорогою вірнїйше забезпечити гетьманство, чи тільки чинила волю свого гетьмана, тяжко сказати. На Україні опо- відали, то всю сю справу пустив Тєплов—намовив Розумовського, аби призвів старшину до сього прошення, а потім против нього цїлу сю історію обернув. Розумовський заохочував старшину до підписування сього прошення, і на нїм ся справа окошила ся. Правда, прощенне се навіть не було подане цариці*, бо генеральна старшина побояла ся підписати: підписали тільки полковники, і тому справу залишено. Але цариця взяла се за привід покінчити з гетьманством. До того наспіла ше під той час'ота записка Теплова, про неп о рядки українські. Дуже можливо, шо правительство само поручило йому скласти таку записку, як піз* нїйше теж зроблено було і при скасованню Запорожа. В Тєпловській записці' зібрано було великий матеріал про всяк» старшинські непорядки і зловжитки, а заразом доводило ся що Українці такі ж „Россіяне** як і Великороси, тільки через недбальство київських князїв відокремили ся, і їх без церемонії можна назад в уеїм обєднати з Великоросами. Користаючи З СЬОГО ВСЬОГО ^54* Одвірок тоїж церкви, з написом про г _ збудованиє її І онтою. цариця заявила Розумовському, що не вважає можливим далі бачити його на гетьманстві і радить йому, аби сам тїкав від біди і зрік ся гетьманства - попросив його увільнити. Розумовському одначе сього зовсім не хотїло ся і він відтягав ся. Тоді париця погрозила йому бідою—що як сам не піде, то таки булаву від нього відберуть, а попаде ще і в неласку царську. Розумовський покорив ся, подав царицї прошеннє, що просить увільнити його „від такого тяжкого і небезпечного уряду**, а за те благає ласки до своєї „многолюдної сїмї“. Се прошеннє його зараз сповнено. 10 падолиста 1764 р. видано маніфест до „малоросийського народу" про увільненне Розумовського від гетьманства, і вже про вибір нового гетьмана нічого не споминало ся, тільки цариця згадувала, що вона задумує якісь переміни на краще, а поки що заводить малоросийську колегію, а її президентом і генерал-губернатором Малої Росії призначає графа Румянцева. Розумовському за Його покірність дано незвичайну пенсію, по 60 тис. рублів річно, і величезні маєтности, що були призначені на утриманнє гетьмана: Гадяцький ключ і Биківську волость. Се подало надію и генеральним старшинам та полковникам, що мабуть і їм при скасованню гетьманськоголравлїння роздані будуть на власність так звані рангові маетности—призначені на їх уряди, як дані були Розумовському гетьманські. Тому вони не дуже споминали прс| вибір нового гетьмана (так завважае автор Історії Русов)—тільки їх надії не справдили ся. А Розумовський жив потім довго, ще цілих сорок літ після сього. Хоч сам по собі гетьман був досить негодящий, про те приходить ся пожалувати, що не удало ся йому задержати булаву аж до смерти—бо се продовжило б українську автономію. Нова малоросийська колегія мала складати ся з чотирох членів українських * чотирох великоросийських, а при тім президент і прокурор з Великоросиян. Засідати їм велено в суміш по старшинству, а не так як було за Цариці' Анни, що Великороси сиділи по праву руку, а Українці по лїву— бо се „утверждало въ Малороссіанахъ развратное мнѣніе, по коему постановляють себя народомъ оть здѣшиего совсѣмъ отличнымъ.* Ціла одначе та колегія не багато зна чила, зроблено її тільки для форми, а властивим правителем був Румянцев і йому ца* 355. Андрей Безбородько, генеральний писар риця ПОручила СПОВНЯТИ СВОЮ 1741-1762 сї&х “ о го 'Г сГ у,фа'и- програшу: вести Україну до повного скасовання укрьїнських порядків І заміни їх законами і порядками росийськимь. В своїй інструкції цариця вказувала ла ріжні сторони українського житя, на котрі Румянцев мав звернути особливу увагу. Поручало ля йому зробити перепись України, щоб вияснити її заможність і привести до того, аби з неї росийська казна (скарб) мала безпосередні доходи. Показували ся ріжні неприємні правительству прикмети українського устрою, і особливо—що повного закріпощення селян на Укра їні не було, а селяне могли перехопити від одного пана до другого; таку свободу, незнану вже давно в Московщині, цариця не вважала можливим терпіти на Україні, тому наказувала Румянцеву зробити їй край. Найбільше ж уважати веліла на українську .внутрішню ненависть* против великоросиЙського народу, особливо серед старшини— наказувала дуже стежити за нею та всякими способами розвивати довірє і прихильність до росийського правительства серед простого народу, щоб старшина не могла на нїм оперти ся. Для сього наказувала 356. Собор в Козельці збудований Розумовськидѵ вести діло так, щоб народови представляти користь від нових порядків—що вони визволяють нарід від кривд старши ських та панських і під московським правлїннєм йому буде краще як під гетьманським. Стара се була політика—підіймати нарід на старшину, та трудно було народови показати користь від нових порядків, коли між ними мало бути й скасованне останків селянської свободи, які ще зістали ся на Україні, признаннє за старшиною дворянських прав росийських і пересадженне на Україну московських порядків з їх лютим кріпацтвом і повною безправністю народньою. .Генеральна перепись* України, вчинена Румянцевим, зістала ся важним джерелом для пізнання старого житя Гетьманщини, але не полекшила долї народньої. Румянцев, сам одержавши великі маєтности на Українї, став дивити ся на селянські справи очима українського пана і нїякої полекші нї від нього нї від иньших великоруських начальників українське селянство не мало. Навпаки, всї ті кріпацькі порядки, які старшина досі помалу заводила в своїх маєтках (знов таки при ласкавій помочи росийських властей), тепер поширено, скріплено і припечатано властю правительства і царським законам, і становище українського селянства дуже погіршило ся під новими росийськими порядками і правлїннєм росийських начальників, вихованих в кріпацьких порядках Московщини. Лекше було Румянцеву сповняти накази царицї в справі стеження за старшиною та всякою „внутрішнею ненавистею", або як пізнїйше се називало ся—українським сепаратизмом. Тут Румянцев показував такий запал, що навіть самій царицї приходило ся його стримувати та заспокоювати, щоб не горячив ся непотрібно. Особливо роздражнили його вибори в росийську комісію уложенія в 1767 р., коли цариця на> казала з усїх сторін, а в тім і з України вислати виборних депутатів від усякого стану людей і дати їм писаний наказ, чого люди хочуть: яких законів і порядків їм треба при укладанню „уложенія"—нових законів для Росії. При тім уся українська людність—не тільки старшина, але також козаки, міщани, духовні—всї заявляли бажання, щоб вернено Українї її давнї права і порядки, по статям Богдана Хмельницького, вибрано знову гетьмана, і таке иньше. Се дуже гнївало Румянцева. Він і сам і через розісланих на місця офіцерів силкував ся вплинути на громадянство, щоб не виступало з такими бажаннями, вибирало людей „уміркованих"; навіть цензурував і касував інструкції, де такі автономні жадання виявлялй ся найбільш сильно, і віддавав під суд тих, що найбільш проявили себе такими жаданнами. В ніжинськім полку тутешне „шляхецтво* (старшина) вибрало депутатом „уміркованого" чоловіка (Селецького на імя) і він не схотів прийняти інструкції, написаній в автономнім напрямі, з відновленнєм гетьманства і українських порядків. Тодї старшина вибрала иньшого депутата; за се Румянцев віддав під воєнний суд усїх, що складали наказ і скидали Селецького, а суд засудив не більше не меньше як 33 особи на кару смерти за се! При конфірмації кару зменьшено—на восьмимісячну вязницю. . Не вважаючи на всї такі заходи і суворі кари Румянцева, українське громадянство, як я сказав, все таки однодушно у всїх наказах провело сю лїнїю—жаданнє української автономії. Вважало хвилю рішучою і за обовязок собі ставило подати свої жадання, не оглядаючи ся на гнїв і кари всесильного намістника. Правда, з проекту нового уложенія нїчого не вийшло і сї вибори в комісію уложенія і дані їй накази зістали ся тільки незвичайно виразнимим проявом тодішніх бажань і змагань Українців, а заразом характеристичним малюнком відносин українських під правлїннєм нового намістмика. Треба одначе завважити, що сама цариця спокійнїйше приймала сГ прояви українських настроїв і бажань ніж її намісник. На гнівні скарги Румянцева на українське „коварство і своевільство* вона радила йому не надавати всьому тому великої ваги. Вона сподТвала ся, що з часом „охота до урядів, а особливо до жаловання (пенсій) переможе сі погляди старих часів"—що всї оті бажання автономії і окремішности не устоять перед натиском правительственної політики і тих вигод, які вона відкриє перед покорними і послушними. Та й не помила ся справді. Подібно як у Гетьманщині виявив ся такий же потяг до старих козацьких порядків в сусідній Слобідщинї. В тім самім часі як касовано гетьманство в Гетьманщині (1763—4 рр.) в Слобідщинї скасовано полковий козацький устрій, подібний до Гетьманщини, і зроблено губернію Слобідськ; на взірець иньших росийських О бернїй, козацькі полки перемінено в гусарські, а козаків замість дав нїйшої служби обложено подушним податком, як селян. Козацтво було з того дуже не вдоволене і при виборах і тут проявили ся протести і бажання, щоб повернено старі порядки. .Але вони Тиї«* гетьманщини з малюнків г . XVIII а.: полковник, так само зістали ся без успіхів, як і в Гетьманщині'—та й виступали далеко слабше нїж там. 113. Руйнованнє Сїчи. Сильне вражіннє як прояр нового напряму правительственної*політики зробило на Україні також зруйнованне і скасованнє Січи. Правда, остання Січ, перенесена в тридцятих роках на росийську ториторію, була вже тільки слабою тїню старої Сїчи. Впросившись назад під росийську зверхність вона мусїла покірно сповняти жадання російського правительства, що хотіло роспоряджати ся Січовиками по своїй волї як і городовими козаками, і січова старшина бачу чи. шо з ним не спорити ся, старала ся чинити його волю. Запорожці зносили тяжкі походи, складали свої голови в війнах з Туреччиною і Кримом, сповняли ріжні служби, які на нього покладало рооийське правительство. Як у першій турецькій війні, в 1730-х роках, так і в другій, що почала ся 1768 року, Запорозьке військо брало неустанну участь, висилало по кілька тисяч Січовиків в походи з росийською армією, вело партизанську, підіздову війну, воювало на своїх чайках з турецькою фльотою, несло сторожеву і всяку иньшу службу й діставало похвальні грамоти від цариці. Але все се не ратувало За пороже від нарікань і жалів ара* вительства. Одна причина була— зачіпки запорозького юнацтва з Туреччиною, Кримом і Польщею в часах, коли Росія була з сими державами в згоді; з сього все виходили жалі й скарги, а запорозька старшина при всій охоті не могла запобігти таким зачіпкам запорозьких ватаг. Друга ще більша— се суперечки за землі. Вже „лінія*— ті укріплення, що будували ся на українськім пограничу з степом з 1720 і 1730-х роках, захопила старі „запорозькі вільности“—землі запорозькі. Почавши г 1730-х років росийське правительство заселяло сю лінію селами і городами, між иньшим оселило тут чимало виходнїв-Сербів. Перше поселеннє їх зроблено в 1732 р., а потім знову в 1751—2 рр. Ся „Нова Сербія*, як її названо, заняла весь північний край запорозьких земель; організована вона була по воєнному—в полки і роти, піші і конні, гусарські, і дуже потиснула Запорожців. Потім, в 1750-х рр. правительство почало селити козачі і пікінерські слободи з ріжного прихожого люду зачавши від околицї новозбудованої тодї кріпости св. Єлисавети (Єлисаветграда) далї на схід, і забирало для тих слобід запорозькі землі. Розумієть ся, се дуже гнівало Запорожців, що в їх предковічні степи влазять непрошені гості, відбирають у них старі їх 358. Сотник. займанщини і уходи, рибні І звірині лови, і знать не хочуть знати нї Січи нї її власти. Вони пробували і документами доходити свого права у росийського правительства, і руйнували ненавистні слободи оружною рукою. Се одначе нічого не помагало, тільки росийське правительство все більше починало кривим оком дивити ся на Запороже, ЯК неприємну ПереШКОДУ В ЗаєелеННЮ ТОЇ СТеПОВОЇ „НОВОЇ Р о г м “ , як її названо потім. Особливо ся справа загостри ся, як за царицї Катерини разом з скасованнєм гетьманства і заведеннєм губернії Слобідської велено утворити та* кож осібну Новоросийську губернію з тої пограничної лінії, примежувавши до неї сусїднї части Гетьманщини і поблизькі землі запорозькі. Запорожці' не позволяли вести границі нової губернії в свої землі, не давали осаджувати слобід, розганяли їх та переманювали людей до себе. Все се дуже гнівало росийське правительство, що тодї дуже носило ся з плянами заселення степів, опановання берегів Чорного моря, приєднання до Росийської держави земель Балканських і самого Царгорода. Правда, Запороже в останніх десятилїтях перед своїм скасованнєм значно зминіло свій вигляд. Останній кошовий запорозький Петро Калнишевський, що 359. Паиї з шляхетського (старшииського) ще від р. 1762, а від 1765 таки без перерви до кінця Сїчи був її кошовим, був чоловік дуже розважний і обережний. Вважаючи на обставини, всякими способами стримував Запорожців від яких небудь зачіпок з росийськими властями, дбав про заселеннє запорозьких земель оселою хліборобською людністю, завів всяке хозяйство, осадив богато селян-хлїборобів. В запорозьких степах зявили ся великі слободи запорозькі, церкви не тільки в самій Сїчи, а й пс ріжних оселях. Таким чином нарікання, що в руках Сїчовиків чорноморські простори зістають ся диким яловим степом, нікому не ко- ристним — ставали неправдиві. Господарство Калнишевського саме показувало, що в руках Січовиків сї простори можуть заселити ся і загосподарити ся. Колиж бо правительству хотіло ся взяти сї краї в свої руки! А при тім, касуючи старий козацький устрій на Українї, не хотїло воно терпіти таке гніздо свобідного духу, як автономна січова громада — хоч як вона поскромнїла і похилила ся в порівнянню з Сїчею часів Гордієнка! Всї сї справи дуже загострили відносини правительства до Запорожа з кінцем 1760-х років. До того пришла ще війна з Туреччиною, що вийшла, мовляв, з своєвільного нападу Запорожців на пограничне турецьке містечко Балту. В Коліївщині Запорозцї теж були сильно замішані; правительство росийське помогало польським панам задавити се повстанне і годило ся йому приборкати й Січ, з котрої йшло гайдамацтво на польську Україну. З другого боку, Запорожці—як доносили росийські власти, особливо докучали Новоросійській губернії, зганяючи осаджені там села та осаджуючи против них свої. Росийське правительство рішило знишити Сїч. Але бояло ся якогось воєнного розруху, і через те повело дїло по малу, потайки, щоб захопити Запорожців зовсім неприготованими. По скінченню турецької війни, в 1775 році секретно розіслані були воєнні команди росийські в запорозькі степи — відбирати зброю від Запорожців, що були на промислах, а літом генерал Текелї з великим військом росийським війшов в запорозькі землі як добрий приятель, зайняв запорозькі паланки (округи) своїми військами і разом з тим несподівано обложив саму Січ. Виставивши перед нею свою артилерією, дня 5 червня післав оповістити Січовиків, що Сїчи більше не має бути, Запорожці мусять піддати ся, покинути Січу й розійти ся, коли не хочуть, шоб росийське військо їх воювало. Страшенно се збентежило Запорозців; не знали, що робити. Багато було таких, що не хотіли давати ся, а бити ся з московським вийськом. Але Калнишевський з иньшою старшиною і архимандрит січовий стали їх намовляти, щоб покорили ся, бо однаково не подолїють московської сили. Запорожці послухали і піддали ся. Сїч зруйновано, і дня 3 серпня царським указом оповіщено про її скасованнє, „з знищеннєм самого імени запорозьких козаків“. Широко оповідали ся причини такого несподіваного вчинку, і тут дуже цікаво бачити суперечність в тих мотивах. З од ного боку робив ся той закид, що Запорожці’, ухиляючи ся від госпо дарського і семейного житя, затримують в дикім стані' свої краї, не даючи розширяти ся в них господарству і торговлї, з другого боку —що Запорожці* останніми часами стали відступати від давнїйшого житя, почали заводити своє хозяйство і оселили в своїх сторонах до пятидесяти тисяч хліборобсько людности. Се теж їм поставлено в вину, що вони заводили своє власне хліборобство і тим розривали свою залежність від росийської держави, бо могли прогодувати ся власним хозяйством і бути зовсім незалежними „під власним своїм несамовитим (неистовим) пра- 361. ЦеркваПокрова в Ромнах,поставлена „ Калнишевським.ВЛІННЄМ **. іи и ш ш іи и л м и . Та найбільше було дивне, що тих старшин, які намовляли Запорожців не противити ся, а покорити ся царській волї, арештовано і розвезено по монастирях в тяжке засланнє. Довго навіть не було нічого звісно про них, думали, що вони пропали. Аж потім виявило ся, що Калнишевського заслано в Соловецький монастир, на Білім морю і він там замкнений в самітній келїї, не бачучи людського лиця, прожив ще цїлих двадцять пять літ. Очевидці прочане, що бачили його в перших роках XIX в., оповідали, що його випускали три рази на рік у монастирську трапезу з одиночної келїї вязницї: на Різдво, Великдень і Спаса. Він питав ся людей, хто тепер царем і чи все добре в Росії. Але сторожі не позволяли богато розмовляти Схуд і зсох ся від ста- рости, був весь сивий, а вбраний по козацьки в синій жупан китайчатий, з двома рядами ґудзиків. Вмер 1803 року, маючи 112 літ. Перед тим 1790 р. вмер військовий писар Глоба, засланий також в оден північний монастир, і судя Павло Головатий, в Сибири, в монастирі тобольськім. Та встань батьку, ой встань Петре, кличуть тебе люде— Ой як підеш на Вкраїну, по прежньому буде. Ой піди ж ти до столиці прохати цариці, Чи не вступить царство землі по перші границі?* Чи не верне степи й поля, всі клейноди наші? „Ой царице, наша мати, змилуй ся над нами, Оддай же нам наші землі з темними лугами!* „Не на те ж я, Запорожці, Москаля заслала, Ой щоб твої луги й землі назад поверталаї Не на те я, Запорожці, Січ розруйновала, Шоб назад вам степи й луги й клейноди вертала!" Текла річка із-під саду та й упала в кручі— Заплакав же пан кошовий від цариці йдучи. Текла річка невеличка, заросла лозами— Заплакав же пан кошовий дрібними сльозами. „Ой великий світ, цариця, і всім ти«ладаєш, А вже ж ти нас Запорожців з місця споміщаєш. Та вже ж ти тих вражих панів та все награждаєш". Та летить крячок та на той бочок та летячи кряче— Та усе військо запорожське та на Кальниша плаче. Та летить крячок та на той бочок—де взяв ся шуліка! —Ой не буде в Сїчи города отнинї й до віка! З запорозьких земель справді великі маєтности роздано ріжним московським панам. Січовики ж мали бути поверстані в пікінери або в міщане та селяне. 1776 р. Потьомкін доносив цашість Запорожців не хотіла ставати гречкосіями і порішила піти тою ж- стежкою як по першім зруйнованню Січи—під Турком жити. Старий Запорожець Микита Корж оповідав, як тоді' Сїчовики умудрили ся „МорицТ, що з Запорожцями вже приведено все до порядку: одні разселили ся по містах і селах, иньші вписали ся в пікінери і з них набрано два полки; з забраного старшинського майна зроблено капітал для підмоги мешканцям, і т. д. Але в дїйсности було що иньше.Переважна біль 362-3. Печатки запорозьких паланою Самарської й Кодацької. скаля в шори убрать*. Тому що Запороже, всі дороги ї границї були зоставлені московським військом» Запорожці стали відпрошувати ся у ТекелГя на заробітки на рибні лови на Тидигул. Діставали паш порти на 50 душ, а набирали з собою по кілька сот тай виходили за границю. От-так незадовго більша половина їх вийшла в Туреччину, так що лїтом 1776 р. тих Запорозцївмандрівцїв на Тилигулї та під Хаджибеєм зібрало ся до 7000 і тут під Очаковим почали собі селити ся. Коли про се довідали ся в Петербурзі, дуже з того занепокоїли ся, стали підсилати до Запорожців ріжних людей та намовляти їх вертати ся, а заразом від турецького правительства допевняли ся, щоб видало Запорожців. Але нї Запорозцї не хотїли вертати ся, анї Турки не хотїли їх видавати. Ей оступили прокляті драгуни усї степи й усі плавні, А вже ж уступили та дві дивізії та в покровські базари— А вже ж славні Запорожці пяти показали: „Ой ходімо, братя, Турчина просити, Чи не дасть нам землі віка дожити" Пішли наші славні Запорожці не з добра, а з печали— Ой як утікали, то все забирали—і з церков ікони, Тільки покидали золотую зброю та вороні конї. Ой пустили ся наші Запорожці через море дубами, Ой як оглянуть ся до славної Січи—умивають ся сльозами. Прийшли до Турка та й вклонили ся низько: „Ой дай же нам землю тай коло границі близько". „Ой рад же ж я, Запорожці, вашу волю вчинити, Коли ж все будете, славні Запорожці, минї зміну (зраду) робити!" „Ми не будемо, турецький царю, тобі зміни робити, Бо нас присягає усіх сорок тисяч тобі вірно служити!" «Дарую вам землю, ще й обидва лимани (Дніпровий і Дністровий). Ловіть, хлопці, рибу та справляйте жупани!" >) я церква в Самарі (Новомосковську) збудована в рр. 1773-9. 1) Збираю з ріжних пісень—дуже їх богато про сї події. А про схасовдине Гетьманщини майже нічого немаї А про московські заклики пісня спібає: Ой пише Москаль тай до кошового- а йдїте до мене жити. Ой я дам землю та по прежньому—а по Днїстер граниию, О й брешеш, брешеш ти, вражий Москалю—а ти хочеш обманити: Ой як підемо ми у твою землю, ти будеш лоби голити (в салдати). Щоб Росія не чіпала ся Запорожців, султан дав їм землї на Дунайських гірлах; але Запорожці не дуже охотили ся йти туди і ще кілька років жили над „обома лиманами1 1 . 1778 року їх формально прийнято під власть турецьку, позволено заложиту Сїчу, мешкати і промишляти свобідно, а за те служити султанови пішо й конно. Але що росийське правительство доконче добивало ся, аби їх не тримали коло росийської границї, то султан наказав силоміць переводити їх за Дунай. Се дуже не сподобало ся Запорожцям, і декотрі стали вертати ся до Росії. Там Потьомкін, щоб затримати Січовиків і иньших охочих від втікачки за границю, рішив відновити Запорозьке військо, під назвою „Чорноморського війська" і в 1783 р. поручив Антонови Головатому, Чепізї й иньшим запорозьким старшинам скликати охочих. До сього війська приставали декотрі Запорожці з тих що вийшли за границю. Иньші звернули ся до цїсаря німецького Иосифа, просячи прийняти їх до себе; Гх прийнято, позволено заложити собі Січу в австрійських землях, в Ба- 365. Кошовий банатських козакіз наті, над ДОЛІШНЬОЮ Тисою, і В 1785 р. (з брошюри 1789 р.). вісім тисяч Запорожців перейшло туди; але довго вони там не зістали ся І незабаром помандрували знов, куди—не маємо докладних звісток, та можна так здогадувати ся, що одні вернули ся до Туреччини, иньші до Росії. В Туреччині оселено їх з початку в Сейменах, потім нарешті' позволено заложити кіш на гірлї Дунайському, коло м. Дунавця, де перед тим сидїли великоросийські виселенці* козаки-Некрасовцї, котрих Запорозцї відти прогнали. В Росії ж новому Чорноморському війську; по скінченню турецької війни, в котрій се військо дуже Росії заслужило ся,—в 1792 р. визначено на мешканнє уетє Кубани і землі Збб. Печатка Чорноморського війська (1792). «між Кубанею й Азовським морем. Позволено відновити давнїй січовий устрій—військову старшину, кіш і старі курінї, числом сорок; нанадано нові клейноди, позволено судити ся своїм судом і свобідно, безданно промишляти всякими промислами. Всього зібрало ся козаків в тім Чорноморськім війську 17 тисяч, і вони положили початок українському заселенню Кубанщини. Першим кошовим чорногорським був Харько (Захар) Чепіга. Задунайська Сїч держала ся до р. 1828 Жило ся під Турком добре, тільки мучило сумлінне Запорожців, що приходить ся помагати бісурменови воювати християн: Ой наробили та славні Запорозці та великого жалю: Що не знали, кому поклонить ся—та которому царю. Ой поклонили ся турецькому—під ним добре жити, А за все добре, за одно недобре—що брат на брата бити. Росийське начальство не переставало підманювати сих дунайських Запорожців, щоб вертали ся до Росії—через ріжних свояків, знайомих, то що. Від часу до часу більші або меньші ватаги сих дунайських Запорожців переходили—але се були дрібниці'. Аж 1828 р., як розпочала ся знову війна з Росією, тодішній кошовий задунайський Осип Гладкий задумав перевести Задунайцїв до Росії; він пустив поголоску, що Турки хочуть переселити Запорозців як найдальше від росийської границі—в Єгипет. Заразом намовляв вертати ся під Росію, але що не всі' хотіли вертати ся, то він, не відкриваючи свого заміру, вийшов з військом ніби в похід на Москалів, і тільки на росийській границі' сказав своїм Запорозцям, що йде передати ся під Росію. Вороття не було. Прибувши до росийського війська, Гладкий явив ся перед царем і заявив, що піддаєть ся йому. З своїм полком потім брав участь в війні', а після війни вибрав для оселення свого війська місця на Азовськім побережу, між Бердянском і Маріуполем і тут се невеличке „Азовське військо* жило аж до 1860-х років, коли їх переселено на Кубань. Але ся зрада Гладкого стягнула велику біду на тих Запорожців,>-що зістали ся на Дунаї. Турецьке правого дунайських'к£ вительство скасувало військо, знищило кіш і розселилогакі* (іэоі). . ** -Задунайцїв по ріжних місцях. Кажуть, що богато їх навіть побито при тім. Гірко проклинали ті Запорозці Гладкого. 114. Кінець Гетьманщини. Скасувавши Запорозьку Січ, правительство взяло ся до Гетьманців. В осени 1780 ро£у указом царським 367. Печатка коиіо- ооярлено, що в і етьманшині оуде заведена така сама губерська управа, як і в Росії. Вже перед тим, при сформованню губернії Новоросийської, а потім Азовської, примежовано до них сусїднїй полк Полтавський і части Миргородського. Тепер вся Гетьманщина мала перемінити ся в росийські губернії, і Румянцеву поручено було розробити плян сеї реформи. На другий рік скасовано малоросийську колегію і генеральний суд, генеральну і полкову управу, а Гетьманщину 368. Козацка корогва, домонтовської сотні, справлена 1762 року (чернигівський музей). розділено на три намісництва: Київське. Чернигівське і Новгород-сїверське. визначено туди намістників і заведено суди і палати на російський взірець: на місце військового суду палати уголовні і гражданські, в кождій губернії на місце дотеперішніх судів гродських і земських суди уїздні; на місце скарбу військового—казьонні палати; для справ міських—губерські магістрати, і т и Колегію малоросийську і військовий суд зіставлено на якийсь час тільки для докінчення не покінчених справ; полкові канцелярії зіставлено для воєнних справ полку, до реформи полкової; так само ріжні уряди, що мали бути з виборних дворянських депутатів, мали ще чекати указів в справі „розбору дворянських прав” української старшини. Дальшими роспорядженнями тільки доповнено сю перебудову українського устрою на московський лад. В 1783 р скасовано козаць ку службу і козацькі полки: перемінено їх на полки карабінерськї, як перед тим слобідські перемінено на гусарські. Полковників увільнено від служби, надавши їм чин брігадирськиЙ, иньшій старшинї лишено її на волю — служити в нових регулярних полках або увільнити ся під служби; козаки зістали ся як осібний стан воєннослужебного сво бідного селянства, з котрого комплектували ся отсТ нові полки. Все иньше селянство прирівняно до селянства московського. Уже перед тим, 1763 р. росийське правительство, видало указ против свобідного переходу селян, вважаючи його шкідливим для їх добробуту—мовляв від тих переходів вони не можуть жити заможно і господарно, тому на будуче заборонено, переходити від “одного пана до другого без письменного дозволу свого пана. Сим указом пани покористували ся на те, аби скріпити і збільшити свою власть над селянами, а селяне занепокоєні сими заходами коло останнього закріпошення, саме ше більше почали переходити й тікати від своїх панів. Тодї указом 1783 р., заводячи нові податки на Україні, вже зовсім заборонено селянам виходити з того місця, де кого застала ревизія—аби в казьонних податках не було замішання. Сим закінчило ся закріпощеннє українського селянства і підведено його під „загальні державні постанови"—під ті закони, на які спирало ся гірке тодішнє кріпацтво в землях московських. Того ж самого року зрівняно міста українські з містами московськими, а старшину українську з дворянством московським. Вказано» які чини і служби козацькі дають права дворянські, і так відділено різко старшину від козацтва служебного як осібну верству. Нарешті давнє скасованнє автономії церковної закінчено 1786 року відібраннєм маетностей монастирських і владичих; монастирям визначені були штати: скільки має бути монахів і на них призначено було платню з скарбу державного (казни), а маєтности відібрано в казну. Українське громадянство мовчки прийняло се скасованнє до решти старого устрою. Де-котрі сторони нової реформи—як признаннє прав дворянських, остаточне закріпощеннє селян, могли навіть подобати ся старшинї; иньші жадібно чекали при сїм касованню нових нагород і надань для всїх послушних і вірних, та силкували ся пролїзти на перші місця в новім устрою, до великих чинів і богатого „жалованія". 1 панство потроху забувало свою стару Гетьманщину, потїшаючи ся достатками, богацтвом, котре приносила забезпечна новими порядками кріпацька праця. А й зітхаючи за старовиною, пильно заходило ся коло службової карьєри у нового правительства, у нового начальства. 1 так справді', як споді'вала ся колись цариця Катерина» пропадалй у нього давні* змагання до вільности, до політичних прав серед заходів коло „чинів та жалованія", Тільки нарід український не мав себе чим потїшити в кріпацькії? неволї своїй. Правительство з новими порядками обіцяло йому свободу від кривд старшинських, від „малих тиранів" - поміщиків, а на ділі сї нові порядки зміцнили з небувалою перед тим силою безграничну власть панів над мужиком, з котрої вже не було йому ні ви« ходу н? просвітку. І своє розчарованнє і зневіру в нові порядки нарід вилив у славній пісні про світову неправду: Нема в світ-.' правди, правди не зіскати. Ой орлице мати! деж тебе нам взяти? Бо теле Р неправда стала правдувати. Тебе нї купити, анї заслужити! Уже тепер правда в панів у темниці. Коли б тебе, правдо, в світї увид'ти, А щира неправда з панами в світлицїі Орловими крильми раді б ми летіти! Уже тепер правда в панів у порога, Ох як же тим дїткам без матери бути?' А шира неправда сидить кінець столаї Та шо дня заплачуть, не можуть забути!’ Уже тепер правду ногами топтають. Вже ж бо кінець віку отеє приближив сяг А ширу неправду медом напуваюсь. Хоч рідного брата тепер стережи ся. Десь ти, правдо, вмерла чи ти заключена, І з ним на суд стати-правди не зіскати,. Що тепер неправда увесь світ зажерла! Тільки сріблом златом панів насищати. Тільки в світї правди що рідная мати. Хто по правді судить, то того карають» Де би ми Тї могли в світї одіскати? А хто не по правді, того поважають. 869. Гайок Галаганоаого будинку цм»*327Ь 370. Старий вал в Чернигові. ЧАСТИНА ШЕСТА. Українське відроджение. 115. Прилученнє Галичини і Буковини до Австрії. Разол* 8 тим як руйнували ся в другій половині' XVIII в. українські порядки на лївім боцї Днїпра та на Запорожу, великі зміни робили ся також і на Правоберажу та в Західній Україні’, творячи нові обставини і нові підстави українського житя. Падала Польща—саме тільки встигла придавити останні рухи народні* на Правобережу і до решти ослабити національне жите заведеннєм унії в західній Україні",—як прийшов несподіваний кінець державному житю самої Польщі. За кілька років дорешти розібрано її між сусїднї держави, і даремно заходила ся потім польська шляхта, щоб ту свою польську державу вирвати з їх рук І відновити наново. Не на користь вийшли Полякам їх. великі придбання в землях українських і литовських: здобуваннє та заходи коло затримання сих вемель знесилили саму Польшу, вона ослабла і стала здобичею сусідніх сильнїйших, міцнїйше організованих держав. Польська шляхта, захопивши в свої руки правлїннє, поневолила не-шляхетську людність, позбавила всякого значіння і саму королівську власть, відобрала всї засоби від правительства, аби воно, зміцнивши ся, не хотіло покоротити шляхетські вільности ї свободи. Держава польська ніколи не мала нї грошей в скарбі своїм, ні війська, нї міцної організації. Всю силу захопили великі пани магнати, але вони думали не про державу, не про суспільство, а про свої власні роскоши й інтереси, і дуже часто брали гроші від сусідніх держав за те, щоб своїми впливами кермувати справами Польщі так, як треба було тим сусідам, а не їй самій. Вже Хмельнищина задала Польщі такий сильний удар, що від нього вона не здужала поправити ся. А від початків XVIII віку Польщею кермують не її правителі, а заграничні правительства. Вони не дають перевести в Польщі ніяких реформ, щоб вона не поправила ся, не стала сильнїйща; мішають ся при кождій нагод? в її внутрішні справи, підіймають через магнатів-запроданцїв повстання (конфедераті) І взагалі роблять все що хочуть. А при тім все від часу до часу виникають ріжні проекти про те, шоб зовсім розібрати сю велику, але слабосилу, на живу нитку зшиту державу,—як то ми вже бачили за часів Хмельницького. По смерти короля польського Августа III (1763 р.) цариця Катерина зєлнавши ся з своїми одномишленниками и Польщі, ввела свої війська, посадила на королівстві польськім свого приятеля Станїслава-Августа Понятовского, і хотіла під його іменем кермувати по своєму польськими справами. Головний привід до того давала справа православно? віри в Польщі, котру росийське правительство держало ніби в своїй опіці, а духовні православні до його помочи звертали ся у всяких своїх бідах. Польське правительство хотіло визволити ся від росийських впливів і думало скористати і для того, що Росія з 1768 року увязала ся в війну з Туреччиною, а за Туреччиною потягала Австрія, но хотячи дати Росії поширити ся далї на турецьких границях. Росія хотіла взяти під свою власть Крим і Молдаву і домагала ся, шоб Туреччина признала сї землї від себе незалежними, свобідними; Австрія ж не хотіла на се пристати, бажаючи собі поширити ся в молдавських землях. Польща надіялась скористати з сього напруження, але зовсім несподіваний оборот дав тому всьому пруський король: він задумав собі скористати з такої замотанини і з того напруження між Росією й Польщею й дав таку думку, що Росія замість Туреччини нехай би поширила ся коштом Польщі, а при тім і Прусія та Австрія собі забрали б пограничні землї польські. Цариця Катерина не дуже охотила ся на сей плян, бо не хотіла дїлити ся Польщею, бажаючи задержати її цїлу під своїми впливами. Але як Австрія почала хилити ся до Туреччини, згодила ся цариця на пляни Прусії, щоб її затримати по своїй стороні. Пішли переговори про се і нарешті прийшло до такої угоди, шо Росія справді зрікла ся своїх претенсій на Молдаву. Туречина признала Крим незалежним і в 1783 р. його без усякої війни прилучено до Росі», за згодою Австрії. Замість Молдави Росія взяла собі від Польщі пограничні землї Білоруські, Австрія Галичину, Прусія — землі коло Балтийського моря. Так стала ся умова між ними в серпні 1772 р., і вислані до Польщі війська без війни позаймали кожде свою пайку, а сойм і правительство польське, настрашені, або й закуплені, мусїли згодити ся на сі утрати й від ступити ті землі. Австрія взяла ціле воєводство Руське, майже ціле Белзьке, сусідні' части Подільського і Волинського воєводства і Холмської землї. Посилала ся при тім на те, що сї землї — колишнє князівство Галицько • волинське, що було підвластне королям угорським. Знаємо, що залежність та була дуже коротенька) за молодих лїт короля Данила (див. гл. 36), але з того часу угорські королі титулували себе .королями Галичини і Во- 372. Карта трьох розоорів Польщі загатрятована Польська держава перед розборами;—.—землї розібрані сусідами при першім розборі (1772);—..—другий роз* бір (1793);— тротїй розбір (1795). лодимиріі“, а що з XVI віку угорська корона перейшла до володарів австрийських, то тепер цїсарева Марія Тереса забрала собі сю нібито давню угорську провінцію. * Заокруглила “ при тім українські землі ще сусідніми польськими і те все не прилучила до Угорщини, а до земель австрийських. А маючи тепер в своїх руках порічє горішнього Прута (Докутє), цїсарева, а ще більше син ті Йосиф II захотіли прилучити до того й сусідню частину Молдави: побувавши сам в 1773 р. в сусіднім СемигородТ, Йосиф побачив, що для Австрії дуже важно взяти собі північну Молдаву для того, щоб мати з Галичини дорогу до Семигороду, І рішив забрати її від Туреччини. 1774 року австрийське військо перейм шло молдавську границю та зайняло Чернівці, Серет, Сучаву—теперіш* ню Буковину. І тут австрийське правительство на своє оправданнє посилало ся на те, що ся країна колись належала до Галичини. Дійсно, в ХШ в. бачимо місця на середнім Пруті, так само як і на середнім Дністрі в залежности від Галицького князівства—се так зване ІІонизе; потім воно перейшло в безпосередню власть Татар, а як в половині XIV* в. організувало ся осібне князівство чи воєводство Молдавське, то воєводи молдавські загорнули згодом під свою власть і землі між Серетом і Дністром, так зване Покутє і землю Шипинську. Пізнійше за сі землї, як ми вже знаємо, не раз була боротьба між Польщею і Молдавою (гл, 49), аж нарешті вони розмежували ся: польська границя стала по Кути і Снятин, і так українська країна поміж Дністром і Серетом—теперішня північна Буковина, зістала ся під воєводами молдавськими,—аж до 1774 р., як її заняло австрийське військо. Вона була залюднена укра* їпським селянством, що сиділо на землях воєводських, боярських, монастирських; обовязки були сорозмірно не великі і тому сюди напливало селянство з Галичини. Ся північна, українська Буковина творила округ Чернівецький, але разом з нею був захоплений також округ Оу* чавський, переважно румунський, і так як нова Галичина пц австрийською властю була зліплена з земель українських і польських, так і нова Буковина мала характер українсько-румунський: північна українська, полуднева румунська Воєвода молдавський дуже сильно протестував против австрийського нападу, але турецький султан, його зверхник, не підтримав його і в 1775 р. згодив ся відступити ^встрії північно-західню частину Молдави. Визначено було комісарів, вони відмежували сю країну, і вона дістала назву Буковини, за свої густі ліси букові. Якийсь час була під управою військовою, а потім, 1786 р. прилучено И до Галичини, і так при Галичині вона зіставала ся аж до р. 1849, коли Буковину зроблено осібною провінцією ііб. Кінець Польщі і прилученнє правобічної України до Росії. В Польщі по страшнім ударі 1772 р. богато людей схаменуло ся й заходило ся робити порядки. Були то спасенні для Польщі заміри, тільки прийшли занадто пізно. Сусїди не хотіли того. Особливо росийське правительство гнівало ся, що Поляки беруть ся заводити нові порядки без його згоди. Але воно було зайняте на полудні — Кримом, потім Туреччиною, що почала в 1787 році нову війну, розжалена тим, що Росія загорнула собі Крим. Польська партія реформи рахувала на союз з Прусією та і на спочуте Австрії й надіяла ся обійти ся без Росії. Але помилила ся. Тільки що в маю 1791 р. проголошена була в Польщі нова конституція, а вже при кінці того року Росія щасливо закінчила турецьку війну, що закріпила за нею володіннє Кримом та всім північним берегом Чорного моря, і тепер своє військо аосунула вона з Туреччини в4 Польщу. Тодї магнати противні реформі підняли повстаннє — зробили так звану торговицьку конфедерацію і віддали ся під опіку Росії Росийське військо зайняло Варшаву Скликали новий сойм і той під натиском Росії скасував конституцію 1791 р. та вернув старі порядки. Прусія виоікла ся Польщі та пристала до Росії При сій оказії зайняла знову земчї на західгїїй границі, а Росія взяла Київщину, Поділє, значну частину Волини Й Білоруські землі—по лінію проведену від курляндської границі на границю австрийську, Сойм покірно підписав 373 Чернівці по австрийськІА окупації*—стара владипа палата відступленнє Росії сих земель. Так як колись, авіста літ перед тим, на люблинськім соймі польські правителг шафували українськими землями: прилучали, не питаючи ся їх, та змушували потім українських панів силоміць присягати Польщі,—так прийшло ся тепер Полякам. Але і ся—вже зовсім об кроєна Польща не пожила довго. Против короля і правительства за їх податливість, підняло ся в 1794 р. повстаннє, щоб добивати ся захоплених земель і визволяти ся з опіки Росії й Прусії Одначе росийське і пруське військо погромило повстанців, Москалі взяли Варшаву і Вильно. Польщі зроблено кінець Росія забра ла решту земель білоруських і українських, які ще зістали ся за Польщею (крім Холмщини і Підляша), иньші краї розібрали Австрія і Прусія. Потім в останнє переділили ще польські землі в 1815 році і так уставив ся нинішній поділ, між Росією. Австрією й Прусією. Білоруські землї опиинли ся під Росією, українські зістали ся поділені між Росією й Австрією, польські між Росією, Австрією й Прусією. Так ото з кінцем XVIII в українські землі опинили ся під властю двох великих, сильних держав — Роси й Австрії, — держав міцно сцентралізованих і бюрократичних, то значить з сильною центральною властю, з великим начальством урядничим, з міцною поліцією й військом, а без усякаго майже громадського самопорядкування. Всяка політична окремішність наших земель була скасована, самоиорядкуваннє або знесено зовсїм, або зведено до найменьших розмірів. Та з нього і так не могли б майже зовсїм користати елементи українські, бо на Ґрунті народнім зістав ся сам спід громадянства: селянство темне, несвідоме, обідране і позбавлене всяких прав, майже таке саме бідне міщанство, та неучене і темне сільське духовенство. Даремно пішли всі великі змагання, жертви й подвиги для визволення народу українського, потоки крови своєї й чужої, пролитої для свободи і вільности України. „Польща впала—та й нас задавила", казав Шевченко. Впала польська держава, але доля Українців не поправила ся з того—особливо в тих українських землях, що відійшли під Росію. В тих землях, що одійшли до Австрії, нове правительство австрийське хоч заходило ся коло того, щоб поліпшити долю кріпаків українських, обмежити безграничну власть польських панів над ними, дати більшу освіту селянам, міщанам і особливо духовенству, що зістало ся єдиною освіченїйшою верствою серед Українців. Перехід Галичини під власть Австрії був першим початком відродження українського житя в Західній Україні. Але в землях, які відійшли з-під Польщі під Росію, нічим не стало лекше українському народови. Навпаки, сильна рука нового, росийського начальства надала панованню польського пана над українським хлопом ще більшої моци і певности, якої не мало войю за безсилої, розколиханої держави Польської. Кождий польський пан мав звичайно в кешені все низше начальство, з яким приходило ся мати діло в справах з му» жиком, і міг бути певний, що всяке діло йому те начальство покриє і в усім йому буде помічне. Власть поміщика над мужиком під новим панованнєм дійшла такої моци, якої не мала за польських часів. Тоді гайдамацькі на* пали і селянські повстання спиняли розвій панської власти; тепер за вознними командами роснйськими, за всякою поліцією польський пан но бояв ся нічого і міг тягнути з мужика стільки соку, скільки схотїе. Аж 1848 р., з огляду на т о д і ш н і розрухи в Галичині, заходило ся роснйське начальство полекшити в дечім панщинні тягарі українського селянина: велено списувати .інвентарі"—які обовязки повинні відбувати ссляне на поміщиків; але поміщики за помічю низших чиновників на ніщо зводили і сі невеличкі заходи на полекшу селян. Духове ж житє українське зістало ся тут в тяжкій безпросвітній тьмі, навіть і без усяких проб, щоб його направити Так само, або й ще більш безрадісно виглядало національне українське житє. Навіть память про славні діла великої народноої боротьби ослабла і затемнила ся. В народі зістали ся тільки пісні й перекази, шо завмирали поволі в тіснім гуртку співців-кобзарів. Друковане слово не закріпило навіть тих книжних чи поетичних утворів, в яких були представлені могутні подвиги і пориви українського житя, і серед вищих освіченїйших верств все менше було людей, яким скільки небудь ясно представляла ся минувшина України ті великі завдання, які були поставлені нею і які мов довг неоплатний висіли над сучасними поколіннями малих синів великих батьків. В західній Україні все покрила Польща польське або сполячене, панство, таке ж саме богатше міщанство, і навіть вище духовенство (уніатське) було спольщене і польськими очима дивило ся на минувшину й на сучасність свого народу А в східній Україні, задніпрянській, так само змосковщило ся все, що підіймало ся над масою народньою Стара книжна мова вимерла, на московське перейшла Слово народне жило тільки серед простого народу та на тій лінії, де стикало ся се народне житє з церковною книжністю—серед низшого духовенства, попів та дяків бакаляріз, ледво видно і замітно. Маса народня, придавлена кріпацькою неволею лежала мовчазною, нерухомою, мертвою, і здавало ся, шо вже не встане—прийшов останній кінець українському житю, як сумно співав наш великий поет на руїнах Чигрина : Заснула Вкраїна, Бураном укрилась, цвіллю зацвіла, В калюжі, в болоті сердцѳ прогноїла І в дупло холодне гадюк напустила. А дїтям надїю в степу оддала — А надїю вітер по полю розвіяв Хвиля морем рознесла. Не видко було, шо під тим попілом минулого, під цвіллю сучасного лежать здорові, могутні зерна народнього житя й починають проростати тихо і непомітно. 117. Початки.відродження в західнїй Українї. Б часах найбільшого, як здавало ся — останнього упадку українського житя, при кінці XVIII в. починали вже поволі пробивати єя перші парости нового житя. В західній Україні вони схолили на грунті церковнім. Свого часу заведеннє уніт приглушило дуже сильно останки українського житя. Приймали унію з малодушности, хилячи ся перед панами, а сміливійших приборкувано силоміць. Але наростали нові покоління, що були уніатами не через свою зраду чи малодушність, а через те що уродили ся в унії, і для них унія стала вже вірою на* родньою, українською. Ті що заводили унію на те, аби вона послужила дорогою до ополячення і скатоличення, помилили ся в своїх надіях. Через те що уніатське духовенство і взагалі унію не зрівняно в правах з католицтвом і вона зістала ся церквою низшою, мужицькою, зробилась вона прикметою тутешнього українського житя і незадовго стала для західньої України такою ж національною церквою, якою перед тим була церква православна. І коли австрийське правительство, заволодівши Галичиною, заходило ся коло того шоб підняти уніатське духовенство з темноти і пониження, в якім його застало, то се мало чималий вплив на розбудженню національного житя. Австрийське правительство, побачивши, як польська шляхта поневолила український нарід, взагалі задумувало ся над способами, щоб йому помогти: за Марії Тереси і Йосифа 11 уряд обмежив власть поміщиків, заводив школи „з. місцевою мовою“ (українською) для селян і міщан, вищі школи для духовенства, що було незвичайно убоге і темне. Насамперед сі заходи почали ся на Угорській Україні,, наслідком тих рухів против унїї, що так занепокоїли правительство (див. гл. 108). Мукачівську єпархію визволено від зверхньої власти католицького єпископа Ягри; засновано ліцей в Му* качеві, для виховання духовних; поліпшено матеріальне становище духовенства. Новий єпископ Андрій Бачинський (1772—1809) з свого боку 47У дуже дїяльно заходив ся коло піднесення свого духовенства, і тут в Мукачеві коло нього згодом зібрала ся громада доволі вчених як на той час люлей. з котрих вийшли потім перші професори-Русиии львівського університету і чимало иньших замітних діячів. З прилученнєм Г аличини сі заходи правительства захопили також і її. Зараз по прилученню Галичини Марія Іереса завело в Відні духовну семінарію для унїатів; се було мале віконце в Европу для галицького українського суспільства і мало воно чимале значіннє в його житю. Потім слідом заложено семінарію у Львові, а при^заснованню львівського університету в 1784 р. положено, щоб деяких наук вчили по українськи, і осібний ліцей ори нїм заведено, де б Українці підучували ся. щоб потім вступити до університету. Богато зроблено також і тут для добробуту духовенства; з маєтків закритих монастирів організовано „релігійний фонд“ для поліпшення становища духовенства Так само на Буковині, за недовге воєнне правліннє положено цінні початки нової, світської школи і тутешній релігійний фонд, що володів пятою частиною цілої Буковини (се були давнїйші монастирські і єпархіальні маєтки) давав величезні засоби на культурні і національні Шли Та біда була в тім, що в суспільних і національних відносинах се) далекої провінції австрийське правительство слабо розпізнавало ся: не вміло знайти справжньої точки в селянських відносинах, без кінця заплутуючи справу своїми суперечними рішеннями, і так само в культурних справах дуже часто зовсім не вміло доглянути українського елементу, вважаючи румунську мову „місцевою мовою" все) Буковини без ріжниці. В Галичині воно розглядало ся трохи краше, але б тут правительственні заходи, направлені на піднесеннб українського народу, здебільшого заглушили ся потім впливами польської шляхти, та й робили ся без потрібного знання місцевих обставин. Для тих українських вищих шкіл і катедр не знайшло ся людей тямущих, які б вміли вгадати ті живі течії народнього житя, на котрих можна було оперти новий просвітний рух Наука вела ся мертвою книжною мовою, викладали ся предмети далекі від житя, тому й сі заходи не дали такої користи, яку б могли дати. Згодом українські лекції і український ліцей -скасовано, коли з нових гімназій стали виходити Українці підготовані до слухання загальних курсів. З загальною реакцією, що почала ся в Австрії по смерти цїс. Йосифа (1790), польська шляхта здобуває собі впливи і в двірс ьких кругах і у місцевої адміністрації та починає лякати II своїми вигадками про нахил галицьких Українців до Росії та до православія, відвертаючи тим правительство від заходів на їх користь. Під впливами Поляків замість української мови заведено мову польську _з початку в школах вищих типів, а дал) і в сільських, народніх. З огляду на протести і представлення українського духовенства сільським грома* дам позволсно заснувати свої приватні школи з українською мовою, але при тім адміністрація наказувала духовенству, щоб не дуже заохочувало селян заводити такі українські школи—аби не причиняти тим собі видатків. Треба сказати одначе, що саме, духовенство не оцінювало всього значіння народнього елементу і не використовувало тих можли- 376. Святий Юр, митрополита львівська кателт1 • (собор) востей, які відкривали для нього правительственні заходи. Набираючи ся деякої культури, нова інтелігенція, майже виключно сама духовна, тра* тила давнїйшу звязь з народом, закидала народній язик, не вміючи надати йому культурного вжитку, тримала ся старої книжньої мови, звироднілої, омертвілої, не здатної вже до розвитку, і не знаходячи через те основи для свого культурного поступу, йшла за польським елементом Все таки невважаючи на всі помилки і незручности правительства і свого громадянства, що на ніщо зводили часом і найкращі їх заміри, зіставало ся деяке полїпшенне від тих усіх заходів. Важно було перед усім, що розвіяло ся те почутБ безвиходности, яке огорнуло було українську людність в часи упадку, в XVIII віці. Заходи австрийського правительства відкрили якийсь просвіток, розбудили надії на кращу будуччину і енергію змагання, боротьби за кращу долю. Серед нового уніатського духовенства, вихованого в кращих культурних і матеріальних обставинах уже в початках XIX в. зявляють ся освічені і тямущі люде. які думають не тільки про інтереси своєї церкви, а й про інтереси народні, національні, заходять ся коло піднесення народньої освіти і до бробуту, коло розвою національної культури. Польські заходи против українства викликали їх на герць за на* роднї права; надїї на поміч австрийського уряду додавали охоти. Проекти заведення польської мови в народнїх школах викликають перший свідомий виступ галицького духовенства в обороні народньої мови: митрополит Левицький під впливом каноніка Могильницького-»-найвизначнїйшого представника нового духовенства, удав ся до иравительства з прошеннєм, щоб у народнїх школах уче но по українськи. Колиж шкільна комісія ухвалила своє—так як вище було сказано, що для української науки громади можуть закладати осібні свої школи,— митрополит вислав протест против такого трактовання української мови, а Могильницький виготовив записку в обороні її вартости і рівноправности. Потім розширив він сю свою оборону в осібнім трактатї: „Вѣдомѣсть о руском языцѣ“ (в Галичині місцеву українську мову все називано руською, по старій тридиції); се оув перший учений трактат в обороні україиської мови. Заразом Могильницький ,7, КаІе1, мопшышнікия. заходив ся коло просвітньої роботи Організував перше просвітнє товариство в Перемишлі -але воно заглохло. стрінувши всякі перешкоди з боку польського духовенства і сполячених уніатських монахів-Василіян. Краще пішли його заходи коло закладання народнїх українських шкіл замість ополячених урядових; за короткий час відкрито велике число шкіл парафільних і т. зв. тривіяльних (вищого типу): для поиготовлення учителів організовано учительську семінарію в Перемишлі Стали складати ся українські учебні книжки для сих шкіл—а з тим стали виникати питання про відносини народньої мови до книжньої—чи тримати ся старої «нижньої мови, чи зближити ся до живої народньої. Про се по(тім, в 1830 роках виходить завзята полєміка між оборонцями мови народньої і мови книжної, або властиво кількох книжних мов—старої української, церковно-словянської і російської (великоруської): суперечка ся мала велике значіннє в дальшім тутешнім розвою національної свідомости. Отак підіймало ся поволі нове жетє на витолоченім і забитім укра* їнськім перелозі в західній Україні. Скромні і непоказні були перші прояви його—але в тих частях України, що від Польщі перейшли до Росії, навіть і такими не можна буле похвалити ся: тут нічим не по легшало віл того, що нарешті „Польща впалаЯк я вже сказав, панованнє польського панства над українським народом стало ще сильнійше, ше бсзогляднійше, і з боку правительства пе було навіть таких проб полекшити становище селянства, які показувало правительство авп римське. Уряд над усе бояв ся якогось руху, якоїсь свідомости між селянами, і готов був глушити всякий голос протесту чи невдоволення против польського поміщицького панування. Люде, які силкували ся звернути. увагу уряду на сю дивовижу, що „одновірні і однокровні4 4 , мовляв визволені Росією від польського паиовання українські селяне далі поневіряють ся в лютій польській неволі, пропадали по вязницях та засланнях. Польська освіта і культура пакували далї скрізь в вищих верствах—все се було польське. А з другого боку нові школи, які заводила росийська власть, нові уряди, церква і духовенство під росийськкм володїннем ширили росийство: росийську мову заведено в духовних школах і навіть у церкві молитви велено, було вимовляти на росийський спосіб. Таким чином українське житє, що досі гнїтила польщина, тепер опинило ся між двома огнями—польським і росийським, і російськими руками винищувано українство навіть там, куди ніколи досі не сягали руки польські. Тому українство тут никло і гинуло далі, і перші прояви його в Росії заявили ся но тут, а в Україні задніпрянській—в старій Гетьманщині й Слобідшинї, на розвалинах козацької автономії. п8. Початки відродження в східній Українї. Хоч українське панство знаходило ріжні добрі сторони в нових кріпацьких та чиновницьких порядках, заведених правительством, і з усеї сили вислужувало ся перед новими властями, проте серед вищих верств українського громадянства—серед потомків козацької старшини й духовенства, невважаючи на все їх вольне і невольне зросийщеннє, не вигасала любов до українського житя, мови, історії—певний український патріотизм. З жалем згадували колишню славу козацьку, незалежність українську, автономію Гетьманщини, нарікали на відобраннє старих прав і порядків. Звичайно се невдоволеннє таїли, вважаючи безнадійним всякий протест і боротьбу. Тільки деякі сміливійші вертали ся до давніх плянів шукати помочи за границею для привернення давнїх прза України. Недавно з секретних паперів пруського державного архиву стало відомо, шо в 1791 р , коли між Росією і Прусією попсували ся відносини, до тодішнього пруського міністра Герцберга приїздив Українець Капнист, значного українського роду, син дуже заслуженого полковника миргородського. Оповів йому, що прислали його земляки, бо вже Прийшли до останнього відчаю від .тирами росийського правительства І князя Поіьомкіна". Військо козацьке, казав Капнист, дуже розжалене тим, що йому відібрано старі права і вільности та поверстано в реї улярні полки: воно страшенно хоче вернути собі старі порядки й вільности. З поручення земляків Капнист питає міністра, чи можуть вони сподівати ся на поміч Прусії, коли повстануть против Росії, щоб скинути з себе „росийське ярмо“. Але міністр дав на се ухильчиву відповідь, не сподїваючи ся, щоб у Прусії справді дійшло до війни з Росією. Тому Капнист поїхав назад, а на далї, казав, як би пруське правительство хотіло, то може завести зносини з Україною через його брата, що тодї подорожував по Европі. На хвилю старі порядки наче були й вернули ся. Коли по смерти царицї Катерини (1796) настав царем II син Павло, то він богато з реформ своєї матери зміняв і повертав старі порядки, бо не похваляв політики правительства Катерини. Між иньшим і на Україні повернуто де що з того устрою, який був до скасовання гетьманства: вернено генеральний суд і иньше, заведене при Розумовськім. Тол кували, що до сього призвів Олександр Безбородько, міністр і довірений чоловік царя Павла, український патріот—бувший полковник київський за старого українського правління. Може як би сей напрям росийської політики потрівав довше, се відновленнє старого гетьманського устрою пішло б іще далі; але 1801 року царя Павла вбито, і його заступник Олександр 1, постановивши правити згідно з правилами своєї бабки цариці Катерини, став привертати і ті росийськи порядки, що завела вена на Україні в 1780-их роках. Потім були надїї на відновленнє козаччини і навіть гетьманства в 1812 і потім в 1831 р., коли росийське правительство в поміч своєму війську збирало добровольні козацькі полки на Україні і для заохоти людей місцеве начальство подавало надії на ріжні полекші. На тодішнього генерал-губернатора Рєпніна говорили навіть, щозбираєть ся бути гетьманом, бо був свояком Розумовських. Але скінчили ся отсї поголоски і надії дуже сумно, бо правительство, невдоволене ними, заслало тих козаків добровольців на Кавказ і там оселило. Всї сї жалі й надії, хоч не були ні особливо глубокі, ні особливо серіозні, все таки підтримували в вищих, освічених верствах свідомість своєї окремішности від громадянства великоруського, звязки з історичною минувшиною України і сучасним иароднїм житєм. 378 Василь Капнист. Зросийшені службисти, що кров свою проливали за росийське отечество і з усіх сил, не за страх, а за совість будували нові росийські порядки на Україні, ширили росийську мову і культуру, самі виступали як росийські письменники і в своїм обиході перейшли вповні на мову росийську—вони заразом з побожною любовю збирали память про українську старовину, записували українські вірші та пісні, слова і прислівя, а в своїх записках та листах, не призначених для публіки виславляли колишню українську свободу, давніх борцїв за українські вільности 1). І на ґрунті сього роздвоєння національної душ» української інтелігенції згодом починають виростати серіознійші прояви національного почутя—головно на пункті привязання до українського слова, устного І письменного, як найбільш живої й яскравої прикметиїсвоєнароднього українського житя. Уживаннє народньої мови в письменстві східньої України не переривало ся до решти Ніколи, хоч и й виключено з друкованихікнижок і з школи. Навпаки, після того як цензурні заборони вбили українську кчнжну мову—мішану украінсько-словянську, чисто народня українська мова здобу- ' ла навіть сильнійшу позицію, як одинока місцева мова: хто хотів надати українську закраску свому творови, звертав ся до народньої мови. І всі, андр Безоородько що цінили українські прикмети житя, з особливою любовю звертали ся до літературних творів писаних народньою мовою і високо їх цінили,4 дарма що справжньою культурною, книжньою мовою вважав ся язик вели* *) Аж дивно буває читати такі відзиви про стару українську „конституцію" про колишнє щасте української автономії, про Мазепу як українського героя які знаходимо напр. в записках і листуванні офіцера росийської служби Мартоса. Побувавши в Галаці, на могилі Мазепи і згадавши як сього „фундатора київської ака* демії і богатьох церков* що-року з ваказу уряду духовенство проклинав в тім же Київі першої неділі посту „разом з Разіним і иньшими злодїями і розбійниками*,вій записує: * Разін був розбійник, а Мазепа—освічевїПший, чоловіколюбнїйший чоловік, зручний вожд і провідник вільного—значить щасливого народу Після того як він вийшов з Малоросії, її мешканці- втеряли свої права, котрі Мазепа боронив так довго з любовю і запалом відповідним для патріота. Його- не стало й імення Малоросії й її хоробрих козаків зникло з реєстру вародів—невеликих числом, але відомих своїм Оутем і конституцією-... коросийський. З другого боку сї літературні оброблення народньої мови навчали більшої уважливости до живої мови, а живе українське слово—мова, пісня, перекази про минуле, заховані в устах простого люду, навертали до народу панські верстви, відірвані історією останнього столїтя, посварені з народом своєю панською політикою і винародовлені, як здавало ся, до решти, так на сїм новім народництві української інтелігенції виростало нове українське відродженнє. Перелицьована „ЕнеІда“ Котляревського, без волї автора видрукована 1798 року, була першою книжкою, яка незвичайно високо підняла в очах українського громадянства народне українське слово, а заразом своїми образами минулої козацькой слави і сучасного гіркого селянського житя відкрила широку дорогу отсьому заінтересованню народнім житєм серед українського громадянства. Сама по собі важна була поява книжки писаної народньою мовою і друкованої, то значить можливої до широкого розповсюдиення серед тодішньої української інтелігенції. З старих листувань знаємо, як страшенно тяжко було розшукувати старі українські иисання, навіть найбільш голосні і славні (напр. київські академічні інтермедії). Часто найбільш інтересні твори старого українського письменства, не маючи змоги бути друкованими, зіставали ся в одній двох рукописях без усякого поширення (напр. прецїкава історична повість Величка відома в одній авторській рукописи і в одній копії). Тому три видання Енеїди, що вийшли на протягу одного десятилітя і були розхоплеиі земляками, зробили появу сеї книжки епохою не тільки в історії українського письменства, але і в розвою української свідомости. Але крім самої формальної сторони—літературного друкованого твору, писаного народньою мовою і то незвичайно легкою, свобідною і заразом культурною, що непереможно вабила читача,—книжка містила в собі дійсно дорогоцінний зміст. З-поза жартівливої форми талановитої пародії, що описувала пригоди ніби то троянських гольтїпак, висували ся нньші образи і спомини. Саме тоді нащі Запорозцї блукали світами, не знаходячи собі пристановища—і гіркі гадки мусїли наводити спомини, що викликало се байдуже нїбито оповіданнє про тих троянських бурлак! З поза веселих і грубоватих часом жартів і глузувань вставили образи „вічної памяти Гетьманщини". Вставало народне житє, змальоване з великою любовю і знаннєм, будило любов і спочуте до нього. Не диво, що серед чуткійших людей сей талановитий твір від раз підняв настрій і надії на розвій українського слова і письменства. Коли талановиті люде з тутешніх сторін звернуть свою увагу на українську мову та приложать до неї граматичні правила, Українці зможуть іще поспорити .славою учених своїх творів з найбільш освіченими народами Европи —писав оден з молодих ентузіастів, маючи в руках ще тільки саму Енеіду Котляревського. А письменники українського відродження, з Шевченком разом, схилили голови перед автором Енеїди і назвали його батьком нової української літератури. Але „Енеіда“ не застала ся самітньою; за нею слідом пішли иньші талановиті твори, підтримали й скріпили перші вражіння, дані Енеїдою докази культурної варт ости української мови і українського народнього елементу. Те що в „Енеїдї“ треба було відчувати поза зверхньою глузливою формою, виступало в иньших творах вповні відкрито і без недоговорень. Таке значіннє мали пєси самого Котляревського—особливо славна його „Наталка Полтавка4 *, поезїї Гулака-Артемовськаго, повісти Квітки—твори другого, третього і четвертого десятилїтя XIX віку. Поруч них величезне значіннє мали перші збірки українських пісень, що почали виходити з другого десятилїтя (Цертелева, Максимовича, Срезнєвского). Сї збірки видані та й ще декотрі невидані, що ширили ся в ру~ кописях, відкрили вперше незвичайне богацтво української народньої піснї й тим незвичайно підняли значіннє українського слова, бо саме в тім часі освічені люде скрізь почали звертати увагу на народню творчість високо її цінити. Появляють ся також важні для українського усвідомлення працї з українознавства, особливо з української історії. Особливо великий вплив мала безіменна „Исторія Руссовъ или Малой Россіи"—історія України, доведена до кінця Гетьманщини, котрої автором довго вважала Георгія Кониського, а тепер думають на Гр. Політику, або на нього і його сина. Незвичайно талановито написана (хоч дуже часто наскрізь фантастична—в оповіданнях про події X VII віку і ранійших), вона незвичайно поширила ся між українською інтелігенцією, особливо в другім і третім десятилїтю XIX віку, завдяки своїй мальовничости й горячому патріотичному почутю, котрим була перейнята, і робила сильний настрій. Надруковано її було аж пізнїйше, при кінці І840-рр. але вона розповсюджувала ся в копіях і велико вплинула на розвій українського письменства, на довго заповнивши його своїм фантастичними, але з великим патріотичним запалом продуманими постатями і подіями. Слідом за нею зявила ся солїдна, хоч і суха історія козацької України 300. Григорий Політика, звісний украївсьхнй патріот і публнцист. 48? Бантиша-КаменськОго, що протягом недовгого часу мала два. видання— також факт доволі характеристичний для тодіш ніх інтересів української інтелігенції. Починають ся і тут, на росийський Вкраїні перші віщуни спорів про український народній елемент, про народню мову й поезію—відгомони нових ідей про значіннв народности взагалі і впливів словянського відродження, що переносячи ся на український грунт, давали нове толкованне, нову ціну і вартість давнім, стихійним досі і мало усвідомленим потягам до свого рідного, своєнароднього. 119. Ідеї народности. Початки свідомійшого демократизму. В ХУІ 1І в. почало в західній Европі наростати так зване романтичне народництво: на місце того аби переробляти в письменстві старі теми грецькі та римські або потрапляти під їх взірці, письменники звертають ся до переказів свійських, місцевих, з особливою увагою починають збирати народні перекази. і придивляти ся до народньої творчости. Перед тни її легковажили, як річ грубу, необроблену, а тепер почина* ють високо цінити II своєрідню красу. Сей напрям, особливо з Англії та Німеччини поширив ся між західніми Словянами, викликав і там зацїкавленнє до народньої творчости, до народнього, мужицького слова. Потім таке зацїкавлениб, разом з впливами тих перших словянських збірок і студий, починає поширювати ся і в Росії, серед громадянства челикоросийського і зросийщеного українського. Для Українців роснйських і так само галицьких сей поворот мав величезне значіннє. Досі воии дивили ся на свою народність як на тем* ну масу, позбавлену всяких засобів культурних, засуджену на те, щоб користувати ся духовими засобами своїх культурнійших сусідів. Тому не бачили перед своїм народом ніякої будучности, дивили ся на українську мову, побут і звичаї як на пережитки старини, може й цікаві й милі для земляків, але кінець кінцем таки засуджені на загибель. Автор першої української граматики в Росії ГТавловський, пишучи в перших роках XIX в.,, називав українську мову „ни живымъ ни мертвымъ, исче* зающимъ нарѣчіемъ* і саме на те спішив ся записати граматику сет мови, поки ще вона не вимерла до решти. Тепер погляди на народне слово і творчість зміняють ся. Виявляєть ся в українськім народі, в його народній словесности безцінний скарб, що зрівноважує недостачі книжного письменства і свідчить про велике духове богацтво і житеву силу народу. „Знаєте, пише оден з перших збирачів, Цертелів в своїй статі—що я сю народню поезію став* лю вище ніж більшу частину наших (росийських) романів, баляд, а навіть—богатьох наших романтичних поем*. Завдяки оригінальним своїм прикметам, красї і богацтву свому український побут, перекази, історія починають звертати увагу чужинців: Великоросів, Поляків н инших, і се підіймає в очах самих Українців вартість свого народнього елементу. В нових напрямах романтичного народництва їх власне малосвідоме приівязаннє до своєї минувііюсти і сучасного народнього побуту знаходить нове обясненнє і оправданню, заохоту до дальшого заінтересования своїм народом і своєю минувшиною Теорії народницькі і приклади національного розбудження що під впливами їх починало ся тодї у иньших словянських народів вкапували дороги і напрями, котрих належало тримати ся свідомим Українцям. Проби літературного оброблення українських тем українською мовою здобували нове значіннє і вагу, як дорога до відродження українського житя. Після появи талановитих наступників Котляревського, ще перед виступом Шевченка лїтературна сторона сього відродження всїм близьким до нього людям представлялась зовсім запевненою. Оден з молодших членів харківського кружка Срезнєвский в своїм одкритім лист! 1834 р. твердо заявляє, що „язлк український, або як хочеть ся його називати иньшим—малоросийський“, се не нарічє, а окрема, самостійна мова, одна з найбогатших словянських язикір, і його лїтературна будущина не викликає ніяких сумнївїп. „Глубокомислений Сковорода, простодушний Котляревський, богатий фантазією Артемовський, завсїди жартівливий і приємний Основяненко й кілька иньших" не зістануть ся самі: „Мова Хмельницького, Пушкаря, Дорошенка, Палія, Кочубея, Апостола мусить принаймні передати потомству славу сих великих людей України". Але літературною стороною справа не кінчила ся! Разом з тим, як я вже зазначив, мусїли рішучо змінити ся відносини до народні/ мас, його потреб і інтересів. Попердне столїтє зазна- чило ся тим, що свіжо народжене українське старшинське панство запопадливо заходило ся присвоїти собі панський вигляд, щоб як насильнїйше зазначити свою окремішність від народу, з якого воно вийшло. Економична боротьба викопала глубоку прірву між народом і сим панством, що захоплювало землї й кріпостило селянство, а відкормленнє культурне докінчувало їх глубоке відчуженнє й ворожнечу. Український нарід розділив ся на темну народню масу, закріпощену, позбавлену вся кої можности розвою і поступу, і панство, яке хоч називало себе Укра їнцями („Малороссія нами"), але було зо* всім відірване від українського народнього грунту і в своїм повнім відчуженню від народу не бачило иньшої дороги як приставати все тїснійше до культурнодо і національного житя великоросийського. Але тепер заінтересованне українським словом і українською народньою поезією навчило інтелігенцію иньшими очима дивити ся на український нарід. Отсї сірі прості селяне, мужики-кріпаки, на яких українське панство дивило ся з презирством, помазавши ся росийською культурою,— володїли, як виявило ся, дорогоцінним скарбом поезії, були творцями утворів, яким знавці давали місце поруч найкращих взірців європейської поетичної творчости. В устах селян заціліла память про українську минувшину, про козачу славу, затрачена панством. Сама ся мова, котра тепер, в світлі нових поглядів на житє народне ставала дорогоцінним скарбом, вищим від золота і каміня дорогого, заховала ся тільки в простім народі—нею володіло тільки селянство. Через се все в очах нового покоління освічених Українців українська сїрома ставала правдивим носителем, володарем краси і правди житя, і до неї належало всіми способами зближити ся, щоб зачерпнути від неї сеї краси і правди, щоб в народній словесности і народнім житю знайти правдивий зміст для твор* чости літературної. А Зближаючи ся до народу, освічені Українцї набирали ся не тільки памяток народньої творчости, але приходили до розуміння і народнього житя, селянської душі, болів і потреб мужицьких. 382. Домок Котляревського в Полтаві, з рисунка Шевченка. Котляревський в „Наталцї Полтавці*' Квітка в своїх повістях, деякі меньше замітні письменники в своїх творах ставлять собі за завданне відкрити благородний зміст селянської душі, показати, як в тяжких обставинах селянського житя, під с/ромяжною покривкою живуть високі, чисті людські змагання, котрі ріднять українського мужика з його найосвіченїйшим сучасником. Українська література стає демократичною єднає інтереси вищих освічених верств з інтересами мужицькими, бере в оборону людські права селянина кріпака, а згодом починає приходити і до розуміння його економічних і соціальних потреб, та тих суспільних і політичних доріг, котрі могли б привести до поправлення суспільного становища закіпошених» темних і обрабованих народні'х українських мас. І се питаннє про піднесеннє українських народнїх мас до людського житя стає центральним і головним питаннєм з становища українського відродження, тому що вищі верстви зійшли з національного українського грунту і вся надїя українського житя спочивала на селянстві, на надїях його визволення і ' духового розвою 120 Українські гуртки ро- 383. Гр. Квітка сийської України 1830—1840-х років. Заінтересованнє українською мовою і народнїм побутом, народнею словесністю і переказами минулого, симпатії до українського народу і його етнографічних прикмет зєднують згодом людей в перші українські гуртки з літературними і народолюбними інтересами. Найбільш замітний гурток, перша така громада українська, що вже щось значила в літературі й житі українськім, на Україні росийській виробила ся в Харкові. В десятих—тридцятих роках Харків став ся найбільшим духовим огнищем України: коштом місцевого дворянства, потомків слобідської старшини, засновано тут університет, далї жіночий інститут, організував ся театр, розвивала ся досить жвава як на ті часи літературна діяльність; виходили журнали і збірники літературні. Що правда, і сі школи харківські, і се письменство—все отеє культурне житє було великоруське, а українська течія проявляла себе в ній досить скромненько--українськими поезіями або статейками в тих великоруських журна- ігах, або українськими книжечками, шо виходили коли не коли, раз на кілька років. Але появляли ся річи талановиті й поважні; займали ся українською літературою люде визначні, поважні, і займали ся серіозно, з свідомістю, що не забавляють ся якоюсь забавкою, а роблять дїло важне Професор харківського університету Петро Гулак-Артемовський пише гарні поезії, перекладає і переробляе з чужих літератур ріжні річи на українське. Григорий Квітка, потомок місцевого старшинського роду, чоловік дуже побажаний в харківськім громадянстві, складає театральні пєси і перші повісти з народнього житя, малюючи в них високі прикмети душі українського селянства. Прославлений потім язикознавець Срезнєвский, тодї ще молодий учений, випускає збірки українських істо* ричних пісень—рід поетичної української історії, що робила свого часу сильне вражіннє на суспільство. Згодом виступає на літературнім полі як поет і етнограф професор Амвросій Метлїнський і молодий вихованець харьківського університету, славний потім історик Микола Костомарів також Слобожанин (з старого Острогожського полку). В руках харківського кружка українське письменство набрало характера поважного народнього діла. Члени його стояли під впливами романтичного народництва і словянського відродження. В українськім письменстві вони бачили нового члена словянської сїмг, богато наділеного природою, котрому бракує тільки прихильних обставин, щоб проявити себе як слід. Замітні гуртки українські були також по росийських столицях, в Петербурзі Москві. В Петербурзі з кінцем 1830-х років пробував талановитий поет Гребінка і молодий Шевченко, що з кінця 1830-х років починає звертати увагу на себе своїми поезіями. Поява його першого „Кобзаря* 1840 р. і зараз потім „Гайдамаків* була многоважною подією українського житя. Справедливо завважив визначний великоруський критик, що українське письменство, мавши в своїх рядах Шевченка, вже не потрібувало нїякої рекомендації, ніяких доказів свого права на істнуеаннє. Се було велике щастє для молодої української літератури, що в нїй так скоро—яких небудь сорок лїт по появі її першої ластівки, »Енеїди“ Котляревського, проявив ся такий геніальний поет як Шевченко. З його появою справдї можна було сказати, що українське відродженнє з лїтертгурнаго боку вповнї запезпечене. Але Шевченко відограв також велику ролю і в Ідейнім розвою українського громадянства. З сього боку величезне значіннє в історії українського житя здобула київська громада 1840-х рр. Коло новозасно* ваного (1834) київського університету зібрали ся тоді такі визначні сили як Максимович, Костомарів, Куліш—тодї ще молодий етнограф, повний юнацького завзятя. історик права Гулак і багато ріжної талановитої молоДі'жи. До них в 1845 р. прилучив ся й Шевченко, перейшовшії до Київа на посаду при київськім ^нїверситетї. Зійшли ся найбільші люди тодішньої України—найвизначнїйші талантом і високими мислями про відродженнє свого народу. Шевченко, Костомарів, Куліш, Гулак і декотрі з молодших їх зна* йомих близько сприятелювали ся і сходячи ся роздумували над минув* шиною України, над крівавою наукою, яку дали їй колишні повстання народні, над гірким становищем свого поневоленого народу ї способами його визволення. Костомарів працював тодї над історією козачини й дїлив ся з товариша» ми своїми відомостями й гадками про минувшину. Шевченко ще В своїх молодечих віршах перший з українських постів звернув ся д козацької та гайдамацької минувшини, шануючи в ній боротьбу за волю й право народне, згідно з тими переказами, які чув з малечку наоколо себе. Тепер з поручення київської археографічної комісії він їздив по Україні, зарисовуючи старі українські памятки, й вони з новою силою будили в його душі память українського минулого. З поза блеску гетьманських клейнотів. з поза війн і чвар вставав перед ним дійсний ' герой української історії: сірий нарід, що повставав на те, аби зробити( своєю ту землю, на котрій працював, і бути господарем своєї праці і свого житя. У небувалою нї перед тим нї потім силою Шевченко в своїх поезіях сього (1845) року виступав против неправди і неволі, яка запанувала ні Україні, і лукавим нащадкам пригадував забуту правду української історі : Схаменїть ся. бультв люде, Бо лихо дай буде: Розкують ся незабаром Заковані люде; Настане суд, заговорять І Л п і про і море І потече сторонами Кров у сине море Дітей наших... Ви—розбійвики неситі, Гололві ворови! По якому правдивому, Святому закову 1 землею веїм даною І сердешним людом Торгусте? Стережіть ся ж. Бо лихо вам буде, Тяжке лихо! Разом з тим товариство незвичайно цікавило ся сучасними поступовими течіями—розумієть ся західнїми, бо в Росії тоді завмерло все. Між ним були люде добре познайомлені з сучасним французьким революційним рухом, з соціалістичними теоріями, з змаганнями деяких французьких священиків обновити сучасне християнство в духу демократичнім І соціалістичнім. Інтересували ся й словянським відродженнєм, що з віковічного сну підіймало оден за другим сї забуті, навіки поховані словянські народи. Підіймали свою культуру Поляки і Чехи, будили ся Хорвати, Серби, Болгари, Словаки, Словинці— 1 о диво, трупи встали, і очі роскрили, і брат з братом обняли ся і проговорили слово тихої любови во віки і віки— —як співав Шевченко, сам незвичайно захоплений гадкою про відродженнє і визволеннє Словянства. Великий інтерес мав гурток до революційної літератури польської і великоруської, сучасної і попередньої. В 1820-х роках, під час тодішнього поступового росийського руху, що привів до повстання 1825 р. (т зв. „декабристів"), на Українї істнувало потайне товариство „Соединенныхъ Славянъ**, що ставило собі за завданнє привести до того, аби народи словянські звязали ся в вільну спілку (федерацію). Єсть звістки, що було тодї також осібне „Малороссійское общество“, і воно ставило собі за завданнє добивати ся політичної самостійности для України. Такі гадки й пляни розвивали ся також по масонських льожах, потайних гуртках, що на західній взірець поширювали ся в тім часі по Росії і на Вкраїні—між членами їх бували й свідомі Українці (напр. Котляревський). Відомости про тодішні товариства і їх завдання доходили до Шевченка і його приятелів, і вони на взірець їх задумали заснувати потайне політичне товариство, для визволення українського народу. і2і. Кирило-Мефодіївське брацтво. Громада, коло котрої захо дили ся отсі найкращі, найталановитші українські громадяне, прибрало собі назву товариства св. Кирила і Мефодія просвітител ів словянських, а коротко звало ся брацтвом (так зве його Шевченко в однім листі). Своєю метою воно ставило визволеннє словянських народів, в тим числі і українського, і утвореннє з них словянськоі федерації. Кождий словянський народ мав творити окрему демократичну республіку, а спільними справами мав завідувати спільний словянський собор, куди думали вислати всі словянські народи своїх депутатів. Братчики марили, що Київ буде центром сеї словянськоі федерації і представники словянських народів відкриють свій собор там, де колись збирало ся вільне київське віче, під гук софійського дзвону, що оповістить світови правду, свободу і рівність. Сс була данина, котру братчики віддавали ідеям словянського відродження і визволення, словянському романтизмови, і доволї близько на* гадувало пляни згаданих „Соединенних Славян" 1820-х років. Для українського житя, для політичного розвитку українського громадянства мав далеко більше значіння той соціальний і політичний зміст, який братчики вкладали в сю словянську рамку, і ті підстави, які вони вказували* в українській минувшині, в українській традіції для тих основ свободи, рівности і народовластя, на котрих вони хотїли оперти новий лад України і всього Словянства. З сього погляду брацтво далеко було не одностайне. Були люде такі як Шевченко—настроєні незвичайно ворожо до всього, що тяжіло на українськім народі: против царського деспотизму, поміщицького оановання, всякого насильства і неправди соціальної й духової, готові добивати ся повного, корінного знищення її й оновлення житя до самих підстав хочби насильством, повстаннєм, переворотом. Але далеко більше було поміркованих українських патріотів, романтиків національности, настроєних гуманно, прихильно до народнїх мас, але неохочих до тактики різкої й насильної—вони стояли за методи роботи культурні: через просвітні товариства, виданнє й розповсюдженнє серед народу популярних книжок, поширеннє серед поміщиків свідомости потреби народньої освіти й загального поліпшення селянського житя. На сїм грунті вини* кали горячі дебати, завзяті суперечки, в котрих виглажували ся найбілш різкі протилежности й намічала ср спільна, середня програма політичної роботи. В поезіях Шевченка 1845 р., особливо в його славнім „Посланії до земляків** знаходимо різкі відгомони запальних суперечок з національними романтиками, які ідеалізували сучасне народне житє й минулу славу України, манили ся „сЬвременними огнями", словянофильством і західноевропейскими теоріями й не добачали того, в чім для Шевченка лежало головне—страшної народньої кривди, соціального лиха історичних гріхів українського панства перед своїм народом: 1 Коляра ') читаєте з усїеї сили І Шафарика *) і Гавку *), 1 в славявофили Так 1 претесь, і всї мови словявського люду Всї зваєте. а своєї дасть-Біг! „Колись будем 1 по своєму глаголать, як Иїмець локаже. А до того А історію вам вашу роскаже". Се „славянофилам**, а от і романтикам української народности: Заговорили, Так що й Німець яо второпа, учитель великий. А ве то. щоб прості люде. А гвалту! а крику! *) Внзвачні письмеввики, представники сучасного чеського словянсфильства.. „І гармонїя. І сила—музика тай годї: А Історія? Поема вільного народу! Що ті Римляне убогі! Чорт-зна що не Брути! *)... У нас Брути і Коклеси *) славні, незабуті !. У нас воля виростала, Дніпром умивалась, У голови гори слала, степом укривалась-! Кровію вона вмивалась, а спала на купах— На козацьких вільних трупах, обкрадених трупах!.. Подивіть ся лишень добре, прочитайте знову Тую славу, та читайте од слова до слова— Все розберіть, та й спитайте тоді себе: Що ми? Чиї дїти? яких батьків? Ким за що закуті? Тай побачите, що ось що ваші славні Брути. Раби, підвіжки, грязь Москви, Варшавське смітє ваші пани. Ясвовельможвії гетьмани! В сих протестах очевидні крайности, в які Шевченко впадав, пока* зуючи як головне історичну неволю України і сучасну кривду селянства. Його голос не був одиноким, між молодшими членами кружка були також люде, для яких центром всього була селянська кривда, і які не могли пробачити її нї царизмови, нї поміщицькій інтелігенції, невважаючи на весь її малоросийський патріотїзм. Історичні традиційні вартости українського житя висував в київській громаді особливо Костомаров, найбільший авторитет ії в сій области. Особливо інтересна з сього погляду виготовлена ним агітаційна брошюра (захоплена жандармами і тому не розповсюджена): „Книга бития українського народу". В ній дуже цікавим способом мішаєть ся українське ідеалїзованнє своєї минувшости — визвільних змагань народнїх і козацьких, з словянофільською ідеалізацією словянства в проти вставленню світови германсько-латинському, і з палким революційним протестом против царизму, панства і всякаго соціального поневолення. Українська наоодня стихія виставляєть ся найвірнїйшим виразом правдивого словянства, не покаліченого впли вами германсько-латинськими: що попсували Польщу й західню ) Сб похвали українській мові, які набридли Щевчснкови б устах ріжних панків. 1) Герої старої римскої історії. 385. Микола Костомарів. Словянщину, і візантійсько-татарськими, шо покалічили й знівечи ли житє великоруське (прищіпивши йому царизм і казьонне пра* вославіє). Український народній рух XVI—XVII ев. струсив з себе всякі сторонні шкідливі впливи: брацтва вернули релігійне жи* те України до чистого, апостольського християнства, козаччина —до старих словянських підстав демократизму; свободи, рівности й брацтва. Україна—.пише Костомарів не любила ні царя---як Московщина, нї пана —як Польща і зробила у себе козацтво, себто брацтво; .вступаючи туди кождий ставав братом иньших, хтоб він не був перед тим, паном чи холопом, аби був тільки християнин, і були козаки всї рівні між собою: старшина вибиралась на раді і мала служити всім по слову Христовому, приймаючи уряд як повинність, і не було між козаками ніякої панської аихи ні титулів. З дня на день росло і множило ся козацтво, і скоро всі люде на Вкраїні стали б козаками, себто вільними і рівними, і не було б над Україною нї царя ні пана, крім Бога єдиного, і за прикладом України теж саме стало б у Польщі й по иньших словянських землях*. Але пани польські, побачивши, як зростав козацтво—що скоро всї люде стануть козаками, себто вільними, кинуло ся до всяких насильств. Козацтво повстало і против Польщі пошукала помочи Москви. Але Москва подїлила ся Україною з Польщею і вдвох вони знищили козаччину і здавили українську свободу. „І пропала Україна—але се так тільки здасть ся. Не пропала вона, бо не хотіла знати нї царя, нї пзна, а хоч ѵ і був цар над нею, але чужий, були пани, але чужі, а хоч би і з української крови були ті виродки, одначе вони не поганять своїми підлими устами української мови і не називають себе Українцями. А правдивий Українець, чи буде він простого роду чи панського, не повинен любити нї царя, нї пана, а повинен любити одного Бога'* „Україна встане з своєї могили і кликне знову до братів-Словян. і почують її поклик, встане Словянщина, і не зістанеть ся в ній нї царя, нї князя, нї графа, нї герцога, ні сиятельства, ні превосходительства, нї пана, нї боярина, нї мужика, ні холопа, нї в Великій Росії, нї в Ііольші, нї на Українї, нї в Чехії, нї у Хорутан, нї в Сербів, нї > Болгэрів. 1 Україна буде незалежною республікою в словянськім союзї. Тоді скажуть всі народи, показуючи на те місце, де на карті буде намальована ■Україна: „От камінь, відкинений будівничим—а він лїг основою всього*. Здійсняти се велике дїло ставило своїм завданнєм Товариство. Оден з молодих членів його, В. Білозерський писав: „Нї політична самостійність, нї свобідне виявленнє гадок і почуть, нї сама мова не знаходять собі опіки закону. Все засуджене на нишеинє, все задавлюсть ся самоволею. В такім страшнім становищі пробував наша світ-Україна, шо заслужила вічну шанобу своїми гіркими стражданнями за правду. Прилучена на основі своїх власних прав, вона тер* пить множество ріжних кривд. Права її забуті, і тепер не як сестра одновірного народу, а як невільниця мусить вона зносити все.що тільки єсть найприкрійшого в житю. її доля, її будучність важить ся Богом, але коли довго ще потягнуть ся теперішні' порядки, коли нїщо українське не шануєть ся, коли на нас накладають чуже ярмо, і ми,—Боже, як чужинці в своїй старій дїдинї, в своїй власній вітчинї, то Україна стратить свій народній, одвічний засіб. І ми заслужимо се, коли будемо байдужі і спокійно дивитимемось, як убивають на наших очах найбільший дар божий—житє на роднє з його духом, ідеєю й метою, ДО ЯКО! воно має прямувати. Як вірні сини своєї батьківщини, одушевлені бажаинєм всякого добра для неї, ми повинні йти до здійснення в ній божої правди, царства свободи, братської любови і народнього добробуту Одначе ясно, що окреме істнуваннє її (Укра- 387 Микола Гуяак (в старости,) їни) не можливе: вона буде між кількома огнями, буде під натиском і може підпасти гіршій долі, ніж яку перетер, піли Поляки. Одинокий спосіб для привернення прав, прийнятий розумом і ухвалений серцем, полягає в обєднанню словяиських племен в одну сїмю, з охороною закону, любови і свободи кожного. „З огляду що метою товариства буде приверненнє словянським народам їх самостїйности й моральної свободи, кожний член повинен старати ся про поширеннє правильних ідей про свободу, засновану на християнській проповіди і народнім праві. З огляду що ся свобода може бути. осягнена нами й иньшими поневоленими народами тільки при обєднанню Словян в одну* державу, оперту на пошанованню кожної народности,—повинні члени поширювати відомости про Словян і право кожного племени Тх на самостійність, будити любов до Словян і їх народности та викорінювати всяку неохоту між племенами, а поширювати памятки, які викликають свідомість народности і брацтва**. Поруч зовсім ясних політичних, соціальних і національних завдань бачимо у членів кружка ссе таки луже богато мало реальної фразеольо* гії на моральні і реіігійні теми—вони не могли позбути ся так легко сеї спадщина свого часу. Тим не меньше в уставі товариства, в „правилах'* для його членів, в відозвах до української людности і сусїднї. народів—Великоросів і Поляків, виготовлених членами, знаходимо богато цінного і важного для того часу домаггння розкріпощення людности, скасовачня всякої нерівности цензу, привілєгій клясових, горячий протест против деспотичного рЬсийського ладу, против використовування народнїх трудящих мас,—що робило сильне вражінне і мало великий вплив серед того глухого часу Брацтво формувалось потроху протягом 1846 і початку 1847 р. здобувало собі прихильників серед кращих людей тодішнього громадянств?; оден з участників оповідає, що до провалу товариства в нім було до сотні членів Вийти з такого підготовчого стану та перейти до активної роботи товариство не встигло, бо було захоплено серед самого ще свого творення: на Різдво 1846 р. були підслухані розмови братчиків студентом, шо подав на них донос, в марті й к в іт н і у братчиків пороблено трус і арештовано. Коли виявило ся, що товариство захоплено в часі формування, жандармерія була дуже вдоволена таким доказом своєї чуйности, і се вплинуло на ге, що кари на братчиків вона запроектувала 35* Васи.іь Бі.юзерськяй. не великі порівнюючи з тими страшними розмірами, які надавала адміністрація сій українській змові. Видержавши кого довше кого коротше в кріпостях, їх розіслали по далеких сторонах поза Україною, відобравши змогу працювати так як їм хотїло ся. Найтяжша кара впала на Шевченка: його віддано в салдати і вислано в закаспійську пустиню, заборонивши писати й малювати. Се страшне засланнє і тяжке салдацьке житє надломили його творчість в самім розцвіті і розбили його фізично. Тяжко поруйнували ті кари сили і творчу роботу также і иньших братчиків—найкращі тодішні українські сили. На українську мисль, на українське слово пішли нагінки і заборони, перед тим не бувалі. Забороняли ся й нищили ся книги видані перед тим „самі такі слова як Україна. Малоросія, Гетьманщина вважали ся злочинними* Український рух притих. Але мисли кирило-мефодівських братчиків зіставили глибокий слід вони жили далї й будили політичну і соціальну українську мисль Особливо Шевченкові поезії, шо ширили ся в рукописях, переказували ся з памяти, мали величезний вплив. Віл Кирило мефодіівського брацтва веде свою історію весь новий український політичний рух. 122 Галицьке відрояженнв і 1848 рік. В Галиччинї перший гурток, який досить свідомо ставав на грунт національний, відомий нам в Перемишлі, в духовних круга* його, при кінці другого лесятилїтя XIX в Тут було засноване те товариство для ооширення народньої освіти; з кругів тутешвього духовенства вийшла перша звісна записка в обороні рівноправности й культурно) вартости української мови, з нагоди питання про научанне в школах українською мовою, звідси йшли звісні нам заходи коло українського шкільництва Одначе сей перемишльський кружок ще не мав ясного понятя про значіннє народньої українсько» стихії й стояв на роздорожу між нею і книжною словяно-росийською мовою. Тому що кнржна українська традиція не була в Галиччинї задавлена чужими заборонами і заходами, як на Україні росийській, вона була тут сильнійша, і ставала перешкодою в переході до живої народньої мови В ) 820-х роках питаннє про народню мову і не 'ставило ся гостро. Автори перших граматик з перемишль ського кружка прихиляють ся до народньої мови, але вважають потрібним *очишати“ її від простонародньоі грубости й наближати до старої книжної й церковної мови Тільки в 1830-а рр виріжняють ся вже два виразні напрями против оборонців книжно» традиції виступають рішучі прихильники жи*во) народньої мови, горячо обороняють М чистоту ВІРІ книжного калічення і добивають ся літературного уживання і граматич ного оброблення чистої народньої мови, не розмішаної книжною. Вплинуло на се і словянськє відродженне, шо теж звертало ся до народньої мови, а головно і найбільше—літературні проби на чистій народній мові східньої України Ясна була їх краса і перевага над книжними виробами Галицької й Угорської України, і вони серед тутешніх письмен ників викликали охоту іти тимиж слідами. Против автора першої друкованої угорсько-української граматики Мих. Лучкая, шо хилив ся до книжноі, церковної мови, і автора пер шоі друкованої галицької граматики Йосифа Левицького, шо хотів держати, ся не тільки старої української книжної мови, але й зближити ся також до книжної великоруської виступив досить рішучо Йосиф Лозинський. боронячи чистої народньої мови. А ще більш рішучо стає на український народній грунт кружок молодих богословів, що зібрав ся в львівській семінарії в 1830 роках. Ся українська молодім стояла вже під впливами відродженого українського письменства Росії 1820— 1830 років, і під впливами сучасного словянського відродження та сучасної оольсько) революційної агітації розвинула ся в напрямі більш поступовім і народолюбнім, в дусї роман* тичного народництва росийськсї України. Вона також цїкавить ся істо* р'.єю й етнографією свого народа, збирає пісні й перекази та пробує свої сили в лїтературнїй роботі, зближаючи ся до взірців українських—одність українського народу по оба боки росийсько-австрийського кордону відчуває вона в повній силі. Симпатичний поет Маркіан Шашкевич являєть ся першим народнім поетом Галичини і пізнїйший український, народовецький рух Галичини признав його своїм первоначальником і патроном. Яксву Головацькому судило ся стати першим патентованим ученим—професором української мови на новозаснованій катедрі львівського університету. Третій член ссї «руської трійці як ТІ прозвали, Іван Вагилевич займав ся історією, етнографією, словесністю всім по троху. Та діяльність сього кружка не йшла гладко. За останні десятилїтя відносини офіціальних кругів до українського питання встигли змінити ся рішучо. Австрийські власти, маючи досить клопоту з тодішніми польськими революційними течіями, не хотіли мати нових клопотів ще й з українським рухом. В духовних уніатських кругах, котрим передано цензуру українських книг, також панував напрям реакційний, узко*церковний, неприязний і підозріливий народнім елементам в літературі. Книжки навіть самого цензурного змісту: релїпйнї, похвальні оди на честь австрийського дому—забороняли ся тому тільки, щэ мова їх була не досить словянська, або що замість словянського письма вони були написані гражданкою. Тбму й заходи „руської трійці* в офіціальних кругах були прийняті підозріливо і ворожо. Перший альманах „Зоря“, зложений для друку кружком Шашкевича в 1834 р., духовна цензура заборонила. Зложили новий збірник, ще обережнїйше, з народнїх пісень і переказів та власних поезій і наукових статей під назвою „Русалка Дністрова" і надрукували його в Пештї, на Угорщині, щоб розминути ся з галицькою цензурою. Але й се не помогло: коли книжка прийшла до Львова, цензура арештувала її всю і тільки в 1848 р. удало ся її видобути з арешту. На самих авторів впали ріжні неприємности. Хоровитий Шашкевич не витримав їх і вмер в недостатках, як священик на убогій парафії; Вагилевич пішов шукати хліба у польських панів і змарнував ся. Галицьким гасителям здавало ся, що придавили український рух до решти. Та иал'етів бурхливий 1849 рік і зараз перемінив усю обстанову, Европейська революція сильним відгомоном відбила ся по австрийських краях, викликавши більше або меньше значні рухи. Підняла ся Угорщина. В ГаличчииТ Поляки почали ладити повстаннв для визволення Польщі. Австрийське правительство тодї знову пригадало собі галицьких Украіниів і заходило ся коло них, шоб ослабити польський рух. Вихо* дять наверх такі справи як розд’іленнє Галиччини (недорічно звязано” з українських і польських земель) на частину українську і польську; заведеннс в українській Галичині української мови по школах виших і низчих; визволенне українського селянства з власти польських панів--все те про шо думало в 1770—80-х роках правительство Марії Тереси і Йосифа И а потни так міцно забуло, підпавши під впливи польської шляхти і власних своїх гасителів-реакцюнерів. Галицькі Українці підняли головй і собі заворушили ся. Пляни польських революціонерів про відбудованне Польщі були їм не в лад, і тільки не велика частина української інтелігенції пішла разом з Поляками Переважна ж більшість почала організувати ся в напрямі окре мішнім і Полякам ворожім, користаючи з прихильности й помочи австрийської адміністрації Галицький намістник Стадіон, про котрого Поляки потім говорили, шо то він видумав галицьких Русинїв-Українцїв, а перед тим мовляв ,не було їх. справді підтримував Українців доволі енергійно. Засновало ся політичне Товариство Головна Рада", свого рода українське національне правительство, що мало вияснити і представити центральному*правительству політичні Л „. і . 380. Яків Головааький й національні потреби Українців, а як орган (встарости.'якаерейшовдоРосії). II стала виходити газета „Зоря Галицка". Против польської гвардії й революційних ватаг організовано українську гвардію, українські батальони стрільців. В осени 1848 р. скликано „Собор руських учених" - всіх прихильникив культурного й національного розвитку галицької України, щоб вияснити культурні й нацюнальні потреби та виробити програму дальшої діяльности для розвою українського народу Сей „собор* став рішучо на національнім українськім грунті, відріжняючи українську народність з одного боку від польської, з другого—від великоруської, з которою все ще мішали її ріжні прихильники книжної „словяно-росийської мои*. не вміючи відріжнити П від народньої української. „Собор" уважав конче потрібним, шоб була уставлсна одна, одностайна граматика і одностайна правопись для всього „руського наро> ду в Австрії й Росії („руським* далї називали тут свій український нарід і мову). Хотів, аби була вона згідна з язиковими прикметами української мови, а незалежна від граматики і правописи польської і росийськоі. Помагав ся, щоб у всяких школах галицьких заведено украТиську мову а для розвою письменства було засноване просвітнє товариство, на вз* чеської „Матиці-. Підтримував домаганнє, щоб українську частину Галичини віддТлено від .польської, і такі иньші жадання. Се був дуже важний момент в гаїицьким житю і не дурно Ант. Могильницький, найбільша літературна сила сього часу, накликав „собор" високолетними, хоч на теперішню оцінку досить нескладними віршами: Як орлн смілі в гору ся взоиваймо. А хоть не раз ще густо тьми залива Минаймо з даля принади і сїги ТІримрачить світла лице нам любезве — Скрізь густі хмари світла добиваймо Вийде на верх як на волї олива. Щоб раз зажжеае не далось згасити. Прод тхом правди ложпа гущ ісісзне. Правительство йшло на зустріч українським бажанням. Воно обіцяло завести українську мову в уеїх школах, в гімназіях і університеті, серіозно думало про поділ Галичини, і в 1850 р. дійсно був виданий такий закон, тільки не війшов у житє. За те здійснилось і сильно вплинуло на настрій українського громадянства проголошене в 1848 році скасованнє панщини і визволеннє селян з власти поміщиків. 123. 1848 рік* на Буковинї й Угорській Українї і загальна реакція 1850-х рр. В иньших українських землях, які були під Австрією —на Буковинї і в Угорській Україні події 1848 р. відбивали ся инакше, хоч також глубоко зворушили місцеве житб. На- Буковинї—найбільш глухій з австрийських провінцій, питання висунеиі сими подіями, викликали перші познаки національної думки у тутешніх Украінцїв і перші прояви суперечности інтересів української й румунської народности, котрі правительство досі звичайно рахувало за одну місцеву, бо православну людність. Румуньські депутати в парляментТ стали добивати ся відділення Буковини від Галиччини і обєднання її з румунськими краями Угорщини; буковинські Українці виступали против сього, стоячи за дальшу одність свою зГаличчи* ною, натомість добивали ся розділу Буковини на національні теріторії—українську і румунську, а Румуни сього не хотіли. Але загалом рух український на Буковині був дуже слабкий, між Українцями мало ше було свідомих елементів і селянський рух против Румунів*дїдичів, що виник тодї, мав зовеїм стихійний, несвідомий характер. 390. Іьаа Вагилович: Глубокі аотрясення. які заважили на ѳсім пізнійшим /киті п. при* йшло ся оережити в 1848 р Україні Угорській. Велике повстаннє, підняте для визволення Угорщини від австрийського панованя було задавлене завдяки воєнній помочи, присланій Росієкі австрийському шсарееи- Австрийське правительство. шоб ослабити Угрів, готове було підтримати народ ности Угорщини, подавлені досі угорьським панованнєм—в тім і угорських Українців. Серед них знайшов ся тодТ чоловік сміливий і відважний, який міг би відкрити нову добу в житю угорської України, як би зістав ся на національним грунті, був се Адольф Добрянський, під час угорського повстання він утїк з Угорщини й пробував у Галиччинї, і звідти прийшов з росийськоіа армією, як цісарський австрийський комісар при росийській армії. Під впливок його угорські Українці рішили ся виступити з своїми національними домаганнями, вислали депутацію до цісаря. просячи від* ділити украінськи землі в осібні столиці і в них на всякі уряди призначати Українців завести українську мову в урядованні і в научанні, заснувати в Ужгороді українську академію і т ин. Прошення сі були прийняті дуже прихильно і цісарь обіцював їх скоре сповненнє Добрянського призначенно намісником (над-жупаном) чотирох столиць, де найбільше живуть Українці', і він почав заводити „руське “ діловодство тут: на тій же мові мали вчити в ужгородській Гімназії. Все се обіцювало дуже гарні наслідки—але все попсувало русофйльство Добрянскаго, він був прихильником всеросійського €динства. і замість української мови(гпіЬепі8сЬѳ ЗргасЬе) заводив росийську.ширив росийський волив. Тому угорська аристократія, здобувши собі назад впливів державі зненавидівши росийську окупацію, шо знищила й пляни. першим ділом звернула ся против Добрянського Його скоро відсунено від усього, а все що пахло русофильством на Україні угорській—взято під гострий і підозріливий догляд. Тим часом під впливом Добрянського вся тутешня Інтелігенція пішла сею русофильською стежкою і тепер пш гострим угорським доглядом присіла й залишила майже всяку діяльність. На народній украіньський основі працювати не хотіла, на росийській—не сміла, і так по тім бурхливім руїу (849 р наступає тут на доего—по нинішній день застій і мертвота — гірше, нїж денебудь на українській землі Не така тільки довга і затяжна, але теж сильна реакція по бадьорім руху 1848 р наступила і на БуаовинГ. а навіть і в Галиччинї. Союз тутешнього українського громадянства з правительством мав свої дуже лихі сторона Добрі заміри австрийських правителів помогти розвоєви українського народу переважно не* здійснили ся й тут. Задавивши' революційний рух 1848 р оравительство взагалї поховало свої пляни реформ. Тим часом українське громадянство покладало всі надїі свої на ре* форми і дарунки правительства, і коли побачило, що воно більше Укра* їнцями не журить ся, стало безпомічне і безрадне, не знаючи, що почати. З тої причини, що рух український опирав ся на порозумінні І союзї з правительством, провід у нім взяли елементи консервативні: церковні • та урядові. В Галиччині перед вела митрополича консисторія, „святий Юр“, як її звали по імени катедральної церкви, де проживав митрополит і консисторські каноніки. Тодішня інтелігенція українська в Галиччинї складала ся майже з самих священників і вони, зовсім зрозуміло, дивили ся на митрополита і його консисторію як на своїх натуральних провідників. А сі провідники дивили ся неприязно і підозріливо на кожний прояв, якогось живійшого і поступовійшого руху взагалі і народнього українського зокрема. Знов виходять на верх прихильники книжної слоияноросийської мови, неприхильні українському елєментови в мові й культурі, як простонародньому і „необразованному“. Всякі сміливійші пориви й пляни 1848 р. затихали й забували ся серед загальної реакції. Знов на гору вийшли польсько-шляхетські елементи. Вони фактично захопили в свої руки галицьку адміністрацію, під началом тодішнього намісника графа Ґолуховского. Галиччина опинила ся в польських руках, а до українського елєменту польські верховоди подбали настроїти правительство як найбільш підозріливо й неприхильно, представляючи, що галицькі Українці тягнуть до Росії й до православія. Так і в Галиччинї жвавий рух 1848 р. на дїлї став не початком нової епохи, а вступом до темної реакційної доби, і тільки згодом українське громадянство мало змогу вернути ся до тих домагань і справ, що ставили ся В 1848 році й тоді були вже такі близькі до свого сповнення. 124. Новий рух на Україні росийській. Таким чином і в Ро- <;іТ, по розгромі кирило-мефодіївського брацтва, і в Австрії по втихомиренню революції 1848 року, кінець сорокових і пятьдесяті роки стали часами глухої реакції, де затихло і приникло українське жите. В Росії одначе ся реакція як наступила скорше, так і скінчила ся скорше. По нещасливій кримській війні настали в Росії нові часи, правительство само озялось реформувати старі, пережиті форми житя, шо виявили свою нездатність. На чергу стало визволеннє селянствад визволеннє суспільности від пут старого режіму; суспільність заворушила ся рвала ся до нового житя, І з нею стали виходити на яв приспані змагання '/країнські. Кирило-мефодіївські братчики, повернені з заслання, збирали ся в Петербурзі і заходили ся прясти далі перервану основу українського відродження. Особливо живу видавничу й організаційну діяльність виявив у тім часї Кулїщ, скорше повернений з заслання. Зачинає від видання старших українських письменників, відкриває нову зорю українського слова—молоду Марковичку (Марко-Вовчок), громадить матеріал для альманаха „Хата“ (1860), нарешті з своїм швагром В Білозерським розпочинає видаваннє українського місячника ..Основа44. Журнал сей, що виходив несповна два роки, 1861—*2, в суміш мовою українською і росийською, мав незвичайно велику вагу, в перше обєднавши інтелігентних Українців Росії й визначивши їм провідну поступову і народолюбну стежку. Сміливі політичні гадки кириломефодіївського брацтва, правда, вже не залунали в новім органі. Трудно сказати, чи прпкрі досвіди і кари, які впали на голову братчиків, змінили їх гадки, чи вони вважали незручним спиняти увагу громадянства на таких далеких справах, котрі в підцензурній часописи можна було б обговорювати хіба дуже загально і здалека, коли тим часом на черзї стояли справи такі близькі і для 392 Марія Марковим українства превеликі. Справа визво- (Марко-Вовчок). лення селянства, упорядкований нового громадянського, господарського і культурного житя селян—се ж було здГйсненнє соціальної проґрами брацтва, бодай в части! Варто було потрудити ся коло сього, і сим справам гурток „Основи4 4 , шо почала виходити саме перед визволеннєм селян, присвячував особливу увагу, відсуваючи справи політичні За справою визволення виступило питаннє народньої освіти __ Українці заходили ся організувати недільні школи по містах, складати українські книжечки для шкіл і народньої освіти та збирати гроші на їх видаваннє. Разом з тим виникали горячі суперечки про українську мову, придатність її. для шкільного і книжного, взагалі культурного уживання Приходило ся боронити її від наскоків обшеросів—чужих і св<)Гх „тоже Малоросів4 4 , які силкували ся доводити, що Українцям не треба розвивати своєї мови, бо можуть користувати сч „общерусскою*4, себто великоруською книжною мовою А заразом мусїли відборонювати 392 Марія Марковим (Марко-Вовчок). ся і від Поляків, які теж хотіли підтягнути Українців під свою стару історичну Польщу. Костомаров енерґично боронив історичних прав укра* інського народу, обгрунтовував з історичного боку федеративний прінціп, виясняв демократичні традиції української історії. Він і Куліш виступають головними оборонцями української ідеї в сім часі. Перед усГми тими живими справами дня відійшли на далекий плян старі мрії про обєднаннє всіх Словян. Натомість справа селянська, що займала також поступове великоруське громадянство, зблизила з ним Українців, що давнїйше не раз стояли близше до великоруських консерваторів-словянофілів, а з боку поступовців росийських стрічали ся з неприязним і зневажливим трактованнєм (так найбільший представник тодішнього великоросійського поступового громадянства Бєлїнский в 1840-х р. дуже неприязно поставив ся до Квітчиних і Шевченкових творів). Тепер поступові Великоруси в цілім ряді питань почули себе однодумними з Українцями і не раз виступали з обороною українських потреб. Так петербурський комітет грамотности в 1862 р. звернув ся до правительства з прошеннєм, аби в народнїх школах на Україні заведено науку на українській мові, а між рекомендованими ним для народнього читання. книжками було навіть більше українських, як великоруських. Росийські письменники виявляли зацїкавленнє українською літературою, і навіть до галицьких прихильників книжного словяно-росийського язика звертали ся з щирими порадами залишити сю мертву мову та тримати ся живої народньої української. Сей живий, і дуже поміркований український рух одначе скоро стрів ся з новими перешкодами з боку правительства. Хоч саме в тім часї Українці обгризали ся з Поляками-поміщиками, які дуже ворожо виступали против народолюбних українських заходів і против своїх людей, що переходили на український грунт (гурток Антоновича й ин.), про те прапительство повірило безглуздим наклепам, нїби то Українцї накладають з Поляками. А тоді саме (1863 р.) підняло ся польське повстаннє. Пішла від начальства всяка біда на українське слово і на всякі українські заходи. „Основа'" сама спинила ся з кінцем 1862 р., иньші видання забороняли ся правительством. Почали забороняти також українські книжки для школи і народу, українських діячів арештовували і висилали на північ. Нарешті вийшло розпорядженнє міністра внутрішніх справ (Валуєва) проти українських книжок взагалі. Він посилав ся на те, що „болышшство Малороссіянъ весьма основательно доказываютъ, что нілкакого особеннаго малороссійськаго языка не было, нѣтъ и быть не можетъ‘, а викликають український рух на свою користь Поляки. Отже наказав цензурі на будуче пропускати тільки українську белетристику» а книг наукових І для народу призначених до друку не дозволяти. Даремно тодішній міністр освіти (Ґоловін) вказував, що не можна так забороняти книжки не вглядаючи в їх зміст, за саму тільки мову, котрою вони писані. Заборона таки зістала ся, а до неї прилучив ся і синод, заборонивши св. письмо на українській мові; цензори ж, потрапляючи під мисль начальства, перестали перепускати і белетристику. Жвавий український рух тим способом раптом припинено і Придавлено саме серед його розмаху. Але се мало той наслідок, що він з Росії перекидаєть ся до Галичични; ще раз отеє, по стількох віках, починаеть ся поворотний культурний рух зі східньої України на захід, в Галичину, тим часом як перед тим, під натиском польського пановання живійші елементи з західньої України відпливали на схід. Тепер українському рухови на сході стало тяжче ніж в Галиччинї під австрийським панованнєм, і починаєть ся рух на захід. 125. Народовство І москвофільство в Галиччинї і на Буковинї. В Галичині серед українського чи „ руського як тут казали, громадянства * по десятилітнім застою новий рух починаєть ся з 1859 р. Проект галицького намістника Поляка Голу** ховского, щоб в галицькій письменности завести латинські букви, був останнєю краплею, що переповнила чашу пригноблення галицьких Русинів. Поляки в тім часі захопили в руки галицьке правлїннє, ставши міжГаличчиною і центральним правительством, і тепер сей проект заведення латинського „абецадла* відкривав перед галицькими Українцями в будучности повне ополяченнє всього галицького житя. З великою однодушністю виступили вони против сього проекту і встигли його задавити своїм однодушним протестом. Та проект проектом, але вставало питаннє, як бороти ся против сеї страшної польської хвилі, що грозила потопити галицьку Україну? Консервативні елєментй галицького громадянства, священики і урядники, чули свою безсильність, щоб розбудити народне жите. Досі вони всі надії покладали на австрийське правительство. Тепер, як виявило ся, що воно віддало Галиччину в жертву Полякам і нї- <юго не хоче робити для Українців против волі Поляків, надії сих консервативних елементів звертають ся на Росію. Такий росийський напрям уже передїтим приготовляв сй гою старою словяно-росийською мовою, досить близькою до росийської книжної Мови ХѴШ в., і памятю про заступство Росії за православних у Польщі За сим пішли зносини з деякими росийськими словянофілами (особливо з Погодіним). шо з свого боку підтримували такий русофільський на прям в Галиччинї .Велике вражіннє також зробила росийське поміч Австрії в 1848 році, коли Росія своїм військом помагала задавити угорське повстаннє, вона зістала ся в памяти Галичан як назвичайно могутня, всемошна сила, і взагалі Росія николаїаських часів, що придавила так сильно Польщу після повстання 1831 року, малювала ся Галичанам як іде» альне царство порядку і сили. Австрію з кінцем І 8о0-х рр спіткали великі нешастя в Італії, потім в 1860-х рр. погромила П Прусія, здавало ся, шо приходить їй кінець. Коли ж до сього ще австрийське правительство зовсім перейшло на польський бік і віддавало польській шляхті Галиччину в повне володїннє, то консервативні елементи галицької суспільности (рус инської) стали спасеніє своє покладати в Росії Сполівали ся, що росийський цар скоро забере Галиччину від Австрії в сих надіях проповідували зближеннє до росийської культури і мови. Під вражіннями погрому австрийських військ під Кенїггрецом в 1865 р. львівська газета „Слово"—орган отсих консерватистів, „москвофілів", як їх названо, виступило відкрито з сим новим політичним сповіданнєм. Доводило, що галицькі Русини оден народ з Великоросами, українська мова—незначна відміна „русскаго языка“, що ріжнить ся тільки вимовою: знаючи як треба вимовляти слова по великоруському, галицький Русин може за одну годину навчити ся говорити по великоруському; тай ніяких Русинів нема—е тільки оден „русскій народъ“, від Карпатів до Камчатки; тому й нема чого заходити ся коло творення народньої української літератури е готова література росийська (великоруська). Так ото з консервативно-реакційних напрямів галицького житя 1850-х рр., під вражіннями байдужисти австрийського правительства для галицьких Українців, в 1860-х роках почало витворювати ся галицьке москвофільство, по духу, як бачимо, близьке тему „большинству Малороссів" росийських, на яких посилав ся в 1863 р. Валуєв,—що вони не знають української народности ні мови, а тільки оден росийський нарід і язик. Се москвофільство обхопило майже всю тодішню „інтелігенцію1 * Галиччини, Буковини, і Угорської України, що найбільше підпала мріям про всесильну Росію, бачивши погром Угрів росийським військом. В тім напрямі в Галиччині пішло богато й таких людей, що в Ш4Я р. зовсім рішучо стояли на українським грунті—сам Як. Головацький між ними що розпочинаючи виклади української мови на новозаснованій катедрі львівського університету, величав сю мову пишними похвалами, а тепер став також прихильником єдиноі росийської мови і пізнїйше перейшов до Росії. Певне, лекше було сподівати ся всяких благодатей від Росії і тим часом тихенько сидіти, не зачіпаючи ся з Поляками (як се дійсно робили тодї й потім-ті галицькі москвофіли),—нїж працювати коло роз &09 будження українського народу й сотворснпя культурних і всяких иньших підстав для його нового житя. Але власне сею другою дорогою пішли більш енерґічні елементи з тодїшньот галицької молодїжи, а з нею—і деякі представники старших поколінь. Нони чули себе безмірно близшими до демократичного, народолюбного українського руху, що на їх очах саме тоді відживав у Росії. ніж до тої офіціальної Ро: сії николаївських часів, про котру мріяли попи і урядники москвофіли (а котра сама виявила свою гниль перед самими Росиянами і давала місце більш поступовим напрямам нового царювання Александра II). Прояви тодішнього українського відродження в Росії наповняли сю галицьку молодїж радістю і надТєю. Жадібно ловила вона огненні слова Шевченка. „Кобза рьа стає для неї святою книгою, Україна - святою землею. Кохають ся в памятках козацької слави—між молодїжю входить в моду вберати ся „по козацьки“; з молодечим завзятєм вигоняють з уживання галицької інтелігенції польську мову. ЗУ4 0сиц Фелькович (в буковинськім гу- Пильнують яко мога наблизи- цульськім убранні), ти ся до української мови й українського житя і своїми виданнями („Нечерницї“, 1863, ..Мета“ 1863—5, „Нива“ 1665, „Русалка" 1866, „Правда" від 1867) будять в громадянстві любов і привязаннє до свого народу—простонародньої маси і горячі бажання піднести її культурно, економічно і політично. Сей же новий народовецький рух захоплює й сучасну Буковину га творить тут перші початки національного житя, якого досї не знала ся маленька країна, відрізана політичними, а далї й релігійними та культурними межами від сусідньої Галиччини. Хоч австрийська адміністрація звязала П разом з Галиччиною, досї Буковина жила осторонь, не зачіплена і не розрухана нерухливим галицьким житєм. Аж галицьке народовство 18С0-Х років знаходить живійший відгомін серед Буковинців. Знаходить ся тут кілька талановитих і енерґічних письменників—як бра ти Воробкевичі, особливо Існдор, популярний поет, далі Осип Федькоэич—найбільший талант, якого взагалі до того часу видвигнула австринська Україна. В своїх оповіданнях і поезіях він розвинув перед громадянством Галиччини і Буковини чарівну романтичну панораму Карпатських гір, переказазів і легенд, звязаних з ними, і барвистого тутешнього гуцульського житя. За недостачею місцевих органів місцевого літературного руху, сї письменники прилучають ся до руху галицького, беруть участь в народовецьких виданнях Галиччини, і при слабких взагалі тутешнїх літературних засобах вони мали чимале значіннє в розвор перших народовецьких початків. В самій же Буковині народне жите стало розвивати ся значно пізнїйше; тутешнє товариство „Руська Бесіда**, що служило осередком літературного і громадського житя, засноване 1869 р., довго мало характер русофільський і тільки в 1880-х рр. здобувають у нїм перевагу народовці. Та незмірно більше значіннв ніж ся морадьна поміч віщунів буковинського відродження мала для народовецького руху в Галиччинї, і взагалі' в австрийській Україні, участь і поміч Українців росийських. Після того як припинено розвій українського житя в Росії, чимало українських письменників звертають свої писання в збірники і часописи, що заходи» ли ся видавати галицькі Українці. З старших письменників особливо Куліш, з молодших Марко Вовчок, Антонович і особливо Кониський і Левицький-Нечуй починають спомагати українські видання Галиччини своїми писаннями. Коли з 1867 р. на місце тих недовговічних видань у Львові удало ся наладити журнал „Пра&ду“, що виходив потім кільканадцять літ. Українці з Росії брали в нїм діяльну участь і він мав до певної міри характер всеукраїнського органу, тому що в Росії не можна було видавати нї українських газет нї журналів. Ся поміч Українців з Росії мала величезну вартість для Українців австрийських. Український, або як його звали—народовецький рух в Галиччині був піднятий молодїжю. Майже все старше громадянство з початку було йому неприхильне і більше або меньше рішучо тягло в сторону москвофільську. В руках москвофілів були всі інституції і тут і ма Буковині, не кажучи зд Україну угорську, а „народовецтво" з кінцем 1800-х і потім в 1870-х роках було представлене невеликими громадками інтелігенції, бідної і матеріальними засобами і культурними силами. Отже страшенно богато значило то для народовців, що вони чули за собою Україну—ту безграничну, могутню Україну, що сплодила великих героїв козаччини і нових діячів українського відродження, і бачили їх між співробітниками своїх органів і видань. З другого боку Участь росийських Українцїв скріпляла демократичний і поступовий напрям галицькоро українства-^се теж богато значило супроти переваги лі м церковних і консервативних елементів у галицьким громадянстві. Для Українців же росийських в тодішнім їх пригнобленню від усяких перепон і заборон Галиччина явила ся немов вікном у свобідну далечінь українського розвою, що давало їм вихід навіть на випадок найбільших утисків у Росії 120. Київська громада і указ 1876 р. З початком 1870-х років цензура на українські книжки в Росії трохи полекшала і взагалі утиски ослабли; стала можлива знову літературна й наукова діяльність. Тоді центром українського руху знов стає Київ, де за останні кільканадцять літ,, після розгрому кирило-мефодіївцїв наросли нові культурні сили з вихованців тутешнього університету і між ними цілий ряд визначних учених— українознавцїв в ріжних спеціальностях. Се відбило ся і на дїяльности відновленої київської громади, що вона, відмінно від петербурської. звертала ся головно не так на суспільні, як на наукові справи: на обгрунтованнє українства науковими дослідами минулого і сучасного житя українського народу. В тім напрямі працювали такі визначні учені, як історики Антонович і Драгоманів, етнографи Чубинський і Рудченко, знавець українського права Кистяківський, язикознавцї Житецький і Михальчук і ин. їм удало ся добути дозвіл на заснованнє тут у Київі відділу географічного товариства (1872) і він став центром, коло котрого стали громадити ся культурні сили українські. Проістнував він не довго, але для розбудження українських наукових інтересів, і взагалі для української свідомости в місцевім громадянстві зробив богато Археольогичний росийський зїзд, що відбув ся в тім часі (1874) в Київі і розбудив велике заінтересованнє в публіці, проведений був головно місцевими українськими силами - і винїс ріжні прінціпіальні пункти українознавства перед широкий світ, перед громадянство, поставивши руба питання старинности, історичности ріжних сторін сучасного українського жнтя. Се було справжнє свято українознавства. Поруч того оживає також і українська література. З кінцем 1860-х і в 1870-х роках виступають талановиті поети і письменники як Руданський, Нечуй-Левицький, Мирний, Коииський, Мих. Старицький. Нечуй - Левицький, Мирний, Кониський кладуть підвалини соціаль- 396. Київська „стара" громада разом з студевтською (або так зваоим .цвинтарем'*, як її називано), 18'-» р I. Драгоманів, 2 Мик. Ковалевський. -і. Вілоусів, 4. ІІащевко, 5 Вербицький, 6. ІС . Андрієвський 7. Беревштам, 8 Антепович, У . Фаворський. 10. О р Левицький (делегат студентів при старій громаді). II. Лоиачевський. 12. Ів. Рудчѳнко, 13. Ф Вовк. 14. Левицький-Нечуй, 15. Чужинський. 16 Старицький. 17. Рубінштейв, 18. Лиеепко, 19. П. Житецький. 20. Ол. ТрегуОів. 21. М Воблий, 22. Волинський. 23. Костенко, 24 незвістний, 25. Матвіїв. 26 Комарецький, 27. Ір. Житецький, 28. Ол. Русів (скарбник, з касовою книгою), 29. Т Біленький, 1 0 Л Ільшгцький (книгар), 31. Діакоиенко, 32. М. Левченко. Бракує Антоновича й кількох Іще громадян. ного українського роману, розгортають широку панораму народнього українського житя в нових, розкріпощених умовах—на місце старого кріпацького, змальованого Шевченком і Вовчком Мик Лисенко зачав класти підвалини українській музиці своїми збірками пісень, композиціями і чудовими концертами. Перші 8ИСТ2ВИ його опер—„Чорноморців* І „Різдвяної ночии зробили глубоке вражінне як нова сторінка в історії українсько! культури. Згодом починає підіймати ся український театр і невважаючи на всі перешкоди з боку цензури і адміністрації, незвичайно розворушує громадянство, його інтелігентські і півінтелїґентські верстви. Поруч з такими блискучими успіхами в области вищої української культури—науки, письменства й мистецтва, на другий плян відступало те що робило ся в области соціальній і політичній. Київська громада наново завязала перервану правительством нитку народницьких.заходіві дала цїнні вклади в народню популярну літературу. Вона стояла на ґрунті кирило - мефодіївської ідеольогії й розробляла її програму. Але сучасний соціально - політичний радикальний, революційний рух, що розвивав ся серед росийської молодїжи і захоплював в значній мірі також українську молодїж, стрічав ся з доволі рішучою опозицією київської громади. її відпихав від себе російський державний централізм сих революційних груп, неприхильність до національного питання взагалі й особливо українського, а також нахил до тероризму і взагалі неперебірчивої тактики деяких з сих груп. Декотрі з провідників київської громади свідомо й умисно звертали увагу українського громадянства, особливо молодїжи на культурний бік української справи, занехуючи політичний, щоб відтягти Українців від участи в росий* ських революційних рухах, і тим будили навіть невдоволеннє серед самих Українців на таке одностороннє „культурництво". Таким одностороннім культурником, і то в дуже тісних межах (так званого „домашнього ужитку"), зрікаючи ся вищих проявів культури, виступав під старість заслужений і славний кирило-мефодіївець Костомаров. В київській громаді найбільш яскравими представниками сього ідейного розлому в 1870—1880 рр. стали найвизначнїйші духові вожди II Антонович і Драгоманов, товариші й співробітники (їх спільним дїлом було виданнє „Історичних пісень українського народу44, 1874—5 рп., на рос. мові, найважнїйше дїло київської наукової громади)—пізнїйше ідейні антагоністи. Антонович виступав найбільш авторитетним і поважним представником сього напряму, який рішучо відмежовував ся від росий» 397. М. Драгоманів. ських революційно-соціалістичних течій, висував на перший плян потреби національного усвідомлення українського народу і яко мога виразного національнаго відокремлення. Як авторитетний історик України він мав великий послух. Драгоманов, в сім часі, в 1870-х рр., не досить ще рішучий в національних українських домаганнях—признаючи напр. загальне, і для Українців універсальне значіннє великоруській літературі й культурі,—сильно виступав против перецїнювання національної сторони українського питання: признавав національність тільки формою, в котру мусить бути влитий загально-европейський поступовий і соціалістичний, демократичний зміст („космополітизм в цілях, націоналізм в формах і способах"). По його гадці український рух повинен був іти з низів, від задоволення своєї „плебейської** публіки, опирати ся на соціалістичних завданнях, на інтересах народи їх мас і з зростом їх—як „плебейська нація“ ставити собі все дальші й вищі культурні завдання. Українство на його погляд повинно було бути соціалістичним, не инакше, і з сього погляду він настоював на спільности з соціалістичними росийськцми течіями—хоч різко виступав і против тероризму та всякої неперебірчивости в способах (його гасло, „до чистого діла тре .За чистих рук!“), і против централізму й державної узкоглядности („якобинства4) росийських соціалістів (против сього написаний головний, клясичний його публіцистичний твір: „Историческая Польша и великорусская демократія“, 1881—против польських і росийських революційних претенсій на Україну). ^ Сї гадки, котрі Драгоманов проводив з великим завзятєм і талантом і в своїх пізнїйших писаннях, 1880-х і 1890-х рр., мали великий вплив і значіннє для дальшого розвитку політичної української мисли. Але в данім моментів 1870 -1880-х рр., перевага в київских кругах була по стороні більш поміркованих культурницьких течій. Невважаючи на се, діяльність київських громадян послужила приводом до нових правительственних заходів проти українства. Привідцями до того були чернигівські поміщики урядовці Рігельман і його свояк Юзефович, що грав ролю сторожа росийських державних інтересів на Україні. Розсваривши ся з провідниками київської громади, Юзефович разу-раз надсилав правительству свої донесення, лякаючи його успіхами українського „сепаратизму*4, як тоді се називано—що Українці розвивають свою мову і письменство, на те щоб відділити ся від Росії. З початком 1875 р. була наряжена осібна комісія в сїй справі і до неї покликано також Юзефовича. Він представив сїй комісії українство як польськб-австрийську інтригу, звернену на те, аби відірвати Україну від Росії. Цензурні представники з свого боку потвержували, що українське письменство має потайці цїли—відкремленнє України від Росії. При тім особливу небезпеку вже тоді добачали в українстві галицькім, не звязанім цензурними росийськими обмеженнями і настроєнім різко й ворожо для росийського правління, через його заборонні заходи против українства. Комісія рішила як найпильнїйше слідити за галицькими виданнями, не допускати до Росії все що могло б впливати на розвій українського житя, підтримувати грошевими підмогами й иньшими способами москвофільські видання, москвофільський рух в Австрії та вжити всіх способів, щоб задавити український рух в Росії. Зараз потім закрито киГаский відділ географічного товариства, а весною 1876 р. вийшов указ против українського слова взагалі: дозволено українською мовою друкувати тільки історичні памятки, з нової літератури—белетристичні твори (вірші, оповідання, пєси), та й то правописею росийською і під найострійшим доглядом: українські концерти, представлення, читання заборонено зовсім Самі по собі се були дуже тяжкі заборони, а на дїлі цензура ще додавала до того своєї пильности, і якийсь час українські книги не пропускали ся таки зовеїм—хіба десь припадком, через недогляд Доходило до всяких сміховин: вичеркували укра'інські слова з оповідань писаних по росийськи; веліли, щоб на концертах українські пісні співали ся словами перекладеними на росийську або французьку мову, і т. ин. Скоро одначе саме начальство київське і харківське звернуло ся до правительства з виясненнями, що заведені заборони занадто гострі і безпотрібно тільки дражнять громадянство Через те зроблено було потім деякі полекші, напр. дозволено українські концерти й представлення хоч і з всякими обмеженнями; дещо полекшено книжну цензуру; пропущено—хоч і з немилосердними вирізками, кілька літературних альманахів („Луна“, „Рада", „Нива44), що мали заступати місце літературного журналу, якого не дозволювано нїяк. ПріНціпіальні ж заборони і обмеження зісталн ся в усій силі. 127. Українська робота на галицьким грунтї і в Росії в 1880-х рр. Не вважаючи на сі малі полекші яка-небудь літературна чи громадянська робота українська все таки була неможлива в отсих обставинах і заборона 1876 р. мала той наслідок, що свідомійші й енергічнїйші Українці з Росії в 1880-х рр. ще в більших розмірах, аніж в ІЬОО роках, переносять свою роботу до Галиччину. З становища тих державних, чи централі- стичних іинтересів, які мали на оці автори заборони, се був результат, гірш якого для них навіть вимислити не можна було Для напряму ж і характеру українства він мав велике значіннв. Ще перед указом 1876 року кілька тямущих Українців з Росії заходило ся заснувать у Львові інституцію для розвою українського письменства і науки, щоб вона могла працювати тут свобідно, не знаючи цензурних утисків, для цілої України. Так виникло .Товариство імени Шевченка*, засноване у Львові 1873 року На зібрані гроші засновано при нім друкарню для українських видань; але зібрано було грошей мало, так що довгий час прийшло ся ще сплачувати друкарню, поки вона стала на ноги і товариство могло розпочати власні видання—се стало ся тільки цри кінці 1880-х років. Після заборони 1876 р Мих Драгоманов з кількома молодшими товаришами—громадка талановитих і енергічних людей, з огляду на урядові нагінки виїхавши за кордон, щоб наладити свобідні від цензури виаання присвячені українським питанням політичним і національним, завязали тісні зносини з галицькою суспільністю, хоч і осіли ся кінець кінцем не в Галиччині, як думалось, а в Женеві—бо австрийська цензура тодішня по своєму також була не легка Декотрі Украінці як от Куліш, потім Кониський, Нечуй й ин., приїздили і перемешкували довгий час таки безпосередно в Галичині, розвивали тут більш або меньш живу літературну і політичну діяльність, мали визначний вплив на розвій і напрям галицького українства і теж були посередниками в завязанню тїснійших зносин австрийської України з росийською. ' Впливи сих Українців на галицькім грунті йшли в ріжних напрямах. Зовсім в иньшім напрямі впливали напр Драгоманов і його однодумці, побуджуючи українське громадянство Галиччини до освідомлення народнії мас і організації боротьби за свої права, а знов в иньшім Куліш, Антонович, Кониський—стараючи ся сотворити більш прихильні обставини для розвою українського житя порозуміннєм з польськими владущими шляхетськими верствами. Але кінець кінцем всі сї ріжноролнї впливи, весь сей приток духових сил, а по части—і матеріальних засобів з росийськоі України дуже зміцнив українське жите Галиччини і причинив йому богато розвитку. Протягом 1870-х і 1880-х років українські народовці дуже зростають в числі і силі. Почавши від роботи літературної та просвітньої—видавання популярних книжечок та засновування читалень, вони переходять до політичної діяльности, з малозначних громадок витворюють сильну партию, котра своєю енергією і духовою силою відтіснює на другий плян останки старих консерваторів та москвофілів і надає тон і напрям житю галицьких Українців. Незважаючи на слабкі сили і засоби, в ній почувала ся сила руху, енергія поступу, тому все живійше починав приставати до неї, і скоро народовці по. чинають грати першу ролю в Галиччинї і на Буковині, невважаючи нэ поміч, яку партия москвофільська мала з Росії”-далеко богатшу, ніж народовці £>д Українців. З другого боку для України росииської Галичина з сього часу став справдї вікном на світ, що не давало їй заснути в темряві тодішні заборон. Позбавлені можности скільки небудь свобідно обговорювати питання української політики, завдання і змагання лї« рОСИИСЬЯІ Українці користували ся для сього галицькими виданнями, котрі хоч і були заборонені в Росії, про те поширювали ся наросийській Україні досить значно. На галицькім грунті, на галицьких відноси иах, в галицьких виданнях ставили ся, випробовували ся й рішали ся ріжні питання соціальні, політичні,національні. Через те галицькі відносини викликали незвичайне заінтересованнє серед свідомійших росийських Українців. Не маючи можности у себе дома зайнятися справами політичними і національними широко і явно, вони якийсь час—можна сказати—жили галицькими подіями й інтересами, особливо з початком 1890-х років, коли між галицькими Україицяминародовцями зачала ся боротьба між більш уміркованим і більш поступовим, радикальним напрямом. І се давало користне доповненнє до тісного обсягу культурних справ, полишених росийським Українцям суворим і підозріливим, режимом, і заховувало їх від повної односторонности. Тими убогими можливостями культурної української роботи, яку полишала росийська внутрішня політика в сім часі, не міг задоволити ся і найзавзятійший культурник, що скільки небудь серіозно ставив ся до української стихії. Межі дозволеного були тісні навіть для прихильників лєгальности. Після того як закрито київський відділ географічного товариства, росийські Українці довго зіставали ся не тільки без органу, але й без якогось публичного осередку. Історичне товариство, засноване в Київі, зрідка тільки попадало під впливи українських учених, оживлялось і набирало громадського інтересу. Але з початком 1880-х рр. наладив ся історичний місячник „Кіевская Старина-(1882—1895), і хоч його ініціатори бр. Лсбединцеви стояли далеко від сучасного* українського руху, були. 399. Іван Нечуй-Левицький. тільки українськими антікваріями в старім стилі, з дуже не глубоким українським патріотизмом, все таки їх українофільство згромадило коло видання наукові і культурні українські сили, а з смертю свого першого видавця воно таки і вповні перейшло на орган київської* „старої громади4* (1888). Журнал вів ся по досить широкій програмі (росийскою мовою): займав ся і етнографію, і мовою, і письменством; пізнїйше.з 1890 х рр. він мав часами й доволі живу суспільну закраску, містив українську белетристику і літературну критику, заступаючи місце літературного органу, котрого ніяк не хотіла позволити росийська адмі* нїстоація, так само як і політичної- або популярної української преси. Двадцятилітє, що пішло за указом 1876 р., було взагалі часом коли не найбільш тяжких, то найбільш прикрих цензурних і адміністраційних утисків на українство в Росії—тому особливо болючих, що громадська і культурна сила українська наростала неустанно, під впливами загального розвитку житя, культурних і соціальних європейських РЛЛИВІВ, рвала ся йти в парі з житсм великоруським, польським і своїм закордонним—і на кождім місцї стрічала міцний мур урядових зоборон і репресій. Цензура і адміністрація, коли не вдалось—як хотілось —вигнати зовсїм з письменського і культурного вжитку українське слово, завзяли ся принаймні обмежити його обсягом чистого етнографізму і не дати перетворити ся в знарядє культури. Тому рішучо не допускали його до вжитку в школі, в церкві, в урядованню. і всї ми силами силували ся не дати йому захопити так би сказати—вищих проявів культурного житя. Не допускало ся ніяких наукових видань на українській мові. Белетристику і театр старали ся обмежити малюваннєм селянського побуту, і то без яких небудь провідних соціальних і національних ідей. Повісти й драми з житя інтелігенції вважали ся не допустимими зовсїм —цензура їх не пускала. Цензорам наказувано не пропускати взагалі творів показних, великих, поважних, які могли б становити значне надбаннє укра* Тнського письменства, і всяко пильнувати, щоб як меньше проходило українських книжок, уживаючи до того всяких причіпок, або й просто забороняючи їх „з державних мотивів". І цензори дійсно старали ся, а щоб хтось чогось не упустив, для українських книжок спеціально заведено подвійну цензуру: книжка пропущена цензором місцевим мусїла йти на розгляд ще до Петербурга, до главного управленїя в справах печати. Тими всїми способами українські книжки справді нищено, і проходила з них переважно ріжна полова, а все цїннїйше пропадало, йшло кінець кінцем за границю, або зіставало ся лежати в цензурних архивах. Подібними ж труднощами обставляно й український театр, що лри недостачі української книжки і всяких перешкодах для її поширення лгав величезне значіннє і в сій добі був головним і сливе слиним засобом національного освідомлення широкої публіки. Успіх він мав величезний, неймовірний. Українські трупи почали ся з одної, але з часом множили ся, ставали все більш розповсюдненим явищем і невважаючи на убогість репертуару і невисокі прикмети більшости пєс (цензура театральна була ще більш сувора ніж книжкова), вони підтримували память народнього слова і любов до нього серед винародовленоі міської людности. Приїзд української трупи до міста ставав свого рода національним святом, стягав до купи розпорошену, розгублену і неорганізовану українську публїку, давав їй національний, імпульс. Бідність репертуару викупала ся богацтвом і красовитістю етнографічного й історичного українського побуту, що за виключеннєм всяких національних, соціальних і політичних мотивів грав головну ролю в сім репертуарі, —а також і визначною талановитістю артистичної братії. Українська сцена виставила від разу цілу низку першорядних сценічних талантів, які вміли надати блеск і правду навіть найбільш примітивним пєсам репертуару. Такими були Марко Кропивницький, Марія Заньковецька, три брата . Тобилевичі Іван, Опанас і Микола (по сценї Карпенкот, * . • і- *00- Ми*- Старицький.Карии, Саксаганськии і Садовськии), Затиркевич і иньиіі. Як талановаті організатори театральної справи потрудили ся Старицький, Кропивницький, Тобилевичі. Вони поставили український театр дійсно високо, дали певного рода стиль і школу, що виростаючи з чисто етнографічних підстав по свойому стилізували і надавали своєрідну закраску і більш загальним типам і ситуаціям. Але ся творча работа проходила в обставинах істно неймовірних. Адміністрація і цензура обставляли П систематичними труднг ціями. Що сказати про такі напр. вимоги, щоб чисто українських вистав не було; щоб разом з українською пєсою ставила ся пєса росийська з тим же числом актів,—так що трупа мусїла одчитати при порожнім театрі яко мога скорше росийську драму в пяти діях, щоб приступити до- правдивого, українського представлення, і т. п. А довгий ряд літ, хоч ук[*аїнський театр і не заборонено, так вїзд йому зіставав ся закритим до всього київського генерал-губернаторства (куди входили тодї лять губерній)— і се тільки за овацію зроблену в Київі трупі Кропивниць- 400. Мих. Старицький. 401. Украшська трупа Кроаиииид&кого із 1887—8 р р ісцеиа і р и ь каріи>. Вгорі, з лївого боку починаючи: Нечай. Черновська. Затиркевич, Мартивсвко. Нечай, Переверзева. Глебов, Загорський Середній ряд, з лївого боку Долевко, Маркова. Заньковецька. Кропивьицьквй. Садовськвй. Петро Карпенко. Ратмірова Н а долї, з лївого боку* Хильченко (Тобилевичева), Саксагавський. Максимович, Полявська, Косюра. кого, яка о. генерал-губернаторови не подобала ся тим, шо була занадто горяча. В сих тісних межах не могла, повторяю, уміститись навіть найскромнїйша культурна українська творчість, не вважаючи на всї силну вання прихильників культурницького напряму. Організоване українство в Росії в сих десятилїтях стояло під проводом їх. Найбільш талано* витий і енергійний проповідник активної соціально-иолїтичної лїяль-ности, Драгоманов після указу 187*) р. виїхав зз кордон З ДС якими мололшимн товаришами і розвинув тамїсвою публіцистичну діяльність, в своїх власних і ріжних європейських виданнях (збірники „Громада", „Вільне Слово-, н ин.). і>ула се воля і бажаннє само* київської громади, вона обіцяла Драгоманову матеріальну поміч і для занять і для видань, прирікала своє співробітництво. Але скоро почали ся непорозуміння, ріжницї в ОЦІНЦІ тактичних завдань між емігрантами і київською громадою. Вона, виділивши з себе найбільш рішучих прихильників активної політичної роботи, ще далі пішла в бік культурництва, шукала легальних доріг для нього і осуджувала різку тактику взяту против росийського уряду Драгомановим в його заграничних виданнях. Але й її програма зіставалась безплодною. Росийське правительство на нїякі уступки не йшло, всї ті подання, петиції, заходи „через додей“, на які кидали ся декотрі громадяне, „щоб помирити з собою росийське правительство", не приводили до нічого. Література застрягала в цензурних архивах, проба наладити як не газету, хоч не журнал, то який небудь півперіодичний збірник, розбивали ся теж о цензурні „чистки“. Все було даремне, а тим часом етнографічні, язикові чи історичні студії не могли ж захопити цілої суспільности! Найбільш живі й енергічні суспільні елементи зневажливо покидали українство, бо воно здавало ся їм якимсь застарілим романтизмом. Ішли в росийські партйї, де була хоч видимість якоїсь живійшої дїяльности, смілі завдання і гострий риск небезпеки, шо завсїди вабить смілих, а не було всього того в культурницьких гуртках росийського українства 1 ся вся безвихідність української роботи в Росії власне надавала особливу ціну українській організації галицькій: на галицькім 402. Марко Кропиэпицький. 52 2 ґрунті, бодай хоч посередно, через органи преси через особисті звязки можна було брати участь в відкритих партийних дебатах, в обговоренню орннціпіальних політичних і соціальних питань, в політичній і громад* ській робот!,—хоч як ся галицька робота в тім часі, в 1880—90-х рр. ще мала місцевий характер, духом і складом своїм далеко відходячи від інтересів росийської України. 128 Політичний рух в Австрійсі/кий Україні і її національний зріст в 1890—*900»х рр. 1890—5 рр. були поворотними роками українського житя Галиччини За бісїмдесяті роки, як я вже сказав, народовецький український рух дуже поширив ся між галицьким громадянством, запанував над ким і як звичайно в таких обставинах буває—притягнув до себе богато народу нейтрального, що йде За тип напрямом, який бере гору, хочби внутрішнім своїм змістом він був йому навіть зовсїм чужий. Тому разом з тим як народовецький український напрям виступав все показнїйше, як сильна політична партия. та проторював собі дороги в ширші народні маси,—в самій середині його мусїв зазначити ся певний розлом, через велику неоднаковість тих елементів, які опинили ся тепер під одною спільною фірмою українського народовства. Елєменти більш поступові хотїли йти далі в тіснім союзі з поступовими елементами росийської України і разом з ними—з поступовими європейськими напрямами,—бажали на українськім національнім грунтї перебудувати суспільні, політичні і економічні відносини в дусі' справжнього демократизму і соціалізму. Елєменти більш помірковані і консервативні, священики і уря дники та'иньші представники буржуазних верств (між Українцями дуже невеликих), прийнявши національну форму—народню мову і до певної міри—українські національні традиції, бажали під сею зверхністю заховати старий зміст житя. їх займала панозаннє української національної церкви (уніатської в Галиччинї) й релігійна правовірність громадянства, а в соціально-політичних відносинах вони були або рішучими консерваторами, або дуже і дуже поміркованими демократами. На сім грунтї виникає в Галиччинї досить різка боротьба, що й вела ся при живій участи і навіть під сильними впливами росийсьгшх Українців. Особливо Драгоманов, хоч не жив в Галиччинї, через гуртки своїх однодумців, людей більш енерпчних і здібних, з молодших поколінь Галичан, вів галицьке громадянство в першім напрямі і спливи його серед молодїжи і серед селянства все більше зростали. Рішучим моментом Суло, коли більш консервативна частина наро» довців в 1890 р., не без впливів і участи декотрих росийських Українців, розірвала політичний союз з москвофілами, з котрими разом виступала в галицьким соймі й австрійськім парламенті против Поляків і Б^впительства. Вона війшла в аорозуміннє з оравительством. чи краще '•казати—з галицьким намісником (гр. Бадені) і сподївала ся оперти ся на його помочи, як в 1848 р. Але тодї правительство стояло против польсько шляхти, а тепер було з нею звязане. Та й не ге було галицьке громадянство! Поступовійша частина галицьких Українців уже перед тим відлучила ся від більш консервативних народовців і стала формувати ся в осібну партию, під назвою „радикалів*4. Коли ж проголошений був новий союз народовців з правительством, сї радикали різко виступили против нього і повели дуже енерпчну агітацію против такої „угодово'г* політики народовців.* Опозиція їх була глибоко справедлива, бо на дїлї союз з правительством мав бути союзом Українців з праи.іящою польською шляхтою Галиччипи, а властиво і не союзом, а відступлениєм від боротьби з шляхетським польським панованнем за ціну деяких національних уступок, дуже дрібних як на таку принцініальну справу (одна українська гімназія, одна українська катедра в університеті й таке иньшеї. Кінець кінцем проводирі народовців, розгледівши, куди неде їх сей союз, та й уступаючи натиску громадської думки, розірвали сю „угоду-, і при ній ? і стала ся тільки невеличка група консервативно-клерикальна, Переважна більшість народовців, ще глибше переконавши ся на сім прикладі, як нерозриьно звязало ся правительство ти в рішучій опозиції і до польського пановання і до центрального правительства, що віддавало Галиччину на поталу Полякам, за те що вони підтримували правительство в парлямеитї. За прикладом радикалів, що всі свої пляни оснували на соціальнім' і політичнім освідомленню селянства й його організації, народовці' рішили також іти як енергічнїйше в нарід, освідомляти його полїтичкозагрівати до боротьби за свої права та організувати до участи в полГтичнім житю і політичній боротьбі. З сього власне погляду вплив радикалів на галицьке житє був дуже важний, бо він не дав народовцямпересувати ся на право, куди їх тягли консервативні й клєриекальнї елементи, а змушував- вести бодай середню ліню між сим консервативним, і радикальним напрямом. В 1900 р. народовці навіть постановили фор403. Карпекко-Карий (Тобилевич). з польскою шляхтою, рішила ста» мально злити ся до купи з радикалами, прийнявши поступові Й соціаль» ні домагання радикальної програми, і перейменували отсю обеднану сартию на „національно-демократичну Розумієть ся, само приймленнє радикальної програми не зробило сих народовців справжними поступовцями. в дусї радикальнім; праві елементи не стратили своїх впливів і все тягнули до угодових порозумінь з правительством та польськими правителями. Але все таки лівійші елементи галицького українства стримували народовців від занадто різкого і відкритого маршу направо, до котрого тягнуло іх праве крило. Кінець кінцем, як то звичайно буває, боротьба і конкуренція напрямів незвичайно оживили галицьке житє протягом девятьдесятих—девятьсотих років. Національне і політичне усвідомленнб вийшло з громадок інтелігенції обхопило широкі круги, маси народні, навчило їх пильнувати своїх прав, боротися за свої економічні, культурні й національні інтереси, доходити їх своїми силами, єдністю, організацією. Опозиційний напрям, котрим повели галицьке громадянство поступові українські течії, в противність старшому, правительственному народовству 18^48—1850-х рр., мав власне той незвичайно користний вплив, що відзвичаїв галицьких Українців від сподівань якихось 404. Іван Франко. благодатей від правительства чи когось иньшого, навчив будувати свою долю» своє житє власними силами і засобами, та йти пробоєм, не оглядаючи ся, яке вражіннє роблять їх змагання на сильних і владущих. Те що здобуло галицьке українство протягом останніх десятиліть, воно осягнуло власними силами, своєю організацією і боротьбою против усяких ворожих перешкод, які ставило польське панованнє веїмн своїми величезними засобами Маючи по своїй стороні центральне правительство, в своїх руках тримаючи всю державну управу Галиччини і краєве самопорядкуваниє, розпоряджаючи величезною земельною властністю, всякими грошевими і культурними засобами, Поляки веїми силами бороли ся з українським рухом, але таки не могли спинити величнього походу української народньої маси. і Осягнено за се десятилїтє справді богато. В сфері національної .культури насамперед треба зазначити сотвореннє української науки, про яку стало можна серіозно говорити тільки з сього часу, з тої орга- нїзованої роботи, яку повели учені згуртовані в 1890-х роках коло львівського Товариства імени Шевченка, в 1892 р. переміненого на наукове товариство, а в 1898 зреформованого ла взірець академій наук. Його видання дуже скоро звернули на себе увагу дослідників і українська наука здобула собі право горожанства в науковім світі. Не вважаючи на дуже убогі підмоги з фондів державних і краєвих, товариство розвинуло велику вид&вничу і організаційну діяльність, про яку чверть віку перед тим нїхто не посмів би й думати. В парі з сим виступило також домаганнє українського університету. Правительство обіцяло його ще в 1648 р., але потім се все забуло ся разом з иньшими обіцянками. Львівський університет захопили Поляки, а Українцям зістало ся лише кілька катедр з українськими викладами. Тоді з кінцем 1890-х рр. вони стали добивати ся засновання другого, осібного українського університету; в 1900-х рр. ся справа стала незвичайно гострою, раз у раз викликала сильні заворушення на університеті, на котрі чуйно відзивали ся найширші круги громадянства, й український університет став черговою справою української по* літики, а здобуте його егало питаннєм недалекого часу. В сфері літературній треба одмітити розвій красного письменства, завдяки цілій громаді яскравих, живих талантів, що в сей же момент розцвіту політичних і суспільних інтересів, з кінцем 1890-х років виступили на досить яловім перед тим галицько-буковинськім грунтї. Досі, в 1880/1890-х рр., Іван Франко, талановитий поет, новеліст і публицист, був найбільш визначним талантом на сім грунті. Тепер наоколо новозаснованого місячника „Літературно-Науковий Вістник" і видавничого товариства „УкраТнсько-руська видавнича спілка" виступив ряд нових, свіжих талантів, з Вас. Стефаником і Ол. Кобилянською в головах, і надав небувалого перед тим змісту тутешньому українському житю. В сфері освітній і народно-організаційній лав себе знати незвичайний розвій читалень гІІросвітии і товариств гімнастичних, так званих „Січей" і „Соколів-, які нечувано зворушили народні маси, розбудили в них бажаннє знання, освіти, інстинкти організації й солГдарности. З огляду на ті трудности, з якими звязане було засновуваннє нових українських середніх шкіл—що їх просто таки приходило ся випрошувати і вимолювати у польських верховодів, а властиво виторговувати за які небудь важні уступки з иньших українських домагань,—галицькі Українці взяли ся до закладання своїх приватних середніх *шкіл і в останнім десятилїтю перед війною розвинули дуже показне свеє власне свобідне шкільництво. Звернено також в сих літах велику увагу на економічну стороиу— на заснованнє позичкових кас, кооперативів, сільсько-господарських то- р)26 вариств, щоб по можности визволити ся від залежності! від чужих фінансових і сїлі сько-господарських інституцій. Все се незмірно підняло почуте власної сили і можности в українськім громадянстві уможливило здобуваннє національних прав не по» клонами вислугами владущим партиям чи правительству, як вели свою ,політику" старші покоління, а організованою боротьбою, змушуючи рахувати ся з національними домаганнями галицьких Українців незалежно від того, чи на „них дають свою згоду польські верховоди Галиччини, чи чї* А ще важнїйше—що навіть незалежно від державних відносин, в самім собі українське громадянство відкрило сили і засоби свого національного розвитку і власне в момент найбільшого розвою суспільно-політичного руху в громадянстві й народї воно видобувало з себе сили культурного і національного розвою, енергію національної творчости. 129. Перше розкріпоіиеннє Росийс ь к о ї України. В Росії в 1890-х рр. теж поіроху лекшали цензурні утиски українського слова і стала можливою живійша літературна і видавнича робота. Добродійне товариство для видавання дешевих книжок, засноване в Петербурзі, де меньше давало себе знати „усердіє“ місцевих цензурних комітетів, досить енергійно Заходило ся коло видавання популярних книжечок для народу з ріжних областей знання. В Київі видавничий гурток „Вік* заходив ся коло видавання української белетристики. Виступив ряд визначних авторів в іфаснім письменстві— Коцюбинський, Грінченко, Самійленко, Кримський, що внесли нові тони, нові теми в українське літературне житв і дали нову силу і блиск літературній мові. Сильно розвинув ся театр. Його репертуа за сей час збогатив ся рядом цінних пес, головно творами Карпенка-Карого (Тобилевича), що вмів і в рамках цензури поширити круг тем, увівши до них деякі соціальні мотиви з сучасного на роднього житя. Гідно підтримував славу української музики Микола Лисенко. Нарешті—вже в перших роках девятьсотих—виступають перші замітні проби українського стилю в мистецтві (найважнїйший і найбільший утвір сього часу—дім полтавського земства, робота визначного українського маляра і архітекта Вас. Кричевського). Ще важнїйше було оживленнє національне і політичне, яке зазначуєть ся в українським громадянстві уже з 1890-х р. і стає помітнїйшім в 1900-х роках. Заборони українсько» мови на археологічних віздах 1899 і 1903 рр. з новою силою підняли суперечки про культурну правосильність української мови, межі і завдання української культури. Здобутки культурного і національного руху, зроблені на галицькім грунті з участю росийських Українцїв, високо підіймали рівень їх змагань і в Росії. Українство ставить своїм завданнєм осягнути всю повноту національного житя по всій лїнїї. Заразом, рівно з партийною боротьбою в Галиччинї, виступають по* чатки партийного груповання в росийській Україні, боротьби і полеміки ріжних суспільних і політичних течій. Ідеї Драгоманова і галицький радикальний рух знаходять сильний Відгомін, особливо серед молодших поколінь, уже з 1890-х' років. Против культурництва і льольяности старших громадян наростає все сильнїйшь опозиція. „Українофільство" стає докірливою назвою в Ті устах—нею означують же поверхове, не продумане до кінця відношеннє до українських національних домагань, хапаннє за зверхню, формальну, декоративну сторону, незрозуміннє політичних і соціальних завдань які випливають з національного постуляту, звужуваннє національних завдань і опортунізм в відносинах до правительства. На сім грунті „Укрїанцї" все різше і різше одмежовують ся від „українофілів1*, при всіх ріжницях в своїх власних рядах. 1897 р. зроблено першу пробу організувати сї „українські" елєменти з цілої України на ґрунті боротьби за українські національні права. Елєменти були занадто ріжнородні, щоб обєднати ся в спільній програмі, або в спільній активній політиці, але почавши від сього часу нова організаційна звязь між ними не перери* ваєть ся до нинішньої революції. Проба дати їм партийну організацію, яко „демократичній (1904), потім „радикально-демократичній" (1905) українській партії, не вдала ся через ріжнманїтність обєднаного в Сій організації громадянства. Вона вернула ся до ролі мїжпартійно: організації. зібраної на плятформі автономії України-в федеративній Росийській державі і названої потім „Товариством Українських Поступовців" (ТУП). Не успішнійші були проби обєднання і радикальнїйших з політичного чи соціального погляду елементів—почавши від дуже хаотичної революційної Української Партії 11 М900). що обєднала певні радикально-політичні елєменти серед молодТжи, і до більш виразних організацій як „У. Радикальна Партія", з помгркованою народно-соціалістичною закраскою, і „У. соціал-демократична робітнича партія" (1905), що до загальної с.-д. програми вносила національні поправки. Обставини складали ся так, що не пріяли політичному розріжненню і суперництву, а навпаки нахиляли свідомі українські елєменти до всяких заходів коло обєднання на спільних гаслах, щоб не розпорошити ся серед загального росийського руху. Але зріст і рух-в них був очевидний. слива росийсько-японська війна і часи „довіря правительства до громадянства** розбудили його ще більше і захопили українське громадянство в загальний вир російського визволення. На чергу стали питання перебудови Росийської держави, спеціальні українські інтереси одійшли на другий плян. Ґрупованнє росийських партий захоплювало і ділило на анальогічні парти! також і українське громадянство. Селянство захоплене було земельним питзннєм, інтелігенція—політичним* Серед сього загального заворушення невеликі тодїшнї групи організованого українського громадянства силкували ся дорогою пре* си, петиціи резолюцій і т. ин. добити ся поставлення українського питання—національної рівноправности для Українцїв, а насамперед скасовання заборони уланського слова, і для сього старало ся обєднати свідомі українські елементи, щоб спільними заходами притягати увагу сеї справи. В грудні 1904 р. комітет міністрів спеціально зайняв ся українським питаннєм і прийшов до переконання, що україн* ський рух .не містить в собі, як здаеть ся, скільки небудь серіозної небезпеки “, яка б оправдувала заборонні заходи правительства і ті шкоди, які заборона українських книжок чинить селянству. Запитані ним державні органи висловили ся также в тім дусї, а петербурська академія виступила з просторою, авторитетною запискою в справі української мови. В нїй вияснила неправдивість ходячих фраз, що літературний великоруський язик—мова обшеруська, котра для Українців може служити такою ж рідною мовою, як і для Великорусів, так що Українцям нема потреби розвивати украінську мову. Не вважаючи одначе на всі отсї вияснення, справа затягла ся і правительство не видало спеціального закону про знесенне заборон українського слова: вони були скасовані самі собою загальними законами: видані в осени 1905 р. нові правила про періодичні видання відкрили Українцям можність видавати газети і журнали на українській мові, а правила про неперіодичні видання (в квітні 1900) зняли всякі обмеження з книг .на иностранныхъ И инородческихъ языкахъ", в тім і з української мови. Правда, в дїйсности і після сього над українською книжкою і пре* сою не перестав тяжіти більш ‘тострий і підозріливий догляд. На українській мові раз-у-раз карало ся і забороняло ся те шо свобідио проходило на росийській. Українське слово далї звучало для адміністрації як щось вороже і зловіше, і вона все шукала в нїм якоїсь погрози, заклику до бунту і повстання. Його здібність проходити в таємні глибини народу, будити в нім свідомість і викликати созвучні настрої незмірно лякали її. Зістаючи ся панею краю вона не жалувала своїх засобів против нього. На українські газети видавали ся ріжні спеціальні заборони, як нї против яких иньших: їх не тільки забороняли риписувати служащим людям, або карали за виписуваннє, а й просто наказували почтам або'сільським управам не видавати адресатам по селах, а самі видання нищили карами грошевими, арештами редакторів, замиканнєм друкарень, де вони друковали ся, або просто закривали самі газети без усяких мотивів. Все ж таки було і то вже добре по всім попереднім, що принціпіально українське друковане слово зрівняно з рогииським і тим відкрито йому хоч І в узьких межах і з вічним риском кар, все таки якусь дорогу поширення і розвитку. В справах політичних » суспільних царський м а н іф е ст п 1905 р. з своїми обіцянками політичної свободи і конституційного устрою відкрив великі перспективи,—і не вгадати було, як мало здійснить ся З них справді. Великі надії покладали ся на першу думу, скликану весною 1906 р. Між селянськими й інтелігентськими депутатами її знайшло ся чимало людей для українства настроєних більше або меньше прихильно, і з них організувала ся чимала українська фракція, яка могла б мати немале аначіннє в дальших нарадах думи. Та думу розпущено перше, нїж ся фракція підібрала ся відповідно—з людей переважно мало обзнайомлених з українськими справами, що аж тут в думі мали нагоду серіозно застановити ся над потребами українського житя. Свідомі Українці, що становили осередок фракції, стояли на становищі кирило-мефодіївських традицій прийнятім сучасними українськими організаціями. В своїй декляіації, опублікованій тодї ж, вони заявляли, що приймають федерацію за найбільш відповідну форму державного устрою, а в данім моменті домагають ся національно-територіально) автономії для України й для 407 Борис Грінченхо. иньших національних територій Росії—краевого українського сойму і звя* заних з ним органів адміністрації і контролю, з широкими правами в законодавстві, порядкуванню фінансами й краєвим земельним фондом, організації освіти і справ духовних, громадської безпечности і економічних засобів. Програма ся одначе не могла бути скільки небудь розвинена перед думою, бо й винесена була незадовго перед її розпуском Те саме повторило ся і в другій думі, вік котрої так само був короткий' українська фракція ще не вийшла з організації, а вже дума була розпущена. Ну, а в третю думу, скликану на підставі нового виборчого закону, селянство вже не могло послати самостійно вибраних депутатів, і українське село—єдиний елемент, на котрий можна було покладати надії зістало ся властиво без представників. В результаті за веї десять літ думське законодавство не дало українському жигю нічого. Навіть для заведення української мови в народній школі в третій думі не знайшло ся більшости, як для декотрих иньших инородчеських шкіл В сім відбив ся неприхильний для українства настрій правительственних сфер, що стали рішучо на становище вороже українському національному рухови. Після виборчого закону 1907 р. (на те умисно і уложеного) вони завеїди мали в думі правительственну більшість і були спроможні давати напрям думському законодавству В українській справі се було тим лекше, що 'і консервативні і ліберальні і навіть соціалістичні круги росийські до українства настроєні були дуже неприязно, і елементи скільки небудь прихильні до національної (вободи гинули без сліду в сій загально-неприхильній масі. Власне оте проваленнє української мори в народній школі, і в урядовім (судовім) ужитку, показало се очевидно- право народньої мови в школї признано Полякам, Литовцям, Лотишам, Естам, Татарам, дрібним кавказьким гірським народам— але Українців і Білорусів від сього права виключено (19 і0> Таким чином розвіяли ся надїї тих, які по маніфесті 17 жовтня думали. що з розвоем конституційного житя в Росії українське житє зможе розвивати ся тут свобідно і правильно. Але воно, хоч і з страшенними перешкодами, все таки невпинно розвивало ся. Десятилїтє 1905—1914 рр., невзажаючи на всі розчаровання, заборони і гоненія на українство, зазначило себе великим поступом, принесло важні і цінні здобутки, які глубоко врізали ся в житє і не могли бути вирвані з нього ніякими заборонами і нагінками, тому власне що здобуті були наперекір всяким перешкодам і заборонам. Українська преса, котрій відкрив дорогу маніфест 17 жовтня: газети Хлібороб, Громадська Думка (потім перемінена в „Раду"), Рідний Край, Село. Засів, Ріля й богато иньших, журнали— -Вільна Украіка. Нова Громада, перенесений з Львоза до Київа ЛїтературнО'Науксвий Вістник, Українська Хата -зро- 530 били своє важне діло, не вважаючи на всі бичи і скорпіони здмінїстративних і судових кар, на всякі перепони для їх передплати і поширення. Ся преса обєднала і звязала в одно громадянство розсипані атоми української інтелїґенції, висунула перед ним основні політичні, суспільні і національні домагання українського ,житя, а поруч них вперше сері* озно поставлені були й економічні завдання. Заснованнє „Українського наукового товариства- (1907), що згуртувало українські наукові сили з ріжних наук в своїх виданнях зазначило яомаганнє повноти української культури — не якогось „домашнього оОихода** старих часів, а в ус їх областях культурного житя. Серюзно по* ставлено жаданнє української школи Набільші перешкоди стрінуло поширене освіти і практичного знання в народнїх масах; „Просвіти", що заснувались для сеї мети в ріжних містах, в одних місцях не дозволялись, в иньших закривались і скоро були вбиті’ майже вповні. Але популярна література, що значно роздвинула ся за сї роки, захопила широкі круги народні, —і се показало себе незадовго. 130. Перед війною. Росийська революція 1905 р. була великим святом світової свободи. Вісти про неї як електрична течія пройшли скрізь, осмілюючи і підіймаючи прихильників політичного і соціального визволення. За революцією росийською пішла турецька, китайська, перська. Здавало ся, світ іде швидким кроком в краї свободи і справедливости. Але сї успіхи визвільного руху підняли на ноги також і всіх його ворогів, привели їх до обєднання і рішучих заходів. І сю реакцію з особливою силою прийшло, ся дізнати на собі українському народови як в Росії так і в Австрії. На австрійських відносинах росийська революція вшбила ся дуже сильно. Вона підняла на ноги всі демократичні, соціалістичні, націонал ьно-опозиційні елементи в цілій Австро-Угорщині. Припало се на час загострення між Австрією й Угорщиною, кличі демократичні і соціалістичні переплутали ся з політичними і національними. Загальне розворушений вилилося в великий рух за реформу виборчого права на основі загальностям рівности, безпосередности й тайности (чотирохчленна чи „чотирсхвостна* формула). Розвинула ся величезна, бурхлива агітація по ріжних краях, в тім дуже сильно і в Галиччині, серед української людности. УкраїнМІ 408 Михайло Коцюбинський. цям ся реформа давала надїю зломити панованнє польської шляхти і буржуазії, шо перед усїм держало ся привілейованим становищем сих польських елементів в виборчім ораві. Під вражіннєм росийської рево люціг консервативні круги вважали потрібним піти на уступки. Старий імператор дав свою згоду на реформу виборів до парляменту. вона була ухвалена. Але реформу виборчого орава до соймів полишено самим соймам Та й переведеннє парляментської реформи впливові парляментські партії—Нїмцї й Поляки постарали ся обставити так, щоб вона як найменьше пошкодила їх національному і клясовому пзнованню. Принціп рівности покалічено немилосердно при викроюванню виборчих округів і розділі мандатів: українські округи умисно пороблено великі, польські малі,—так що Українець кінець кінцем дістав тільки півголоса замісць повного голоса. Се дуже прохолодило запал до сеї справи серед людкости, і справгДЇ „перший народнїй парлямент‘\ скликаний 1907 р. на підставі счх нових, „загальних і рівних" виборів показав повний крах усїх сподівань, покладаних на реформу. Національні меньшости, хоч і збільшені значно, все таки по давньому зістали ся в тім же прикрім становищі груп фактично позбавлених всякого впливу й голосу в законодатній роботі. Соціальні завдання, які стояли перед парляментом. безнадійно загальмували ся національними суперечками. Українське представництво, хоч і значно побільшене числом, лишило ся безсильним супроти обєднаних иа національнім грунті (в „польськім колї“) польських партий і груп. Панованнє в Галиччинї зісталась далї за польською буржуазією; польськ націонал-демократи, взявши гору над шляхтоюпоміщиками після останньої реформи внесли в національні відносини ще більше загостреннє. Національна ворожнеча дійшла до крайніх проявів. Такі факти як убийство галицького намісника Потоцкого українським студентом М Сїчинським, що хотїв тим способом помстити ся за політичні кривди свого народу (1908), або крівава перестрілка українських і польських студентів в львівськім університеті (1910) давали міру сеї ворожнечі. Парляментарні українські проводирі під впливом гірких досвідів і розчаровань в більшости скоро пускають ся на дорогу опортуністичну. Шукають порозуміння з правительством, те кождого разу видає його головою Полякам, і се кінець кінцем невважаючи на крайню непопулярність угоди з Поляками серед українського громадянства, приводить політичних провідників галицьких і буковинських до компромісів з польською гегемонією. Ґрунтом для них послужили переговори про реформу сой* мових виборів і взагалі сеймового представництва, без згоди польської біль* шостийого не можна було провести, і по довгих, бурхливих суперечках обструкції й опозиції українські політичні проводирі пішли на рішучі уступки По затяжних і прикрих торгах в лютім 1914 р. (14.11) прийшло до угоди Укра- їнцї відступили від свого прінціпіального домагання, щоб ГаличчинУ по- Дїлено на дві части, українську і польську, і з тим розділено сойм і вищі краєві установи (як виділ краєвий, шкільна рада і т. и.). Вони відложили сю справу, а зараз признали спільність сойму і в сім соймі вдбволили ся ролею меныиости: згодили ся на такий поділ мандатів, щоб на Українців припадало 27%, а решта зісталась Полякам (разом з Жидами), і в вищих краєзих установах вони вимовили собі тільки збільшеннє представництва, відповідно до тої ж пропорції. Се мало збільшити для даного моменту впливи Українців в краєвій управі— але з прінціпіального становища була се капітуляція українського елементу перед польським, признаннє його паном краю, і прийняте такого неприємного для народньої самосвідомости політичного курсу осягалось пониженнем політичного українського житя. Воно помічаеть в сім часі дуже виразно. Провідна національно-демократична група, яка після прилучення до неї частини радикалів запанувала нераздїльно в тутешнїм політичнім житю, взявши в свої руки головнїйші органи преси, економічні й фінансові інституції, взагалі більше звертала увагу на те, щоб удержати в послуху і залежности громадянство, чим розвинути в нїм політичну свідомість і самодіяльність. З другого боку не добре впливала гостра національна боротьба, серед котрої кінець кінцем затрачувавались і провідні прінціпи і всяка . моральна міра в засобах боротьби. Методи, або краще сказати—у^ватки сеі боротьби, вироблені в польських шляхетсько-бюрократичних кругах, переймали ся українськими політиками, з дуже сумнівною користю для українського житя. Ідейні, культурні інтереси відступали перед всякими „реальними" політичними і партийними рахунками, і те культурне піднесеннє, яке поставило Галиччину в центрі українського житя в попереднім десятилітю, швидко спадало в сих роках. Падає літе» ратурна продукція, наукові інтереси, і їх не заступають і не вирівнюють успіхи економічних організацій, кооперативів, банків,—принаймні для тої ролі, яку Галиччина грала досі для цїлої України, вони давали дуже мало або й зовсім нічого. Само по собі розкріпошеннє України зменьшало сю ролю, се ж ослабленнє культурного житя в Галиччин! ще більше прискоряло зменьшен 409. Леся Українка (Л. Косач-Квітка). не інтересів ло галицького житя на Україні’. З появою преси журналів, культурних організацій на росийеькій Україні зовсім природно до них повертали ся ті сили, шо рашйше шукали собі приложення в Галиччинї. Але разом з тим тратять для Укрзїншв інтерес і самі по собі галицькі видання, галицькі відносини, галицька політика, через тс що біднїє їх прінціпіальний зміст, і галицькі сили де далї починають шукати собі приложення в росийській Україні', На українських виданнях 1907 —1914 рр. се було помітно доволі виразно, особливо на перенесенім з Львова до Київа Л. Н. Вістнику. Непважаючи на всГ перешкоди і трудности, які стрічав на своїм шляху український національний розвій в Росії в сих роках, українське житє било ся тут сильно,—може власне тим сильнїйше. що тільки що розкріпошена, випущена з підземеля національна енергія стрічала стільки перешкод на кождім кроці. Правительственна реакція, яка почала ся буквально другого ж дня після опублїковання маніфесту 1905 р., давала себе відчувати на українстві особливо яскраво. Поминаючи ріжні адміністративні репресії більш розріжнені, варто одмітити прінціпіальнїйші, декляративні виступи правительствєнних органів в сїй сфері. Такий характер мало потвердженню сенатом (1908) постанов полтавського присутствія, що відмовило реєстрації „Просвітам", на тій підставі, що поміч культурнопросвітному розвиткови місцевій український людности криє в собі сепарятистичні змаганна. Сю точку погляду розвинув потім прославлений циркуляр міністра внутр. справ з січня 1910 р., що в супереч всїм офіціяльним доводам про „одність 'русского народу" зарахував українські організації до „инородчеських“, нарівні з жидівськими, і наказав місцевій адміністрації не дозволяти всяких таких органГзацій незалежно від їх завдань—„тому що обеднаннв на національних інтересах веде до збільшення національного відокремлення". Нарешті рапорт тогож міністра (Столипіна) з приводу відмови репстрації одного українського товариства в Москві в лютім 1911 р. дав докладне мотивованнє сьому правительствениому курсови, звязавши його з старим „історичним завданнєм росийської державности—боротьбою з рухом, в теперішнім часї прозваним українським, що містить в собі ідею відродження старої України і устрою малоросійської України на автономних національно-територіальних основах4*. Правительство таким чином признавало повну історичність українського руху, в супереч всім балаканням про те, що він зязив ся як видумка купки фантастів, але ставало супроти нього на становищі абсолютно ворожім, і не беручи ся розріжняти, де в нїм кінчать ся культурно-національні і починають ся політичні змагання, вважало своїм завданнєм нищити всякі окремішности, які розділяють ..східно-словянські народности*! Тримаючи ся отсих поручень місцева адміністрація -підняла в останні роки серед війною справжній похід на українські організації і на українське слово. Забороняли ся без усякої підстави „Просвіти", де вони ще істнували, українські клуби, лекції, концерти, афіши, оголошення, вивіски, арестовались бібліотеки, книги по складах—такі як Кобзарь, як українське євангеліє видане синодом і т. ин. Вертають ся куріози „недавніх добрих часїв“ після указу 1876 р.—в Полтаві напр велено забрати з вікон книгарні'книжку „Українська граматика", щоб не агітувала перехожих; на вивісцї школи ім. Котляревського наказано поправити їі назву на росийське, викинувши і і ь; назви українських пєс на афішах сказано давати в росийських перекладах, так що замість „Пошились у дурнї“ одного дня зявилось „Записались въ дуракии, і т ин. Всі сї куріози, дрібниці і серіозні удари—в тім роді як заведеннє величезного мита на закордонні українські видання, що фактично закрило дорогу до Росіі українським книгам виданим за кордоном, як заборона одної з найповажнїйших організацій—київської „Просвіти", закрите київського Товариства Грамотности і конфіскація його „Народнього Дому 4 і ин. не робили на громадянство і тїни того гнітючого впливу як репресії 1870—80-х рр Революція і розкріпощеннє українського слова зроби* ли глубоку зміну в настроях і свідомости громадянства і широких мас і поворот до старого видимо був не можливим. Се відчувало ся, очевидно, і самою адміністрацією, що до самої війни не важила ся обєднати і звести в одну систему всі сі нові репресійні натиски, і вони, при всій своїй безстидній нахабности зіставали ся розріжненими випадами. Українське житє не слабло і не опадало Навпаки, на загальнім тлі всеросийської реакції й опаду революційної хвилі, в порівнянню з пониженнем громадянської енергії, яке давало себе знати в сих роках в громадянстві росийськім, український рух з його неослабною волею до розвитку і боротьби ставав явищем все більше яскравим і помітним. Серед бурхливе хвилї росийської революції 1995 р. український рухздаЕ^Е ся дрібним пре 410. Володимир Вишшченко. вінціалїзмом, шо мав—могло думати ся—згодом потонути І розплисти ся в росийськім морі. Тепер реакція росийська виявила дещо з його сили і значіння, і з ним починають рахувати ся як з явишем серіозним і глибоким. Серед поступових росийських кругах починають міняти ся відносини до національного руху взагалі: більш уважливі і чуткі люде починають розуміти всю невірність поглядів на національні змагання як силу реакційну і задумують ввести їх в круг тих елєментів, на яких опираєть ся росийський еизвільний рух, оживити його підупалу енергію революційною силою національних змагань. З другого боку на силу й значіннє українського руху починає звертати увагу росийська інтелігенція на Україні (з партії народньої свободи, ка-де). На сім грунті в 1912— 4 рр. доходить до організованого контакту між поступовими росийськими партиями й Українцями (Товариством Укр. Поступовців, шо в сих роках, після того як двери думи закрили ся для української людности і партийні організації стратили свою мету, зістало ся одинокою представницькою українською організацією). За рік перед війною завязав ся союз автономистів • федералістів, з представників недержавних народів Росії, які стоять на грунті національно - територіальної автономії; в нїм брали участь федералісти Великороси, а найзизначнїйшу ролю грали українські представники. Уставило ся порозуміннє між тою ж українською організацією (ТУП) і думськими фракціями трудовиків і ка-де, які обовяза* ли ся ставити й підтримувати українські домагання з сфери культурнонаціонального самоозначення. Се порозуміннє було зазначене думською дебатою в справі київських заборон святковання столїтя ШевчерковоТ смерти (лютий 1914). Проводирі поступово груп думи виступили з про- рамними промовами в українській справі, вперше розвинула ся серіозна дебата, і се зробило таке ж вражіннє, як і грандіозні маніфестації в Київі в Шевченківські дні з приводу тих заборон. Українство вперше виявило свою силу і впливи в Росії. 131. Нищеннє українства під час війни. Сей явний зріст української сили сильно роздражнив ворогів українств'а, в польських і так само росийських кругах, і вони тільки чекали свого часу, щоб розправити ся з ним. Загодя сподївали ся такої нагоди, коли прийде до війни між Росією й Австрією, що від прилучення до Австрії Босни стояли про* тив себе в великім напруженню. Київські чорносотенці, роздражнені Шевченківськими маніфестаціями, відгрожували ся, що як тільки почнеть ся війна, будуть вішати Українців на-лїхтарнях, і всяко накликали правительство до найтяжчих виступів против українства. В Галиччин. безтолкові процеси, розпочаті правительством против москвофілів, дали нагоду Полякам виявити всю лють на Українців, з котрими тільки що робили ніби то згоду. Коли вдарила війна, польська адміністрація Галиччини, користуючи з воєнного стану, повела формальну нагінку на українську інтелігенцію. Почала ніби то з москвофілів, але потім стала без розбору брати всїх, доводячи словами високого урядовця, що між москвофілом і Українцем стільки ж ріжницї як між Жидом і Ізраєлітом 1). Без усякого приводу, мовляв на підставі підозріння в політичній непевности ловили, арештували, висилали всіх, з ким мали давнїйші рахунки, а пізнїйше, коли серед загальної паніки перервалась всяка законна контроля, як запевняли уперті поголоски—навіть вішали без суду і розправи. На Вкраїні росийській нагінка на українство була поведена іде більш пляново і систематично, вже з самого початку війни, а ще з більшою енергію пішла вона, коли росийське військо зайняло Львів і всю східню Га* личчину. У всїх ворогів українства зявила ся тверда надїя, і навіть певність, що тепер можна буде задавити українство до решти—в самім джерелї його, яким уважали вони Галиччину, і на всій Українї Росий ській. „Кінець Українству! “-таке було гасло росийської адміністрації. Досі вона не рішала ся в усій повноті прийняти ПОраДИ чорносотенців 4І2. Орнамент з полтавського земського дому. Тпо до викорінення українства—тепер же не вагала ся більше. 0 Польська дед’ікатвїйша назва для Жидів. Зараз з початком війни припинено всї політичні українські видання. ГГоарештовано і вислано—теж на підставі самих безосновних „підозрінь“ цілий ряд українських діячів. Київська цензура, з давніми ворогами українства на чолі, користуючи з того, що дозвіл на всякі видання перейшов до рук воєнних, проголосила, що на українські видання даватиметь ся дозвіл тільки, як вони друкуватимуть ся обшерусскою правописею. Се беззаконне відновленнє указу 1876 р. мало своїм наслідком те, що й не заборонені ще, не політичні часописи також перестали виходити, і їм відібрано свідоцтва на виданнв. Для сильнійшсго вражіиня поконфісковано і розпочато процеси против ріжних авторів зовсім невинних річей, і так припинено зовсім усяку літературну й видавничу роботу в Київі. Редактори, видавці, автори пробували перенести її куди небудь по-за межі досягання київської адміністрації і київських цензорів, але скріз їх стрічали, коли не повні й абсолютні заборони відразу, то ріжні несподіванки, такі напр., як одеське жаданнє, щоб до цензури прислано на розгляд рукописи в трьох копіях, або виданнє конфіскувало ся й друкарня закривала ся по першім номері. Штучки сі були ще шкідливійші, ніж отверта заборона наперед, бо через них люде даремно гаяли час, сили, засоби, манячи ся надїєю наладити виданнє, і пізня руїна се! надії тим гірше дезорганізувала роботу. Найвищого свого вершку ся лукава система дійшла на поч. 1917 р., за кілька тижнів до революції, коли київська адміністрація дала друкарням секретний наказ взагалі не приймати і не друкувати нічого уланського, хоч би й якою правописею!.. Під час, коли українське житє в Росії штучно руйнувало ся, спиняло ся, заморожувало ся всїми отсими способами, галицьке нищило ся де більш грубо, насильно і варварсько* Через кілька тижнів по тім як узято Львів, з осени 1914 р. нова росийська адміністрація тутешня, з гр. Бобрінским на чолі, стала розвивати свою програму ліквідації всїх здобутків українського культурного житя в Галиччинї. Припинено українські часописи, позакривано книгарні, просвітні, а далї взагалі всякі українські товариства. Почали ся арешти й висилки до Росії „небезпечних* і „підозрілих" українських діячів. Урядованнє українською мовою і научаннє нею припинено. Почали робити ся заходи для заміни унії росийським православієм. Де не було на місці українського, уніатського священика—вивезено його чи сам виїхав,—туди посилано православного, а де були свяшеники на місцях, їх намовлювано, щоб переходили на православіє, або щоб селянські громади виносили постанови, аби їм дано православного священика. Росийська адміністрація, котрої офіціальними дорадникам# стали галицькі москвофіли, неофіціальними Поляки, стали на тім становищі, що в Галиччинї мають бути вповдї признані прява польського елементу, але Українцям і Жидам не має бути ніяких пільг: для них має бути тільки росийська (великоруська) мова, росийська культура. В такім духу дав заяву гр. Бобрінский під час свого приїзду до Росії весною 191 в р. по останнім росийськім тріумфі в Галиччині— здобутю Перемишля, що, як тоді здавалось—запечатувало міцно й рішучо прилученне Галиччини до Росії. Переведеннє сеї руїнної програми загострювало ся ще гірше через ті способи, якими вона здійснювалась. Як потім офіціально признавалось самими росийськими офіціозними кругами, Галиччина під час окупації опинила ся в руках всякої поліцейської й чиновничої наволочи, котру посилано сюди на посади, а сона, корнстуючи з воєнного стану, робила, що хотіла: не тільки буквально грабила доми і людей, знушала ся з людности, української й жидівської, але й від себе додавала жару руйнованню українського житя, її культурних сил. Місцями напр. поголовно висилано українських священиків, або всю інтелігенцію, цїли маси свідомійших селян і міщан. Все се самим нелюдським способом хапали в чім застали, арештували, волочили по вязницях і етапами висилали в Сибир, без ріжницї, жінок, дітей, старців, хорих і калік. Скільки таким способом забрано і знищено людей, се переходить всяку імовірність. Оден киїйвський український комітет допомоги зареєстрував їх до 15 тис., але се, очевидно, тільки частина. Поневірка й страждання тих людей переходять всяке поняте. Траплялось, що хапали божевільних, глухонімих, і їх „для рахунку** посилали в Сибир в заміну за когось, хто встиг відкупити ся від свого опричника. Сила людей вмирало в тих висилках. Українська Галиччина була дійсно знищена за той рік росийськоі окупації, 1914/5. Коли весною того року Нїмцї повели свій натиск на Підкарпатю, і росийським військам прийшлось уступити ся, росийські власти, кидаючи край, ще на прощаннє вивозили цілими партіями, кого запопали. Виїздили також усї, хто бояв ся повороту польської адміністрації, німецьких і угорських військ, що не розбираючи ся в місцевих відносинах, не вміючи відріжнити місцевого Русина від ворога-Росиянина, поводили ся на галицькій Україні чисто як у ворожій стороні. їхали й ті що злакомились на обіцянки росийських демагогів, які обіцяли їм землю й гроші в Росії і звабили тим десятки тисяч галицьких селян. Потім, коли німецьке військо присунуло ся до росийської границі, прийшла біда на пограничні українські землі Росії—Холмшину, Підляше, Волинь, Поділе. Воєнна власть росийська заходила ся силоміць, збройною погрозою виселяти українську людність у глибину Росії. Страшна й неймовірна була ся руїна, якої Вкраїна не знала, здасть ся, від руїнного „Згону* 4 1070-х рр. Люде йшли й гинули дорогою, гинула їх худоба й достаток Не питаючи ся сажали їх в поїзди, набиваючи до нестями вагони, й 5:5!» везли кудись до Казани, Перми, або за Урал. Очевидці оповідають страшні річи. Минї самому оповідав очевидець лїкар в Москві, як приймаючи такі .біженські* (властиво виселенські) поїзли, він бачив товарні вагон» набиті самими дітьми, які до голови повмирали, побожеволіли. Так, від часів великої Руїни XVII в. Україна не пережйвала такого опустошення і руїни, і вона падає тим тяжшою плямою на всіх її привидцїв* що тут було богато не тільки глупоти і нерозуміння, а й злого намислу на українство, почавши від тих що збирали ся, користаючи з війни, винищити весь культурний український засіб, і кінчаючи тими що задумували опорожнені виселенцями простори заселяти польськими поселенцями, для скріплення свого польського елєменту. Не полишали їх навіть на вигнанню. На місцях заслання не позволили заложити українських комітетів для того, щоб нести поміч українським біженцям і виселенцям українськими силами. Не давали вилучати українських біженців, українських дітей в осібні групи, в осібні кольонїі. Не дозволяли орґанїзувати українських шкіл для них, так як орґанїзувались польські, литовські, лотишські і т. ин. Галицькі висланцї й бранці зіставались звичайно під опікою польських уповажнених, і навіть в глибоких кутах Заволжа або Сибнри чули на собі сю „братню руку“. Гіамятаючи свій недавній союз з росийськими лівими фракціями думи росийські Українці пробували знайти тут якусь оборону. Дарма! «Внутрішня згода" по цїлій л ін ії, прийнята в Росії з огляду на заграничну війну, давала свобідну руку правительству—мовляв в інтересах її успіху. Коли міністр загран. справ Сазонов на почЛ9і5р. повторив з думської трібуни мерзьку брехню про те, що український рух в Росії утворив ся< за німецькі гроші—ніхто з українських „союзників" не підніс свого протесту против сього підлого наклепу. Веі пригадки сим созвучним елєл ментам про беззаконні репресії, всї матеріали про страшну росийську руїну в Галиччинї, що пересилали ся їм, приймали ся що найбільше— плятоничг.ими спочутями й складали ся до архивів. Бо й найщиріші прия те лі Українців держалися того переконання, що в даній хвилі не мож* на робити правительству нїяких трудностей задля таких порівнюючи дрібних річей, як нагінкн на українство. Вороги ж Українців правих і ліберальних кругів (як звісний проф. Струве й ин.) спішили використати все, щоб знищити їх на завсіди й каменем привалити. Тільки як почали ся чорні днї для росийського війська, прийшло ся лишити Галиччину, і зявили ся підозріння, що україножерська політика в Галиччинї не помалу причинила ся до провалу сього „возсоеди* менія подъяремной Руси“,—тодї великоруське громадянство пригадало всї росийські мерзости в Галиччинї. В коротку сесію .думи, скликану в першу річницю війни19 (липня), сказано було чимало сильних слів на но сю тему, що росийське правительство „відіпхнуло рідну нам українську людність і затьмило світле лице великої визвільної війни" (з промови Мілюкова). Згадано й про росийські репресії, внесено було і навіть прийнято запитаннє до правительства про них. Українське громадянство саме під той час нагадало про всї бичі і скорпіони, що впали на нього, осібним меморіалом, і як мінімальну потребу свого житя ще раз поставило справу заведення української мови в народній школі. Поступовий бльок росийських партий, що організували ся в серпні 1915 р., в свою програму включити сього домагання не відважив ся, але все таки признав потрібним „відновленнє малоруської печати* і „негайний перегляд справ арештованих і висланих мешканців Галиччинии. Але сесію перервано, порив пройшов, українська справа знову зійшла з черги. Російський уряд ще півтора року нищив українство, все загострюючи свої репресії, а росийські поступові фракції не підняли більше голосу проти них. А разом з тим як так безнадійно загострювалось се нищенне українства в Росії, нова смертельна небезпека підіймалась над нещасною Галиччиною Довгі, безконечні торги між Німеччиною й Австрію про будучу долю польських земель літом 1916 р. закінчились повною перемогою німецьких бажань у сій справі. Після того як Німеччині ще раз прийшлось ратувати Галиччину після весняного брусилівського прориву, королівство Польське було віддано в повний вплив і розпорядженке Прусії. Супроти сього Австрійська Польща мала зістатись по за сим королівством, і для потіхи своїх Поляків австрійське правительство рішило дати їм нагороду в Галиччинї—-сповнити їх давнє бажаннє про розширеннє галицької автономії до тої міри, щоб центральний уряд і пар лямент не мали ніякого впливу на внутрішні справи Галичини, не могли контролювати її польської управи, і українська людність не мала ніякого відклику до центральних орґанів. В день проголошення самостійної Польщі, 23 с. с жовтня 1916 р. цісар Франц.-Йосиф своїм рескріптом поручив премієрови кабінету виготовити законопроект про розширеннє автономії Галиччини до розмірів, які тільки можна погодити з приналежністю її до Австрійської держави. Як се пояснювалось в офіціозних кругах, Галиччина в її нинішнім українсько-польськім складі мала зайняти фактично становище сливе самостійної держави,—майже таке, яке відновлене Польське королівство займе що до Німеччини — щоб галицьким Полякам не було завистно на нього. Сей рескріпт був страшенним ударом для галицьких Українців, і спеціально для їх політичних проводирів, які з початку австро-росийського конфлікту взяли дуже льояльну орієнтацію, сподіваючись своїм австрофільством знищити всякі старі польські наклепи і перебігши По* ляків в австрійськім патріотизмі, раз на завсіди вибити ся з тої польської гегемонії, під котрою держало досі австрійське правительство своїх Українців. Вони заохочували своє громадянство з усею силою підтримати Австрію в її боротьбі з Росією, бо, мовляли, побіда над цар* ським деспотизмом принесе Українцям визволеннє. їм вторували також українські емігранти з Росії, що повиїздили ще після революції 1905 рі тікаючи від ріжних процесів, з заслання то що. Вони орґанїзували „Союз визволення України4 ', поставивши своїм завданнєм орґанїзацію в українськім духу тих українських країв, які будуть окуповані австро-ґерманськими військами, і національно-політичне освідомленнє тих бранцїв Українцїв, які поподатимуть їм в полон. Українська людність Галиччини до певної міри йшла на сі поклики, особливо в перших початках війни. Вступала добровольцями в січеві дружини, що орґанїзувались на взірець польських лєґіонів. Сї ж сїчеві дружини брали на себе орґанїзацію окупованих українських повітів. „Загальна Українська Рада", орґачїзована весною 1915 р. з усіх тамошніх партий, з „Союзом визволення" включно, поставила правительству домагання, щоб з сих-українських.повітів орґанїзовано осібну ґубернїю з українським характером, щоб Холмщину ніяким чином не прилучувано до Польщі, щоб з Галиччини й Буко^ вини були виділені українські части в осібну автономну провінцію, і т. ин. Сї домагання стрічались з сильним противдїланнєм Поляків, які вміли тримати в своїм впливі військові власти, і так напр. на нїщо звели всї заходи українських орґанїзацій коло українізації Холмщини і мало що лишили з їх заходів в окупованих частях Волини. Українські політики все таки старались підтримати в громадянстві надії на зміну курсу по війні. Мали в тім якісь обіцянки від премієра Штірка (вбитого потім), покладали на вплив німецького правительства на австрійське* Але рескріпт про розширеннє галицької автономії прогув як похоронний дзвін сих усїх надїй і знищив всї підстави якої небудь австро-ґерманської орінєтації. Старий імператор, правда, вмер слїдом. Але його наступник заявив, що вважає справу галицької автономії своєю справою. Сей проект в своїх інтересах, підтримували також і деякі німецькі-партії. Над Галиччиною повис грізний меч. І тільки росийська революція відсунула с очей австрійських Українцїв сю грізну перспективу. 132. Росийська револкщ’я й визволеннє України. Нагінки на українство дійшли найбільшого загострення, коли в Шевченківські днї вибухли революційні розрухи в Петербурзі. Українська петербурська громада відограла в них чималу ролю. Українські революціонери, які знайшли дорогу в учебну команду одного з запасних гвардейських полкіе дали перший початок революційному вибухови, а в розвою його українські салдати та робітники петербурські відограли ролю дуже велику, першорядну. І коли вість про упадок царизму розносилась по Росії й Україні, українські організації приймали П як благовісте нового, певнійшого розкріпощення—визволення України. Стара організація „українських поступовців* (ТУП), що підтримувала свою діяльність і звязки між своєю сітю підчас всього отсього лнхолітя (від неї виходили сливе всі організовані українські виступи сих років), вийшовши з свого потаємного істнування, взяла ініціативу до сотворення національного органу в Киівї, в перших днях марта. За порозуміннєм з ріжними київськими групами й гуртами такий орган і завязано, під назвою „Української Центральної Ради“, з представників партійних Груп, кооперативів, робітників, військових, культурних і професійних організацій, для органїзовання українського громадянства незалежно від партійних і групових ріжниць задля осягнення широкої нйціональногеріторіальної авто номії в Росийській федеративній республіці. Завданнє се не було легке яри недостачі української преси. По всіх попередніх розгромах і повнім розстрою друкарства, вчиненім війною, вона організувалась тільки поволі, з кінцем марта (почавши від* новленою „Новою Радою“, потім соціал-демократичною „Робітничою Ґазетою1 4 , ще пізнїйше. вже в травнї, селянською „Народньою Волею" і ріжними м^ньшими виданнями). Через таку неорганізованість української преси освідомленнє українського громадянства про політичні завдання моменту йшло дуже пиняво—через пресу росийську, почтою і телеграфом—дуже неакуратним в сім часі. Одначе громадянство було на стільки насторожене, ща з півслова лриіімало всякі політичні б організаційні гасла. Перші звістки про заснованнє в Київі Центр. Ради да413 Київський Педагоґичний музей, де працювала Центральна Рала. ли сильний початок до організацій провінціальних, які заявляли Ц. раді, що признають її своїм провідним і зверхнім органом, тимчасовим українським національним урядом, просять прийняти до себе їх представників і дати вказівки що до місцевої роботи. Для того щоб виявити розміри масової української свідомости, У. Ц. Рада призначила в Київі на день 19 марта національну маніфестацію, яка вийшла дуже величаво і показала явно, що українство зовсім не являєть ся власністю якогось інтелігентського гуртка, а справді пішло широко в маси. На вічу підчас сеї маніфестації прийнято принціпіальні постанови: що автономний лад повинен заводити ся на Україні зараз і потім податись до затвердження Рос. Установчому Зібранню, і що Тимчасове Рос. Правительство має негайно видати декларацію з признаннєм потреби широкої автономії України,—аби міцно звязати інтереси українського народу з інтересами нового ладу. За сею маніфестацією пішли великі зїзди з цілої України. Відкрив ся ряд їх на Благовіщеннє зїздом „Тов. У. П.“, що прийняв назву союзу автономистів-федералїстів. Потім, на Великдень, відбув ся зїзді' учительський, а 6—8 квітня український національний зїзд, скликаний Центральною Радою, щоб зробити нові вибори, надати їй характер справжнього представництва всього організованого українського народу і ствердити його політичну плятформу. Двері зїзду відкрито широко, дано змогу взяти участь всяким обєднанням, організаціям і установам) які признають себе за і українські. Невважаючи на трудні обставини) в яких приходило ся збирати сей зїзд, випав він людно й інтересно. Згромадив коло 900 представників з правосильними мандатами, богато селян і салдатів й заложив міцні підстави до дальшої організації України. Нору Центральну Раду зложено з представників від територій (Губерній), від організацій військових, селянських і робітничих, від партій і товариств культурних і професійних. Плятформу сеї організації з початку зіставлено чисто політичну: національно-теріторіальну автономію України в федеративній Росийській республіці, сві* домо оминаючи иньші пункти, які могли викликати ріжницю між представниками партій і груп. А^е місяць пізнїйше Ц. Рада признала неможливим виключати з своєї програми питання економичної політики, з огляду на пляни економичної централізації, висунені Рос. Центр. Урядом. Рішено прийняти в програму охорону економичних інтересів краю й його трудящого народу, певні середні норми, на котрих мусять зійти ся партії. Поповненнє У. Ц. Ради представництвом робучих мас, переведене з початком червня, надало їй кінець кінцем вираз* ун соціалістичну фізіономію, зробило органом трудяшо! демократії, і по руч домагань політичних твердо поставило домагання економично-соці* алїстичні. Організаційні завдання, поставлені У. Ц. Радою, програма українізації житя й ладу на Україні несподівано для богатьох викликали найбільший рух в війську, який послужив на найблизші місяці найсильнїйшою розчиною для українського руху. Само собою, в тім що організаційна українська хвиля найсильнїйше пішла в військових кругах, не було нічого несподіваного—в війську взагалі зібрав ся самий цвіт, сама сила громадянства, ) в росийській революції взагалі військо виявило себе найбільш активно Більш несподівано було, що сей рух вилив ся в до* маганню формованая нових українських військових частей та переформо- 414. Українське віпе підчас національної маніфестації 19 березня ухвалює на Софійській площі свої постанови. вання і вилучення їх в осібні армії. Привід до сього дало формованнє поль ських легіонів, розпочате за старого режіму дивним дивом як раз на Україні: в Київі й його околицях, де такий факт не міг не подражнити чутя місцевої людности Новозасноване Військове товариство ім. Полуботка в Ки’зі виступило з проектом організації українських козацьких полків по сьому прикладу. Позволено формувати такий полк з не*воен нообовязаних добровольців, але на сей поклик почали відзиватись люде з військових частей, а в другій половині квітня на київськім „распредѣлительнім пункті 11 зібралось кілька тисяч салдатів, які заявили, що пі дуть на фронт не инакше, як в виді українського полку. Місцеві він М6 ськові власти і демократичні не українські організації непотрібно вчинили з сього велику справу, погрозу фронтови, обороні, революції,, й своєю різкою й нетактовною опозіцією та погрозами заогнили справу. В війську пішов величезний рух. Одна за другою прибували до У Ц. Ради делегації від військових організацій все більших і численїйших, а на військовий зїзд, призначений на 5 травня, прибули представники без малого від мілЮну організованих українських вояків. Другий військовий зїзд, призначений місяць пізнїйше, дав представництво ще більш імпозантне, майже вдвоє більшої маси уоруженого українського народу (1736 тис. по підрахунку), і то особливо з частей фронтових, не вважаючи на заборону зїзду воєнним міністром. Ст зїзди вперше дали понятє про справжні розміри українського руху. Всеукраїнський селянський зїзд, що відбув ся при кінці мая і зібрав представників приблизно від тисячі волостей, також був дуже цінним з сього становища. Він виявив той твердий грунт, на якім стоять політичні українські домагання. У. Центр. Рада, виносячи домаганне широкої автономії України, могла рахувати на селянство і військо, Озброєний український народ, розкиданний по всьому фронту і тилу, обстоюючи свої військові домагання, заразом ззявляв тверду волю підтримати У. Ц. Раду в її загально-політичних домаганнях і жадав від неї тактики рішучої і певної. До його голосу прилучалось селянство, і їх голос не міг зістатись без відклику з сторони У. Ц. Ради. 133. Боротьба за автономність України і Федеративний лад. Росийська демократія і Тимчасовий Центральний Уряд не оцінювали відповідно сих фактів. По перших актах революційного братання вони поставили ся підозріливо і неприхильно до політичних українських домагань, до організаційної роботи Ц. Ради, її програми й тактики. Поголоски про те, що Українці скликають свій національний конґрес, щоб проголосити автономію України і федерацію Росийську, викликали в Київі в переддень всеукраїнського зїзду, на великодніх святах таке сильне напруженнє в революційних кругах, що дійшло до погроз розгону сього зїзду революційними штиками. Конференція представників не-українських організацій з українськими, зроблена в сїй справі, ослабила се напруженнє, але воно поновлялось потім знову кілька ра ів. Революційна київська преса нераз заводила против-українські піснї в оден тон з чорносотенною, яка весь час вела неослабно свою кампанію брехень та інсінуацій против українського руху. Центр, рос. уряд теж більше прислухав ся до всяких противних українству голосів, нїж до голосу українського народу. Відносини його до українських домагань диктувались кадетами-централїстами, були невірні й неприхильні.Всї заходи до порозуміння з ним, початі з перших днів революції, зіставались без успіху. У. Ц. Рада через те довго взгала ся вступати в офіціальні переговори з рос. урядом. Деклярація і депутація приготовлені після київського віча, в останніх днях березня, зістались невиспаними. Тільки коли перший військовий зїзд поновив ще з більшою силою домаганнє київського віча, щоб У. Ц. Рада добивалась від рос. цен. уряду принціпіального признання автономії України, уставлення українського комісара при Центр. Рос. Уряді й призначення комісара ка українську область, з краєвою радою при нїм, У. Ц. Рада рішила вислати таку депутацію і передати українські домагання центр, урядови і петербурській раді салдацьких і робітничих депутатів. Але і ц. уряд і рада роб. і сал деп. поставили сь доволї неуважно і до депутації і до її домагань. Відиовідь - і 15. Проголошена® першого універсалу У. Ц. Ради ва Софійській площі в Ккїзі уряду по всім пунктам домагань була відмовка від початку до кінця. Більше того—він поставив підсумків правосильність У. Ц. Ради виявляти волю українського народу і висловив сумніви що до українства взагалі. Все се, гірипавши слідом за забороною військового зїзду, викликало дуже рішучий настрій на великих українських зїздах, селянськім і військовім, що відбували ся тоді. Сї дні 2—Ю червня стали історичними днями українського житя. Військові депутати, зїхавши ся до Київа в числі кількох тисяч, присягали на Софійській площі, що не виїдуть не діждавши ся проголошення відповідного акту. Твердо ставши на плятформі федеративній, вони домагались від Ц. Ради рішучих заходів до здійснення широкої автономії України. Вважаючи на такий настрій народніх мас—селянства ,й війська, Центр. Рада постановила приступити незалежно від рос. уряду до творення иідстав української автономії й звернулась до української людности з першим своїм Універсалом, з дня 10 червня, оголошуючи йому свою волю: „однині творити самим своє житє**. Закликала всю українську людність і всї установи України війти в найтїснійші організаційні зносини з Ц. Радою, оподаткувати українську людність національним податком і приступити до організованих заходів для усунення з місцевої адміністрації людей ворожих українству. Універсал зробив величезне вражіниє—не так своїми розпорядженнями, взагалі поміркованими, як своїм твердим тоном української національної власти, в котрім вс і, свої й чужі, почули голос будучої влас ти краєвоі. Коли слідом за тим Ц. Рада для здійснення своєї проґрами орґанїзувала генеральний секретаріат, се зрозуміли як фактичну орґанїзацію власти на цілу Україну. В правительственних кругах під впливом сих фактів і відомостей про те, з яким запалом стрічає універсал укра^ їнська людність, став ся різкий поворот в відносинах до українського питання. Мінїстри-соціалїсти відмовились іти далі за вказівками кадетів в сїй справі й рішили залагодити українську справу щирими й рішууими уступками. Після ріжних півзаходів—як виданнє дуже неясної відозви );до громадян Українців*4, та проект висилки комісії для інформації про Ц. Раду й її універсал, під впливом грандіозної української маніфестації а Петербурзі перемогла гадка про радикальне заспокоєннє українських жалань, і 28 червня до Киіва прибули міністри уповажнені до сього. Грунт для згоди їх з Ц. Р^дою був підготовлений переломом, що наступив в відносинах між Ц. Радсю і київськими не українськими революційними орґанїзаціями—зближеннєм їх до Українців і прінціпіальним порозуміннєм що до вступлення в склад Ц. Ради. Се було власне те, що вважало ся мінїстрами-соціалїстами умовою признання Ц. Ради кра* євим органом. Перешкод для такого признання тепер не було. Вироблені міністрами спільно з Ц. Радою тексти правительственної деклярації і другого Універсалу Ц. Ради в справі передачі Ген. Секретаріатови зверхньої власти на Україні були спішно прийняті Ц. Радою: більшість її признала небажаним спинятись над сумнівними подробицями, щоб не затягати справу. Але несподівано ся угода викликала сильну опозіцію мінїстрів-кадетів. Коли більшість ради міністрів дала все таки згоду на них, се прискорило міністеріальну кпізу—вихід кадетів з міністерства і перехід його вповнї в руки соціалістів. Нове правительство твердо стало на згоді з Ц. Радою і червня проголошено його деклярацію і заразом Універсал. Україна фактично отримувала краєву автономію, котрій належало тільки надати закінчені праьні форми. Так розуміло се громадянство, так розуміло правительство: міністр Церетелї, закінчивши пеоеговори, поздо- ровлв ґен. Секретаріат з отриманою автономією. Грізні обставини, в яких се сталось—оголеннє фронту в Галиччинї н німецький прориві натиск на Волини й Поділю немало вплинули з свого боку на те, що всі спірки й непорозуміння з Українцями серед не-україиської демократії відло* жено на бік, і вона під сю хвилю з охотою заходилась разом з ними організувати нові орГлни краєвої власти, згідно з умовою правительства. Доповнено комітет Ц. Ради (або Малу Раду, як її називано) представниками не*української демократії, перевибрано ? їх участю Ґен. Секре- 416. 2 гривні. Українські гроші, випущені Укр. Центр. Гадою у році 1918. Натуральна величина кредитового білету. таріат, вироблено його статут—„першу констітуцію України", як ТІ величали в хвилі ентузіазму участники. і передано .на затвержденнє Цен трального Уряду Се був дійсно світлий і радісний момент, який настро ювов всіх надійно й бадьоро що до будучности України. Навіть заграничні українські орґанизації, які давчїйше, до революції стояли на грун тї иньшої орієнтації, тепер бачили розвязаннє політичних завдань України там де вказувала їх Ц Рада, і піддавались під її провід. Але тим часом заходили зміни в політичних обставинах й творили нові перешкоди на сім, здавалось—уже рівнім і гладкім шляху. Частинна кріза рос. кабінету, вчинена виходом з нього ка*де з приводу угоди з Українцями, була використана радикальними елементами з одного боку, контрреволюційними з другого, для натиску на правительство. В Петербузї виникло повстаннє; задавлене тут, воно перекинулось на фронт, і мало наслідком згадану катастрофу в Галиччині. Протягом кількох днів була страчена сливе вся окупована росийськими військами Галиччина і Буковина. Волинь і Поділе стали перед перспективою ворожого натиску. В армії виявилась страшна дезорганізація, присутність елементів непевних і небезпечних. Нечувані погроми, вчинені сим військом при уступленню, викликали жах і огиду. Наступив грізний упадок в настрою. Впало довірє до революції. Явні і тайні вороги її підняли підняли голови—а вони заразом були завзятими ворогами й українства. Росийські соціалісти не відважались узяти на себе гіравлінне й шукали союзу і помочи елементів буржуазних. Ка-де, вернувшись знов в склад кабінету, чули себе в нїм панами і се зараз відбилось на українських відносинах. Коли ґен. секретарі в середніх днях липня прибули до Петербурґу для установлення відносин і діждались там утворення нового кабінету по довгій і прикрій крізї,—в сім кабінеті вони стріли відносини неприхильні й підозріливі. Поставлено під сумнів межі власти Г. Секретаріату і теріторію, що має їй підлягати. Статут вироблений для нього Ц. Радою признано неможливим. На місце його Тимч. правительство без порозуміння з Ґ. Секретаріатом і Ц. Радою видало 4 серпня свою „інструкцію", яка сильно ві'дходила від умови ЗО червня. З завідування Секретаріату вичеркув.ались справи військові, судові, продовольчі, дороги і почта та телєґраф. Власть його обмежувалась тільки пятьма українськими ґубернїями (Київською, Подільською, Волинською, Полтавською й Чернигівською—без чотирьох північних повітів), і то ще Ц. Уряд ‘зіставляв за собою право в виїмкових обставинах розпоряджатись і в них безпосередно, поминаючи Секретаріат. Ц. Рада, скликана саме на сей час на повну сесію, опинилась в дуже труднім становищу супроти такого кроку Ц. Уряду. „Інструкція" суперечила всім її плянам, і була піддана убійчій критиці не тільки українськими, але і не-украінськими членами Ц. Ради. Вона розбивала те що було потребою даного моменту: міцне обєднаннє всіх громадських, народнїх сил для того, щоб охоронити Україну від того безладя й анархії, що підіймалась наоколо неї і в ній самій прокидалась уже, через те що ріжні представники правительства далї вели ворожу українству політику. Незвичайно прикре вражінне на громадянство зробив розстріл першого україн- ського полку при виїзді його з Київа на фронт (26 липня): він був очевидним наслідком против-української агітації, що йшла з ріжних темних джерел. Але з другого боку бажаннєм не тільки не українських верств (що особливо горячо з ним виступили, побоючись розриву), але й великих мас української людности все таки було—не розривати в такий гострий момент з правительством нї з росийською демократією. Ц. Рада тому великою більшістю рішила подати на затвердженнє Центр. Правительству Секретаріат в тім складі, який воно визначило своєю інструкцією, щоб закріпити бодай вчасти .пройдену путь політичного розвою, а тим часом подбати про найскорше скликаннє українських установчих зборів і взагалі про все, що могло б виявити волю України що до II політичного устрою—одноцїльности її теріторії й повноти її автономної влаєти. По довгих переговорах Секретаріат в 20-х днях серпня подано Ц. Урядови, в числї 7 секретарів, і дня 1 вересня вони були затверджені, 134. Українська Народня Республіка. Коаліційне правительство росийське дало свою згоду на утвореннє автономної української власти під натиском обставин, під вражіннями контрреволюційної корнилівської авантюри, в якій були замішані ріжні його члени, викликаної нею крізи незвичайно грізних воєнних обставин (прорив різького фронту, погрози Петербурґови й т. ин.). Але коли йому за помічю ріжних маневрів, як здавалось, удалось підвести деякий фундамент під своє істнуваннє (під фірмою .демократичної наради", скликаної в серединї вересня), вся дальша тактика сього „правительства Керенского" в відносинах до України обернулась на те, щоб звести на нїщо навіть ту куцу автономну власть, яку воно признало своєю інструкцією й затвердженнєм Генерального Секретаріату. Воно ігнорувало його в своїх розпорядженнях на УкраїнГ, поручило тутешнім установам далі зноситись з росийськими міністерствами минаючи генеральних секретарів, від себе визначало вищих урядовцїз краю, не давало Ґен. Секретаріатови ніяких засобів на його організаційну роботу, зіставляло без уваги всі його заяви і представлення, гальмувало його організаційні заходи. Росийський сенат, сей всїми забутий останок старого устрою, схотів нагадати про себе, відмовившись роспублїкувати інструкцію Ґен. Секретаріату, і се з формального боку мало б позбавити її обовязкового значіння. Нарешті ж се правительство задумало підняти руку на саме істнуваннє Ген. Секретаріату й Центральної Ради. З нагоди програми діяльности, предложеної Ґен. Секретаріатом Центральній Ради, де Ген. Секретаріат між иньшим згадував про те, що він в найблизшим часї візьметь ся до підготовлений українських установчих зборів, правительство Керенского попробу* вало зробити з сих українських установчих зборів притоку до обвинувачення Ґен. Секретаріату й Ц. Ради. Київському прокуророви поручено взятись до розсліду сеї справи й ужити против Ґ. Секретаріату і Ц. Ради карних заходів, а заразом викликало ген. секретарів до Петербургу для вияснень сеї справи Се по всїм попереднім викликало незвичайне обуреннз в українськім громадянстві, і настроїло дуже рішучо його представників, що тодї, в 20-х днях жовтня саме зібрались на третій військовий зїзд і повну сесію Ц. Ради. Несподівано одначе обставини різко змінились. В тім самім часї впало коаліц йне правительство, серед повстання піднятого в Петербурзі* соц.-демократами большовиками, а організоване ними правительство „народнїх комісарів" не знаходило признання нї в, армії, ні в громадянстві. Росийська республіка впала в довгу анархію, области її фактично відокремились і мусїли жити своїм житєм та своїми засобами боротись з тим розрухом, що підіймавсь під большовицькими кличами: „вся власть совѣтамъ“! (радам робочих, салдацьких і селян ських депутатів). Агенти ко* алїційного правительства в Київі з початку, обвинуватив ши Ц: Раду, що вона тримає разом з большевиками, хотїли були заодно розбити і большовиків і українцїе, напустивши на них свої вій* ська—козаків, чеські дружи- 417. Великий державний герб Української На* ЮНКерІВ ТО ЩО. Се ЇМ Н6 родньої Республіки, нрийпятий Ц. Радого 22 вдалось, Інтриґу ВИ Я ВЛ ЄНО, березня. представники старого уряду мусїли облишити Київ, і ті части які їх тримались—також. Але тодї в большовицьких кругах зявились наміри збити Ц. Раду, під гаслом її буржуазпости,—домагатись її перевибору і передачі всеї власти на місцях совітам робочих і салдацьких депутатів. Київ і ціла Україна з кінцем жовтня опинилась в грізній ситуації між сими двома ворожими таборами. В Київі й по иньших містах ішли оружні сутички. Мара крівавої усобиці нависла над краєм. В сих обставинах утвореннє єдиної, сильної власти в краю являлось пекучою потребою. Такі резолюції й були винесені Ц. Радою, та ы>э сього бую ще мало: єдиним способом утвердження ссі власти було підведеннє державного фундаменту під неї. Генеральний Секретаріат не міг довше внсїти в повітрі як орган якогось центрального правительства, котрого не було,—і не було навіть надїі, щоб воно могло утворитись. Він мусів стати правительством Української держави. В тім напрямі рішучо висловивсь, уже в останніх днях жовтня, військовий зізд. З того часу ся справа дебатувалась і розбиралась по фракціях Ц. Ради, які й прийшли до того переконання, що Українська республіка справді мусить бути проголошена негайно, але проголошеннє се не може обмежитись одною формальною стороною,—разом з тим мусить бути можливо повно розкритий демократичний і соціалістичний характер сеї відновленої Української держави. За порозуміннєм фракцій українських с.-д. і с.-р. був вироблений проект третього універсалу Ц. Ради, який і гбув з деякими змінами прийнятий і проголошений Ц. Радою дня 7 падолиста. Нін проголошував Українську Народню Республіку, і разом з тим скасованнє приватної власности на землі сільськогосподарського значіння, заведенне восьмигодинного робочого дня, контролю над продукцією, заходи до негайного миру, амністію за полїтичні виступи, скасованнє кари смерти, реформу судівництва й адміністрації, заведенне національно-персональної автономії для не-україііських народностей. Се була ґрандіозна програма, до здійснених Ті принаймні частинного прикладала потім усї сили Ц. Рада і Ґен. Секретаріат, заразом уживаючи всТх старань, щоб перевести вибори до українських установчих зборів, які мали понести державне і соціальне будівництво в формах уже не революційних, а конституційних. Прихолилось сс все не легко. Весь час Україна жила в стані внутрішньої війни. Правительство народнїх комісарів, що на якийсь час скріпило свою власть в Петербурзі й Москві, на північнім і західнім фронті, накликало свої війська до боротьби з Ц. Радою, або сунуло 418. Малий герб Української Народньої Республіки, прийнятий Ц. Радою тою ж ухвалою 22 березня. ті відділи війська, які признавали їх власть, на українську тсріто* рію з непевними, двозначними намірами. Український уряд роззброював такі ворожі части й вісилав їх з України, в інтересах забезпечення ладу. З сього приводу, а также через те. що український уряд, щоб запобігти усобиці, не перепускав большовицькаго війська на Дій, на козаків, а натомість свобідно пропускав з фронту козацькі полки до дому, правительство „народнТх комісарів * стало в ворожі відносини до українського правительства, а з кінцем падолисту повело справжню, формальну війну про* тив України. Ноно закидало генеральним секретарям України політику контр революційну, спілку з донським отаманом Калєдіним і ріжними реакційними елементами. Поставило своїм ультіматумом, щоб українське правительство пропустило большовицькі війська через Україну, затримало донців і признало власть совітів на Україні. Українське правительство рішучо не згодилось вести свою політику по вказівкам народніх комісарів—поборювати тих кою воно признає контр-революційним, і піддати органи Самоврядування й адміністрації совітам робочих і салдацьких депутатів, що встигли вже виявити свою повну нездібність до власти. ТодТ большовицьке правительство проголосило Цен. Раду збором реакційних і буржуазних, поміщицьких елементів. Напустило на Україну своїх агітаторів, які ширили лемаґотчні брехні на Ц. Раду і ґен. секретарів (напр. толкували людям, що там самі генерали, тому й звуть ся Генеральними). Стало діймати Україну грішми: спинило висилку грошей до всякого роду установ, так що українське Ьравительстао мусїло спішно заходитись коло випуску власних грошей. Нарешті повело воєнні операції формально, звернувши на Україну війська, які могло рушити з північного і полудневого фронту, щоб уставити большовицьку власть і знищити Ц. Раду. Заразом большовицькі організації України скликали до Киіва на перші дні грудня збори делегатів совітіп салдацьких і робочих депутатів, в тій надії, шо на них можна буде винести постанову про перевибір Ц Ради і таким чином попалити й її й українське правительство. Сей замах \ хилено, на визначений для зїзду час скликано делегатів селянських, в такій мірі, щоб сей зізд був дійсним виразом волі людности, і сей поповнений селянськими делегатами зїзд рішучо став по стороні Ц. Ради. Восьма сесія У Ради, скликана на середину грудня, виявила тверду і непохитну волю українського громадянства до оборони авторитету свого правительства і суверенности Української республіки, що фактично стала вже самостійною і незалежною. Всї заходи Ц. Ради й ген. секретарів, щоб противставити федеральну організацію тому фактичному розкладови Росийської держави, що почав ся вже зав* дяки большовикам, не приводили до нічого. Народи й области Росії не важились творити федерацію без участи найбільшого з членів, Велико* росії, а та не виявляла своєї волі в сім напрямі, по части тому що була паралізована большовицькою анархією, по части і ще більше —тоьу що все таки не могла відірватись від своїх централістичних навичок. Українські заклики зіставались без відповіди. Надії на федерацію не було, а тим самим український нарід мусів свою державність утверждати в формах політичної самостійности. Охоронити себе від безладя і загибели міг тільки поглублюючи і укріплюючи свою державність і окро* мішність—щоб не розплинутись в тім хаосі, що підіймавсь наоколо і грозив затопити й його самого. 135* Україна Самостійна. З другої половини грудня становище України ставало все більше грізним. Большовицька агітація не проходила без .сліду. В війську пішов повний розклад. Відділи що стояли на фронті і в тилу розграбовували й розкрадували військове майно, решту кидали на погибіль і розходились самочинно до дому, в додатку грабуючи та розбиваючи часом і те що стрічалось на дорозі. В селах все більше напливало елементу анархичного, що поривав за собою слабші частини селянства й тероризував навіть і найбільш відпорні. Грабованнє і нищеннє панських маєтків, фабрик и заводів приймало все більш масовий характер. Гинуло богацтвэ краю, підтинались його продуктивні сили. З другого боку вставала гроза усобиці політичної. Купка большовиків, провалившись на київськім зїздї совітів, виїхала до Харкова і тут інсценювала зїзд „рад робітників донецького і криворозького району, рад салдацьких і частини селянських", як його афішували большовики. Сей фальшований зїзд вибрав, 13 грудня, „центральний виконавчий комітет", який противставив Центральній Раді себе, як „орган власти все! України", генеральним секретарям своїх „народнїх секретарів", заявив, що Ц. Рада не виявляє собою волі українського трудового народу, і накликав його до боротьби з нею. Все се могло б скінчитись оперетково, коли б, на нещастє, не прорвались до Харкова большовицькі війська, чи краще сказати банди салдатів, матросів і ріжних наємних хуліганів, які стояли під Білгородом, нїби то пробиваючи собі дорогу на Дій. їх прихід осмілив і місцеві елєменти, розагітовані боль* шовиками; місцева людність була тероризована, українська залога, продержавшись два тижні, кінець кінцем зложила зброю. Після сього банди большовицьких салдатів і так званих красногвардейців, себто узброєних робітників і всякого иньшого люду, взятого на службу больщовиками, замість іти на Дін, бороти ся з контрреволюцією, як казали, стали посуватись по залізницям України, захоплюючи міста і вузли донецького району, відти перекинулись в катеринославський, почали ши* ПОЭ ритись в Полтавщині й Херсонщині Як у Харкові, так і тут звичайно наближеннє большовицьких „ещалонів“ ^поїздів з большовицькими бандами) давало привід для повстання і захоплення власти по містах, по станціях, по залізничних узлах елементам суголосним большовикам—з робітників, ріжного деклясованого елементу і лівих революційних груп, переважно неукраїнських—великоруських і особливо жидівських (не організованих в жидівських національних організаціях). Під впливом Тх агітації пішла деморалізація і розклад і в новоорґанїзованих чи укра1 - їнїзованих військових частях. Вояків переконували, що боротьба йде на соціальнім грунті за повну соціалізацію української власти, против буржуазних елєментів, як захопили Ц. Раду, і богато українських солдатів (чи козаків, як їх стали називати в українських частях) коли не переходили на сторону большовиків, то проголошували себе нейтральними, або кидали свої полки й самовільно розізлились до дому—як се сталось особливо на різдвяні свята. Під впливом сих успіхів большовизму певне хитаннє пішло і в провідних політичних українських кругах. Чималу ролю відограли в тім росийські соціал-революційні елементи, з котрими йшли спільно (блб» 7 вали) на виборах українські с.-р., і тепер росийські ліві с.-р., звязайшись з большовиками, потягли за собою певні елєменти і зудгоаінських с.-р., доводячи їм, що большовизм являєть ся льогичним роз^/Ггком революційно-соціалістичних домагань, і большовицькі гасла мусять бути прийняті українськими соціалістами з тактичних мотивів, коли вони не хочуть бути зметеними большовіїзмом Ц. Раду треба перевибрати на зїздї совітів селянських, робочих і салдацьких депутатів, а власть на місцях передати сим совітам* взагалі піти на зустріч большовизмови, поки він перешумить і опаде,—вдоволити його соціальними реформами й прийти до порозуміння з правительством народніх комісарів. Агітація й ваганнє на сім ґрунті пішли вже з VIII сесії Ц. Ради, коли були запрошені до участи члени всеросийських установчих зборів вибрані з України, а між ними були й ліві с.-р з Харківщини. Перенеслись потім до Петербургу, куди частина сих членів виїхала, щоб вияснити перспективи уст зборів. В большовицьких і лїво-с.-рівських кругах подавано надію, що коли провід візьмуть в свої руки українські с.-р., організують своє правительство під гаслом бльоку з лівими с.-р., то се полагодить крізу, положить кінець війні з Росією, з совітом нар. комісарів, утишить усобицю на Україні, і т. д. Все се внесло хитаннє в українську політику, страшенно небезпечне в такий критичний момент. З кінцем грудня і на початку січня лівобічна Україна і Чорноморє були в руках большовиків—Полтава, Катеринослав Одеса, Кремінчук. Вони відтяли л віз ■ угля до київського 6.ЗД 56? району й стягали його все міцнійшим узлом, наступаючи зі сходу, з пів ночи, з полудня і полудневого заходу, де пробували ріжні, напів розложені військові частині, які стояли під большовицькими впливами. В самім Київі з усіх сторін, і з лівої і з правої сторони йшла завзята агіта* ція против українського правительства, Центральної Ради й Українців взагалі. Вона привела до повного майже розкладу тутешні українські полки, які так недавно ще рвались з усіх сторін до Киїьа, щоб головами своїми боронити українську державність. Українська власть почула як захитавсь у неї грунт під ногами. В труднім становищі опинилась і 419. Перші українські гроші: Кредітові білети на ЮО карбованців, випущені в грудні 1917 р. Ц. Рада. Вона сподівалась передати власть Українським Установчим зборам, четвертим універсалом призначеним на день 9 січня с. с. Але вибори призначені на кінець грудня, через большовицький напад, анархію, розстрій в комунікації й зносинах майже скрізь були відложені, і важні, основні питання українського житя, які відкладались до установчих зборів—як наприклад питаннє про федерацію чи самостійність української республіки, чк земельний закон й иньші, ставали перед Ц. Р і домагались від неї свого розрішення. Незвичайні трудности витягала також справа ліквідації війни з центральними державами. Від самого початку революції, на всіх зіздах зборах українське громадянство заявляло своє горяче бажаннє, щоб як найскорше була скінчена ся війна, в котру против своєї волі й бажання царським правительством "була заплутана Україна. Та поки Україна-не проголосила своєї державносте третім універсалом, вона в сій справі не могла нічого зробити, не маючи змоги виступати активно й безпосередньо в міжнародній політиці. Тим чаСом росийське правительство, і Львова і Керенского, не важилось вступити твердо на путь ліквідації війни, навпаки—силкувалось підтримати союзні правительства активними воєнними операціями з свого боку. Се було з їх боку страшенною помилкою, вона зарізала росийську революцію й грозила дуже небезпечними можливостями й Україні. БольШовицький '„совіт нар. комісарів", захопивши власть у свої руки, прийвяв на себе між иньшим і негайне закінченнє війни і з кінцем падолисту розпочав мирові переговори, з центральними державами в Берестю. Ц. Рада, яка між иньшими мотивами проголошення Української Республіки мала на увазі також і сю можливість ініціативи в міжнародніх відносинах, постановила взяти також участь в сих переговорах. Держави „порозуміння" (епіепіе), Франція й Анґлїя, котрі поспішили признати Українську Народню Республіку (з початку Франція, за нею Англія), старались вплинути на українське правительство, щоб воно не входило в мирові трактати з центральними державами, обіцюючи за се всяку поміч і всї блага світу, а в протавнім разі лякаючи всякими бідами,—але українське правительство не вважало можливим відступити від того що вважало своїм обовязком перед своїм народом і лишити Україну незамиреною, виставленою на ласку і неласку центральних держав. За постановою Ц. Р. воно вислало свою делегацію до Берестя, іііоб та разом з делєґатами совіту нар. ком. довела до гідного миру, а коли делегати сов. нар. ком. почали крутити справою, то заявляючи готовість до миру, то тікаючи назад в хащі большовицької фразеольогіГ, Ц. Р. уповажила своє правительство і через нього українську делєґацію вести переговори незалежно від росийської делєґації й привести мир до кінця. Серед безконечних фракційних і партійних нарад, що в трівожній атмосфері обложеного Київа, в смертельнім страху за буд)ччину української державности днями й ночами йшли в будинку Центр. Ради всю першу половину січня с. с., кінець кінцем більшість Ц. Р. висловилась за політику рішучу, а против тактики уступок большевизмови й прозуміння з ним. В день 9 січня, призначений для українських установчих зборів, рішено було універсалом Ц. Ради проголосити Українську Республіку державою самостійною й незалежною, щоб мати вповнї вільну руку в уладженню своїх міжнародніх і внутрішніх відносин, щоб відібрати ґрунт від усяких мішань у внутрішні справи України, як одної, мовляв, з частин будучої росийської федерації, та поставити боротьбу з совітом народніх комісарів большовицькими бандами на Г>58 справжній грунт—війни Великоросі! на знищеннє України і повстання аротив української держави, а не політичної боротьби, під гасло котрої ховались усякі нейтралісти. Се мало справді велике не тільки принцігііальне, а й чисто практичне значіннє. В принціпі українські фракції й партії признавали далі федерацію найбільш користною формою державного житя в будущинї. Але в даний момент, коли всякі неприхильні, або й просто ворожі українству елєменти й сили, всякі оборонці єдности і неподїльности Росийської держави, перекрашуючись в захистний колір федералізму, чіпалась федералізму тільки для того, щоб гальмувати далі свобідний розвій українського державнаго й економичного будівництва спадщиною Росийської імперії, орієнтованнем на єдність її—чи то буде єдність росийської революції, чи єдність росийської мануфактури, як влучно характеризував се оден оратор з Ц. Ради,—було очевидно, що в інтересах успішної охорони свобідного будівництва України вона мусить стати твердо на грунтї незалежности і самостійності!. Коли сов. нар. ком., знявши з свого прапору старе гасло „свобідлогосамоозначення народів аж до повнаго відділення ', заявив, що він стоїть на грунтї росийської федерації і ва сїй підставі приводить до одности український пролетаріат з росийським; коли держави порозуміння, докладнїйшс — дипльоматичні представники Франції, ловлячи за ті слова третього універсалу, де говорилось, що Україна війде в склад будучої росийської федерації, грозили їй на випадок сепаратного миру всїми тими засоба ми, котрими вони розпоряджали на Україні,—явно було, що треба рішучо відтяти всякі двозначности й неясности та відложивши федерованнє до того часу, коли буде ясно, коли і з ким федеруватись, зараз стати твердо на принціпі повної самостійності! Української республіки. Фактично зона вже й стала такою, коли на місце розбитої большо* виками Росийської держави не організувалось федеративної спілки. Се було зазначено на закінченню VIII сесії Ц. Р. і признано представниками центральних держав і навіть представниками совіту нар. ком. на конференції в Берестю ЗО с. с. грудня. Але потрібувалась і формаль* не Лроголошеинб та правнс ствердженнє, й оформлснкє сього факту, і се було й дано четвертим універсалом, принціпїально рішеним 9 січня. Він проголошував Українську Республіку „самостійною, нї від кого незалежною вільною, суверенною державою українського народу". Генеральний секретаріат переміняв на „раду народиїх міністрів". Наказувів їй першим ділом довести до кінця розпочаті з центральними державами переговори про мир, не вважаючи на ніякі перешкоди з боку яких иебудь частин бувшої росийської імперії, та вжити твердих і рішучих заходів до оборони і очищення України від большовиків і всяких на.- пастників. Проголошував демобілізацію армії і вказував потрібні в звязку з сим заходи для відбудови знищеного краю, привернення на мирний стан фабрик і заводів забраних на воєнну роботу і ріжні способи задоволення вояків, що повертають ся з війни, в їх політичних правах Назначав ряд соціальних реформ в інтересах трудящого народу ( в розвиток принціоів проголошенних третім універсалом)—передачу землі в руки трудящих, націоналізацію лісів, вод і багацтв підземних, організацію робіт для безробітних^ зав.деннє монополії торгу товарами найбільш потрібними для трудящого народу, контролі над банковим кредитом, і т. д. Універсал був прийнятий в останній редакції й фактично проголошений в Ц. Радї 11 січня, але зіставлений з датою 9 січня дня приї:- ціпіальної ухвали сього важнаго акту, що став для богатьох каменем претикання. Серед самих Українців знайшлись групи настільки захоплені росийською культурою й державністю. призвичаєннєм до єдиної Росії, або до традиційного федеративного гасла, що не згожувались на самостійність навіть як на форму переходову до федерації. Ще більше се треба сказати про групи не-українські: Українців які відірвались від україк» ськоі стихії й уважали себе „русскими“, Великоросів захожих, і на* віть Євреїв, які також не вміли відразу стати на грунт реальних інтересів єврейської людности України,, а вважали потрібним напе- Народвьої Республіки, ,та У. Радою Ред 8ИЯВНІИ свій "Р0ТЄСТ "Р0™* 22 березня. разриву з єврейськими організаціями Росії. І сей ворожий на-- стрій до українства, який вже так сильно перед тим вчувавсь по міських центрах взагалї і з окрема в столиці Україні Київї, слідом запроголошеннєм української самостійносте прорвавсь в київськім повстанню, сім критичнім моменті боротьби за українську незалежність. 136. Київське повстаннє. Четвертий універсал прийнято в ре* дакціТ більшости. Центральний комітет українських с.-р., де мали в тім моменті вплив елементи ліво-есерівської орієнтації, поручив фрак* ції зазначити ту позіцію, на котрій стоїть його більшість, і ті пункти, в котрих дотеперішня політика українського правительства розминаєть ся З И поглядами. Наслідком сього виступу фракція українських с.-д. заяг»60 печаті» Української вила, що віна відзиває членів своєї партії з кабінету. Так утворилась кріза українського правительства. в момент незвичайно небезпечний для самого істнування відновленої української держави. Совіт нар. ком., докладаючи на тс, що ліві с.-р. „зривають** Ц. Раду в середин?, вислав на Україну і спеціально до Київа нові кадри агітаторів, які мали приготовити тут повстаннє против Ц. Ради, а зара* зом ужив всіх сил на бльокаду Київа. Він спішив доконче знищити Ц. Раду, щоб не дати їй змоги замирити Україну з центральними державами, тим часом як сам анї важивсь прийняти умов поставлених Росії Нїменчиною, анї зріктись миру, після того як зробив його одним з агітаційних моментів против попереднього правительства. Против делегації Ц. Ради він викликав був до Бе* рестя- делегатів харківських „народніх секретарів4 *, які, мовляв, лредставляли волю справжньої демократії України, що стоїть за федерацію і нероздільність українського й росийського пролетаріату й бажає вести мирові переговори разом з сов. нар. ком., в складї його делегації. Коли ж і се ,не помогло, і центральні держави далі вели переговори з делегацією Ц. Ради, як представництвом України, сов. нар. ком. не бачив уже перед собою иньшого виходу як знищити Ц. Раду за всяку 421 Державна печатка Української цІНу Народньої Республіки (мала печать), ~ затверджена тою ж ухвалою Ц. Ради Його зусиля мали деякий успіх. 22 березня 1918 р. До половини січня Київ взято в дуже тісне кільце, і становище його стало просто критичне. Військові українські части, зібрані в Київі, були деморалізовані до решти большовицькою агітацією, висловлялись против Ц. Ради, або против „братовбійчої війни4 4 з большовиками, домогались переговорів з ними, а себе тим часом проголошували нейтральними. Ті невеїичкі військові застави, які могли бути вислані против большовиків, що наступали з лївого берегу, від Гомеля, Харкова й Полтави, не могли стримати большовицьких і красноґзардейських банд, на чолі которих совіт нар. ком. поставив для сильнїйшого вражіння сина українського письменника М. Коцюбинського, Юрія. Геройство вірних синів України, які складали свої голови під Крутами, під Гребінкою, під Дарницею—студенти й середньошкільники, галицькі січові стрільці, залізничники й ин., не могли надолужити зради й малодушности або ганебної несубординації иньших. :>ні Болыповнкн вближались до Київа з-за Дніпра, вони ж купчились в правобічнії ѵвлаі—в Жмеринці, Козятинї, Фастові на правобічу й звідти також вагрожувалі Київу. Рада міністрів проголосила Київ в стані облоги й призначила особливого коменданта я надзвичайними правами. На оборону покликала всякого роду добровольців, вільне козацтво, і т. ин. Але невеликі відділи, вірні Україні, чули себе непевно серед загального невірного, ненавистнаго до українства на* строю міста, ідо став виявлятись все гострійше. На 15 січня призначено було сесію Центральної Ради, девяту гряду, щоб ва неможливістю скликати Установчі Збори, на ней ухвалити деякі під* готовлені правительством закони: земельний, робочий (про восьмигодинний день), про контролю над продукцією, й ин. Сей момент вороги українства вибрали для повстання в Київі. В самий день відкриту Ц. Ради оден з розагітованих український полк (Георгіївський) прийшов під Ц. Раду, щоб її розігнати — але на такий рішучий крок не пішов і обмеживсь невеликим бешкетом та протестом против уживання вільного козацтва (з київських робітників) до охорони ііста. В ніч потім большовики захопили робітні арсеналу й засіли там, а слідом потім почалась загальна забастовка робітників й партизанське большовицьке повстанне по всьому місту. Про се дано звідомленне совітови нар. ком., і він, спішачи зірвати переговори з Україною, оповістив зараз своїй делегації й цілому світови, що з 16. січня Київ в руках лівих с.-р. Се поставило було в дуже трудне становище українську делегацію, котрій большовики перервали телеґрафичиу звязь З &ГЇВОМ, і вже пе можна було провірити й відкинути болыповнцьких оповіщень. Але кільком безіменним героям, зелізничним телеґрафистам удалось невважаючи на большовицьку контролю звязати делегацію 8 Киівои, дати Їй змогу довідатись про дійсний стан річей, про заходи поввяті против болыповицького натиску й рішучі наміри вести з ним боротьбу до кінця при всяких обставинах. Сї вісти зробили вплив в представниках центральних держав, які особливим урочистим актом признали самостійність Української Республіки і к цілім ряді спірних пунктів (як напр. в справі Хольмщиии, українських воєннополонених, вивоз вбіжа і т. ин.) зробили важні уступки українським домаганням, щоб скорше довести до миру. Маючи на увазі' такі обставини українське правительство прикладало вс зусиля до того, щоб протриматись у Київі можливо довше, аби відданнвм його не попсувати свого міжнароднього становища і справи миру. Воно сподівалося, що мир з центральними державами принесе Україні не тільки можливість повної демобілізації, свободнїйшого упорядкування внутрішніх справ, відкрите гранвцї для довозу ріжних товарів, незвичайно потрібних для широких українських мас, але й поворот українських восннополонених, заходами українських інструкторів освідомленіїх, обучених і орґанїзованих в полки для боротьби за визволенне України. Сим з самого початку війни зайняв ся „Союз визволення України14 (§ 131), на випадок можливого конфлікту України з Росією, і тепер на сї свідомі українські кадри накладались велики події супроти розкладу війська на Україні. Так само, з огляду на велику цінність, яка виявилась за відділами галицьких січових стрільців, що орґанїзувались на Україні з военнополонепих і виселенців і віддавали важну прислугу України, вважалось важним в даній хвилї дістати такі січові дружини з Австрії. З сих мотивів провідні фракції Ц. Р. і українське правительство вважало потрібним все зробити, ціною яких небудь жертв, щоб улекшити заключеннв миру. Одним з важнїйших моментів з сього погляду, як я вже сказав, було потриматись у Київі бодай до моменту, коли справа миру буде рішема зовсім. Свідомість крити чности моменту зробила глибокий перелом в настрою українських партій і фракцій Ц. Ради. Лїво-есерівський напрям і тенденції до компромісів з большевиками відразу впали; кілька депутатів з лівих с.-р. було навіть арештовано в помешканю Ц. Ради осоолпвим командантом Київа; Ц. Рада протестувала против сих арештів, зроблених без її дозволу, і визначила парляментську слідчу комісію, але не вважала можливим робити з сього приводу які небудь трудності* правительству. Мовчки був прийнятий принціп внутрішньої згоди перед зовнішньою небезпекою. Фракції постановили полишити на боцї яблоко роздору, що розірвало ще підчас VIII сесії бльок українських фракцій — принціп соціалізації землі, виставленний партією укр. с.-р., а оспорюваний укр. с.-д. Рішили прийняти земельний закон в редакції, виробленій нарляментською комісією, відложивши на потім всякі поправки чи розяснення його. Сей закон був одноголосно прийнятий Ц. Радою 18 січня, під гук гармат що обстрілювали Київ. На тіл же засіданню Ц. Рада поручила сфорнованнє нового кабінету В. Голубовпчеви, кандидатови укр. с.-р, і фракції, які були відкликали своїх членів з кабінету, дали їм дозвіл вступити до нього. Кріза була полагоджена, і се відновленнс внутрішньої одности багато значило в тих критичних обставинах. Київ жив в страшних умовах. Большовики обложили його щільно, від сходу і заходу, болыиовицька артілєрія обстрілювала місто, а в середині не вгавала улична війна. Деякі пункти по кілька разів, трохи не щодень переходили 8 рук до рук — то до большовиків то до українських військ. Геройські зусиля кількох тисяч вірних оборонців не могли вистачити на боротьбу, коли стріляли з-за міста і в місті, в воріт, з вікон, і зрада просякала скрізь, не лишаючи нічого певного. Люде знемогали від неустанного нервового напруження. Обопільне розяреннє доходило до крайности. Всї страхи громадської війни виходили на яв. Людвість починала виходити з рівноваги нарікати на Ц. Раду, що вона, силкуючись утриматись, виставляє місто ла знищеннє. Гармати дійсно розбивали доми. В ночи світили огнї запалених будинків. Так минуло десять день. Сов. нар. ком. слав „всїм, всім, всїм“ одно за другим оповіщення, що Київ здобутий „військами Ю. Коцюбинського4 4 , Ц. Рада розбита і вгїкла, власть перейшла „до совітської республіки1 4 , — але Київ все що перемогавсь. Велике напруженне горстки патріотів видержувало всі труднощі, вигладжувало всї удари зради і малодушпости. Тільки 25 січня, коли мирний трактат з центральними державами був уже вповні забезпечений, українське правительство, не бажаючи довше виставляти столицю на знищеннв большовицькпми ватажками, розпорядилось виводити артілєрію й військо з центра Київа на передмістя, а осідок свій постановило перенести на певний час до Житомира. Протягом 26 і 27 Київ був опорожнений і перейшов в руки большовиків, прихожих і місцевих, які зчинили в перших днях ганебну різню, розстрілюючи всіх хто мав посвідчення українського правительства, всіх в кім можна було підозрівати Українця. Вони хвалились, що в сї днї розстріляли 5000 Українців. Ся ціфра побільшена, більш обережні обрахунки приймають коло 2000, але висота її не грає ролї — важнійша принціпіальпа сторона, виявленне дійсного характеру сеї війни, котру з большовицької сторони впстявлювано боротьбою соціалістичних гасл против буржуазії й реакції, а в дїисности вона була війною національною, боротьбою за відновленне єдиної Росії і на знищенне сепаратизму — ще більш завзятою, нїж яку вів з українством старий царський уряд, централістичні гасла котрогр понесли під своїм соціалістичним прапором большовики, викликаючи тим різку опозіцію в українських соціалістичних кругах. 187. Війна за незалежність. Українське правительство добилось миру. В той день коли українські війська виходили до околиць Київа, трактат 8 центральними державами був уже готовий. У вечері 26 приступл^но до його підписання, в ночи з 26 па 27 сю урочисту процедуру закінчено. Трактат давав Українї мир гідний, як здавалось: привертав їй західні українські землї, не тільки окуповані підчас війни, а й ранїйше від неї відірвані, як Холмщіша. Берестейщина, Панщина (хоч і не в повнім їх обсягу — так околицї Дорогичина, Більська. Нранська зістались таки по-за Україною): уставляв обмін военнополоненими без оплат, обмін товарів на основання коптінґенговання (уставлення скількости товарів, які мали довозитись і вивозитись). Німецьке пранктельство мало зараз взятись до мобілізації й виводу на Україну підготовлених частей українських военнополонених, заявляло свою повну готовість помогти Україні' також і своїм військом для швидшого очищення її від большовицьких банд і уставлення ладу й порядку, аби як скорше міг бути уставлений товарообмін і вивіз лишків, вимовлений при мпровпх переговорах. оН4 ІЗ ріжлш поглядів ге яе була приємна перспектива. Вѵло в високій мірі небезпечно, при такім стані України, впускати на її територію чужоземне військо яке фактично стало б хазяїном краю. Можна було наперед знати, що вступ німецьких військ на Україну дасть привід до агітації против Центральної Ради з ріжних сторін, може викликати трівогу й невдоволенне серед широких кругів людности, серед селянства — сеї головної підстави української державности. Ллє з другого боку було в високій мірі небезпечним зіставити Україну яа довший час у власти большовпцької анархії й чекати, поки вона сама себе зїсть, поки перегорить болыповпцька зараза і викличе таку сильну і організовану реакцію серед самої української людности, щоб на ній можна було опертись українській власти. Широкі круги людности, найцїннійші й свідомійші елементи селянства бажали ладу і! порядку, ждали певної власти й організації, котра б дала їм його й визволила від больгаовицького терору, самі почуваючи себе безсильними, і се могло б тягнутись дуже довго, коли б українське правительство .зіставляло край без своїх організаційних центрів, без орґанів власти. Не кажучи вже про те, що сїльсько-господарський сезон зближавсь і в імя збереження хоч якої небудь екоиомпчпої сили краю й його добробуту треба було дати лад і спокій, щоб робочий люд міг приступити до своєї працї. Тим часом, як виявилось для формовання нових частей з воєннополоненпх треба було досить довгого часу. Українських частей, котрі могла дати Австро-Угорщина (сїчові стрільці і реґуляряі українські полки), вона дати отягалась. Власні військові сили Україні! змаліли дуже під впливом большовпцької деморалізації і про орі'анїза цію правдивої армії можна було думати тільки згодом. Українське правительство вагалось. Воно вважало можливим, що найбільше, щоб німецьке військо, не входячи на українську теріторію, взяло на. себе охорону її північної границі. Але німецьке правительство поставило його кінець кінцем перед довершеннм фактом. Без всякого порозуміння воно перекинуло на українську границю кілька корпусів, і за кілька день після підписання трактату вони перейшли українську границю ії посунули на схід, займаючи Волинь і північну Київщину, ухиляючи ся від усяких вияснень українському урядови що до одержаних інструкцій і навіть не держачи звязку з українськими військовими частими. Заразом вони взяли в свої руки телеґрафпчне сполученнс кіж Україна й Німеччиною, так що українське правительство яе могло нї від своєї делеґації, нї від німецького уряду дістати вияснень, що до сеї воєнної інтервенції. Півтчно-заііхня Україна опинилась фактично в німецькій окупації, а тепер і Австрія, щоб не відстати і не дістатись без довозу з України, теж післала свої війська в полуднево-західні частини України — на Поділе і в Херсонщину, і замість січових стрільців і українських полків, котрих собі бажало українське правительство, військові власти австрійські вислали в першу голову полки польські, угорські, німецькі, в котрими зараз почались у місцевої людности непорозуміння. Все се поставило українську республіку в дуже трудне становище. Українське правительство за сей час, з тими невеликими воєнними силами, які зіставались в його розпорядженню, виведені з Київа і переформовані в Житомирі, займалось очищеннем від большовиків Волини. З огляду що большовицькі еталони, довідавшись про перебуванне правительства й Ц. Ради в Житомирі, повели з Бозятина й Жмеринки наступ на Бердичів і відтид на Житомир, воно переїхало на кілька день до північної Волини — до Сарн. Вичистило сю зелївничну лінію для звязи з дівізіяни вовннополонених, що формувались у Ковелї, й німецькими військами, що наступали звідти ж, і з їх помічю дуже швидко перевело очищеннє Волини, а з кінцем лютого нового стилю (з 16 лютого, постановою Ц. Ради Україна перейшла на новий стиль і середньо-европейський час) українське військо повело натиск на Київ. Большовицькі части, вабравиш що встигли зібрати за три тижні свого хазяйнування в Київі, уступились без бою, коли українські й німецькі війська почали свої операції, грозячи обійти наоколо Київ і взяти в кільце. 1 березня українське військо війшло до міста, оваційно привитане людністю. Кільки днів потім вернулось до Київа й українське правительство, а за ним згодом і Центральна Рада. Центральна Рада зібравшись в Житомирі ва кілька день по виході з Київа і зістаючись весь час в контакті з правительством, дістаючи від нього звідомлення по сучасному моменту, весь сей час не переривала своєї законодатної работи й за час свого ісходу прийняла кілька важних ваконів, перейнятих ідеею укріплення української державносіл та її традицій (закони про українське громадянство, про відновленне старої монетної одиниці української держави — гривнїу про державний український герб, котрим прийнято знак Володимира Вел. на його монетах — див. вище § 24—6, і т. ин.). Але вона працювала в частиннім складі (на підставі ухвали останньої сесії повної ради), і коли відновила свою діяльність у Київі в повнім складі, в перших початках зарисувалась певна розщепина між тими ґрупами, які вели роботу в ній весь час ісходу, і тими що не брали в ній участи. Се виявилось в гострих ударах на не-демократичну, мовляв, націоналістичну і шовіністичну політику укр. уряду й тих парляментарних ґруп що його підтримували, а конкретно вилилось в міністерській крізї, що на якийсь час знову нависла над парламентом, наслідком того, що фракція україн. с.-д. і деякі не українські признали неможливою для своїх члепів участь в кабінеті в таких обставинах, і заразом з ріжних сторін пішла кампанія за одставленнв кабінету Голубовича. обв Наоколо Ц. Ради розгоріда ся на ново ааваята агітація, яка нагадала сукні часі перед болыповицькии повстаннем. Київська яійська дума стада огнищем, коди котрого обвднались всі ті течії, які йдучи ріжниии дорогами до ріжних вавдань, спільно вдаряли на Ц. Раду і раду 7 народнїх міністрів, стараючись підкопати й Акредитувати Українську республіку. Такі події як відданне київської міліції в безпосередню власть міністерства, заборона демонстрацій і мітінгів в свято росийської революції, розпоряджень про вивіски й оповіщення на українській мові, закони про українське громадянство служили приводом для завзятої агітації. Всякого рода неправильності! в поводжіпню німецьких і австрій- 422. Гроші, випущені Укр. Центр. Радою у роцї 1918. ськнх військ, і меньш яскраві та сливе неминучі під час військових операції в чужій країнї, серед чужоязпчної людности, і більш грубі, які виразно нарушувалп права українського уряду і суверенність української республіки, давали явним і потайним ворогам приводи до нападок, що явним чином мали Акредитувати українську вдасть, за те що вжила до помочи Німців. Вище було сказано, що прихід німецького та австрійського війська був чималою несподіванкою для самого українського уряду, який зовсім не просив їх до себе. Німецькі та австрійські дівізії, корпуси, цілі армії сунули через українську границю, не оповідаючись у українських властей, не повідомляючи українське правительство про свої завдання, затаюючи навіть свої маршрути, свою скількість, як на війні: начальники сих частин відговорювались,.що вони виконують тільки операційні накази своїх начальників і не можуть даги ніяких вияснень. Вони не дбалв навіть про звязок а воєнними українськими силами, здебільшого ігнорували воєнне українське управлїнне, а тим часом пильнували наложити руку на всякого роду військове майно, інтендантські склади та маґазини. Українське правительство не знало, якої лїнїї триматись супроти такого несподіваного іпцітенту і всього сього загадкового • поведення. Голова ради міністрів опиннв ся в дуже клопітливім положенню, коли в Ц Раді представники мепьшостей поставили йому руба се питанне (котрого українські депутати* розуміючи трудне становище, не підіймали): чого і в якім характері приходять сї пїмецькі та. австрійські війська на Україну? Так само не могли на се дати доброї відповіди ні воєнні українські власти, нї навіть члени делегації, яка. вела переговори й укладала трактати в Берестю, від котрих сподівались найбільш докладних відомостей, и вони теж тільки могли констатувати, що не просили сього війська, і їм не пояснено завдань, для яких австрійське та Германське правительство посилають на Україну отсї, такі значні сили. Пробували розвідатись в Берліні, але й там нововнслане українське посольство не могло нічого добитись окрім загальних фіш: берлінські круги, так як і німецькі Генерали на Україні робили міну, ще се само собою ясно — вони сповняють бажанне Українців,х рахують їх будують Україно ку державу, і тим заслуговують безмежну вдячність української народу. Не вважаючи можливим обгострюватк свої віцносини в такий момент, маючи на фронті війну з болмновиками, а в тилу німецьке військо, українські правительственні круги кінець кінцем бачили себе змушеними удавати в тім уеїм добру міну — признавати, що вони дійсно закликали до себе Нїмцїв, як приятелів і союзників, а для заспокоєння свого громадянства приходилось їм повторяти ті фрази, які їм пускали Німці: що вони тут тільки гості й приятелі, які не мають ильшої мети, як тільки помогти молодій Українській республіці наладити у себе державне житє. Так писав німецький канцлер Гертлію', в відповідь на сновіщеннс голови укр. ради міністрів про очищеннє Київа за помічю Німців від більшовиків. Він нідчеркував незалежність Української республіки і запевняв, що як тільки сам український уряд „прийде до переконання, ЩО завдання німецьких військ скіпчені, так негайно буде дапий наказ про їх вивід“. Українським головам приходилось тільки повторяти се. за недостачею докладнїйшпх інформація. На їх погляд, німецькому правительству дійсно важно було забезпечити собі приязні настрої на Україні, утворити тут собі новий тил, ціною хочби й значних жертв і уступок. Але на практиці се було ясно й їм і всьому громадянству німецьке військо, офіцерство і його команданти. в супереч усім державним інтересам Німеччини поводились на Україні зовсім не так приятельсько і нейтрально, як обіцяли!... ^ другого боку сама поява на український землі сього нового фактора вносила велике заміїпапнс в внутрішні відноспіш. Соціальна політика Д. Ради, осебливо земельний закон 18 січня 1918. уже перед тим викликали пезадоволенне серед буржуазних кругів. Тепер вони заходились діскредитувати українську державу в очах Німців і Австріяків, шукали у них опори і помочи против соціальної політики Ц. Ради і против української державносте Польські поміщики Поділя й Волини звернулись до австрійського правительства з закликом перевести окупацію пригранпчних частей Украіпи, скасувати в них селянські орґапізації ії земельну реформу, відновити поміщицьке землеволодіниє к завести примусову селяпеькѵ працю. Поміщики та їх офіціалісти завязували як найтїснїйші звязкк з австрійськими та німецькими командами, гостили їх офіцерів, шукали їх помочи. Організовували також польські військові части, або опираючись на давнїйше сформовані леґіонн, пробували на власну руку касувати земельну реформу її відбирати поміщицькі землі роздані селянам земельними комітетами. 42.4. Серія перших українських поштових парок, випущених перши* міністерством пошт і телеґрафів Української Республіки. На лївобережу місцеві, навіть українські поміщики заходились також орґанізувати рух против земельної реформи і соціалістичного українського правительства: приєднавши до себе дрібних'власників, селян і козаків, вони виносили резолюції з домагаенем. щоб Центральна Рада відставила свій соціалістичний кабінет, не скликала Установчих Зборів, орґанїзувала тимчасове правительство і віддавши йому всю власть, себто диктатуру, сама розпустила себе. Инакше грозили боротьбою, повстанцем і т. д. їх депутації зявлялись у німецьких представників. На місцях серед офіцерів німецьких частей також велась з сеї сторони завзята аґітація в напрямі скасовання земельної реформи, усунення соціалістичного міністерства і української державности. А найгірше, що паралельно з такими заходами з боку елементів сторонніх, несоціалїстичних, анальоґична агітація за відсуненнє соціалістів від власти й передачу її в руки якоїсь, нікому близше незвісної української буржуазії (котрої фактично й не було) — щоб вона за помічю Нїмців закріпила українську державність на підвалинах буржуазних, — вели певні ґрупи українських с.-дем. і с.-федералїстів, і їх преса повела гостру кампанію против українського уряду і Центр. Ради. Така була тяжка, напружена атмосфера, в котрій Ц. Раді й її правительству приходилось очищати Україну від болыновицьких військ і банд, відновляти до ґрунту ровбиту п поруйновану ними адміністративну машину, наладжувати немилосердно знищене економичне жите країни, щоб вивести з анархії й забезпечити ново здобуту самостійність і незалежність, а навіть саму державність. Її зривали з середини, її бойкотували, полишаючи без васобів, їй кидали всякі перешкоди, в надії, що вона десь спіткнеть ся, впаде, і вернеть ся власть буржуазна, імперіалістична, відновить ся єдність єдиної Росії, й росийська стихія візьме на ново під ноги відроджене українство. Українські ж військові сили все таки й далї були дуже не великі, і в значній части слабо дісціплїновані. Далї оперували ріжні самочинні „отамани“, окремі відділи гайдамаків і вільних козаків, часто зложені з елементів не українських, реакційних; чвнили бешкети п насильства над людністю, компромітуючи українську військовість всякими вибриками, націоналістичними шовіністичними вискоками, погромами, розстрілами, самочинними контрібуціями. Ріжні самочинні коменданти, ради, комісари самовільними вчинками нарушили пляни операцій. Німецькі й австрійські части не координувались нї між собою нї з українськими частими, й своїми самочинними виступами часом підривали пляновість роботи українського командування й українського правительства. А за лаштунками німецького командування вже кували ся пляни політичного перевороту. 138. Переворот. Очищенне України посувалось доволі скоро. Протягом місяця березня 1918 р. було очищене майже все Правобереже до самого моря — взята Одеса, Миколаїв, Херсон, Єлисавет. За Дніпром була в значній части вичищена Чернигівщина, в останніх днях березня взята Полтава. Операції в сім напрямі затяглись особливо через те, що до большовиків, слабо організованих і недісціплїнованих, прилучились дівізії чехо-словацькі, яві замість того, щоб іти на французький фронт, згідно з умовою, уложеною ними з українським правительством, розпочали боротьбу з німецькими військами. Большовицькі війська з особливим завзятем боронили Катеринослава й його околиці, щоб устигнути ще можливо більше вивезти ввідти до Росії. Але большовицька справа була бевнадїйна. Її головний комендант, бувший жандарм Муравйов, що в лютім хваливсь розстрілами Українців і руйною їх добра, ще перед утратою Полтави вже вважав за краще зложити з себе командуваннє, а большо- Г>70 вицька „Цикука“ (Центральний йсполнительний Комитет України) загодя перемандрувала до Таганрога. Протягом квітня очищенне лївобережа були майже закінчено. Після того як зломлені були чесько-большовицькі застави на дорозі до Харкова й Полтави, 8 квітня большовики уступили ся з Харкова, ще перед тим очищено Катеринослав, і українське військо разом з німецькими стали посуватись на захід і полуднє. З кінцем квітня большовики тримались ще тільки в донецькім районі, та в кримських портах. Але з сими успіхами в очищенню України та поширенпсм власти українського правительства, ще з більшою жагучістю виступали на чергу пекучі, негайні справи внутрішнього упорядкованпя: наладженпс засіву піль і плянтацій, транспорту і товарообміну, демобілізація промислу й орґанїзація праці для мілїонів безробітних, і утворенне армії, власної, твердої, дїсціплїнованої армії, яка б в найблизших роках, поки буде змога перейти до мілїціонної оборони, послужила запорукою політичних і соціальних здобутків України! Дійсно Ц. Рада діставала Україну назад до своїх рук в стані просто жахливім. До того неймовірного розвалу, в якім лишила її чотиролітня війна і всеросийська анархія, витворена революцією, налягли страшенні результати большовицького погрому. Українське правительство діставало в онорожненпх большовиками просторах міста з пограбованими урядами і банками, з цілком знищеними установами, залізниці без льокомотивів і ваґонів, з зруйнованими мостами і станціями, з незаплаченими за кілька місяців служащими й робітниками, які перш за все звертались з домаганнями заплати, пнакіпе грозили вабастовкою. На місцї росийських армій також зіставались тількі купи ріжних служащих, що сиділи чекаючи платні за неоплачені місяці. Заводи стояли без палива; копальні позаливались водою, тому що водолпвп не працювали цілими місяцями за недостачею вугля, і т. и. За те скрізь українське правительство чекали рахунки за неоплачені росийським урядом достави, військові роботи, і т. п. З усїх боків тисли ся до українського правительства, до Ц. Ради, домагаючи грошей, разпоряджень, ладу, порядку, ставлячи на їх рахунок всякі прояви безладя, недостачі грошей, запасів, розграбленпх большовиками. З усіх сторін, внутрішїх і зовнішніх використовували сей катастрофічний стан для натиску, одні щоб захитати становище Української республіки, другі — щоб вимогти від неї ріжні політичні й економпчні уступки на користь ‘своїх держав. Місцеві буржуазні круги й аґенти центральних держав латискали, домагаючись уступок буржуазним формам і принціпам, — тим часом як з другої сторони неприхильники української держави пильно слідили за каждим кроком Ц. Ради й її правительства. щоб знайти докази буржуазної, реакційної політики, аби дискредитувати її в очах пролетаріату, й особливо селянства, що ловило всі сї інсінуації, смертельно трівожачись за долю аґрарної реформи, за иринціпи третього і четвертого універсалу, про котрі вороги українства ширили чутки, що Ц. Рада вже скасувала їх пятпм універсалом, і на то й закликала Німців, щоб віддати назад землю панам і знищити всї свободи. В таких грізних обставинах було ясно, що тільки міцне обсднанпс всіх українських сил коло охорони української держави, її демократичних і соціальних здобутків може вивести Україну з небезпеки. Се й зрозуміли ті ґрупи, які поставили над усе завданнєм моменту захованнє української державносте й самостійності!. Відложивши ріжницї в принціпіальних поглядах'і в відносинах своїх до тих чи иньших конкретних актів українського правительства, вони рішили веїяи силами підтримати його против усяких потрясеш». Першим ділом їх по повороті до Київа Ц. Ради було оповіщеннс її, видане „в день свята Т. Шевченка1 4 про те, що Ц. Р. міцно стоїть і стоятиме при тих соціальних і демократичних гаслах, які були проголошені третім і четвертим універсалом, і про ті мотиви, які привели її до покликання Німців на Україну. Кабінет Голубовича поповнено міністрами з усіх головнїйших українських фракцій (не-україпські соціалістичні і'руші відтягнулись від участи в кабінеті), і таким чином всякі спекуляції на кабінетську крізу відхилено. Трактати з центральними державами по довгій і жвавій дебаїі прийнято до відома 'формальну ратіфікацію перебив переворот). Рядом виступів розсіяно підозріння ие-українських ґрун що до зміни українського курсу в бік шовінізму і націоналізму. Особливо важне значіннє мали з сього боку наради і дебати в справі скликання Установчих Зборів. Українська Центральна Рада вже двічі визначала час скликання Українських Установчих Зборів і тепер нетерпляче чекала вияснення результатів виборчої кампанії, яка переходила в перших днях січня, підчас самого больиювнцького яаходу. Можливість негайного скликання першого безпосереднього народнього представництва,, вибраного на основі загального, рівного, таемного і пропориіонального голосування, та передечі йому дальшого кермування травами незалежної України була дуже цїипа для неї. На останній сесії Центральної Ради, в січні, було ухвалено що Установчі Збори можуть зібратись, коли по тимчасовому підрахунку буїе констатовано, що половина членів Установчих Зборів уже вибрана. Правда, висловлялиеь гадки, що з огляду на той болыповицький терор і всякі ненравильпости, в яких проходили вибори, краще їх признати не дійсними і розписати нові вибори до Установчих Зборів, або минаючи їх розписати вибори просто до парляменту, прийнявши й конституцію й виборчий вакон в Центральній Раді. Але кінець кінцем більшість Г.72 її висловилась рішучо за скликанне Установчих Зборів на основі переведених виборів* коли с тільки якась законна можливість того — по иисли згаданої січневої ухвали. Громадянство, спеціально селянство жадібно чекало обіцяних Центральною Радою У. Зборів, і очевидно їх не можна було лишити ш; здійснивши сеї обіцянки, коли якась можливість скликання Установчих Зборів була справді. Ся можливість скликання з очищеннем теріторії вияснялась все більше і вносила васпокоеннс в напружені настрої громадянства України. ГІо тяжких і болісних переживаннях громадянству хотілось спочити духом на якімсь спільнім постулаті, котрий бп дав обедшмше іюріжненпм течіям, вказав вихід з попсовапих відносин, з безвихідних суперечностей, нрипїс змогу почати на ново роботу па новії ґрунті відкинувши старі рахунки, старі орієнтації. Його гаслом ставало : негайне скликанпє Українських Установчих Зборів, і більшість Центральної Ради прийняла його: 11 квітня вона ухвалила скликати Українські Установчі Збори на день 12 травня. Але заспокоюючи ліві круги, се рішенне затурбувало праві ґрупи, які боялись, що Установчі Збори в своїм лївім складі закріплять ненавпстні їм соціалістичні реформи і весь демократично-радикальний склад республіки. Як показував підрахунок мандатів, більшість Установчих Зборів мали становити українські соціялїсти-революціонери, поруч них дуже показний процент мандатів належав большовикам (комуністам)*). Тому партії не заступлені відповідно, як і всякі праві ґрупи, не бажали сих Установчих Зборів і перспектива їх скликання тільки піддала ще більш енері'ії заходам коло німецького вмішаним в українські справи. Німецьке командуванне в тім часі прийшло вже до дуже напружених відносин з Центральною Радою й українським урядом. Ц. Рада різко протестувала против поведення німецького та австрійського війська, яке не тільки забирало з складів і з фронту, нікого не питаючись, що хотіло. — але й рсквірувало у людпоетп всякого роду припас, а непослушннх і всїх хто чинив їм опір, арештовувало, судило своїм судом і навіть розстрілювало б без відома української власти. Німецькі команди ніби то робили се з иотивів самоохорони, з огляду па брак організованої української влади па місцях, розбитої й знищеної большовицькнми повстаннями і всім попереднім прифронтовим хаосом-* викликаним самочинною демобілізацією. Але вони поступали самовільно, як окупанти, а не союзнпки, і там, де представники української влади були на місці. Більш того, їх вмішування в управу і суд, їх самовільне розправдю- Е.ІІШ Є з українського людністю набирало цілком ясної і виразної соціяльно- ’) На загальну скількість членів Установчих зборів ЗОЇ було вибрано 172, з них ѵкр. еоц.*революціонерів И5, больгаовнків 34, сіониетів 9, иньші партії мали від 1 до й депутатів. 578 політичної з;і краски. Німецько-австрійські команди ирадювали ио вказівкам місцевих польських та росийських поміщиків, ваводчиків та їх офіціалістів, арештовували сїльскі земельні та продовольчі комітети, змушували селян вергати забраний з ёкономій інвентар, а навіть і відібрану у них землю. Звязки, вавязані поміщиками і капіталістами, та їх місцевими аґептами з німецькими воєнними кругами, з офіцерами і командами, починали давати результати. В німецько-австрійських кругах вироблялось переконанне, що провідні українські круги не годять ся для правління Україною, що взагалі український елементі! не дозрів до державної роботи, українська культура — до ролі державної, а з окрема соціалістичні українські партії' своїм соціалістичним курсом ведуть край до повної економичної руїни. Серед німецького офіцерства було і так богато елементів русофільських — які впросились в німецькі й австрійські части посилані на Україну по давпїм звязкам з Росією, знанню російської мови й російських обставин, і все воно в величезній білыности взагалі було настроєно реакційо, — тому така агітація знаходили тут пригожий ґрунт. Особливо ж важним здававсь арґумент, що господарський хаос, викликаний „соціалізацією землї“, мовляв, спаралізує хліборобську культуру отсього сезону і Україна не буде спроможна подати Німцям хліба, котрого жадібне чекала Німеччина і Австрія і сею перспективою мотивувала берестейське замирен.«е („мир для хлїба“). Німецьке командуваннє під впливом веїх отих донесень з місць і арґументів своїх підвладних рішило взяти в свої руки кермуванне українською політикою і головний команданг німецьких сил на Україні фельдм. Айхгорн видав своїм підвладним наказ ужити всіх заходів, щоб запобігти недосіву, а в окремій інструкції уставив нові норми земельної справі, які цілком розминали ся з «емельним законом і явно йшли до відновлення поміщицького хазяйства. Українські провідні круги, що з початку в мягкій формі остерігали німецьке командуваинє від усяких втручань у внутрішні справи України, а особливо в її соціальну иолітику, сим поведеннєм німецького командування змушені були до виступів рішучих. З початку міністр юстіції повідомив українські суди про те, що засуди, - які чинять німецькі й австрійські суди над українськими громадянами, не мають сили і являються актами беззаконими. Потім міністр земельних справ опротестував перед Центр. Радою розпорядження Айхгорна і зложив з себе уряд. Ц. Р. його відставки не прийняла, постановила оповістити людність, що накази Айхгорна не повинні виконуватись, а раді міністрів поручнла опротестувати перед німецьким урядом поведеннє його воєнних представників. Сї постанови Ц. Р., винесені 13 квітня, вдалось передати, не вважаючи на всі перешкоди, до Берліну, і в берлінськім парламенті ;>74 а сього приводу опозіція готовила сильну критику поведення військового командування на Україні. Тоді командуванне рішило вийти в сього становища переворотом: воно пішло на зустріч тим закликам, які робились йому з боку у країнських і неукраїнських поміщицьких та капіталістичних кругів і згодилось своєю військовою силою убезпечити їм скасувапне соціалістичного правління і приверненне монархії в формі українського гетьманства. В огляду що ніхто з поважаних українських дїячів не вгожувавсь прийняти з німецьких рук владу, прийшлось висунути як кандидата на гетьманство шваґра німецького толового команданта ґенерала Скоропадського, крім далекого посвоячення з колишнім гетьманом нічим не звязаного з українством. Київ і його околицю навповнѳно німецьким військом (австрійські части натомість вислано): ,,синежупанну дівізію‘\ сформовану з восннополонених Українцїв, насильно роззброєно; сполученне ч з Берліном щільно перервано; проголошено офіціальне тведенпє воєнної юстіції для охорони порядку, і спеціально в Київі, мовляв з огляду на паближеннє 1 мая, заведено збільшену німецьку охорону. На сїй підставі якийсь воєнний чин — начебто без відома самого Айхгорна, розпорядивсь арештувати кількох міністрів, котрих Нїмцї вважали найбільш небезпечними для своєї акції. Німецький збройний відділ, шукаючи їх, 28 квітня війшов підчас засідання Ц. Р. в її будинок: перетрусив всі приміщення, мовляв, шукаючи складів зброї, приготованої для повстання против Німців, забрав архив, в салі засідання, загрозою стрільби перервавши збори, піддав ревізії всіх' членів Ц. Ради і самого — голову її, невважаючи на його протест, і закрив засїданнє. Тойж ночи військовий аґент німецького уряду полк. Штольценберґ, замість виправдати сей нечуваний вчинок, поставив голові Ц. Ради ультіматпвне запитаннс, чи Ц. Р., з огляду на свій конфлікт з німецькими властями, не вважає вказаним ліквідувати свою діяльність. Коли голова Ц. Ради заявив, що вона злїквідуеть ся, передавши свою роботу Установчим зборам, се було прийнято за підставу дальших кроків. Другого дня, 29 квітня, пщ охороною німецьких кулеметів зібраві в Київі „великі і малі землевласники^ проробили церемонію вибору на гетьманство Скоропадського. Засідання Ц. Ради були унеможливлені Німецькою військовою силою, — останнім актом їй було ухваленнє давно виготовленого проекту конституції — котрій Скоропадський протпвставнв свою „грамоту‘; до всього українського народу. Німецький штик „рішив справупочалось гетьманське-нїмецьке правлінню — але українське селянство відповіло йому своїм повстанцем. [таблица не распознана]