Г.К>Зак. 






передплачуйте 

„ЛІТОПИС ЧЕРВОНОЇ КАЛИНИ" 


леї 


Передплата на останній квартал 

1929 р. виносить.3‘50 зол. 

для членів «Червоної Калини« 3‘— « 
ціна поодинокого числа . . . Т20 « 

Закордоном можна дістати всі видання і ка¬ 
лендарі «Червоної Калини* та «Літопис* 


В Сполучених Держ. Північної Америки 

ТЬе Шсгаіпіап Ье^іоп, Р. О. Вох. 578, РЬііа- 
сіеіріїіа, Ра, ІІ5А. 

В Румунії 

Бисіго Непо<Ш, Висагезі, IV. Беіса УесЬе 45. 


ВИДАННЯ „ЧЕРВОНОЇ КАЛИНИ" 


Берестейський мир, з нагоди 10-х 
роковин <3. II. 1928. Спомини та ма¬ 
теріали. Зладив І. Кедрин 320 стор. 

і 16 ілюстрацій. 

Федір Душко: Глум. Оповідання, ст. 52 
Д. Дорошенко: Мої спомини про дав¬ 
нє минуле. Частина 1.-1У. . . • 

Богдан Лепкий: Слота. Поезії. . . . 
От так собі. Мініятури, стор. 129 . 
За Золотоверхий Київ. Бої на ву¬ 
лицях Київа. При Центральній Раді 

Сторін 32.. 

Левко Лепкий: Сон івасика. Сценічна 
картина на 4 відслони з нотним до¬ 
датком. Сторін 24 . . ...... 

Між молотом і ковалом. Причинки 
до історії Укр. Армії. Сторін 79 . . 
Ст. Левинський: Від Везувія до пі¬ 
сків Сагари. Сторін 84. 

Халіда Едіб: В огні. Повість з турець¬ 
кої визвольної війни. Сторін 234 . . 
Василь Софронів : Грішник. Нариси. 

Сторін 104 . 

Микола Голубець: Львів. Сторін 179 
А. Вільиіенко: Життя і пригоди Цяп 
ки Скоропада. Сторін 267 ... . 
Роман Купчинський: Заметіль. Три- 
льоґія зі стрілецького життя. 

І. Курилася доріженька Стор. 208 
II. Перед навалою. Сторін 192 . . 


» для 

іів членів 

1. 4 ЗЛ. 

« 60 « 


8'40 « 
90 « 
1-50 « 


Федір Душко: В Заграві. — Трильоґія 
з визвольних змагань на Україні 

І. Чорторий. Сторін 192 . ... 350 « 

Ц. Квіти і кров. Сторін 192 ... . 4-— « 

Гєн Всеволод Петрів: Спомини з ча¬ 
сів укр. революції. 

І. Частина, Сторін 180.3'50 « 

1!. Частина. Сторін. 180.3 50 « 

Юра Шкрумеляк: Мета крилатих. 
Сензаційна повість 17 арк. друку . 5 і — « 

Др. Степан Шухевич: Спомини. (При¬ 
чинки до історії УДГ. на підставі 
записок та власних переживань) 

І Частина . . V . ..4 — « 

Іі. Частина . . . '•.4‘— « 

III. Частина . ..4'— « 

IV- Частина.4 - — « 

V. Частина.4*— « 

Володимир Лопушанський: Перемога. 

— повість з визвольної війни. 


І. Частина..З'* 


Ш< Частина ї ..З - — « 

Календар на рік 1930 . З — « 

Калєндарик-термінар зі стемплевими 

приписами .90« 

Кишенковий календарик.ЗО « 


З - — « 1'50 « 


даром 


Читайте! 


Читайте ! 


Історичний ілюстрований місячник під заголовком: 


„ЛІТОПИС ЧЕРВОНОЇ КАЛИНИ** 

Н 3 И Г які можуть причинитися до зілюстровання наших змагань, а також відповідні рисунки наших артистів малярів. 
Окри того журніл буде писати про всі книжки, що пишуть про наші визвольні змагання, а також присвятить свою 
увагу загальній історії українського народу, крім того побутовії традиції і т. п. Журнал редагуватимуть Лев Лепти 
у у елі- . Василь Софронів-Левицький. 

Репакиія жупналу просить усіх учасників українських визвольних змагань і все українське громадянство надсилати 
їй А свої спомини, знимки та інші матеріяли для використання в журналі. Ціла українські суспільність повинна приити 
з помічю при збиранню та утревалюванню памяток нашого недавного минулого. 

Матеріяли і зачети на передплату просимо слати на адресу: н »ЧЕРВОНА КАЛИНА« Львів, вул. Руська ч. 8 III. п. 















А. І Т О П И С 

Ч Е Р В О Н О ї К А Л И Н И 

ІЛЮСТРОВАНИЙ ЖУРНАЛ ІСТОРІЇ ТА ПОБУТУ 


1. Річник 



щшш 

ІМИ 




Микита Кирієвський 
козак І. сотні полку Чорних Запоріжців Армії У. Н. Р., 
З рази ранений. 

Рис. В. Перебийте 1920. р. Оригінал в збірках Н.Т.Ш 










Прогуділа хуртовина 

над полями 
Та заплакала калина 

ягідками. 

Як не плакати калині, 

нежуриться, 

Розкидає по долині 

вітер листя. 

Не лиш листя, а й намисто 

дорогеє, 

Ще й сміється люто, злисто 

він із неї. 

Не журися, безнадійно 

не хиляйся, 

Весни Божої спокійно 

дожидайся! 

Ще здорова й не безплідна 

ти в корінню, 

Й корінишся в землі рідній, 

не в камінню. 


Загогоче грім над світом: 

проречисто, 

І вберешся білим цвітом, 

свіжим листом. 

Прийдуть ночі, ясні, сині — 

веснянії, 

Заспівають на калині 

соловії. 

Вийде хлопець і дівчина 

під калину 

І буде їм ніч, як днина 

в ту годину. 

І буде їм світ, як казка 

гарна дуже, 

Бо життя — це Божа ласка 

милий друже! 

* * 


Не журися, безнадійно 

:. не хиляйся, 

Весни Божої спокійно 

дожидайся. 

35. М. 


і д гед акції 


В идавання Нашого журналу стало вимогою часу і не 
тільки часу, але й бажанням широких кругів чи¬ 
тачів Видавництва „Червона Калина". 

Та наше Видавництво довго зволікало з видаван¬ 
ням такого журналу, не маючи певности, чи зможе по* 
бороти всі труднощі, звязані з теперішними обстави¬ 
нами, зокрема, чи зможе придбати потрібну кількість 
передплатників при теперішньому розрості всіх інших 
українських періодичних видавництв. 

А всежтаки Видавництво „Червона Калина" зважи¬ 
лося сміливо ступити ще один крок вперед з певною 
вірою, що новий цей журнал стрінеться з такою 
самою прихльністю та попитом, як мають всі видан¬ 
ня „Червоної Калини". 

Метою нашого журналу є розбуджувати та плекати 
пошану до нашого історичного минулого, закріп¬ 
лювати традиції, зберігати друком історичні мате 
ріяли, якими можнаби покористуватися у майбутньому 
нашій історіографії. 

Богато цінних памяток, документів, які моглиб ви- 
’ світлити неодну темну сторінку з історії нашого мину¬ 
лого, досі ніде неопублікованих, марнується у приватних 
руках, а марнуються вони тільки завдяки байдужости 
нашого громадянства та малому зацікавленню тими 
справами. 

І якраз завданням нашого журилу буде розбудити оце 
зацікавлення і пієтизм до історії, зокрема заохотити 
його до збирання тих цінних памяток, щоби дорогою 


публікації можна було виявити їх на світ божий та бодай 
друком зберегти від заглади. При тому будемо при¬ 
свячувати деякі сторінки нашого журналу також для 
заміток із сучасного народнього побуту та дослідів 
над старовиною. 

Досі рямці Вид. „Червона, Калина" були замалі 
і не вистарчали на поміщування тих всіх публікацій 
та матеріялів, які поступінно напливали, а одинокий 
Календар Альманах „Червоної Калини", що появляєть¬ 
ся раз у рік не міг навіть частинно заспокоїти всіх тих 
вимог у сповнюванню цього важного завдання, яке 
поставило собі Вид. „Червона Калина". Історичні по¬ 
вісти, спомини з минулого, які появлялися черговими 
випусками, не обхоплювали в цілости програми ви¬ 
давництва і далеко не заспокоювали вимог членів ви¬ 
давничої кооперативи, що в міру розвитку „Червоної 
Калини" ставили до Управи все то більші, хоча й оправ¬ 
дані, побажання. 

Випускаємо це число з повною вірою, що українське 
громадянство прийме цей журнал щиро й вирузуміло- 
Будемо старатись редагувати його популярно та зро¬ 
бити його доступним для широких мас. 

При цій нагоді просимо всіх прихильників нашого 
Видавництва дати нам моральну підтримку, зєднувати 
передплатників та надсилати свої спомини, історичні 
записки, документи, світлини і всі інші писані та 
ілюстративні матеріяли. 


2 




аїнська артилерія у 



1—21. XI. 1918 р. 


Написав /. ФенцІВ. 


В хвилі розпаду Австрії ми ще не мали української 
артилерії. Всі були так захоплені перєниманням 
влади в столиці і по повітах, що й не було кому 
за це подумати. Памятного дня 1. листопада настрій 
українського населення столиці князя Льва був не¬ 
звичайно піднесений. Несподіванка переходила усі 
найсміливіші мрії. Наші вартові по вулицях, україн¬ 
ські прапори на ратуші, Українці перебрали намісниц¬ 
тво, в столиці лад. 

Так було першого дня. Тимчасом Поляки почали 
потайки гуртуватися, вести наради, громадити зброю. 
Тоді на місті появилися громади міського шумовиння, 
що удаючи українські стійки, українською мовою здер¬ 
жували вечером по бічних .. 


Поляків. Якраз наспіли тоді Українські Січові Стрільці 
до Львова з сотнею мінометів і за обома висланню 
ками гарматниками йшов весь час дороги гомін та 
клекіт боротьби, який нічю переймав грозою околичні 
села. Від часу до часу чути було грізні баси мінових 
зривів та ручних Гранатів. 

Українські селяне підвозили харчі нашому війську: 
капусту, бараболю, хліб, сало, збіже. Це все відда¬ 
вали переважно даром у військові склади та по хар¬ 
чівнях, а полеві кухні варили безнастанно у ратуші, 
та в Народнім Домі, то по казармах, де були укра¬ 
їнські станиці. 

За той час виправлено також з Золочева якогось 

підхорунжого У.С.С. за 



Українська гармата на Високім Замку. 


вулицях прохожих горо- 
жан та переводили реві¬ 
зію, шукаючи за зброєю 
а при тім розброювали 
з годинників і платні, яку 
ще майже всюди випла¬ 
чено по урядах. Небез¬ 
печним стало виходити 
смерком на вулицю. По¬ 
чали також тут і там па¬ 
дати стріли на вартових, 
відтак стріли стійок на 
пострах. 

Ранком рознеслися вже 
нові чутки. На Акаде¬ 
мічній площі убито укра¬ 
їнського вартового. А 
в білий день на Акаде¬ 
мічній вулиці вбито од¬ 
ного медикаУкраїнця,що 
йшов в товаристві двох 
панночок і держав в руці 
набитий револьвер, а занятий розмовою з товариш¬ 
ками не спамятався, як якийсь панок вхопив його 
револьвер, спрямував в груди і повалив неуважного 
на землю. Другого дня вже небезпечно стало ходити 
по вулицях. Бо зза углів або вікон сутеринів та під¬ 
даш падали безнастанно револьверові та крісові стрі¬ 
ли. І так помалу-помалу розпалювалася пекольна бо¬ 
ротьба між Поляками і Українцями у Львові. 

Як Полякам так й Українцям наспіли правильні 
відділи на підмогу і боротьба в переулках, домах, 
городах закипіла сильно, загреміла безнастанним мо¬ 
нотонним лопотом крісів, скорострілів та зривами 
ручних Гранатів. Гармат ще тоді не було. . 

Другого листопада прийшла чутка, що в Тернополі 
розоружили Українці батерію 2 /вз, а щойно 4-го ви¬ 
правлено з Народного Дому у Львові поручника П. 
по гармати до Березовиці коло Тернополя. Він ви¬ 
брався з четарем Л. пішки з двірця Підзамче до Кра¬ 
сного, бо годі було дістати паровоза, а головний 
двірець, де було до 300 паровозів, вже був в руках 


гарматами до Тернопо¬ 
ля. Він, подибавши вози 
з гарматами, на прихап¬ 
ці причепив їх до паро¬ 
воза і привіз до Золо¬ 
чева, де їх застали оба 
висланники зі Львова. 

Затвори гармат, а були 
це 10 цм. гавбиці, були 
порозкладані а ціле виві- 
нування, телефонні при¬ 
бори й оптичний весь ма- 
теріял батерії остав десь 
у Березовиці чи де там. 
Не було навіть ні упряжи 
ні коней. В Золочеві зго¬ 
лосилося 20 доброволь¬ 
ців на гарматників. Дня 
. - - 5-го листопада 1919 за- 

ложено гарматній кіш в 
Золочеві зі справником 
Сок. Убрано новобран¬ 
ців і приміщено в казармах 80 п. п. Поскладано за¬ 
твори намащено і вичищено гармати. Було їх 5, одна 
дещо ’ несправна. Одну з тих гармат зараз в моїй 
присутности виправлено у Львів без коней і без об¬ 
слуги. При осталих 4 почався вишкіл нових гармат¬ 
ників. В день опісля вислано до Львова ще одну 
гармату. Тимчасом наспіли вже також 2 гармати зі 
Стрия і їх уставлено на Високім Замку у Львові. 
Амуніцію найдено в Ожидові щось 22 возів і з Ви¬ 
сокого Замку почали грати перші українські гармати 
під командою чет. П. від 1 . а найпізніше 8. листопада. 

За три дні вишколено при коші в Золочеві обслугу 
на 3 гавбиці. Найшовся один десятник з Ременова, 
справдішний гарматник з австрійської армії. Його 
приділено справником цеї батерії. Під командою по¬ 
ручника С. та батерійного старшини четара Л. виї¬ 
хала на Львів перша українська батерія зі Золочева, 
зложена з 2-ох гавбиць без коней, з двома возами 
амуніції під охороною 40 стрільців. При золочівськім 
кощі остав справник С., що властиво не був арти 


лєристом і недужий четар Кар. з одною несправною 
гарматою. 

Досвіта 11. листопада станули ми на Підзамчу 
з цими двома гавбицями. В нічній перестрілці ранено 
в ногу якогось стрільця з охорони наших гармат. 
Відтак перевезено нас на Личаківський двірець, де 
вантажено гармати. Якраз наспіли коні з театинських 
казарм і перевезли гармати на Високий Замок. 

На терасі Високого Замку вибрали наші для гармат 
відповідні становища, попри них навезли гори стрі- 
ловини і дня 11. XI. коло 7. год рано почалася силь¬ 
ніша українська бомбардація Львова, а саме частин 
занятих Поляками. Прицілом впрост, бо ворожа арти¬ 
лерія боялася відповідати, приневолили наші цільними 
поцілами до мовчанки ще попередного дня кілька 
польських легких гармат, що стояли на площі св. Юра 
і на Гицлівській Горі. Українська артилерія поцілила 
рівнож вежу костела Єлисавети, де були полькі ско- 
ростріли. До полудня 11. листопада перелетіло над 
вежами і дахами города Льва майже 300 стрілів укра¬ 
їнської батерії з Високого Замку, а незабаром за¬ 
грали ще на вулиці Зеленій з гори св. Яцка 2 наші 
стрийські гавбиці, що прибули з Сихова і з горбів 
Цитаделі 3 полеві канони пор. Кр. 

Нашим гарматникам серця росли, як стрільці хва¬ 
лили: „Скорше поцілиш гарматою, як з кріса". Воно 
й справді було так. Бо прицілом впрост не було ве¬ 
ликої штуки відразу попасти там, де треба, а віддаль 
оцінювали на око старі гарматні вовки. 

За весь час боротьби у Львові стріляло 8 укра¬ 
їнських гавбиць і 3 полеві канони 8 цм. Команду 
над усіма мав пор. С. Йому підчинені були чет, П. 
і Л. хорунжий К. і підхор. Мель. Поручника Кр. 
вислано у Стрий по нову батерію. 

Телефонних получень не було ніяких, бо бракувало 
полевих стацій. Одиноким стінним апаратом в каварні 
на Замковій площі говорилося через Ратуш з На¬ 
родним Домом. Ратуш кликали ми „Рим", а Високий 
Замок „Загреб". 

Вечером здержувано гарматній вогонь, щоби не 
зрадити позицій. За дня безнастаннно свистіли крі- 
сові -стріли, бо вороги старалися всіми способами 
доскулити невигідним для них українським гарматам. 
Обслуга і старшина П. ночували на Замку в ресто¬ 
рані і в хаті огородника. Харч приносили їм з ка- 
зармів при вулиці Курковій. Команданти сходилися 
нічю до Нар. Дому для взаїмного порозуміння і об¬ 
говорення плянів на завтрішній день. Якраз прибув 
тоді відділ Наддніпрянців з отам. Долудом. Обгово¬ 
рено нічю плян їх наступу на Замарстинів і Клепа- 
рів. На другий день по гарматнім підготовленні взяли 
вони славно при співділанні нашої сотні цілий За¬ 
марстинів і часть Клепарова. Однак тому, що умов¬ 
лені ракетні знаки завели, треба було дальшої під¬ 
моги гармат зречися, аби не попасти в своїх. Хоча 
не раз бачилося з гори розстрільну як на тарелі, та 
годі було визнатися, чи це Українці чи Поляки. 

Всі входи і виходи на Високім Замку були обстав¬ 
лені стійками, а на кіпці приміщено скоростріл. Мимо 
цього однак появлялись в батерії за дня наші гро- 
мадяне подивитися з цікавости, як грають „наші" 
гармати. Приходили також ранені стрільці, обвинені 
бандажами, деякі з цілими масками на лиці. Посто¬ 
ювали, аби послухати страшної музики гармат. Усі 
захоплені одушевленням. Кожний хоче знати куда як¬ 
раз піде стріл, аби його особисто слідити, аби по¬ 
бачити хмарку його зриву та почути відгук розірва¬ 


ного стрільни. Якраз батерія обстрілювала Гицлівську 
гору і деякі обєкти за Янівським цвинтарем. Саме 
попав стріл в якусь цегольню праворуч кладовища 
і виполошив звідтам до 40 Поляків. З куряви, що 
заклубилася, висипались небожата і пішли в розтіч. 
Але в цей мент пішли їм на зустріч два стріли „один¬ 
цем". Всі глядачі бачили як на долоні, як польські 
вояки розкочилися по ярах, дехто до землі приляг 
та хильцем ровами, ярами утікав. Обслуга сама по 
кожнім відпалі вибігала на край дерев, щоби догля¬ 
нути, як пішов стріл і які наслідки поцілу. В цей 
спосіб з охотників виробилися невдовзі завзяті гар¬ 
матники, що звикли вже до гуку і лиш деколи за¬ 
ставляли пальцями вуха. 

Однак невдовзі скінчилося це свобідне і невязане 
положення. Над нами почулися знані нам звуки гар- 
матніх стрілен і дві хмарки зриву зависли над голо¬ 
вами. По підніжю кіпця Високого Замку посипало мов 
горохом. Це нас шукають ворожі гармати. Видно, що 
Полякам прибула підмога в батеріях. За хвилю знову 
два стріли і ще два і ще. Одна Граната попала навіть 
недалеко підтоки (ляфети) першої гавбиці, але не 
заподіяла нічого. Ми здержали вогонь, аби підхопити, 
звідки падають стріли. Поховались за дерева і слі¬ 
димо, чи стріли йдуть з городецького передмістя, чи 
з поза Гицлівської гори. Були це стріли легкого 
зразку мабуть з російських або гірських німецьких 
гармат. Це не те, що з наших гавбиць. По кількана- 
цяти стрілах замовкли польські гармати. Ми обідали 
а мабуть і вони також. 

По обіді дали ми 3 гуртові вистріли для погрози 
чи привітання польських делегатів, що приїхали до 
наших на переговори. Ціль переговорів: завішення 
зброї для похоронення трупів, а потайки мабуть на 
підготовлення нових підмог та скріплення фронту. 

На моє предложення, щоби часть гармат розмістити 
так, аби вони могли стріляти бічним прицілом, рі¬ 
шила Нач. Кмда (полковник Стефанів) перевести нічю 
з 16 на 17-го листопада 4 гавбиці на Личаків. Бо на 
Високім Замку, що має обмежену свободу стрілу не 
добре мати цілу артилерію сконцентровану. 

Тому наставав я на зміну позиції і винайшов за¬ 
крите становище поза двірцем Личакова поміж про¬ 
валами Кайзервальду. На разі перевезено 4 гавбиці 
на рампу Личаківського двірця, а на Високім Замку 
остало 2 з чет. П., що мали все ще маркувати стрі¬ 
лами 6-ти гарматну батерію. 

Цього дня по полудні стріляли ми з двірцевої 
рампи на Личакові на Кадетську школу, де наші мали 
наступати. Саме тоді приходилось мені стріляти по¬ 
над каменицю, де живе моя рідня. Дивне чуття вору¬ 
шить тоді чоловіком. А нуж попаде стріл 200 м. ко¬ 
ротше. Волос стає дубом, якби так яка неточність 
прицілу або промах в оцінці віддалі. Підходить до 
мене десятник Б. „Пане поручнику! це буде з карти 
мірник 36 або 38“. Краще взяти дві сотки більше 
від оціненої віддалі, щоби не попали в моїх. 

„Ні, ні, хлопці І Ставте 40 наставка 41 стріл" зву¬ 
чить моя команда. „Старанний приціл! Готове! Пали!" 
Під хмарами загуркотів стріл, а на обрію повисла хмар¬ 
ка якраз у самого дахового скапу Кадетської школи. 
Чудово! Перша чета 3 стріли одинцем! І понеслося 
ще 6 стрілів. Відтак застановлено вогонь, бо вилетна 
полумінь давала смерком за велику луну, а не хотіли 
ми зраджувати ще не затягнених нових позицій. 

Вранці заточено гармати на нові токовиска. Об¬ 
слугу приміщено в уланських казармах біля рогачки. 


4 



СправЛеНня Дул гармат перевів я при помочі малої 
маґнетної коробки, що її роздобув у котрогось де¬ 
сятника і невдовзі стояли вимірені дула на Головний 
Двірець, в напрямкові сходу з бічним прицілком північ. 

За той час оставші дві гармати на Високім Замку 
били черговими випалами, аби замилити ворога, що 
там стріляє все ще 6 гармат. 

Коли наш наступ на Стрийський парк, підпомаганий 
з вулиці Зеленої і з цитаделі, не повівся як слід, 
а Поляки посунулися аж до гори св. Яцка на Зеле¬ 
ній, прибудо звідтам ще дві гарматі на Личаків. їх 
уставлено ліворуч уланських казармів. Саме тоді ого¬ 
лошено завішення зброї на 3 дні, підписане Букшо- 
ваним і від Поляків Делярошем. Ми надіялися, що 
за цей час прийде нам яка підмога в піхоті. — Сам 
Василь Вишиваний їде з дивізією — говорили чутки. 
І буде чим скіпити ліве крило, а перемучених обо¬ 
ронців решти фронту бодай частинами зміняти. Тим- 
часом прийшла підмога, та не нам, а Полякам. 


я з одним вартовим з рогачки до міста на те лиїй, 
аби дізнатися, що перемиря вже закінчене і що зав¬ 
тра а властиво вже нині о 6 годині ранком відкри¬ 
вається вогонь. 

Захорона наших гармат в силі 23 стрільців робила 
службу стійок по лісі Ґрунда і заходила аж до Пасік 
і бровару Ґрунда. При батерії осталася лиш обслуга 
зі мною. Дещо звезено стріловини на позицію, трохи 
стрілива було ще в залізничих возах на двірці, а та¬ 
кож в казармах на. складі було до тисячі стрілен. 
Ранком покладено телефон з Високого Замку, де че- 
тар П. опановував з кіпця всю околицю. 

Прийшла вістка, що з Золочева вибирається ком- 
плєтна батерія зі всім вивінуванням, а її командант 
поручник В. зголосився у мене. Разом оглянули ми 
і вибрали місце для цеї батерії праворуч від нашої 
позиції. Я радів що прийдуть телефонні стації і оп¬ 
тичні прибори, а батерія приведе з собою сотню 
охорони, яку дамо на ліве крило. Та не так воно 


Ж 


*' € > < * „ ~ - \ 


Безнастанна боротьба 
відбилася на декому з на- 

ших перемученням і обез- . •' ' 

силенням. Завішення *■ 

зброї дало нагоду до ча- 1 Ямі , 

стих зголошень за корот- , V , 

кою відпусткою, аби по- ;; 
бачити свою хату, зміни- 

До поодиноких боєвих • ; . 

частин прибули з дарун ІД; ‘ . ? 

ками висланники Народ- Ь * |М| ДД. , ; 

ньої Ради та виголошу- ; ? ч ^ 

■вали палкі промови. Од- " .•■ _ 
нак мимо цього перелов¬ 
лювано що днини на бро¬ 
варі Ґрунда по кілька 
людей, котрі з лівого 
крила а навіть з Голов- і * - 

ної почти ішли наванта¬ 
жені добром побачитись Українська батері 

хто з братом, хто з се 

строю до Винник. На пояснення, що треба всім видер¬ 
жати як досі ще кілька днів, тиждень, кожний притаку¬ 
вав, та лиш для Себе одного бажав зробити виїмок. 
А таких „одних" були десятки, сотки. Щодень мен¬ 
шали частини через убуток ранених, і забитих і таких, 
що вже по їх думці досить навоювались. Правда загал 
перших борців-героїв стояв непохитно і видержував 
на становищі з нечуваною посвятою без їди і сну. 
Цим кожний ударить чолом. Але всюди трапляються 
виїмки. За кілька днів обіцював кожний з них вер¬ 
нути і боротись як лев, лиш на разі спішив побачити 
рідну хату, бо кожний вертав просто „з італійського 
фронту, а на відпустці ще дома не був". 

За весь час нашого побуту у Львові поводилося 
жителям поза українським фронтом на ціле небо кра¬ 
ще, чим по польській стороні. Що дня виїздило 20 по- 
левих ,кухонь на ріжні площі та вулиці і роздавало 
даром поживу бідному населенню без ріжниці народ- 
ности. Була це мясна юшка з краяним мясом, капу¬ 
стою, або борщ. 

Настав критичний день св. Михайла. Я ночував 
в уланських казармах, а мій заступник четар Л. ді¬ 
став останнього дня перемиря дозвіл по обіді загля¬ 
нути до своєї рідні десь на вулиці Зеленій. І вже не 
вернув ранком. Десь по півночі візвав мене штаб до 
Народнього Дому. Стягнений з постелі поманджав 




&шшя 




Українська батерія на постою в селі. 


склалося, — як жда- 

ШЩЩ1Р лося. 

І 1 І Огонь розпочали ми 

МI провіркою, чи напрямок 

= гармат на Головний дві¬ 
рець сходиться з картою. 
Пішли два чергові випа¬ 
ли на двірець. Колиж 

ли розміщені правильно, 
а наставка зривчика до¬ 
бра, почалася стрілянина 
після мапи на новомод- 
ний лад. Це мабуть і при¬ 
неволило Поляків до 
впевнювання, що німець¬ 
кі старшини провадять 
українськім гарматним 
вогнем. Заряджувано на¬ 
раз всі гармати, уставле¬ 
на постою в селі. но обчислені після мапи 

основи прицілу пр. на 
школу Сєнкевича, де містився польський штаб, або 
на скрут трамваю з вулиці Потоцького, де була во¬ 
рожа батерія. І йшла несподівана сальва в дану ціль, 
на те, щоби зараз слідуюча сальва впала на цілком 
нову ціль. 

Така безнастанна зміна ціли перебігала всі визначні 
місця від Клепарівського двірця аж по Стрийський 
парк. Батерія старалася весь час приватні мешкання 
щадити, непотрібних жертв населення обминати. Тому 
спрямовувано стріли виключно на Головний Двірець, 
Копиткове, вулицю Пільну, школу Сєнкевича, звідки 
прогнано польський штаб, на скрут трамваю при ву¬ 
лиці Потоцького, на казарми Бульки, Кадетську школу 
і Стрийський парк. Прицілом впрост острілювали гар¬ 
мати Високого Замку і з Цитаделі близші їм і за- 
мітно видні ціли. Десь коло 10 години подає „За¬ 
греб", що ворожа артилерія відкрила на них вогонь. 
Відтак перервано получення і годі було з „Загребом" 
порозумітися. Ми бачили як гуртові хмарки зриву 
зацвитали над Високим Замком і Кайзервальдом. 
Видно шукали і нас, бо десь їм розвідники донесли, 
що батерія стоїть на Кайзервальді. Часами підхо¬ 
дили стріли досить близько нашого становища, але 
з причини високої наставки не було з цього ніякої 
шкоди. Одна жура була в нас, що ми без коней 
і годі на час підвести стільки стріловини, що мина- 


5 




Аася, Від самого рана минулося вже до дві сотки 
стрілів, а тут ще лиш кілька скринок. 

Аж тут несподівано залопотіли стріли від сторони 
ліса і з уланських касарень прибіг хтось з вісткою, 
що Поляки наступають з лісів Ґрунда. Як вони там 
взялися на наших задах і яким чудом обійшли ліве 
крило, годі було вирозуміти. Ні часу не було довго 
над цим роздумувати, бо вже і в личаківськім парку 
озвалися крісові і машинові стріли. Загули два, три 
гарматні стріли нашої лівої чети. І тут надбіг хо¬ 
рунжий Мель. з повідомленням, що його 2 гавбиці 
попали в руки Полякам. Деж наша охорона гармат? 
Де дівся командант рогачки сот. Г.? Ніхто в замі¬ 
шанні нічого не знав. 

Ми ладилися готового наставкою привитати гаків- 
цем ворога, але'казарми і доми заступали поле ви- 
стрілу. Попри це ще донесено, що наші з Винник 
і бровару Ґрунда наспівають на підмогу. Краще зов¬ 
сім не стріляти чим попасти в своїх. 

Ще ніхто не здавав собі справи, що цей випадок 
рішав про долю Львова. Хлопці похапали кріси, кіль¬ 
кох виправлено на стежу. Чекаємо на прояснення 
положення. За нами по ярах зі сторони Винник сну¬ 
ються якісь люде, лопотять стріли, це мабуть наші 
з підмогою. Коло Личаківського двірця грає скоро- 
стріл, ба і впало кілька ручних Гранатів. Аж тут над¬ 
бігає командант двірця, якийсь четар, з сумною віст¬ 


кою, що, двірець саме заняли Поляки. Тоді зогляду 
на брак стріловини і коней рішився я оставити гар¬ 
мати. Прихапцем забрали хлопці всі круговиди з мір¬ 
ників і ми розпочали відворот. Малими гуртками по¬ 
боли перекрадались під свистом куль ярами стежками 
в сторону Кривчиці-Підбірці. Переходячи залізний шлях 
ми ще зупинилися, а було вже з полудня, дехто ви¬ 
скочив на насип поглянути, що діється. Може вже 
наші відбили гармати. Тоді засвистали стріли в остан¬ 
нє „будь здоров," ми припали на хвильку до землі 
і подалися на Підбірці. 

Там якраз висіла з потягу одна сотня зі Золочева. 
Ми бачили здалека, як вона гарно розвинулася в роз- 
стрільну і почала полями підходити на яри, котрими 
був виконаний наскок на наші гармати. І жаль і со¬ 
ром було відступати без гармат, пішком по снігу 
манджати. Гей! Гей! Милий Боже! Чотири літа водив 
гармати у світовій війні і аж на українській довелося 
покидати свої ріднісенькі без нічого. А сніг хрупотів 
під ногами, денеде покотилася з під ніг грудка землі 
у яр. Був приморозок і буйнесенький вітер завивав 
вовком-сіроманцем. Яку він нам долю віщує? Чи ба¬ 
гато води упливе у бистрому Пруті, заки ми назад 
повернемо на це місце, яке довелося з болем серця 
покидати. Здалека ще налітав за нами клекіт боротьби •, 
а телеграфні дроти грали сумну мельодію осЄни. 



Сік а чам“ 


Р ішення Директорії У.Н.Р. виступити збройно проти 
гетьмана, не було для ССів несподіванкою. Тому 
слідуючого дня по приїзді Головного Отамана до 
Білої Церкви загін СС був готовий до бою. 

Так старшини як і стрільці прекрасно розуміли вагу 
хвилі і тяжке своє завдання, однак у нікого неможна 
буЛо завважати поденервовання, чи непевности. 

Одно, що могло непокоїти кожного ССа, а зокрема 
провід то думка: чи населення оцінить якслід 
інтенцію ССів і чи поповнить сили Загону? 

Однак об цім ніхто ні з ким не балакав, бо й думка 
ця як скоро родилась, так скоро була виперта силь¬ 
нішими вражіннями поза круг свідомости. 

Стрільці мали безмежне довіря до своїх старшин 
і знали, Що коли рішено так, то це є конечне для добра 
української нації і української Держави. А для добра 
свого народу і своєї держави СС-и рішили віддати 
все, що людина має найдороще, своє молоде життя. 

Цей психічний настрій ССів зрозуміли противники 
вже по перших боях і в паніці почали опускати по¬ 
зицію за позицією. 

, От,— от і ССи в Київі. 


Та нараз зявлЯється хтось з утікачів з Київа у Го¬ 
ловного Отамана і голосить, що на фронті неладно. 
Наші частини не мають належного звязку між со¬ 
бою, деякі позиції з браку людей не обсаджені і т. д. 

Ця вістка дещо занепокоїла Головного Отамана. 

Не надумується довго, висилає старшину в ціли про- 
вірення справи на місці. 

За якийсь час вертає висланий старшина і замісць 
Здати звіт з положення на фронті голосить, що в селі . 
X. селяне довідавшись, від кого і пощо він приїхав, скли¬ 
кали сход, позносили богато харчів, хліба, сала і про-, 
сили передати „Сікачам." 

Коли зворушений старшина став дякувати, виступив 
голова сходу, встромив за пазуху руку, вийняв кілька¬ 
сот гривень і несміливим голосом відізвався: Прий¬ 
міть і це, ми знаємо що грошей у вас немає; а славні 
хлопці, ці ваші Сікачі. Спасибіг що визволили від на¬ 
хабних москалів і цих нехристів. За фронт в нашому 
селі не безпокойтесь, ми вже самі допильнуємо, щоби 
ні одна бісова дуща туди не проскочила. 

В■ Бень б. підплк. військ У.Н.Р, 
і адютант Головного Отамана 


6 


Історія одного стрілу 

Оповідання — спомин. Написав ЮлІЯН ВіШІЄНСЬКІїй 


В еликими платнями спадав на землю білий сніг. 
Повільно, тихо міряв глибокий простір з сірих, 
одностайних, звислих хмар на чорну брудну зем¬ 
лю, неначе хотів прикрити її безстидну наготу. 

Задумалася в обіймах сірих мряк Золота Прага, 
грроД Великого Карла. Щез із перед очей в густому, 
білому тумані високий Град та стрункі вежі святого 
Віта. 

Швидкими кроками зближався вечірній сумерк, здо¬ 
бував нові та нові закутини в кімнаті і розтягався 
у них, немов завойовник на боєм здобутих теренах. 

До вікна підійшов товариш Р. і чоло приложив до 
холодного скла. 

— Перший сніг — промовив по хвилі. - Перший 
сніг! А ріжно Ми його вже стрічали!.. 

— А ріжно... додав хтось з гурту. 

— Як хочете, панове, то розкажу вам одну свою 
пригоду, яку мені на память привів цей перший сніг. 
Тоді також він вперше падав на землю. 

Радо згодилися ми на оповідання. 

— Вас буде займати це, що скажу, бо колиб ви¬ 
пало було інакше, то ані мене тут між вами не булоб, 
або можливо, що й усіх нас тут судьба не кинулаб. 
Аж дивно, як може від одної, на вид незначної події 
залежати ціла судьба тисячів і тисячів людей. 

— Цікавість розбуджує в нас — підсміхнулася то¬ 
варишка Зони. Кажітьжеж бо! 

Тов. Р. поглянув своїми глубокими очима на Зоню, 
не запримічуючи здається навіть її і запаливши па- 
піроску зачав оповідати: 

— Було це 1919 року. Усі ви, крім вас, Зонцго, 
були тоді там, де лишилася наша доля, де потакала, 
мерла, гинула наша сила. Не потребую вам описувати 
цих страшних часів, пригадувати вам цеї смертельної 
Драми, в якій ми усі грали свою ролю. Нам припа¬ 
дала тоді в уділі задача творити історію, а завдан¬ 
ням історії буде колись про це сказати своє слово. 

Як вам Відомо, я був хорунжим артилерії в 4-ім 
гарматнім полку. Стояли ми тоді на позиції під Рай- 
городком і відбивались, хоч як проріджені тифом, 
від загонів Денікіна. 

Гармати батерії, в котрій був я, були уставлені на 
скраю села, а на другому кінці тогож села, якого 
назви вже не тямлю, була батерійна зірна в нужден¬ 
ній, самітній хатині. / 

Я вже дві доби з черги Повнив службу на зірній 
і сподівався, що незабаром приїде змінити мене хо¬ 
рунжий К. 

З батерії повідомили, що хорунжого К. закликали 
до команданта полку і звідтам має він податися прямо 
на зірну. 

— Чогож він до полку поїхав? — спитав я телефо¬ 
ном четаря Г., який саме був при апараті. 

--- Тепер всі старшини, що обнимають службу на 
зірній, мусять голоситися в полку. 

— Чогож? 

— Такий приказ був. 

Години минали, а хор. К. не приїздив. Вкінці по¬ 
відомили мене, що приїде вечером, бо тепер має 
іншу роботу. 

Я вийшов з хати. 


Сніг, що щойно цеї ночі вкрив чорну землю був 
такий білий — білий. Осліплююче соняшним відбле- 
ском сніжне поле простягалося ген-ген далеко на 
усі сторони, добігало до стіп високих топіль Райго- 
родка і там тонуло між хатами. 

Звідтам ще вчера шипіли понад нашими головами 
Гранати, в тамту сторону ще вчера висилали ми свою 
грізну, сталеву відповідь. 

Там стояли Денікінці. 

А сьогодня — на цілій лінії ані одного стрілу. Мов¬ 
чало поле. Днина погідна, тиха, заслухана в подих зем¬ 
лі; похилилося гілля під вагою білого снігу і втихло. 
Зажурилися під снігом стріхи. Усюди спокій. Усюди 
тишина. 

Дивувало мене це дещо. Такий нічим не заколо¬ 
чений спокій на цілому фронті — це небуденна річ. 
Що це має значити? — запитував я себе, та відпо- 
віди не знаходив. . 

Я побіг зором на засніжене поле, там шукаючи від¬ 
повіли на своє німе питання. 

Нараз завважив я, що з Райгородка, від сторони 
ворога висунувся гурт кінних, які швидко перетинали 
білу плахту поля, приближуючись до нас. 

Спрямував я туди далекозір. 

їхали там їздці на конях і везли щось між собою. 

— Гармату хіба підтягають під нас поганці, чи що? 
— подумав я дивуючись? Але так на відкрите місце, 
в білий день? —- Дивне воно було, чудне. Алеж кіль¬ 
ка стрілів остріляної вже батерії не позволять удер¬ 
жатися в тому місці ворогові. 

Я зрадів, що скінчилася мовчанка, яка почала вже 
дратувати мене. 

Спішно відчинив я двері хати і закликав телефо¬ 
ніста. 

— Десятнику Т., апарат на двір, будемо стріляти! 
Приказ був вмить виконаний. 

Безділля скінчилося, телефоніст ждав на прикази. 

Я почав диктувати: 

— Перша гармата. Віддаль... круг... Граната! (тоді 
дістали ми посилку самих Гранат). 

— Готово! повідомили з батерії. 

— Стріл! 

Зойкнула важко земля, якій так брутально перер¬ 
вано зачароваву тишину. Роздерлись серпанки спо¬ 
кою, пірвалися з диким стогоном мовчазні досі струни. 
Стрепенулася земля. Збудилася ранена й заголосила. 

А я вдивився у відділ їздців на білому килимі. 

Нараз перед першим їздцем зірвався чорний стовп, 
підкинув добуту землю з під снігу і повалив їздця 
враз із конем на землю- Це розірвалася Граната. 

їздці розкочилися по полі, а на шляху побачив я 
замісць сподіваної гармати щось ніби сани... Та я не 
мав наміру припинити вогню. 

— Добре скрикнув я. Перша і друга гармата 
черговий стріл! 

Але замісць стрілу телефоніст поспішно зголосив 
мені: 

— Кажуть перервати стрілянину. Вас, пане хорун¬ 
жий кличуть до телефону. 

Взяв я слухавку, невдоволений з проволоки, не ро¬ 
зуміючи, що це все значить. 



А в апараті гуділа справжня буря. 

— Не вільно стріляти. Делєґація... голосили з ба¬ 
терії, а з невилученої команди полку почув я питання 
горячкові, ялярмуючі: 

— Яка батерія стріляє? Хто стрілив? Хто в вас 
на зірній? Здержати негайно вогонь! Команданта ба- 
терії до телефону І — Далі почув я, як з команди 
бриґади запитують полк, що сталося, якісь піхотні 
частини вмішалися рівнож, хтось енергійно кликав 
команду полку і не міг докликатися, словом збуди¬ 
лися усі команди, заговорили нараз усі телефони і роз¬ 
гардіяш цей змагався з хвилини на хвилину. 

Врешті почув я ломану українську мову свойого 
команданта, сотника С. 

— Хто вам позволив стріляти? На ваше місце 
приїде зараз на зірну четар О., а ви маєте ставитись 
до звіту. 

— На приказ! відповів я віддаючи слухавку теле¬ 
фоністові і досі не розуміючи, що сталося причиною 
такої великої бучі- Хто вам позволив стріляти?... 
А нащож я тут на зірній б? думав я собі. Таж... 

Ні, не розумів я нічого. 

Незабаром приїхав четар О. з двома гармашами. 

— Щож ти наробив чоловіче? спитав на вступі 
мене. Навіщож ти стріляв, таж це денікінська делє¬ 
ґація їде... 

— Що за делегація? 

— Денікінський Генерал... на переговори. Заві- 
іііення збої, 

Аж тепер я зрозумів, що зробив. 

Маю приказ, говорив дальше четар О. відібрати 
тобі зброю і відіслати під ескортою. Дуже мені прикро 
— але... розумієш — приказ... 

Я без слова здіймив револьвер, біноклі Цайса і мапу, 
подав йому, поздоровив і в супроводі двох гармашів 
від'їхав. 

За хвилину стояв я вже перед сотником. Він цілий 
збурений став передімною, міряючи мене від стіп до 
голови. 

— Пане сотнику ставлюся на приказ! промовив я. 

— Знали ви, що не вільно стріляти? 

— Ні, не знав, пане сотнику! 

— Якто? Вас не повідомили? Не може бути! Вас, 
вас, на зірній, не повідомили? 

— Ні, пане сотнику! 

— Все одно, я маю приказ від команданта полку 
відставити вас до полкового звіту. Він глянув на мене 
і помовчав хвилину. Потім більше вже затурбовано 
спитався: 

— Ви знаєте, що це пахне полевим судом? 

— Щож, пане сотнику. Я не почуваюсь до вини, 
бо відповідного приказу не дістав. 

Але в ньому розбудився вже артилерист, дбайли¬ 
вий за честь своєї частини. 

— А хоч добрий був стріл? 

— Один впав з конем. 

— Один впав? То добре. Але для вас, то це ще 
гірше — поправився — може бути біда. Я за вами 
вставлюся, але чи що поможу — не знаю. 

На цім скінчився один звіт. 

Зате в полку справа так легко не пішла. Отаман 
Тії., якому мій стріл наробив багато неприємностей, 
усю свою злість виляв на мене, кричав, лаяв, ки¬ 
дався, грозив, врешті успокоївшись дещо, приступив 
до мене й спитав: 

*— Скільки в вашій батерії осталося здорових? 

— Пятнацять з мужви. 


— Неправда, це було ще передучора. Нині є всего 
одинацять, завтра буде ще менше, а за три-чотири 
дні не буде ані одного здорового. Знаєте, що це 
значить? Тиф шириться дальше мов пожар. А що 
тоді? Поставите людей зі 40 степенями горячки на 
фронті, скажете їм битися, скажете їм лаштувати 
гармати, обслугувати скоростріли, ходити коло коней, 
відбивати ворожі наступи, держати застави, словом 
провадити війну? 

Я мовчав. Не було відповіди. 

— Знаю, продовжав отаман. Денікінець, ціла Добр- 
армія — наш тяжкий, заклятий ворог, рівний тому, що 
нас витиснув сюди, але ми мусимо врятувати армію, 
бо це наша одинока міць, бо на другу ми вже не ма¬ 
ємо ні спромоги, ні кадр, ні сили. Розумієте ви це? 

— Пане отамане — зачав тепер я — якби я був 
знав приказ, то бувби не стріляв. Зрештою і в ба¬ 
терії не знали, не лиш я на зірній, бо інакше не 
стрілялиб були на мій приказ. 

— Я це знаю. Та це друга річ. Але що буде, як 
Генерал Н., на якого ви стріляли, зажадає покарання 
виновника? Перемиря є для нас тепер справою життя 
і смерти і ми його мусимо приняти. Щож... поглянув 
він на мене й розвів руками, тоді буду мусіти вас 
пожертвувати... 

Лячно мені стало. 

Стільки куль пролетіло мимо мене, стільки доброго 
товариства лягло на моїх очах від чужих куль, від 
ворожих, а мене жде українська куля, українська... 

Лячно, страшно, невиносимо!.. 

— А жаль мені вас, скінчив отаман. З вас я був 
все задоволений. 

— Пане отамане, то буду мати ще одно прохання. 

Несмак відбився на лиці отамана. 

— Щож ви хочете просити — обізвався зміненим 
голосом. Щоб я вас випустив, чи що? 

— Ні, пане отамане — відповів я спокійно. Нехай 
Денікінець тішиться моєю смертю, якщо так, але 
нехай колись дійде у Галичину... жаль здавив мене 
за горло й не давав говорити.., нехай колись дійде 
у Галичину, що хоч я згинув від української кулі, 
але не як зрадник, не як ренеґат... 

Зворушення відбилося на лиці отамана. 

— Ось вам моє слово — приобіцяв коротко. 

Остався я таки в команді полку під сторожею, 
а події розвивалися дальше. Переговори довели до 
перервання ворожої акції спершу тільки на нашому 
відтинкові фронту. Неправдоподібний доказ згоди між 
двома смертельними, непримиримими ворогами! Дені- 
кінця в моїй справі збули чим будь, а потім отаман 
завізвав мене знову до себе. 

— Маємо перемиря і можемо занятися своїми хо • 
рими—почав говорити. Денікінцям цього рівнож треба 
було, тому ,й не наставав цей Генерал дуже на ваше 
життя. Тимбільше, що прапорщик Козлов лиш легко 
ранений. Ви вільні, можете вертати до батерії. 

Я вклонився і зібрався до відходу. 

— А всеж таки шкода, що ви його не вбили. Цього 
кацапа — закінчив отаман. 

Морозне, свіже повітря виповнило мої груди, а ясне, 
блискуче сонце, відзеркалене на снігу осліпило мої 
очі. 

На другий день маячилася мені Галичина, Львів, 
побіда. Це тиф поклав на мене свою тяжку руку. 

А нині, осьтут, на чужині запитую себе нераз, що 
" булоб, колиб моя Граната була попала в ціль? 

Не вмію на це відповісти... 





Музей воєнних 
памя ток 

Написав Др. Е. Пастернак, 



З організований у Аьвові музею воєнних памя- 
ток визвольної боротьби 1914 —1921 років є 
в першу чергу справою нашого престіжу як 
нації, свідомої своєї життєздатносте та свого істо¬ 
ричного завдання. Дальшою ціллю збирання воєнних 
памяток музейної вартости з великого часу є ство¬ 
рення по змозі повного й живого образу визвольної 
війни у всіх її проявах на фронті, в етапі та запіллю. 
Нашим власним обовязком є недопустити до того, 
аби наші нащадки ходили виучувати поглядово істо¬ 
рію великих днів та памятки по батьках, що її тво¬ 
рили, хочби до польського історичного музею у Львові, 
де є вже чимала збріка таких памяток. Ідеальним 
і кінцевим завданням військового музею булоб зілю- 
струвати його збірками не тільки загально цілу добу 
війни, але й дати образ полевого й запільного життя 
поодиноких частин Армії, полевих формацій і запіль¬ 
них ріжних відділів, — все те по курсам, бригадам, 
полкам та іншим вищим та нищим тактичним чи 
адміністраційним одиницям. 

Одначе требаб збирати також і такий матеріал, 
який представлявби воєнні трофеї та був доказом 
успішних боїв Українських Армій на ріжних полях 
боротьби, а в дальшу чергу, не претендуючи зовсім 
на повноту, поучувавби про військові і воєнні від¬ 
носини, способи та средства наших противників. Тоді 
можна булоб побачити наглядно ріжницю в узброєнню 
та можнаб показати причини наших невдач. 



СИНЬО ЖОВТИИ ПЛЮЩОВИЙ ПРАПОР, дарований мешкан¬ 
цям Житоміру Корпусові залізно-технічних військ Дієвої Армії 
УНР (кмдт. підполк- Василь Бень) з нагоди заняття ним міста 
17 . лютого 1919. р Один бік із синього плюшу, із вигаптова- 
ним синьо-жовтим тризубом, монограмом УНР і таким-же напи¬ 
сом у двох стрічках: Хай живе вільна незалежна Мати Україна^ 
Другий бік із жовтого плюшу, на ньому нашитий трираменний 
хрест із жовтої тасьми, перетканої золотим шихом, низом гап¬ 
тований шовком помаранчевої краски напис у трьох стрічках: 
Українському республіканському війську від вдячних громадян 
м. Житоміра Прапор обшитий кругом золотим ґальоном з жов¬ 
тими тороками, на усіх чотирьох рогах золоті кутасики із сріб¬ 
ним ядром; величина 117/86 цм. (у відділі визвольної боротьби 
Музею НТШ у Львові). 

Признати треба, що бувші члени українських Армій 
(УСС, СС., УГА, та Дієвої Армії УНР.) давно вже 
узнали потребу зберігання памяток минулої боротьби 
та заложення у Львові центрального воєнного му¬ 
зею. За почином „Червоної Калини 11 заложено 1914 р. 
в Музею Наук. Т-ва ім. Шевченка такий відділ, який 
покищо тільки животіє задля браку заінтересовання 
ширшого загалу наших бувших старшин, у яких на¬ 
ходиться ще богато цікавого матеріялу, нерідко вели¬ 
кої історичної вартости. Відділ той збирає: прапори, 
хоругви, вивіски команд, стрільну і січну збрую враз 
з приборами до чищення, Газові маски, зразки крі- 
сових набоїв, скорострільні Гурти, сигналові пістолі 
і ракети, складові части одностроїв і боєвого виряду, 
технічного і санітарного, дистинкції, медалі, памяткові 
відзнаки частин, перстені, части кінського наряду, 
технічні знаряддя, ріжні ужиткові предмети, дальше 
виряд полевих каплиць, памятки воєнного мистецтва 
(малюнки, рисунки, різьби, фотографії), мапи з за¬ 
значеними позиціями та шляхами походів, ситуаційні 
шкіци, канцелярійні книги, печатки, акти, оповістки, 
записки, спомини, переписку та всякого роду осо¬ 
бисті документи. Цей виказ збираних предметів не 
є ані повий ані виключний, а має тільки пригадати, 
що саме має памяткову, музейну вартість. 

Віддаючи річ до Музею, не можна забути на кар* 
точку, на якій належить подати усе памяти гідне 
про її походження і ціль, час зроблений чи вживан¬ 
ня, військову частину і місце, бо часто через таку 
точну „метрику 11 сам собою незамітнии предмет стає 
важною історичною памяткою чи документом. Відпо¬ 
відно опаковані предмети належить пересилати чи пе- 
редавати до „Музею Наукового Товариства ім. Шев'" 
ченка у Львові 11 , вул. Чарнецького ч. 24. 


Друга сторона цього-ж прапору. 




л ь б і я 


(~|ких сімсот літ перед Різдвом Христовим, тоді 
^"1 як про Україну ще й ніякого помину не було, 
Греки закладали здовж побережа Чорного Моря 
свої купецькі городи, себто факторії і кольонії. І ма¬ 
буть доволі далеко на північ мусіли вони підходити,* 
коли навіть на дніпровім острові, на Хортиці, там де 
пізніше була наша запороська Січ, викопано з землі 
одну з найкращих грецьких ваз. 

Найбільше тих осель на наших землях заложив 
славний грецький город Мілєт. Що найсміливіші 
мешканці Мілєту, підприємчиві і жадібні великих за¬ 
робітків купці, збиралися у ватаги, вибирали собі 
провідників і на кораблях плили гирлами наших рік, 
Дністра, Бога, Дніпра, й Дону, щоб на їх берегах, 
там де місце для них було найкраще і найбільш 
догідне, осісти, побудуватися й почати нове життя. 
Тягнула їх і приманювала незвичайна урожайність 
землі, богацтво звірини й риби, а може й дорогі 
футра бобрів, видер, кун і соболів, за які в світі 
платили великі гроші, а яких у нас була велика сила 
силенна. (Недаром у наших колядках співається про 
„куни та бобри на шуби добрі)". 

Так оснували отсі Мілєтейці: Тірас, Одесу, Кор¬ 
сунь, Балаклаву, Теодозію, Керч, Танаіс і другі міста, 
Деякі стоять ще й до нині, хоч старинний Грек не 
пізнавби їх тепер. 

Але мабуть чи не найкращим із них була Ольбія. 
На ще вказує його назва, бо по грецьки „ольбія" 
значить „щаслива". Лежала вона на правім березі 
Бога, (котрий тут творить лиман). Знімалася тера¬ 
сами, а береги Бога захищували її від Степових вітрів. 

Коли в половині 5 століття перед Христом відві¬ 
дував Ольбію грецький історик Геродот, була вона 
великим і богатим містом, котре провадило торговлю 
зі Скитами і Греками. Король Скитів Скілєс мав тут 
свою велику, камяними сфінксами оздоблену палату. 

За Александра Великого облягав Ольбію намісник 
Тракії Дзофиріон, але город відбився щасливо. Мож¬ 
на з того вносити, що мав він кріпкі мури і досить 
хоробрих оборонців. Був це город вільний і від жад¬ 
ної держави незалежний, бив навіть свої гроші. 

Самостійність втратила Ольбія в другім століттю 
перед Христом і піддалася Мітрідатові королеві 
Понту. Коло року 50 перед Христом збурили її Ґети. 

Згодом на її руїнах будується друга Ольбія, мен¬ 
ша і бідніша. За римського цісаря Тиверія шукає 
вона опіки могутнього Риму. Тут стояла пізніше 
римська залога, а року 248 по Христі посвячено 
в Ольбії престіл Меркурієві, поганському богові 
купецтва. В половині 3 ст. по Хр. здобули її Готи 


і з того часу починається третя доба Ольбії. Нині 
Ольбія під землею. її місце в торговлі, і промислі 
заняв Миколаїв, що лежить на другім березі Бога. 

Але не від нині риють люде ті поля, на котрих 
колись стояло „благословенне місто". Російський 
уряд не подбав про те, щоб дорогоцінні скарби не 
пішли в чужі руки. Чужі „гробокопателі" вивезли 
звідси дорогоцінні вази, бронзи та золоті прикраси. 
По ріжних музеях світа знайдете тепер те, що по¬ 
винно було зберігатися в Київі, як столиці чорно¬ 
морських земель. Що лиш 1902 р. петербурська комісія 
археольоґічна заключила згоду з власником Ольбії 
графом Муссін - Пушкіном і почалися систематичні 
розкопки на те, щоб великої вартости знахідки ви¬ 
возилися в Петербург, куди вже й без того багато 
загравано нашої старовини. Звичайна наукова грабіж, 
бо все, що було колись на нашій землі, це добро 
наше, як тепрішних її мешканців. Такий погляд по- 
бідив щолиш тепер. 

Протягом минулого літа процювала в Ольбії нау¬ 
кова експедиція Україн-науки, зложена з 40 людей. 
Вести її мав Б. В. Фармаковський, але він помер 
дві неділі перед початком розкопок. Розкопували 
місто і цвинтар (коло 50 морґів). Розкопки міста 
(городища) провадив Болшенко. Тут наткнулися на 
одну з головних вулиць з хідниками по обох боках 
(з 4 до 5 століття перед Хистом). Відкрили фунда¬ 
мент якогось великого будинку з пивницями, у ко¬ 
трих були камяні бочки й „піфоси" на збіжа. 

Під проводом професора Мешанінова досліджувано 
окраїни Ольбії. Тут між іншими знайдено колюмну 
з релігійними написями. 

На цвинтарі ховали Ольбійців протягом 600 літ. 
Він дуже пограбований, бо які вояки не переходили 
туди, шукали золота в гробах. Цього року відгребано 
кільканацять могил з коритарами й передсінками 
і один родинний гріб з трьома кістяками й кількаде 
сять предметами, котрі свідчать про життя на нашій 
землі перед двома тисячами літ. Золота знайдено 
мало, бо всього 75 дрібних предметів, ріжних бля¬ 
шок, між котрими є один масівний ковток (кульчик) 
з головою львиці. 

Але є не золоті, а дуже цінні предмети, особливо 
всіякі амулети, туалетові прибори й сортименти ко¬ 
сметики. Всього добуто 6000 предметів і зроблено 
580 фотографічних знимок. Українці повинні пильно 
дбати, щоби їх старовина не йшла в чужі руки, бо 
це добро, якого за ніякі гроші не купиш. 

Богдан Л. 


‘ 'У ,-цький Кость: Історія . політичної 
Л’ ЇО ліки гал. Українців 1848-1914 
! ч. І. .... •. ..... 15 зол. 

І ч. II. і .. 12 зол. 

Левицький Кость: Історія визвольних 
змагань гал. Українців з часу сві¬ 
тової війни 1914-1918 ч. І. 12 зол. 


Охримович Юліян: Розвиток україн¬ 
ської національно-політичної дум¬ 
ки (від поч XIX ст. до М. Драгома- 
нова) ....... .2 зол. 

Христкж Павло: Замітки й матеріали 
до історії української революції: 
1917-1920 рр. т. І. . . . . 5’10 зол. 


1917-1920 рр. т. II. . . . 6-75 зол. • 
„ . „ т. III. . . 5-40 , • 

„ „ т IV. ... 6 50 „ І 

Тютюник Юрко: Зимовий похід 1919- І 
1920 р. (політичний огляд) 1*60 зол. 1 
Яворовський: Денікініяда Україн- І 

ської Галицької Армії о 80 зол. 1 


Поручає: КНИГАРНЯ НАУК. Т-ВА ЇМ. Т. ШЕВЧЕНКА — у Львові, Ринок ч. 10. 


••••• 


- • 

!•••• 


10 






Написав Лу-лу. 




Х то з нас, маючи 
кільканацять літ 
та читаючи житєписи 
славних письменників 
— не бажав бути їхнім 
товаришем ? Тож не 
диво, що і я грішний 
мріяв бути що най¬ 
менше Шевченком, 


або хоч... Б. Лепким (передвоєнним). Я хотівби знати, 
котрий визначний"Українець ') не „грішив" колись пи¬ 
санням віршів? В декламаторах і збірниках знайдемо 
вірші і такого „прозаїка" як В. Винниченко і актив¬ 
ного політика та правника, як М. Лозинський і проф. 
права, державного сен. С. Шелухина і вченого історика 


мови і літератури проф. Ол. Колесси і т. д. Інженіри... 
купці і інші „практичні" звання... писали колись вірші... 
Чиж дивно, що і моя „прозаїчна" сьогодні особа, 


поривалася в часах весни вдертись до чарівних те¬ 
ремів музи? Тимбільше, що було це в часі найсміли- 
віших зривів української душі, коли українське Сі¬ 
чове Стрілецтво своїми крісами вязало золоту нитку 
традиції, перервану нашими предками. Чиж диво, що 
найбільшому смирненникові вирвалося тоді із хви¬ 
люючих грудей: 

Під голос труб, під гук гармат 
Мій спів іде з передніх чат 
І в світ несміло входить, 


В царство краси, в книгу буття, 

В таємні сторони життя 
Мене за руку вводить. 

І кінчився цей, один із перших моїх „віршів" за' 


явою, що 

Найбільше люба воля! 


II. 

Колиб була правдивою думка Тичинового вірша, 
що „справжня" муза родиться серед воєнного біду¬ 
вання — то я повинен був стати великим поетом, 
бо перші мої літературні „твори" писав серед не¬ 
вигод сірого стрілецького життя. Першу „поезію" 
написав, лежачи на брудній соломі, яка своєю гостин¬ 
ністю служила ще і іншим сотворінням. 

Так, свою „автобіографію" мігби я ось так за¬ 
чинати: 

„Муза моя зірвалася до сліпого, високого лету 
тоді, коли галицьке вкраїнське Поділля перегородили 
перед московською навалою своєю груддю Україн¬ 
ські Січові Стрільці. Вони то ясними вірлами зле¬ 
тіли зі синіх Карпат за московським хижаком. Під¬ 
німали притоптану, зажурену калину, мріяли про 
Золотоверху столицю, про Україну далеку"... 

’) Читач і сам знає, що м и не маємо даних до такого ти¬ 
тулу; згадуємо тільки про характеристичну, здається, рису нашої 
ркраїиської вдачі, 


„їхні вчинки сталеві, витревалість крицеву, походи 
далекі, наступи сміливі, пробої завзяті, відвагу очай- 
душну — оспівували всі українські поети. До стар¬ 
ших кобз Лепкого, Щурата, Корманського, Павлов- 
ського, Маковея — достроювалися молоденькі стрі¬ 
лецькі сурми Льоня Лепкого; Купчинського, Шкру- 
меляка і багатьох інших, що то здобували поетичну 
славу на сторінках віденського „Вістника Союзу 
Визволення України". 

III. * 

Бачучи на власні очі стільки поетів, відважився 
і я взяти за перо. Ніч. Спимо на долівці в селі 
Бурканові над Стрипою. Товариші стрільці вже давно 
заснули, а в мене щось несамовитого. Кручусь на 
всі боки, думка шибає... Вічно мрію про те, щоби 
написати щось і надрукувати. Укладаються слова 
і я усвідомляю собі реченя, а далі і вірш... 

„І поплила, — слова майбутньої автобіоґрафії 
в руках прихильного критика, — мельодія, полились 
слова, задзвеніла пісня, покотивсь, зарокотів, мов 
грім у Карпатах: „Мій спів". 



Пресова кватира У.С.С. в полі 1915—1916 р. В горі теж саме. 


Я сам не дуже то й вірив, що це „поезія", але 
як побачив свій гордий підпис: У. С. С. Лулу у 
згаданому віденському „Вістникові" поруч імені 
Б. Лепкого, — пізнав, що латинська побрехенька 
про те, що, мовляв, „мовчать музи, як набщ$ ' *•>?; 
ґузи", перестаріла що найменше від часів ш/ч. 
„Слова про похід Ігоря проти Половців". 

IV. 

„Тут треба згадати, що „початкуючі" поети мали 
в часі війни одну велику вигоду. Вони користали із 
безплатної військової „поЛевої почти". І ще одно! — 
Оті „початкуючі" в мирний час навіть мріяти не 
можуть про гонорар. Вони в семому раї, якщо ба- 





чать, що їхні твори хоч в одному відсоткові... Дру¬ 
куються. А я покористувався тоді ще і своєрідним 
гонорарем, який нагадував пізніший большевицький 
„пайок". Мої товариші виславили мене перед сотен¬ 
ним харчевим підстаршиною і, що важніше, перед 
сотенним кухарем і я стало діставав подвійну порцію, 
для якої я придумав осібну назву: рація. Ціла Вітов- 
ського сотня приняла мою термінольоґію і, якщо 
був слабенький обід, то говорили, що сьогодні не 
було „рації". 

V. 

Всі ті користи приніс мені мій „епічний твір" під 
заг. „Похід II. куріня У. С. С.“. в якім я, фальшуючи 
дійсність, вихвалив сотню Вітовського в той спосіб, 
що умістив її на першому місці, яке в дійсности на¬ 
лежалось сотні Мельника. 

Та ось цей вірш: 

Ясне сонце іще спало, 

День щойно будився, 

Брацтво січове вставало, — 

Йому шлях стелився. 

Ось Вітовці на переді, 

Мельниківці з ними. 

Хлопці дужі, як медведі, 

Хто без них, той гине! 

В чотирох дальших стрічках іде опис двох дальших 
сотень із „II. куреня". Яка ляпідарність вислову — 
сказавби критик! 

Будзиновський на воронім, 

З ним його соколи. 

При стовпику бамбусовім 
Йде доктор поволи. 

Тут майбутній історик літератури повинен дати 
такі пояснення: 

„В автора провибається легка, ледве замітна іронія, 
бо сотник Будзиновський хоч і мав вороного — то 
ніколи на нім не їздив — (злобні люде казали, що 
не вмів!) а покійний добряга, маленький доктор Ле- 
вицький, не міг ніколи йти зі своєю сотнею „поволи", 
бо, коли сотня машерувала, то він мусів добре дрібо¬ 
танням підбігати, щоби не лишитися позаду. 

Ось і цілий курінь. Та ні! Другий курінь мав тоді 
ще і відділ саперів, якими проводив грізний д-р Сіяк 
і кремезний підхорунжий, вже також покійний сього¬ 
дні, Надніпрянець Гаврилко. Так і досі при згадці 
на нього, чую, як то він в часі постою в карачинсь- 
кім лісі над Золотою Липою кричить до свойого 
чури: 

— „Йване, а дайно мені шматочок ковбаси!" 

(Розуміється, так найменше пів фунта!). 

Ці сапери дістали цілу строфку: 

Врешті ліс із джаґанами 
По полі хвилює, — 

Се Гаврилко з саперами 
До цілі прямує. 

VI. 

Юра Шкрумеляк недавно нарікав, що в творах 
про нашу визвольну боротьбу замало еротичного па- 
тосу. Мені критик такого закиду не зробить, бо 
в мойому „творі", хоч подія відбувалася майже на 
самому фронті, звідкіля мадярські жандарми дав на 
повиганяли були цивільне населення — виступає і 
„еротична закраскз", бо таке в нім закінчення: 


А дівчина жито жала,” 

Серп з руки пустила, 

В очах щира сльоза стала — 
Січ зором ловила... 


Таких віршів написав я і надрукував в роках 1916 — 
17 коло десятки. Писав я їх дійсно на стійках, або 
в часі маршового відпочинку близько першої лінії, 
часом на звичайнім барлозі.. 

Скаже дехто, що отой мій вірш із перед 13 літ 
не є поезією! Може... Ми й самі, на жаль, не маємо 
сьогодні того тремтіння душі, хоч може й вигідніше 
живемо, з яким його писали. Та ніхто не осмілиться 
сказати, що сам п о хї д к у р е н і в У. С С. н е б у в 
і не є найчистішою поезією сірої, б у- 
.д енної української дійсности! 

пояснення до проектів ПАМЯТНИКІВ 
ІНЖ. АРХ. НАГІРНОГО НА СТОР. 13. 

Проект Ч. 1. 

Хрест виконати найкраще в камені. Ужити до цеї 
роботи камінь пісковець, а де його немає вапняк. — 
Величина хреста 2 м. без підстави. Де немає каменя 
можна його виконати з бетону. Форму зробити з до¬ 
щок, хіба.при масовій продукції із заліза. 

Грубість хреста ЗО цм. Підмурівка з ломаного ка¬ 
меня на вапняній заправі, та, де є вогкість, на це¬ 
ментовій або з бетону. Підмурівку дати так глубоко, 
аж покажеться тверда земля, бо інакше хрест скри¬ 
виться. 

Камінний можна зробити з 4 частий; осадити їх 
на залізних больцях. 1 так спід менший, головний ве¬ 
ликий хрест і 2 малі хрести. На табличці умістити 
написи упавших і найкраще дати залізні букви або 
відлиті. Шабльон для бетону (форму) можна дістати 
в інж. арх. Е. Нагірного у Львові. 

Проект Ч. 2. 

Спід з каменя з 3 частий. Ширина хреста 40 цм. 
Якщо важко зробити то верх виконаний у формі ли¬ 
стів, можна зробити як кістку. Хрест повинен бути 
кутий зі штабового заліза, роботи ковальської, котру 
кожний коваль на селі може виконати. Довкола хре¬ 
ста треба посадити дерева, щоби хрест мав тло і що¬ 
би око мало на чому спочити, бо негарно виходить; 
кожний твір архитектури мусить мати якесь тло, щоби 
будова не губилась у небі. 


м І П Е Р Е 

ДПЛАЧУЙТ 

ь, сатирично-гумористичний журнал 

- „3 и 

3“ 


Вже вийшло перше повакаційне 

с- 

Н 

н 

Адреса: „ 3 И 3 

число. Вдатно ілюструє з правди - 
вим гумором події вашої бу¬ 
денщини. 

Чвертьрічна передплата 3 - 50 зл. 

ЛЬВІВ, РУСЬКА 18. III. п. 




Де наші памятники 
минулого? 

л. л. 

роздумуючи над нашим минулим — „звідки взялось 
і де поділось", ми дивуємося нераз, де ділися ВСІ 
ті памятники нашої давнини — чому вони не захова¬ 
йся до наших днів, так як це сталося з історичними 
амятками інших народів, хочби наших сусідів Поля- 
ів та Чехів. 

На це є коротка і вигідна відповідь. Відповідь зав- 
ена, до якої ми вже привикли: мовляв — Татари 
се понищили і сліду не стало. Ясно і коротко. Роз- 
язка дійсно своєрідна, бо вигідна. Є на кого вину 
валити. Всему винні Татари, а не ми самі. 

Добре, що найшлися ці якісь Татари, інакше ми 
іусілиби соромитись перед собою і перед світом за 
вою нездарність та недбайливість, а так є на кого 
ину звалити, щоби не мати самому викидів совісти. 

Де ділась могилат Володимира Великого?—Татари... 
Іороля Данила? — Татари.. Льва галицького? — 
'атари... 

А Мазепи?... 


Тут вже не Татари, а Румуни, Турки, чи щось таке, 
(рештою Бог його відає хто. Словом, нема і ніхто 
е знає де. Та й на що кому знати, сказано, нема, 



Проект^памятника Ч._Д. інж.зарх.ЦЕ. Нагірного, 





то й нема. Годі над тим довго і роздумувати. Врешті 
ми до таких міркувань привикли, так навіть учать по 
школах, такі пояснення дають залюбки вчені наші 
дослідники. Маґічне слово „Татари" вистане за все. 

Та часи „татарські" довно минули. Нам тепер ні¬ 
яково звалювати вже вину на других, бо ми не діти 
і треба вдаритися в груди: Ми самі винні! Одно за¬ 
лишається оправдання. Така вже наша вдача „степо¬ 
виків", що не любимо оставляти слідів по собі. Ми 
ніколи не цікавились памятниками своєї давними і не 
зберігали їх, а навпаки самі розгублювали їх і ни¬ 
щили своєю недбайливістю. 

Богато в нас музеїв? Богато тих збирачів всяких 
памяток минулого? Навіть це недавнє минуле затра¬ 
чується і гине безслідно на наших очах. 

Відома і голосна була справа з могилою полк. Ві ; 
товського що її по кількох літах від смерти вже 
не можна було віднайти в Берліні. Забули. Ніхто 
навіть не завдав собі труду спамятати, на котрому 
вона цвинтарі... 

Дійсно подиву гідне. 

А скільки ще у нас отих забутих могил по цвин¬ 
тарях, де їх перекопують, по полях, де їх переорюють. 

Хто винен цьому. Чи також „Татари"?... А може 
наша недбайливість і ця байдужність з якою відно¬ 
симося до товариств „Охорони Воєнних Могил?,, 

(Далі буде).’ 


13 




• • • 


Ціли німецької військової ПОЛІТИКИ 

на Україні 1918 р. 


Написав А. Крезуб 


П огляд поширений не тільки в світі але в самій 
таки Німеччині, що вона не мала доброї і здібної 
дипльоматії, події 1914—1918 рр. потвердили 
цілковито. Нічо не помогла німецькій державі її мілі¬ 
тарна потуга, її знамениті полководці, її хоробре і 
вишколене військо. Ізольована політично Англією, на- 
клеймлена тавром варвара, ворога цивілізації, поступу, 
кровожадного і безпощадного завойовника, Німеччина 
зі своїми союзниками вже на початку війни опинилася 
в положенню обложеної цілим світом кріпссти. 

»Війна — говорить Клявзевіц —• є нічим іншим 
як тільки продовженням політики лише іншими серед¬ 
никами^ Це власне відношення політики до війни є» 
ключем до зрозуміння катастрофи Німеччини в 1918 р. 
Нездарна німецька передвоєнна політика (завдяки не¬ 
здарній дипльоматії) створила такі передумови,, і це 
зафіксовано в девять приблизно місяців по розгромі 
німецької армії в Версалі. Блуди німецької дипльоматії 
були так важкі, що їх навіть така армія як німецька 
не була в стані направити. 

Самопевність, що граничить з цинізмом, різкість 
посунена аж до брутальности, фалшиве переконання 
в доцільности виключно грубих аргументів, яловість 
політичної думки, вузкість політичних горизонтів це, 
що признають і самі Німці, прикмети німецької перед¬ 
воєнної дипльоматії. Такі прикмети перенесені на поле 
її діяльносте на політику, не зєднали і не могли зєд- 
нати Німеччині прихильників а навпаки приспорили 
їм ворогів в цілому світі і довели її в 1914—1918 рр. 
до повної ізоляції. 

В самій влйні німецька дипльоматія навчилася також 
не багато. Її поведінка супроти Австро-Угорщини, Бол¬ 
гарії, Туреччини а особливо супроти України, достав¬ 
ляє цілого арсеналу доказів на вірність повище на¬ 
веденої її характеристики. 

Зокрема німецька політика в відношенню до Укра¬ 
їни як після вибуху російської революції так і в 1918 р. 
є вимовним доказом на це, як німецька дипльоматія 
не вміла орієнтуватися в новому положенню, не вміла 
оцінювати розвиткових тенденцій, що заістнували на 
сході по упадку Романових, а прикладаючи старі кри¬ 
терії до нових політичних явищ, робила похибки за 
похибками. 

Німецька політика на сході полягала на традиції 
приязни з Росією, напрямі, якого осново-положником 
був кн. Бісмарк. Першому державному канцлерові того 
роду політику диктував згляд на Польщу і вона в свій 
час, з німецької точки погляду, могла бути оправда¬ 
ною, але пізніше вона свій змисл втратила цілковито. 

Правда наближення Росії до Англії і Франції в остан¬ 
ньому десятиліттю мин. віку і тісна »приязнь« особливо 
з цею останньою заставили і німецькі провідні круги 
піддати ревізії свою дотеперішню політику на сході, 
але в цьому напрямі зроблено було не багато і її 
тенденції остались майже ці самі. Причина лежала 
подекуди в цьому, що в Німеччині зацікавлення дій¬ 
сним політичним положенням Росії майже не було. 


Українське питання прим, для німецької політики не 
істнувало і Росію розглядано в Німеччині політично 
як моноліт а економічно як незвичайно поємний ринок 
для збуту німецьких товарів, який можна використову¬ 
вати в безконечність. Цей останній факт власне де¬ 
термінував в основах фалшивий погляд про політичну 
споєність і трівкість цього конґльомерату націй і 
народів, яким була колишня російська імперія. В нім¬ 
ців власне не було бажання бачити дійсности в від¬ 
ношенню до свойого східного сусіда. Економічні ви¬ 
годи на росій ському ринку були для їх чи не одиноким 
чинником для формування їхніх політичних відносин 
до Росії і в після бізмарківській ері. 

Цікаве явище; німці народ взагалі тверезий і мало 
сентементальний (в політичних справах), у відношенню 
до Росії завсігди виявляв далеко більше прихильносте 
як вона, виходячи з німецької точки погляду, на це 
заслугувала. І в часі війни не було в Німеччині до 
Росії особливих антипатій; навпаки її положення ви¬ 
кликало у Німців спочуття як до жертви францусько- 
анґлійської їнтриґи. Війна з Росією в Німеччині і то 
не тільки серед загалу але також в »верхах« уважалась 
нещасним »Мізз\егз1:апс1піз’ом« фатальним непорозу¬ 
мінням, яке чимскоріше треба усунути за всяку ціну. 

Такий самий стан річей був причиною, що німецька 
політика на сході в часі війни замісць скристалізування 
провідної ідеї, відповідаючої німецьким інтересам пішла 
манівцями; замісць створення ясної політичної кон¬ 
цепції на дальшу мету, якою повинно було бути роз- 
торощення російської імперії, клала перед собою ціли 
просто суперечні з політичними інтересами німецької 
держави. 

Незорієнтованість німецької політики в дійсному 
положенню на сході і недоцінювання тих сил, що 
істнуючи в потенції ждали на можливість, щоб роз- 
торощити діло Петра Великого, відбилося на позиції 
німецьких уряд в в часі війни доволі яскраво. Один 
уряд проголошував програму ослаблення Росії раз на 
завсіди через в'дірвання від неї її західних провінцій, 
другий знову стояв на становищі, що завойовані Німеч¬ 
чиною землі' є тільки фантом, який Росії прийдеться 
в будуччині віддати. Навіть після вибуху російської 
революції, німецький уряд не міг рішитися на ніщо 
певного. Не вмішуватися у внутрішні справи Росії 
— це був клич, який видвигнув уряд, стара¬ 
ючись ним закрити-брак позитивної програми у від¬ 
ношенню до роспадаючоїся з лоскотом «тюрми на- 
родів« і повстаючих на її руїнах нових державних 
творів. 

Правда формула невмішування у внутрішні справи 
Росії була для німецького уряду в даній хвилі 
найвигіднішою, бо і більшість німецьких партій і пу- 
блична опінія стояли також при цій точці погляду. 
Але де далі то ця формула тратила значіння з огляду 
на безпрограмність німецької політики відносно Сходу. 
Життя і події стали домагатися яснсї відповіді і ви¬ 
разного становища супроти видвигнутих і ними питань. 


14 



Німецьке* гіравитеЛьсїво і німецька дйгігіьоматія до 
останньої хвилі не знали, на що рішитись, як постави¬ 
тись до великого катаклізму, що струснув основами 
російської імперії і навстіж відчинив браму всеросій¬ 
ської тюрми, 

Німеччина безперечно щиро бажала порозуміння 
з Росією, хотяйби большевицькою; з тугою виглядала 
цеї хвилини, коли зможе зі сусідом-великаном засісти 
до мирних переговорів. Та і Росія, по розрахункам ні¬ 
мецької дипльоматії повинна була мати такі самі поба¬ 
жання, та бути склонною до чим скорішого наладнання 
добросусідських відносин до Німеччини. Німецькій ди¬ 
пльоматії і не марилось, що мир з Росією прийдеться 
їй вимушувати мало що не фізичною силою. Вони бу¬ 
ли певні того, що нові російські володарі без труду 
погодяться на їхні пропозиції. 

Та вже перші дні мирних перегорорів в берестей¬ 
ській цитаделі розчарували Німців: іллюзії, якими жила 
і якими заспокоювалась німецька дипльоматія роз¬ 


віялись вмить. Нова Росія заговорила до німецьких 
представників і представників їхніх союзників тоном, 
в якому можна було дошукатися всього іншого тільки 
не миролюбивости, тоном начеб вона, Росія, була по- 
бідницею а Німеччина і її союзники побідженими. 

Німці стали числитися з можливістю розбиття пере¬ 
говорів. Та тут майже ненадійно появилась мирова 
делегація від Центральної Ради і Австрійці скоро 
зговорились з новим контрагентом; Україна була ви¬ 
знана самостійною державою і дня 9 лютого Осередні 
Держави підписали з нею мировий договір. 

В гірших обставинах німецькі правлячі круги ледви 
чи булиб спішилися з визнанням самостійности і су¬ 
веренносте Української Народньої Республики, але 
приготування до останньої офензиви на західньому 
фронті, що малась почати в середені березня, а ще 
більше невідрадне внутрішнє положення особливо її 
союзника Австрії, не дозволяли їм розводити довгих 
балачок. Гінденбурґ і Людендорф категорично жадали 
замирення; до розправи з Антантою їм необхідно було 
ліквідувати східні фронти і це рішило дальший хід 
берестейських переговорів. Завдяки скрутному поло¬ 
женню Осередніх Держав Україна увійшла в коло євро¬ 
пейських держав. 


Німецька' політйка тий разой нагле і ненадійно 
опинилась на нових, німецькою дипльоматією зовсім 
не передбачених а той не бажаних'торах. Але нічого 
було робити. Положення Німеччини і їі союзників ста¬ 
вало щораз більш загрозливе і тільки магічне слово 
мир, хай буде з ким хоче, хотяйби із Україною, тільки 
він міг розпружити загальне напруження. 

Німеччина — заключивши з Україною мир, мусіла бу¬ 
ти консеквентною і далі в цьому новому напрямі своєї 
політики. І коли українська мирова делегація, в імені 
свойого уряду попрохала від неї збройної помочі про¬ 
ти большевиків, вона вже не вагалась довго. Німецькі 
полки рушили в напрямі Київа, Україну очищено від 
загонів червоної гвардії і в її столиці враз з укра¬ 
їнським урядом зявилось і командування армійської 
групи ген. Лінзінґена, що переводила цю операцію. 
Австрійці зпочатку вагались, але опісля пішли за 
приміром Німеччини. Занявши більшу частину півдня 
України, вони кинулися передовсім на роздобування 
для примиряючої голодом австро-угор- 
ської армії харчів і до політичних справ 
на Україні втручалися мало. Господа¬ 
рями. положення супроти того стали 
всеціло Німці, то є німецьке »Обер- 
командо« в Київі. 

Ствердити чи і на скільки німецьке 
правительство після входу німецької 
армії на Україну щиро стояло на ста¬ 
новищі признавання України суверен¬ 
ною державою і чи мало відносно неї 
які «задні думки« чи їх не мало, сьо- 
годня покищо трудно. Формально Ні¬ 
меччина устами свойого державного 
канцлера графа Гертлінґа голосила 
игЬі еі огЬі, що вона твердо стоїть при 
заключеному договорі, визнає за Укра¬ 
їною право цілковито порядкуватися 
по своїй волі, зовсім не думає втру¬ 
чатися в її внутрішні справи і на пер¬ 
ше домагання українського правитель- 
ства виведе з України свої війська. 

Виглядало наче в Німеччині взйла 
верх здорова політична течія, яка ро¬ 
зуміла, що єдина і неподільна Росія переходить до 
історії, здавала собі справу з ваги існування самостій¬ 
ної української держави для самої Німеччини і бажала 
дійсної приязни з нею. Н&зверх принайменше політика 
німецького правительства носила всі ціхи льояльности 
до нового союзника. 

Одначе на нещастя Німеччини їі державна керма 
в часі війни все діставалася в руки людей, яких зав¬ 
дання вивести німецьку державу із небезпеки пере¬ 
ростало своєю зеличю. Канцлери Бетман-Гольвеґ, 
Міхаеліс, а вкінці граф Гертлінг були вдачами мяг- 
кими, податливими на впливи і взагалі компроміс.вими, 
а Німеччині треба було керманичів що найменше 
формату Клєманса, Поанкаре чи Льойд Джорджа. 
Тільки такі керманичі, тільки такі сильні і безоглядні 
вдачі могли держати політичний провід в своїх ру¬ 
ках, могли ратувати Німеччину перед катастрофою. 

Тому не дивно, що в часі війни побіч державно- 
політичного центра витворився в Німеччини і другий 
військовий центр, що прикривався фірмою Найвищого 
Військового Командування (ОЬегзіе Неегезіеііипд) а 
фактично уособлявся маршалом Гінденбургом і гене¬ 
ральним кватирмайстром ген. Людендорфом. Цим пів- 
божищам німецького народу в тому часі було не трудно 



Січові Стрільці на приказ Німців складають зброю. Київ, дня 1. V. 1918 р. 


15 








протиставлятися німецькому дерйаВно-політичному про¬ 
водові, тим більше, що і цісар Вільгельм дуже часто 
ангажував свою особу для скіплення їхніх впливів.5 

В змаганнях з державним проводом Найвище Вій¬ 
ськове командування (Н. В. К.) виходило звичайно 
побідником. Маючи на всяку річ свій окремий погляд 
і в кожній ситуації свою окрему тактику Н. В. К. 
рідко знаходило спільну мову з державним канцлером. 
Воно було тим сильніше, що погляди обох центрів 
влади на засадничі навіть проблеми німецької як 
внутрішньої так і зовнішньої політики сходилися мало 
коли, а тактика росходилась майже завсіди. 

Хто хотяй побіжно перейде всі перипетії боротьби 
цих обох центрів за фактичне керовництво німецькою 
політикою, при всьому подиві для праці Н. В. К. на її 
властивій ділянці мусить прийти до переконання, що 
перевага Н. В. К. а власне Людендорфа над канцлером 
принесла Німеччині далеко більше шкоди як користи. 
Пруський мілітаризм, допнявшись вершка своєї мо- 
гутности і користуючись попертям корони, вів і по¬ 
літику своїми методами зовсім не оглядаючись на її 
наслідки. 

На Україні розбіжність обох напрямків німецької 
політики, з одного боку державної з другої військової, 
уявнились сейчас по приході туди німецької армії і 
росташування в її столиці німецької ОЗеркоманди. 
Німецьке правительство заявляло, що воно післало 
свої полки на Україну тільки для допомоги укра¬ 
їнському правительству встановити лад і порядок. 
Оберкомандо знову розуміло своє завдання >дещо 
їнакшек і заводило на Україні режім, який хоть і не 
був названий властивим іменем, в д йсности рівнався 
окупації якої небудь території, здобутої Німцями на 
противнику. А щодо виходу з України, коли цього 
побажає собі український уряд, то німецька' ґене- 
раліція в Київі знала Ціну тим заявам, Як довго 
Людендорф займав пост генерального кватирмайстра, 
Оберкомандо не потребувало непокоїтись, що їй при- 
йдеться вивести свої війська з границь Української 
Народньої Республики. 

Державний канцлер заявляв, що Німці не думають 
втручатися у- внутрішні справи України, — але це 
говорилось в Берліні, а реальну політику творилось 
в Київі. — Там в столиці Німеччини проголошувались 
може бути і щирі зпочатку заяви льояльности до 
українського уряду Центральної Ради і симпатії для 
українського відродження, а на Україні вводилося ні¬ 
мецькими воєнними властями режім, що нічим не міг 
повстидатися реред режімом, в якому небудь Камеруні, 
Конго, Ост-Африці чи Ной-Прммерн. 

Свій політичний дебют на Україні німецьке Обер¬ 
командо начало від навязання дуже тісних звязків 
з російськими монархістами і взагалі тими кругами, 
для яких по валуєвському української нації »нє било, 
нєт і бить нєможеть.« Також інформації про україн¬ 
ський національний рух, відносини політичні і еконо¬ 
мічні німецькі військові круги черпали ВИКЛЮЧНО 
з російських жерел. Московські недобитки, що знайшли 
собі гостинний захист перед большевиками на Укра¬ 
їні засипували німецькі команди св-їми меморіалами, 
«докладними записками», і звітами, яких зміст все 
зводився до того, що України ніякої немає, що немає 
і ніякої української нації. О -■ 

»В день входу Німців в Київ я — пише Герцог 
Г. Н. Лейхтенберґскій, один зі стовпів московської 
реакції на Україні, в своїх спогадах — звернувся з пись¬ 
мом до прінца Лєопольда Баварського, головно-коман* 


дуючого німецькою армією на сході, з котрим був я 
не тільки знайомий ще перед війною але і споріднений. 

Я попереджав його, що не слід давати вводити себе 
в блуд, що в дійсности (дальший текст тому, що він 
так чарівний для українського уха, наводимо мовою 
оригіналу А. К.) нєт нікакова українскаво народа, 
каторий желалби атдєлітся от Росії, что мєжду Вєліко- 
росом і Малоросом разніца нє больше, а скареє менше, 
чем мєжду баварцем і пруссаком, что нужно дєйство- 
вать енєрґічно і сурово, чтоби возстановіть па дє- 
рєвням спакойствіє і парядок«’). 

Таких і тим подібних »цінних« інформацій про укра¬ 
їнський національний рух напливало до Німців тисячі 
і _ осягали свою ціль. В німецьких командах на Укра¬ 

їні почавши від найвищої до найнищої погляди на 
українську справу, ширені московською реакцією без 
всяких труднощів одержували право горожанства. 

Успіхам протиукраїнських заходів ріжних москов¬ 
ських партій, (які на точці ворожости до української 
державности і ненависти до українських визвольних 
змагань — сходилися) організацій і поодиноких діячів 
перед Німцями допомагали не тільки особисті това¬ 
риські і родинні звязки російської аристократії з ні¬ 
мецькою але також і світогляд німецького старшин¬ 
ського корпусу взагалі. Просякнуте духом кастовости 
і назадництва, німецьке старшинство не могло мати 
ніяких сентиментів до нації селян, до такого державно- 
політичного ладу, при якому аристократія не мала 
ніякого голосу і до такого уряду, який вийшов з хвиль 
революційної стихії. 

Український національний рух і українська держава 
не знаходили і в Німеччині великих симпатій але, там 
про ті річі говорилось і писалось з задержанням пе¬ 
вних форм приличности. Не було того на Україні, 
Тут німецьке старшинство зовсім відкрито і цинічно 
втурувало чорносотенним недогризкам, ніякої України, 
мовляв, не має, не має ніякої української нації, а є 
тільки одна велика Росія. 

«Політично і товарисько міродайні німецькі осо- 
бистости розумілися в дійсности краще з протиукра- 
їнсько настроєними, богатими, русофільськими і поль¬ 
ськими елементами, що діпхались до гетьманського 
уряду, як з радикальними, демократичними українськи¬ 
ми націоналістами« — каже д-р П. Рорбах 2 ) відомий 
німецький публіцист і наочний свідок німецької окупації 

на Україні. . 

Це признання одного з видніших німецьких полі¬ 
тичних діячів можнаб ілюструвати відповідними фак¬ 
тами в тому-ж дусі в безконечність. В цей самий спо¬ 
сіб менш-більш про відносини до української справи 
керманичів німецької політики на У країні, їхню ідео- 
льоґію 1 практику висловлюється в своїх спогадах 
і бувший гетьманський міністер закордонних справ 
Д. Дорошенко. Свідоцтво цього останнього тим цін¬ 
ніше, що він занимаючи в гетьманському уряді так 
важний пост, мав багато змоги приглянутися настроям 
німецьких відповідальних кругів. 

«Розуміється — читаємо в одному місці спогадів 
Д. Дорошенка 3 ) — у всіх Мумів, Ґренерів, Ярошів ‘) 
та інших керманичів німецької політики на Україні 

») Герцог* Г. :Н. Лейхтенбергскій: Воспоминанія обь «Укра¬ 
йні» 1917—1918. Стр. 26. . 

а ) Б-г Р. РогЬасЬ: Ііпзеге икгаіпізсЬе РоШік (Оіе Цкгаїпе. 

1-ий зошит з грудня 1918 р.) 

8 ) Д. Дорошенко: Мої спомини про недавнз-минуле. Частина 

третя. Стор. 26. - 

*) Мум — німецький посол на Україні — Тренер шеф штаоу 
арм. групи Айхгорн, потім Київ — Ярош, майор ген, штабу. 


16 



не було ніякогісьнького »українофільства«; допома¬ 
гаючи будувати нам самостійну Україну, вони ніяк 
не хотіли, щоб вона була сильною, щонайменше, щоб 
в близькому часі стала такою... 

По погляду Дорошенка не було в німецьких керов- 
ників ніякогісінького українофільства — та цього вла¬ 
сне ніхто і не вимагав від них, але щонайменше до 
льояльности супроти українського уряду і україн¬ 
ської держави, яка перша заключила в світовій вій¬ 
ні мир з Німеччиною, яка своїм хлібом уратувала 
Австро-Угорщину від голоду 1 ), а німецькій армії, до¬ 
помогла продержатися аж до падолиста 1918 р. 2 ) — 
були зобовязані навіть Муми, Ґренери і Яроші. 

В дійсности діло було не в відсутности україно¬ 
фільства в одного чи другого німецького дипльомата, 
одного чи другого німецького старшини, а в цьому, 
що вони прямо ніякої «України не признавали* а 
вважали її частиною Росії, яка має послужити в да¬ 
ному моменті для організації сил російської контрре¬ 
волюції з метою повалення большевиків і відбудови 
російської імперїї. 

«Німецькі політичні і військові представники — каже 
в іншому місці своїх спогадів Дорошенко — до Україн¬ 
ців і українських політичних діячів ставились з ледви 
укритим призирством*. І нічо дивного. Підпавши ціл¬ 
ковито під вплив російської чорносотенної реакції, Німці 
перенялись ї їх поглядами на українську справу. 

«Вишколеним урядовцем є саме Москаль а не Укра¬ 
їнець. Це саме відноситься до старшинства. Тільки 
ці (Москалі — А. К.) є в стані створити тугу органі¬ 
зацію, без котрої заспокоєння українського хаосу є 
неможливим. Але з тим провалюються також і пляни 
самостійности України, яка без російської помочі є 
нежиттєздатною*. До таких глубокоумних заключень 
дійшов (і то в рік по виході німецької армії з України; 
бувший представник київської Оберкоманди при дон¬ 
ському уряді майор Ф. Кохенгавзен*). Подібно свої дум¬ 
ки про Україну висловив також бувший секретар барона 
Мума д-р Троєнфельс 4 ). 

Це значить, що того роду погляди на українську 
справу були засвоєні не тільки київською німецькою 
Оберкомандою, а стали так би мовити загальним 
«добром* німецьких дипльоматів і старшин що їх доля 
привела на Україну. Якщож були між ними виїмки 
і як хто з їх прихильніше ставлявся до українського 
відродження і до української державности, то це були 
власне виїмки і погляди таких на] зміну переконань 
загалу німецьких старшин і дипльоматів на Україні 
не мали ніякого впливу. 


*) «Статистично доказано, що з України весною і літом 1918 р. 
прибуло (до Австрії — А. К.) 42 тисячі вагонів (поживи — А. К.). 
Добути цих харчів де інде булоб річю неможливою. Тим врату- 
валось міліони людей від голодової смерти«. — Так говорить був¬ 
ший австр. міністер граф Чернін (Іт \УеИкгіеде«. Стор. 338—339). 

«) »В кожному випадку Україна помогла Німеччині. Вона лі¬ 
том 1918. доставила нам мяса. Це уможливило наше так слабе 
прокормлення мясом... Армія одержала коні в великій скіпькости. 
Без них всяке продовження війни булоб виключене... Також 
ріжного роду сирівці одержали ми з України«... — Так засвід¬ 
чує про поміч України Німеччині Людендорф (Мете Кгіедзеіппе- 
гипдеп«. Стор. 503). 

*) Маіог Р. V. СосЬепЬаизеп: Біе апІіЬоізсЬетуізіізсЬе Вечгедипд 
іп Зйбгиззіапб. (»Біе ЇУосЬея. N. 40 з дня 4. X. 1919). Про його 
діяльність на Дону гляди: П. Н. Красновн Всевеликое Войско 
Донское (Архив-ь русской революції! Том V.) 

*) О-г ВетЬагсЦ ргеиепїеіз: Біе Кезіе бог КиззісЬеп Уоікз- 
цпгІзсЬаЙ. (Уегіад уоп Регбіпапб Епке іп Зіиіідагі, 1920). Належну 
оцінку цеї тенденційної і хаотичної »праці« про Україну дав М. 
Тимофіїв на сторінках «Хліборобської України* (Збірник II. III і 
IV. з 1920—1921 рр. 


Деяку одначе ріжницю в трактованню українського 
питання військовою німецькою владою і дипльоматією, 
на початку принайменше всетаки можна було замітити. 
А полягала вона в цьому, що — говорячи словами 
Герцога Лейхтенберського — «дипльомати і цивільні 
уродовці вірили або вдавали, що вірять в націоналі¬ 
стичні сепаратистичні стремління малоросійського на¬ 
роду — для них «українського* — в спосібність і 
в творчі сили українських інтелігентів*. А воєнна ні¬ 
мецька влада, «була дуже розумна — твердить Гер¬ 
цог — і нарід (український) призирала або, точніще, 
оцінювала його по його достоїнству без всякої іде¬ 
алізації* !). 

Річ звичайна, що такі погляди і таке відношення 
Німців до української справи і української держави 
мали і свої реальні наслідки. На Україну вони диви¬ 
лися не як на союзну державу, в якій німецька армія 
є тільки тимчасовим гостем, а як на окупаційний 
терен, де німецька генераліція має приказувати а все 
інше слухати. 

На Україні, — голосить ген. Ґренер генеральному 
кватирмайстрові Людендорфові в дні 8 серпня 1918 р. 
«одиноким, що робить вражіння і має авторитет є 
наш вояк« 8 ). І дійсно через девять місяців «иіііта 
гаїіо« німецької політики був виключно багнет. Але 
які були плоди цеї політики, це знають Німці також. 

(Далі буде). 

4 ) Герцога Г. Лейхтенбергскій: тамже стор. 28. 

а ) В журналі «РгеиззізсЬе ЛаЬгЬїїсЬег« (в книжці за травень 
1919 р.) знаний українському громадянству зі спогадів д-ра 
О. Назарука «Рік на Великій Українів майор С. Фон Фельзен 
(Уеізеп) помістив статтю, якої наголовок звучить: «Біе Цкгаіпе 
ипб тт. Еіп КйскЬНск аиї біе беиізсЬе Оккираііоп*^ Значить 
Німці і по виході з України уважали, що вони були її окупан¬ 
тами а не союзниками. 

8 ) СиіасЬіеп без ЗасЬзуегзІапбідеп Оеп. б. Іпї. чоп КйЬІ в збір¬ 
нику «Цгзасіїеп без 2иьаттепЬгисііз« стор. 164. 

Від Адміністрації 

Це перше число „Літопису" посилаємо як 
оказове в кількох тисячах примірників на 
адреси читачів майже усіх українських часо¬ 
писів і журналів, які Адміністрація змогла 
дістати. — Якщо хто отримає через помилку 
два примірники, то просимо передати другий 
примірник знайомому з запросинами до пе¬ 
редплати. — 

Адміністрація закликає всіх, що ставлять¬ 
ся прихильно до Видавництва „Червона Ка¬ 
лина", до передплати „Літопису“.. На висилку 
передплати залучені чеки. Передплату про¬ 
симо прислати відворотною почтою, щоби 
можна було усталити в час висоту накладу 
другого числа. — 

Хто не бажавби передплачувати „Літопису", 
того просимо прислати принайменше нале- 
житість за це перше число або повернути 
його Адміністрації, щоби не наражувати Ви¬ 
давництва на втрату. — 

Всім членам „Червоної Калини “ Адміністра¬ 
ція посилатиме „Літопис" постійно так, як 
всі інші видання „Червоної Калини". — 


17 


Знак 

Спомин — Написав Роман СуШКО, 

Ц е не казка — а билиця. Це ясний спомин оче¬ 
видця про лицаря, Січових Стрільців сот. Ми¬ 
колу Загаєвича, того іцо разом з сот. Федьком 
Черником геройською смертю під Мотовилівкою до¬ 
був нам перемогу над Москалями. 

Випадок, що про нього кажу, скоївся в липні мі 
сяці 1918 р. у м. Воронках, чернйгівської Губернії. 
Воно лежить в півдорозі між м. Стародубом та м. 
Новгородом Сіверським над рікою Десною. Ворожа 
судьба. з якою через три роки так завзято дужались 
Січові Стрільці в обороні українських державних кор¬ 
донів, кинула в цім часі частину роззброєних Німцями 
в Київі „Сікачів", аж сюди на крайню північно-східну 
границю української держави. Переслідувані геть¬ 
мансько-московською владою, С. С -и 1-го полку о- 
динцем продерлись до Запоріжської бригади от. На- 
тієва і скупчились в силі біля 700 багнетів у полку 
полк. Болбочана; міцно держали вони кріси проти 
Москви, заховавши свою стрілецьку ідею, чистий 
прапор та славу вояцьку під назвою „кулеметної ва¬ 
таги", „бомбометної ватаги", „пішої команди", та 
„гарматньої сотні"; по деякім часі, творили окремий 
курінь, у 2-ому Запоріжському полку. 

Були то старі вояки; і старшини і стрільці творили 
одну родину, жили одними радощами і одним смутком, 
одна ціль стояла їм перед очима: рідне військо 
українське і власна держава. Збудувати і 
оборонити Україну, було єдиною їх метою. Скільки 
тяжких переживань не зазнали вони в тім часі, все 
горіли їхні очі вогнем запалу, не Зневірювались, все 
сильні духом як і пристало на козацьких нащадків. 
Бо „козак ніколи не старіється, він тільки живе або 
вмирає". 

Внутрішнє життя куріня, було якнайкраще. При¬ 
міряє старшинство, та ідейне, щиро обовязкове карне 
стрілецтво творили одностайне тіло, одно брацтво. І 
це давало можливість встояти перед ріжними супро- 
тивностями, що то їх так богато на Україні копичи- 
лось з кожним новим днем існування молодої укра¬ 
їнської держави. 

Служба при охороні кордону не була тяжка — це 
був період перемиря і переговорів українсько-геть¬ 
манської влади з большевиками. — В коротких боях 
з напасними набігами большевиків курінь легко і по¬ 
відно справлявся. Місцеве населення, пізнавши нас, 
відносилось як до свого рідного війська. Бо це одна 
з тих частин нашої широкої землі, де ще свіжа, жива 
традиція козацька, де селами правлять не „волостні 
голови" а сотники, а вулиці більших сіл ще задер¬ 
жали свої старі назви чисел давних козацьких сотень. 
Одного нашого стрільця — як жаль, що не пригадую 
його призвища, бо записки тих часів пропали серед 
революційної хуртовини — який поляг в бою з боль- 
шевицькими напасниками, рада села Демянівки (під 
згаданим м. Воронками), рішила похоронити старим, 
козацьким звичаєм, з козацькими почестями. Зразу 
гадали похоронити біля церкви, щоб „на очах могила 
була", — алеж „не місце козакові рядом з бабами 
лежати" говорив на раді якийсь старий козарлюга, 
а тому поховали нашого стрільця при вїзді до села, 
на найвищому горбі, і всім селом возили та висипали 

18 


часу 

і. полковник Січових Стрільців. 

високу могилу, щей шапками для старої чести землю 
носили; тільки хреста на бажання стільців, поставили 
дубового, з корою зі скісно стятими раменами: Стрі¬ 
лецького хреста... А напис на таблиці кінчиться так 
— певно памятаю: „Тебе змінять — та не замінять". 
Так ця козацька могила зі стрілецьким хрестом, певно 
до нині вартує східні кордони України. 

Також відношення старшин і козаків Запоріжців- 
однополчан до нас було на загал гарне. Головно бо¬ 
йовий склад полку і команда ставилились до нас 
гарно, по братерськи, з повагою і признанням. Самий 
полк Запоріжський в той час був нечисельний. Це 
був радше кадр полку, що мав доповнитись ново¬ 
бранцями, але що тоді обовязувала система добро¬ 
вільного побору на всій Україні, то в полку було чи 
не на половину старшин і козаків. Тому більшість 
старшин служила рядовими козаками, а командні по¬ 
сти займали дійсно добірні старшини, які пізніше ві- 
дограли поважну ролю в армії, (прим, курінні Дубо¬ 
вий і Зілинський — пізніші полковники). Але були 
тут і старшини русотяпи, що „примазались" тільки 
до полку ради особистої вигоди. Це ті злої памяти 
„специ", що часто з доручення ворога, чорного або 
червоного, просто де тільки могли саботували свої 
обовязки. Це Росіяне. 

І якось так зложилось, що більшість їх зібралась 
у полковім постачанні, та технічній сотні. Помічник 
командіра полку (начальник постачання) плк. Василів, 
був людина порядна, свідомий Українець, тільки сла¬ 
бовільний, і любив випивати. За його плечами згадані 
„заводові" постачальники творили що хотіли. А Що 
наші стрільці дуже різко виступали проти цієї росій¬ 
ської братії — було, що навіть чинно розправлялись, 
караючи за російську мову чи сороміцьку московську 
пісню, — то згодом курінь не одержував належних 
харчів, чи одягу чи частин визброєння"). Це був дійсно 
саботаж з боку Росіян-старшин. 

Все це напружувало відносини між стрілецьким ку- 
рінем а постачальниками. Дійшло до того, що сотник 
Микола Загаєвич, командір „бомбометної сотні", зна¬ 
ний батько сотні, хрустально чесна людина, скром¬ 
ний в вимогах а педант в виконанню обовязків, за¬ 
гально шанований бойовий старшина, перед обідом 
у старшинській харчівні, обурений на якусь чергову 
сикатуру його сотні сказав на адресу саботажників 
„з тими злодіями треба зробити вже раз лад". Вис 
каз цей почув полковий скарбник, урядовець, Укра¬ 
їнець і чесний сам собою хлопець. Взяв цей висказ 
до себе, скипів, і не питаючи, з місця зареаґував. 
Підступив і несподівано вдарив сотника Мик. Зага¬ 
євича в лице. Все це сталось несподівано, нагло, 
публично, на очах майже всіх старшин полку. НапасТь 
і кривда улюбленому сот. Загаєвичові була так всім 
наглядна, що старшини не допустили Загаєвича до 
честивої оборони, а зразуж гуртом побили цього уря¬ 
довця, викинули з свого товариства, а к-р полку 

*) Комічний и випадок: Небіщик сотник Турок вимагав реме¬ 
нів до крісів. Йому не видали (хоч був полковий наказ), бо за¬ 
відуючий магазином удав — чи може й дійсно не розумів — що 
то е кріси. Потім пояснював, що зрозумів крьіса (по російська 
щур) а таких ременів (капканів на щурі) він не мав. 



вймірив з місця сот. Загаєвичеві задосйтьучинення 
так, що іменем старшин полку просив вибачити зне¬ 
вагу, віддав наказ про виключення з полку горячого 
урядовця, а за обідом посадив „зневаженого" сот¬ 
ника Загаєвича на першім (командірськім) місці в знак 
цього, що він є Ще більш шанованим старшиною, як 
до цієї ніби зневаги. 

Тільки ці, що знали небіщика сотника Миколу За- 
гайвича, його’ чистий характер, його лицарську вдачу, 
його неустрашиму відвагу, його щиру відданість праці 
і, за друзів своїх", тільки вони можуть узмисловити 
собі бурю душевну, яку він в той час пережив. А За- 
гаєвич був одним з тих немногих у нас мужів, що 
відповідають все і всюди не лиш за свої вчинки, аЛе 
і за слова, а навіть за замисли свої, тим то цей над¬ 
звичайний інцідент, надзвичайне рішення к-ра полку 
викликали у нього і надзвичайні рефлексії. Отже 
свою відповідь старшині і командірові полку він за¬ 
кінчив:^.. „А той поличник мене не пашить, не бо¬ 
лить. На мойому лиці румянець радости. Панове стар¬ 
шини! Чи не бачите як ми виростаємо з рабів на 
вільну націю? Ми з коліноприклонних Русинів і без 
обличних Хахлів доросли вже до цього, що за честь 
бємо в лице. Коби мені ще дожити хвилі, щоби Бог, 
наш Бог, дав нам розум, кого і за що бити в ли¬ 
це, то я повторю тоді за блаженним Симеоном: „Нині 
відпускаєш раба Твого, Владико, по глаголу Твоєму, 
з упокоєм, бо виділи очі мої спасення Твоє, що го¬ 
товив єси Перед лицем всіх людей. І спокійно умру". 


Так закінчився той памятний старшинський обід 
у харчівні 2-го Запорожського Полку. Призадумалась 
старшина над цим випадком, ,в скорому часі злодіїв 
усунено, а старшина училась, заправлялась відпові¬ 
дати не тільки за вчинки, а і за слова тай задуми 
свої. 

Січові Стрільці та Запоріжці стали найкращими 
частинами української Армії. 

Це було одинацять літ тому підчас революційної 
нашої хуртовини. А нині? 


Зіозірі Золоч івський округ! 




Купуйте книжки і писар¬ 
ське приладдя та позичай¬ 
те книжки до читання. 


В КНИГАРНІ „ЧЕРВОНОЇ КАЛИНИ" 

В 30Л0ЧЕВІ, ВУЛ. КОЛІЙОВА Ч. 1. 



В 


атаку 


Остання атака кінноти У. Г. А. Бригади У. С. С. 
М а л. І. Іванець. 


23 квітня 1920 року. 


19 






ХРОНІКА ГРОМАДИ ЯСНИСЬКА ПОВ. ГОРО¬ 
ДОК ЯГАЙЛОНСЬКИЙ 


(З денника Романа Мармаша, тоді уч. IV. кл. Гімн, пластуна 
1. полку у Львові). 


Д о 24. листопада 1918 не було у нас ніякого вій¬ 
ська. Самі селяни зорганізували „міліцію", яка 
мала обороняти село перед нападами ріжних 
банд. Однак такі не показувалися, тому „міліція" не 
проявляла ніякої діяльности. 

Були спроби орґанізовання частин на поміч для 
Львова в перших днях листопада, одначе безуспішні. 
Цю поміч плянували австр. поручник Роман Рибчак 
(пізніший старшина У.Н.Р.) і австр. хорунжий Петро 
Возняк (пізн. четар. У.Г.А). 

Д ня 24.ХІ. до Ясниськ прибула сотня укр. військ, 
організована в Жовкві під проводом хор. Петра Гай- 
воронського, який поляг пізніше під Чортівською 
Скалою. Вона довший час перебувала в Ясниськах, 
виходячи зі села тільки для оборони сусідних сіл 
перед випадами ворожого війська. 

Дня 29.ХІ. прибула нова сотня з Жовкви під про 
водом чет. Мирона Коновальця і хор. Миколи Голубця, 
яка Однак слідуючого дня відійшла на постій до су- 
сідного села Рокитна. 

Дня 13.ХІІ. польські війська заняли Янів (11 км. 
від Ясниськ). Наші частини хор. Гайворонського і чет. 
Коновальця (сотні не мали ще своїх назв, ні не були 
частинами якихсь курінів, тому для відріжнення на¬ 
зиваю їх після сотенних) були під Яновом, одначе 
відперти ворога не могли. До Ясниськ приходить ще 
сотня хор. Бориса і підхОр. Лопочака з Кожич, які 
лежать на шляху Львів-Янів. 

Дня 15.ХІІ. Був бій в Кожичах з Поляками. Сили: 
наших 28 люда із скорострілом, Поляків 50 кінних 
і 50 піхоти. Поляки відступили, але хор. Борис був 
ранений. 

Дня 19.ХІІ. українські війська заняли Брюховичі 
(9 км. від Львова). 

Дня ЗО.ХІІ. До Ясниськ прийшло нове військо — 
тернопільський курінь з кур. отам. пор. Леньом. Ку¬ 
рінь числив 3 сотні. Сотенні: 1. с. четар Очар, 2. с. 
четар Мальона. 

31.XII. Курінна Кмда. остає в Ясниськах. 1. сотня 
відходить до Домажира, 2. с. до Жорнйськ. -— При¬ 
буває кмдант Групи сотн. Василь Секунда. 

2.1. 1919 Кур. Кмда. відходить дальше до Жорнйськ, 
1. сот. рівнож вперед до с. Ямельна, 2. сот. до с. Страдча. 

У нас успокоюється. Фронт переноситься до Кожич 
— (б км. від Ясниськ) і Брюхович (6 км від Ясниськ). 

6.1. Рано була велика битва в Кожичах. Польські 
війська заняли Кожичі, Домажир, доходячи до с. Жор- 
ниськ. Наша батерія відступає з с. Зелів до Ясниськ. 

В ночі при помочі 1. Подільського Куріння (тер¬ 
нопільського) відзискано втрачені села. 

8.1. прибула нова батерія арт. під пров. пор. Ви¬ 
шиваного. 

9.1. довідуємося, що польські війська заняли Жов- 
кву, значить відтяли наших. Подільський Курінь (пор. 
Леня) відійшов з Ясниськ в сторону Завадова-Заш- 
кова „ перебиватися Дійсно в ночі чули ми в тій 


стороні стріли, а опісля довідалися, що Курінь най¬ 
шов на переходячу армію Ромера, яка через Раву- 
Жовкву перейшла у Львів. ІЦо сталося з Подільським 
Курінем, не знаю, але вістки про нього не було вже. 
— Ясниська лишилися без оборони. 

10.1. Ясниська заняли Поляки. Залога Рісни поль¬ 
ської під пров. сот. 5ікогзк-ого і У/їкіога. Не заставши 
нікого в Ясниськах, вечером відходять, не лишаючи 
ніякої залоги. 

Від 10.1.—22.1. у нас немає ніякого війська. Селяни 
організують наново міліцію, яка обороняється від 
польських наступів все успішно. 

22.1. Через Ясниська до Кожич перейшла україн¬ 
ська старшинська стежа ц. є 1. сотня куріня сотн. 
Секунди. Вечером вертає до Гряди. 

У нас дальше нема ніяких частин. Переходять тільки 
стежі. 

6.11. Рано прибуває 1. сотня 1. куріня Групи отам. 
Долуда. До полудня вже є у нас цілий 1. кур. під 
проводом пор. Мих. Климкевича (його адют. чет. 
Приймак). Отам. Долуд має кватиру у місц. пароха 
і з ним сотн. Секунда. 

9.11. У неділю курінь враз із старшинами (Климке- 
вич, Приймак, Стеткевич, Залітач, Коваль і ін.) бере 
участь в Богослуженню. 

16.11. відходить з Ясниськ 1. кур. ім. Ґонти Групи 
Долуда в сторону Янова. 

17.11. Кожичі і Домажир займають польські війська. 
По пол. наші відбивають і вечером знову цофаються 
до Зелева. 

19.11. До Ясниськ прибуває новий курінь сотника 
Секунди 5. і 6. сотня остають в Ясниськах. (Сотенні 
наддніпрянці: пор. Яроцький і чет Славінський). 

(Далі буде). 



(Звідомлення за місяць березень 1917 р. У. С. С. Івана Вербя- 
ного, учителя в Бискупичах шляхоцьких на Волині). 


З а місяць март перероблено усі друковані букви 
(так, малі як і великі). З дітьми другого сте 
пеня перечитано „Що треба знати кожному 
Українцеві" більшу половину. При всякій нагоді мо 
його побуту на селах вів я з людьми освідомляючі 
розмови, головно з приводу революції. Однак людям 
дуже тяжко в це повірити. Через бискупицьку жан¬ 
дармерію передав я до ц. і к. Окружної Команди 
метрики села Мишів, а тепер передаю метрики села 
Деревий. Для млина Бискупичі Шляхетські, що на¬ 
лежить до Районової Команди — Суходоли — зладив 
я виказ змеленого збіжа й грошей за половину мі¬ 
сяця марта. За місяць март написав я людям поверх 
50 просьб (про виплачення грошей за зареквіроване 
збіже й худобу, про виплачення запомог для жінок сал- 
датів, або їх матерей, про позволення зарізати телята 
й т. д). 

*) На запросини Хв. Редакції „Червоної Калини" з дати 
Львів, 9 вересня, 1929 р., щоби взяти участь у журналі видав¬ 
ництва „Літопис Червоної Калини" зачав я переглядати свої 
папери з часів війни. Між іншими знайшов я залучений тут 
маленький документ, котрий кидає багато світла на хосенну 
працю наших стрільців на Волині, приділених там в характері 
учителів. Опріч своїх учительських обовязків виконували вони 
там ще інші, дуже корисні для народу праці, як свідчить цей 
звіт післаний до стрілецької команди. 

у Львові, в вересні, 1929 р. Др- Осип Назарук, 


20 



Рецензії і замітки 

Е. М. КЕМАКфЕ: ЇМ \VЕ8ТЕN ШСНТЗ №11ЕЗ. 
Тгеруїіеп-Уегіад Вегііп 1929. 

німецькій повоєнній літературі два твори звер¬ 
нули на себе увагу цілої Европи: це Келлєрмана 
„ ОигсЬЬгисЬ" (9. ЛоуетЬег) і Ремарка „Іт \Уе- 
зіеп пісЬІз Иеиез". 

І так, як Келлєрмана „ОигсЬЬгисЬ" („Пролом") 
вартісний незвичайними літературно мистецькими при¬ 
кметами,» психольоґічною аналізою воєнних типів і 
взагалі майстерністю, так твір Ремарка звертає на 
себе увагу тим, чого бракує „Проломові" Келлєр¬ 
мана, цебто безпосередністю, крайною вірністю і 
натуралістичними засобами, а головно здібністю до 
обсервації і фотографуванням грізних явищ війни. 

І як не дивно: обидва твори пацифістичні і анти- 
мілітарні та антипатріотичні. 

Читаючи твір Ремарка, не хочеться вірити, що 
німецька армія була так мало мілітаристична духом, 
так мало одушевлена ідеєю вітчини. 

Обидва згадані твори — плід з психіки побореної 
Німеччини, твір людей, які не знали ясної сторінки 
війни: перемоги, тріюмфу своєї армії. 

„Іт ХУезІеп пісЬіз Кеиез" це не повість; це беле¬ 
тристично написані спомини молодого хлопця, що 
маючи 18 літ пішов із 20 товаришами гімназистами 
на француський фронт. 

Всі страхіття західного фронту, все життя німець¬ 
кого вояка найшли в творі Ремарка свій вірний, хоч 
чорною, одною лиш барвою, мальований образ. 

Автор неначе поставив собі за ціль показати 
в творі, що війна і герої виглядають на полі бою 
зовсім не так романтично, як це здається всім гурра 
патріотам за фронтом, або як це малюють роман¬ 
тичні поети і Газетярі, що писали статі про неустра- 
шимість німецького вояка. 

Герої твору Ремарка це зовсім не героїчні постаті; 
це люде, що бажають перш за все жити, позбутись 
війни, вернути до мами і кермуються не патріотизмом, 
а звірячим інстиктом —зберегти себе. 

В автора просто нема змислу патріотизму, а війна 
для нього абсурдна різня, братовбивство. Ремарк, 
ще не додумався до того, що війна це конечне біо- 
льоґічне явище, необхідний обяв боротьби за істну- 
вання, яка є основою життя і тому Ремарк дивиться 
на війну очима наївного вояка, мовляв війна це хи¬ 
мера генералів і гусарів. 

І читач, що був на полі бою, брав участь у війні, 
ніколи не погодиться з тим, що всі вояки були такі, 
якими їх малює Ремарк 

Ми-ж знаємо, що на війні бували і типи вояків, 
що свідомо і гордо готові були покласти життя за 
вітчину, такі типи були і в німецькій армії, але Ре¬ 
марк не бачив їх, бо змалював свої особисті лише 
переживання. А сам Ремарк особа далеко не геро¬ 
їчна, світогляд його не трагічний і не мужеський, не 
настільки сильний, щоби приняти життя зі всіми його 
тінями, злом і не зламатись. Твір Ремарка — дитина 
зламаної, добродушної, але кволої людини. 

Але як документ часу, як воєння література „Іт 
\\^езіеп ІЧісЬіз Иеиез" читається з надзвичайним ін¬ 
тересом, цеї книжки не можна відложити, не дочи¬ 
тавши до кінця. 

Легкий гумористичний тон забарвлює ясніше чорні 


картини війни, а велика правдомовність автора ча¬ 
сто просто чарує читача. 

„Іт ХУезіеп пісЬіз Хеиез" цікавий твір для зрілих 
людей з оформленим світоглядом, але для молоді він 
аж надто небезпечний, бо виховує не героїв, а сла¬ 
бодухів. 

І так як Бернарда Келлєрмана „Пролом" має вже 
відгомін в нашій літературі бо поема Стефана Ма¬ 
сляна „Пролом" безумовно не оригінальна, але пи¬ 
сана під впливом „Пролому" Келлєрмана, так і твір 
Ремарка буде впливати і на нашу літературу. Чи цей 
вплив буде корисний для нації, яка потребує культу 
героїв і вітчини — можна сумніватись. Др. Ол. Бабій. 

ЕВГЕН ЯВОРОВСЬКИИ: ДЕШКІНІЯДА УКРАЇН¬ 
СЬКОЇ ГАЛИЦЬКОЇ АРМІЇ. 

Популярний нарис. Яворів 1929. Накладом видав¬ 
ничої кооперативи „Гарт" в Яворові. Ст. 32. 16. 

Вже сам автор назвав свою книжечку популярним 
нарисом, а прочитавши його, мусимо ствердити, що 
нарис справді аж надто популярний. 

Нарис Яворівського не дає ні історичних матерїя- 
лів, ні не обхоплює даної історичної доби. На пер¬ 
ших сторінках старається автор схопити загальне 
положення цілої У. Г. А. перед переходом до Дені- 
кіна, однак пізніше не опертий на ніяких історичних 
матеріялах звужується до особистих номічень і ре- 
флексій без ширшого горизонту. 

Нарис написаний досить хаотично і недбало. При 
кінці уміщено додаток, в якому подано протокол 
перемиря між У.Г.А. і Армією Денікіна з дня 15. XI. 
1919 р., уривок протоколу з процесу Ген. Тарнав- 
ського та стан хорих III. корпусу У. Г. А. в дні 
22. XII. 1919 р. В. С. 



ВЖЕ ВИЙШОВ ВЖЕ ВИЙШОВ 

Історичний Календар-Альманах 


червоно! калини 

на рік 1930. 

Зміст Калєндара-Альманахи дуже ціка¬ 
вий. Богато історичних причинків до 
минулих подій які досі не мали відпо¬ 
відного висвітлення. Зацікавлені читачі 
найдуть там окремі статті про Лисоню 
та Маківку з докладним описом боїв 
та спогадами учасників, 3 ілюстратив¬ 
ного та літературного боку Калєндар- 
Альманах Червоної Калини на 1930 р. 
може вдоволити найбільш вибагливого 
читача і так як минулими роками за¬ 
певнити собі масове поширеннц серед 
українського громадянстса, яке нетер¬ 
пляче очікувало його появи. 

Ціна 3 золотих з пересилкою золотих 3.50. 



СПИС ЖЕРЕЛ ДО ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ 
ВИЗВОЛЬНОЇ ВІЙНИ 1914-1921 р. 

Зладив А- К- 


Зростаюче в останніх часах зацікавлення історією 
української визвольної боротьби є незвичайно раді¬ 
сним обявом, радіснішим тим більше, що до недавна 
українська суспільність до збройних змагань за свою 
державу в 1917—-1921 рр. відносилась байдуже або 
майже байдуже. 

Для цих, що цікавляться блище історією визвольної 
війни важне передовсім познайомитись з жерелами 
і публікаціями, що відносяться до цього часу. Дати 
змогу познайомитись з заголовками принайменш доте¬ 
пер опублікованого матеріалу це і завдання отцього 
бібліографічного реєстру. 

„Спис жерел до історії української визвольної війни 
1917—1921 рр.“, являється наче другою частиною 
„Української мемуаристики 1914 —1924“ виданої 
в 1925 р. бл.-п. І. Калиновичем. Та подібно як „укра¬ 
їнська мемуаристика" не обнімала дійсно всіх публі¬ 
кацій, що відносяться до 1914—1924 так само і „Спис 
жерел..." не претендує на повність. В йому дуже мало 
узгляднено публікації, що появилися на Радянській 
Україні (що зрозуміле при слабих звязках закордон¬ 
ного книжкового ринку з Радянською Україною) та 
все таки він дасть до певної міри змогу дослідникам 
і тим, що взагалі цікавляться історією української 
визвольної: війни зорієнтуватися в відносному мате- 
ріялі. 

Певна річ, що небаром буде необхідним точна 
опрацювання такого бібліографічного реєстру, який 
обнімавби все, що тільки стоїть в звязку з нашою 
визвольною війною, але цю працю треба оставити 
спеціялістам бібліографам. їх обовязком є взятися 
до цього діла і улекшити працю тим всім, що хотілиб 
занятися вивченням історії української війни 1917 до 

1921 Р- 

Хоча отця праця укладом майже не ріжниться від 
згаданої праці Калиновича і є якби її продовженням, 
то я рішився дати їй заголовок не „Українська 
мемуаристика" а „Спис джерел до історії укра¬ 
їнської визвольної війни" бо на ділі вона обнімає не 
тільки спогади, але й праці та статті не мемуарного 
характеру. В деяких міоиях, особливо там, де заго¬ 
ловок нічого не говорить і трудно зрозуміти, до чого 
дана стаття чи праця відноситься, дав я короткі обя- 
снення. Тут також справлено ті похибки, неточности 
і доповнено пропуски, які мені вдалося завважити 
в „Українській мемуаристиці". Статті анонімні помі¬ 
щені в поазбучному порядку на кінці. А- К. 

Агоронянц, Астрик: Листи з України. „Україн¬ 
ський Прапор". Відень, 1920, Ч. 28—ЗО. 

Листи обнімають три розділи а саме: а) Боротьба за Київ 
б) Перші дні денікінської влади в Киіві і в) Українське життя 
в час влади Денікіна. 


Артимович, Аґенор: Переворот на Буковині. „Укра¬ 
їнський Прапор". Відень. 1919, Ч. 23/25. . 

Баран, Степан, Д-р: 3 перед 10-ти літ. Низка 
споминів з листопадових днів 1918 р. у Львові: „Ді¬ 
ло", Львів, 1928, Ч. 245. 

Баран, Степан, д р: Ще про 1918 рік у Львові. 
Як це було з дирекцією поліції у Львові 1. листо¬ 
пада” 1918. р.? „ДІЛО 11 , Львів,1929, Ч. 192. 

Безручко, Марко, Генерал: Група С. С. в боях на 
підступах до Камянця Подільського. Бій під Смотри 
чем 22 липня 1919 року. Календар „Червоної Ка¬ 
лини" на 1927 р. Львів, 1926, стор. 114- 124. 

Б-КО, О.: Двайцять дві влади (Спогади організа¬ 
тора селянських повстанських відділів і провідника 
бесарабського повстання т. Чабана). „Вісти". Харків, 

1927 Ч. 234. 

Бейолиб, 4. Визвольні змагання Закарпатських 
Українців в 1918—1919 роках. „Український Прапор", 
Берлін, 1928, Ч. 17/19. 

Безкоровайний, М.: Раницьке село 1. падолиста 
1918 р. „Свобода", Ню. Джерзі. (3. 2. II. Ам.), 1928, 
Ч. 255. 

Вер-а, 1. сот.: Під Царгородом. (22— 23 червня 
1920 р.) Календар „Черв. Калини" на 1929 р., Львів, 
1928, стор. 149-150. 

Бірчак, Володимир, Д-р: Дрогобицький бунт. „Ді¬ 
ло", Львів, 1929, Ч 187—191. _ 

Бобрів, Василь-. До зустрічів та портретів. „Сво¬ 
бода". Джерзи Ситі (3. Д. Америки), 1927, Ч. 229. 

Відноситься до повстання от. Зеленого проти Директорії і по¬ 
ходу С.С. на Трипілля в січні 1919 р. 

Бобрів, Василь: Зустрічі та портрети. — Отаман 
Зелений. „Свобода" Джерзи Ситі (3. Д. Америки), 
1927, Ч. 172. . - 

Богун, М.: Фрагменти зі споминів про „ Народ ню 
Оборону херсонської Губернії". На передодні кінця 
Денікінщини на Херсонщині. „Український Скита- 
лець". Відень, 1923, Ч. 24, стор. 32 37. 

БуДак: Боротьба з Німцями та гетьманцями. Істи- 
мівський район на Зиновївщині (Спогади командіра 
першого херсонського червоноґвардійського, парти¬ 
занського, армії Муравйова, загону т. Цимбалюка), 
„Вісти", Харків, 1927, Ч. 256. . (Далі буде). 

Будз, Петро: Гуцули в боях під Городком у марті 
1919 р. (З дневника участника) „Український Ски- 
талець" Відень, 1923, Ч. 24, стор. 32 37. _ 

В.: Падолистовий переворот в Золочені. „Україн¬ 
ський Скиталець". Ліберець, 1920, Ч. 1, стор. 24 -28. 

В. Дмитро: Осінь 1918 року на Україні (Вирваний 
листок із воєнних споминів). Календар „Червоної 
Кадини" на 1926 р. Львів, 1925. стор. 62 82. 

(Далі буде), 


22 



• * 


14* вший 


Д ня 15/ІИ 1925 помер в 
Дрогобичі У.С.С. інва- 




д Дрогобичі У.С.С. інва¬ 
лід ОСИП КІЗЛО в 25. весні життя. Враз з покійним 
відійшов в могилу один з кращих стрільців. Син се- 
редно заможних передміщан покинув в слушний час 
дім родинний і школу вступаючи в ряди Усусусів, 
з котрими ділив щиро вояцьку долю і недолю. По 
коротких днях слави опинився в незабутнім чотиро- 
кутнику смерти, де перебував тиф серед лютої зими, 
в діравій стодолі, обдертий через ворога з послідного 
плаття^ котрим прикривався. Видужавши з втратою 
пальців у ніг, перебирається з частинами ґен. Кравса 
на Чехословаччину. Відси повертає вкінці під рідню 

стріху — зломаний на душі 
і тілі. Тут мимо старань 
неньки вянув на очах — аж 
вкінці замкнув стомлені по¬ 
віки. Людина з чистим як 
сльоза характером, добрий 
товариш, ідейний У.С.С. 

Припадаюче на Нього май¬ 
но розділив покійний на Рід¬ 
ну Школу, на Просвіту, на 
Українських Інвалідів, на бу¬ 
дову української гімназії 
в Дрогобичі і на Товари¬ 
ство У.П.Т. в Дрогобичі. 

Мимо непривітної погоди 
проводила домовину юнака 
численна громада при уча- 
Осип Кізло Ї15.НІ. 1925. сти трьох священників і 

ґімназіяльного хору. Не 
бракло і вінців, з поміж котрих терневий нагадував, 
яким тернистим шляхом промайнули молоді літа По¬ 
кійника. 

Д ня 28. липня 1925 помер у чсл. військовому ліч- 
ничому заведенню для грудних недуг у Штерн- 
берґу на^ораві поручник У, Г. А. ПАВЛО БАРА- 
НЕЦЬКИИ. 

Покійний був родом з Дзвиняча заліщицького по¬ 
віту. Уродився 1894 р. В австрійському війську був 
старшиною на італійському і французькому фронтах. 

Після розпаду Австрії вернув Покійник у Рідний 
Край та негайно вступив у ряди Народньої Армії. 
Короткий час був командантом залізничого двірця 
у Заліщиках, а опісля командантом скорострільної 
сотні при Окружній Військовій Команді в Чорткові. 
Однак Він, що протягом 20 місяців наставляв грудь 
за чужу державу, не міг удержатися у запіллі в хви¬ 
лі, коли на боєвищі лилася кров за самостійність 
Його воскресшої Батьківщини. Вже 1. січня 1919 
бачимо поручника Баранецького в бою під Козель- 
никами командантом скорострільної сотні при X. 
янівській бригаді. В рядах цеї бриґади брав Він участь 
у всіх боях коло Львова. — Янів, Лозина, Каміно- 
брід, Біла Гора, Добростани, Куликів, Дорогошів, 
отеє свідки Його подвигів у визвольній боротьбі. 


— В бою під Тернополем попав 
Покійник у полон і пережив усі 
переходи Бриґідок, Пикуличів, Перемишля, Бере¬ 
стя Литовського і Стшалкова. Перенесений до Лан- 
цута, вспів утечи до Чехословацької Республики, де 
Його приділено до Української Бриґади в Німецькім 

Ябліннім. ... 

Та не довго судилось Йому побувати поміж свої¬ 
ми улюбленими товаришами зброї. Важкі невзгодини 
з часів української визвольної війни, а передусім 
жахливі злидні 7-місячного полону підкопали до основ 
Його молодече здоровля. Небавом після утечі з по¬ 
лону появилася у Нього чахотка легенів. Три роки 
боровся кріпкий організм 
із злющою недугою, аж 
вкінці уляг їй. 

Похорон Покійника від¬ 
бувся дня 30/7. 1925 на 
кладовищі у Штернбергу 
при участи всіх товари¬ 
шів недолі, приміщених 
у тій-же лічниці та чсл. 
військової орхестри з О- 
ломунця. 

Про хрустально - чи¬ 
стий характер цього ти¬ 
хого героя, про Його під- 
неслого духа, горячу лю¬ 
бов до Батьківщини та 
непохитну віру в її кращу 
будучність свідчить усе 
Його життя, як не менше 
Його пращальне письмо ПавлоБаранецький і . 28 . УІІЛ 925. 
до товаришів зброї, пи- ги 

сане коротко перед смер¬ 
тю. Воно звучить ось так: 

„Братам-Товаришам Української Галицької Армії, 
деб вони не. були. 

Товариші! Незадовго мене межи Вами вже не бу¬ 
де. Я знемігся в боротьбі за ті самі ідеї, кличі, що 
й Ви боролися і тепер я змушений розлучитися, по- 
пращатися з Вами. Жаль мені покидати Вас, бо з Ва¬ 
ми ділив я довго долю і недолю, бо Ви для мене 
стали дорогі, а ще більше жаль мені, що не можу 
дальше разом з Вами боротися за волю. Що-ж, мені 
так судилося і не мені на прю з Тобою стати. Але 
вірте мені, що я чуюся щасливим, бо умираю в бо¬ 
ротьбі за річ Святу. Так, я щасливий, бо девіза мо¬ 
його життя: праця, праця над удосконаленням самого 
себе, щоб стати добрим членом суспільности, своєї 
нації а потому цілого людства, — бодай в маленькій 
части сповнилася. І так покидаючи Вас, бажаю Вам 
ліпшої долі в будучности, бажаю, щоби Ваші і мої 
мрії скоро сповнилися, а вкінці кличу до Вас: 

Борітеся, поборете! 

Вам Бог помагає. — 

Павло Баранецький, в. р. поручник УГА“. 



23 







З діяльности УКТОНІ. 

(Українське Товариство Опіки над Інвалідами). 

Українське громадянство вповні відчуває потребу 
забезпечення Наших інвалідів, знаючи, що лепта 
вдячностй для жертв визвольної війни являється свя¬ 
тим обовязком кожного свідомого громадянина. Та 
всеж таки жертвенність на інвалідів, яка, що правда, 
в порівнанню з датками на інші ціли помітно зро¬ 
стає, далеко не вирівнує запотребування товариства 
що опікується долею, інвалідів і цей зріст датків 
не стоїть у рівному відношенню до зросту тих всіх 
видатків, що їх має в свойому буджеті УКТОНІ. 

Вимоги зростають, зростають і ренти, хоча богато 
є ще таких інвалідів, яким требаби дати хоч міні¬ 
мальну піддержку та годі це зробити, бо товариство 
не має на стільки гроша. Постійну допомогу рентами 
дістають тільки найбільш нездатні до праці, на решту 
не вистарчає. І дійсно оправдані нарікання україн¬ 
ських інвалідів, що вони не мають належного забе¬ 
зпечення, а навіть оправдані і нарікання тих інвалі¬ 
дів, що побирають які такі ренти, бо ренти ці далеко 
не дорівнюють рентам, що їх виплачує держава. Для 
приміру: т. зв. 50 процентовий інвалід (значить на 
половину нездатний до праці побирає ледви 15 зол. 
ренти, коли така державна рента виносить 75 зол. 
Наш інвалід бере цілих пять разів менше. А що має 
робити цей, що нічого не дістає. По переведенню 
останньої реєстрації українських інвалідів виявилося 
що треба ще богато коштів, щоби бодай вчасти за¬ 
спокоїти потреби інвалідів. УКТОНІ веде свою пра¬ 
цю солідно і докладає чимало зусиль, а його заклики 
до громадянства та інтензивна рекляма можуть бути 
дійсно приміром для інших. Але це замало. Грошей 
треба богато. 

Товариство, що опікується інвалідами не може об¬ 


ділити всіх датками. Постійні ренти вимагаіоть по¬ 
стійного напливу гроша, а його немає. Річ ясна, що 
при малих фондах та ще при рівночасній забороні 
адміністраційною владою переведення бодай одної 
більшої збірки в краю Українське Товариство Опіки 
над Інвалідами змушене числитись з кожним сотиком, 
а були вже навіть такі скрутні часи, що треба було 
нарушити призбираний американський капітал. 

З днем 1 червня 1929 р. Головна Рада Товари¬ 
ства підвищила місячну пенсію 80—100%-овим інва- 

лідам. _ . . 

На 866 зареєстрованих інвалідів одержують від 1_. 


червня ц. р. 

8 інв. 100%-их по 60 зол. або дол. 6*95— 480 00 зол. 


90°/о их „ 50 
80%-их „ 40 
70%-их „ 25 
60%-их „ 20 
50%-их „ 15 
35-40% „ 10 


5.62—1150-00 „ 
4-44—1000-00 „ 
2-80— 80000 *; 
2-24—1800-00 „ 
1-68—1485-00 „ 
1 - 12 — 1200-00 я 


397 інв. одержують місячно сталої пенсії 7.915*00 зол. 
або дол. 890Ю0. 

Кпім цього має Товариство й інші конечні видат¬ 


ки як: 

прелімінар підмог інвалідам 15—35%-им дол. 100 00 


удержання Дому Українських Інвалідів „ 200 00 

удержання Захисту інвал.-сухітників . . „ 65 00 

на протези (нові й репарації ..... „ 88"00 

ліки, операції і кошти переїзду інвалідів „ 28"00 

чинші за Дім Інвалідів та канцелярію . „ 37"00 

адміністрацію . . .. » 38'00 

ріжні видатки.■ ■ ■ .. 34 00 

Сума місячна видатків Товариства виносить дол. 1480*00 
Це велика квота, велике запотребування і наше 
громадянство повинно не забувати все і всюди при- 
кожній нагоді про збірки і датки для тих що при¬ 
несли велику жертву для Батьківщини. 


ЛІТОПИС ЧЕРВОНОЇ КАЛИНИ 

ілюстрований журнал історії та побуту 

1. річник / Число 1. / Жовтень 1929. 


ЗМІСТ 


Стор 

Прогуділа хуртовина — Вірш Б. Л. . . . 2 

Від Редакції . .. 2 

У країнська артилерія у Львові 1-21. XI. 1918. 

Спомин І Фенців ."■■■.■ .... . г; . . ■ ... 6 

„Сікачам" •— Василь Бень б. підплк. . . 6 

Історія одного стрілу — Юліян Вишенський 8 
Ольбія - Богдан Л. . . . . . . . . • 10 

Як я став воєнним поетом — Лулу . .. .12 
Де наші памятники минулого ..13 


Ціли німецької військової політики на Укра¬ 
їні 1918 р. — А. Крезуб ........ 

Знак часу — Роман Сушко б. полк. . . 
З хроніки міст і сіл . . . . .... • • 

Матеріяли і документи ... • • 

Рецензії і замітки.. • • 

Бібліографія.. 

Ті що відійшли . .. 

Про діяльність УКТОНІ..* • 



Редагують: Лев Летий і В. Софронів-Левицький Відповідальний редактор: Теодор Маршинець 

Друкарня ОО. Ваеиліян у Жовкві