14 Роман Подкур чолі з Ф. Дзержинським. Із погляду керівників ВЧК, це був вип- равданий крок. По-перше, розгортання «радянської» партизан- ської війни в окремі моменти набувало небажаних для москов- ського керівництва обертів, бо деякі командири селянських загонів пасивно або ж відверто негативно ставилися до ідеї «дик- татури пролетаріату». По-друге, чекісти проводили контрроз- відувальнезабезпечення українсько-російського прикордоння. Слід відзначити, що ЦК КП(б)У та Всеукраїнський централь- ний військово-революційний комітет (ВЦВРК) дали згоду на створення таких місцевих комісій та їх підпорядкування без- посередньо ВЧК. Рішення українських радянських керівників цілком узгоджувалося з тодішнім політичним контекстом. У квітні 1918 р. нарком національностей Й. Сталін заявив голові ЦВК радянської України В. Затонському про необхідність при- пинити «гратися в уряд і республіку»!8, Натомість голова На- родного секретаріату М. Скрипник, який очолював українську радянську делегацію під час візиту до РСФРР, 6 квітня 1918 р. заявив, що «ЦВК України та Народний секретаріат мають джерелами своїх дій не течи інше ставлення того чи іншого наркома Російсь- кої Федерації, а волю трудящих мас України»? Таку реакцію українських більшовиків зумовила не лише беза- пеляційність Й. Сталіна, а й ухвалення 3 квітня 1918 р. Раднар- комом РСФРР постанови про визнання незалежності радянсь- кої Украни?°. Втручання В. Леніна у цей конфлікт тоді зняло певну політичну й міжособистісну напругу. 18 Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі - ЦДАВО України), ф. 1, оп. 1, спр. 7 в,ч.1,арк. 64. Див. та- кож: Солдатенко В.Ф. Україна в революційну добу: Історичні есе-хроні- ки. У 4 т. - Т.П: Рік 1918. - К.: Світогляд, 2009. - С. 126. 19 ЦДАВО України, ф. 1, оп. 1, спр. 7 в, ч. 1,арк. 57. Див. також: Солдатен- ко В.Ф. Україна в революційну добу... - Т. П. - С. 127. 20 Постановление Совета народных комиссаров по поводу декларации Украинской Советской Республики; Приём чрезвычайного посольства Украинской Советской Республики // Известия ВЦИК. - 1918. - № 65. - 4 апреля. Див. також: Єфіменко ГІ Взаємовідносини Кремля та радянсь- Ф. Дзержинський у взаєминах ВЧК та ВУЧК у 1919 р. 15 Подальші події - розпуск Народного секретаріату у квітні 1918 р. та ухвали І з'їзду КП(б)У в липні того ж року про вход- ження української партійної організації як складової частини до РКП(б) - фактично поставили очільників місцевих більшо- виків у залежність від Кремля. Водночас, керуючись політич- ною необхідністю, лідери російської компартії зовні начебто підтримували «незалежницький» статус України. Відтак у ви- падку створення надзвичайних комісій на теренах радянської України дозвіл ЦК КП(б)У та ВЦВРК був демонстрацію «неза- лежного статусу» республіки. Як наслідок, у серпні 1918р. в Почепіна Чернігівщині постала Чернігівська губЧК, якій підпо- рядковувалися Стародубська, Остерська, Суразька та Мглинсь- ка повітові ЧК", Ситуація різко змінилася після денонсації 13 листопада 1918 р. Брестського договору. Уже 15 листопада голова ВЧК Ф. Дзержинський підписав наказ про «створення ВЧК на окупо- ваній території». Його було направлено Петроградській, Вели- колуцькій, Новгородській, Псковській, Смоленській, Моги- лівській, Брянській, Орловській, Курській губернським надзви- чайним комісіям. Посилаючись на ухвалу Всеросійського ЦВК, Ф. Дзержинський наказав негайно формувати місцеві надзви- чайні комісії, а «там, де немає можливості - створювати нелегальні надзви- чайні комісії типу закордонної розвідки». Він наполягав: «Загальне устремління повинно бути спрямоване на те, щоб усі окуповані території покрити мережею надзвичайок». Окремим пунктом Ф. Дзержинський зазначив, що ці заходи слід поширити на Україну, Білорусь, Литву та інші республіки, які були формально незалежними від радянської Росії. Шдкрес- кої України: економічний аспект (1917-1919 рр.). - К.: Ін-т історії Ук- раїни НАН України, 2008. - С. 84. 21 Маймескулов Л.Н. Рогожин А.И., Сташис В.В. Всеукраинская чрезвычай- ная комиссия (1918-1922). - С.36. 16 Роман Подкур лювалося, що поточна робота зі створення надзвичайних ко- місій координуватиметься з «комуністичними осередками»??. Уже 20 листопада 1918 р.,згідноз виданим мандатом, співро- бітника центрального апарату ВЧК М. Потаскаєва було призна- чено інструктором окружного прикордонного відділу Курської ЧК і за погодженням із ЦК КП(б)У він брав участь у створенні прикордонної ЧК у м. Коренєво Курської губернії (на кордоні з Україною). Вибір саме М. Потаскаєва для організації надзвичай- них комісій на українсько-російському прикордонні зумовлю- вався знанням ним місцевої ситуації. Ще 10 липня 1918 р.Хар- ківська комуністична організація рекомендувала його на ро- боту до колегії ВЧК?3, Імовірно, що більшовицькі лідери Росії покладали на місцеві ЧК за межами РСФРР не лише функцію «нелегальної розвідки та контррозвідки», але й «бойових загонів» місцевих партор- ганізацій для захоплення влади. Тому декрет Тимчасового ро- бітничо-селянського уряду України від 3 грудня 1918 р. про організацію Всеукраїнської надзвичайної комісії (рос. ВУЧК) на чолі зі І. Шварцом (виходець із Миколаєва, член РСДРП(б) з 1899 р.)" став закономірним кроком у діяльності більшовиків в Україні. Згідно з цим актом, ВУЧК підпорядковувалася Тим- часовому робітничо-селянському уряду". Однак створення ВУЧК збіглося з конфліктом, який виник в уряді радянської України між представниками «правих» та «лівих» груп впливу у ЦК КП(б)У. Вони по-різному оцінювали перспективи розвитку політичної ситуації, подальшу розбудо- ву партійно-державного апарату республіки та його підпоряд- кованість. Діячі з «правого крила», очолювані Ф. Сергєєвим- Артемом (завідуючий військовим відділом уряду радянської України) та Е. Квірінгом (секретар ЦК КП(б)У), вважали ство- рення уряду УСРР «передчасним», «певною формальністю», і 22 Ф.3. Дзержинский - председатель ВЧК-ОГПУ: 1917-1926. - С. 85. 23 На защите революции: Из истории Всеукраинской чрезвычайной ко- миссии: 1917-1922 гг. - С.20, 22. 24 ЦДАВО України, ф. 5, оп. 1, спр. 2, арк. 7. 25 Там само. Ф. Дзержинський у взаеминах ВЧК та ВУЧКу 1919 р. 17 наполягали на повному підпорядкуванні українських партій- них і виконавчих органів вищому партійно-державному керів- ництву РСФРР. Натомість голова Тимчасового робітничо-се- лянського уряду України Г. П'ятаков (представник «лівого кри- ла») обстоював розбудову виконавчих органів із відповідним підпорядкуванням їх урядові республіки. Маючи більшість у ЦК КП(б)У і посилаючись на партійну дисципліну, лідери «правих» Ф. Сергєєв-Артем та Е. Квірінг наполягали на узгодженні прак- тичних кроків уряду УСРР із ЦК КП(б)У*°. У цьому контексті підпорядкування ВУЧК безпосередньо урядові означало, що контроль органу боротьби з контррево- люцією та політичною опозицію здійснювали «ліві», власне сам Г. П'ятаков. Така ситуація не влаштовувала Ф. Сергєєва-Арте- матаЕ. Квірінга. Тому назасіданні уряду 12 грудня 1918 р.було ухвалене рішення про розробку останнім системи підпорядко- ваності «надзвичайок» та підготовку «Положення про органі- зацію надзвичайних комісій». Уже 14 грудня на наступному засі- данні уряду Е. Квірінг мав представити ці документи для обго- ворення та затвердження?. Зважаючи на наявність гострого конфлікту в уряді радянсь- кої України й небезпеку впливу на ВУЧК «лівих», очолюваних Г. П'ятаковим, Ф. Дзержинський 21 грудня 1918 р.запропонував РНК РСФРР розпустити Всеукраїнську надзвичайну комісію: «Усі місцеві надзвичайні комісії на Україні підпорядковуються й керуються інструкціями та вказівками Всеросійської надзви- чайної комісії». Для реалізації цього рішення ВЧК направляла до республі- канського РНК свого представника для контролю виконання місцевими ЧК рішень ВЧК?8. Отже, Ф. Дзержинський фактично підтримував «праве крило» у ЦК КП(б)У й теж виступив при- хильником концентрації влади в руках партійно-державного керівництва РСФРР, особливо в умовах громадянської війни. 26 Солдатенко В.Ф. Україна в революційну добу... - Т. Ш: Рік 1919. - К.: Світогляд, 2010. - С. 28-29. 27 ЦДАВО України, ф.2, оп. 1, спр. 13, арк. 17. 28 Государственный архив Российской Федерации, ф. 130, оп. 2, д. 96, л. 80. 18 Роман Подкур Але у РНК РСФРР не прислухалися до пропозиції очільника ВЧК. Натомість 27 грудня 1918 р. назасіданні уряд радянської України повторно ухвалив створення ВУЧК при відділі внут- рішніх справ, який очолював В. Аверін (представник «правого крила»). Тобто каральний орган замість безпосереднього підпо- рядкування голові уряду ставав структурною одиницею відділу внутрішніх справ? Цікаво, що автори документального збірни- ка «На защите революции» опублікували декрет про створен- ня ВУЧК від 3 грудня 1918 р. із посиланням «Собрание узако- нений УССР» від 1919 р.9, не коментуючи ані парадоксальне подвійне підпорядкування (відділу внутрішніх справ та голові уряду УСРР), ані причини ухвалення нової постанови уряду УСРР про створення ВУЧК від 27 грудня 1918 р. В останній пе- редбачалося: » підпорядкування всіх місцевих надзвичайних комісій, що знаходилися за колишньою демаркаційною лінією, ВУЧК; » негайне налагодження зв'язку ВУЧК із місцевими надзви- чайними комісіями; ® організація керівниками ВУЧК об'їзду місцевих ЧК для інст- руктування їхніх співробітників; е підготовка ВУЧК у тижневий термін «наради представників ЧК для вироблення інструкцій». Зважаючи на спільність ідеологічних засад, уряд УСРР вирі- шив ліквідувати надзвичайні комісії на кордоні з РСФРР, аїхній особовий склад передавався в розпорядження фронтових ЧК?1. Водночас усвідомлення ВУЧК як «української радянської спецслужби» у лідерів КП(б)У та Тимчасового уряду радянсь- кої України не відбулося. Свідченням цього стало використан- 29 ЦДАВО України, ф. 2, оп. 1, спр. 13, арк. 19; На защите революции: Из истории Всеукраинской чрезвычайной комиссии: 1917-1922 гг. - С. 29- 30. 39 На защите революции: Из истории Всеукраинской чрезвычайной ко- миссии: 1917-1922 гг. - С.29-30. 31 ЦДАВО України, ф. 2, оп. 1, спр. 13, арк. 19-19 зв. Ф. Дзержинський у взаєминах ВЧК та ВУЧК у 1919 р. 19 ня у протоколах його засідань абревіатури «ВЧК»?, Імовірно, що республіканські лідери не бачили різниці між ВЧК та ВУЧК через подібність виконуваних завдань та постійний контроль і контакти з російськими колегами. У цьому контексті законо- мірним стало ухвалення постанови уряду УСРР від 27 січня 1919 р., вякій вимагалося від ВУЧК «надати представникам ВЧК повне сприяння у даних їм завданнях»33. З іншого боку, у документах цілком можлива й банальна дру- карська помилка. Але автори-упорядники збірника «На защите революции», публікуючи витяги з протоколів засідання уряду про діяльність новоствореної Всеукраїнської надзвичайної ко- місії, змінили написання абревіатури, не зазначивши авторсь- кого втручання в текст документа". Іншим способом впливу стало відрядження керівництвом ВЧК своїх співробітників до ВУЧК. На засіданні президії ВЧК 28 січня 1919 р. було ухвалене рішення про «направлення необ- хідної кількості людей» начоліз Й. Соріним (Блувштейном) для роботи в «Українському ЧК». Підбір кадрів доручався інструк- торському відділу ВЧКЗ5. Наприкінці березня 1919 р. до ВУЧК було направлено одно- го знайближчих соратників Ф. Дзержинського і його довірену особу - М. Лациса. У липні-листопаді 1918 р. він очолював ЧК Чехословацького фронту, Казанську ЧК, трибунал 5-1 армії Схід- ного фронту. До відрядження в Україну обіймав посаду члена колегії ВЧК та начальника секретного відділу. Отже, набув дос- татнього організаторського досвіду боротьби з контрреволю- цією, довів свою політичну лояльність. Відрядження одного з провідних керівників ВЧК в Україну для організації діяльності ВУЧК означало не лише «обмін дос- відом». Паралельно із ЦК КП(б)У М. Лацис мав здійснювати в першу чергу жорсткий організаційний та політичний контроль 32 ЦДАВО України, ф. 2, оп. 1, спр. 13, арк. 26-26 зв. 33 Там само, арк. 102. 34 На защите революции: Из истории Всеукраинской чрезвычайной ко- миссии: 1917-1922 гг. - С.32-33. 35 Там же. - С. 37. 20 Роман Подкур за ВУЧК. Самі українські комуністичні лідери на той момент, імовірно, не мали нічого проти такого кроку. Відтак 2 квітня 1919 р. постановою РНК УСРР М. Лациса було призначено голо- вою ВУЧКЗ5, Таке рішення цілком вкладалося в русло політики Ф. Дзер- жинського, спрямованої на контроль над новоствореною ВУЧК і фактичне підпорядкування її ВЧК. Тим паче, що організаційно перша розбудовувалася за прикладом другої. Так, президія ВЧК ще 9 березня 1919 р. ухвалила рішення про створення на тери- торії України особливих відділів «за типом існуючих у межах радянської Росії». Створення таких відділів доручалося М. Ла- цису, якого Ф. Дзержинський уже тоді планував призначити головою ВУЧК?7. Установчі документи щодо діяльності окремих підрозділів ВУЧК не лише текстуально збігалися з відповідною докумен- тацією ВЧК, а й ухвалювалися керівництвом РСФРР. Зокрема більшість пунктів «Положення про особливі відділи Всеукраїн- ської надзвичайної комісії» були ідентичними документам особливих відділів ВЧК. «Положення...» засвідчило, що діяль- ність особливого відділу ВУЧК підпорядковується ВЧК. Так, керівником призначався один ізчленів колегії ВУЧК із подаль- шим затвердженням Реввійськрадою РСФРР. Водночас остан- ній надавалося право пропонувати власну кандидатуру з по- дальшим погодженням із ВЧК. Керівники місцевих особливих відділів призначалися ВЧК абоза поданням місцевих губЧК, або особисто керівництвом карального органу РСФРР. ВЧК мала право безпосередньо керувати особливими відділами губЧК, фронтовими та прикордонними ЧК на теренах України. Погод- ження з ВУЧК вимагалося лише за умови зміни організаційної структури особливих відділів. Вказане «Положення.» підписав нарком РСФРР у військових справах Л. Троцький, член Рев- військради С. Аралов, голова ВЧК Ф. Дзержинський. Документ 36 СУ УССР. - 1919. - С. 421; Назащите революции: Из истории Всеукраин- ской чрезвычайной комиссии: 1917-1922 гг. - С. 49. 37 На защите революции: Из истории Всеукраинской чрезвычайной ко- миссии: 1917-1922 гг. - С. 47. Ф. Дзержинський у взаеминах ВЧК та ВУЧКу 1919 р. 21 було затверджено ВЦВК РСФРР із вимогою «неухильно вико- нувати вказане положення» за підписом голови ВЦВКЯ. Сверд- лова та секретаря ВЦВК В. Аванесова?8. Нове «Положення про особливі відділи ВУЧК» було ухвалене урядом УСРР лише 6 травня 1919 р.39 Події початку червня 1919 р. лише посилили спроби Ф. Дзер- жинського повністю підпорядкувати українські надзвичайні комісії ВЧК. Підставою стало рішення політбюро ЦК РКП(б) від 1червня 1919 р.^°, оформлене того ж дня відповідною постано- вою ВЦВК РСФРР «Про об'єднання радянських республік Росії, України, Латвії, Литви, Білорусії для боротьби зі світовим імпе- ріалізмом»", Документ передбачав зосередження управління військовим командуванням, радами народного господарства, управління залізницями, фінансами, комісаріатами праці вка- заних республік у вищого партійно-державного керівництва РСФРР. Ще одним формальним приводом для жорсткого контролю за ВУЧК стали численні скарги на масові розстріли та пограбу- вання з боку співробітників місцевих апаратів. Хоча це було загальною вадою й ЧК у РСФРР, але керівництво ВЧК надало цьому факту особливого розголосу для демонстрації нездат- ності українських колег координувати боротьбу з «контррево- люцією». У листі до В. Леніна голова ВУЧК М. Лацис наголошував на кадрових проблемах українських надзвичайних комісій. До складу місцевих ЧК, писав він, потрапило чимало осіб, які ба- жали задовольнити власні матеріальні проблеми. Вони поча- 38 ЦДАВО України, ф. 2, оп. 1, спр. 38, арк. 7-7 зв. 39 На защите революции: Из истории Всеукраинской чрезвычайной ко- миссии: 1917-1922 гг. - С. 67. 2 Российский государственный архив социально-политической истории (далі - РГАСПИ), ф. 17, оп. 3, д. 10, л. 1-2. 41 Декрет ВЦИК от 1 июня 1919 г. «Об объединении советских респуб- лик: России, Украины, Латвии, Литвы, Белоруссии для борьбы с миро- вым империализмом» // Собрание узаконений и распоряжений рабо- чего и крестьянского правительства. - Москва, 1919. - № 21.- 6 июня. - С. 280-281. 22 Роман Подкур ли проводити масові реквізиції, арешти, погроми, а незадово- лених ув'язнювали. М. Лацис скаржився, що навіть керівниц- тво ВЧК відряджало в Україну «осіб, котрих вигнали із ЧК у Москві як малопридатних та ма- лонадійних». Одну з причин масового пограбування населення М. Лацис убачав у залученні місцевих надзвичайних комісій до бороть- би зіспекуляцією. Не маючи чітких указівок, чекісти та партійці самі визначали «спекулянтів» і «кількість необхідного продо- вольства та майна». Така «революційна ініціатива» підкріплю- валася вказівками місцевого партійного керівництва. Так, на засіданні 20 травня 1919 р. секретар Київського губкому В. Чер- нявський доручив голові Київської ЧК П. Дегтяренку «звернути увагу на спекулянтів, біржу Семадіні, кафе і комісійні магазини»?. Зважаючи на масові скарги громадян на реквізиції співробіт- никами місцевих ЧК М. Лацис вирішив приймати до неї «тільки комуністів (більшовиків)». У вже згаданому листі до В. Леніна він писав, що був «змушений піти на великі поступки для поліпшення складу надзвичайних комісій і позбутися постійних нарікань та погромів». М. Лацисліквідував повітові ЧК 1заборонив проводити розсліду- вання за фактами дрібної спекуляції, забирати будь-які речі, крім речових доказів, під час проведення арештів та обшуків, В. Ле- нін у листі до М. Лациса від 4 червня 1919 р. наголошував, що «на Україні Чека принесли чимало зла, бо були дуже рано ство- рені і впустили до себе чимало тих, що примазалися»““. Тому політбюро ЦК КП(б)У підтримало ініціативу М. Лациса та врахувало оцінку В. Леніним перебігу боротьби з «контррево- 42 На защите революции: Из истории Всеукраинской чрезвычайной ко- миссии: 1917-1922 гг. - С. 83. 43 В. И. Ленин и ВЧК: Сб. док. (1917-1922 гг.). - С. 213. 44 Там же. - С. 212. Ф. Дзержинський у взаеминах ВЧК та ВУЧКу 1919 р. 23 люцією». На засіданні 4 серпня 1919 р. політбюро ЦК КП(б)У ухвалило постанову про зміни до декрету про створення ВУЧК: «У відданні ВУЧК залишаються справи про посадові злочи- ни і стосовно великої спекуляції, що межує з контррево- люцією»?. Проблемою також залишалися типовіяк для надзвичайних комісій РСФРР, так і УСРР масові розстріли заручників. Голова РНК УСРРХ. Раковський у листі до В. Ленінавід9 серпня 1919 р. писав: «Я постійно стежив за її |ВУЧК) роботою, щоб вона не захоп- лювалася розстрілами за швидко складеними списками замість того, аби створювати розшуковий апарат, захоплю- вати дійсних петлюрівців та денікінців. Після оголошення "червоного терору" через повстання Григор'єва Київська гу- бернська ЧК розстріляла 30 заручників із членів колишнього Союзу російського народу та колишніх царських чиновників. Коли потім вони збиралися розстріляти ще 15 осіб і я пере- вірив разом із Лацисом біографічні дані цих осіб, то вияви- лося, що тільки двох серед них можна вважати злісними 1 небезпечними ворогами. Загалом у Києві було розстріляно понад 300 осіб». Х. Раковський акцентував увагу В. Леніна на відсутності постій- ного телеграфного зв'язку із губерніями, відтак й українському радянському урядові й керівництву ВУЧК «не вдається керува- ти достатньо пильно» боротьбою з «контрреволюцією», тож «змушені давати більш широкий простір місцевій ініціативі із ризиком, що вона не завжди влучить у ціль»"8. Такі оцінки лише додавали аргументів Ф. Дзержинському для ліквідації ВУЧК як загальноукраїнської самостійної структури. Посилаючись на постанову ВЦВК РСФРР від 1 червня 1919 р. та необхідність реорганізації роботи ВУЧК з огляду на масові скарги населення, голова ВЧК Ф. Дзержинський на початку 45 На защите революции: Из истории Всеукраинской чрезвычайной ко- миссии: 1917-1922 гг. - С. 115. 46 РГАСПИ, ф. 17, оп. 84, д. 12, л. 16-17. 24 Роман Подкур червня звернувся до ЦК РКП(б) із пропозицією затвердити на- ступну схему організації ЧК на території України та Криму. Він наполягав, що «ВЧК є керівним органом боротьби із контрреволюцією не лише на території Великоросії, а й на території радянських республік України та Криму». Відтак Ф. Дзержинський пропонував: » підпорядкувати всі ЧК на території України та Криму без- посередньо ВЧК, що діє «на підставі положень про ВЧК та місцеві ЧК»; ® для посилення централізації боротьби з «контрреволюцією» зобов'язати голову Київської ЧК контролювати та інструк- тувати згідно зі вказівками ВЧК всі надзвичайні комісії Ук- раїни та Криму; » фінансування місцевих комісій України та Криму здійснюва- ти через ВЧК відповідно до штатного розпису, затвердже- ного для місцевих ЧК, керуючись уже згаданою постановою ВЦВК від 1 червня 1919 р. «про об'єднання радянських рес- публік»", Концентрація всіх ниток управління у ЦК РПК(б) та РНК РСФРР була цілком типовою позицією серед партійно-радянсь- ких лідерів Росії. Вони переконували керівників національних республік, що в умовах громадянської війни - це єдиний спосіб «для перемоги над світовою буржуазією». Й. Сталін, Ф. Дзер- жинський - у РСФРР, К. Ворошилов, Ф. Сергєєв (Артем), Е. Кві- рінг - в Україні активно підтримували таку лінію РКП(б). Але українські лідери не уникли звинувачень у «самос- тійництві». Так, на засіданні Організаційного бюро РКП(б) від 21 липня 1919 р. за присутності Л. Каменєва, Ф. Дзержинсько- го, Я. Петерса, І. Смілги, О. Белобородова, О. Стасової, С. Моги- левського, В. Максимовського, К. Новгородцева та ін. серед решти питань обговорювалася «ситуація в Києві». Доповідав співробітник ВЧК С. Могилевський, який певний час працював 47 РГАСПИ, ф. 17, оп. 66, д. 89, л. 81. Ф. Дзержинський у взаєминах ВЧК та ВУЧК у 1919 р. 25 в органах юстиції України і ревтрибуналі 12-1 армії. Він відвер- то заявив, що значна частина часу відповідальних працівників ЦК КП(б)У марнується на «непотрібне написання декретів, підготовку кримінального уложення й т. д.». Члени Організаційного бюро категорично висловилися, щоб партійці, «які працюють в обласних ЦВК (так у тексті. - Р. П.), не вида- вали ніяких декретів без дозволу ЦК |РКП(б)). Питання оста- точно повинно бути затверджене політбюро». Для запобігання «самостійництву» українського керівниц- тва члени Оргбюро ЦК РКП(б) ухвалили два рішення - про підпорядкування надзвичайних комісій України ВЧК та про відсутність необхідності видання «особливого» декрету про посадові злочини. Оргбюро вирішило, що обидва рішення оста- точно теж повинні ухвалюватися на політбюро ЦК РКП(б). Вод- ночас Ф. Дзержинський пропонував надіслати в республіку «достатньо сильну людину, яка б боролася із самостійністю Укратни»“8. Ініціатива Ф. Дзержинського здобула попередню підтримку, бо із 9 присутніх на цьому засіданні Оргбюро ЦК РКП(б) 4 були або діючими, або колишніми чекістами (сам Ф. Дзержинський, а також С. Могилевський, Я. Петерс, 0. Стасова). Знаючи про зміну підпорядкованості ВУЧК, Ф. Дзержинсь- кий наступного дня, 22 липня 1919 р., написав листа голові ВУЧК М. Лацису. Це була відповідь на пропозиції останнього про реорганізацію ВУЧКта «зміни ситуації в Україні». Ф. Дзержинсь- кий звинуватив голову ВУЧК у «самостійництві»: «[...] стосовно нас Ви стали самостійником, стали таким об'єк- тивно. Що Ви робили - ми не знали, зв'язку постійного із нами не підтримували. До нас по допомогу й указівки про боротьбу з самостійністю не зверталися. Дозволяли собі без нашого відома робити нововведення й реорганізації. Не шу- 18 РГАСПИ, ф. 17, оп. 112, д. 6, л. 141. 26 Роман Подкур каючи та не маючи нашої підтримки, Ви не здатні були бо- ротися з розхлябаністю і прожектерством українських уста- нов. Маючи підтримку (та й яку?) лише в української влади, Ви не могли бути достатньо рішучим і твердим. Будучи в дуже важких умовах, Ви не радилися з нами, яку лінію проводити, щоб зіпертися на більш широкі шари населення й не бути так блискуче ізольованими (ЧК). Наприкінці, я думаю, ЧК на Україні, як свого часу у нас, у Великоросії, ЧК губернські, по- винні бути органами Центру, і завданням ВУЧК має бути про- ведення політики ЦК РКП на Україні. Тоді, звичайно, багато з радянських установ України були б проти Вас, але за Вами були б робітничі маси й історія, тобто Ваша діяльність дала б істотні результати (я маю на увазі наведення трудової та ра- дянської дисципліни в усіх областях і боротьбу з розхляба- ністю, партизанщиною, базіканням | т. д.)»?Ф. У листі Ф. Дзержинський загалом різко відгукнувся про «са- мостійність наших окраїнних республік». Він уважав доцільним «введення повсякчасної максимальної економії та швидкості Іприйняття рішень), що досягається дисципліною й підпоряд- куванням єдиному центру». Ф. Дзержинський убачав «нещастя в тому, що всі раднаркоми й інші урядові органи окраїнних республік приймали себе всерйоз, начебто вони могли бути державними урядами». Він означив таку ситуація як «митрофанство»?? та «політичну вузькість». У цьому листі Ф. Дзержинський чітко зафіксував декілька позицій вищого партійно-державного керівництва РСФРР сто- совно національних республік. По-перше, різко негативне став- лення до національно-державних утворень та їхнього керівниц- тва. Ішлося не лише про необхідність погоджувати з національ- ними урядами рішення ЦК РКП(б) та РНК РСФРР, що в умовах громадянської війни збільшувало термін реакції на поточні 49 Ф.3. Дзержинский - председатель ВЧК-ОГПУ: 1917-1926. - С. 135. 50 Мався на увазі лінивий, грубий, розхлябаний, нездатний до навчання Митрофанушка - герой комедії Д. Фонвізіна «Недоросль». Ф. Дзержинський у взаєминах ВЧК та ВУЧК у 1919 р. 27 події. До складу національних урядів входили не тільки полі- тично лояльні до РКП(б) особи. Окремі члени більшовицької партії, зважаючи на проголошені ідеологічні засади в галузі «національного питання», наполягали на праві уряду республі- ки вирішувати назрілі проблеми з урахуванням місцевих особ- ливостей та потреб. По-друге, до складу урядових установ, зок- рема України, входило чимало осіб, які були або членами КП(б)У - вихідцями з національних партій лівого спрямуван- ня, або залишалися членами партій українських соціал-демок- ратів, українських есерів та ін. Останні, зважаючи на небезпеку ліквідації державності України, підтримували більшовиків у боротьбі з «контрреволюцією». Вони сподівалися, що після за- вершення громадянської війни партії лівого спрямування змо- жуть вибудувати принципи національно-державного устрою й реалізувати власну програму національно-економічного та культурного відродження. Упевненість лівим партіям надава- ла могутня «селянська стихія», що демонструвала бажання роз- будовувати національну державу. Схожу оцінку взаємовідносин УСРР та РСФРР зробив нар- ком державного контролю республіки А. Йоффе в листі від 15 липня 1919 р. дочлена політбюро ЦК РКП(б), наркома фінансів РСФРР М. Крестинського. Він писав: «Чув я, що Ви зайняті питанням розробки конкретних форм злиття Великоросії з Україною. Дозвольте поділитися з Вами своїми міркуваннями після майже двох місяців української роботи. Формально-юридичне возз'єднання Великоросії й України, тобто вироблення якихось форм федерації, на мою думку, передчасне». А. Йоффе описав два чинники, що заважали федералізації: по-перше, «існувала дуже велика внутрішньополітична та соціально-еко- номічна різниця» між Україною та Росією; по-друге, в Україні «дуже велика кількість самостійних партій, які цій зовнішній формі надали б багатий матеріал для агітації проти украї- нського москвофільства». 28 Роман Подкур Відтак він уважав за необхідне проводити політику «фактичного підпорядкування зі збереженням формальної самостійності», А. Иоффе наполягав, що для проведення такої політики необхід- но стабільний організаційний та політичний зв'язок із Москвою: «Але зараз цього зв'язку немає, навіть на жоден із листів відповіді не отримав. Тому неминуча дещо більша са- мостійність місцевих центральних органів (так у тексті. - Р. П., тобто центральних українських органів влади) у порівнянні з самостійністю наших обласних чи окружних організацій. Але для того, щоб ця самостійність не переросла у "самостійниц- тво" потрібний постійний зв'язок із Центром, постійне отри- мання хоча б загальних директив, призначення на керівні посади місцевих людей, самостійництвом не заражених, місцевий контроль для припинення самостійництва, адже контролювати можна лише на місці». Для проведення такого контролю нарком А. Йоффе пропону- вав призначати в Україну особливоуповноважених із Центру?!. Саме в такий вир подій потрапив наприкінці березня 1919 р. посланець Ф. Дзержинського М. Лацис, який мав стати одним із представників радянської Росії, на котрого голова ВЧК по- кладав надії щодо приборкання «української стихії» в розбу- дові підконтрольних органів «боротьби з контрреволюцією». Але М. Лацис, виходячи з місцевих умов, певним чином діяв в унісон із місцевим керівництвом. Така позиція голови ВУЧК роздратувала Ф. Дзержинського, викликавши звинувачення у «самостійництві» й політичній нелояльності до РКП(б). Відтак цілком закономірним було ухвалення на наступному засіданні Організаційного бюро, 23 липня 1919 р. ініційованої Ф. Дзержинським постанови про розпуск ВУЧК і підпорядкуван- ня всіх надзвичайних комісій України ВЧК, делегування одно- го із членів останньої для інформування РНК УСРР щодо цього рішення й контролю «місцевих ЧК». Того ж дня відповідне 51 РГАСПИ, ф. 17, оп. 84, д. 12, л. 3. Ф. Дзержинський у взаєминах ВЧК та ВУЧК у 1919 р. 29 рішення на бланку ВЧК РСФРР підписали Ф. Дзержинський, Д. Курський, Л. Красін??. Алена практиці ліквідація ВУЧК пройшла у середині серпня 1919 р., збігшись із захопленням Києва військами С. Петлюри та А. Денікіна. Назасіданні РНК УСРР від 16 серпня, за дватижні до евакуації з міста більшовицького уряду, було ухвалено рішення про ліквідацію ВУЧК «в порядку скорочення штатів». Співробітників направляли в розпорядження ВЧК (зокрема, такий наказ 1 вересня 1919 р. отримав член колегії ВУЧК, заві- дуючий секретно-оперативним відділом В. Балицький)?. Усі «справи» передавалися Київській ЧК, яку очолив М. Лацисі ке- рівництво котрої зобов'язувалося контролювати й інструкту- вати «всі надзвичайні комісії» на території України?", Подальші воєнні дії впродовж вересня-листопада 1919 р. практично унеможливили формування відповідних органів. Але після вступу частин Червоної армії натериторію республіки Організаційне бюро ЦК РКП(б) 9 листопада 1919 р. ухвалило постанову про «тимчасове поширення дії наркоматів РСФРР на звільненій територй»?5. Безпосередньо це стосувалося й діяль- ності надзвичайних комісій. Паралельно ВЧК почала формувати кадри для створення надзвичайної комісії в Україні. На засіданні президії 5 листопа- да 1919 р. було ухвалено рішення про її формування, для чого відряджалася група співробітників ВЧК, зокрема В. Балицький (голова), Овчинников (завідуючий оперативною частиною), Твердохлєбов (завідуючий слідчою частиною), П. Вальтер (за- відуючий господарською частиною), Поляков, Рубінштейн, Ігнатов, Оппельбаум, Польовий, Григор’ев 1 Баранов'?, Але кан- дидатура В. Балицького, імовірно, видалася не надто автори- 52 РГАСПИ, ф. 17, оп. 112, д. 6, л. 146, 148. 53 Галузевий державний архів Служби безпеки України (далі - ГДА СБ України), ф. 13, спр. 408, т. 2, арк. 231. 54 На защите революции: Из истории Всеукраинской чрезвычайной ко- миссии: 1917-1922 гг. - С. 117. 55 РГАСПИ, ф. 17, оп. 112, д. 10, л. 17. 56 ГДА СБ України, ф. 13, спр. 408, т. 2, арк. 235. 30 Роман Подкур тетною як на місце голови надзвичайної комісії України, тож у листопаді 1919 р. він з'явився в Києві з мандатом ВЧК на поса- ду голови Київської губернської надзвичайної комісії?", Також 22 листопада 1919 р. Організаційне бюро ЦК РКП(б) підтримало пропозицію Ф. Дзержинського про направлення в розпорядження Українського ревкому для налагодження «че- кістської роботи» заступника голови Московської ЧК, члена президії ВЧК В. Манцева «з тим, щоб ЧК на Україні були безпосередньо й безумовно підпорядковані ВЧК, як це передбачалося червневим дого- вором про союз республік». Також голова ВЧК наполягав на демобілізації колишніх відповідальних співробітників ЧК з армії для відрядження їх на роботу у «звільнені губернії України». Постанова Оргбюро ЦК РКП(б) зобов'язувала начальника політуправління Рев- військради РСФРР Х. Раковського за поданням Ф. Дзержинсь- кого відкликати чекістів із фронтових підрозділів для роботи в Укра!н! 8. Фактично почалося відновлення структур більшо- вицької «таємної політичної поліції» на українській території. Ф. Дзержинський сподівався, що ліквідація Українського фрон- ту й об'єднання військових зусиль республік під єдиним ко- мандуванням РВС РСФРР, а також політичний вплив кремлівсь- кого керівництва на українських партійно-радянських лідерів повністю забезпечить підконтрольність місцевих органів дер- жавної безпеки. Таким чином, створення ВУЧК та її підпорядкування нап- рикінці 1918 р. стало одним ізчинників політичного конфлікту між «правими» та «лівими» в Тимчасовому робітничо-селянсь- кому уряді. У результаті ВУЧК фактично опинилася в подвійно- му підпорядкуванні голови уряду Г. П'ятакова (представника «лівих») і завідуючого відділом внутрішніх справ уряду В. Аве- ріна (представника «правого крила»). Зважаючи на прояви «самостійництва» серед керівництва «надзвичайної комісії по боротьбі з контрреволюцією» в Україні 57 ГДА СБ України, ф. 13, спр. 408, т. 2, арк. 232. 58 РГАСПИ, ф. 17, оп. 112, д. 10, л. 35. Паризька шпигунка із «Чорного хреста» 31 та авторитетність українських небільшовицьких партій упро- довж 1919 р. голова ВЧК Ф. Дзержинський намагався позбутися ВУЧК як загальноукраїнського органу держбезпеки, повністю підпорядкувавши місцеві ЧК безпосередньо керівництву Все- російської надзвичайної комісії. Подкур Р. Ф. Дзержинский во взаимоотношениях ВЧК и ВУЧК в 1919 г. В статье исследуется роль Ф. Дзержинского в формировании взаимо- отношений между ВЧК и ВУЧК в 1919 г. Ключевые слова: Ф. Дзержинский, М. Лацис, ВЧК, ВУЧК. РоаКиг В. Е. ОгеггНіпзКіу т ВеаНоп$Мр УСИК апа УОСВК т 1919 Тре агіісіе ехатте$ {Пе гоіе ої ге!аНЧоп$Мрз іп 5Наріпд Е. ОгеггНіпекіу МСЕК апа МОСИК іп 1919. Кеу мога$: Е. Огеггбіпзкіу, М. Гаё$1$, УСИК, МОСИК. УДК: 355.34; 356.35 (477) (1933 р.] віктор САВЧЕНКО" Паризька шпигунка із «Чорного хреста» (справа одеського анархістського підпілля 1933 р.) Досліджується діяльність анархістських груп у радянській Україні наприкінці 1920 - на початку 1930-х рр. На прикладі архівно- кримінальної справи висвітлюються спроби ДПУ розкрити підпільну мережу анархістської конспірації, зв'язки анархістів СРСР з їхніми однодумцями у Франції. Ключові слова: анархісти, слідство, арешти, еміграція, ДПУ, Одеса, Париж. Дослідження діяльності анархістів у радянській Україні в 1920-1930-х рр.зумовлене певними труднощами. У зазначений * Савченко Віктор Анатолійович - кандидат історичних наук, доцент Одеського університету внутрішніх справ. 32 Віктор Савченко період місцеві анархістські групи діяли нелегально, абсолютно автономно, не підкоряючись «партійній дисципліні» та струк- турам усеросійських або українських федерацій, конфедерацій і союзів. Перехід анархістів до підпільної діяльності в умовах більшовицької диктатури спонукав до посиленої конспіратив- ності, відмови від діловодства та фіксованого членства. Побою- ючись арештів, члени анархістських груп намагалися «не за- лишати слідів»: припинився друк періодичної преси, брошур, листівок, не було можливості скликати з'їзди, конференції. Не збереглося спогадів анархістів про підпілля у СРСР, емігрантські джерела з його історії не введено в науковий обіг. Основний пласт інформації про діяльність українських анархістів осів в архівах ВНК-ДПУ, губкомів КП(б)У, залишаю- чись недоступними для широкого кола істориків. Це пояснює те, що сучасні історики як України, так і Росії, продовжуючи традиції радянської історіографії, просто не помічали анархіст- ського руху в радянських республіках після закінчення грома- дянської війни. У 1960-1970-х рр. відомі дослідники В. Комін, С. Канєв та П. Еврич проголосили весну 1921 р.часом «остаточного краху» анархістського руху, а наступний період ознаменувався його «вимиранням». Утім, архівні документи під грифом «Таємно» стверджують, що анархісти продовжували активну діяльність у СРСР протягом 1920-х рр. Російська дослідниця Л. Орчакова взагалі зводить їх активність після 1921 р. тільки до напряму анархістів-містиківі, Сучасна українська історіографія намагається не помічати феномена анархізму 1920-х рр. (за винятком анархо-махновсь- кого руху в 1920-1921 рр.), а якщо й помічали, то механічно відтворювалися старі радянські «аксіоми». Так, М. Боровик стверджував, що більшовики 1 Комин В.В. Анархизм в России. - Калинин, 1969. - 244 с.; Канев С.Н. Ок- тябрьская революция и крах анархизма. - Москва, 1974. - 431 с.; Зврич П. Русские анархисты: 1905-1917. - Москва, 2006. - 272 с.; Орчакова Л.Г. Анархисты в политической жизни России (1903-1928): Автореф. дисс. ... д-ра ист. наук. - Москва, 2008. - 52 с. Паризька шпигунка із «Чорного хреста» 33 «до кінця 1921 р. знищили анархістські організації України. |...) 1 жовтня 1921 р. всі групи анархістів були заарештовані». Далі автор зробив необгрунтований висновок: «[...] не вина більшовиків, що анархізм на тривалий час зник з арени суспільного життя в нашій країні. Вони лише приско- рили об'єктивно закономірний процес»?. Але подібна заява недоречна, якщо врахувати, що більше по- ловинианархістів було репресовано, а решта відійшла від руху нестільки з причини «банкрутства» ідеології анархізму, скільки через страх репресій із боку державних каральних органів. Статті А. Дубовика, В. Савченка, Я. Леонтьєва, С. Биковського продовжували «життя» анархістського руху в Україні більш, ніж на десятиліття, відкриваючи для історії нові сюжети гострої політичної боротьби в умовах радянської диктатури?, Вітчиз- няний дослідник анархізму А. Дубовик писав: «І... анархісти продовжували активну діяльність протягом усіх 1920-х і навіть у 1930-х рр. |...) за розмахом і масовістю цей рух іноді навіть перевершував анархізм більш ранніх періо- дів, наприклад, часу між двома російськими революціями»". В офіційній політиці радянської влади щодо анархістського руху з початку 1920-х рр. встановилася невизначеність, а в їх 2 Боровик М.А. Анархистское движение в Украине в 1917-1921 годах // Укр. істор. журнал. - 1999. - № 1.- С. 15-16. 3 Дубовик А. К истории анархического движения в Украине (1922-1938) // Юго-Запад: Одессика. - Одесса, 2011. - Вып. 12. - С. 182-198; Савчен- ко В.А. Анархистское подполье в Одессе в 20-х - 30-х гг. ХХ в. // Там же, 2009. - Вып. 7. - С. 108-135; Його ж. Маловідомі факти з біографії С. Шварцбарда (до історії співробітництва з органами державної без- пеки СРСР) // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. - 2009. - Ме 1. - С. 120- 137; Леонтьев Я., Быковский С. Из истории последних страниц анархо- движения в СССР: дело А. Барона и С. Рувинского (1934 г.) // Пётр Алек- сеевич Кропоткин и проблемы моделирования историко-культурного развития цивилизации: Мат. междунар. науч. конф. - Санкт-Петербург, 2005. - С. 161-166. З Дубовик. К истории анархического движения в Украине (1922-1938). - С. 182. 34 Віктор Савченко реальних взаєминах - недовіра та прихована ворожість. З одно- го боку, анархізм декларувався революційним рухом, а М. Ба- кунін і П. Кропоткін - героями цього руху. Офіційно радянська влада не забороняла анархістські організації, визнаючи їхні заслуги в боротьбі проти царизму і білогвардійців (в радянській Одесі на честь страченого в 1906 р. анархіста Л. Тарла 1926 р. було названо одну з центральних вулиць, а на вшанування за- гиблиху 1919 р.анархістів 0. Фельдмана!1Г. Красного - бульвар та вулицю), але фактично влада придушувала будь-які прояви анархізму. Зокрема, 25 листопада 1920 р. Центральне управління над- звичайних комісій надіслало вказівку головам губернських НК провести обшуки й арешти анархістів усіх напрямків, ЦК РКП(б) закликало до арешту членів «українського “Набат”»5.У лютому 1921 р.знову було проведено масову операцію проти конфеде- рації «Набат», розгромлено її місцеві організації? Також пройш- ли арешти делегатів з'їзду анархістів у Харкові. Масові затримання анархістів відбулися в березні 1921 р. під час повстання у Кронштадті. ЦК РКП(б) зробив надбанням гласності свій циркуляр усім губкомам партії, в якому відзна- чалися «контрреволюційні тенденції» анархізму, указувалися найбільш небезпечні об'єднання анархістів: синдикалісти й конфедерації «Набат», наказувалося перейти до «значного об- меження діяльності цих груп»". 5 «Набат» (Конфедерація анархістських груп України «Набат») - об'єд- нання, що діяло у 1918-1921 рр. для пропагування ідей анархізму. Створене восени 1918 р. із груп анархістів-синдикалістів та анархістів- комуністів на грунті «єдиного анархізму». У 1920-1921 рр. намагалося впливати на махновський повстанський рух. Лідери «Набату» очолюва- ли махновську Реввійськраду, зокрема у другій половині 1919 р. - В. Во- лін, улітку 1920 р. - А. Барон (див.: На защите революции: Из истории Всеукраинской чрезвычайной комиссии: 1917-1922: Сб. док. и мат. - К. 1971.- С.243). 6 Державний архів Одеської област! (дал! - Держархів Одеської обл.), ф.П-3, оп. 1, спр. 221, арк. 57. 7 06 анархистах: Циркулярное письмо ЦК РКП // Коммунист (Киев). - 1921.- № 1/3. - С.3. Паризька шпигунка із «Чорного хреста» 35 У 1921 р. керівництво ВУНК направило телеграму всім гу- бернським НК УСРР, де пропонувало притримати під вартою анархістів?, У серпні того року в Одесі відбулися арешти у зв'яз- ку із фальсифікованою справою одеських «анархо-бандитів» - групи В. Дубина (В. Криклівіна). Цей штучний «заколот наба- тівців» зводився до обвинувачення в «терористичній, бандитсь- кої діяльності»: «Одеські анархісти почали готувати цілу низку грабежів, ви- бухів, підпалів державних споруд»?. У жовтні 1921 р.в містах УСРР пройшли нові арешти анар- хістів, а у червні 1922 р.з'явився циркуляр ДПУ щодо боротьби занархістською опозицією!?, Один із лідерів одеськиханархістів С. Меккель, потрапивши до концтабору, зазнав знущань, побит- тя, пограбування з боку табірного начальства. Цей інцидент викликав протести анархістів у світі, на захист С. Меккеля вис- тупив «Чорний хрест»! У 1922 р. анархістські сили в Одесі почали відроджуватися завдяки прибульцям - анархістським активістам із Харкова й Петрограда, Болгарії, Галичини, Бессарабії"? Деяке пожвавлен- ня в діяльність анархістських груп Одеси внесли політемігран- ти - анархісти-терористи з Італії, що знайшли політичний при- тулок у СРСРЗЗ, У 1922 р.частина анархо-синдикалістів влилася 8 Реабілітовані історією: Запорізька область. - Запоріжжя, 2006. - С. 56. з Отчёт Одесского губчека за период 1 января - 1 ноября 1921 года к ІУ-му съезду советов Одесской губернии. - Одесса, 1921. - С. 7. 10 Павлов Д.Б. Большевистская диктатура против социалистов и анархис- тов 1917 - середина 1950-х годов. - Москва, 1999. - С. 67-68. 11 Держархів Одеської обл., ф. П-3, оп. 3, спр. 104, арк. 14; спр. 204, арк. 25- 39. «Чорний хрест» - міжнародна організація допомоги ув'язненим і засланим анархістам. Створена як федерація груп допомоги. Кореспон- дентами «ЧХ» у СРСР було більше 60 анархістів. Через організацію підтримувався зв'язок із понад 1 тис. ув'язнених і засланців. У місцях позбавлення волі склалися групи, що розподіляли допомогу (гроші, продукти, ліки, одяг). На підставі повідомлень від їх членів із СРСР у Парижі видавався «Бюлетень Чорного хреста». 12 Савченко В.А. Маловідомі факти з біографії С. Шварцбарда... - С. 131. 13 Держархів Одеської обл., ф. П-3, оп. 3, спр. 1328, арк. 27-33. 36 Віктор Савченко в місцевий осередок новоствореної Партії лівих есерів-синди- калістів (ПЛСР-С), що «мала схильність до анарх!зму»"“. У 1923 р. намітилося деяке поліпшення у ставленні влади до анархістів. У вересні, на вимогу західних анархо-синдика- лістів - делегатів конгресу Профінтерна - було звільнено гру- пу ув'язнениханархістів, яких вислали з РРФСР до Німеччини". Місцеві апарати ДПУ неодноразово фіксували «пожвав- лення роботи» анархістів в Одесі (чотири підпільних гуртки, група «анархістської молоді»). Зокрема, планувалося відтво- рити федерацію, видавати журнал, створити бібліотеку, легаль- ний клуб. Але місцева влада не дозволила реалізувати подібні проекти!6. Намагаючись позбутися політичної опозиції, лідери РКП(б) у 1923 р. поставили чекістам завдання ліквідувати «непроле- тарські партії» шляхом їх «самостійного» саморозпуску. У газе- тах з'явилися «заяви колишніх анархістів» із закликами «само- ліквідувати» організації. В Одесі на «саморозпуск» погодилися тільки 20 анархістів, але роботу щодо скликання губернської конференції анархістів для самоліквідації було зірвано!7. Реак- цією місцевих апаратів ДПУ УСРР стали арешти анархістів. У жовтні 1923 р.в Одесі відбувся суд над М. Кальком, якого звину- ватили в організації «підпільних загонів із метою повалення влади»!8. Події травня 1924 р. в Одесі, коли понад 4 тис. безробітних провели «антирадянську» демонстрацію, розігнали міліцію та оточили місцеву раду, налякали партійно-державне керівниц- тво!9. Слідство виявило, що серед ініціаторів виступів були анархісти, які також організовували страйки вантажників пор- ту, будівельників, вантажників на заводах, мали своїх прихиль- 14 Держархів Одеської обл., ф. П-3, оп. 3, спр. 390, арк. 76-78. 15 Там само, спр. 585, арк. 80-85. 16 Там само, спр. 584, арк. 80-85, 158. 17 Там само, спр. 876, арк. 12. 18 Известия Одесского губкома КП(б)У, губисполкома и губпрофсовета. - 1923. - 21 октября. 19 Держархів Одеської обл., ф. П-3, оп. 1, спр. 893, арк. 87-88. Паризька шпигунка із «Чорного хреста» 37 ників у середовищі безробітних??, Після «повстання безробіт- них» 75 одеських анархістів було заарештовано. Інформацій- ний лист ОДПУ СРСР (жовтень 1924 р.) вказував, що анархісти Одеси «намагаються вести якусь роботу на деяких фабриках, у клубі швейників, серед комсомолу та студентства»?1. У 1924 р. заданими чекістів, у СРСР «під наглядом» перебу- вало понад 4 тис. анархістів, із них понад 150 - на обліку Одесь- кого губвідділу ДПУ УСРР?2. Циркуляр республіканського ДПУ у лютому 1925 р. повідомляв про виявлення в ряді міст Украї- ни пов'язаних між собою «підпільних анархістських і махновсь- ких груп». Весною 1925 р. було заарештовано Й вислано кілька десятків одеських анарх!ст!в?3. У Харкові під час операції з лік- відації майбутнього з'їзду «набатівців» арештували 70 осіб. Я. Леонтьєв писав, що в СРСР «пік анархо-підпільної діяльності припав на 1926 р.»?". У секретному циркулярі ДПУ УСРР «Про махновців», дато- ваному 1926 р., повідомлялося, що Н. Махно відновив спроби «створення в Україні анархістського підпілля». Знову перед місцевими апаратами держбезпеки ставилося завдання щодо виявлення колишніх махновців і «набатівських» груп. Уже у грудні 1928 р. у циркулярному листі ДПУ УСРР Мо 34 («Про анархістів») повідомлялося про ліквідацію впродовж року «під- пільних анархо-махновських груп» в Одесі, Маріуполі, на Дніп- ропетровщині (всього заарештували 44 особи). Однак арешти тривали й наступного року. У циркулярі ОДПУ СРСР повідомлялося про нове завдання - повну ліквідацію анар- хізмуу країні протягом 1929 р. Виконуючи настанови московсь- 20 Держархів Одеської обл., ф. П-3, оп. 1, спр. 297, арк. 105. 21 Центральний державний архів громадських об'єднань України (далі - ЦДАГО України), ф. 1, оп. 2, спр. 2523, арк. 41. 22 Савченко В.А. Анархистское подполье... - С. 124. 23 Держархів Одеської обл., ф. П-8065, оп. 2, спр. 1187, арк. 111; Рекіс 0. З більшовицького підпілля в Одесі // Літопис революції. - 1931. - Мо 1/2. - С. 173. 24 Леонтьев Я., Быковский С. Из истории последних страниц анархо-дви- жения в СССР... - С. 162. 38 Віктор Савченко кого керівництва, за перше півріччя 1929 р. в республіці було заарештовано 102 членів підпільних анархістських і махновсь- ких груп?5. Таким чином, із громадсько-політичного життя ви- лучили потенційно активних прихильників анархістської течії. Але чимало колишніх членів анархістських груп та об'єднань через свою політичну пасивність залишалися на свободі. Їх при- сутність серед радянської громадськості продовжувала хвилю- вати чекістське керівництво. Відтак вівся пошук підстав для ізоляції всіх потенційних «ворогів радянської влади». У серпні 1931 р.з Парижа до Одеси приїхала молода та врод- лива двадцятип'ятирічна Рахіль Кашманівна Венгер. Пізніше, у 1933 р., на слідстві, свій учинок вона пояснювала бажанням «будувати соціалізм» разом із «близьким за духом радянським народом». Народилася вона в бессарабському містечку Унгени, навчалася в гімназії. Під час слідства Рахіль стверджувала, що вона «не могла змиритися» з перебуванням Бессарабії під вла- дою Румунії, тож брала участь у діяльності місцевих ліворади- кальних організацій. За антиурядову діяльність потрапила під нагляд поліції. У 1924 р. емігрувала до Парижу, де працював водієм її брат - Зигмунд. Згодом, у 1928 р., він також виїхав до СРСР, але 1932 р. був заарештований за звинуваченням «в опо- зиційній діяльності»?9, Отже, у 1931 р.Р. Венгер залишила Париж й виїхала до Оде- си, де внеї не було ан! рідних, ані знайомих. Вона влаштувалася статистиком на одеський завод м. Хворостіна з мізерною зарп- латою. 30 квітня 1933 р. була арештована за підозрою у «шпи- гунстві й анархістській контрреволюції». Перше питання слід- чого стосувалося причин, що спонукали дівчину «проміняти» Париж на Одесу. Плутаючись, та пояснила, що причинами пе- реїзду стала не тільки «привабливість соціалізму», важке ма- теріальне становище, а й особиста любовна драма. У Парижі вона одружилася з членом румунської компартії 3. Свечнікаре. Потім вийшла заміж за І. Сандуніце (у 1932 р. приїхав до СРСР, дей бувзаарештований). Однак особисте життя не складалося. 25 Дубовик А. К истории анархического движения... - С. 189-190. 26 Держархів Одеської обл., ф. П-8064, оп. 2, спр. 12812, арк. 2-8. Паризька шпигунка із «Чорного хреста» 39 Незабаром Рахіль зійшлася з болгарським анархістом Г. Золота- рьовим-«Жоржем». Р. Венгер вказала, що до Одеси з Франції во- на прибула разом ізтридцятирічною землячкою Розою Музич?7. Пізніше Р. Венгер свідчила, що з перших днів в Одесі вона спілкувалася із Філіцією Максимівною Гексельман. Уродженка Варшави, вона закінчила Одеський інститут народної освіти в 1925 р.і працювала вчителем географії в місцевій школі. Ф. Гек- сельман в 1929 р. вже арештовували на два тижні «за анархізм», вона підтримувала зв'язок (листування) з висланими одеськи- мианархістами, зокрема сестрами Манею, Бетею, І. Шорником- Супорником, котрих було заарештовано в 1927 р., та братом Яковом (арештований у 1929 р.)?8. Уже на першому допиті слід- чий, на підставі оперативних повідомлень, змусив Р. Венгер признатися щодо участі в анархістському русі. Викладені чекіс- тами факти начебто схилили підслідну до «відвертості». У цей час співробітники держбезпеки отримали матеріали справи про розкриту в лютому-березні 1933 р. на Північному Кавказі анархістську підпільну організацією під керівництвом колишнього одесита І. Єлизаветенського?. На перших допитах той свідчив, що в 1924-1926 рр. одеські анархісти збиралися у свого однодумця А. Вуліса. Але ці дані були відомі чекістам ще у січні 1929 р., адже тоді за анархістську діяльність було ареш- товано понад 20 осіб, у тому числі й А. Вуліса??, Згідно зі свідченнями І. Єлизаветенського, Одеська федера- ція анархістів до 1929 р. складалася з декількох груп: анархістів- комуністів (А. Вуліс, Л. Рабинович, П. Волін, Г. Жестов, І. Пенза і його дружина, сестри Гексельман, І. Шорник-Супорник, С. Шах- 27 Держархів Одеської обл., ф. П-8064, оп. 2, спр. 12812, арк. 8-12. 28 Там само, спр. 12813, арк. 71-73. 29 Там само, арк. 75-76. Єлизаветенський Ісак Абрамович (1897-? рр.) - із 1917 р. анархіст-синдикаліст, бойовик. У 1918-1920 рр. - перебував у загонах анархістів, на підпільній роботі в Одесі, служив в особливому відділі 3-ї Української червоної армії, працював у радянському бесса- рабському уряді. У 1921-1926 рр. - назаводі в Одесі, член анархістсько- го підпілля. У 1926 р. виїхав до Новоросійська, де закінчив будівельний технікум, працював будівельником у Махачкалі й Новоросійську. 39 Там само, арк. 95-99. 40 Віктор Савченко воростов, Д. Топельбері); анархістів-синдикалістів (А. Тарасюк, І. Рабинович, А. Давуд, Шпігель, Віллі, Лехцер, Г. Брут (повернув- ся до Парижу 1925 р.); анархістів-індивідуалістів (М. Гексель- ман, П. Силичев). Крім членів федерації, в Одесі діяли ще «неза- лежники-експропріатори» (Скиталець, Зозуля, Левіт). Водночас 1. Єлизаветенський не вказав політичну належність частини одеських анархістів - Б. Єленського, М. Зайчика, Школьникова, С. Меккеля, Н. Личманова, Ароновича, Баранчика, «Якова», Співробітники місцевого ДПУ зробили висновок про відрод- ження анархістського підпілля впродовж 1931-1932 рр. адже серед населення почали поширюватися відповідні листівки, агентура зафіксувала спроби об'єднання анархістів та налагод- ження зв'язку з групами у Харкова, Дніпропетровську, Сімфе- рополі, Києві, Одесі, Москві??, Найбільшу стурбованість чекістів викликала інформація про зв'язки із закордоном. Про це роз- повіла дружина емігранта - італійця-анархіста Гвідо Бучереллі. Марія Іванова-Бучереллі одружилася із ним у 1922 р. в Пермі, де італієць працював в американському тракторному загоні радянсько-американського радгоспу ім. Інтернаціоналу. Марія свідчила, що підчас сімейної поїздки до Одеси в 1924 р. місцеву групу анархістів очолював С. Шахворостов33. На його лідерстві в одеському анархістському підпіллі наполягала підчас допитів і Марія Єлизаветенська - колишня дружина С. Шахворостова. Начебто анархісти групи С. Шахворостова зустрічалися на квар- тирі А. Вуліса з італійськими однодумцями, що опинилися в Одесі: Г. Бучереллі, Ренцо Ковані (обидва брали участь у теро- ристичних актах проти фашистів в Італії), Деді Еванчелісто. Згаданих італійців було виключено з Одеського інтернаціо- нального клубу іноземних моряків за пропаганду анархізму. Незабаром Г. Бучереллі оселився в Новоросійську, де, за сло- вами його дружини, було створено анархістську групу, до якої, крім самого Г. Бучереллі, увійшли Умберто Россі (член ВКП(б)), 31 Дубовик А. К истории анархического движения... - С. 184. 32 Держархів Одеської обл., ф. П-8064, оп. 2, спр. 12813, арк. 81-83. 33 Див. докл. про С. Шахворостова: Савченко В.А. Маловідомі факти з біог- рафії С. Шварцбарда... - С. 120-137. Паризька шпигунка із «Чорного хреста» 41 чех Франс, якийсь «Роберт», І. Єлизаветенський та його дружи- на Марія. Зі свідчень з'ясовувалося, що Г. Бучереллі листувався з братом, який жив у Франції, у 1930 р.їздив до Москви, налаго- див зв'язок радянських анархістів з італійськими моряками. Він сподівався з допомогою цих моряків разом із І. Єлизаветинсь- ким нелегально залишити територію СРСР. Алезі згаданої «іта- лійської групи» лише Д. Еванчелісто й Р. Ковані зуміли виїхати з «країни Рад»?". 2 березня 1933 р. підчас допиту Марія Єлизаветенська під- твердила бажання свого чоловіка та Г. Бучереллі втекти за кор- дон, розповіла про їхні «зв'язки із закордоном через турків» і батумських анархістів. За вісім діб вона розповіла, що У. Россі даві. Єлизаветенському пістолет браунінт. Цю зброю той привіз у 1929 р. до Одеси й передав невідомому анархістові на пріз- висько «Никифор»?35. Для слідчих це була зачіпка, щоб плідно розвивати «лінію терору». М. Єлизаветенська свідчила, що в 1928 р.якийсь анархістсь- кий «Центр» планував скликання всеросійської анархістської конференції (у Харкові або Москві). Для обрання делегатів на неї до Одеси завітав «представник Центру». Зустріч відбулася на квартирі Арона-Давуда??, але всіх учасників одразу після но- ворічного свята 1929 р. було заарештовано, понад 20 вислали, кількох звільнили. Подружжя Єлизаветенських устигло повер- нутися до Новоросійська. Згодом І. Єлизаветенський отримав відодеських анархістів «аршинівську» листівку з викладом анар- хістської «Платформи»?", На допиті 29 квітня 1933 р. М. Єлиза- 34 Держархів Одеської обл., ф. П-8064, оп. 2, спр. 12812, арк. 85-89. 35 Там само, арк. 91-93. 36 Дрон-Давуд (Арон Давид) (псевдонім «Єлін») - із 1907 р.член білостоць- кої групи анархістів-комуністів. Арештований у 1908 р. Після звільнен- ня в 1911 р. виїхав до США, де брав участь в анархічному русі. У 1917 р. прибув до Одеси, член «Набату». Заарештовувався органами держбез- пеки в 1920, 1924, 1929 рр. 37 Їдеться про «Організаційну платформу загального союзу анархістів» (вид. 1926 р. у часопису «Дело труда») - напрям в анархізмі, ініційова- ний П. Аршиновим і Н. Махном. Автори документа пропонували ідео- логічну, політичну єдність, колективну відповідальність, створення й 42 Віктор Савченко ветенська розповіла про існування новоросійської групи анар- хістів-комуністів, що входила до загадкової Північнокавказької федерації анархістів (центр - м. Краснодар)з8. Але одеського слідчого цікавили не місцеві анархісти, про яких він добре знав зі «справи Єлизаветенських» та від декіль- кох місцевих секретних інформаторів, а «паризькі таємниці» Ра- хіль Венгеріїї таємна подорож до Москви влітку 1932 р. Він праг- нув виявити підпільні канали зв'язку Париж-Москва-Одеса, намагався перекваліфікувати обвинувачення про існування «контрреволюційної анархістської групи» на «анархістський те- рор проти керівників партії тауряду». Надопиті 9 травня 1933 р. Р. Венгер зізналася, що у червні 1932 р. вона виїжджала до Моск- ви разом з Ф. Гексельман і А. Мехеєвою, де вони «відвідали мав- золей» і намагалася розшукати емігрантів із Бессарабії»?. На черговому допиті 4 травня 1933 р. І. Єлизаветенський розповів, що Одеська федерація анархістів підтримувала зв'я- зокіз підпільними анархістськими групами Харкова (через І. Гу- біна), Москви (через колишніх членів анархістських груп, котрі проживали у столиці), із Кіровоградом та висланцями анархіс- тами - А. Вулісом (у Сибіру), Л. Рабиновичем, І. Шорником- Супорником, А. Тарасюком, А. Давудом (в Орлі). Він свідчив, що одеські анархісти мали зв'язок із Нью-Йорком - зі знаменитою анархісткою Е. Гольдман"?, із паризькими анархістами (струк- турою «Чорного хреста» і С. Фрідманом - колишнім одеським анархістом). Із Парижем підтримувався зв'язок за допомогою розбудову єдиної організації. Поширення «Платформи» викликало ши- рокий резонанс серед анархістів усього світу, ідеї отримали як кри- тичні, так і позитивні відгуки. 38 Держархів Одеської обл., ф. П-8064, оп. 2, спр. 12812, арк. 93-94. 39 Там само, арк. 55. 19 Гольдман Емма (1869-1940 рр.) - народилася в Литві. У віці 17 років емігрувала до США, приєднавшись до анархістів. У 1893 р. вперше за- арештована, у 1901 р. заарештована за участь у підготовці замаху на президента США, у 1908 р. - позбавлена американського громадянства, у 1916 р. знову заарештована. У 1919 р. вислана в радянську Росію. Із 1921 р. мешкала у Великобританії та Франції. Як адресат у США була названа помилково. Паризька шпигунка із «Чорного хреста» 43 італійських моряків, що бували в одеському порту. За словами підслідного, із Парижа до Одеси йшли «вказівки», а у столицю Франції від одеських анархістів - необхідна інформація". На допитах 4 і 6 травня І. Єлизаветенський пролив світло на «зустріч Нового року», після якої відбулися арешти одеських анархістів. З'ясувалося, що для створення федерації з Москви до Одеси «з директивою» таємно приїхала О. Таратута"?. Було вирішено провести регіональну підпільну конференцію «на основі Платформи» і загальний з'їзд у Харкові та обрати на нього одного делегата від Одеси (на конференції з рук у руки передавали листівки з «платформою Аршинова»)“3. Згідно зі свідченнями І. Єлизаветенського, «новорічна» зуст- річ одеських анархістів перетворилася на таємну конференцію, деобговорювалися головні питання подальшої долі анархістсь- кого руху у СРСР. Тоді було вирішено розпочати створення все- союзної федерації анархістських сил, куди запрошувалися всі анархісти, «крім тих, що скомпрометували себе легальною ро- ботою» й анархістів «карелінської» групи. На конференції критикувалася позиція Арона Барона“, що основувалася на визнанні радянської влади у вигляді «пере- ч Держархів Одеської обл., ф. П-8064, оп. 2, спр. 12813. арк. 88-101. 4? Таратута Ольга (Елька Рувинська; 1876-1938 рр.) - засновниця «Чор- ного хреста». У 1897 р. приєдналася до соціал-демократів, працювала в «Іскрі» у Швейцарії. Із 1903 р. належала до анархо-комуністів, в Одесі приєдналася до групи «непримиренних», заарештована в 1904 р. Бра- ла участь у «немотивованому» теракті у грудні 1905 р. Арештована й засуджена до 17 років каторги. У 1906 р. втекла з в'язниці до Женеви. У 1907 р. таємно повернулася до Одеси, де брала участь в організації терористичних акцій, заарештована 1908 р. і засуджена до 21 року ка- торги. У 1917 р.звільнена, у 1918 р. приєдналася до «Набату». Зазнала арештів у 1920, 1922, 1924 рр. Після арешту в 1927 р.в Одесі засуджена на 2 роки в'язниці, у 1933 р. арештована в Москві, засуджена. У 1937 р. знову заарештована, засуджена до розстрілу. 43 Держархів Одеської обл., ф. П-8064, оп. 2, спр. 12813, арк. 89-92. 44 Барон Арон (Канторович Арон Давидович; 1891-1937[?] рр.) - анархіст із 1906 р., утік із заслання до США, де приєднався до анархо-синдика- лістської організації «Індустріальні робітники світу», співредактор га- зети «Аіагт» (Чикаго, 1915 р.). У 1917 р. очолив анархо-синдикалістів 44 Віктор Савченко хідного періоду» до анархії «заумови пом'якшення диктатури», її перетворення з «диктатури партії» на «диктатуру класу». Присутні підтримали «платформу Союзу анархістів» і виріши- ли, що у сучасних умовах «махновський рух знайшов би бага- тий грунт, а очолили б його анархісти». Так само на конференції начебто обговорювалася «можливість технічного блоку з троцькістами у практичній роботі з видання та розповсюдження нелегальних листівок і літератури». За свідченнями І. Єлизаветенського, і після арештів 1929 р. анархісти намагалися відтворити втрачені зв'язки. У 1931 р. М. Гексельман, приїхавши до Новоросійська, заявила І. Єлиза- ветенському, що вислані анархісти наполягали на активізації роботи. Вони вважали неминучим «крах політики радянської влади [...]. Зараз перспективи для анархістської роботи значно розширилися й ця ситуація зо- бов'язує активізувати роботу». Водночас висланці пропонували «концентрацію сил в будь- якому мінусі»"?, як у штабі майбутньої боротьби. Чекістам було відомо, що впродовж 1931-1932 рр.у Харкові знову активізува- лася анархістська група, якій удалося відновити зв'язки з однодумцями в Москві та Єлизаветграді, що змовники «виго- Києва, обраний до Київської ради. У 1918 р. сформував анархчний загін, який бився проти білокозаків та німецьких військ. Організатор Ініціа- тивної групи анархістів «Набат» - Конфедерації «Набат», член секре- таріату, редактор «Одесского набата». Брав участь у рейдах махновсь- кої армії, був представником «Набату» при махновській Раді, намагав- ся стати головним ідеологом махновського руху. 25 листопада 1920 р. арештований НК. У 1923 р. засуджений до 2 років заслання в Кемсько- му таборі. У 1925 р. звільнений, жив у Новоніколаєвську. У 1926- 1934 рр.назасланні (проживав в Єнісейській обл. Ташкенті, Воронежі), керував підпільною групою. У 1937 р. заарештований і розстріляний. 45 Держархів Одеської обл., ф. П-8064, оп. 2, спр. 12813, арк. 94. 46 «Мінус» - форма висилки «політично неблагонадійних» громадян у 1920-х рр. Їм заборонялося проживання в певних місцевостях, у першу чергу столиці та великих містах СРСР. Паризька шпигунка із «Чорного хреста» 45 товили випуск контрреволюційних листівок анархістського спрямування». Для з'ясування «одеського» напряму слідчий допитав трьох відомих місцевих анархістів - П. Воліна, І. Рабиновича, С. Шах- воростова. Якщо останній та касир соцзабезу сорокарічний Ісак Рабинович (анархіст із 1907 р., у 1917-1922 рр. служив у Чер- воній армії) фактично відмовилися співпрацювати зі слідством та обмежувалися туманними заявами, то рахівник контори «За- готзерно» П. Волін (Борисевич)? охоче «висвітлив» станови- ще в одеському анархістському підпіллі. Він розповів, що в місті у середині 1920-х рр. «стара гвардія» анархістів (С.-К. Меккель, Д. Хаскін, Л. Рабинович, А. Вуліс, А. Дувід, І. Єлизаветенський, М. Вайнберг) підготували поповнення анархістського підпілля в особі Г. Жестова, П. Силичева, І. Пензи, Д. Топельберга та ін. Надопитах 11, 13 травня, 4 серпня 1933 р. П. Волін розповів, що Р. Венгер «листувалася з паризькими анархістами»; В. Блінд отримував пакунки від паризького анархіста П'єра Пюсе, який приїздив до СРСР у 1927-1929 рр.; Ф. Гексельман підтримува- ла «листування з висланими анархістами» та відвідала 1932 р. в Курську засланого анархіста Л. Вайнберга?. При допиті П. Воліна спливла постать загадкового італійсь- кого «доброго анархіста» Г. Бучереллі та ще двох анархістів- італійців, які «виїхали до Парижа» з СРСР. Також С. Шахворос- тов визнав, що він їздив до А. Улановського?? в Москву в 19271 47 Держархів Одеської обл., ф. П-8064, оп. 2, спр. 12813, арк. 98. 48 Волн (Борисевич) Петро Петрович (1898-? рр.) - анархіст, поляк, у 1918-1921 рр. служив у Червоній армії, із 1922 р. проживав в Одесі, перебував під слідством у 1924, 1927, 1929 рр. 43 Держархів Одеської обл., ф. П-8064, оп. 2, спр. 12812, арк. 64, 115-117. 50 Улановський Олександр Петрович (Ізраїль Хайкелевич; 1891-1971 рр.) - із 1908 р. анархіст, у 1910 р. заарештований і засланий до Турухансь- кого краю. У 1913 р. втік із заслання, опинився в Лондоні, проживав у Парижі, нелегально повернувся до Росії, заарештований і знову засла- ний до Туруханського краю. У 1917 р. став делегатом від Чорноморсько- го флоту на І з'їзді моряків. У 1917-1921 рр.бравучасть ванархістсько- му підпіллі в Одесі, був заарештований НКяк анархіст. У 1921-1924 рр. - радянський розвідник-нелегал у Німеччині, працював у Профінтерні, 46 Віктор Савченко 1931 рр. а Л. Рабинович здійснив подорож до Новоросійська заради зустрічі з Єлизаветенським (останній також приїздив до Одеси в 1932 р.)?1. Отже, після аналізу зустрічей та пересування анархістів у чекістів «вимальовувалася» цілком логічна картина розлогої анархістської організації, що мала зв'язок із закордоном. Це дало змогу загнати. Венгер у «глухий кут». На допитах 30 трав- ня і 17 червня вона зізналася, що в Парижі часто відвідувала мітинги анархістів, спілкувалася з болгарськими анархістами Г. Золотарьовим, подружжям Ніколових, читала анархістські газети, була знайомаз Я. Дубинським??, який «вивів її на одесь- ких Гекселманов»?3. Таким чином, слідство вийшло на основну тему таємних зв'язків анархістського підпілля з Парижем і продовжувало «ви- давлювати» із Р. Венгер саме цю інформацію. На допитах 26 липня і 2 серпня вона зізналася: «Я співчувала анархізму до останнього часу [...]. У клубі анар- хістів, де збиралися в основному євреї, слухала Воліна??, але з ним і Махном знайома не була, хоча бачила п'яного Мах- на, |...) про Аршинова ніколи не чула, |...) у Парижі Волін й інші відносяться до Аршинова як до людини, близької до більшовизму, оскільки він стоїть за організацію. Я Аршинова ніколи не бачила. Махно стоїть осторонь від Аршинова та організатор інтерклубів Міжнародного союзу моряків і портових ро- бітників. У 1929-1935 рр. - на розвідувальній роботі в Китаї, Німеч- чині, Данії. Із 1936 р. викладав у розвідшколі та військовій академії ім. М. Фрунзе. У 1949 р. засуджений до 10 років ув'язнення, звільнений 1955 р., реабілітований. 51 Держархів Одеської обл., ф. П-8064, оп. 2, спр. 12812, арк. 37, 43, 144- 146. 52 Дубинський Яків (Жак; псевдонім «Соболь»; 1889-1959 рр.) - до 1917 р. працював пекарем в Одесі, брав участь у робітничому русі. Анархіст- синдикаліст із 1917 р. у 1922 р. втік за кордон, член Федерації анархістів-комуністів Болгарії, французької Революційно-синдика- лістської загальної конфедерації праці. Із 1926 р. керував відділенням «Чорного хреста» в Парижі (див.: шИпегайте. - Среїез, 1996. - № 13. - Р. 32,51). 53 Держархів Одеської обл. ф. П-8064, оп. 2, спр. 12812, арк. 25, 128, 158. Паризька шпигунка із «Чорного хреста» 47 від Волна. Я, за своїми установками, була ближче до Волна Ї..1, пояснюється це впливом на мене особистості Воліна, його репутацією чесного революціонера. Моя діяльність як анархіста в Парижі полягала у зборі декількох розділів за зав- данням “Фонду”»55. П. Аршинов, нарівні із Н. Махном, був одним із найвідомі- ших російських анархістів у Парижі, творцем «Платформи». До того ж наприкінці травня 1933 р. П. Волін на допиті свідчив, що Р. Венгер говорила йому, нібито «зустрічалася в Парижі з Аршиновим, Воліним, Марком (Марк Мрачний. - В. С.). Бачила Махна [(...], якому в колі цієї еміг- рації не симпатизують»°5. У рукописі «До автобіографії», написаному на вимогу слідчо- го, Р. Венгер вказала на проживаючих у Парижі емігрантів із балканських країн та Італії (понад 20 осіб). Вона назвала бесса- рабських анархістів, з якими спілкувалася (І. Цукерман, Л. Ба- ранчик, Х. Пузіс), що заробляли на життя кустарним плетінням 54 Волін (Ейхенбаум) Всеволод Михайлович (1882-1945 рр.) - у револю- ційному русі з 1904 р., есер.У 1907 р. засуджений до заслання у Сибіру, утікза кордон, проживав у Парижі. У 1909 р. співпрацював з анархіста- ми-комуністами. У 1912 р.брав участьу створенні Товариства активної допомоги політкаторжанам. У 1914 р. заарештований, ув'язнений у Франції, утік до США, де ввійшов до групи анархо-синдикалістів і Сою- зу російських робітників у США й Канаді, член редакції газети «Голос труда». У 1917 р.в Петрограді організував Союз анархо-синдикалістсь- кої пропаганди, відновив випуск часопису «Голос труда». У 1918 р. сформував анархістський загін, боровся проти німецьких військ в Ук- раїні. Бравучастьу створенні Ініціативної групи «Набат», Конфедерації «Набат», член секретаріату «Набат» і редакції однойменної газети. Із липня 1919 р. - голова Ради махновців, завідувач культпросвітниць- ким відділом. У 1920 р. заарештований, 1922 р. висланий до Німеччи- ни. У 1923 р. - організатор Групи російських анархістів у Німеччині, діяч Об'єднаного комітету захисту ув'язнених революційної Росії. Ав- тор теорії синтетичного анархізму. У 1925 р. переїхав до Парижу, органі- зував Групу російських анархістів-синдикалістів. У 1926 р.звинуватив Н. Махна й П. Аршинова в «анархо-більшовизмі». 55 Держархів Одеської обл., ф. П-8064, оп. 2. спр. 12813, арк. 56. 56 Там само, спр. 12812, арк. 67 48 Віктор Савченко туфель. У цій артілі працювала й Р. Венгер, де вона близько познайомилася з анархістом Г. Золотарьовим, «що претендував на роль вождя». Відомо, що в паризькій артілі з плетіння ту- фель наприкінці 1920-х рр. підробляли лідери «Платформи» - Н. Махно і П. Аршинов. Причому сам Н. Махно в той час постій- но спілкувався з єврейськими та болгарськими анархістами- емігрантами в Парижі. Так що заява Р. Венгер про те, що вона не була знайома в Парижі ані з Н. Махном, ані з П. Аршиновим була неправдивою?". Із 28 липня 1933 р. новий слідчий - уповноважений СПВ Казакевич - змусив Р. Венгер зізнатися, що вона в Москві зуст- річалися з 0. Таратутою і на таємних зборах зробила доповідь про «справи паризьких анархістів». 29 липня на допиті Ф. Гек- сельман так само зізналася в тому, що бачилася в Москві з О. Та- ратутою на квартирі Еппельбаума??. А 31 липня 1933 р. вона свідчила, що познайомилася з 0. Таратутою в Одесі 1927 р.?9 Саме тоді 0. Таратута брала участь у підготовці листа відгрупи анархістів-залізничників. У ньому ультимативно вимагалося від адміністрації зняти обмеження приробітку для робітників, погрожуючи актами індивідуального терору проти керівниц- твазалізниці. У серпні 1927 р.в 0. Таратути було проведено об- шук, а сама вона опинилася за гратами??, На допитах 2 119 серпня Р. Венгер повідомила, що в 1927 р. у Парижі вона познайомилася з Я. Дубинським, який тоді зби- рав кошти для допомоги анархістам у СРСР, листувався з ними, надсилав ім посилки. Р. Венгер вказала на постійну його корес- пондентку - одеську анархістку Е. Босинову. Вона також зізна- лася, що відправляла листа анархістові І. Цукерману в Парижіз 57 Держархів Одеської обл. ф. П-8065, оп. 2, спр. 12813, арк. 2-3, 28. 58 Еппельбаум Наум Аронович (1884-1937 рр.) - анархіст із 1905 р., не- одноразово арештовувався царською поліцією та співробітниками НК- ОДПУ. Разом із О. Таратутою працював у швейній артілі каторжан у Москві. Розстріляний 1937 р. за звинуваченням у «підпільній анархіч- ній діяльності». 59 Там само, ф. П-8065, оп. 2, спр. 12813, арк. 41. 50 Савченко В. А. Анархистское подполье в Одессе... - С. 126. Паризька шпигунка із «Чорного хреста» 49 повідомленнями про переслідування анархістів у СРСР, цю інформацію було надруковано в анархістській газеті «Цірег- {ашге». Нарешті Р. Венгер вказала на зв'язок із паризьким «Чор- ним хрестом»: «Волін у Парижі близький з Дубинським», Я. Ду- бинський «керує фондом допомоги засланим у СРСР»5*. Ще в лютому 1925 р. циркуляр ДПУ УСРР повідомляв про виявлені зв'язки паризького «Чорного хреста» з анархістським підпіллям у СРСР. Відзначалася небезпека зарубіжних контактів місцевих анархістів із Заходом. Арешти анархістів, пов'язаних зі структурою «Чорного хреста», почалися навесні 1929 р. У Москві за звинуваченням у зв'язках з «анархо-еміграцією» та антирадянській агітації було заарештовано Н. Музеля-Рогдаєва, А. Андреева, В. Бармаша, Ф. Гецці таін. Виходячи з наявних матеріалів архівно-кримінальних справ, можна з упевненістю відзначити, що чекістів по досліджуваній «одеській анархістській лінії» цікавили, передусім, три позиції: ® зв'язок місцевих анархістів з іноземними центрами («Чор- ним хрестом», групами Волна та Махна-Аршинова), шляхи їх комунікації через італійських революціонерів і моряків; ® спроби централізації анархістських груп у СРСР на основі «Платформи» (намагання створити українську, північнокав- казьку, всесоюзну анархістські федерації); » можливість представити вищому політичному керівництву СРСР потенційну «анархістську терористичну мережу», що мала зв'язок із закордоном. Це загалом відповідало уявлен- ням Й. Сталіна та його оточення про наявність у країні при- хованого політичного спротиву «соціалістичній перебудові народного господарства». Однак результат копіткої роботи одеського апарату ДПУ УСРР був дещо несподіваним. Хоча слідство дійшло висновку, що розгромлене в 1927 11929 рр.одеське анархістське підпілля намагалося відновити нелегальну діяльність і зв'язки, але до- вести наявність «терористичних намірів» виявилося для чекістів зразка 1933 р.занадто складним. Цілком вірогідно, що 51 Держархів Одеської обл., ф. П-8065, оп. 2, спр. 12813, арк. 56. 52 Вадим Золотарьов керівного складу. На сьогодні опубліковано лише список на- чальників усіх виправно-трудових таборів СРСР упродовж 1923-1960 рр. та біографічні довідки про деяких із них», У пе- ріод 1937-1939 рр.у СРСР функціонувало 58 управлінь виправ- но-трудовихтаборів (УВТТ) і табірних відділень центрального підпорядкування?, які очолювали 93 чекіста". 11 із них були вихідцями з НКВС УРСР. У нашій розвідці ми спробуємо дослі- дити причини відрядження їх до Головного управління таборів (ГУТАБ) та простежити їхні подальші долі. 1 Система исправительно-трудовых лагерей в СССР, 1923-1960: Справоч- ник / Сост. М. Б. Смирнов. - Москва: Звенья, 1998. - С. 137-476. 2 Шаповал Ю.І, Пристайко В.І, Золотарьов В.А. ЧК-ГПУ-НКВД в Україні: особи, факти, документи. - К.: Абрис, 1997. - 608 с.; Петров Н.В., Скор- кин К.В. Кто руководил НКВД: 1934-1941: Справочник. - Москва: Зве- нья, 1999. - 504 с.; ГУЛАГ: Главное управление лагерей: 1918-1960 / Сост.: А. И. Кокурин, Н.В. Петров. - Москва: МФД, 2000. - 888 с., Пет- ров Н.В. Кто руководил органами госбезопасности: 1941-1954: Справоч- ник. - Москва: Общество «Мемориал»; Звенья, 2010. - 1008 с.; Тум- шис М.А., Золотарев В.А. Евреи в НКВД СССР 1936-1938 гг.: Опыт биог- рафического словаря. - Самара, 2012.- 616 с. - Йдеться про Амурське залізничне, Архангельське, Байкало-Амурське, Біломоро-Балтійське, Будівництво 2101 ВТТ, Будівництво 2111 ВТТ, Бук- чачинське, Буреїнське, Ветлузьке, Волзьке, Воркутинське, ВТТ Дмитрів- ського механічного заводу, ВТТ і будівництво окремого Дмитрівського району ГУТАБ, ВТТІі будівництво Сталінської насосної станції, ВТТ будів- ництва Південної станції, В'яземське, В'ятське, Гірськошорське, Дале- ко-Східне, Дмитрівське, Західне залізничне, Івдельське, Калузьке, Ка- рагандинське, Каргопольське, Котласький пересильно-перевалочний пункт ГУТАБ, Красноярське, Кулойське, Ликовське, Локчимське, Лузь- ке, Ново-Тамбовське, Норильське, Онезьке, Південно-Східне, Південне, Північне залізничне, Північно-Східне, Північно-Уральське, Подольське, Порвинське, Райчихинське, Самарське, Свирське, Середньо-Азійське, Си- бірське, Сороцьке, Східне, Тайшетське, Темниковське, Томсько-Асинсь- ке, Унженське, Усольське, Усть-Боровське, Устьвимське, Ухтинсько-Пе- чорське, Шосдортаб, Ягринське. Див.: Система исправительно-трудовых лагерей в СССР, 1923-1960: Справочник / Сост. М. Б. Смирнов. - Моск- ва: Звенья, 1998. - С. 137-476. 4 Система исправительно-трудовых лагерей в СССР. - С. 137-476. Колишні співробітники НКВС УРСР ... у системі ГУТАБ СРСР 53 Особливості Управління таборами ОДПУ було створе- кадрової не 25 квітня 1930 р. У наказі заступника го- політики лови ОДПУГ. Г. Ягоди про записдобровольців в ГУТАБ : : : ; _ ОДПУ-НКВС СРСР із чекістських кадрів на керівну роботу до но у 1930-1936рр. | ВОСТВОрених таборів зазначалося, що «для відповідальної керівної роботи в нових таборах, в умовах специфічної обстановки роботи в них необ- хідні тверді чекісти, які добровільно бажають працювати»»?. Утім, укомплектувати керівний склад таборів одними добро- вольцями не вдалося, і туди в наказному порядку почали нап- равляти чекістів, котрі, як правило, у чомусь провинилися перед керівництвом. Ба більше, на керівні посади висували співробіт- ників, раніше засуджених за різноманітні злочини. У травні 1932 р. начальником Ухто-Печорського УВТТ став колишній начальник секретно-оперативної частини ДПУ Азер- байджанської РСР Я. М. Мороз (Іосем). У лютому 1929 р. коле- гією ОДПУ СРСР «за перевищення влади» - розстріл без суду та слідства бакинського робітника - він був засуджений до 7 років позбавлення волі, Утім, у листопаді 1929 р. почав працювати начальником експедиції управління північних таборів особли- вого призначення ОДПУ СРСР. У лютому 1931 р. за рішенням Всесоюзного Центрального Виконавчого Комітету його дост- роково було звільнено та відновлено на роботі в ОДПУ, а за рішенням ЦКК ВКП(б) поновлено в лавах партії з відміткою в партійному квитку: «Перерва в перебуванні у ВКП(б) з 20 квітня 1929 р. по 18 вересня 1931 р.»". Засуджені в лютому 1935 р. у зв'язку з убивством першого секретаря Ленінградського обкому ВКП(б) С. М. Кірова «за зло- чинно-халатне ставлення до своїх обов'язків» керівники УНКВС по Ленінградській області також відбували покарання, працю- 5 Сысоев Н.Г Жандармы и чекисты: От Бенкендорфа до Ягоды. - Москва: Вече, 2002. - С. 360-361. 5 Аллилуев В. Аллилуевы - Сталин: Хроника одной семьи. - Москва: Мо- лодая гвардия, 2002. - С.91-92. 7 Советское руководство: Переписка, 1928-1941: |Сб. док.) / Сост.А. В. Ква- шонкин и др. - Москва: РОССПЭН, 1999. - С. 160-161. 54 Вадим Золотарьов ючи на керівних посадах у ГУТАБ. Начальник УНКВС П. Д. Мед- ведь спочатку був помічником начальника Оротуканського гірсько-промислового району, а потім очолив Південне гірсько- промислове управління. Перший заступник начальника УНКВС І. В. Запорожець став начальником Оротуканського управління шляхового будівництва, а другий заступник начальника УНКВС Ф. Т. Фомін очолив управління шляхового будівництва в Тас- канському гірсько-промисловому районі». За схожим сценарієм переводили на роботу до ГУТАБ інших чекістів. 25 травня 1934 р. ЦК ВКП(б) «у зв'язкуз виявленими у фінансовому господарстві голов[но!] міліції України великих негараздів, які виразилися в без- контрольній та незаконній витраті коштів, приховуванні від держави великих грошових коштів шляхом складання фаль- шивого балансу» ухвалив постанову про накладання дисциплінарних стягнень на керівників ДПУ УСРР. У документі наказувалося «виключити з кандидатів партії, зняти з роботи та направити доУхти натри роки начальника фінансового відділу голов[но!] міліції УСРР і ДПУ УСРР Янішевського»?. Вірогідно, за те, що 0. С. Янішевський нікого з керівництва «не здав». Голова ДПУ, а потім нарком внутрішніх справ УСРР В. А. Балицький три роки зберігав за ним квартиру, а в 1937 р. повернув до Києва!?, Відновити довіру начальства та повернутися на керівну ро- боту у центральному апараті або обласних органах НКВС майже нікому не вдалося. Ми знаємо три випадки такого повернення: начальник 3-го (оперативно-чекістського) відділу Волзького УВТТ Є. А. Євгеньєв (Шептицький) став помічником начальника відділку економічного відділу ГУДБ НКВС СРСР; заступник на- з Кирилина А. Неизвестньй Киров. - Санкт-Петербург: Нева; Москва: ОЛМА-пресс; 2001. - С. 543. 3 Галузевий державний архів Служби безпеки України (дал! - ГДА СБ Ук- раїни), ф. 13, спр. 408, т. 4, арк. 110. 10 Шаповал Ю.І, Золотарьов В.А. Всеволод Балицький: особа, час, оточен- ня. - К.: Стилос, 2002. - С. 278. Колишні співробітники НКВС УРСР ... у системі ГУТАБ СРСР 55 чальника Дмитрівського УВТТ П. Ш. Симановський очолив УНКВС по Курській області; заступник начальника 3-го відділу Дмитрівського УВТТ І.Я. Ільїн став заступником начальника 11-го (водного) відділу УДБ УНКВС по Московській області. У 1937 р. всі троє отримали ордени, а у 1939-1940 рр. - кулю в потилицю від «колег». Така кадрова політика дала підстави начальникові ГУТАБ НКВС СРСР 1. 1. Плінеру у серпні 1938 р. заявити на одній із на- рад, що «до приходу Миколи Івановича Єжова до комплектування кад- рів нашої системи підходили по-ворожому, давали нам усяку наволоч, іноді фіксували: з органів звільнити, направити на роботу до системи ГУТАБ, а іноді і без цієї обмовки»", До призначення наркомом внутрішніх справ Перші | СРСР М. 1. Єжова співробітників ДПУ-НКВС УСРР керівники , для роботи на керівних посадах в системі ГУТАБ таборів | Незалучали. Першим начальником УВТТ - вихід- цем із НКВС УСРР став колишній інспектор управ- ління прикордонної та внутрішньої охорони (УПВО) НКВС УСРР М. Л. Долін.У 1935 р. за груб! порушення господарської дисцип- ліни підчас керівництва 19-м Олевським прикордонним заго- ном ОДПУ військовий трибунал УПВО НКВС УСРР засудив його до 3-х років позбавлення волі. Покарання відбував у Темни- ковському УВТТ у Мордовії. У лютому 1936 р. достроково звіль- нений зі зняттям судимості та залишений для роботи в таборі спочатку начальником лісозаготівельного відділку, а з липня 1936 р. - помічником начальника табору. 14 листопада того ж року М. Л. Доліна призначили т.в.о. начальника зазначеного УВТТ??, а 16 квітня 1937 р. він став повноправним керівником установи", що забезпечувала Москву дровами. 11 Сысоев Н.Г Жандармы и чекисты: От Бенкендорфа до Ягоды. - С. 183. 12 Архів Головного управління Міністерства внутрішніх справ України у Харківській області (далі - АГУМВС ХО), наказ НКВС СРСР по особово- му складу Мо 1105 від 14 листопада 1936 р. 13 АГУМВС ХО, наказ НКВС СРСР по особовому складу № 532 від 15 квітня 1937 р. 56 Вадим Золотарьов Першим чекістом-керівником, направленим з УРСР на ро- боту до ГУТАБ, був колишній заступник наркома внутрішніх справ УРСР 3. Б. Кацнельсон. 29 квітня 1937 р.вінставзаступни- ком начальника ГУТАБ НКВС СРСР та за сумісництвом обіймав посади заступника начальника будівництва каналу Волга- Москва й начальника Дмитрівського УВТТ". Серед російських істориків побутує думка, що 3. Б. Кацнельсон, відчувши неми- нучість падіння наркома внутрішніх справ УРСР В. А. Балиць- кого, через своїх московських знайомих домігся переводу до ГУТАБ!5. Проте причини цього переведення були повідомлені особовому складу НКВС СРСР першим заступником союзного наркома М. П. Фриновським: «Тов. Кацнельсона 3.Б. за надсилання народному комі- сару внутрішніх справ СРСР довідки у справі Сухова суто фор- мальної, без проведення перевірки суті справи, що свідчить про формально-бюрократичне ставлення до оперативної ро- боти, зняти з роботи в органах ГУДБ»!6. 3. Б. Кацнельсона заарештували 17 липня 1937 р. за звину- ваченням у систематичному розтринькуванні державних кош- тів, що відпускалися НКВС УРСР; організації колективних пия- тик, дезорганізації оперативної роботи, через що «апарат НКВС УРСР виявився засміченим контрреволюційним елементом і елементом, що розклався, який став основною базою кадрової антирадянської змови, організованої Балицьким»"", Після трива- лого слідства 10 березня 1938 р. 3. Б. Кацнельсона розстріляли. Арешт багаторічного керівника республіканських чекістів В. А. Балицького викликав масову чистку НКВС УРСР. Частину співробітників заарештували, частину звільнили з роботи, час- тину відправили на роботу у систему ГУТАБ. Масове переве- 14 АГУМВС ХО, наказ НКВС СРСР по особовому складу № 652 від 29 квітня 1937 р. 15 Тумшис М.А., Папчинский А.А. Правда и ложь А.Орлова // Отечествен- ная история. - 1999. - Мо 6. - С. 179-182. 16 АГУМВС ХО, наказ НКВС СРСР № 248 від 21 червня 1937 р. 17 Обвинувальний висновок у справі 3. Б. Кацнельсона // Наше минуле. - К.: Вид-во М. Коця, 1993. - С. 75. Колишні співробітники НКВС УРСР ... у системі ГУТАБ СРСР 57 дення на посади в таборах тривало протягом 1937-1939 рр. і здійснювалося у три етапи. Перший тривав із липня 1937 по січень 1938 рр. Він зачепив умовно «людей Балицького». Дру- гий (лютий-листопад 1938 р.) охопив «скомпрометованих спів- робітників», а третій (грудень 1938 - березень 1939 рр.) - «по- рушників соціалістичної законності». Після призначення 14 червня 1937 р. наркомом Перший | внутрішніх справ УРСР І. М. Леплевського почалася етап перша велика кадрова чистка НКВС УРСР, під час якої декількох чекістів-керівників перевели на робо- ту до ГУТАБ. Завдання на них чекали серйозні. 5 серпня 1937 р. вийшла директива про проведення спецоперації за наказом НКВС СРСР № 00447 («куркульської операції») в таборах. Для УВТТ встановили ліміти на репресії лише за 1-ю категорією - усі обвинувачені в'язні підлягали розстрілу. Процедура не пе- редбачала проведення слідства, трійки ухвалювали рішення про розстріли на підставі довідок табірної адміністрації. 15 серпня 1937 р.було організовано сім лісових УВТТ", куди мали направляти нових ув'язнених. Серед керівників новоут- ворених таборів - і двоє українських чекістів. Одним із них був Я. К. Краукл!с? - начальник управління місць ув'язнення НКВС УРСР та секретар парткому наркомату, оголошений «основним винуватцем затиснення самокритики, розкладу ча- стини апарату НКВС УСРР та притуплення пильності»??, 16 серпня 1937 р. його призначили начальником Кулойсь- кого УВТТ в Архангельську. Того ж дня начальником Томсько- Асинського УВТТ став К. М. Карлсон - колишній заступник нар- кома внутрішніх справ УРСР", виведений 4 липня 1937 р. «як недостойний» із числа членів ЦК КП(б)У??. 18 Івдельський, Каргопольський, Кулойський, Локчимський, Тайшетсь- кий, Томсько-Асинський та Устьвимський. 19 АГУМВС ХО, наказ НКВС СРСР Мо 078 від 16 серпня 1937 р. 20 Виписка з протоколу партзборів парторганізації УЇ відділу УГБ НКВД УРСР // Наше минуле. - С. 66-67. 21 АГУМВС ХО, наказ НКВС СРСР Мо 078 від 16 серпня 1937 р. 22 ЦДАГО України, ф. 1, оп. 1, спр. 533, арк. 3. 58 Вадим Золотарьов 28 серпня 1937 р. начальником Біломорсько-Балтійського комбінату (ББК) та Біломорсько-Балтійського УВТТ було призначено колишнього начальника УНКВС по Вінницькій області М. М. Тимофєєва?. І. М. Леплевський неодноразово підкреслю- вав «виняткову близькість В. А. Балицького та М. М. Тимофєєва», азаарештовані україн- ські чекісти називали останнього «бездар- ним працівником, що не відповідав тим високим посадам, на які його висував Ба- лицький», звинувачували «в участі в анти- радянській змові в НКВС УРСР», фінансових порушеннях, пияцтві, оргіяхта гулянках ко- лишнього республіканського наркома внут- рішніх справ?" (стверджували навіть, що дружина М. М. Тимофеева була однією з чис- ленних коханок В. А. Балицького?5). Однак М. І. Ежов чомусь за- хистив М. М. Тимофеева. Начальник ГУТАБ НКВССРСРМ. Д. Бер- ман пізніше свідчив: М. Тимофеев. «Ежов мен! сказав, що Тимофеев хлопець працьовитий, хоча кажуть, в Україні він “замазаний” в якихось справах Балиць- кого. Але в таборах його можна використовувати»?5. На початку 1938 р. був відряджений на роботу до ГУТАБ помічник начальника УНКВС по Чернігівській області Ю. С. Ша- тов. П'ять років тому його прізвище стало відомим, оскільки наказом заступника голови ОДПУ Г. Г. Ягоди він був усунутий із посади начальника Маріупольського райвідділу ДПУ та за- арештований, оскільки «явно саботував цілком вірне рішення» заступника начальника політвідділу Сартанської МТС по ДПУ 23 АГУМВС ХО, наказ НКВС СРСР по особовому складу № 1516 від 28 серп- ня 1937 р. 24 ЦДАГО України, ф. 263, оп. 1, спр. 44539-ФП, арк. 59-63. 25 ГДА СБ України, Одеса, спр. 25468, т. 1, арк. 49-50. 26 Золотарьов В. ЧК-ДПУ-НКВСна Харківщині: люди та долі: 1919-1941. - Х.: Фоліо, 2003. - С.121. Колишні співробітники НКВС УРСР ... у системі ГУТАБ СРСР 59 Радищева «про арешт контрреволюційних елементів, що зрива- ли підготовку до с1вби»?”. В. А. Балицькому тоді вдалося вряту- вати Ю. С. Шатова, спочатку перевівши його на посаду началь- ника донецької обласної міліції, а влітку 1935 р. призначивши начальником щойно утвореного Житомирського окружного відділу НКВС. Щоб засвідчити свою нещадність до «ворогів народу» Ю. С. Шатов із весни 1937 р. власноручно виконував смертні вироки, розстрілюючи за ніч до 30 0с16?8. Утім, таку за- тятість не оцінили. Коли у жовтні 1937 р.було створено УНКВС по Житомирській області, очолювати його Ю. С. Шатову не до- вірили, а відправили до Чернігова? допомагати начальникові УНКВСМ. Б. Корнєву керувати відділами, що не входили до УДБ, азвідти - до Красноярська - очолювати щойно створене УВТТ??, Тоді ж на керівну роботу у системі ГУТАБ було перекинуто інших українських чекістів: начальник адміністративно-гос- подарського управління (АГУ) НКВС УРСР С. М. Цикліс став на- чальником адміністративного відділу Івдельського УВТТ; зас- тупник начальника особливого відділу ГУДБ НКВС 45-го меха- нізованого корпусу Й. І. Ключкін - начальником планового відділу Тайшетського УВТТ; начальник Кіровського міськвід- ділу НКВС Одеської області С. Н. Люблін - начальником 3-го (оперативно-чекістського) відділу Лузького УВТТ; начальник Полтавського міськвідділу НКВСИ. А. Вепринський - начальни- ком 3-го відділу УВТТ Дальтабу. Основною причиною їх від- рядження була втрата «політичної довіри» через зв'язок із В. А. Балицьким та іншими «викритими ворогами народу». С. М. Циклісові дорікали й за організацію численних гулянок та банкетів В. А. Балицького, іза «курчат-табака», які наркомові на обід доставляли літаком із харківського ресторану «Динамо». Рятуючи своє життя, начальник АГУ написав заяву до Москви, 27 Галузевий державний архів Міністерства внутрішніх справ України, ф. 45, оп. 5, спр. 6, арк. 5. 28 ГДА СБ України, Житомир, спр. 32460, т. 4, арк. 55. 29 АГУМВС ХО, наказ НКВС УРСР по особовому складу № 396 від 15 жовт- ня 1937 р. 30 Система исправительно-трудовых лагерей в СССР. - С. 303. 60 Вадим Золотарьов дерозкривав «моральне обличчя» республіканського керівниц- тва, та поки що відбувся виключенням із партії. Схожий по- каянний рапорт на ім'я І. М. Леплевського написав Й. І. Ключкін: «Уважаю, що мене відсторонили тому, що я був зв'язаний дов- гий час і за службою, і особисто з Бржезовським (заступни- ком начальника 5-го відділу УДБ НКВС УРСР. - В. 3.) - заа- рештованим шпигуном і ворогом»?2. Ще один «штрафник» - Й. А. Вепринський - у 1918-1919 рр. був членом «Поалей Ціон», ау 1921 р. виключений із лав більшо- виків «як виходець з іншої партії, за міщанство та халатне став- лення до служби»33. Майбутній радянський партизан, Герой Радянського Союзу Д. М. Медведеву 1937 р.обіймав посаду інспектора при началь- ников! УНКВС по Харківській області. 23 липня 1937 р. його було призначено начальником оперативного штабу з виконання наказу НКВС СРСР № 000447 про проведення «куркульської операції», а 19 серпня того ж року - начальником Кременчуць- кого куща (включав 12 районів Харківської області) з прове- дення «польської операції» за наказом НКВС СРСР № 0048534. Утім, у вересні 1937 р.він був звільнений із НКВС у зв'язку з арештом старшого брата - 0. М. Медведева - колишнього чле- на робітничої опозиції та активного троцькіста. Свого часу Д. М. Медведев запропонував керівництву, «щоб його направили до Москви на розшук брата Олександ- раз легендою про те, що я нібито за троцькістські коливання виключений із партії та звільнений з органів ЧК. Я вважав, що, маючи досвідагентурної роботи, я в найкоротший термін зумію завоювати довіру Олександра й розроблю його та його зв'язки. У цьому мені було відмовлено». 31 Петров Н., Янсен М. «Сталинский питомец» - Николай Ежов. - Москва: РОССПЭН; Фонд Первого Президента России Б. Н. Ельцина, 2008. - С. 78. 32 ГДА СБ України, ф. 6, спр. 43296-фп, арк. 111. 33 Держархів Харківської області, ф. 2, оп. 2, спр. 468, арк. 98. 34 Золотарьов В. Харківський слід партизана: (Невідомі сторінки біографії Героя Радянського Союзу Д. Медведєва) // Історія в школах України. - 1998. - Мо 4. - С. 44-48. Колишні співробітники НКВС УРСР ... у системі ГУТАБ СРСР 61 Не добивши «куркулів» та «польських шпигунів» на Харків- щині Д. М. Медведев поїхав шукати правди до Москви й за півро- ку домігся права працювати «в органах НКВС, але поза систе- мою ГУДБ». Із квітня 1938 р. він став заступником начальника 3-го відділу ББК та Біломорсько-Балтійського УВТТ, яким ке- рував його давній товариш по службі - М. М. Тимофеев, ау квітні 1939 р.очолив 3-й відділ Норильського УВТТ. Утім, уже за півро- ку Д. М. Медведєвзнову бувзвільнений із НКВСза «масове необ- грунтоване припинення слідчих справ». Не допомогли поясню- вальні записки про те, що «ми змушені були звільняти, оскільки в постановах РНК і ЦК ВКП(б), і в наказах НКВС підкреслювалося, що без санкції про- курора не маємо права тримати під вартою заарештованих. На наші телефонні дзвінки до Москви колишній начальник 3-го відділу ГУТАБ Симхович відповів: "Раз прокурор не дає санкції на утримання, з-під варти зв!льняйте” »35. Для багатьох українських чекістів пе- реведення до ГУТАБ було лише відст- рочкою перед стратою. Поки К. Карлсон 1 Я. Краукліс керували новоствореними таборами, наприкінці листопада 1937 р. НКВС СРСР розпочав операцію проти латишів за підозрою у «шпигунстві, ди- версіях і антирадянській націоналістич- ній діяльності»? Я. Краукліса заарешту- вали 1 січня 1938 р.,звинуватили в учас- тів «антирадянській змові в НКВСУРСР» 122 квітня стратили?”. Того ж дня розст- ріляли К. Карлсона, якого «взяли» 22 січ- Я. Краукліс. ня 1938 р. Йому інкримінували те, що в 1907 р. він видав цар- 35 Хинштейн А. Подземелья Лубянки. - Москва: ОЛМА-пресс; Образова- ние, 2005. - С. 343-348. 36 Хаустов В., Самуэльсон Л. Сталин, НКВД и репрессии 1936-1938 гг. - Москва: РОССПЭН, Фонд Первого Президента России Б. Н. Ельцина, 2009. - С. 293. 37 ЦДАГО України, ф. 263, оп. 1, спр. 44539-фп, арк. 460. 62 Вадим Золотарьов К. Карлсон (сидить у центрі) зі співробітниками. ській «охранці» революціонера; у 1908-1914 рр.займався «про- вокаторською діяльністю» в еміграції; з 1919 р. працював на латвійську, з 1934 р. - німецьку, з 1936 р. - польську розвідки, атакож начебто був членом «антирадянської латиської націо- налістичної організації» та організації «правих»?8, За участь у «змові Балицького» 25 квітня 1938 р. був за- арештований, а 28 серпня розстріляний С. Цикліс. Також того року взяли підварту Й. Вепринського. Довго розбиралися з М. Ти- мофєєвим, поки особлива інспекція НКВС СРСР винесли вердикт: «Слідчі матеріали, які є стосовно Тимофеева, через їх супе- речливість, відмову частини заарештованих від своїх свід- чень, а також через те, що у свідченнях інших арештованих про належність Тимофєєва до змовницької організації відзна- чається, що про це їм стало відомо зі слів Балицького або Леплевського, які свідчень проти Тимофеева не дали, не можуть служити достатньою підставою для притягнення Ти- 38 ГДА СБ України, ф. 6, спр. 43787-фп, арк. 116-118. Колишні співробітники НКВС УРСР ... у системі ГУТАБ СРСР 63 мофєєва до кримінальної відповідальності. Між тим, Ти- мофеєєв не тільки по роботі на Біломоркомбінаті, але й ос- таннім часом в апараті ГУТАБу НКВС СРСР характеризується з позитивної сторони, якактивний, енергійний та ініціативний працівник, котрий цілком справляється з дорученою йому справою»? 27 січня 1938 р. в керівництві УРСР сталися іс- другий тотні зміни. Пленум ЦК КП(б)У звільнив С. В. Косіо- етап | равід обов'язків першого секретаря ЦК КП(б)У «у зв'язку з призначенням заступником голови Ради народних комісарів СРСР і головою Комісії радянського конт- ролю СРСР»? та обрав на його місце М. С. Хрущова - до того пер- шого секретаря Московського міського та обласного комітетів ВКП(б). Водночас посаду наркома внутрішніх справ УРСР обій- няв 0. 1. Успенський", Нові партійні та чекістські вожді почали нову хвилю репресій у республіці, у тому числі й серед апарату НКВС УРСР. Допомагати їм у цьому в лютому 1938 р. приїхав нарком внутрішніх справ СРСР М. І. Єжов. Новий начальник відділу кадрів НКВС УРСР Г. М. Кобизев пізніше свідчив: «17 лютого я подав Єжову матеріали, що характеризували кадри: персональний список усіх співробітників оперативних відділів, наяких були матеріали, що компрометують (чоловік 600-800)*... Ежов, не переглянувши матеріали, сказав: "По- дивився я на кадри, тут не українське НКВС, а Біробіджан". Розглядаючи далі матеріали він наклав резолюції ледве не по кожному співробітнику - кого слід заарештувати, кого звільнити, кого перевести на неоперативну роботу, до ГУТАБ»“3. 39 Центральный архив Министерства внутренних дел Российской Феде- рации, личное дело № 5218, л. 180. 40 0 Станиславе Косиоре: Воспоминания, очерки, статьи. - Москва: Полит- издат, 1989. - С. 248. 41 АГУМВС ХО, наказ НКВС УРСР по особовому складу № 36 від 27 січня 1938 р. 42 Золотарьов В.А. ЧК-ДПУ-НКВС на Харківщині: люди та долі. - С. 327. 43 Петров Н., Янсен М. «Сталинский питомец» - Николай Ежов. - С. 365. 64 Вадим Золотарьов За період із 15 лютого по 5 квітня 1938 р. з органів НКВС УРСР було звільнено 558 осіб, 154 із них заарештували". Крім того, за наказами НКВС УРСР по особовому складу в лютому- березні 1938 р. відрядили до інших регіонів СРСР 188 чекістів, більшість з яких направили на роботу в ГУТАБ. Із 17 березня по 4 квітня 1938 р.занаказами заступника наркома внутрішніх справ СРСР С. Б. Жуковського таке призначення отримали 94 особи"? С. П. Марченко пізніше згадував, що після призначен- ня А. [. Єгорова начальником УНКВС по Чернігівській області «там стало жахливе становище. Почався розгром кадрів. Де- сятки людей відправляли на північ ні за що, ні про що. Не питали, не викликали - літер у зуби й відразу їдеш в якійсь табір. Обстановка була гидотна, настрій — жахливий»*“5. Начальник 1-го відділу УДБ НКВС УРСР 0. Г. Мірошничен- ко, який безпосередньо відповідав за безпеку вже опального С. В. Косіора, інших репресованих членів політбюро ЦК КП(б)У та РНКУРСР, 17 березня 1938 р. був призначений начальником Онезького УВТТ у Ленінградській області. Начальник Умансь- кого райвідділу НКВСС. І. Борисов-Лендерман, який мав суворі догани «за незабезпечення найважливіших директив про пере- будову агентурно-оперативної роботи» (1936 р.) та «за пору- шення фінансової бюджетної дисципліни» (1937 р.)*", 26 берез- ня 1938 р. отримав призначення начальником Івдельського УВТТ у Свердловській області. 44 Ченцов В. Трагические судьбы: Политические репрессии против немец- кого населения Украины в 1920-1930-е годы. - Москва: Готика, 1998. - С. 107. 45 АГУМВС ХО, накази НКВС СРСР по особовому складу: № 612 від 17 бе- резня 1938 р.; № 614 від 17 березня 1938 р.; № 710 від 26 березня 1938 р.; № 723 від 26 березня 1938 р.; № 725 від 26 березня 1938 р.; № 726 від 26 березня 1938 р.; № 770 від 31 березня 1938 р.; № 771 від 31 бе- резня 1938 р.; № 774 від 31 березня 1938 р.; № 789 від 4 квітня 1938 р.; Мо 794 від 4 квітня 1938 р. 46 ГДА СБ України, ф. 16, оп. 31, спр. 95, арк. 205-206. 47 Там само, ф. 5, спр. 38195, т. 5, арк. 31. Колишні співробітники НКВС УРСР ... у системі ГУТАБ СРСР 65 Начальник УНКВС по Миколаївській області Й. Б. Фішер став заступником начальника Ягринського УВТТ; начальник 4-го відділу УДБ УНКВС по Харківській об- ласті А. М. Симхович - начальником 3-го відділу ГУТАБ НКВС СРСР; по- мічник начальника УНКВС по Одесь- кій області Ю. Г. Сквирський - началь- ником 3-го відділу Сибірського УВТТ; начальник особливого відділу НКВС 7-го стрілецького корпусу 1. Ф. Че- ремісін - заступником начальника Усольського УВТТ; заступник началь- ника УНКВС по Миколаївській області Л. І. Мейтус - начальником 3-го від- ділу УВТТ Шосдортабу; помічник на- чальника 11-го відділу УДБ УНКВС по Одеській області Ф. Д. Олексієнко - по- А. Симхович. мічником начальника Норильського УВТТ; начальник Запорізького міськвідділу НКВС І. Б. Шумсь- кий - помічником начальника Волзького УВТТ; начальник від- ділку 4-го відділу УДБ НКВС УРСР Б. І. Борисов-Коган - заступ- ником начальника Середнє-Азіатського УВТТ; начальник від- ділу місць ув'язнення УНКВС по Харківській області М. І. Воє- вода - заступником начальника Сороцького УВТТ; начальник відділу кадрів УНКВС по Київській області М. М. Давидов-Мло- ток - заступником начальника Архангельського УВТТ; началь- ник відділку 3-го відділу УДБ НКВС УРСР М. П. Бондаренко- Гольдман - начальником 3-го відділу Ухто-Іжемського УВТТ. У 1950-х рр.деякі зних пояснювали своє переведення неба- жанням застосовувати незаконні методи слідства. Так, Й. Б. Фі- шер стверджував, що на нараді в лютому 1938 р. «Єжовим проти працівників українського апарату взагалі, і проти мене зокрема, висувалося обвинувачення в недостат- ній боротьбі з контрреволюцією. Для обгрунтування цього положення бралися фактичні дані заарештованих і засудже- них. Після цієї наради вийшов наказ про зняття з посади кількох начальників УНКВС, у томучислі й мене [...]. Із Мико-